О.Є. Перова філософські аспекти біоетики навчальний посібник



Сторінка1/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.96 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
КИЇВСЬКИЙ НАІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


О.Є. ПЕРОВА

ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ БІОЕТИКИ
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

КИЇВ 2009


ВСТУП
Кінець ХХ. – поч. ХХІ ст. демонструє значну увагу філософів та методологів науки, природничників, медиків як в Україні, так і на Заході до сфери біоетики як до галузі, де складним чином перетинаються світоглядні, етичні, теоретичні та практико – технологічні проблеми дослідження живого. Такі цивілізаційні виклики сучасності як руйнування біосфери, зникнення наростаючими темпами багатьох видів живого, генна інженерія, клонування, кінець кінцем є загрозою самому існуванню людини. Вони формують ту площину проблем, від осмислення та намагань розв’язання яких не може осторонь стояти жодна особистість, тим більше – сучасний філософ. Тому, таким необхідним стало включення курсу «Філософські аспекти біоетики» в університетську філософську освіту.

Мета даного навчального курсу - представити для студентів – магістрів сучасні уявлення про біоетику як складний багатоаспектний феномен. В книзі свідомо не наводиться єдине визначення біоетики, а наголошується на спектрі найважливіших її аспектів. Так, спочатку – в темі 1 - загальним чином окреслюється предметна сфера біоетики, розглядається її структурна організація та філософські засади. Біоетика виявляє себе і як моральне ставлення до живого, біосфери – глобальна біоетика, і як етичні регулятиви наукових досліджень складних живих систем - вияв постнекласичного мислення, і в культурно – світоглядному сенсі – як вид людської мудрості, і як медична етика – біоетика в соціопрактичному контексті.

В подальшому викладені біоетика представлена в контексті ціннісних вимірів сучасної науки, філософії (тема 2) та біофілософії (тема 3), як система знання (тема 4), основа дослідницьких та соціальних практик (тема 5). В посібнику представлений спектр історичних та сучасних біоетичних поглядів, аналіз класичних концепцій – починаючи з В.Р. Поттера та сучасні українські, російські, західні філософські методологічні дослідження основних проблем біоетики, які на думку автора необхідні та корисні для формування сучасного фахівця – філософа.

Для магістрів філософського факультету, студентів природничих і гуманітарних спеціальностей і всіх, хто вивчає філософські, методологічні й етичні проблеми сучасної біоетики.



Тема 1. Виникнення біоетики та її предметна сфера
Предмет біоетики
Віра у всемогутність знання, в прогрес людства як у здатність людини оволодіти всіма можливими знаннями володіла розумом вчених з доби зародження класичної науки (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Набуте людиною знання потребувало систематичного аналізу, йшлося про пошук засобів осягнення істини і встановлення начебто існуючого порядку. Вважалося, що концепція прогресу ґрунтується на принципі «більше і краще», а наукові відкриття визнавалися безумовно корисними і необхідними людству. Наука, таким чином, «виправдовувала» себе в процесі вирішення завдань людства і розглядалася як практично корисне знання. Однак поступово, внаслідок вузької спеціалізації, науковець втрачає здатність розглядати отримане знання в широкому соціокультурному контексті. В результаті практичні дії на підставі такого фрагментарного знання виявляють свою небезпечність. Як зазначав В.Р. Поттер, образ «небезпечного знання» стає реальністю за часів Першої світової війни (розроблення отруйних речовин, концепція біологічної війни, атомна і бактеріологічна небезпека тощо). Наприкінці Другої світової війни наука як законодавець, як «досконалий шлях» наведення порядку і досягнення розуміння в суспільстві вже не могла розглядатися як безперечне благо або виступати безумовним фактором, що сприяє поліпшенню життя людини. Наукова спільнота поступово усвідомлює, що наука може займатися розробленням речовин, проектів потенційно небезпечних для людини і таких, які мають наслідки невідомі їх виробникам. Яскравим прикладом застосування новітніх розробок були наслідки вживання талідоміду.

Поступово, уявлення про «святість» науки як механізму, що впорядковує дійсність, було зруйновано. Дослідники зазначали, що спроби людини впорядковувати своє життя за допомогою науки себе не виправдали. Водночас виокремилась низка проблем не стільки науково – технологічного, скільки етичного характеру. Складні проблеми людського існування, що їх було визначено як глобальні, загострили питання про ставлення людини до довкілля, до живої природи. Ці питання постали і в етичній площині. Сформувалась нова галузь – біоетика.

Біоетика, в широкому розумінні - такий тип знання про живе, який відображає спробу подолання наукової фрагментарності. Біоетика складний багатовимірний феномен, який виявляє себе як:


  • феномен міждисциплінарного знання;

  • епістемологічна система, що має особливості постнекласики;

  • аксіолого - пізнавальна форма постнекласичної науки;

  • знання про живе - спроба наукової репрезентації «людськості» в ставленні до живого

Виділення таких підходів до розуміння біоетики стає першим кроком до концептуальної деталізації концепції біоетики в розумінні В.Р.Поттера – «нової мудрості», яка необхідна людству для подальшого розвитку.

Культурно – цивілізаційний розвиток людства показує, що практичні дії на підставі фрагментарного знання виявляють свою обмеженість. Як відомо, в другій половині ХХ ст. були зафіксовані істотні методологічні та парадигмальнні зрушення. Інтегративні тенденції в науці, гуманізація галузей природознавства визначали подальший шлях розвитку науки – занурення аксіологічних чинників у наукове пізнання. Цей етап її розвитку за потужністю пізнавальних підходів можна порівняти з виникненням позитивізму як альтернативи метафізиці. Здавалося, після таких змін наукові пізнавальні стратегії повинні демонструвати потужність новітнього підходу – натомість наука опинилася в методологічній пастці. Зміна наукових підходів до розуміння живого потребувала формування «адаптованих» пізнавальних форм.

Як відповідь на означену методологічну потребу в постнекласиячній науці виникають такі пізнавальні форми як біоетика, біофілософія. Саме на основі такого пізнавального підходу були створені сучасні концептуальні структури в науці про живе.

Водночас біоетика виявляє себе як показник гносеологічного і світоглядного потенціалу науки, актуалізуючи попередні дослідницькі ракурси - трансформації суб’єкт-об’єктної структури, гуманізації природознавства, холізм - редукціонізм тощо.

У сучасній біоетиці відтворено «нелінійність мислення» саме в тому розумінні, що в процесі аналізу такого феномену «вимальовується» потреба звернутися не стільки до філософського або наукового мисленевих підходів, які були в історії філософії і науки, а до такого мисленевого підходу, що виходить за межі існуючого науково - епістемологічного виміру, до такого, природа якого в постійній зміні власного контексту того, що може бути «адаптованим», придатним для будь-якої пізнавальної парадигми, тобто не лише наукової, а також такої де не існує чіткого розподілу на істинне – хибне.

Історія розвитку біоетики свідчить про те, що неможливо звести її об’єкт і предмет, зміст і функції до вузьких меж будь – якої корпоративної етики – медичної, екологічної тощо. Об’єкт біоетики – життя як особливий феномен, а її предметом стає вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на Землі (стан навколишнього середовища, характер взаємовідносин у суспільстві, роль політики та економіки для людського життя, гарантія збереження прав людини, особливості культурних традицій, генетичної унікальності тощо). По-перше, об’єкт і предмет біоетики мають глобальні характеристики і виміри, що відрізняє її від більшості етичних систем. По-друге, розповсюдження нових технологій, радикально змінює уявлення про особливості життєдіяльності людини. По-третє, біоетика повинна захищати фундаментальні людські цінності – право людини на життя, автономію і свободу вибору, апелюючи до етичних принципів, наприклад, благоговіння перед життям і моральна відповідальність за все, що живе.

Існуючі природні механізми зумовлені параметрами певної природної рівноваги, об’єктивними законами, що забезпечують існування і функціонування живого. Але функціонування природних систем не зумовлене лише станом термодинамічної рівноваги. Рівновага живого світу може бути стійкою лише у певному функціональному алгоритмі ( здатність до самовідновлення, самовідтворення, саморегуляції тощо). Природні процеси розглядаються як такі, що мають цілковиту залежність від сукупності всіх біосферних процесів. Подальше існування людства залежне від дотримання законів біосфери, існує принципова залежність від середовища. Насамперед людська діяльність розглядається як небезпечний чинник цивілізаційного розвитку.

Осмислити знання сучасної біологічної науки на постнекласичному етапі її розвитку можливо за допомогою пізнавального потенціалу сучасної біоетики. Перетин світоглядних, етичних, теоретичних, практико-технологічних проблем, пов’язаний з пізнанням «живого», спонукає до пошуку існуючих аналогів для пізнання живого, що склалися в філософії і в науці з часів новоєвропейського механіцизму. Зрозуміло – безпосередня екстраполяція не можлива. Тому, варіативність визначень живого в біоетиці спонукає до досліджень гносеологічного характеру.

Феномен біоетики в розумінні живого відтворює варіативність рефлексивних процесів, «наукову» репрезентацію людськості й як такої. Враховуючи аксіологічний чинник постнекласичного дослідження, в новому ракурсі постає питання «Що таке людина?» як істота, яка пізнає і впорядковує знання. Своє дослідження з біоетики її засновник, В.Р. Поттер, починає з таких міркувань. Людина від народження намагається впорядкувати своє життя. Цим пояснюється тяжіння багатьох людей до релігії або науки як до певних механізмів, які впорядковують людську дійсність. Наука стає силою, яка необхідна людині для зміни і керування природою. Але вона ж породжує «небезпечне знання» і дезорганізацію. В.Р. В.Р. Поттер наголошує, що наука може допомогти людині поліпшити умови її існування, але підкреслює вимогу узгодити людську потребу впорядкувати своє життя і нездатність людини регулювати значну кількість процесів дезорганізації і невизначеності, притаманних реальному світові. Користь суспільству від науки, на думку В.Р. Поттера, полягає в розвитку засобів для розподілу «порядку» і «безладу». Він вважає, що саме набуте знання – «сила, яка безперервно змінює середовище існування людини і призводить до нової розмірності «порядку» і «безладу».

Таким чином, біоетика розглядається як феномен, у межах якого був реалізований особливий механізм пізнання світу (і живого також), формується пізнавальний підхід до осмислення сенсових дилем, коли не виправдовується пошук «спільного» за допомогою методологічного редукціонізму. Біоетичні дилеми не можуть бути розв’язані ані як пропозиція рішення самої проблеми, ані за допомогою набутого додаткового (нового порівняно з існуючим) наукового знання. Фахівці з медичної науки наголошують, що розуміння живого принципово виходить за межі медицини як науки. Це питання не може бути вирішеним за наявності відповідної кількості накопичених наукових фактів. Саме в такому форматі можна говорити про те, що знання в біоетиці може бути розглянуте як вид знання постнекласичного. Йдеться про постнекласичну гносеологію, її діалектичний вимір.

Відомо, що в другій половині ХХ ст. відбувалися зміни в основах методологічних підходів до дослідження живого. Зміна «пізнавально – адаптивної» стратегії людства, (як реакція на необмежений технократизм та селекіонізм) відтворена в біоетиці. Біоетика стає своєрідним початком відліку духовного потенциалу науки і відтворенням варіативності пізнавального підходу як такого.

Витокове тлумачення біоетики дав американський онколог і вчений-гуманіст В.Р. Поттер. Він запровадив термін «біоетика» і розглядав біоетику як новий вид людської мудрості, що грунтується на використанні наукового знання задля забезпечення соціальних благ. Наприкінці 80-х - початку 90-х років Поттер доходить ідеї глобальної біоетики. Програма глобальної біоетики – це секуляризована програма еволюції людської моральнісності, яка закликає до прийняття відповідальних рішень у сферах охорони здоров’я людини і збереження природного середовища. Глобальна біоетика визнає, що природні закони не змінюються відповідно з уявленнями дослідників. Використовуючи цю ідею, «Енциклопедія з біоетики», видана в 1995 р., об’єкт біоетики поширює на весь моральнісний простір, що включає всі види соціальної поведінки і діяльності, зокрема, і політичні рішення. Існує думка, що науково-пізнавальний процес трансформує предмет біоетики, де вона розглядає світ не тільки в світлі власних моральнісних принципів, а й залучаючи різні етичні методології.

Основні напрями біоетики (медична, екологічна, біологічна тощо) були сформовані в ході історичного розвитку цього феномену. Вважається, що найбільш теоретично розроблені медичний та екологічний напрямки. Медична біоетика охоплює коло моральних проблем, що виникають у процесі відносин і взаємодії в суспільній сфері, збереження і оновлення здоров’я і боротьби з його порушенням. Її суб’єктами виступають медичні і соціальні працівники, вчені, атакож – пацієнти, клієнти і суспільство. Іноді цей напрям називають біомедичною етикою, в зміст якої також включено і дослідження етичних аспектів використання біотехнологій, що виходять за межі щоденної медичної практики (клонування, генна інженерія тощо).

Екологічна біоетика обґрунтовує цінності і права природних істот, природи в цілому і розглядає людину як складову «живої системи». Екологічна біоетика розподіляється на етику гуманного відношення до тварин і етику взаємодії з екосистемами, біогеоценозами, біосферою тощо. Трансформація парадигм розвитку технологізованої науки включає людиновимірні смисли і цінності, йдеться про спробу етичної стратифікації науки, в якій знаходить своє місце і біоетика.

Останніми роками предметом релігійних і нерелігійних дискурсів стають ідеї глобальної етики в контексті існування різних культур. У 1993 р. в Чикаго на засіданні Парламенту релігій світу німецький богослов Ганс Кюнг запропонував першу редакцію положень глобальної етики. (Цит. за К. Дж. Струл, 2004) У вступі декларовано основні проблеми сучасності. Йдеться про війни, екологічну кризу, економічну нерівність, тероризм, агрессію в ім’я релігії. Також осмислюється підґрунтя глобальної етики, оскільки в середині різних релігій світу існує «загальна глибинна система цінностей», обговорюються чотири принципи глобальної етики. Перший: глобальна етика необхідна для створення нового глобального світового порядку. Йдеться про консенсус з приводу глибинної системи цінностей, з якою можуть погодитися всі релігії і взагалі люди небайдужі до етичних питань. Другий принцип: «До кожної людської істоти потрібно звертатися по-людськи» («золоте правило», існує в усіх релігіях і етичних системах світу: «Не роби іншим того, що не хочеш, щоб було зроблено тобі…»). Третій принцип. Усвідомлення чотирьох положень, які є в більшості релігій світу: «прихильність до культури не насильства і повага до життя»; «прихильність до культури солідарності і справедливого економічного ладу»; «прихильність до культури толерантності і життя в істині»; «прихильність до культури рівних прав і партнерства між чоловіком і жінкою». Четвертий принцип декларує недостатність етичних положень, які можуть стати суспільною реальністю тільки через трансформацію свідомості (вона вже почалася, як стверджує Декларація). З часом були запропоновані різні варіанти вдосконалення проекту глобальної етики - універсальної етики, яка б мала онтологічний статус інший, ніж уже існуючі декларації. Принциповою є позиція К.Дж. Струла в статті «Чи можлива глобальна етика?» (К.Дж. Струл, 2004), з приводу конвенційних узгоджень етичних мінімумів. Можливість виникнення глобальної етики, на думку дослідників, залежить від нового світового порядку, за якого буде існувати спільність потреб серед громадян, виникне глобальна культура, спроможна створити глобальну етичну систему. Тільки в такій системі може бути розглянуте питання етичного мінімуму.

У процесі формування нових доктринальних підходів і стратегій подальшого розвитку людства необхідність враховувати нові наукові реалії призводить до ретельного аналізу появи тенденцій гуманізації науки. Як підкреслюють дослідники В.Ф. Чешко і В.Л. Кулініченко, до середини ХХ ст. гетерогенні форми етики (корпоративна етика наукового співтовариства, медична і юридична деонтології) були відзначені високим ступенем автономії, були майже ізольовані від сторонніх ціннісних впливів. Етика як концептуальна і ментальна система ієрархічна у вертикальній проекції (загальнолюдські, культурні, етнічні тощо ціннісні пріоритети) і гетерогенна – в горизонтальній (етика окремих соціальних інститутів, соціальних спільностей, корпорацій тощо). (В.Л. Кулініченко, В.Ф. Чешко, 2004).

Біоетика може розглядатися і як прикладна галузь етики та претендувати на регулятивну роль в певних галузях (діяльність етичних комітетів у сфері права, критерії концептуальної і “гетерогенної” етики). Біоетика стає сучасною інтегративною дисципліною, що поєднує різні пізнавальні підходи (сучасні і традиційні) наукові, етичні і політичні концепції задля осмислення реалій людського життя.

Структурна багатоаспектність біоетики.
Осмислюючи феномен біоетики в контексті історії культури та пізнання М.В. Попов зауважує, «що ХVІІ – ХVІІІ ст. в європейській культурі, з її характерним чуттєво-оптимістичним ставленням до людської діяльності, можливостей людини пізнавати навколишній, а завдяки географічним відкриттям - новий світ, зіткнення культур (європейської і східної чи латиноамериканської) домінуючим стало романтичне сприйняття людини і світу, сформувався романтизм у мистецтві, музиці, літературі. Шану романтизмові віддали представники всіх національних культур, що формувалися в цей період, від П. Шеллі і Дж. Байрона (в Англії), Міллера і Гете (в Німеччині), Мюссе і Гюго (у Франції) в літературі до Гойї, Давида, Айвазовського в живопису. Романтичне сприйняття бурхливого розвитку науки і медицини лише у другій половині ХХ ст. змінилося на скептичне і негативне, що було пов’язане зі зміною соціальних умов функціонування наукових знань, особливо їх техніко-технологічного спектра». Іншим історичним фактом, пов’язаним із соціальним сприйняттям наукового прогресу, дослідники зазначають трансформацію (під впливом романтизму) принципу гуманізму, появою етичних ідей А. Швейцера, який, по-суті, відмовився від етичної інтерпретації світу і зазначив, що етику не можна обґрунтувати, виходячи лише із пізнання світу, з науки. Ще один крок «прогресу» - перехід медицини як науки про людину, на методологію природничих наук (зокрема, фізико-хімічних методів і прийомів дослідження). Четвертий етап розвитку медичної етики і лікарської деонтології, на думку М.В. Попова - етап сучасної доби (кінець ХХ - поч. ХІХ ст.). Цей етап характеризується формуванням міждисциплінарної галузі етичних знань – біоетики, як такої галузі дослідження, де перетинаються етичні проблеми і проблеми дослідження живого як проблеми природничо - наукового комплексу. (М.В. Попов, 2003) Таким чином, вдосконалення пізнавальних підходів на основі трансформації принципу гуманізму, інше розуміння «об’єктивності» знання, використання методології природничих наук в медицині, розвиток медичної етики зрозуміле як прогрес в науці призводить до появи аксіолого-пізнавальних форм в науці постнекласичного типу (біоетика, біофілософія).

Поступово осмислення феномену життя в біоетиці стає пріоритетним порівняно з її етико-правовим полем. Феномен життя осмислюється в біоетиці і як прояв матеріального, і як такий, що належить до духовної сфери людини. Дослідники доходять висновку, що феномен життя має бути осмислений за допомогою особливих мислених підходів – методом мисленевого експерименту. Зазначений далі метод має відношення до теоретичного рівня пізнавальної діяльності і використовується досить давно. З точки зору С.В. Ілларіонова («З лекцій по теорії пізнання і філософії науки») першим прикладом методу мисленевого експерименту є апорії Зенона. Зенон не експериментував з реальним Ахіллесом і реальною черепахою. «Ахіллес» і «черепаха» - є абстрактні поняття, якими Зенон оперує. С.В. Ілларіонов наводить приклади використання такого типу міркувань в філософії та науці (встановлення законів рівноваги тіл Архімедом, демон Максвела, потяг Ейнштейна, ліфт Ейнштейна, мікроскоп Гейзенберга, розуміння закону енергії Г. Галілеєм, експеримент з «мухами» Г. Галілея тощо). Мисленевий експеримент відіграє важливу роль у розвитку науки починаючи з ХVІІ ст. Як зазначає С.В. Ілларіонов, «методологічне осмислення методу мисленевого експерименту почалося на початку нашого століття в межах філософського напрямку – другого позитивізму, в працях видатних його представників Е. Маха і П. Дюгема. Саме в їх працях сформувались два основних розуміння методу. Перше розуміння можна назвати «експерементистським», воно бере свій початок від Маха. В цьому розумінні мисленевий експеримент розглядається як міркування над реальним експериментом або навіть як заміна реального експерименту». (С.В. Ілларіонов, 2005) Подальші міркування дослідника наступні. З загально філософської позиції Маха (єдина реальність та, яка існує в нашій свідомості) С.В Ілларіонов робить висновок, що в підходах Маха має місце наближення мисленевого і реального експерименту. Але, врешті, мисленевий експеримент віддалено пов’язаний з реальним. Тому, надалі вважається обґрунтованою позиція П. Дюгема, що виправдовує теоретичну природу мисленевого експерименту. На його думку, «правильність» наслідку мисленевого експерименту залежить від «правильності» принципу, а останній повинний бути перевірена реальним експериментом. Цю позицію називають «теоретистською».

Прихильники «експеременталістської» позиції (роботи 60 – 70-х рр.) стверджують: мисленевий експеримент є заміна реального. Обґрунтування такої позиції – отримання нового знання. Аналізуючи отримання нового знання на теоретичному рівні в ХІХ і ХХ ст. дослідники наголошують: мисленевий експеримент є метод теоретичного рівня наукового пізнання. («Методологія науки: статус і програми») Показник теоретичної природи мисленевого експерименту - оперування ідеалізованими об’єктами. Однак, на сьогоднішній день, «і так скрізь – метод мисленевого експерименту витісняється формалізованим висновком. Метод мисленевого експерименту перейшов з наукових робіт в евристичне мислення природничників, в кулуарні суперечки. І, можливо, вже назавжди…з 30-х років в науці немає таких вдалих прикладів застосування мисленевого експерименту». (С.В. Ілларіонов, 2005).

Як було проаналізовано, мисленевий експеримент відігравав важливу роль в розвитку фізики як науки. А щодо біології? Чи можна вважати мисленеві експерименти в біології рушієм розвитку наукового знання про живе? Чи можна розглянути тип мислення в біоетиці як евристичне мислення природничників, коріння якого - мисленеві експерименти в науковому дослідженні? Розглянемо такий приклад. А. Швейцер зазначав: « … у новому (раціоналізмі) – він (розум) поставив собі за ціль пояснити волю до життя, закладену в нас». Таке «завдання» потребує звернення до філософського і наукового підходів пізнання «життя». Можливість пояснення волі до життя в людини з позиції наукових реалій була уособлена в певну традицію. В наукових дослідженнях існували підходи до такого пояснення. Наприклад, деякі зазначалися мотивацією пріоритету дослідження генетико-еволюційних основ соціальної поведінки тварин і людини. Шляхи відповіді на питання пояснення волі до життя у людини раціональним чином дослідники намагалися віднайти в зворотній ситуації. Можемо використати такий пізнавальний підхід: якщо не можна дати відповіді на питання «що є певна річ, предмет?», тоді потрібно дати відповідь на питання «чим дана річ не є?». Тобто має бути осмислена спроба відповіді на питання: чому поряд з прагненням людини зберегти життя, існують і випадки, коли вона їм жертвує. При цьому гине не лише соціальна особистість, а й біологічний організм, для якого мав би спрацьовувати принцип біологічного (генетичного) самозбереження. Розробка генетико-еволюційної моделі дозволяє пояснити альтруїстичну поведінку. Концепція зазначеної моделі включала в себе такі постулати. Було визначено, що в ході еволюції в кожній популяції формується «еволюційно-стійка» стратегія реакцій поведінки, яка не може змінюватися за рахунок спонтанної появи рідкісних мутацій, що не стосуються більшої частини популяції. Подальша дослідницька логіка передбачала, що інтегральне пристосування популяції зумовлено не лише репродуктивно активною її частиною, а й носіями тих генів, які не залишаються у потомства, якщо їх поведінка сприяє виживанню і розмноженню популяції. Висновок, який врешті був зроблений: альтруїстична поведінка еволюційно виправдовується тоді, коли вона сприяє виживанню носіїв тих самих генів, що й «жертвуюча собою» особина, навіть якщо вона не вносить свого внеску в генофонд наступних популяцій. Такий підхід не викликав суперечок між дослідниками генетики поведінки тварин. Однак за допомогою цієї загальної моделі була здійснена спроба побудувати соціобіологічну концепцію людини. Отже, виникає проблема екстраполяції моделі.

Загальна методологічна настанова генетико-еволюційної моделі передбачала: соціальну і біологічну еволюцію людини слід аналізувати як взаємопов’язані і взаємозумовлені елементи цілісної системи. Спроби осмислення соціобіологічної концепції людини і розробка в її межах теорії генно-культурної коеволюції були здійснені в працях Е. Уілсона, Р. Докінза, В. Ефроімсона та ін. (Wilson E.O. Socio – biology: the New Synthesis. Cambridge: Harvard Univ., 1975 – 697 p.; Докинз Р., 1993; Ефроимсон В.П., 1971)

Однак погляди представників соціобіології були критиковані за примітивний редукціонізм. Зокрема, американський генетик Р. Левонтин організував «Групу вивчення соціобіології. Критика ґрунтувалася на твердженні, що дослідження біологічних і генетичних основ соціальної поведінки людини обов’язково призводить до соціал-дарвінізму і расизму, до виправдання соціальної нерівності тощо. (Lewontin R.C., Rose S., Kamin L. Not in Our Genes. – New York: 1984)

Продовжуючи осмислення феномену життя, можна виділити філософські й наукові підходи в біоетиці. Проаналізуємо та порівняємо позицію А. Швейцера щодо спроможності розуму пояснити волю до життя, закладену в нас, і позицію представника соціобіології Е. Уілсона (Wilson E.O., 1977), а саме – «інтелект був створений не для того, щоб розуміти атоми, чи навіть самого себе, а для забезпечення здатності людських генів до виживання». Розглядається особлива пізнавальна ситуація, мисленевий експеримент: з одного боку, усвідомлення неможливості тісної кореляції зазначених підходів: філософського (здатність розуму до пізнання) і наукового (інтелект - об’єкт дослідження науки). З іншого, порівняння даних підходів це мисленевий експеримент - порівняння різної «предметності» в спробі створення цілісної картини життєвої реальності. В процесі осмислення феномену життя такі підходи використовують сучасні методологи і філософи науки, усвідомлюючи «вимушену» некоректність. Наприклад - такий методологічний прийом на теренах сучасної філософії науки належить В.Г. Борзенкову «Від філософії життя до біофілософії», досліджуючи постнекласичну ситуацію в науці, науковець шукає порівняльні аналоги і (незважаючи на те, що він досліджує об’єкти науки) знаходить таки аналоги саме в філософії. (Борзенков В.Г., 1998)

Подальші міркування такі. Умовний табір прихильників філософії розглядає розум як здатність людини до пізнання, можливість трансценденції. Інший табір (прихильники соціобіології) розуміє розум як дещо природне, як структуру, яка була розвинута в процесі життя людини, як складову, за аналогією з органом в організмі, який поліпшує здатність людини до виживання (на кшталт печінки, але удосконаленої, що може змінювати параметри організму, параметри «життєвого»). Використавши терміни розум і інтелект, зрозуміла відсутність кореляції і неможливість спів виміру зазначених понять. Тут ми знову використовуємо пізнавальний підхід запропонований В.Г. Борзенковим. По-суті, йдеться про «синергетичний потенціал гносеології» - методологічну можливість використовувати неспівмірні аналоги в пізнанні, мислене вий експеримент, що має теоретичну природу.

Така пізнавальна «ситуація»: елемент системи, в даному випадку, пізнавальної (інтелект), розглянуто як її заперечення, він має емерджентні властивості. Елемент системи (система - пізнавальний процес) як цілого виступає запереченням пізнавального процесу, що дає можливість говорити про подальший розвиток такої пізнавальної системи. Як бачимо, у такому методологічному підході - мисленевому експерименті - можна одночасно виділити і гегелівські тенденції щодо розуміння розвитку і методологічний потенціал попперівського фальсифікаціонізму.

У той же час, біоетика може бути розглянута як особливий світогляд, історично визначений етапом розвитку культури. Феномен життя одержує внутрішні перспективи для розвитку його розуміння. (В.Л. Кулініченко, 2001) Тоді сфера морального починає включати і відношення людини до тварин і рослин, до навколишнього природного середовища взагалі, до свого природного існування, самоідентичності людини в біологічному світі. Розглядаються проблеми екологічної етики засновником якої вважають О. Леопольда. (О. Леопольд, 1980) У біоетиці включення в сферу моралі відношення людини до своєї духовності передбачає звернення до досліджень нейрофізіології, де здійснена спроба проаналізувати особливості формування індивідуума і побудувати віртуальний аналог особистості, «нехтуючи» біологічним носієм.

Наукові контексти біоетики дають можливість проаналізувати особливості теоретичної бази вивчення живого, методологічні підходи, врахувати філософські аспекти розуміння об’єкта біоетики. Біоетика розглядається як система, що тяжіє до самопізнання в процесі свого розвитку. В такому розумінні, вона стає справжнім об’єктом наукового і філософського дослідження. Постає питання про місце біоетики в системі знання, «пізнавальний потенціал» біоетики (не лише в системі наук) про людину, гносеологічні особливості біоетичного знання. Зазначимо, що біоетика як біомедична етика не претендує на забезпечення єдності теоретичного знання про живе, оскільки обмежена конкретною галуззю буття.

В деяких дослідницьких працях формується розуміння біоетики як системи норм і оцінок, що повинна регулювати поведінку людей у їх відношенні до живого. Тут мета відбувається процес становлення біоетичної освіти.

Біоетика визначається і як розділ філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі стосовно всього живого. Особливої ваги набувають підходи до розуміння принципів розрізнення живого та неживого. У філософській традиції вчення про єдність усього сущого було покладено в основу ведичної та даоської літератури. Таке світорозуміння було наслідком усвідомлення єдності і взаємозв’язку всіх речей і явищ, сприйняття явищ природи як проявів вищої реальності (Брахман в індуїзмі, Дао в даосизмі). Індуїст і даос можуть виділяти різні аспекти світобудови, але основні елементи світобудови цих традицій збігаються – моральна зрілість людини, яка пізнає.

У підходах до осмислення біоетичних проблем усвідомлення загрози діяльності людини по відношенню до довкілля сприяло потребі збереження природної рівноваги. Звертаючись до такого розуміння природного, дослідники наголошують на потребі створення категоричного імперативу для біоетики, використовуючи методи герменевтики для розв’язання проблем довкілля. Йдеться про розуміння природи саме як суб’єкта, смисли якого треба зрозуміти.

У формуванні категоричного імперативу з позиії біоетики розглядається відповідальність як категорія, яка останнім часом опинилася в межах міждисциплінарного дослідження. Вважається, що поведінка людини в соціумі як атрибут відповідальності визначається її розумінням, інтерпретацією світу і причинно-наслідкових зв’язків у ньому. Розглядаючи питання про ставлення людини до свого здоров’я, необхідним стає розуміння людиною механізмів, закономірностей, що визначають її взаємодію зі світом, «особистісні біологічні» ресурси.

Шляхи пошуку відповідей на біоетичні питання можуть бути такі. Йдеться про розуміння біоетики як мораторію на проведення певних наукових досліджень, гіперболізується принцип «давайте будемо обережні, доки не будемо впевнені». Однак треба врахувати позицію самого засновника біоетики В.Р. Поттера, який вважав, що потрібно «більше науки і справжньої науки». Таким чином, питання розуміння «справжньої науки» залишається відкритим. (В.Р. Поттер, 2002)

Окремою площиною предмету біоетики є аспекти біомедичної практики. В біоетиці використовуються різні етичні правила і принципи: утилітарні, деонтологічні, теологічні, зміст яких є неспівмірними і суперечливими. Наприклад, «першорядними етичними принципами філософ Р. Віч вважає добродійність, автономію особистості, чесність, прагнення уникнути смерті, справедливість. Т. Бошам і Дж. Чайлдресс вважають первинними такі принципи: автономія, неспричинення зла, добродійність, справедливість. Представники утилітарної і деонтологічної етики виходять із різних філософсько - світоглядних основ». (В.Л. Кулініченко, 2001) Таким чином, філософи говорять про непевність історичних, офії є, безсумнівно пріоритетним, порівняно з багатьма іншими проблемами. Такі завдання потребують побудови відповідної логіки наукових стратегій. Йдеться про спроби передбачити можливості розвитку світу живого і осмислити логіку такого розвитку. Відповіддю на такі вимоги стають сучасні концепції біоетики.

У біоетиці дослідження живого розглянуті в багатоманітному теоретичному змісті. Найчастіше біоетику визначають як таку галузь дослідження, яка має сприяти посиленню духовно-етичного спрямування подальшого цивілізаційного розвитку людства. Головний принцип біоетики – повага автономії, свободи і блага особистості, визнання моральної відповідальності людини перед собою і світом.




Філософські засади біоетики.
У сучасній біоетиці здійснено спробу проаналізувати філософсько-теоретичне підґрунтя розуміння життя. Однією зі світоглядних передумов виникнення етичного розуміння життя став філософський напрям «філософія життя». В межах цього філософського напряму саме «життя» визнається як первинна реальність, диференціація якої приводить до появи багатоманітності подій і явищ світу. Виокремимо основні ідейні підходи «філософів життя», які, на думку дослідників біоетики (В.Л. Кулініченко, С.В. Вєковшиніна та ін.) здійснили істотний вплив в світоглядній площині на її виникнення. По-перше, це розуміння «життя» як «волі до влади» у Ф. Ніцше, який пропонує звернутися до морального ідеалу – надлюдини, найбільш життєвої людини, яка присвячує себе всьому життєвому. По-друге, в філософії життя переосмислюється ідея прогресу як поступового вдосконалення життєвих форм. Вона змінюється на пріоритет волі до влади, що одночасно виступає і методологічним принципом розуміння процесів у Всесвіті. По-третє, змінюється розуміння істини. У філософії життя істину людина створює, а не відкриває. Саме життя виступає тим творчим процесом, у ході якого створюються всі людські цінності.

У іншого представника філософії життя французького філософа - інтуїтивіста А. Бергсона життя вже має якісно інші риси, а саме - співвідноситься з процесами свідомості і виступає як явище психологічного порядку. Основою всіх життєвих, свідомих процесів у А. Бергсона стає тривалість, безперервність, що припускає постійну творчість нових форм, непередбачуваність майбутніх станів. Життя як тривалість розуміється як потік творчості і безперервних якісних змін, а розуміння Космосу передбачає, що Космос у своєму бутті дорівнює переживанням живої людини. Пізнати життя можна тільки інтуїтивно, а інтуїтивне знання розуміється як безпосереднє знання - переживання, подолання дистанції між суб’єктом і об’єктом дослідження і незацікавлене занурення в предмет.

Дослідники біоетики аналізують її світоглядно-філософські основи. У підходах Ф. Ніцше й А. Бергсона найважливіші три ідеї: в центрі світу і світогляду знаходиться життя; засобом розуміння сенсу життя поряд із розумом виступає активна інтуїція; людське життя – це безкінечний процес творчості в створенні нових цінностей.

Говорячи про філософські засади біоетики, слід звернутися до феноменології, в межах якої актуалізується вивчення первинних феноменів - життя і смерть - у їхньому безпосередньому існуванні. Варіант побудови етики на емоційній основі (М. Шеллер), де логіці розуму протистоїть логіка серця, розуміється як підґрунтя сучасної біоетики (загальнозначуща етика на основі емоційності можлива завдяки відкриттю інтенціональної структури людських почуттів). Важливо підкреслити, що акти любові, болю, страждання набувають об’єктивно ціннісного змісту, що є принциповим для розгляду проблем сучасної біомедичної етики. «Принципова новизна настанови феноменології полягає в тому, що вона вказує на умови, за яких кінцева в просторі і часі людина може осмислено чинити дії, використовуючи досвід, моральні оцінки, акти пізнання, навіть принципово несумісні з цим досвідом». (В.Л. Кулініченко, 2001).

На формування філософських засад біоетики вплинув екзистенціалізм як спроба зрозуміти життя безпосередньо, спроба наблизити поняття буття і життя. Людина розуміється тут як «надмірна істота», вона одна з тваринного світу здатна «трансцендентувати». Йдеться про спрямованість переживань на щось, що знаходиться по той бік від них, трансцендентне їм. Людина має можливість проектувати, створювати, обирати саму себе, керуючись тільки власною суб’єктивністю.

Одне з важливих місць у підходах до осмислення філософських засад біоетики посідає традиція одухотворення живого в українській та російській етико-філософській думці (космізм, антропологія, християнський соціалізм) (В.Л. Кулініченко, 2001).

Принципи біоетики як етики життя можна знайти і в філософсько-етичній концепції А. Швейцера «благоговіння перед життям». В основу його розуміння життя покладено усвідомлення самого факту життя як фундаментальної цінності.

Осмислення історичних, світоглядно-філософських, теоретичних засад біоетичного знання було здійснено філософами і представниками природничих наук. Мислення в біоетиці пов’язане із середовищем європейської думки і тому, осмислюючи підвалини біоетики, її філософські засади дослідники акцентують увагу на німецькій класичній філософії, філософії життя, феноменології і екзистенціалізмі. Таки різні підходи до розуміння філософських засад біоетики свідчать про трансформативну природу самого феномену біоетики. Сучасна біоетика являє собою сукупність підходів до отримання знання, де одночасно існують і уявлення про наукову об’єктивність і тенденції «гуманізації» наукового знання – наукові спроби пояснити людину ввраховуючи її екзистенціальні характеристики. Дослідник проблем біоетики проф. В.Л. Кулініченко зазначає, що ведення різноманітних боків біоетики в цілісну картину можливе за умови виявлення і відкриття загального, що лежить в основі повсякденного життя людини і відповідного наукового концепту – їх загальних конституюючих змістів, цінностей і змістів-символів. Можливо існує вимога пояснення методів пізнання (в дусі еволюційної епістемології) для неспівмірних галузей дослідження, що виявило б філософський потенціал біоетики.



Людина повинна пристосовуватися до вимог життя, вміти мислити відповідно до складної ситуації. Зрозуміло, що застосування нових технологій потребує не тільки фахової наукової освіти, високого рівня культури, розвитку творчих сил людини, а й філософської рефлексії над отриманням знання. Такий підхід є корисним для осмислення гіпотетичних моделей живого в майбутніх наукових реаліях, де можуть істотно змінитися уявлення про людину, життя, мораль тощо.


  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка