Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка33/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   40

«Вій» у франківців відрізнятиметься від Гоголевого «Вія». Романтика і фантастика Гоголевого «Вія» розби­вається об фантастику Остапа Вишні, що наблизив «Вія» до сучасності, пересипав його «фантастикою» нашої по­всякденності, з «марсіанами», з одного боку, і «Новою Баварією» й «Базаром» — з другого... Коли Гоголь базував

свого знаменитого «Вія» на людських забобонах, на вірі людській у відьом та чортів, то Остап Вишня, залишаючи тих чортів у п'єсі, пояснює їх не забобонами, а... надмір­ною дозою звичайнісінької горілки...

«Допився до чортів — від того й фантастика...»

Через те й Петрицький, вирішуючи форму костюмів, під­ходить до них реально...

Крім того, художник дав у кожному малюнку костюма не тільки «костюм», а й образ дійової особи в «Вії»...

От вам «марсіанець». Петрицький підходить до нього як до матеріалізованої істоти з електричними проводами, наповне­ної радієм... Обличчя нема, бо нема в науці нічого певного ні про атмосферу на Марсі, ні про мешканців на нім...

От вам «Смерть»... В народі «Смерть» канонізовано у вигляді білого кістяка й жалоби. Петрицький і дає «Смерть» графічно — «чорне з білим». Форма спрощена до макси­муму виразності...

«Бурсак», «Хорунжий», «Міщанка» — реальні, а не те­атралізовані костюми...

Характерно для Петрицького ще й те, що він у своїй творчості насамперед — живописець... Він у своїх малюн­ках дає не тільки форму матеріалу, але надає їм живопис­ної властивості.

За часів формальних шукань, що захопили були худож­ників формою і матеріалом, Петрицький писав «безпредметові» малюнки: форма, обсяг, світло, колір... Але потім він перейшов до вивчення природи, до реалізму.

Захоплюватися конструкцією задля конструктивізму як естетизму нової формації художник залишив. Конструкція як організм є в кожній речі: кістяк у тілі, стілець має чотири ноги, на яких він стоїть, спинку, на яку спирається тіло, що сидить на стільці, й т. п. Машина має конструкцію, організм, а конструктивізм як такий, як самоціль,— це той же есте­тизм, нікому не потрібний, як і «красива голова» на коробці для пудри чи на папері для пахучого мила...

Малюнок сам собою є річ так само конструктивна, але коли в неї нема орнаментики, випадкових естетичних форм і барв. В реальнім світі все доцільно, все логічно — ось через що Петрицький після спроб в безпредметних фор­мальних шуканнях перейшов до реалістичного малюнка, до станкового малярства, до матеріального організму, де глядач може без естетизму бачити життя — організацію форми, матеріалу плюс людська думкаідея, що допомагає виявити й пізнати матеріальну природу. Через те в костюмах

до «Вія» мальовничий, живописний прийом приваблює за кошт костюма, як такого.

А мальовничий прийом у Петрицького справді незви­чайний... Така в нім сила фарб, така їхня композиція, що просто очей од їх одірвати не можна.

Наші технічні можливості не дають змоги дати малюн­ків у фарбах — ми подаємо їх тільки як звичайні фотогра­фії, а це не дає повного про їх уявлення.

Це тільки невеличка частина тої колосальної роботи, яку проробив художник до «Вія», давши цілу низку блис­кучих ескізів до костюмів і декоративного оформлення.

ДУЖЕ МУЗИЧНІ РЕЦЕНЗІЇ НА ХАРКІВСЬКУ ОПЕРУ 1924 РОКУ

«РУСЛАН І ЛЮДМИЛА»

Опера це є така штука, де всі люди дуже веселі: вони або грають, або співають, або танцюють. До революції опери звалися просто операми, а тепер, за особливі заслуги перед революцією, звуться академічними.

Складається всіляка опера з оркестри, артистів, хору, балету і з квитків. Найголовніше — квитки, бо без них опери не почуєш.

Оркестра складається з диригента й безконечного числа скрипок, сурм, віолончелів, гобоїв і одного великого бара­бана.

Артисти складаються з сопранів, меццо, тенорів, барито­нів і басів.

Балет — із прімабалерини, а хор — із восьмидесята чоловіка тероризованого режисером населення... Це є опера...

» * *

Опера «Руслан і Людмила»... Зміст її приблизно такий.



В одного князя, що співав усе своє життя басом, була дочка Людмила, що все своє життя співала ліричним сопраном.

До тої Людмили залицялися молоді: Руслан, що все своє життя співав баритоном, Фарлаф, що все своє життя співав

басом, і Ратмир, що проспівав усе своє життя меццосопрано.

Одружилися Людмила з Русланом, її вкрав за це Чорномор (невидимо вкрав, а решта — попадали). Потім кину­лися шукать... По дорозі потрапили до чарівниці Наїни, там їй протанцювали. Потім наткнулись на полі на велику голову, що блимала очима й вискирила зуби. Руслан уда­рив по голові, вибив ізза голови великого меча. Прибіг із тим мечем до Чорномора, що позбирав у себе всіх безробіт­них булочниківармянів, кинув меча й закричав: «Перемогу!»

Вихватив Руслан Людмилу в Чорномора, передав за лаш­тунками Фарлафові, той приніс її до батька мертву.

Коли це біжать Руслан, Ратмир і Горислава. Фарлаф утік...

Руслан заспівав Людмилі. Людмила мертва так само заспівала. Заспівали потім учотирьох із хором. І все...

Забув, пак, по дорозі ще співав Русланові Фін...

Зміст, як бачите, цілком сучасний і серйозний. Маса дра­матичних становищ, але, кінецькінцем, усе кінчилося гаразд...

Тепер щодо виконавців.

Людмилу співала артистка Лебедєва тоненько й приємно. Одно тільки вийшло не зовсім як слід: переплутала батьків.

В арії «Грустно мне, родитель» все зверталася до дири­гента.

Той усе паличкою:

— Не я батько! Он .батько! Світозар батько! Я диригент! А вона руки заломлює та до нього: «Грустно мне, родитель».

Голос у Лебедєвої приємний і сильний. Вокальна час­тина бездоганна в неї. Руслан — Рейзен. Фарлаф — Донець. Ратмир — Крилова. Фін — Бойко. Світозар — Гаврилів..

Рейзен — Руслан великий із красивою бородою. Тяжко йому співалось... Вижимав із себе ноти серйозно... Хоч вони, ті ноти, й не вилітали, так зрозуміла річ — чому... Молоду ж у нього вкрали. Заспіваєш хіба після такого лиха...

Фарлафові нема діла, що Людмила за Руслана вийшла. Він співає... І грає... Не грає, а чеканить. Фігура напрочуд яскрава. І заграв, і заспівав її Донець. Невеличка роля,

а як судити по спектаклю, можна цілком вільно назвати оперу «Фарлаф і Людмила»... Бачиш перед собою справжнього художника, тонкого, барвистого, з могутнім голосом. За­співать є чим... Йому барабан і тромбон не страшні. Візь­ме ноту — і нема барабана... Я не знаю, чому Людмила вийшла за Руслана. Я б за Фарлафа...

Фін — Бойко... Прекрасна міміка в лівій руці...

Світозар — Гаврилів, через велике горе, співав тихо... Жалко було дочки.

У Кирилової невелике, але приємне лице...

Але всі вони, крім Донця й Лебедєвої, бояться барабана. Це такий струМент жахливий, що як заторохкотить — кришка. Пропав. Не чуть нічого.

Наїну прошептала Клебанова.

Диригував Н. Малько. Оперу провів прекрасно.

Хор. Великий хор... Мужеський і женський хор. Народ спокійний... Тихий народ.

Балет. Восьмеро в сорочечках, четверо в спідничках, а посередині — пріма.

Танцюють дрібно... дрібно... дрібушечки... На носках... В балеті дуже слабий класовий підхід.

Адміністратор — Кузьмінов; Директор — Арканов. Не співали й не танцювали обидва. Думали, мабуть, про три­дцять відсотків української опери... Бо контракт підписали. 1 гроші на це народні взяли.

Співайте. Є про що думать?] Гроші ж дали. І добре.

Хароша штука опера. Життьова.

От якби перевести всі засідання на оперу...

Встав би та:

— Порядок дееееенниий! Або басом:

— Тооовариищі! Харрашо!

«КНЯЗЬ ІГОР»

Опера «Князь Ігор» — антирелігійна опера на тему: «Не кропи військо, йдучи на рать, святою водою, а то в полон із усім військом попадеш...»

А скоїлося це так.

Жив собі Ігор, князь Сіверський, із довгою чорною боро­дою. Жив він із своєю дружиною Ярославною (без бороди,

але в «кокошнику») і з своїм сином Володимиром Ігоревичем у місті Путивлі, Курської губернії. В РРФСР, зна­чить, на кордоні з УРСР. Жили вони собі тихо та мирно. Співали: князь — баритоном (так у лібретті написано), кня­гиня — драматичним сопрано (таки справді співала!), а Володимир Ігоревич — чимось на манір тенора.

І забажалося Ігореві половців воювати...

Покропив перед походом батюшка з дияконом Ігореве військо святою водою, воно пішло, та там його половці й згарбали з усім, як то кажуть, гамузом. Забрали й Ігоря, і його сина, і військо...

З цього приводу Ярославна з іншими співала в Путивлі, Ігор із сином та іншими дійовими особами виспівував у полоні, половецькі дівчата й хлопці танцювали, оркестра грала, а дирижер паличкою помахував...

Співав іще князь Галицький, співав половецький хан, і Єрошка співав, і Скула співав, і хор співав, і військо спі­вало...

Це сюжет опери.

Як виконали?

Власно, трохи неточно. Не «виконали», а «виконала». (Однина). Ярославна виконала, в особі М. І. ЛитвиненкоВольгемут. Прекрасний голос і прекрасна гра. Дивно тільки, як воно бог ото так устроює, щоб у дорослої людини, та й людини собі (хоч би не зглазить!) нівроку та отакий тонень­кий голос був... Ну, як тобі шовкова стьожечка!.. Дивні діла твої, господи!

І Ярославна вийшла як слід. Вірилось, що вона горює, що її болить нещастя з чоловіком. І в голосі, і в грі це по­чувалось і бачилось.

Ігор (Константиновський) попав, сердега, в полон і за­сумував. Спробуйте в такім становищі заспівать?! Звичайно, тяжко! І якби не борода, було б зовсім зле. А борода ви­зволила. Видко було, що людина не мовчить. Висока нота — і борода вгору, низька нота — борода вниз. Так і вискочив. Чудак всетаки чоловік! Попав у полон, а тоді до пуб­ліки:

«О, дайте, дайте Мне свободу!..»

Публіка, певна річ, мовчить!

— Самі,— мовляв,— «триста лет» тої свободи добива­лись! А тобі так ні за що, нї про що — віддай! Попавсь — сам уже й викручуйся!

Він таки потім викрутивсь!

Володимир Ігоревим (Селявїн) наробив лиха й утік. Молодецьхлопець: не встиг попасти в полон, зразу ж до хан­ської дочки підлабузнивсь... Вийшов і кличе! Довго вона не виходила, бо тихо кликав...

Але щодо голосу він не винуватий. Лиха спадщина від батька. То вже доля така дітська... Раз у батька голос у бороді, то де ж йому в сина взятись... Нарешті таки ви­йшла Кончаківна. І почалось:

«Любіш лі?» «Люблю лі?» «Любіш лі?» «Люблю лі?*

Так вони одно в одного нічого й не добились... А потім схопилось княженя — і навтікача. Батька злякалось.

Князь Галицький (Куликівський). Знаменитий голос. Басоальт. Або альтобас. Тоже «губа не дура». Ігор виїхав у полон, а він до Ярославни. Але не вдалось! Та куди ж з таким голосом, що з ледве помітного баса переходить на гарячого альта!? А коли й це не бере, тоді й руками, й но­гами ноту бере! Аааах!..» То ще Ярославна терпелива жінка. Я на її місці просто заспівав:

«Ах ти мілий друг, не пой — В тебя голос не такой, Єсть такіє гол оса, Что поднімают волоса...»

Кончакхан (Кадніков). Єсть голос. Бас. Сам чув і можу посвідчити. Є й гра. Хан пристойний.

Скула (Гаврилов) і Єрошка (Брайнін)... Хороші. їйбо, хороші. Особливо Єрошка. Тип вірний і правдивий. Гра прекрасна. Голоса?! П'яниці ж обидва, а це на голос впливає.

Кончаківна (Крилова). Контральто. В турецьких штанях. Не голос у штанях, в сама Кончаківна. Голос який? Я ж кажу: контральто...

Балет. Половецькі танці. Характерна антропологічна особливість у половецьких жінок: під спідничками у всіх чорні штанчата й у всіх чорні очі, великівеликі... Ну, й тан­цюють? І хлопці, й дівчата... Я не знаю, чи виробляли полов­ці скипидар, але без скипидару Такого танця й не вчешеш! Гадаю, що виробляли й мазали перед танцем собі п'яти... Бо, їйбогу, в нормальному стані такоґо не закрутиш... Харашо танцювали. Між іншим... Я й не знав, що вже в ті

часи вони носили годинники Мозера на руках... Старовинні часи, а яка техніка?!

Хор. Здаля приємний. Талановитий народ хор. Оце перед вами, приміром, військо... Через п'ять хвилин накидають на себе мантії — вже бояри... Ще хвилин через п'ять — уже половці... І скрізь — як у себе вдома.

Диригував І. О. Паліцин. Оркестра його слухає. Та й не дивно — прізвище ж для оркестри підходяще.

А опера — річ прекрасна взагалі. Облагороджує... Біг додому, споткнувся, ледве нога не одскочила... І не ви­лаявся, в заспівав:

— Так кооли ж уже горкомхоз улииці поолагодить?

Сопраном драматичним заспівав...

«СКАЗКИ ГОФМАНА»

«Сказки Гофмана» належать до тих опер, до яких опер належать і інші опери... Офенбах належить до тих компо­зиторів, до яких композиторів належать і інші компози­тори.

Музика в «Сказках Гофмана» не можна сказать, щоб була серйозною оперовою музикою, але не можна сказать, щоб вона була й не серйозною оперовою музикою. Оркестровка її скомпонована так, що не можна до неї підходити з яки*мось критерієм, але без критерія до неї так само не можна підходити...

Є в ній чимало моментів, що в своїм симптоМокомгоіексі складають цілу оперу, а, з другого боку, і всю оперу можна розікласти на окремі моменти.

Так що з цього боку, як бачите, постановки «Сказок Гофмана» в Державнім Оперовім театрі можна приві­тати, хоч є в репертуарі ще чимало опер, які так само можна було б поставити. Отже, з цього боку постановку «Сказок Гофмана» на нашій сцені навряд чи можна вітати.

На наш погляд, постановку цю можна вітати, не вітати. Сюжет в опері можна окреслити двома словами. Це є так званий оперовий сюжет. Зміст його:

«Ох, ох!

Та й не люби трьох».

«Не люби трьох», або з того може вийти ціла театральна подія в Харкові.

Гофман цього не послухавсь, закохався по черзі в трьох: в Олімпію, в Джульєтту й в Антонію... Через це — Олімпію поламали й викинули Гофманові її праву ногу, Джульєтта на човні «дьору дала», а нещасна Антонія за 15 хвилин зго­ріла з скоротечних сухот, на радість Міракля й на горе її нещасного батька Креспеля...

А сам герой цього лиха, Гофман, опинився в шинку п'я­ний, як дим... Йому й баркаролу грають, йому й приятелі співають, а він сердега лежить у кріслі і «ні папа, ні мама». Перебрав.

На цім опера й кінчається, на радість візників, що облі­пили Державну Оперу, як мухи галанський сир...

Гофмана співав Сабінін. У Сабібіна є голос. Тенором той голос називається... Є в Сабініна ще, крім тенора, душа, умілість, драматичний хист і золоті зуби. Дивишся на нього й думаєш: такий ніжний, такий хороший — і такий «душі жіночої погубитель»... І то ще нічого, що на сцені три про­пало. В партері так само бачив одну, що весь час совалась та все: «Ах! Ах!»

Маєте — четверту... А хіба я всіх помітив?!

М. Е. деТесайр Олімпію співала. Ляльку. А ви знаєте, механізм у деТесайр не зіпсований... Завод міцний і пру­жина добра. Такі ноти вилітають, що й жива людина на­вряд чи візьме. Співаласпівала, а їй за це ноги поодривали. Ех, народ!

Джульєтта — М. І. ЛитвиненкоВольгемут... Єдина, що не загинула через Гофмана, а на човен — і ходу! Співала М. І. чудово. Тільки що мало співала. Скоренько чогось на човен і тікать... Боялась, мабуть. Думає, як візьму ноту, а Гофман невеликий, ще впаде — пропав тоді весь сюжет.

Антонія — Батьянова. Шкода дівчини. І співала добре. І молода, і собою непогана, а отако за п'ятнадцять хвилин згоріла.

Ніклаус — Зелинська. От як би можна було ногами спі­вать... Які б стрункі арії виходили.

Голос матері Антрнії — Губарева: голос — як голос. Для мертвого навіть добре.

Спаланцані — Франц Брайнін. Глухий, а слухає... Чудоюдо.

Креспель — Гаврилов. Прекрасно в його з Гофманом дует пройшов:

«А я дрожу от страха!» «І я дрожу от страха!» «А я дрожу от страха!» «І я дрожу от страха!»

Динаміки сила... І зміст. І страху багато.

Кошеніль — Белясв. Кажуть, що заїки добре співають. Брешуть. t

Ліндорф — Капеліус — Дапертуто — Міракль...— Куликівський. От голос. Ойойой! Називається «Риппрофундо». Від слова рипіти. Одно слово — Дапертуто.

Шлеміль — Єнохович, а Єнохович — Шлеміль... • Про­ткнуто його шпагою за дикцію.

Муза — Троїцька... Це муза поезії, а не співу... Значить... Що значить... Нічого не значить...

Декорації художника Хвостова. Як піднеслась завіса, зі сцени повіяло свіжістю... Помойому, навіть холодком. Мабуть, там вікна повибивані на сцені...

Постановка Вільнера... Можливо...

Оркестра... Баркарола — харашо. Отак тільки отой по­трійний барабанщик. Його битимуть колись артисти. Хіба ж таки можна порівняти овечу шкуру з чоловічим голосом... А він іноді порівнює... Ясно, що овеча шкура сильніша...

Суфлер — Євсеєв, перуки — Іванова, бутафорія — Шишканова, старший механік — Калачов. Не співали. А треба ж уже показати, які в них голоси... На 'програмі щодня, а який у них голос — і не знаємо... Що за порядки?!

Тепер кілька слів про постановку оперової справи вза­галі... Мені здається, що для того; щоб і артисти, і опера мали успіх у публіки, треба, щоб кожний артист підходив до рампи і тяг хвилин двадцять найвищу ноту... Оплески й «восторг» забезпечені тоді Бо публіка, безперечно, музична.

У фойє треба більше дзеркал... Бо всі губи понамазу­вати біля тих, що є, публіка технічно не може (принаймні, на прем'єрі) і нервується.

«ФАВСТ»


«Фавст» — модна опера, злободенна опера, на тему про підмоложування старих людей.

Характерно, що музику до цієї опери написав не про­фесор Штайнах, а Гуно...

Але факт залишається фактом... Людину "підмолодили, хоч і не Штайнаховим способом. І підмолодили добре... За п'ять актів так людина встигла закохатись, збити з пантелику прекрасну дівчину Маргариту, народити дитину, забити на двобою здоровенного офіцера і, кінецькінцем, загнати в гроб «вищезазначену» прекрасну дівчину Мар­гариту...

А перед тим з тої людини сипався пісок. Звали її Фавст.

Накоїв того підмолоджування Мефістофель, з професії сатана. Чорт, одно слово...

Я гадаю, що навіть і Штайнах навряд чи зміг би помолодити так швидко і з такими буйними наслідками. Всетаки йому доводиться де в кого одрізать, декому теє одрізане підшивати, й тільки. Потім уже підмолодженого починає трясця трясти.

А тут той Мефістофель наколотив чогось у склянці, дав Фавстові випити, і той із старезного дідугана на молодого хлопця перевернувся...

І пішов тоді «писать»...

За великі страждання Маргарита попала в рай, а Фавст з Мефістофелем «залишились при возах»...

Разом із усім отим драматичним сюжетом показано, між іншим, як людям у пеклі живеться...

Живеться, треба сказати, добре...

Багато там красивих дівчат, що весь час танцюють різ­них танців... Так що легенда про якісь там сковороди, пекельні огні, киплячу смолу й ті. ін.— це все брехні... І я, приміром, подивившись на пекло, согласний туди хоч і сьогодні...

Показувано на кінці опери й рай, куди ото сподобилась Маргарита за те, що:

«Вона вірно любила, З любови й померла».

Ну, хіба ж таки можна порівняти рай із пеклом?!

У раю стоять собі картонні янголи й дмуть у сурми... Та так дмуть, що й не чуть...

А в пеклі душ із двадцятеро дівчат такої метелиці вико­марюють, що на місці не всидиш... Та яких дівчат?!!

От тут і розсуди, куди краще — чи в пекло, чи в рай...

Мораль із «Фавста» подвійна...

Для жінок — одна, а саме: коли хочеш у рай, приведи дитину, задави її, потім будеш у раю...

Для чоловіків — друга, а саме: не бійсь пекла, бо в пеклі можна пожити так, що навряд чи й на землі так проживеш...

Мефістофеля Михайло Іванович Донець співав. Михайло Іванович — чортяка добрий... Хароший сатана. Чортячіше від нього навряд чи знайдеться... Анонсували, що він грає зовсім хорий... Коли він хорий і такий чорт, то уявляю, що було б, якби він був здоровий... Гра в нього чудова — ви­тончена й філігранна... Та й голос — «На земле весь род людской» — всетаки «да!» І взагалі «да».

Маргарита — деТесайр... невважаючи на перше «мате­ринство», і до того ще й «незаконне», від підмолодженого чортячим способом Фавста, співала й грала прекрасно. Положим, воно й не дивно: дістати подарунок — можна й заспівати... Хороша Маргарита. Шкода, що вмерла: хай би собі жила...

Фавст — Ідзинський. Трохи поглузував із нього Мефістофель... Підмолодити підмолодив, в голос залишив ста­речий... Ну, й біда... Ноги і взагалі весь «корпус» хоч куди, а як заспівать, так і «ізвінітє меня, пожалуйста»... Зате трико чудове...

Валентин — Константинівський... Доспівавсь, що вбили... Баритон у нього. Через те, мабуть, його й убили.

Зібель — Зелинська... У бузковому трико й у лакових черевичках...

Марта — Кравченко. Харашо в неї вийшла арія:

«Ой, горе, горе, мнє, Какоє горе мне».

Трудна арія, а вийшла нічого...

Взагалі, крім Мефістофеля й Маргарити, слабенька в усіх партитура (смальнем повченому!) верхнього регістру... Диригував Паліцин... У теситурі, як у себе вдома. Хор? Гуде! І добре: аби гув...

«САМСОН І ДАЛИЛА»

«Самсон і Далила» — опера на революційну тему про участь жінки в парикмахерських підприємствах, що до цього часу здебільша, і майже виключно обслуговуються полом мужеським.

Автор — прихильник емансипації жіночої праці й своїм твором яскраво довів, що жінка прекрасно вміє постриг­ти людину, яка навіть і на думці не мада стригтись.

Кожний із нас, мужчин, на досвіді не раз пересвідчився, що путній парикмахер, парикмахерартист, коли ви до нього зайдете тільки поголитись, може вас переконати, що вам слід не тільки поголитись, а й постригтись, а часом доведе, що й голову слід поголити, і вуса, і навіть брови...

Але таких парикмахерів мало...

Коли ж допустити в парикмахерську жінку, та ще таку, як Далила, то, запевняю вас, людина з розкішним, дов­гими роками викохуваним волоссям, може вискочити з парикмахерської серед лютої зими з голою головою, як бубна!

Профспілці парикмахерів слід на це звернути увагу! Що скоїлось із Самсоном?

Самсон — велетень, що одного разу ослячими щелепами перетовк цілу тисячу філістимлян, не встояв проти чарів жіночого тіла.

І здався! І відтяли йому його розкішне волосся, те во­лосся, в якому була вся його сила...

І пропав Самсон, сліпий нещасний, що тільки те й зміг зробити, що розвалив храм і подавив увесь хор і балет Дер­жавної Опери...

От що значить жінкапарикмахер...

Самсона співав Бойко. Співав і в волоссі, й стриженим добре. Голос у нього, значить, не в шевелюрі... Трішки гра в нього нерішуча... Але на те є свої причини... Він сміливо підходить до Далили, сміливо простягає руки, щоб обнять і взагалі заграть, а обнять нема за що... Куди не поткнись — голо! За що візьмешся?.. Та ще при людях?! То ж бо то й є! А взагалі хороший Самсон. Як двинув колрни, так геть чисто тобі всі подушки згори попадали... У філістимлян, як виявляється, на горищі в храмі подушки перехову­вались...

Далила — Захарова. Дааа! Можна сказать, іще раз: дааа! П'ять з плюсом! За все — і за вокальне, і за драма­тичне, і за танцювальне, і за зовнішнє... Тільки ж поми­луйте ви мою душу!.. Ну, куди ж таки тому Самсонові було вдержатись.

У філістимлян із одежою скрутно було. Голі ходили... А Самсонові загибель... Хоч як старався старий своєю бородою Далилу заставити, нічого не вийшло: і «скрозь бороду видать»... Далила — хароша... Не дай бог таких —

у парикмахерські!.. Бігатимуть просто шкуру брить. Аби тільки брить...

Жрець — Демер. Голос у нього високий, але посох іще вищий. Ізза посоху голосу не видно...

Решту підтримував ансамбль. Музику написав СенСанс. Музика весела — з висвистом (новий термін)...

Диригував І. О. Паліцин. Диригував паличкою...

«ЛОЕНГРИН»

«Лоенгрин» — романтична опера на три дії й чотири картини... Музику до неї написав Ріхард Вагнер, німець­кий композитор, а поставиз її на сцені Харківської держав­ної опери режисер Альтшулер. Не німецький, а руський режисер...

Маємо, отже, два, щоб так сказать, світогляди на одну й ту саму річ. Вагнерів світогляд і Альтшулерів світогляд. Вагнер, здається, талановитий композитор... Але, я вам доложу, і Альтшулер талановитий режисер... Вагнерова музика — серйозна, і дуже серйозна музика... Але, я вам доложу, і Альтшулерова постановка серйозна, і дуже сер­йозна постановка... Вагнера розуміти треба, щоб сприйняти його, але, я вам доложу, і Альтшулера розуміти треба, щоб... не бити його... Вагнер колись був новатор у музиці, Альтшулер тепер новатор у постановці... Треба бути Вагнером, щоб написати «Лоенгрина», але треба бути і Альтшулером, щоб тако поставити «Лоенгрина»...

1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка