Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка8/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40

І народ увесь за кордоном коритиметься...

І на з'їзді Другого Інтернаціоналу російські меншовики з трикольоровим прапором засідають.

Загосударилось, одне слово!

«Царська» сверблячка на закордон напала.

Вроді як короста.

Поприщило спочатку генералів,— зачухмарились, мит­тю вся еміграція струпом взялась.

Та й їздять тепер з Будапешта до Білгорода, з Білгорода до Парижа, з Парижа до Лондона, до Ревеля, до Варшави...

Воно ж ото свербить, ну, й не всидиш...

Та так, дивись, і вичухається Микола Миколайович на усі оті «і прочая, і прочая, і прочая»...

«Кожному православному кортить во диякони».

Тільки шкода, що за кордоном наш царгосудар сидітиме...

Сюди б його привезти, з усією тою «свитою», з генералами, з меншовиками.

Одне слово, з уздром.

Та такий би потяг якийнебудь спорудить, щоб по «матушке России» його поповозити. Показати б усім «вірнопідданим».

Сам би, їйбо, віддав гонорар за оцей фейлетон, щоб хоть полапать, який він є, отой цар.

А то ж «триста лєт, можна сказать, кров свою проливав», а навіть і не мацонув царя ні разу.

Преподнесуть тобі царя, ніби «кота в мішку», а потім — гульк! — а він у паршах.

А «ура» кричи!

А так би, знаєте, помацав, на зуб би взяв, у зуби б поди­вився... Взагалі б оглядів, чи запалу нема, чи там козинців, мокрецю...

Може б, на що й здався!

ТЕОРІЯ БЕЗ ПРАКТИКИ

По деяких с.г. технікумах студенти мало працюють на практиці, обмежую­чись теорією.

Скінчив, значить, прекрасний юнак Чернігівський аг­рономічноіндустріальний технікум, агрономічний його відділ.

Скінчив і їде, приміром, у Вересоч.

їде він, повнісінький бажання, повнісінький пориву, енергії допомогти темному селянинові в його некультурній праці над такою багатою, такою студеною, такою чорною, такою родючою, такою плодючою, учоюучоюучою зем­лею...

І віз у його повний бажання, і картуз у його повний бажання, і, і>дне слово, саме бажання. Приїхав...

'— Агрономом до вас, товариші... Земельку вашу оотакою зробимо... Потому, товариші, наука... вона, братця, наука...

— Драстуйте! І та й добре ж оце, що приїхали. Тут нам, товаришу, аж кричить, вас треба. Бо «земля обработки требуєть»! Пожалуйте!

— Так ви той... Коня мого випряжіть та там киньте йому попоїсти.

— То то вже не безпокойтеся!

— Микито! «Коня,— каже,— випряжіть». Чув? А в нього кобила, та ще й жеребна! Чудака якийсь! Добрий мені кінь: може, завтра й лоша приведе. Це якби такі коні... І, та й чудака!

* * *


На другий день.

— Ну, що ж, товариші, почнемо. Що в нас? Липень! Жнива. Ну що ж! Почнемо з проса! Викосимо просо, греч­ку, потім овес, ячмінь, а там і за жито візьмемось. «Па­ризької зелені» ще не косили? Пора, пора вже! А то пе­рестигне! Трієрами косите чи просто сапачкою? Трієрами, знаєте, краще. Швидше. Бо всетаки машина... Сапачкою поки намахаєшся, так трієром десятин двісті, дивись, і вче­шеш. Та ще як добрі симентальські або швицькі коні, так аж гуде! Добре й бикамиарденами працювати, але їх треба здорово загнуздувати, бо можуть поносити й побити ма­шину. А кінь — худоба плохенька. Ярмо надів і «гей!».

— Що?..

— А потім пам'ятайте, не запізнюйтесь із чорним паром. Треба зараз же після жнив лущити стерню, так щоб у серпні вже можна й озиму кукурудзу посіять. Розкидна сіялка є? Для кукурудзи нема краще, як розкидною сіялкою. Пропашна рослина — вона простір любить. Та зерно не забудьте чистити, бо знаєте, чого тільки тепер на тім зерні не роз­плодилось: і бояришниця, і золотогузка, і міль... Та як і на садки ваші подивлюсь: усі в зоні... Занехаяли ви свої хазяйствечка. Дуже занехаяли: на скотині он луговий метелик, у свиней козинці... Кувати треба... Свиня без під­кови — не свиня: копита розростаються, репаються. от вона так і ірже жалібно. Ну, та нічого. Підправимо... Недаром же я Чернігівський агрономічний технікум скінчив!



— Слухайте! Господин товаришу! їдьте, та скоренько, звідки приїхали. Ми вже вам і коня вашого жеребного за­прягли. Та так їдьте, щоб і не озираться! А то Кіндрат уже он люшню з воза здіймає... А він у нас дуже гарячий...

їде прекрасний юнак... Повний пориву, повний енергії й думає: «Темрява! Ах! Яка темрява!..»

ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ

(Наукова праця. Власне, науковопопулярна)

Раніш на землі не було нічого. Власне, не «на землі» не було нічого, а взагалі ніде не було нічого... І землі не було. Порожньо скрізь було... Ну, ні вийти тобі нікуди, ні виїхати...

Був бог... Сам господь Саваоф.., Де він був — невідомо... Але був... Був він ніде... Тоді не було нічого, а на цьому нічого сидів бог... Літав... Де літав — невідомо... Бо тоді повітря не було... Але літав, бо на те він бог... А раз він бог, значить, він міг літати, хоч і ніде було літати... Літавлітав бог, куди не подивиться,— темно... Чорно скрізь... Х5ч і того «скрізь» не було, бо не було нічого... Темно богові, хоч тоді й темноти не було, бо темнота з'явилась тоді, коли вже взнали про світло... Порожньо було, хоч і порожнеча з'явилась тільки тоді, коли вже знали про непорожнє...

Одне слово, остогидло богові літати в чомусь, чого не було... Подивиться б, де літаєш,— не можна, бо нема

на що дивитись, а дивитись хочеться, хоч і хотіння тоді не було... Становище безпорадне, хоч і становища тоді не було...

Озирнувсь бог на всі боки, хоч і боків тоді ніяких не було...

Одне слово, як гаркне бог:

— Хай буде ясно!

Це був перший день, хоч і днів тоді не було. І стало ясно... Ясноясно...

Подививсь бог — ясно... А не видко нічого, бо ні на що було дивитись...

Дививсьдививсь бог...

— Що ж,— мовить,— і далі літати?! Крила болять, хоч і крил у його не було...

— Треба,— говорить,— кватирю собі шукать!.. А де її найдеш? Угні 1 тоді не було...

І, ти, лиха година! Та як гаркне:

— Хай буде небо! Хай буде твердь!

Як закрутилосьзакрутилосьзакрутилось (хоч і крути­тись не було чому), і викрутилось небо... Викрутилось і повисло вгорі, хоч і гори тоді не було... Викрутилась і земля. Твердь!

Полетів тоді бог на небо, сів (хоч і сідати було ні на чому), погладив бороду й каже:

— Ну, тепер справа на всі сто відсотків піде.

— Ану,— говорить,— земля — праворуч, а вода — ліво­руч! (Хоч і води тоді не було)...

Відокремив він воду від землі...

,— Ану,— говорить,— земле, рости рослини різні!

Як попер спориш, як попер із землі подорожник!

Почали дуби, ясенки, берези рости...

Ростуть, і ростуть, і ростуть. І досі ростуть...

І сонця нема, а вони ростуть...

— Ростете? — питає бог...— Тожбо то й є! Ну, не тур­буйтесь — зараз сонце буде! І місяць зараз буде! І зірки будуть!

Махнув бог рукою — і справді:

Як засяяло сонце, заблистів місяць, замерехтіли зірки... Було це вночі (хоч і ночі тоді не було), а сонце світить, і місяць світить, і зірки світять...

Взагалі такого бог наробив, що й досі дивно. Це був уже четвертий день.

Управління державним націоналізованим майном.

Рахував бог, хоч і чисел тоді не було...

На п'ятий день устав бог, дивиться — води сила, ліси повиростали і хоч би тобі одна рибка, і хоч би тобі одна пташка...

І, ти, бий тебе сила божа!

— Ану,— говорить,— заворушись, рибко! Ану,— гово­рить,— зацвірінькайте, пташки!..

Хвилин через п'ять як вдарила риба, як затьохкав кур­ський соловей, «Закувала та сива зозуля», «Ой сів пугач на могилі», «Летить галка через балку», «Кряче ворон»... Одне слово, риба й птиця пішла...

Шостого дня сидить бог і думає:

«Все є! А людей нема!.. І звірів нема! Хто ж мені свічки ліпитиме? Хто ж мені молебні правитиме?»

Махнув рукою — побігли різні звірята!

А потім ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього... Чхнула перша людина та зразу:

— «Слава в вишніх богу!» Здравія желаю, ваше пре­восходительство!

— Ні,— говорить бог,— так мене не величай!.. Генера­лів так величатимеш, а мені співай: «Святий боже, святий кріпкий!..» Лягай, Адаме!

Ліг Адам.

Ухопив бог Адама за ребро... Смикнув... Висмикнув реб­ро — дунув.

— Получай Єву! Розплоджуйтесь! А я ляжу спати! Цілий сьомий день проспав бог.

А на восьмий устав, подививсь, похитав головою:

— Ох і наробив же!..

Оце й уся історія про походження світу... Не нова вона, правда, але її останнім часом забувати почали. Я нагадав...

Нагадав для того, щоб не забували... Бо скоро страшний суд, і неприємно буде смажитись на сковороді за те, що забули найголовніші божі справи. Бо все, що бог робив потім,— юринда проти його перших ділов, якими він так прославивсь завжди, нині, повсякчас і на віки вічні.

Амінь...


ишневі усмішки сільські

Пам'яті матері моєї,

бо їй першій усміхнувся я

ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ

Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».

Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої по­дорожні враження за два приблизно тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».

Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. Поперше, це для вас не дуже цікаво, а подруге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок — так воно завжди клунок.

А далі вже пішли й «враження»...

Чимале враження на мене справили два грізних запи­тання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.

Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не по­вилазили в мене очі.

Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.

На все це резолюція молодицина була така:

— Чорти їх тут носять!

Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п'ять молодиць і посадили скру­ченим у чотири погибелі на власний клунок.

Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—ЗО за хвилину.

Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався...

* * *

Бам! Бам! Бам!.. Сіп!



— Ох! (це я так).

Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі».

Там я й прикипів...

А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі». Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощува­лась.

Звідси й «ох!».

«Прощавай,— подумав,— Харків!»

* * *

Пахло потом... Пахло молоком (коров'ячим)... Пахло... Та чим тільки не пахло?!



— Різні на світі запахи бувають! — казав мені колись один хороший чолов'яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.

І таки правду казав.

Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»... Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журна­ліст їде.

Весняні запахи...

...Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо кур­кульки я не витримав би, а від незаможниці було б, на­певно, легше.

Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.

А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, го­лубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах...

А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило...

А за вікном:

...немає меж„. і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці?

Так то ж за вікном!

А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п'ят­надцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..

* * *

Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.



Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:

«До селянства слід підходити вміючи, інакше замість «смички» казнащо матимемо».

Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».

А я «підліг під селянство», і, треба вам схазати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

І замість «смички» получилось саме «ох!».

* * *


Через три прольоти — останній «маїех» и.ирокою осно­вою по моєму череву, останній «гуцик», а за нимл моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»...

З мене встали...

Війнуло спідницями...

Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верх­ньої полиці на мою печінку.

Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала — глечик!» — кинуло.

Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною ви­хором смалить табун наляканих тигром бізонів...

Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися: «Що, мовляв, проїхався?!»

«Чого ви,— думаю,— смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не трапля­лося?! Хіба не про вас співається:

Ой поля, ви, поля, Мати рідна — земля... Скільки крові і сліз По вас вітер розніс...

А в мене ще крові не було... Та й сліз не помітив... Так тільки... боліло».

* * *

Мерефа... Єзерська... Бірки...



У вагоні — я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:

— А як ви гадаєте — без віри жити можна?

Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.

— Можна! — буркнув. Дідок одсунувся й заспівав:

Возбранний уєводі побідительная.

Безпалівка! Фініш, значить!

А від Безпалівки — ви ж знаєте — й до Пасік уже не­далечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.

Гомільшу знаєте?

Ні?

Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви...



Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.

Так і дійдете.

Ось уже й Пасіки недалечко... От і школа... — Трррр!.. Приїхали...

ОСЬ ВОНО — СЕЛО ОТЕ!

Село і серце — відпочине.

Т. Шевченко

І

Ох і харрашо ж на селі!



Отут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник...

Усе вкупі, все росте, все буяє, все шелестить і все пахне... Ох і харашо ж на селі!

Ви знаєте, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів — не офіціальне село, таке собі село. Село, та й годі! Як у медицині кажуть: perse 1 село. Так оте perse село ви знаєте?

Ох і хароше село!..

Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто — школа. Після школи — розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині.

Сонце сходить на селі на сході, заходить на заході. Як треба обідати, воно собі підбивається так, що: «Ойойой! А вже сонце височенько!» І уявіть собі, яке оте сонце на селі слухняне: ніколи воно не підіб'ється раніш або піз­ніше, а тільки тоді, як треба обідати.

Живуть на селі люди, звуть себе українцями. Правду казавши, населення не чисте. Крім 800 чоловіка україн­ців, є ще одна дівчина, що її тут звуть: «Та вона «руська»! Приїхала нещодавно з Саратовської губерні». Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками, спить міцно, певно, й щоночі, й до того спить, що на тім кутку кажуть: «І бодай воно було тобі й сказилося, так ото цілісіньку ніч реготатися...»

Розплоджується населення не інкубаторами. Наслідки добрі: у Мотрі — Івасик, у Оксани — Гапочка, в Одарки —Митрофан. Це за тиждень.

Скрутно з харчами.

«Коли, дасть бог, уродить, у нас ця справа веселіш пойдьоть,— казав мені дядько Онисько.— 3 грушево­го борошна багацько не зажартуєш. Одне слово, тяжку­вато».

Віри населення православної. До церкви ходять. Хоч уже дуже помітно вплив подій церковних на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, сталі й міцні, як дуб, церковні традиції.

От, приміром, релігійне нещастя: місцевого батюшку з полуниць обдуло. Хоч вітри й одходять, а правити тяжко, та й небезпечно. Ну й розпука.

А атеїсти є.

1 Чисте, саме по собі.

— Що ж, мовляв, ну, обдуло батюшку. Так що ж. Хай матушка правлять. Не все одно? Невже ж таки батюшка, живши скільки з матушкою, та не передали їй своєї свя­тості...

— Так воно, так. Але... А з другого боку:

— Та ви б, матушечко, та порадили б свого батюшечка: хай би вони до автокефалістів: автокефалістів з полуниць ще не обдувало.

Кипить парафія...

II

Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в'їзді в село рявкнуть:



Повстаньте, гнанї і голодні!..

Що б ви гадали — що то за штука? Арка!

Якраз проти самісінької школи. Уквітчана сосновими вітами з отакусіньким червоненьким папірцем нагорі...

— Що вже попервах коні полохались, так і не доведи, царице небесна! — казав Митро Хведорович.

— А тепер?!

— А хіба не бачите?! Іде, лиха личина, й хоч би тобі що! Позвикали!

— Це на Перше травня таку встругнули!

На шостім році революції Пасіки арку побачили! А таки побачили, й тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього й з очей, і з бороди:

— Ось які ми!

Та вже хвастатись, так хвастатись!

— Є в нас іще й «трибунал».

Скрізь, положим, той «трибунал» просто собі трибуною зветься, а в нас він «трибунал». Але то нічого: нам можна.

Щоправда, хтось у того «трибунале» поміст свиснув і висмикнув одну ногу, але три його нозі з погордою свід­чать, що Першого травня на пасічанськім майдані «рево­люція йшла»...

— Капосні хлопці! Ну нема на них ніякого впину! Та воно, сказать, і дерево добряче: чи там на підсошок, чи на люшню!.. Ну й не втримались!

...Так що ви, братця, з нами не шуткуйте!

Бо почім ви знаєте: може, ми на той рік на Перше травня чи на Жовтневу революцію такого «трибунала» вшкваримо, що ви там у столиці на Миколаївськім майдані з своїм просто:

— Закройсь! «І нікоторих цвяхів!» 1

* * *


А так тихенько в нас.

Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні... Живемо, одне слово...

Хоч тітка Сторчиха (знаєте, що через дорогу живе. Во­рота в неї чорні, а півень голошиїй), так та тітка вдарила оце об поли руками:

— їй же богу, до Покрови не видержу!

— Чого ви, тітусю, так?

— Ой, Михайловичу, не видержу! Байстря вб'є!

— Чиє?!

— Наше з донькою!



— Так чиє ж воно: чи ваше, чи доччине?

— Ох, голубчику, й не знаю, й не скажу!!

— Отакої...

— Не іначе, як наврочили! І берегла ж, і додивлялася! Подумайте ж таки: сімнадцятий годочок їй тільки, як оце жито почало красуватися, пішов... І де воно взялося? Ну нікудинікудисінько з двору ж не ходило!

— «Само», мабуть, тітусю, до двору прийшло!

— Ото якось у пилипівку ще вскочила в хату як навіжена. «Чого ти»,— питаю. «Щось мені,— каже,— мамо, привиді­лось». А сама пополотнілапополотніла... З того часу ото, дивлюсь, а воно... а воно... Ох, не видержу, люди добрі, не видержу!

— Нічого, тітусю! Бабою будете!

— Ох, не видержу!

Бачите, як у нас?!

А в вас хіба таке трапляється, щоб з переляку діти були?1

Та як же його не любити — село оте? За таємниці оті! За несподіванки! Хіба його взнаєш? Хіба його влучиш?

1 Признаюсь: це вислів, крадений з одного перекладу якоїсь п'сси. Догадайтесь, яку фразу так «перепер» перекладач.— Авт.

От лежу на горбику під вишнею! А почім ви знаєте, що під тим горбком є? Може, там такої, як той казав, «курської аномалії», що копни його, так воно тебе самого сторчака поставить... А може, нафтою так ушкварить, що сам Кер­зон навзнак лясне!

Або дивіться: он ярком, ухопивши за хвіст теля, чиєсь білоголове в драних полотняних штанчатах стрілою мчить...

Хіба ви знаєте, що з отого білоголового буде?

Може, то майбутній редактор «Вістей»?

А може, голова «Плуга»?

А не може хіба бути так, що років через двадцять п'ять — тридцять прийдете до «Червоного Шляху», а воно на ре­дакторськім кріслі сидить і рукописів ваших не приймає...

За можливості необмежені любіть село... З нього піде! Все з нього піде!

Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порсаючись, і за телям летячи!

Розбуркуйте його. І не багацько для того й треба.

Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!

Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер'ян Поліщук вийде.

А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться,— Павло Тичина буде.

«ЗЕМЛЯ ОБРОБОТКИ ТРЕБУЄТЬ»

Коли ви йдете з Безпалівки на Пасіки, ви обов'язково зупиняєтесь над нивою, пильно придивляєтесь до неї й мір­куєте: «Що ж ото за штука на цій ниві росте?»

І довгенько так міркуєте, аж доки підійде до вас Митро Хведорович...

— Митре Хведоровичу! Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте!

— Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило.

— А ото?


— То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть! Гунька думав ячну кашу їсти, та не вдасться. Мишій не свой брат: хоч кого забьйоть. Покурить нема?!

— Є! Закурюйте!

Митро Хведорович — пасічанський «гражданин», у сму­шевій шапці (температура в затінку 40°), в «бамазеєвій» сорочці, босий і в стьожках замість штанів.

— Були когдасьто штани,— дивлячись на праву ногу, каже Митро Хведорович.

— А помойому, будуть ще! — всміхаюсь.— У вас штани в потенції, Митре Хведоровичу! Виростуть. Бачите: ниточка з ниточкою переплітається! Так, дивись, і виснуються!

— Та виснуються. Будуть, бог дасть.

Митро Хведорович — філософ. Знає «одкровеніє Івана Богослова» й навіть коневі хвоста зав'язує «по одкровенію».

— Смієтесь? А чи не так ув «одкровенії» понаписувано? Чи не позасновувано світ божий дротами?! Чи не град страш­ний після посухи пекучої! Тожто бо й є! А ви смієтесь!

Скільки Митрові Хведоровичеві років?! А я знаю?

Може, двадцять сім, може, шістдесят сім!

Митро Хведорович будуть із тих «граждан», що вгадати їхній вік можна тільки або на храмове свято, або на Велик­день. Коли вони вмиваються... А так — глибока це таєм­ниця!

Ану, вгадайте!

Середній на зріст! Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет... Якого ж кольору? Хто й зна! «Неопредєльонний!» Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білихбілісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленуватокаламутними озеречками. А навкруги них тиша й спокій! Іще раз: спокій і тиша! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюс­кала.

Угадали?!

Ну, скільки ж?!

Двадцять сім?! Сорок сім?! Шістдесят сім?! Отожто й воно!

А Митро Хведорович уже Вустю заміж оддав.

— Хоч воно, знаєте, й замужі тепер пішли!

— А що таке?

— Уременні якісь! Недійствительні! Сто п'ятдесят отих лимонів у спалком оддай, а сто тут, у себе! От воно й двісті п'ятдесят! А вона тобі покрутитьсяпокрутиться, та потім таке: ні вдова, ні молодиця...

— А вам чого турбуватися?! То вже її справа! Не ма­ленька: як хоче, хай так і живе!

— Та то так! Та тепер воно какосьто так пайшло...

* * *

Сіли...


— А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?

— То воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда. Бо без «оброботки» самий тобі вівсюг...

— А скільки ви вже хазяйнуєте?

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка