П. М. Таланчук у кожного покоління свій майдан… або як гартувалася нація



Сторінка1/4
Дата конвертації05.03.2017
Розмір0.53 Mb.
  1   2   3   4
ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “Україна

П. М. ТАЛАНЧУК


У КОЖНОГО ПОКОЛІННЯ СВІЙ МАЙДАН…

АБО ЯК ГАРТУВАЛАСЯ НАЦІЯ
(Матеріали до вступної лекції для роздумів студентству)
© Університет "Україна", 2005
Дорогі друзі, шановні колеги!

Хто читав мої лекції останніх років, певно, помітив, що там інколи використовується поезія. І не випадково. Римовані рядки спадають на думку, коли в них, мов у сфокусованій лінзі, найємкіше можна відчути, вловити найважливіше, найсуттєвіше... І, так би мовити, без коментарів.

Ось і цього разу перш ніж надати темі обширу, хочу процитувати вірш «Головешка», що належить мужньому перу Василя Симоненка. У ньому є такі строфи:

...І тоді лиш з'явилося горе,

В небагату і щиру сім'ю,

Як полізли люди у нори

І до того ж — кожен в свою.

Найпаскудніший, підлий гаде!

Ти посіяв між нас брехню,

Як украв, вихаючи задом,

Головешку «свою» з вогню.

Ти за кривду усю в одвіті,

Бо від тебе до наших пір

Скільки правд розвелось по світі,

Скільки лисячо-людських нір.

Ти живеш і до цього часу

У смердючій своїй норі,

Обпиваєшся пивом і квасом,

Виповзаєш на світ на зорі.

Будеш, мабуть, ще довго жити,

Але здохнеш нарешті ти.

Тільки треба з усього світу

Головешки докупи знести.

Скільки в цих рядках громадянського неспокою, справедливого гніву і... болю! Бо й справді, не любов, а ненависть, ненаситна жадоба володіння чимось або кимось призводила людські цивілізації до знищення і самознищення, стагнації та руйнації. Згадаймо історію племен, які колись населяли наші землі і переконаймося, що розбрат, розмир (так у давнину називали слов'яни міжкнязівські усобиці) принесли колись могутній Київській Русі розорення і спустошення.

Пізніше справу довершили племена не сильніші й не розумніші, а радше — навпаки. Ті, що у своєму культурному розвитку займали щабель набагато нижчий, ніж ті, кого вони завойовували. В історії цивілізацій таких прикладів чимало. Куди, приміром, зникли такі з них, як шумерська, інків, трипільська? Остання, як твердять історики, ще у IV—III тис. до н. е. відрізнялася від інших високим рівнем виробничої культури і ступенем суспільної організації, мала досконалу техніку виготовлення кераміки. Ось такі парадокси. Хоча якщо дивитися на ці речі філософськи, мабуть, кожній цивілізації, як і людині, відпущений свій вік перебування на планеті. Та розмова зараз про інше: про роз'єднаність і єднання поміж людей, а також про те, чи однозначні ці поняття стосовно окремих людей, груп, організацій, країн...

Почнемо з Київської Русі. Хронологія, а отже, факти тих часів промовляють красномовніше за будь-які фантазії.

Київська Русь, або Україна-Русь, як назвав її Михайло Грушевський, розпочалася з великого переселення народів після розгрому Боспорського царства і Малої Скіфії. І якщо ранню Русь відзначали походи з метою розширення і зміцнення земель руських, то пізніше, особливо після смерті Ярослава Мудрого, основним місцем битв став київський княжий стіл. Задля цієї мети князі не гребували нічиєю «допомогою» — ні князів польських, ні германських імператорів, ні половецьких ханів. Жадоба влади виявилася сильнішою за недоторканність державних кордонів. Війни між родом Ярославичів та іншими князівськими родами тривали протягом століть. А тим часом половці, татари, монголи, хрестоносці шматували Київську Русь. Недаремно саме тоді, на початку XIII століття, з'явився твір «Слово про погибель Руської землі»...
Принагідний роздум

Коли під час доленосного народного волевиявлення, яким стала Помаранчева революція, виникає така, вибачте, божевільна ідея, як від'єднання якихось областей від України, я, проаналізувавши ситуацію, дійшов висновку: по-перше, цей вірус був закинутий в уми людей не вчора й не сьогодні. І використання слушного моменту не прийшло спонтанно, а нехай не системно, але час від часу «обсмоктувалося» певними політичними колами; по-друге, федералізація чи автономія (якщо не вдасться від'єднання) комусь дуже потрібна всередині держави і, що не виключено, за її межами. Ось як пише з цього приводу доктор історичних наук, професор Леонід Залізняк: «Така ідея (федералізму — П. Т.) породжена не етнографічним розмаїттям, не європейськими стандартами чи демократизацією українського суспільства, а бажанням послабити молоду державу за принципом «розділяй і владарюй».

Історія свідчить, що всі спроби федералізувати Україну здійснювалися вороже налаштованими до неї зовнішніми силами або ж їхніми агентами всередині країни. Виняток становить хіба що перша, «самостійна» федералізація України-Руси XII ст. Йдеться про федеральну роздробленість, яка не була нав'язана русинам-українцям ззовні, а постала як закономірний результат розвитку середньовічного суспільства. Так чи інакше, але вона послабила першу українську державу настільки, що татарська навала змела її з арени Історії».

...У середині XII ст. з'явилася перша літописна згадка назви "Україна" стосовно земель Київщини та Переяславщини. У ті ж самі часи у Троїцькому монастирі с Пересопниця старою українською мовою перекладено Євангеліє. Чимало подій, малих і великих, сталося відтоді на землях українських, які можна розглядати під різним кутом зору — як окремих дослідників, так і окремих народів. Та якими б поглядами ми не послуговувалися, суть залишається одна: з поля зору народи і країни «зникали» на якийсь час чи й назовсім через невміння або небажання об'єднатися, взявши на озброєння домінанту, тобто панівну ідею.

Спробуємо в усьому цьому розібратися, прослідкувавши бодай у стислому вигляді історію нашого народу.
І. НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА? СПРОБА ПЕРША

Власне, відколи існує свідоме людство, це питання (маю на увазі незалежність) у вимірах геополітичному й етнічному було найважливішим. А ви спитаєте: як же тоді бути з «головешкою»?

Адже первісна людина, хай по-своєму, теж прагнула незалежності. Ну, по-перше, вірш має гротескно-метафоричну побудову, а по-друге, будь-яка незалежність набуває, принаймні, кількох вимірів, отже, може розглядатися з різних позицій. Водночас спроба чи дія у напрямах єднання чи відокремлення теж має відповідну мету і вимагає певних зусиль — від пересічних до глобальних.

Відомо, що пояснити ті чи інші історичні реалії вельми непросто. Тому до цього часу точилися і ще будуть точитися суперечки між фахівцями з приводу тих чи інших подій. Нам важливо не стільки вплутуватися у суперечки, скільки намагатися викристалізувати особисте бачення, порівнюючи факти, ситуації, події минувшини із сьогоденням.


Україна часів козаччини — зародок державності

Перша згадка про козаків зафіксована, як свідчать дослідни­ки, наприкінці XV ст. А в середині наступного, XVI ст. литов­ський сейм уже заборонив приймати козаків у великих князів­ських володіннях. Історична довідка не пояснює — чому? Як на мою думку, вільний дух козаків, об'єднаних у спільноту, міг, як полум'я по сухій степовій траві, перекинутися до тамтешнього закріпаченого люду.

Чому ж об'єднувалися ці вільні люди — козаки? Начебто такі два протилежні поняття — воля і єднання. Але й вони можуть розраховувати на «співпрацю», коли єднання не суперечить волевиявленню кожної окремої людини. Тож, об'єднувало їх гноблення — окремими людьми, етносами, країнами. На боротьбу з неволею козаки активізували свою волю — волю вільних людей. Об'єднання вимагало дій. І вони розпочалися. Вже 1528 року відбувся чи не перший похід козаків на Очаків під орудою черкаського старости Остафія Дашковича. Потім були походи Д. Вишневецького на турецькі фортеці. І треба віддати належне польському королю Сігізмунду II Августу: він одразу зрозумів силу козацьких угруповань і видав універсал про формування із запорізьких козаків загону в 300 чоловік, який узяв на військову службу. Ні та, ні інша сторона тоді ще й не здогадувалась, що подальша доля українського і польського народів розведе їх по різні боки барикад. Але це буде потім. Одначе 1572 рік можна вважати початком реєстрового козацтва. Пізніше універсал короля Стефанія Баторія збільшив козацьке військо до 500 чоловік. Козаки отримували платню, і їм були надані військові регалії — малинова корогва, печатка, бунчук, булава, бубни і труби.
Принагідний роздум

Козацьку, а згодом гетьманську булаву як ознаку влади вручали і президентам незалежної України — Леоніду Кравчуку і Леоніду Кучмі. Поки що йдеться лише про них. І згадалася мені давня приказка: «До булави ще треба й голови». Шкода, але негативні дії влади в різних сферах діяльності нашої країни підтвердили ці мудрі народні слова... Скількох принижень, розчарувань могло б уникнути наше суспільство, не кажучи вже про біди і страждання окремих людей, якби кермо управління тримали чесні, віддані справі державотворення особистості. Чому ж так не сталося? Чи не занадто довго наш народ перебував у стані ейфорії, чи не занадто довго святкував омріяну віками перемогу, що й незчувся, як обікрала його влада — і морально, і духовно, і матеріально. А може, причину слід шукати в іншому?

…А далі? А далі — майже 125 років невпинного козацького гартування на полях битв і в перемовних процесах, в особистих і колективних стосунках, між народами і країнами. Під проводом Івана Підкови, Кшиштофа Косинського, Северина Наливайка, Самійла Кішки, козака Голоти, Семена Палія, Мартина Пушкаря, Павла Тетері, Івана Сірка, Івана Нечая, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка...

Історики нечасто згадують у цьому ряду імена Євстафія Гоголя або Станіслава-Михайла Кричевського. Але прискіпливим дослідникам відомо, що перший був вірним соратником Богдана Хмельницького і протягом 27 років полковником Війська Запорозького, а останні п'ять років очолював козацьку організацію Правобережної України. Його поховано в Межигірському монастирі неподалік від Києва. У Святодухівській церкві цього монастиря портрет Є. Гоголя знаходився на одній зі стін поруч із портретом Богдана Хмельницького. Можливо, то був останній заповіт козака…

Іншого діяча Національної революції, як тепер не рідко називають історики український національно-визвольний рух середини XVII ст., Станіслава-Михайла Кричевського з Богданом Хмельницьким пов'язувала не тільки військова, а й особиста дружба Ще будучи чигиринським сотником, Хмельницький взяв його за хрещеного батька одного зі своїх дітей, хоча той був католиком. А невдовзі сталася подія, яка ще більше зблизила двох вояків. Після однієї з воєнних невдач Хмельницький був арештований, а полковнику Кричевському було наказано «відтяти голову» непокірному сотнику. Але полковник зробив усе, щоб цього не сталося, він, власне, допоміг йому втекти. Як повідомляв тоді подільський суддя Лукаш М'яковський, полковник «через кумівство відпустив на поруки Хмельницького»...

Наступна подія була майже ідентичною. Цього разу в полон потрапив Кричевський, і йому загрожувала кримська неволя. Хмельницький кинувся на допомогу і, заплативши чотири тисячі талерів, визволив, як надалі виявилося, одного із кращих своїх вояків. Сталося це у травні 1648 року. Але й цього разу доля, здається, їх розвела. Адже до зустрічей із Хмельницьким полковник брав участь в інших битвах. Принаймні, архівні документи не згадують про Кричевського аж до літа 1649 року. А вже відтоді він стає одним із найближчих соратників Хмельницького.

Про безстрашшя, мужність, військову вправність, мудрість, надзвичайну силу волі Кричевського ходили легенди... Після однієї зі своїх воєнних поразок його ледь живого принесли з поля битви. Маючи безліч ран, він, до того ж, перебував у страшному розпачі. Коли опритомнів і його запитали, чи не хоче попа для сповіді, відповів: «Тут потрібно сорок попів». — «Тоді, може, ксьондза?» — «Хочу відро холодної води». І все зітхаючи та хапаючи себе за голову, повторював: «Хіба ж то дрібниця — 30 тисяч втратити!». Звісно ж, він мав на увазі вояків. Із цими словами на устах і помер вірний товариш Хмельницького і вірний син України. Литовський канцлер у своїх мемуарах так і напише: «Швидше розпач приніс йому смерть, ніж рани»...
Возз'єднання чи колонізація?

Про гетьмана Богдана Хмельницького написано чимало. Особистість настільки яскрава, що про нього не можна не згадати окремо, бо саме з його волі історія нашого народу круто змінилася. На жаль чи на щастя — тепер важко судити, та чи варто судити переможців?! Історію вже не переробиш. Наше завдання — сприймати її такою, якою вона є, і робити висновки.

Тож Богдану Хмельницькому було 53 роки, коли почалося повстання на Запорожжі. Будучи вже зрілим у своїх політичних поглядах, він очолив повстання, яке і стало початком визвольної війни проти агресивних сусідів. І вдалося це тому, що Хмельницький, на відміну від інших політичних сил, які не раз використовували розум, організованість і безстрашшя козаків, чітко сформулював національну державну ідею: «Вибити з лядської неволі народи всієї Русі», «Визволити усю Русь і Україну», створити «удільну державу по Львів, Холм... і далі до ріки Вісла». Ця ідея згуртувала розрізнені сили козаків. Консолідуючий момент єднання було використано.

Спостерігаючи переможні походи Богдана Хмельницького, наш північний сусід — Московське царство — теж не міг не використати такої унікальної для нього ситуації. Вона відкривала, по-перше, можливість позбутися конкурента, тобто Речі Посполитої, і приєднати омріяні плодючі землі України, по-друге, докласти задля цього мінімум зусиль і, по-третє, оволодівши нашими землями, захистити Московію руками козаків від нападів монголо-татар, турків, молдавських, литовських та інших близьких і далеких сусідів.

Власне, козаччина завжди була для Московського царства своєрідною «захисною смугою», яка і вберегла його від остаточного розорення. Це з одного боку. З іншого, цілком логічним було завершення переможних походів Богдана Хмельницького: відчуваючи вразливість і знесиленість Запорозького війська, гетьман у січні 1649 року засилає Посольство до московського уряду про надання військової допомоги. Таких посольств було кілька, але Москва не поспішала з допомогою, бо їй треба було взяти під свій протекторат знеможене Запорізьке військо на вигідних для нього умовах, як-то кажуть, голими руками. І такий час настав, хоча від прийняття присяги на вірність московському царю відмовилася частина населення Переяслава, Києва, Чорнобиля, а також митрополит і архімандрит Києво-Печерського монастиря. Ця непокора, вочевидь, уже не могла вплинути на іншу «розв'язку» між владою двох народів. «Руку» Москва простягла, але вже через три місяці після Переяславської ради Гетьманському урядові було заборонено підтримувати стосунки із Кримським ханством і Туреччиною...

Десятиліття нескінченних воєн виснажило Запорізьке військо. Цю обставину було також використано. Московські царі нацьковували одні козацькі об'єднання на інші. Систематичності це набуло після смерті Б. Хмельницького, яка до цього часу вважається загадковою хоча б тому, що в Суботові, де він начебто похований, його могили не знайдено. Не знайдено могили такого видатного полководця! І це тоді, як відомі місця поховання багатьох його соратників. Дивина! Сучасники засвідчують, що гетьман, маючи далеко не слабке здоров'я і міцну будову тіла, раптом тяжко захворів невідомою хворобою. Але, навіть будучи фізично виснаженим, він продовжував свою державотворчу діяльність. Приблизно за місяць до смерті він приймав присягу від шляхти Пінського повіту, яка прилучилась до Української (а не до Російської) держави. У серпні 1657 року перестало битися серце видатного полководця, великого гетьмана України. Це сталося через три з половиною роки після Переяславської ради.


Принагідний роздум

Сумний досвід загадкових смертей відомих людей, на превеликий жаль, не вичерпується нашою давньою історією. Вже у теперішньому, здавалося б, цивілізованому світі «практика» усунення видатних особистостей чи й просто професіоналів, які правдивими словами або діями втручаються у свавілля владного олімпу, стала трагічною ознакою нашого життя. У хід іде будь-яка зброя — від шантажу до звірячого вбивства. Дотепер залишаються повністю нерозкритими злочини, пов'язані з іменами Гетьмана, Чорновола, Щербаня, Гонгадзе... Або загадкове отруєння не когось, а кандидата у президенти Віктора Ющенка, який тільки дивом залишився живий. Убивають або намагаються вбити не тільки вчорашніх соратників, а й журналістів, бізнесменів, підприємців, просто чесних людей. Усе це говорить про те, що країна серйозно «хвора» (і політично, й економічно, і морально), і свідчить, хоч як банально це звучить щодо таких жахливих фактів, про низький рівень культури. Бо я, приміром, не чув, щоб таким чином прибирали зі свого шляху опонентів у Швеції чи Швейцарії, Великобританії чи Німеччині.

...Величезний внесок Б. Хмельницького у державотворення України сьогодні буде заперечувати хіба що той, хто намагається принизити роль національного єднання у цій справі. Ми ж можемо констатувати факти, спираючись на статтю доктора історичних наук В. Степанкова у книзі «Козаччина». У ній, зокрема, показано, як істинний військовий і вправний політик Б. Хмельницький намагався не допустити в Українській державі вибуху громадянської війни. Розуміючи загрозу розвалу, що нависла над національно-патріотичним табором, особливо після укладення Зборівського і Білоцерківського договорів, він час від часу видавав грізні універсали, де страхав «бунтівників» смертною карою, а з другого боку, навіть під тиском польського уряду ніколи не вдавався до масових репресій проти повстанців.

Хмельницький проводив відповідні заходи і в економічній сфері. Скажімо, звільняв міста від постоїв, свавільників, збільшував міські привілеї, піклувався про земельну власність. Відповідним універсалом гетьман встановив мито на іноземні товари, проводив політику захисту інтересів українських купців у міжнародній торгівлі. І водночас створював сприятливі умови для торгівлі іноземців в Україні. Так, у травні 1657 року почав функціонувати окремий суд для грецьких купців, який розглядав торгові справи.

Вельми серйозно опікувався Хмельницький і фінансовими справами. Універсали гетьмана визначали загальні принципи оподаткування населення. Загалом податки, за переказами сучасників, не були великими і не лягали важким тягарем на населення.

Не залишилася поза втручанням гетьмана і судова система. За його життя у процесі становлення перебувала нова система — козацьких судів: сотенних, полкових і генеральних судових установ. Замість скасованого домініального судівництва було введене сільське. Широке коло повноважень мали міські суди у містах Магдебурзького права, а найвищий суд перебував при гетьмані. Як зазначає один із сучасників Б. Хмельницького Павло Алеппський, в Україні панують правосуддя і справедливість, отже, «немає в них ні злодіїв, ні грабіжників». За його свідченням, гетьман піклувався також про культурно-мистецькі, освітні програми — такі, як, скажімо, створення спеціального «цеху музикантів Задніпров'я», дбав про спорудження церков, освіту. Той же Алеппський писав, що в Україні «всі вміють читати, навіть сироти», і підкреслював, що «чисельність грамотних особливо зросла за часів появи Хмеля...».

При Хмельницькому, хоча й за дуже несприятливих умов, відбувалося зміцнення міжнародного авторитету України. Її як суб'єкт міжнародних відносин змушені були визнати уряди багатьох країн, у тому числі Англії, Австрії, Молдавії, Швеції, Росії, Кримського ханства та ін. Але гетьман зробив для себе невтішний висновок: жодна з тогочасних держав не була зацікавлена в існуванні України як незалежної держави...
Принагідний роздум

Що ж об'єднало українців козацької доби часів Хмельниччини? І чому так сталося, що нині українське суспільство піддалося розколу, взявши на озброєння нехай і химерну, але ідею автономії чи федералізації? Відомий політолог Микола Томенко в одній зі своїх статей зазначає, що мовна й етнокультурна ідеї, які зазнали фіаско в наш час, спрацювали саме в названий період. «Фактично лише періоди Київської Русі, козацької доби часів Хмельниччини і національне відродження часів Тараса Шевченка сприймаються мешканцями різних регіонів України доволі однозначно». Тим часом, вказує автор, понад 60% мешканців східних областей не відоме ім'я Михайла Грушевського і навіть 40% киян не можуть сформулювати думку про Голову Центральної Ради...


Імперія. Початок денаціоналізації

...Чи не першою стала на шлях внутрішньої ворожнечі антигетьманська опозиція полтавського полковника М. Пушкаря і запорізького кошового отамана Я. Барабаша, яка була розгромлена військом І. Виговського під Полтавою. Проти Виговського виступив зі своїми прибічниками Юрій Хмельницький, який то метався між армією В. Шереметьєва та магнатами Речі Посполитої, то воював із переяславськими полковниками. А тим часом боротьба за гетьманську булаву набирала драматичних ознак. І в цій боротьбі найбільш придатною особою для маніпулювання між різними політичними силами був син Богдана Хмельницького — Юрій...


Принагідний роздум

Хто б міг подумати, що в таборі Януковича опиниться один із синів непримиренного борця за незалежність України і проти корумпованих її кланів В'ячеслава Чорновола. Паралелі історії... Тож які вони часом бувають схожі, часом химерні, наче списані з історичної драми Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Дивився по телевізору засідання суду щодо фальшування виборчого процесу й очам не міг повірити: кого ж ти захищаєш, Тарасе? (маю на увазі Тараса Чорновола). Тоді, у грудні 2004 та січні 2005 року, ти захищав ні, не виборців, які чесно віддали свої голоси за того, кого хотіли (і їх ніхто не осудить), ти захищав тих, хто у твоїй особі безсовісно використав ім'я твого батька. Вони несли тебе, як прапор, щоб потім, по завершенню «процедури», витерти об нього ноги. І подумалось мені: як же важливо бути не особою, а особистістю, надто коли йдеться про долю держави.

І довоювались... Допоки не розтерзали військо на правобережне і лівобережне. А роздвоїлося військо — розкололась і Україна.

Лівобережна фактично стала колонією Російської держави. Боротьба за гетьманську булаву перетворилася на війну між лівим і правим берегами Дніпра, між сходом і заходом всередині слабкої несформованої Української держави, яка вже наполовину належала Московському царству.

А саме Запорізьке військо роздирали на шматки воєнні дії між польськими магнатами і московськими правителями, які використовували його то з одного, то з другого боку. Починаючи з 1664, воєнні дії між козацько-польським правобережним і козацько-московським лівобережним військом ставали звичним явищем...
Принагідний роздум

«Андрусівський поділ України 1667 року між Росією та Польщею по Дніпру теж був своєрідною федералізацією, численні негативні наслідки якої даються взнаки і донині. Зокрема, йдеться про трагічний для українців поділ на східняків та західняків» (зі статті А. Залізняка «Примара федералізації»).

...Головну справу життя Богдана Хмельницького про об'єднання України в єдину державу продовжив хіба що Петро Дорошенко, якого було обрано гетьманом Правобережжя. Очуняв від посулів Московського протекторату і гетьман Іван Брюховецький, бо вже в січні 1668 року виступив на чолі козацької старшини з метою розірвати союз із Московщиною. Але не встиг. Його авторитет настільки впав, що лівобережні козаки виступили не тільки проти його гетьманства, а й проти його життя... Гетьманом усієї України назвали Петра Дорошенка.

Але й московські правителі не дрімали. Вбачаючи в козацькому протистоянні загрозу московському пануванню в Україні, вони таки знайшли «погану вівцю у стаді». Гетьман Дем'ян Многогрішний разом із козацькою старшиною уклали з московськими послами Глухівську статтю, за якою було проголошено обмеження козацької автономії, заборону переходу селян у козацький стан, зносин із іноземними державами. Статтею було також визначено 30-тисячний козацький реєстр, а в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі було посаджено царських воєвод.

Та зрада не допомогла Многогрішному, бо знайшлися ще «зрадливіші» зрадники. Промосковська старшинська змова відправила його до Москви, а пізніше — з родиною до Сибіру. Іван Самойлович додав до Глухівської статті ще й свою — Конотопську — про заборону зносин із Дорошенком.

А далі події розгорталися за обмізкованим московським сценарієм. Свої зрадники разом із московськими «благодетелями» розгромили загони одного з останніх отаманів. Врешті Дорошенко відмовився від булави, був вивезений до Москви і відправлений воєводою у Вятку... Тепер лише незначні козацькі походи дозволяли «точити шаблюки» об голови правителів Кримського ханства: бували там Сава Чалий та Іван Сірко, Яків Лизогуб і Семен Палій...

Згодом дійшла черга і до правобережного козацтва. Постановою сейму його ліквідувала Річ Посполита

Ще не раз доводилось українцям і полякам сходитися на полях битв — до знемоги, до спустошення... А наприкінці цього кривавого протистояння з'явилася третя сила — Російська імперія, яка зуміла задля свого зміцнення використати і тих, і інших. Це ще раз підтверджує мудру приказку про те, що коли б'ються двоє, виграє той, хто очікує...

Узагалі стосунки Польщі й України тих часів вельми суперечливі й далеко не однозначні. Відвертість і підступні плани, емоції та жорсткий практицизм бурхали, як ото тісто в діжці, і закінчувалися то битвами з нетривким перемир'ям, то укладанням угод проти третіх, «заважаючих», сторін. Про історичну долю двох сусідів — України і Польщі — часів козаччини та гонорової метрополії можна розповідати багато. Геніально це відтворив видатний польський кінорежисер Єжи Гофман у своїй стрічці «Вогнем і мечем», де переплелися драма і гротеск, трагедія і комедія... Звичайне життя звичайних людей — українців і поляків, які, вбиваючи один одного, часом не відали, як пишеться у Святому Письмі, що творять... А самі тим часом кров'ю і потом писали історію двох народів у їх тяжкому, нерідко трагічному становленні й утвердженні в європейському світі...

Права і вольності козацтва ще намагався боронити Іван Мазепа За його сприяння гетьманом обирають Пилипа Орлика, який очолює групу, що створила першу Конституцію України, укладає угоду з кримським ханом проти Росії.

Проти козацтва, а отже, і проти України, у хід пішли царські укази Петра І. Один із перших — заборона вивозити з Гетьманщини будь-які товари, ще через шість років — заборона вивозити всіляке збіжжя і друкувати книжки українською мовою. Фактично це був бойкот економічному та культурному розвитку України.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка