П. М. Таланчук "ми не такі, як всі"



Сторінка1/10
Дата конвертації21.02.2017
Розмір0.88 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “Україна

П. М. ТАЛАНЧУК


"МИ НЕ ТАКІ, ЯК ВСІ"
(Матеріали до вступної лекції для роздумів студентству)

© Університет "Україна", 2009
Ми не такі, як всі, ми трохи інші,

Коли нам важко, тихо пишем вірші

І просимо: не треба нас жаліти,

А тільки серцем варто зрозуміти.

Повірте в нас, повірте в наші сили,

Щоб в себе ми повірити зуміли,

Щоб ожила в серцях у нас надія,

Щоб у душі не гаснув вогник мрії.

Якщо є віра, то усе ми зможем,

Важкі години спільно переможем,

Ніщо не здатне на заваді стати,

Бо труднощі ми будемо долати.

Повірте, друзі, в наші творчі сили.

Щоб ми піднятись над світи зуміли,

Щоб птахами змогли ми полетіти,

Щоб в наших душах пломеніли квіти.

Світлана ПАТРА
«МИ НЕ ТАКІ, ЯК ВСІ, МИ ІНШІ...»

Людина-каліка... Людина-інвалід...

Людина з обмеженими можливостями...

Суспільство йшло до милосердя, довго і чи завжди сказані вище слова віддзеркалювали і віддзеркалюють суть ставлення до потреб таких людей?

Ми знаємо приклади з багатовікової історії людства — калік соромились, над ними знущались. Приміром, у Спарті дітей, народжених з фізичними вадами, позбавляли життя, скидаючи у спеціально відведеному місці зі скелі... Водночас у багатьох країнах слов'янського світу насміхатися, глумитися над фізично чи розумово недосконалими людьми вважалося смертним гріхом.

Так. Нелегкий, драматичний, а нерідко й трагічний шлях було уготовано людям із обмеженими можливостями. Тa наперекір усьому чимало з них ставали особистостями, перебували на вищих щаблях суспільства інтелектуальних, державних. Їхній титанічний труд не залишився непоміченим, а їхні імена вписані в Золоту книгу людських надбань.

Маємо на меті розповісти про людей, чий непоборний дух переміг своє тіло і піднісся над своїми можливостями. Чиє життя стало прикладом не лише для їм подібних, а й для людей, які не мають інвалідності. Чия діяльність і сьогодні — наших сучасників — дивує і викликає захоплення. Що керувало і керує цими особистостями, як вони зуміли піднестися над недосконалістю свого фізичного тіла і стати синонімом слова Мужність? Цей феномен навряд чи буде нами розгаданий, та й у кожної людини він свій. Бо кожна людина неповторна, тому немає рецептів. Але є можливість кожній людині себе випробувати і досягти висот.

Існує традиція - починати розповідь із давніх часів та інших країн. Можна цю традицію дещо переінакшити. Спочатку буде Україна. Ми відкриємо пласти історії вітчизняної, а потім і зарубіжної, зупинимось на особистостях сьогодення і все це багатство людей, епох і професій відкриється перед вами у нашому Палаці Пошани. Бо саме такої споруди достойні наші герої.

Починаємо з України ще й з іншої причини. Чимало матеріалу, що висвітлює цю тему, було досліджено з метою виявлення якихось закономірностей. І вони були знайдені. Взявши за орієнтир професію, виявилось, що серед відомих майстрів красного письменства найбільше українців, а такий дар, як кобзарство, можна взагалі назвати притаманним лише народу України. Тож, із цих творчих талантів і почнемо розповідь.



СЛОВО, ЧОМУ ТИ НЕ ТВЕРДАЯ КРИЦЯ?..

(Видатні українці як творці Слова)


Ці слова з твору Лесі Українки чи не найповніше характеризують той цілісний, сильний духом і завжди готовий до бою — інтелектуального — внутрішній світ творчої особистості. Переглядаючи допоміжну літературу щодо даної теми, можна помітити, що серед людей, уражених фізичною недугою, чи не найбільше письменників, поетів, драматургів.

Цей своєрідний феномен неважко пояснити. Людині, яка через хворобу повсякчас почувається неповноцінною у будь-якому товаристві, навіть близьких людей, змушена нести цей біль у собі. Але людина — істота не тільки фізична, а й духовна. Тому найбільше одкровення проходять через мозок, серце, душу. Вони стають рятівними у важкому колі боротьби за доцільність існування. Думки стають настільки рівноправними у цій боротьбі, що для них не вистачає місця у «розмові з собою». І вони переносяться на папір...

Прикладом титанічної праці, попри випробування долі — фізичні і психологічні, може служити творче життя Івана Франка. Він, як нині говорять, був працеголіком у найвищому розумінні цього слова. Якось ще молодий письменник пожартував: якщо і далі працюватиму в такому темпі, то до кінця життя назбирається томів з 50. Він не зміг уявити свій потенціал навіть у своїх прогнозах — сьогодні готується до видання 100 томів його праць! Всього з-під Франкового пера вийшло близько 5 тисяч творів. Дослідники його творчості підрахували: в середньому у нього раз на два дні з'являвся вірш, поема, газетна стаття або оповідання. А ще безліч перекладів.

Маючи незгідливий, незручний характер щодо багатьох своїх опонентів і навіть рідних та друзів, Іван Франко був тим не менше культовим письменником для молоді. Його можна вважати піонером українського детективного роману, він стає автором модерністських віршів, він — ерудит, знає 14 мов і багатьма з них вільно користується. Слово Франка було для молоді чимось на зразок керівництва до дії. Вона пишалася своїм кумиром, тому саме завдяки молоді було відзначено 25-річчя його літературної творчості. І в цей час, наче випробовуючи на міцність Іванову невситиму жадобу до знань і бажання писати, життя повсякчас підкидає йому хвороби, які супроводжували його мало не з дня народження.

У 40 років, у розквіті своїх творчих сил, він майже втратив зір і був змушений залишити роботу у «Львівському кур'єрі», що видавався польською мовою. Ця обставина потягла за собою фінансову скруту. І тут молодь не залишила без підтримки свого кумира — було зібрано потрібну суму на видання чергової збірки. Але через десять років він захворів на нервову хворобу — контрактуру рук і пальців. Відтоді він майже повністю залежав від тих, хто міг йому допомогти. Диктував свої твори синові Андрію, а сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, припасувавши до рук олівець. І — перемагаючи біль...

Крім того, маючи характер борця, Франко протягом життя через політичні мотиви не раз сидів за ґратами, не раз, маючи дружину і чотирьох дітей, залишався без засобів до існування. Його опоненти, замасковані і відверті вороги, не раз влаштовували йому нестерпні умови життя. Заздрячи його могутньому таланту, цькували потайки і відкрито. Тож своє 40-річчя Франко зустрів ізгоєм в очах власного суспільства. Його ненавидять, його бояться, його не розуміють. Його не допускають до викладання в університеті, а він організовує для студентів поїздки рідним краєм, де вони вивчають звичаї, фольклор свого народу. Саме з цього Франкового оточення вийде ціле покоління вчених, політиків, військових. Перше покоління, що називатиме себе українцями. Іван Франко — одна із тих постатей, яких небагато в історії людства. За різнобічністю талантів і наполегливістю він є гідним титанів епохи Відродження...

Іншою не менш великою постаттю, котра перемогла неміч тіла і піднеслась у своєму інтелектуальному розвитку на найвищі щаблі досконалості, була Леся Українка. Можливо, її як жінку годилося б поставити попереду Івана Франка. Але, взявши за основу хронологічну послідовність оповіді, ми будемо знати, що велика дочка українського народу прийшла у світ у 1871 році, через 15 років після її літературного побратима. У той час, коли юний дрогобицький гімназист написав свого першого вірша...

Майбутня славетна поетеса і письменниця, твори якої перекладено багатьма мовами світу, народилась у мальовничому Звягелі (тепер Новоград-Волинський). З дитинства вона була напрочуд здібною дівчинкою — мала хист до малювання й музики, цікавилась народною творчістю, історією свого народу. Недаремно свій перший вірш, написаний у 9 років, вона присвятила тітці, яка була заслана до Сибіру. Невідомо, на чому б зосередилася Лариса, якби доля не кинула її у вир жорстоких випробувань, пов'язаних зі здоров'ям. Дванадцятирічну дівчинку вразило захворювання на туберкульоз кісток. Вона перенесла операції на руці, ногах, а хвороба, ніби спрут, оповила легені та нирки...

Але Леся, як її ніжно називали в родині, продовжувала самотужки здобувати освіту. Вона не хотіла помирати, тож усю свою недитячу енергію спрямувала на творчість і невтомну боротьбу за власне життя. Хто не пам'ятає ще з шкільної лави її прекрасні ліричні рядки:
Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись...

Буду жити, геть думи сумні.
Своєю непереможною силою волі Леся не переставала дивувати всіх, хто оточував її. Дівчині було всього 20 років, а вже публіка і критика радо зустріли її першу книжечку, яку Іван Франко назвав «чудом життєствердження». Цього ж 1893 року він захистив ступінь доктора філософії. Визнаний ерудит і письменник, сам перебуваючи у великій скруті, пов'язаній із постійним цькуванням з боку влади, він знаходить час, щоб написати такі рядки про юну поетесу: «Читаючи м'які і розслаблені чи холодно резонерські твори українців-чоловіків і порівнюючи їх із цими бадьорими, сильними і сміливими, і разом із тим такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина — чи не єдиний чоловік на всій Україні!».

Надзвичайний потяг до знань, вивчення мов, культур різних народів розширювали її обрії. У цьому велетенському прагненні самовдосконалення вона досягла висот поетичної майстерності. Її лірика, поеми перекладені багатьма мовами світу. Леся стала не тільки великим поетом, а й великим співцем усенародних змагань до волі, до правди моральної і соціальної. А хвороба невмолимо забирала у світу великий талант. У розквіті творчих сил, на 43-му році життя, Леся його покинула.

Ім'я Василя Єрошенка відоме багатьом інтелектуалам на Сході, менше на Заході, але найменше в Україні. Філософ-гуманіст, оповідач-імпровізатор, поет, музикант, співак, шахіст, поліглот — дивовижний українець, який об'їхав півсвіту, написав велику кількість казок, притч, віршів, балад, легенд, .нарисів і оповідань. І він був сліпий...

Василько народився напередодні нового 1890 року в Курській губернії у родині українців-переселенців. Немовля хрестили у лютий мороз, і п'яний піп впустив його у льодяну купіль. Через хворобу, яка протікала непомітно, чотирирічний хлопчик, який навіть не встиг розпізнати кольори світу, втратив зір. Із того часу його світ втілився у звуках. Він вивчав його наполегливо і сміливо. Та так, що на нього звернув увагу місцевий поміщик, у якого батько Василя орендував землю. Він його і влаштував у притулок, що діяв під патронатом імператриці Марії Федорівни. Там Василь пізнав таємницю літер Брайля і перед ним «заговорив» папір... Коли всі книжки у бібліотеці були прочитані, він почав писати сам. Водночас вчився грати на гітарі і скрипці, гарно співав. Згодом хлопець вступає до Московського хору і до оркестру сліпих. І кожен вечір виходить на сцену ресторану, де гарного юнака з ніжним овалом обличчя оточував чад сигар, п'яний регіт і безкінечні горілчані підношення. Платили щедро... А Василь написав про той період у спогадах «Скільки разів мені хотілося заснути і не прокинутись...»

Та Всевишній послав Василеві щасливий випадок. На нього звернула увагу сестра Л. Толстого Анна Шарапова і запросила на свої курси есперанто. Вона ж порадила і допомогла юнакові вступити до Лондонської королівської музичної академії для незрячих, оскільки в Росії сліпих до консерваторії не приймали. Зелена зірочка — символ товариства любителів есперанто — допомогла Василеві переїхати чотири країни й опинитися в Англії. «Щасливішої людини немає на світі, я бачу сонце, я бачу світло...» — так він напише про ті роки. Вивчив англійську так, що міг писати вірші і казки. Згодом перебирається до Франції, вивчає мову і слухає лекції в Сорбоннському університеті.

Потім знову була Обухівка і посилена підготовка до подорожі на Схід. Василь самостійно вивчає японську мову, листується з есперантистами Японії, Кореї, Бірми. А восени 1914 року Єрошенко стає слухачем Токійської школи сліпих і вже за рік вільно володіє японською мовою. Там він зустрівся з Рабіндранатом Тагором, який після публічної дискусії був захоплений його глибокими знаннями релігій світу. Про свої враження від Японії Василь напише: «Занадто мало землі і занадто багато щастя...»

З Японії Єрошенко переїздить до Таїланду, де він хотів створити школу для сліпих, оскільки там такої не було. Але цей задум не вдався і він їде до Бірми. Прочувши про незвичайного сліпого, бірманці вирішили призначити його директором школи для сліпих... Але незвичайний сліпий мав невтомне серце мандрівника. Тож за Бірмою була Індія, потім знову Японія, далі Китай, Москва, де він затримався аж на 4 роки. І знову подорожі — на Чукотку, до Нижнього Новгороду, Москви, Туркменії, Ташкенту і, нарешті, рідної Обухівки, де він працює над своєю останньою книгою...

Ім'я Василя Єрошенка стоїть в японській енциклопедії поряд із іменами прославлених письменників і діячів культури. Там, у Японії, не раз видавались його кількатомні праці... Він був генієм волі, героєм подолання недуги. Він був нащадком славних українських сліпих кобзарів, які невтомно ходили по землі і дарували людям пісні, думи і твердість духу.

Українським Островським називають Олександра Бойченка. Його ім'ям названі вулиці, бібліотеки, гімназії м. Києва. А народився Сашко у сім'ї робітника в 1903 році. Навчався у школі, технічному училищі, але через тяжкі нестатки, що панували в родині, змушений був кинути навчання і почати працювати — на лісозаготівлях, у службі зв'язку. Виявляв велику зацікавленість молодіжним життям, молодь його любила і часто обирала своїм ватажком. Невдовзі юнака було обрано секретарем ЦК ЛКСМУ. Та влітку того ж 1931 року він, повернувшись із двомісячного відрядження до Дніпробуду, несподівано захворів: нестерпно боліли суглоби...

Маючи відповідальну неспокійну вдачу, він, попри недугу, виїхав на шахти для організації молоді на черговий трудовий прорив. Відтоді процес запалення суглобів і хребців почав розвиватися прискореними темпами. У 29 років він уже був прикутим до ліжка. Хвороба прогресувала і невдовзі відібрала руки, зір правого ока.

Олександр не здавався: він продовжував навчання, редагував газету, а згодом за допомогою дружини написав роман «Молодість». Книга стала, як тоді говорили, настільною серед молоді важких, а часом трагічних, 30-х.

Ніжним серцем і водночас мужнім характером нагородила доля поетесу Олену Телігу, котра повернулася із радянського «забуття» лише на початку 90-х минулого століття, оскільки національно налаштовані патріоти автоматично вважалися ворогами існуючому ладу. Народилася майбутня поетеса в 1907 році, в родині, далекій від будь-яких втручань у політичне життя. Лише своєю еміграцією з Петербурга, спочатку до Києва, а потім до Чехії, вона протестувала проти насильницьких дій нового комуністичного режиму.

Будучи від природи допитливою і налаштованою долати будь-які труднощі, Олена екстерном складає іспити і вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту в Празі. Звідси починається її нестримний ріст як поетеси, а головне, як особистості, свідомо відданої ідеї національного відродження. Спрагла до знань і нових вражень, Олена, тепер уже з чоловіком — Михайлом Телігою, переїздять до Варшави, тоді до Кракова, в якому і вступає в ряди ОУН, очолює мистецьке товариство.

Сама сутність Олени повсякчас прагнула активності. І що б не робила ця дивовижна жінка, чим би не була захоплена — скрізь привносила жагу своєї невгамовної вдачі, скрізь залишала помітний слід. Недаремно один із її кращих віршів починається словами «Усе — лише не це! Не ці спокійні дні...»

Через кілька років, у 1939-му, Олена повертається до Києва, повертається уже сформованою особистістю з усталеними поглядами і невситимим бажанням покласти їх на вівтар служіння Батьківщини. І для неї це були не слова, а постійний поштовх до дії. Дивлячись на цю вродливу, самостійну жінку, слухаючи її палкі промови, спостерігаючи за її активною громадською і політичною діяльністю, мало хто знав, а тим більше здогадувався, що поетеса була майже глухою... Велику життєдайну силу Олени Теліги зупинила людожерська рука фашизму. Взимку 1942 вона разом із багатьма українськими патріотами була розстріляна у Бабинім Яру...

Трагічна доля судилася ще одному патріоту України.



Олекса Влизько також повністю втратив слух після захворювання на скарлатину і тяжких ускладнень. Все ж він легко вступив на мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. Починав писати українською зі словником у руках, а вже через рік Олекса — автор культового вірша «За всіх скажу...», який став заголовним першої збірки. Далі його поетична майстерність набирала розгону. Одна за одною з'являлися його збірки поезій, статті, нариси. Критика пророкувала йому велике майбутнє. Поруч із творчістю він брав активну участь у тогочасному літературному процесі. Але... безжальна доля відлічила йому всього 26 років... Із ярликом «ворога народу» після сфальсифікованого процесу під назвою «Український центр білогвардійців-терористів» його заарештовують і у грудні 1934 року за сфабрикованим звинуваченням Верховний суд СРСР виносить смертний вирок...

Тяжкі випробування судилися і Ользі Скороходовій. Вона народилася в селі неподалік Херсона в 1911 році. Після тяжкої хвороби у вісім років втратила зір, а в 14 — слух. У школі для сліпих із нею ніхто не міг займатися навчанням. Тоді добрі люди повідомили про дівчинку професору Івану Соколянському і її забрали до школи-клініки сліпоглухонімих. І почалась нелегка робота з набуття і вдосконалення знань. Врешті Оля не тільки сама досягла значних успіхів, вона вже могла допомагати вчителям у їхній роботі з молодшими учнями. Але війна перекреслила чимало мрій. І все ж після війни Ольга продовжує навчання, отримує науковий ступінь і працює в московському Інституті дефектології. Згодом виходять її книги «Як я сприймаю навколишній світ» і «Як я сприймаю і уявляю навколишній світ», багато наукових і науково-популярних статей, віршів.

У цій розповіді про видатних українських поетів і письменників не можна обминути постать Володимира Забаштанського. Народився майбутній поет у 1940 році. Надзвичайна працьовитість підлітка дивувала дорослих — він був готовий до будь-якої роботи. З ранніх літ освоїв професію каменяра у кар'єрах, підручного кочегара на цукровому заводі, робітника в радгоспі. Та юначий запал і завзятість зупинила зла недоля: внаслідок нещасного випадку він у 18 років втратив зір і залишився з покаліченими руками і знівеченим обличчям. Але ця жорстока обставина не поставила крапку у житті мужнього юнака. Він закінчив філологічний факультет Київського університету, написав близько двадцяти поетичних книжок, став двічі лауреатом — премії ім. М. Островського і Державної премії ім. Т Шевченка.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка