Отож, спершу. Що таке



Скачати 163.73 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір163.73 Kb.
Лекція-диспут

Отож, чому ми зібрались? Коротко нагадати про основні принципи роботи з бійцями АТО, бо може поступити запит на таку роботу, щоб ті, хто з цим раніше не стикався, хоча б приблизно уявляли собі, про що мова. Причому мова не йде про те, щоб знати що таке ПТСР чи вміти відрізняти ПТСР від психозу – щодо цього є багато відповідної літератури. Мова про ще простіше. Про те, що доводиться переживати бійцям і як взагалі з ними потрібно говорити. А заодно поговоримо і про два інших наших проекти – «Зарваницький інтенсив» і роботу з сім’ями загиблих, де проглядаються деякі схожі закономірності.

Отож, спершу. Що таке:


  1. К Р И З О В Е К О Н С У Л Ь Т У В А Н Н Я

Існує два визначення цього поняття:




  • Кризове консультування – це консультування людини в стані кризи;

  • Кризове консультування – це консультування в кризових умовах (на місці природної катастрофи, в бойових умовах, на Майдані), тощо.

Звичайно, до певної міри ці визначення перетинаються. Скажімо те консультування, яке проводять психологи МНС-у на місці надзвичайної події, включає в себе і одне, і друге. Там є й люди в шоковому стані і там є надзвичайні умови, в яких доводиться консультувати психологу. Однак перетинаються ці поняття далеко не завжди – людина в стані кризи може прийти і до психолога в кабінет, попередньо домовившись про зустріч і заплативши за неї гроші. Наприклад якщо в неї хтось помер, вона розійшлася з коханою людиною або після зґвалтування. Тоді ми хоча й будемо мати стан гострого шоку, але будемо мати й цілком комфортні умови для праці.


Тому спершу поговоримо про те консультування, яке проводиться в кризових умовах, а тоді вже власне про психологічну кризу.
Отож всі (чи майже всі) вивчали такий предмет «Психологічне консультування», де нам казали, що психолог-консультант має працювати, дотримуючись наступних умов:


  • Клієнт має бути мотивованим (має сам прийти до психолога)

  • І, бажано, має мати сформульований запит – навіщо він прийшов.

  • Про зустріч має бути наперед домовлено і на неї має бути виділений певний час, зазвичай – година-півтори. Причому бажано, щоб тривалість зустрічі була наперед обумовленою.

  • Кабінет психолога має бути обладнаним так, щоб забезпечувати дотримання повної конфіденційності (щоб під час сеансу не заходили сторонні люди, щоб була надійна звукоізоляція, щоб ніхто не переривав сеанс стуком, тощо).

  • Сеанс має тривати весь обумовлений час (не можна виходити раніше), щоб психолог виконав якийсь свій план, залежно від того виду терапії, яким він працює.

  • Клієнт має усвідомлювати свою власну відповідальність за своє життя і, бажано, заплатити за сеанс гроші.

Так от, кризове консультування позбавлене практично всіх цих ознак:




  • Консультування часто може відбуватися в непристосованому для цього приміщенні, іноді навіть в коридорі або на вулиці, тому там просто неможливо забезпечити конфіденційність – поруч можуть ходити інші люди, хтось може Вас відволікати, а до клієнта – в самий невідповідний момент підійти хтось з його друзів чи родичів.

  • Ніколи невідомо, якою саме буде тривалість консультації – психолог працює доти, доки відчуває в тому потребу, доки не передасть клієнта в чиїсь руки (якщо це на місці надзвичайної пригоди – наприклад лікарям, міліції чи його рідним), або доти, доки клієнт сам не піде геть. Це накладає певні обов’язки на терапевта (не можна сильно «регресувати» клієнта, треба допомогти йому залишитися в «позиції дорослого»)

  • Клієнт дуже часто не висловлює ніякого запиту взагалі і може бути просто неготовим до роботи. Або й навіть – сумніватися в тому, що йому потрібна допомога психолога; вважати, що з ним все добре.

  • Психолог може бути змушеним виконувати невластиві йому функції. Наприклад якщо клієнт знаходиться в стані глибокого шоку, психолог зобов’язаний викликати лікарів, подзвонити до рідних клієнта, перепитати того, як він себе почуває і чи є вдома хтось, хто б його зустрів, тощо.

  • Психолог використовує методи, які в «звичайному» (некризовому) консультуванні можуть бути навіть забороненими. Бо якщо в звичайному консультуванні нас вчать не давати порад, «бо це – твоє життя і твоя відповідальність», то в кризовому консультуванні навпаки – переважно використовуються саме директивні методи. Тобто психолог не тільки може давати, а іноді навіть зобов’язаний давати клієнту прямі вказівки, що тому робити. Скажімо, якщо до Вас прийде жінка після зґвалтування, яка скаже, що ненавидить себе і своє тіло і тому хоче вчинити суїцид, Ви не можете сказати їй: «Ви – доросла людина. Це Ваше життя і Ваша відповідальність». Ви зобов’язані пояснити їй, що вона зараз знаходиться в неадекватному кризовому стані, що в цьому стані подібні думки – це норма, і не треба звертати на них увагу, що спершу треба привести себе до порядку, а потім вже вирішувати, що робити зі своїм життям і своїм тілом. Тобто спершу треба помитися, поїсти, відіспатися і вже потім щось вирішувати. Після чого, пояснивши це, Ви зобов’язані запитати її, чи є хтось вдома, хто б міг за нею тим часом приглянути. А ще краще – заставити її при Вас передзвонити до когось, щоб її зустріли. Або, якщо це буде відбуватися в іншій ситуації, не в кабінеті, а, скажімо, на місці катастрофи чи на місці бою – психолог теж так само повинен спершу «привести до тями» клієнта, наприклад пораненого – заставити його піти в медчастину, зробити перев’язку, тощо.

До чого все це? До того, що те, чим нам зараз доводиться займатися в силу поточної ситуації в країні, дуже часто пов’язано саме з кризовим консультуванням. В кабінет до психолога ніхто з тих, хто насправді потребує допомоги, не приходить, ми вже рік часу роздаємо реклами від УСП, а ні один чоловік ще так і не звернувся. І коли ми самі беремо автомобіль і їдемо в село до родини загиблого бійця, працюємо з родичами загиблих під час їхньої зустрічі, чи їдемо (хто їздив) з бійцями АТО в Карпати чи на море (з «Творчою криївкою») – то там все це теж відбувається у вигляді кризового консультування. І навіть незважаючи на те, що у Творчій Криївці якісь рамки все-одно виставлені – і в розкладі у кожного бійця написана година роботи з психологом, але все-одно всі живуть разом, обідають за одним столом, разом купаються в морі чи ходять в гори, і відкритися солдат може коли завгодно – навіть тоді, коли Ви того зовсім не чекаєте. Тоді, зокрема, він може почати розказувати про щось важливе для нього – про загибель бойового товариша чи про щось на перший погляд абсолютно дурне і безглузде, що робив в момент обстрілу. Це, до речі, типова поведінка людина в стадії гострого стресу – коли вона інстинктивно може виконувати якісь дії, незрозумілі їй самій. Тому, щоб розуміти, з чим нам зараз доводиться стикатися, треба мати хоча б приблизне уявлення про стадії розвитку стресу. Тим більше, що їх насправді, ще не так багато.





  1. С Т А Д І Ї Р О З В И Т К У С Т Р Е С У




  1. Стадія інстинктивних реакції – від кількох секунд до кількох (5-15) хвилин. В цій стадії людина, наприклад, може вискочити з вікна вагону, якщо поїзд йде під укіс, не задумуючись над тим, що в вагоні в той час залишилися дружина і діти. Це залежить в основному від нашої фізіологічної будови, про яку ми, поки не станеться чогось подібного, насправді не знаємо зовсім нічого, і від успадкованого нами від батьків нашого родового досвіду – наскільки успішно вдавалося виживати нашим предкам.

  2. Стадія надмобілізації – людина повертається на місце і намагається виправити ситуацію. Ця стадія може тривати від 15-20 хв. до кількох годин (3-5). Фізичні сили людини зростають в рази. Вона не відчуває втоми, в неї загострюється увага (але увага загострюється специфічно, бо спрямовується лише на виживання себе чи своїх близьких, всього іншого людина може навіть не помічати! Наприклад потім, можливо, навіть не згадає, хто був поруч з нею в той момент і чи падав дощ, чи ні.)

  3. Стадія виснаження – триває від моменту закінчення цієї другої стадії і до 72 год. Ці перші стадії завжди тривають рівно 72 год., після чого людина поступово приходить до тями. Починає згадувати що було, до неї повертається пам’ять, усвідомлення навколишнього світу. Разом з чим, на жаль, повертається усвідомлення й трагізму всього того, що сталося. Тут можливі нервові зриви, навіть – реактивні психози. Так основна хвиля таких психозів на Майдані припала якраз десь на третю добу після подій – тобто десь 23-25 лютого. Я якраз там був – бачив все на власні очі. Кожне чергування (3 год.) прибігали до лікаря-психіатра, який тут же біг з укольчиком.

  4. Важливо, коли надається психіатрична допомога (що іноді дійсно буває потрібним –наприклад у випадку цього самого психозу) – не переборщити з цим. І якщо є можливість – провести дибрифінг (реконструкцію подій, що після чого було). Можна поєднувати одне з одним (психіатричну допомогу і дибрифінг), акцентуючи увагу на почуттях людини і повертаючи її до реального світу (заземляючи її) – «Що ти бачиш? Назви ці предмети!», «Який сьогодні день тижня?», «У тебе є сім’я?», тощо. Іноді кажуть, що дибрифінг ефективний в перші три доби, іноді кажуть – що навіть в перші години після трагедії, але в будь-якому разі вважається що він потрібний одразу після трагедії. Однак одного і єдиного для всіх правила немає, кожне переживає стрес по-своєму. Особливо тоді, коли людина вживала заспокійливі препарати. Тоді може статися й таке, що дибрифінг буде їй потрібний і через місяць чи два після того, що сталося, або й через рік після того.

  5. Наступні стадії, після 3-тьої, вже не так важливі, важливо тільки знати, що через 2 тижні – місяць людина поступово приходить до тями, після чого пережита трагедія ще може повертатися до неї, але тепер вже у вигляді ПТСР-а (флеш-беки, тривожність, алкоголізм, небажання говорити про пережите. Або навпаки – нестримний словесний потік, тощо). Увага – ПТСР ніколи не виникає раніше як за 2 тижні після пережитого і тоді, коли психотравмуюча ситуація ще не завершилася!!! А переважно – виникає через місяць після пережитої ситуації (і до півроку), коли людина вже почуває себе в безпеці. Це такий спосіб підсвідомого поступового випускання «пару» – допускати до свідомості спогади про пережите таким чином, щоб та встигала їх опрацьовувати. Що, на жаль, стається не завжди. Однак буває – кажуть що до 30% людей виліковуються від ПТСР-а самі, без ніякої сторонньої допомоги. Якщо за цей час (до півроку після психотравмуючої події) ПТСР все-таки розвинувся і якщо за цей час він не буде тим чи іншим чином компенсованим (розв’язаним) самою людиною, то він може перейти в посттравматичний розлад особистості, тобто стати частиною характеру людини – деформувати його. Так відбувається «в нормі», коли психотравмуюча подія була всього одна і після неї настає часткове чи повне відчуття безпеки. Однак трохи не так воно буває в реальних бойових умовах.



  1. Б О Й О В И Й С Т Р Е С

Бойовий стрес – особливий вид стресу. Стрес виникає або тоді, коли фізичне або інформаційне навантаження перевищує фізіологічні можливості організму, або тоді, коли людина виявляється неготовою до того, що сталося, не змогла наперед передбачити ситуацію і хоч якось підготуватися до неї. Тому з одного боку – бойовий стрес пережити легше, ніж стрес, що виник внаслідок дії надзвичайних ситуацій, бо його до певної міри можна передбачити, підготуватися до нього. Ми знаємо де знаходиться ворог і де свої, можемо іноді передбачити, коли він буде наступати і якими саме силами – ну і так далі, залежно від конкретного військового досвіду конкретної людини. Тому людина, що вже має бойовий досвід, переживає черговий бойовий стрес незрівнянно краще від того, хто потрапляє під обстріл (чи в бій) вперше. Крім того, здатність переносити бойовий стрес залежить від загальної психофізичної підготовленості солдата – стійкості його нервової системи, здатності швидко реагувати, вміння володіти власним тілом – тут військові командири праві. І повноцінна бойова підготовка перед відправкою солдата в реальні бойові умови має далеко не останнє значення. Тоді, коли солдат вмотивований (як-от бійці «Правого сектору» чи Добровольчих батальйонів, які знають, навіщо вони пішли воювати) і підготовлений, до певної міри очікування бою може бути навіть мобілізуючим для нього, викликати почуття азарту.


Це – позитивна сторона ситуації. Однак з другого боку, на жаль, в реальному бою ми не можемо гарантовано витримати отих 72 год., щоб людина прийшла до себе – якщо стресові переживання виявляться все-таки занадто сильними для неї. Тому в реальних бойових умовах нерідко на один стрес може накладатися і другий, і третій. Про це, до речі, недавно писала Діті Марчер – данський тілесно-орієнтований терапевт, що професійно займається допомогою учасникам бойових дій. Тому часто замість ПТСР-а чи гострого стресового розладу в бійця може наступити хронічний стресовий розлад. Тобто фактично він може просто застрягнути у тій стадії виснаження, про яку ми говоримо (як і на будь-якій іншій, до речі, теж – навіть на стадії інстинктивних реакцій), втомитися від війни. Такі бійці, до речі, часто гинуть – просто тому, що втомлюються жити. І це, до речі, теж одна з причин, чому після повернення з війни бійці не йдуть в терапію – в них просто немає для цього відповідного ресурсу. Вони й так занадто виснажені, тим більше – щоб все це переживати ще раз, навіть в безпечних умовах терапії. Тому першим завданням навіть не терапії – допомоги бійцям АТО, є саме це – дати їм відпочити, дати їм можливість забути те, що було, дати їм можливість знайти нові сили і новий сенс в житті. І аж тоді можна говорити про психотерапевтичну роботу з травмою. Тобто перш за все для них треба:




  • Подбати про наслідки хронічного виснаження – дати їм можливість від’їстися, відіспатися, позайматися сексом (якщо є з ким), пити багато рідини, споживати багато вітамінів;

  • «Забити» всі канали органів сприйняття новими враженнями, щоб «заглушити» сліди травми. Як в НЛП, чи так, як роблять цигани, коли виманюють у Вас гроші. Бо для того, щоб працювати з травмою далі, треба щоб вона спершу забулася, пішла в підсвідомість. Це, до речі, одна з причин, чому після повернення бійці постійно п’ють – так вони теж намагаються відправити травму в підсвідомість, щоб почати жити без неї. Хоча насправді це (вживання алкоголю) мало допомагає – бо потім їм стає ще гірше. Але на жаль в нас така культура, що це єдино доступним і загально признаний суспільством вид терапії. «Чому п’є? Бо він на війні був!» – і більше запитань ні в кого не виникає. А інакше довго би довелося все пояснювати. А інакше важко все забути.

  • Багато фізичного навантаження і багато роботи з тілом. Як говорять тілесно орієнтовані терапевти, тіло – це єдиний місток, що поєднує наше психічне з реальним матеріальним світом. Завдяки йому ми їмо, спимо, щось відчуваємо, щось бачимо і щось чуємо. Чого не бачить і не відчуває наше тіло – того для нас не існує Або існує лише у нашій фантазії. Тому коли реальність руйнується, бажання схопитися за те, що нас з нею зв’язує, виявляється більш ніж природнім. Крім того, в стані травми людина завжди регресує. Особливо тоді, коли виникає реальна загроза нашому життю. Тому що минуле завжди безпечне, тому що в минулому ми завжди виживали, раз зараз живі. Тому в ситуації загрози повернутися в своє минуле – теж нормально. І іноді цей регрес теж може доходити аж до рівня нашого тіла, як в малої дитини, яка пізнає світ тільки через своє тіло, шляхом спостереження і шляхом відчуттів, але – не шляхом роздумів. Тому людині, яка пережила травму, нерідко буває необхідно потурбуватися про власне тіло (що до речі, пояснює також те, чому такі важкі травми зі зґвалтування, чому після нього так багато буває самогубств. Бо там виникає відраза до власного тіла, недовіра до нього, і такій людині довіритися, виходить, зовсім вже немає кому (чи чому)). Але в усіх інших випадках, крім зґвалтування, тіло залишається чи не єдиним, що в такої людини залишається «живим». Тому все, що сприяє кращому самопочуттю тіла, сприятливе і для його «власника» та його психіки, якщо можна так сказати. Особливо сприятливі водні процедури (водне середовище нагадує нам наш внутрішньоутробний розвиток). Але крім вищезазначеного те, як протікає розвиток психічної травми в людини, в значній мірі залежить від того, як саме вона відреагувала на стрес. Таких способів реагування насправді є зовсім небагато.



  1. С П О С О Б И Р Е А Г У В А Н Н Я Н А С Т Р Е С

Людина, як в принципі і будь-який інший живий організм, може реагувати на ситуацію зовнішньої загрози (стрес) всього кількома способами. Колись цих способів реагування виділяли всього два: реакція боротьби або втечі. Пізніше до цього додали ще один вид реакції – реакцію завмирання (англійською – „Freeze” – заморожування.). Донедавна ще в психотерапії вважалося, що ця реакція погана, а реакція боротьби чи втечі – позитивна. І все завдання психотерапії, мовляв, зводиться тільки до того, щоб переписати оцю реакцію завмирання на реакцію боротьби або втечі. Аж поки не виявилося, що це теж одна з цілком природних і потрібних інстинктивних реакцій, котрі допомагають нам вижити. Проблема тільки в тому, що наші інстинкти теж можуть помилятися. А тому – плутати ці реакції. І тоді, коли необхідно боротися – ми можемо завмерти. А коли необхідно завмерти – ми можемо невчасно вибігти з укриття!


Ну, наприклад, як боєць, що вибігає з землянки під обстріл «Градів», хоча в землянці було цілком безпечно. Може бути і навпаки – коли наступають ворожі танки, а людину паралізує, і вона завмирає замість того, щоб втікати чи боротися. Що робити тоді? З такого стану людину можна вивести тільки іншою загрозою, рівноцінною по силі тій, що викликала таку реакцію – стукнути прикладом, вдарити по ногах (бо там більше болить), вистрілити під вухом чи під ноги (якщо боєць вже був в бою і боїться звуку вистрілу). Крім того, помилка полягає і в тому, нібито реакція втечі завжди краща від реакції завмирання. Це теж не завжди так. Наприклад алкоголізм – то класична реакція втечі, і до добре вона не призводить. Тому що для того, щоб реакція втечі була позитивною, треба щоб було куди втікати, щоб в уявленнях людини було прописане таке собі безпечне місце, куди вона прагне.
Тому Дітті Марчер звичайно права зі своєю ідеєю втечі в безпечне місце, але неправа в тому, що це повинно бути кінцевою ціллю терапії. Бо кінцевою ціллю терапії має бути те, щоб людина взагалі не відчувала цієї потреби кудись втікати. Хоча для колишнього воїна – так, це може бути проблемою. Але в ідеалі має бути саме так – що людина не повинна нічого боятися і нікуди не повинна прагнути втікати.



  1. К Р И З О В Е К О Н С У Л Ь Т У В А Н Н Я І П С И Х О Т Е Р А П І Я

Треба розуміти, що насправді зараз перед психологами стоїть дві різні, і часто несумісні задачі – кризове консультування і лікування травми. Тому що, якщо перша задача вимагає наявності кризових психологів, то друга – травматерапевтів зі спеціальною освітою психотерапевта, та ще й такого, що спеціалізується саме на травмах. І друга задача в кризових умовах вже точно виконуватися не може – для цього потрібні регулярні зустрічі, окремий кабінет, дотримання конфіденційності, тощо. Як сумістити ці задачі – невідомо. Спеціалісти Психологічної кризової служби (колишньої Психологічої служби Майдану) правда сумістили це в одній асоціації, але особисто в мене така спроба завжди певні сумніви викликає.


Чому? Пояснимо ще раз. Якими методами ми користуємося в кризовому консультуванні – директивними методами, методами прямих вказівок, що слід зробити клієнту, а що ні (поспати, поїсти, привести себе в порядок, тощо). І що робимо в психотерапії – намагаємося відродити вміння клієнта самому справлятися з ситуацією. А тому директивними методами вже не користуємося.
Як же знати, коли можна використовувати одне і коли інше? Відповідь на це запитання дає кілька особливостей травмованих пацієнтів:


  • їм важливо самим контролювати ситуацію;

  • для них мають бути задані чіткі рамки, які вони, проте, прагнуть повсякчас порушувати. Тобто для них важливо задати рамки, які вони будуть намагатися весь час порушити. Це їхній спосіб уникнути хаосу і взяти контроль над ситуацією в свої руки;

  • травмований пацієнт краще переносить ситуацію, коли немає чіткого поділу на терапевта і клієнта, коли терапевт більш доступний. Так йому легше встановити довіру.

Отож, коли ми працюємо з травмованим пацієнтом і не знаємо, в якій стадії він знаходиться, чи йому ще потрібні директивні вказівки, чи ні, ми просто пояснюємо йому, що ми з ним робимо, пояснюємо свої вимоги, які мають бути чіткими і зрозумілими (пояснити, чому він має так зробити), але які він все-одно буде трохи порушувати (все-одно щось зробить по своєму).


Крім того існує ще одна вимога – це чіткість ролей самого терапевта. Тобто з одного боку терапевт чи психолог завжди має бути психологом. А з іншого – він має бути другом, старшим товаришем, з яким можна просто поговорити про будь-що (без панібратства). Тому при такій роботі психологу доводиться одночасно суміщати в собі фактично дві позиції.



  1. Я К Ц Е Р Е А Л І З О В У Є Т Ь С Я Н А П Р А К Т И Ц І

Чітка структура: початок, кінець, розпорядок дня. Якщо є така можливість – добре, якщо є роздрукований на папері розпорядок дня, який можна роздати всім учасникам.


Початок заїзду і кінець – можна робити великі групи, коло знайомства, тощо. Бажано також робити вечірнє коло відреагування (на зустрічах родин ми такого, правда, не робили, бо робота й так досить важка, але зате робили вранішні молитви). Бажання порушувати рамки часто проявляється в бажанні внести в психологічний процес щось своє, особисте. А іноді виливається в прагнення поскандалити чи щось довести.
Тобто за таких умов робота психологів відбувається приблизно таким же чином, як в Балінт-групах, де немає терапевта і пацієнта, є тільки лідер, який веде групу. В той час як поза нею всі рівні. Але й це ще не все. Навіть за таких умов бажано ще більше «розмивати» позицію терапевта. Схожим чином ми робили на другій Зарваниці, коли на Балінт-групі сиділи і наші тернопільські терапевти і київські колеги. Тобто і більш травмовані, і менш. Потім щось подібне я побачив на минулому фестивалі психодрами, на майстер-класі, на якому було 4 ведучих. Автори майстер-класу мотивували це тим, що це дає можливість стерти рамки між ведучими і учасниками. Тобто 2 ведучих працюють як ведучі, а два інші йдуть простими учасниками в групи. А тому іншим учасникам стає легше встановити довіру з ведучими.

Тобто ми саме так і робили, навіть не знаючи чому – тільки тому, що так передбачає структура ведення Балінт-груп. Щось подібне, фактично, проявлялося і в зустрічах родин загиблих, коли ведучі поза групою просто спілкуються з учасниками. І навіть будучи ведучими наголошують, що насправді ми не можемо ні зрозуміти учасників, ні допомогти їм – тільки побути поруч. Тобто на цих зустрічах родин загиблих воїнів ми не є терапевтами, які стоять НАД процесом, як це, наприклад, є в психоаналізі, а є співучасниками процесу, можливо навіть – його спостерігачами. Ну і нарешті, до чогось подібного експериментальним шляхом Віталіна Маслова дійшла і в «Творчій криївці». Там теж є психологи, є в розкладі «година з психологом», але увесь інший час психологи такі ж учасники процесу, як і бійці. Крім того, така рівність позиції, дає психологу більше шансів, щоб зберегти «дорослу» позицію (пам’ятаєте – як в Кризовому консультуванні – не регресувати клієнта). Бо інакше, якщо тільки стати в батьківську позицію («я Бог, психолог, я все знаю і все вмію»), як тут же отримаєш таку ж і відповідь «Я Боєць, я бачив Життя і Смерть, а що бачив ти?». Що, можливо, було би й корисним в довгостроковій терапії – та й то за умови, що терапевт знає, що з цим робити, але в короткостроковій лише зруйнує ту хистку довіру, яка вже виникла. Аналогічно й навпаки – не можна регресувати самому – плакати, скаржитися, дозволити таким бійцем ставати Богом (чи Героєм, який все бачив і все знає). Героїзм це, звичайно, добре – але лише як тимчасовий вихід, щоб перебороти труднощі. Бо далі він теж може принести свої проблеми, хроніфікувати травму (бо якщо я героїчно травмований, то маю право вимагати від оточуючих якогось особливого ставлення до себе. І це затягує – «вторинна вигода»).





  1. О Р Г А Н І З А Ц І Я П Р О С Т О Р У Т А Р О З П О Д І Л Р О Л Е Й

П Р И Р О Б О Т І З Т Р А В М О В А Н И М И
Ну тобто, підсумовуючи сказане, основні принципи роботи в таких заїздах:


  1. Багато нових вражень, багато фізичної активності.

  2. Чіткий, бажано раніше анонсований, розпорядок дня.

  3. Готовність до того, що вони постійно будуть порушувати рамки і вміння (та бажання) щось з цим робити;

  4. Ніякої терапії! – крім тих випадків, коли клієнт сам йде на це. Тоді слідуємо за ним.

  5. Залишатися в позиції дорослого, а якщо й допускати регрес клієнта, обов’язково до кінця зустрічі виводити клієнта з нього;

  6. «Розмиті» рамки клієнт-терапевт, але – з позиції двох дорослих людей. Так, я психолог, але ми обоє дорослі люди і в кожного свій унікальний досвід, кожен з яких заслуговує на повагу. Як і мій, так і твій.

  7. Групи відреагування ввечері і, бажано, по закінченні проекту. (Залежно від нюансів проекту)

  8. Готовність «включатися в роботу» будь-коли на протязі всього проекту. Довіра може виникнути в будь-який момент.

  9. Чіткі рамки по закінченню процесу (як я казав одній нашій новій учасниці в Ниркові) – якщо група закінчилася, то ми, терапевти, більше не говоримо про те, що там відбувалося (вони можуть ще щось запитувати – тоді ми відповідаємо. Але самі не починаємо про це говорити, навіть якщо для нас самих щось залишилося недоказаним.)

  10. Не забувати хто ти. Попри те, що ми ведемо себе як рівні учасники процесу, не забувати, що наразі для нас інтереси учасників процесу важливіші за наші власні. (Ясність власних цілей перебування на проекті для себе самого). Тобто якщо якась ситуація зачепила в Вас щось Ваше власне, не треба кричати «Я мушу зараз це висловити». Терпимо і мовчимо – а потім йдемо на супервізію (Балінт-групу, тощо). Тому що якісь переноси (в психоаналітичному сенсі цього слова) все-одно можуть бути, їм може бути важливо бачити в Вас когось стабільного і сильного і не треба просто так руйнувати цей міф. Наприклад в мене на Майдані був один клієнт, з яким ми стали згодом просто друзями, з яким ми обнімалися і говорили на «ти», але який звертався до мене на «Ви» тоді, коли приходив на консультацію. Щось як добрий, але строгий батько (увага! - незалежно від Вашої статевої приналежності).



  1. Н А Ш І П Р О Е К Т И

За останні два роки Тернопільським осередком УСП та психологами-волонетрами було реалізовано три проекти, на основі досвіду роботи в яких і написано цю доповідь:




  • Зарваницького інтенсивну – програма для психологів-волонетрів, збудована на основі Балінт-груп;

  • Зустрічі Родин загиблих воїнів;

  • Участі в проекті Віталіни Маслової «Творча Криївка»


Все! Дякую за увагу!
01 жовтні 2015 р

Лубківський Ігор

м. Тернопіль


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка