Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка34/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   40

Ризикнули б, приміром, ви таку мізансцену стругнуть: Короля Генріха Птицелова посадить збоку в глибу сцени під дубом, а потім примусити решту дієвих осіб зверта­тися до нього?! А Альтшулер зробив... Так, що артисти, звертаючись до короля, насамперед прохали: «Даруйте, що я до Вас, Ваша Величність, задом... Коли буду передом, то звук піде за лаштунки... А коли буду задом, то ж своя людина, а в залі все ж таки чутимуть»...

І дивиться Ельза чи Фрідріх на мене, приміром, та:

«Король! Король!»

А який я їм король? Я собі глядач...

А король сидить під дубом, киває в спину Ельзі голо­вою...

— Чую,— мовляв,— чую!

А режисер, мабуть, дивиться та:

— Ага?! Покрутисьпокрутись! Це тобі не біомеханіка!..

Постановка, безперечно, «витримана»... Хто за що хоче, за те й тримається... Особливо пажі та пажихи... Віль­но себе почувають: гуляють собі по сцені, як у себе вдома, і хоч де стануть — не там! Знову переходять! Не там! ї т. д.

Сюжет у «Лоенгрині» відомий... Король Генріх Птицелов (Каченовський) сидить під дубом і намагається співати басом... Фрідріх фон Тельрамунд (Любченко) співає бари­тоном, Ельза (Лебедєва) — лірикоколоратурним сопраном, а Ортруда, Фрідріхова жінка (Захарова) стоїть... Потім на лебеді приїздить Лоенгрин (Сабінін) і думає співати тенором, але йому Гріньов (хорист) не дає... перші дві дії Лоенгрина співає Гріньов, а останні дві — Сабінін...

Потім убиває Лоенгрин Фрідріха, а сам думає їхати знову на лебеді додому. Ельза плаче. Але за той час, поки Лоен­грин ліквідував «козні» Ортруди й Фрідріха проти Ельзи, лебідь, стоячи запряжений, вилупив герцога Гортфріда, який вискочив зпід лебедя на радість Генріха Птицелова й Ельзину... Лебідь «от родов» помер, але тут із «неба» спустилася дротина й потягла Лоенгрина додому... Ортруда впала нежива...

А потім вже виходили й кланялися публіці артисти, дирижер, художники й Альтшулер... Публіка кричала: «Браво, браво».

Як виконували?

Лоенгрина співав, я ж кажу, Сабінін... Перші ж дві дії йому не давав співати Гріньов, в останніх двох діях був у Лоенгрина... Харашо.

Генріх Птицелов... Качановський... Чому Генріх? Чому Птицелов? Чому не Собакін, з «Царської невісти»?! Одна­ково...

Фрідріх... Любченко... Фрідріх... Так. Фрідріх... їйбогу, Фрідріх!

Ельза — Лебедєва... Як би це вам так сказать? Більше «да», ніж «нет»... Голос був, чистий голос був, приємний голос був... Чи була то Ельза? Може... Я особисто Ельзи не знаю... незнайомий з нею був...

Ортруда... Захарова... Так само «птицелов»... Яких «птиць» ловила?! Було таке «дєло»!.. Ловила...

А всетаки яка солідарність серед артистів... Зразу після «птиці», уже Ельза й співає:

«Я тебя прощаю...»

Глашатай — Рейзен... Харашо.

Диригував Паліцин... Оркестра, як на нас грішних, добра. Увертюра прекрасна... Але хори?! Хори?! Що якби спробу­вать диригувати хорами револьвером або бомбою... Невже б не слухали?!

А всетаки Вагнер, братця,— Вагнер...

«ГАЛЬКА»

(Держшша опера. 31J 1924 p. Бенефіс М. І. ЛитвиненкоВольгемут)

Сюжет у «Гальки» всі, мабуть, знають...

Старенька штука, що завжди буває новенькою. Галька, селянкагуцулка, панича покохала... Зрозуміло? Наслідки звичайні: дитина. А потім божевілля... А панич у костьолі вінчаються... А Галька — в воду!

Було цього у нас багато...

Тепер нема. Давайте, значить, щоб і надалі не було. Річ не в сюжеті. Річ у музиці та, найголовніше, у виконанні. А тут — браво! І навіть бравіссімо.

Бенефіціантка Гальку співала. І грала. І як співала! І як грала! Такі закінчені і сценічно, і вокально образи рідко коли доводиться бачити та чути. Голос... Він так згучав, він так дзвенів... Скільки було чарівної сили, скільки краси. Підйом був, захоплення було. І лились журні згуки, могутні і вільні, людський біль та образу виливаючи... Уміє ЛитвиненкоВольгемут... Тут уже не підкопаєшся.

Вінниця колись прозвала М. І. ЛитвиненкоВольгемут соловейком. Мало! Двадцять солов'їв укупі!

І вітали ж її! І з адресами, і з квітами, і з оплесками, оплесками, оплесками.

Червоний Хрест місце їй у своїй санаторії в Криму для відпочинку подарував на літо.

І добре. Відпочине, щоб потім іще нас чарувати.

Небезпечний, положим, подарунок. А що, якби який дитячий притулок надумав вітати та пару діточок «приста­вив»? Га?

Жартую, жартую, їйбо, зворушливо.

йонтек — Козловський. Якщо є небо, а на небі янголи, а ті янголи співають тенорами, то тоді в Козловського «ангельський» голос. Такий він ніжний, ніжний... Такий

він... як флейта... І така в нім музичність... Заколисує своїм голосом... Сили в нім, щоправда, небагато. Але це не псує. І грає Козловський прекрасно. Вміє на сцені поводитись. Розумна гра. Чудесно в нього вийшла арія «Ой Галино, ой дівчино!».

Стольник — Донець. М. І. Донця хоч куди поставиш — він Донець. Вийде — і зразу видко, «с кем дело имеешь».

ДеТессейр — Софія... Дано, що треба... І дано добре..

Януш — Любченко. Хороше. Прекрасно згучав голос. Благородна постать, вільний рух. Що Гальку загубив? Ні­чого не зробиш, коли паном його режисер ізробив...

І Ідзинський, і Ткаченко на місці.

Ефектні декорації. От тільки в першій дії ота завіса трохи псувала. Треба її чимось замінити.

Так, питаю, чого було страшно? Давно треба було по­ставити.

Хор — также справивсь.

Прекрасна вистава!

eribuuKu


1923—1924

НА СЕБЕ ГЛЯДЯ...

Голові сільради с. Степанівки, Гуляйпільського району на Запоріжжі, треба було лісу для ремонту сільської Ради.

Голова взяв і розібрав школу.

І поремонтував сільраду.

Сидить тепер у новенькій хаті й гикає.

Задоволений.

То, мовляв, на все село я сам був не дуже розумний, а тепер усі дурнями будуть. Бо школи не буде: ніде розуму набратись.

Підрівняв, одне слово, населення...

ХИТРЕ ЧУДО

В Чернухівськім районі (батьківщина Сковороди) з'яви­лось джерело.

Батюшка місцевий Митро почав його святити. Селяни за яйця, за полотно, за гроші... Чудо задобрити.

А райвиконком за ті самі яйця, за те саме полотно та за гроші. На дитячий будинок! А батюшка тоді:

— Православні! Яке там у чорта це чудо? Єрунда — не чудо! Ідіть собі додому! То щось так собі...

І правильно! Що то за чудо, раз на дитячий будинок? Холера — не чудо!

ІНТЕРЕСИ ДЛЯ ДЕРЖАВИ

Японський жандарм Амакасу забив проводиря японських робітників Осугі Сакайя.

Забив за те, що він робітник. Забив за те, що він проводир.

Забив його жандарм. Кому ж іншому?

Японський суд судив Амакасу й засудив на п'ятнадцять літ до в'язниці.

У присуді зазначив:

«Айакаса робив во ім'я державних інтересів, але проти конституції».

Забити робітника — державний інтерес. Це зрозуміло. Конституція, значить, проти державних інтересів. Щось воно після землетрусу в японських генералів та суддів борозни у мозку повирівнювались...

БОГОДУХІВСЬКА ГОЛОВА

У Павлівці, Богодухівського району, є культосвітній драм­гурток. Майно в його було, і хоронилось те майно в школі.

Приїхав до Павлівки голова Богодухівського райвикон­кому:

— Що це?

— Дошки для кону!

— Віддати на ремонт сільради! Це що?

— Портрети письменників українських Франка, Драгоманова.. А це декорації...

— Викинуть! Декорації віддайте сторожеві! Повикидали. Все повикидали.

Сторож тепер декораціями обгородив солому на току. Солома, значить, виконує роль першого любовника. Отака в Богодухові голова.

А що, якби хто зверху приїхав до Богодухова та:

— А це хто?

— Голова райвиконкому.

— Викинуть! Обгородить тою «головою» полову.

СВИНЯ ІЗЮМСЬКА М'ясо свиня їсть!

В Ізюмі, в міліції, така свиня завелась. І масло їсть.

Не свиня, а прямо тобі гурман, дай їй РСІ всього харошого.

Завхоз ізюмської міліції пише так: «Квартирместру!

Відпустіть тов. Радченкові для годівлі свиней 2 міш­ки кукурудзи і 2 пуди борошна, і 2 пляшки масла, і 10 фунтів м'яса.

Завхоз Дрюнін».

А на цьому резолюція:

«Тшу Гарковенкові. Відпустити по документу. Скарбникквартирместр Горбасенко...»

Одержав неграмотний |—(—( (три хрести). І все...

Свиня дякує завхозові.

Прохала ще й вино посилати... Та цигарок коробку... — Попоїла б,— каже,— м'ясця, запила б винцем та заку­рила б цигарочку...

Так пошліть, будь ласка. Тільки щоб по документу...

«ЧЕРВОНИЙ ДРЮК» Прекрасне слово, правда?

«Дрюк»! Запашне слово. Замашне слово. Одне слово, не слово, а «радість несподівана»...

І коли того слова, а краще, як не самого слова, а того змісту, що в тім слові є, уживати як слід і де слід, багато дечого путнього наробити можна...

Єлисаветська газета «Красньїй путь» цілу статтю вміс­тила в числі від 18ХІІ 1923 року. І назва тої статті хароша.

«Побільше уваги до Червоного дрюку» — вона, та стаття, зветься.

Назва дуже, я ж кажу, влучна, але зміст зовсім невда­лий. Виявляється, що стаття має на увазі «Червоний д р у к», пресу тобто, а не д р ю к.

Ну й само собою: конфуз...

Починається стаття так:

«Червоний дрюк виконує велике й відповідальне зав­дання...»

А прочитавши всю статтю, виходить, що не виконує «д р ю к» завдання...

Коли б він виконував, і виконував як слід, не друкував би «Красний путь» таких статей, а вивчив би мову україн­ську, та не смішив би своїх читачів, бо читачі в нього селяни, вони тою мовою говорять і, прочитавши, скажуть:

— Треба дрюка! І доброго дрюка!

І правильно скажуть.

«ВРАГИ ПРОСВЕЩЕНИЯ»

Як вам, приміром, подобається така афіша:

Ввиду появившихся разговоров среди мас, что пионерфакир Иама після продемонстрированого им опита

РАСПЯТІЯ НА КРЕСТЄ

заболел от зтого опита,— то чтобы опровергнуть зти вредньїе слухи, распускаемые врагами просвещения или теми, кому вигодно суєвєрІє народа, Иама сегодня повторит опит распятія на кресте...

Ви думаєте, де це такі афіші?

У Тульчині або на Голубових хуторах?

У Києві!..

Там, де Академія наук, ІНО, політехнікум, медакадемія, вищі технікуми і т. ін., і т. ін.

Там, «чтобы опровергнуть», Іама на хресті розпинається... Політосвіта, одне слово!

РОБЛЮ З ОСОБЛИВИМ ЗАДОВОЛЕННЯМ

Одержав листа з проханням, коли мені «віршик подо­бається», умістити його в газеті.

Міщу з радістю, бо дуже подобається:

ДО

МОЄЇ, НА ЖАЛЬ, ЗАМУЖНЬОЇ «КІТОЧКИ» СОЛОДЕНЬКОЇ



Люблю тебе, моя «Кіточко», за стать молоденьку, За твоє миленьке личко й шийку біленьку; За твої очиці карі, усточка маленькі,

За твій носик задзірчистий і зубки дрібненькі.

А ще й люблю мою «Кітку» за її серденько, За її голос мелодійний і душу чистеньку.

Дуже хороший і талановитий вірш... Тільки замалий. Я не поет, на жаль, але, на мій погляд, ще можна було б його продовжити, бо рими самі напрошуються: «красненькі», «чорненькі», «тоненькі», «дурненькі»...

А найбільше у цім вірші мені подобається те, що автор його «лектор профтехнікуму».

ВЕСЕЛА БРАТІЯ

Просять — пропишіть... Прописую.

«На Великдень 27—28 квітня ц. р. коїлось у нас ось що: як розговлялись ото після заутрені, то дяк нашої Прорубської церкви (Білопільського району на Сумщині), розговляючись, перебравсь самогону і всю обідню моргав, всміхаючись на дівчат з вівтаря, за що вони, виходячи з церкви, одпльовувались, бо він рудий та гидкий.

Сп'яну пообкаджував не ті ікони, що треба, і піп після нього кадив ладаном наново. Один бас, півчий, заснув п'яний на криласі, а дід п'яний на другому. Усі порозходились, а півчого стягли з криласа, щоб, було, не обблював. Долі вже він і виспавсь уволю. Баб­ка Квашівна поминала родичів на кладовищі, а звідти її виносили п'яною на руках. Це було на перший день. Другий день почавсь з попівсьої «благочестивої» про­повіді. Дякон з пономарем ходили по селу з хати в хату і співали «Христос воскрес», потім того дякон на­пивсь п'яний удризг і почав співати не «Христос вос­крес», а пісню «Ой гиля, гусоньки, на став».

Що ж, товариші?! Нічим допомогти не можемо. Якби в нас був дяк чорнявий — послали б вам замість рудого.

А щодо «дякона», що замість «Воскрес», про «Гусей» заспівав,— хороший, значить, диякон, веселий... Ви його на благочинного...

Носіть і далі їм книші, яйця, гроші...

Хороші люди... Божі люди...

ПРИМІТКИ


Восени 1919 p. в кам'янешьподільських газетах «Народна воля» і «Трудова громада» були надруковані перші сатиричні фейлетони П. М. Губенка — «Демократичні реформи Денікіна», «Про велике чортзнащо», «Антанта», «Художня критика» та ін. (всього бібліографи зафіксували 21 публікацію). Кілька з них, як зразок ранньої творчості, включалися до посмертних видань цого вибраних творів.

З квітня 1921 р. П. М. Губенко працює в редакціях газет «Вісті ВУЦВК» і «Селянська правда». На цей час припадає і початок активної діяльності його як фейлетоніста й одного з зачинателів сатирикогумористичного жанру в українській радянській літературі. 22 липня 1921 р. під надруко­ваною в «Селянській правді» усмішкою «Чудака, їйбогу!» він уперше поставив псевдонім «Остап Вишня», що в скорім часі на Україні і загалом у Радянському Союзі став одним з найпопулярніших літературних імен. Так, тільки в 1923 р. Остап Вишня надрукував у газетах «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда» та інших понад двісті п'ятдесят творів.

Книжковий дебют письменника припадає на 1923 p., коли вийшли збірки «Марк Твеи — Остап Вишня. Сільськогосподарська пропаганда» та «Діли небесні» (обидві в серії гумору та сатири «Бібліотеки «Книгоспілки», відповідно № 1 і № 4). В наступні роки виходять численні його збірки, зокрема «Вишневі усмішки (сільські)», «Кому веселе, а кому й сумне (Гуморески про культурне будівництво)», «Літературні усмішки», «Реп'яшки» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925).

Чимало збірок витримало кілька видань, якот. «Діли небесні» — б, «Українізуємось» — 5, «Вишневі усмішки (сільські)» — 4 тощо. Двома виданнями вийшли усмішки в чотирьох томах (1928, 1930). Найповніше прижиттєве видання в повоєнний період — «Твори в двох томах» (1956).

Зпоміж багатьох посмертних видань творів Остапа Вишні варто назвати, зокрема, «Фейлетони 1956 року» (1957) і «Привіт! Привіт!» (1957), до яких ввійшов ряд доти не друкованих у збірках письменника творів.

У 1963—1964 pp. здійснено найповніше семитомне видання, творів Остапа Вишні, де представлено чимало усмішок і фейлетонів, друкованих раніше тільки на сторінках періодичної преси (упорядники Ф. Маківчук і В. О. ГубенкоМаслюченко; примітки І. М. Дузя). Пізніше, в 1974—1975 pp., на основі цієї праці видано твори письменника в п'яти томах (упорядник В. О. ГубенкоМаслюченко, примітки I. M. Дузя).

Твори Остапа Вишні постійно привертали увагу російських перекладачів, видавництв, періодичних видань, користувались заслуженим визнанням російськомовного читача. В 1926 р. вийшла перша збірка письменника російською мовою «Рассказы» в «Юмористической иллюстрированной библиотске журнала «Смехач». Пізніше виходять, зокрема, збірки: «Вишневые усмешки крымскке», «Моя автобиография», «Туристи»,

«Украинский юмор», «Ярмарка» (1927), «Украинизуемся» (1928), «Ульїбки Вишни» (1929). У повоєнний період з'являються прижиттєві видання «Избранное» (1951), «Рассказы и фельетоньї», «Юморисхические рассказы» (1953), «Дикий гусь» (1954), «Избранное» (1955) та ін. Не спадає інтерес до творчої спадщини письменника після його смерті — російський читач отримує цілий ряд книжок і, зокрема, видання творів у трьох томах (Бка «Огонька», вид. «Правда», 1967).

Твори Остапа Вишні друкуються в перекладі на мови народів СРСР — білоруську, молдавську, грузинську, азербайджанську, вірменську, литов­ську, башкирську та ін. Усмішки українського письменника виходять у перекладі на зарубіжні, зокрема на мови країн соціалістичної співдруж­ності; широкознані вони в колах української еміграції за океаном.

Здійснюване нині видання творів Остапа Вишні в чотирьох томах за змістом та якісними особливостями істотно відрізняється од попередніх багатотомних видань. У повоєнні роки читачі знайомились далеко не з усіма кращими творами письменника 20—30х років. З огляду на догмати­чні вимоги й вульгарносоціологічні регламентації стосовно художньої творчості чимало усмішок письменника навіть з етапних, визначальних збірок не включалось до багатотомників.

У новому, чотиритомному, виданні якнайповніше представлено саме ці твори. Друковані в повоєнні десятиліття,в кількатомних виданнях твори тих же 20х років нерідко зазнавали невиправданих втручань — скорочува­лися окремі слова, речення, абзаци, а в деяких усмішках — і фрагменти художнього тексту. Йдеться насамперед про ті місця, де згадувались, цитувались або й характеризувались партійні, державні діячі, працівники культури, письменники, які були піддані несправедливим сталінським репресіям. Діяв і звичний для тих років механізм перестраховки. З огляду на це твори, що ввійшли до першого і другого томів (20і — початок 30х років), подаються за довоєнними збірками, зокрема за чотири­томником «Усмішок» (1928, 1930) або за текстом першопублікацій.

Твори повоєнного Періоду, що ввійшли до третього тому нашого видання, подаються за прижиттєвими збірками автора, зокрема за виданням «Твори в двох томах» (1956), над підготовкою текстів до якого він працював в останні роки життя. При наявності автографів тексти звірено за цими першоджерелами. В четвертому томі подається чимало творів, не друкова­них у збірках і не відомих читачам.

Готуючи тексти творів раннього періоду до двотомника 1956 року, Остап Вишня аніс до них ряд істотних виправлень, окремі усмішки переробив, змінив заголовки. Втім, як видно із зіставлення текстів першо­публікацій і перероблених, видрукуваних у двотомнику, ці виправлення (усунення деяких колоритних деталей, зменшення «масштабності» сатиричного образу, переведення дії з теперішнього часу в минулий, надання усмішкам нових заголовків тощо) нерідко викликались не бажанням піднести ідейнохудожній рівень твору, повніше виявити сатиричний його пафос і т. ін., а умовами часу, «потребами» знизити гостроту сатири, звузити сферу узагальнення негативних явищ і т. ін.

Принцип розташування творів у чотиритомнику — хронологічнотема­тичний. У кожному з томів подаються компактні тематичні добірки усмішок і фейлетонів, укладені за основними, найпопулярнішими збірками,

наприклад; «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські», «Мисливські усмішки» та ін. У межах добірок збережено той порядок розташування творів, якого дотримувався автор у збірках першопублікацій і в зібраннях вибраних творів. В окремих випадках, при укладен­ні цільних в ідейнотематичному розумінні розділів, довелося піти на незначні відступи од хронологічного принципу.

Авторські примітки до текстів наводяться в посторінкових виносках.

Коментування історичних подій, власних імен, географічних назв, літературних цитат та іи. реалій подається в примітках із зазначенням відповідної сторінки з художнього тексту.

Якщо той чи інший твір включався до окремих прижиттєвих видань, то про це говориться в примітці до конкретного твору.

Ленін (Жалоба). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1924.— 24 січ.

Подається за першодруком.

«Вісті ВУЦВК» — українська республіканська газета. Виходила в Києві (1919, 1934—1941) і Харкові (1920—1934).

ВУЦВК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

УСМІШКИ. ФЕЙЛЕТОНИ. ГУМОРЕСКИ 1919—1925

Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для кон­ституції бутгі не може). Вперше надруковано в газ. «Народна воля».— 1919.— 2 листоп.— під псевдонімом «П. Грунський».

Подається за першодруком.

С, 44. Денікін Антон Іванович (1872—1947)—генераллейтенант царської армії, головнокомандувач контрреволюційними збройними силами Південної Росії під час громадянської війни. В 1919 р. за допомогою Антанти організував похід на Радянську Росію. В квітні 1920 p., після остаточного розгрому його армії на Північному Кавказі, втік за кордон.

С 45. „.збирають з київського населення «самообложеніє» на користь Добрармґі.— Добровольча армія — основна ударна сила контрреволюції на півдні Росії в період громадянської віЯни та воєнної інтервенції 1918—1920 pp., спочатку створювалася з офіцерів, юнкерів, реакційно настроєного студентства та інших контрреволюційних елементів, потім — шляхом мобілізації. 27 грудня 1917 р. в РостовінаДону було офіційно оголошено про її створення. Верховодили в ній царські генерали Алексєєв, Корнілов, Денікін.

Про велике чортзнащо. Вперше надруковано в газ. «Народна воля».— 1919.— 14 листоп.— під псевдонімом «П. Грунський». Подається за першодруком.

С. 45. Звалося воно... гетьманом Павлом Скоропадським.— Скоро­падський П. П. (1873—1945) — поміщикземле власник, царський генерал, один з організаторів контрреволюції на Україні в роки громадянської війни. За допомогою німецьких окупантів 29 квітня 1918 р. проголошений

гетьманом України. «У складеній під диктовку окупантів грамоті до україн­ського народу П. Скоропадський проголосив утворення «Української держави», а себе —. її верховним правителем. Грамота провіщала про від­новлення права приватної власності «як основи культури і цивілізації» (Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн.— К., 1977.—Т. 5.— С. 297). Мертвонароджена буржуазнопоміщицька диктатура недовго протрималася під ударами революційного народу. В грудні Скоропадський утік до Німеччини. Виступав як спільник верховодів фашистського рейху.

Хмельницький Богдан (Зінооій) Михайлович (бл. 1595—1657) —геть­ман України, керівник народновизвольної війни проти польськошляхет­ського гніту (1648—1654), яка завершилася проголошенням 8 січня 1654 р. на Переяславській раді возз'єднання України з Росією.

Дорошенко Михайло (р. н. невід.— 1628).— Тут, ймовірно, мається на увазі гетьманреєстрового козацького війська' (1625—1628).

С. 46. полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами...— Маються на увазі прислужники Скоропадського, зокрема керівник гетьманського кабінетуміністрів Ф. Лизогуб, члени його уряду Кістяківський та ін.

Антанта (Науковий вислід). Вперше надруковано в кам'янецьподільській газ. «Трудова громада».— 1919.— 25 листоп. Подається за першодруком.

С. 46. Антанта (фр. enterite — згода) — імперіалістичний блок Вели­кобританії, Франції та царської Росії, склався у 1907 р. У ході першої світової війни проти Німеччини та її союзників Антанта об'єднувала понад двадцять імперіалістичних держав (США, Японія, Італія, ін.). Крах антирадянської інтервенції поглибив імперіалістичні суперечності між державами Антанти, що призвело до її розпаду на початку 20х років.

С. 47. ...в знаменитій книзі знаменитого вченого французького Шалпанда (т. 1, crop. 6).— Маються на увазі, очевидно, французькі книговидавці Жерве Шарпантьє (1805—1871) і Жорж Шарпантьєсин (1846—1905), що видавали французьку і зарубіжну художню літературу, лінгвістичні словники та ін.; видана фірмою Шарпантьєсииа «Бібліо­тека...» налічувала біля двох тисяч назв найвідоміших творів французь­кого і зарубіжного письменства.

С. 48. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінден~ бург...— Пауль фон Гінденбург (1847—1934).— німецький військовий і державний діяч, з 1914 р.— генералфельдмаршал. З 1925 р.— президент Веймарської республіки. Початок першої світової війни призвів до зміц­нення антинїмецького об'єднання імперіалістичних держав — Антанти; саме в цьому розумінні автор вживає іронічний образ про «штучне ди­хання», тобто «допомогу» з боку Гіиденбурга Антанті.

..У 1917 році захворіла тьотя... Але в 1918 році господь зглянувся над нею й послав німецьку революцію...— «Хвороба» Антантитьоті — не що інше, як ослаблення її внаслідок виходу з воєнного блоку революційної Росії; революція ж у Німеччині, в стані супротивника, як пише далі автор, «раптом підняла» тьотю на ноги, й вона «почала поправлятися».

С. 49, ...Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям .не втіху...— Вільсон Томас Вудро (1856—

1924) —державний діяч, президент США (1913—1921), ініціатор вступу США в першу світову війну на боці Антанти, один з організаторів імперіа­лістичної інтервенції проти Радянської Росії. В січні' 1918 р. висунув так звану «програму миру» (чотирнадцять пунктів Вільсона), котра, як і за­галом імперіалістична інтервенція, зазнала повного краху.

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка