Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка4/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Що ж, хвала перебудові, що можемо читати сьогодні цю книжку...

«Зенітка» — найбільш відомий твір Остапа Вишні. Хто мав змогу спостерігати, як читав гумореску він сам, той не може забути ма­гічного впливу її на аудиторію. Гідним твором ознаменував повер­нення до свого народу після важких випробувань його улюблений письменник. Згадуючи про історію цієї усмішки, Остап Вишня за­уважував:

«Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже ве­селе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки посправжньому засміялися, та не засміялися, а простотаки зареготалися.

Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль» («Отак і пишу»),

Остап Вишня досяг мети. Гумореска відразу після опублікування в «Радянській Україні» стала дуже популярною на багатьох фрон­тах: її читали наодинці й гуртом, слухали у виконанні акторів, пере­писували...

Привабливий образ діда Свирида — живе уособлення патріотиз­му народу, який у страшні часи фашистської навали не втратив мужності, бив ворога, сказати б, і організовано — в підпіллі й пар­тизанських загонах, і за першої ж нагоди.

Особливе формотворче значення в гуморесці має друга частина, в якій оповідається про запеклі довоєнні бої діда Свирида з агре­сивною Лукеркою. Саме тут найяскравіше виявлено вміння Остапа Вишні будувати комічний сюжет, майстерно вести смішну оповідь і творити комічний образ. Гумористичний ефект досягається різни­ми засобами, але особливо продуктивним у даному разі виявляє­ться монолог, тобто розповідь діда про давні «страженія», змальо­вані з щедрим використанням військової і спеціальної авіаційної термінології.

Дослідників давно цікавили художні секрети комізму цієї гумо­рески, бо вона, справді, може бути лаконічним, але дуже глибоким і об'ємним за змістом посібником з гумору. Особливо чимало думок висловлено про головного персонажа: адже дід Свирид цілком позитивний тип — і водночас смішний... Найближчим до істини в своїх студіях, на наш погляд, виявився один з перших дослід­ників творчості Остапа Вишні І. Дзеверін, який виводить комізм цього образу із суперечності між позитивним змістом і «смішною формою» (вираз В. Г. Бєлінського).

Самовідданий патріот, народний герой, дід Свирид своєю пове­дінкою в побуті викликає усмішку: «він смішний, але смішний тіль­ки зовні», а гумористичні риси до того ж «роблять життєвим образ героя, сприяють повноті розкриття його характеру» (І. О. Дзеве­рін. Остап Вишня.— К., 1957.— С. 18). Це тонке спостереження «секрету» комізму видасться нам дуже продуктивним також і для аналізу тієї частини письменникової спадщини, яка об'єднує численні нарисигуморески, репортажігуморески, ба навіть гу­мористичні мистецькі портрети й рецензії. Згадаймо хоча б, у якому комічному вигляді постають у його творах наші видатні діячі культури, особливо Петрицький, Курбас, Довженко... І це

аніскілечки їх не принижує, а, навпаки, робить більш життєвими і привабливими.

Боротьба народу в роки Великої Вітчизняної війни відбита і в та­ких гуморесках, як «Прямою наводкою», «Хорошахороша дівчи­на», «Доісторичний струмент», та багатьох інших. Тут автор не тільки у веселому стилі розповідав про мужність радянських людей, а й нагадував про славні подвиги наших предків, викривав антилюдську суть фашизму, пророкував неминучий крах кожному, хто з не­добрими намірами цікавиться нашими селами й містами, полями й ріками, лісами й горами...

Успіхи Червоної Армії, викликаючи паніку в стані гітлерівських сателітів, дарували благодатний матеріал для сатири. Остап Вишня ущипливо кепкує над «рейхсдрапом» фашистської армії, над розвалом військовополітичної осі Берлін — Рим («Рейхсдрап»), сумнозвісною гітлерівською тотальною мобілізацією, коли до зброї були покликані навіть престарілі німецькі бюргери. Гумо­реска «Невирішене питання» — іронічний «роздум» з приводу складної проблеми гітлерівського нагородного відомства: як від­значити героїчне діяння 78річного Карла Сукенцуцке, який уряту­вав від загибелі цілу роту фашистських вояк: він тікав у бою пер­шим, і пісочок, що сипався з нього, добре притрусивши слизь­кий шлях великого драпу, багатьом урятував життя. Оскільки ж «подвиг» вчинено не грудьми, командування не знає, де «героєві» чіпляти орден...

Моральне звиродніння фашистських верховод нищівно висміяно у фейлетоні «Пекло тріщить». Кожному добре відомі з фольклору й літератури міфічні картини пекла, де чорти чинять над грішни­ками жахливі тортури: смалять на вогні, варять у казанах зі смолою, чіпляють ребром за гак, примушують лизати язиком гарячі сково­роди та ін. А тут, у пеклі,— переполох: у своєму «законному» по­смертному гуртожитку, нарешті, появляються нацистські не­люди... І що ж? їхня катівська виучка вражає навіть найзагартованіших пекельних спеціалістів,— вони розбігаються від страху хто куди. І справді, що таке міфічне пекло в порівнянні з фабриками смерті Освенціму й Дахау, в яких за .короткий час замордовано й пущено з димом через комини крематоріїв мільйони ні в чому не винних людей. Правителі пекла порівняно з гіммлерівськими годо­ванцями — невинні жартівники...

Такими ж людоїдами, як і фашисти, постають у фейлетонах і памфлетах Остапа Вишні прислужники гітлерівців на окупованій Україні — всілякі бандери, мельники, бульби та інша запроданська потолоч. Озброєні своїми кривавими хазяями, ці «борці» за на­ціональну ідею після визволення території України від фашис­тів показали себе не згірш своїх патронів, тероризуючи мирне населення і чинячи безліч страхітливих злочинів. Не даремно їхній родовід письменник виводить від біблійного Іуди («Минуле і сучасне»).

Якось довідавшись з газет, що оунівське підпілля часом влашто­вує схрони під виглядом убиралень, Остап Вишня підніс цей факт

до винятково влучного й глибокого художнього узагальнення: сатиричного переосмислення того як образного еквівалента банде­рівських спроб збудувати самостійну державу... Так з'явилася в творчості Остапа Вишні нова тема. Згодом він написав цілі™ цикл фейлетонів і памфлетів, що склали книжку «Самостійна дірка» (1945).

Як і належить солідним працям про державу, цикл починається «науководезодоративною» розвідкою «УкрОУНа й укрОУНці» (ОУН — Організація українських націоналістів.— Ю. Ц.), в якій автор викладає загальні відомості про державу і її абори­генів, зокрема вказуючи, що територію її складають смітники й асе­нізаційні заклади, що за бога укрОУНцям править Гітлер, а за царя — Гіммлер, а провідні риси їхнього характеру — підлота, зра­да, запроданство. Не обійшов увагою сатирик і головних політич­них лідерів дірчастої держави — Бандери й Стецька.

Справжнє обличчя самозваного фюрера на терені України добре видно з «листа» Степана Бандери своїй вірній дружині: «Те­перечки, після всіх «хайлів», майн лібер Химіс Калістратівно, спо­віщаю я вас, що — слава тобі, майн гот! — сиджу в тюрмі. Покли­кали мене сам гер Гіммлер (Хайль!) і дали спочатку ручку поцілу­вати. Я поцілував та й кажу: «Дозвольте ще й нижче поперека!» А вони кажуть: «Ніззя, бо в мене,— кажуть,— там після ФранкфуртанаОдері чиряк сів!» Вони з Одера на самохідному доті їхали й нижче попереком в амбразуру вгрузли та й перестудилися. «Поцілуєш,— кажуть,— після ФранкфуртанаМайні, а тепер,— кажуть,— у тюрму сідай, бо треба,— кажуть,— так зробити, щоб ми вроді з тобою посварилися і що ніби ти проти нас! Ферштсйн?»— питають. «Ферштейнаю,— кажу,— ласкавий пане!» І знову їх у ручку» («Хлюст»). Чи потрібні ще якісь характеристики про політичні й моральні якості персонажа після такого живого й пере­конливого монологу?

Нищівному осуду піддав Остап Вишня й другого правителя само­стійної дірки — «прем'єра» неіснуючої держави Стецька. Тут сати­рик вдається до прийому, раніше використаного у фейлетоні «На Гончарівці»,— ототожнення персонажа комедії Г. КвіткиОсно­в'яненка зі своїм. Поповнивши монолог Квітчиного Стецька полі­тичною термінологією, реаліями бандерівщини і вклавши таку декларативну ахінею в уста новоявленого прем'єра, письменник викриває недоумкуватість і комічність господаря міфічного кабі­нету міністрів. А по таких правителях — і їхня держава, і їхні піддані. Ось як малює сатирик перші враження обдуреного бандерівцями селянина Івана Темного від перебування в новій державі:

«Проліз Іван Темний у державу. Назустріч йому лізе рачки голова держави. Іван до нього: — Здорові були!

А голова української держави йому на відповідь державною мовою:

— Гутен таг!

— Як ся маєте? — Іван питає.

А голова української держави йому:

— Вас?


— Та ні, я питаю вас!»

З цих лаконічних, але дуже характерних штрихів виразно про­ступають обшири держави, патріотизм її правителів, їхня прихиль­ність до національних надбань. А про добробут вільних громадян новоприбулець довідався, коли невдовзі сам розбагатів на терені нової державності: завів «цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван, замість пшениці та жита, волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах» («Українськонімецька націоналістична самостійна дірка»).

Сатира проти фашистськобандерівського охвістя викривала об­лудність спекулятивних гасел поплічників Коха й Гіммлера про незалежну Україну, морально мобілізовувала народ на боротьбу з бандитизмом. Вишнівські памфлети й фейлетони антинаціоналістичного спрямування належать до найвищих художніх досяг­нень повоєнної української сатиричної прози.

Безпосередньо до творів згаданої тематики примикають твори Остапа Вишні, спрямовані проти паліїв нової війни. Доробок до­сить значний і художньо не рівноцінний. Багато фейлетонів і пам­флетів на сьогодні втратили політичну актуальність, проте найкра­щі з них залишаються в арсеналі сатиричної прози як неперевершені зразки жанру, є чудовою школою міжнародної журналістики.

Особливо вдавалися Остапу Вишні сатиричні портрети паліїв війни: це, зокрема, памфлети про відомого англійського політика Уїнстона Черчілля, американських державних діячів Трумена, Ачесона та інших. Безперечний шедевр у цьому жанрі — «Перчіль у похід зібрався». Вже сама назва, в якій обіграно комічну легенду про невдахуполководця і прізвище реального політика, викликає в читача мимовільну усмішку. І прізвище Перчіль (видозмінений Черчілль), і Пістон (в якому одразу вгадується Уїнстон) чітко адресують читацьку увагу на сатиричний об'єкт і водночас не дають жодних підстав для дипломатичного скандалу, на зразок анекдо­тичного демаршу Чемберлена з приводу фейлетону Дем'яна Бєдного, надрукованого в газеті «Известия». А образитись видатному синові Альбіону було б за що: Вишня розповідає про нього з такими пікантними біографічними подробицями, що жоден аристократ не залишив би такого насміху без вимоги сатисфакції. Певна річ, зма­лювання відомого буржуазного діяча і його діянь на міжнародній арені в такій глузливій формі дискредитувало в читацькій свідо­мості не лише авторитет Черчілля як політика, а й просто як люди­ни зі здоровим глуздом. Саме це й було актуальною публіцистич­ною проблемою. І письменник розв'язував її блискуче.

Другий період творчої діяльності Остапа Вишні, що ознамену­вався пострілом «Зенітки» 26 лютого 1944 p., літературознавці й по сьогодні розглядають, про що вже говорилося, цілком однозначно: як новий злет, небачений розквіт кого таланту. Це можна зрозумі­

ти. На «воскреслого з мертвих» видатного майстра доброзичливі дослідники могли дивитися тільки з радістю: митець не лише повер­нувся до праці після страшного життєвого потрясіння, а й пода­рував читачам твори високого художнього звучання. Проте повоєн­на його творчість порівняно з довоєнною має ряд принципових від­мінностей, і на ній досить помітно відбилися соціальні фактори, що гальмували й розвиток усього суспільства.

Коли оглянути творчість Остапа Вишні цього періоду, легко по­мітити, що основний її пафос — уславлення людини героїчної праці, з одного боку, й засудження ледарства, несумлінності, голо­вотяпства — з другого. Ця кількісно найбільша частина доробку має, однак, відчутну ілюстративну заданість; аналіз соціальних при­чин недоліків, як правило, не сягає далі чисто моральних аспек­тів. Візьмемо хоча б тему села. Однобокість висвітлення його життя не потребує доказів: у нарисах письменника йдеться переважно про передові колгоспи, сатира ж не торкалася (і не могла торкнутися!) жодної з кардинальних проблем. Тому підкреслене порівняння темного дореволюційного села з квітучим повоєнним навіть на таких справді яскравих фактах, як долі Макара Посмітного, Олени Хобти чи Надії Кошової («У Макара Онисимовича Посмітного», «Народна гордість», «Веснакрасна»), навряд чи переконувало селянина, що животів у становищі безпаспортного Атланта, на худорлявих плечах якого ледь трималося зруйноване сільське господарство, що переживало тяжкий занепад. Хлібороби в нарисах Остапа Вишні — подвижники, які вірять у ленінську ідею соціалістичної перебудови, попри разючу невідповідність між проголошеним і дійсним. Реальність же полягала в тому, що колгоспи, яким удавалося виборсатися з боргів і часом на­віть забезпечити пристойний добробут трудівникові, були пооди­нокі. Але хіба мав можливість Остап Вишня писати про те, на­приклад, що в багатьох колгоспах на трудодень одержують копій­ки, що особисте господарство переобтяжене такою даниною, що селянинові краще не тримати ніякої живності й вирубувати сад, аби не бути поцінованим за недоїмки до останньої по­душки?

На такому соціальному тлі, за умов, коли Україну вдруге після завершення колективізації спіткав голод 1947 року, література по­зитивногумористичного змісту не могла не сприйматися інакше як лакувальна, бо ж найскладніші тогочасні проблеми замовчува­лися — на них лежало суворе табу. Про неминучу покару за пору­шення такої заборони добре знали і літератори, й читачі. Можна припустити, що саме тому обидві сторони залишалися взаємно терпимими, і Остап Вишня не втратив любові народу. А всілякі ледачі Тимоші Івановичі та Салимонії Пилипівни («Дилда»), від­сталі Махтеї Федотовичі («Дідів прогноз»), нездарні «головикочівпики», яких письменник висміював, безперечно, заслуговували сатиричного батога, хоча головний продуцент цих моральних калік залишався недосяжним для критичних стріл. Ясна річ, соціальний вплив такої сатири був мінімальним.

Остап Вишня, звичайно, писав правду про післявоєннсе село — інакшебо він узагалі не мислив працю в літературі; але він, на жаль, не міг сказати всієї правди. Отже, порівняно з творчістю 20х років художні втрати були дуже відчутні: його сатира не змогла регене­рувати свій особистіснопошуковий характер, чим колись здебіль­шого зумовлювалися її ідейне багатство та стильова різноманіт­ність. Тільки величезний гуморотворчий талант утримав Остапа Вишню «на плаву» в читацькому морі за таких несприятливих творчих обставин. Позбавлений можливості писати в достатньо широкому тематичному діапазоні, він змушений був зосередити основні зусилля на вузькому «п'ятачку» злободенної політичної сатири, яку ніколи не вважав художньою літературою в повному розумінні цього слова, а також на гумористичній обробці тем, що не могли навернути на гнів стражників культівської ідеології. Винят­ковий художній хист і на такому звуженому просторі подарував твори, які стали віхами в розвитку подорожнього і портретного нарису, рецензії, а також справжні шедеври в жанрі політичного фей­летону й памфлета, що й до сьогодні залишаються непереиершеними зразками, своєрідним університетом мистецтва сміхотворення.

^Особливої любові читача зажили «Мисливські усмішки», певно, єдиний у літературі випадок, коли значний обсягом і великої ху­дожньої сили цикл творів так гармонійно й сильно пронизаний життєствердним гумором і почуттям патріотизму. їхня невловима чарівність, розлита невидимо в усій художній тканині, прмховує в собі незліченні багатства. Мислизські усмішки можуть збагатити знанням про природу, розкрити в звичайному кленовому листкові цілий світ з його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчать щиро й незрадливо любити свій рідний край з його зелом, птаством і звіриною, з його полями й лісами, з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Вони, ці ус­мішки, здатні посіяти навіть у роботизовані мізки технократа хоча б невеликий сумнів у правильності його діянь, після яких на квітучій землі лишаються отруєні моря й розідраний озонний навколоземний щит; навіть у затятого бюрократа, глухого, мов колода, до голосу рідної землі, далебі, розморозять скутий крижаною байдужістю міокард, і хто знає, може, і в ньому забринить бодай одна іржава струна...

Мабуть, саме в творах цього безсмертного циклу найпсзкіше виявилася чиста, щедра і весела душа нашого сміхотворця. Бо ж за лукаво усміхненим образом оповідача бачимо самого автора, з його поглядами на світ і його незрадливою, ніжною любов'ю. Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а, навпаки, з метою якомога надійніше уникнути насильства над природою.

Ось як пояснює оповідач з гуморески «Вальдшнеп» свою нелю­бов до весняного полювання:

«А й тепер, коли іноді умовлять мене поїхати на весняне по­лювання і я стану денебудь над озером і бачу, як на качачий крик,

крик, у якому і хотіння, і прохання — та де прохання,— моління! — коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду,— прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований,— я завмираю. Отакий я біг левадою до Галі...

І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і... опускаю рушницю!..»

Герої оповідок — мисливціневдахи і мисливціфантазери. Серед них — великі охотники за базарною «дичиною», безстрашні полювальники на тигра, якого беруть запросто з допомогою диктового щита і молотка, сміливці, які полюють сікача, сидячи на дереві із заплющеними очима, та їм подібні любителі погомоніти про мисливські подвиги. Це люди надзвичайної правдивості, вони нічого не вигадують, а покладаються лише на життєві випадки («розкажу, то не повірите, але це — факт»), Є серед них небачені снайпери («Та що мені картуз?! П'ятака підкинь! Пір'я з твого п'ятака посиплеться!»). Зустрічаються й надзвичайно вдатні рибалки: «Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до тієї верби! їйбо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п'ять, як не більше» («Сом»). Є мисливці такої майстерності, від самого вигляду яких качки втрачають самовладання і чинять бознащо:

— «Та це ж курка, а не качка!..

— Це — качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані...

— А чому в неї горло перерізане?

— Чому? Чому? Все вам ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась» («Як варити і їсти суп із дикої качки»).

Звичайно, від невдач не застраховані й справжні аси полювання: бувало, рушницю забудеш удома, бувало, вполюєш замість вовка собаку або ж замість качки — свою викохану крякуху, бувало, стопку не вкладеш до торбини... А що то за полювання без стопки, коли це одне з найважливіших знарядь багаторазового й різно­манітного використання: в одному випадку нею вичерпують з човна, в іншому — оглядають обрій, немов у підзорну трубу, кажуть, що так чіткіше видно дрібні деталі ландшафту...

«Мисливські усмішки» і за жанровими ознаками — явище уні­кальне в літературі; це — своєрідний синтез народного акекдота з пейзажною лірикою в прозі. Либонь, звідси і їхня незвичайна привабливість, що забезпечила стійкий інтерес читача. Бо коли на крилі непідробного гумору тримається надійно читацька зацікав­леність, то на крилах ліризму підноситься в духовну вись те, що складає особистісну суть людини — її любов до рідної землі, до свого народу, до його мови й культури.

Нині, коли людство стоїть на грані екологічної катастрофи, з особливою силою відчуваєш велику прозорливість Остапа Вишні, який ще шість десятиліть тому почав боротьбу з губителями приро­ди, вчив її любити, оберігати. «Мисливські усмішки» сьогодні сприймаються не тільки як шедевр світової гумористики, а й як азбука святого почуття патріотизму, школа любові до рідного краю.

Невдячне заняття — протиставляти одного письменника іншо­му. Але, мабуть, нічого поганого немає в прагненні зіставити твор­чість різних літераторів, якщо за умовну «точку відліку» брати найвищі досягнення літератури в тому чи тому жанрі. І ось коли думаєш про те, чия ж творчість може бути сьогодні несхибним орієнтиром для радянського гумориста чи сатирика, а для крити­ки — отією найвищою «точкою відліку», то доводиться визнати, що так само, як і шістдесят, і сорок, і двадцять років тому, таким орієнтиром може бути творчість Остапа Вишні. Бо хоч би як зміни­лися обставини, читач, стильові уподобання літераторів,— зали­шаються незмінними провідні критерії ідейної і естетичної вартості творчості видатного радянського сатирика, а саме: масштабність охоплення основних суперечностей епохи і якість художнього відо­браження. Адже саме в цьому полягає творчий, будівничий сенс ми­стецьких зусиль літератора, що взяв на озброєння мистецтво сміху.

Читаючи фейлетони Остапа Вишні один за одним у хронологіч­ному порядку, можна скласти цілком певне уявлення про те, чим день у день жила наша країна в ті роки, що її турбувало. Його сати­ра і гумор — весела історія боротьби проти зла, торжествуючий сміх народу, що піднявся з віковічної темряви і сподівається на відродження після століть найжорстокішого соціального й націо­нального гноблення. Устами Остапа Вишні український народ ска­зав своє нищівне слово тим, хто віками гнітив і мучив його. Він був плоть від плоті народу; кожен створений ним тип, сам стиль опо­віді, прийоми комізму, якими він користувався, взявши з україн­ського фольклору, підтверджують сказане. Безсумнівно, саме це мав на увазі Максим Рильський, коли зауважував: «Він органічно поєднує в своїй творчості новий, соціалістичний зміст з глибоким національним характером. Це — український письменник, передо­всім український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добро­душному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливоніжній ліриці» (Максим Рильський. Слово про літературу.— К., 1974.— С. 281).

Про життя й творчість Остапа Вишні написано чимало. На жаль, праць, у яких би його доробок було розглянуто з тією гли­биною, якої вимагають інтереси розвитку нашої літератури, досі нема. Можна лише пошкодувати, що перші ґрунтовні роботи про Остапа Вишню Л. Новиченка, І. Дзеверіна, І. Дузя, І. Зуба ніким не продовжені. Цей материк сатири й гумору, досконале вивчення і тлумачення якого з вершин сучасної науки могло б принести вели­чезну користь літературі, досі залишається малоосвоєиим, і це перебуває в кричущій суперечності з популярністю, яку і нині мають книжки нашого стіхотворця.

Остап Вишня взявся за перо в зоряний час молодої радянської літератури, коли, зокрема, особливо бурхливо розвивалася сатира. З'явившись на культурному небосхилі сліпучо й несподівано, він, проте, не був «пришельцем нізвідки»: як мистецьке явище, уві­брав у себе багатство і давніх художніх традицій, і новітнього літературного досвіду. Певна річ, своїм веселим талантом гуморист

завдячував передусім рідному народові, в складній історичній долі якого сміх посідав місце набагато важливіше, ніж звичайний засіб розваги. «Хто тільки не помічав притаманного українцеві гумору? Про нього ми чуємо відразу, як тільки починаємо говорити або читати про цей народ»,— писав в одній із статей Л. В. Луначарський («Украинская жизнь»,— М., 1912.— № 10.— С. 20). Остап Вишня дістав у спадок типові риси національного характеру, і природно, що його творчість особливо виразно відбиває «комічну» вдачу народу. Можливо, саме це сприяло піднесенню письменника на особливе місце в історії літератури.

І. Котляревський, Г. КвіткаОснов'яненко, С. Руданський, Л. Мартович... їхні імена, часто згадувані в усмішках Остапа Вишні, посилання на героїв творів українських письменників і навіть вишнівські сатиричні «паралельні життєписи» деяких класичних пер­сонажів, про що вже йшлося,— не такий собі національнокуль­турний орнамент, а видимі прикмети ідейнохудожньої спадкоєм­ності. Поетиці Остапа Вишні не чужі суворі інтонації Щедріна й гумористичні імпровізації Чехова, тонкий ліризм Гоголя й бли­скавична дотепність Марка Твена, грубуватий насміх Рабле і кин­джальна іронія Гейне... Наш веселий геній чудово знав світову й вітчизняну сатирикогумористичку літературу; були в нього улюб­лені письменники, як, наприклад, Гоголь і Марк Твен, були й недо­люблювані серед класиків — рідних і чужих... Проте ні до кого з великих митців Остап Вишня не потрапив у полон епігонства: від першої проби пера до останнього написаного ним твору пи­сьменник залишався самобутнім, з тільки йому одному притаман­ним поглядом на світ, з оригінальними засобами комізму й образотворення, з власним словником і неповторною стилістикою.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка