Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка3/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Чимало «корисних» порад знаходимо також у творах про радян­ське будівництво на селі. На Україні якраз проводилася чистка апарату сільрад, і письменник дуже влучно розкривав практику діяльності тих, кого слід було «вичистити» в першу чергу. В його фейлетонах безліч яскравих портретів таких «діячів»: один з них перед чисткою веде «роз'яснювальну роботу» з допомогою по­гроз і шантажу, другий безпробудно пиячить, а для розваги після кожного такого «засідання» провадить салют десятьма пострі­лами, ще інший розглядає на виконкомі питання про незлагоди з власною дружиною і підписує спеціальну ухвалу. Зрозуміло, що така практика здійснення демократичних установлень потре­бувала ділових рекомендацій, і сатирик не примушував читача довго чекати. «Рекомендації» та «мудрі поради» сипалися, як із рогу достатку. Ось, виявляється, як слід виступати перед вибор­цями, щоб забезпечити одностайну позитивну думку про голову сільради: «Когда какойнибудь ворог Совєтської власті заявить, що я показав у податкових списках у церковного титаря Конона Свиридовича Жеребченка замість двадцяти п'яти десятин тільки п'ять і взяв за це тридцять пудів пшениці, то пуськай знає єтот ворог Совєтської влади, що я взяв тільки двадцять пудів (десяти, сволоч, не додав), і за такоє лжесвідительство у його з невиясненої причини згорить хата разом із клунею» («Про чистку апа­рату на селі»).

Подібні випадки траплялися передусім через низьку політичну активність селян, байдужість до громадських справ: «— Тітко, а чого ви не на виборах?

— Не бачила я ваших виборів? Та хай вони вам розпадуться! Тут ось до церкви ніколи вискочити, а він зі своїми виборами роз­носився!»

А в результаті — й наслідки такої «активності»: «— Неееправильно! Хто їх вибирав? Товаришу редакторе! Неправильно! Хто їх вибирав? Що то за Рада? Ряаатуйте!»

Пишучи про пореволюційну дійсність, Остап Вишня бачив не лише відсталість, він сягав думками в майбутнє, віриз у велику будівничу спроможність села, закликав читача душею прихили­тися до цього невичерпного джерела достатку й людських талантів:

«За можливості необмежені любіть село... З нього піде! Все з нього піде!

Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порпаючись, і за телям летячи!

Розбуркайте його. І не багацько для того й треба.

Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!

Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, на­певно Валер'ян Поліщук вийде.

А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться,— Павло Тичина буде» («Ось воно — село оте!»).

Віра в світле майбутнє не застувала письменнику реальних труднощів і суперечностей доби. Остап Вишня, можливо, один з перших помітив і зрозумів тривоги селянина не тільки з при­воду адміністративної жорсткості в ставленні до нього. Він чут­ливо вловлював стурбованість споконвічного хлібороба про землю, на якій той хотів залишатися господарем, щоб передусім забез­печити собі заможне життя. Дуже характерна з цього погляду гумореска «Літ через п'ятдесят». Автор веде полеміку з уявним дідом Юхимом, для якого все нове, що прийшло в життя,— і трак­тор, і освіта, і електрифікація,— «юринда», якщо забуто про голов­ний інтерес хлібороба — землю.

«Що ти мені про соціалізм натякаєш? — звертається дід Юхим до оповідача.— Що ти мені про електрику, що ти мені радіо? А землі мені твоя електрика дасть? Щоб десятин по десять на їдця? Дасть вона мені землі стільки чи не дасть?! Оце ти мені скажи! Щоб у мене в засіках було повно... А ти мені електрику. Посію я на твоїй електриці арнавутки, щоб потім заклав руки за спину й ходив собі, покахикував?! От що ти мені скажи».

І хоча в гуморесці домінує кепкування над дідами Юхимами, висміювання примітивних уявлень про суцільну електрифікацію, аж геть до мрії про електросамогонні апарати (що нині, до речі, стала печальною дійсністю!) і електромакогон, щоб бити жінку, проте чи не прихована в отій фразі про землю велика селянська правда? Адже вже в ті роки давалися взнаки перегини в ставленні до хлібороба, що, зрештою, призвело до деформації ленінської політики на селі, до «великого перелому» здорового глузду та фарисейської статті Сталіна «Запаморочення від успіхів».

Остап Вишня був щирим прихильником кооперації — про це свідчать численні його твори. Він бачив хитання середняцтва й навіть бідноти щодо тогочасних форм колективної праці. Подальша історія підтвердила туманні передчуття: втрата селянином любові до землі призвела до запустіння тисяч колись багатолюдних сіл.

Можна тільки уявити, що відчував Остап Вишня пізніше, коли побачив плоди швидкісного колгоспотворення, коли після пере­можних фанфар на місці зруйнованих господарств лунав

голодний стогін добровільнопримусово об'єднаних середня­ків і бідняків. Чи не тому й у всій своїй подальшій творчості він ніколи не торкався таких глибин селянського життя, як у 20і роки?

Дореволюційне село, задавлене злиднями й неписьменне, було благодатним полем для церковників і сектантів. Відсутність при­родознавчої і атеїстичної пропаганди створювали передумови для



широкого побутування забобонів. Остап Вишня усвідомлював, що боротьба проти всілякої попівщини — це водночас і шлях до світла. Свої удари сатирик спрямовував на викриття реакційної суті релігійної ідеології, розвінчання церковників, висміювання забобонів, що особливо широко побутували серед селян.

Остап Вишня не вважав релігійність українців вродженою і споконвічною. Завжди намагався підкреслити це навіть побіж­но, в творах далеких од атеїстичного спрямування. Комічний образ своєрідного віруючого богохульника знаходимо в гуморесці «Селокнига». Цей божий агнець без тіні остраху, спокійнісінько пускає на куриво навіть святе письмо: «Повірите, «богородицю» ще до великодня скурив! Що вже бамага добряча: тоненька та вилежана! Кинулася на тройцю Килина за «богородицею», щоб Ванько їй про вспєніє прочитав, а я й палітурки на горище за­кинув. Металася вона, металася и за іконами, й поза діжею... А я сидю під яблунею: «Шукай,— думаю,— шукай! На небі вже твоя «богородиця»! З димом, хай бог простить!»

Віра в бога побутувала, по суті, не як світоглядна основа, а пере­важно як традиція, звичка. «Я, положим, забув уже, коли в тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть — хіба вона мені заважає?..

Воно мені без діла......То там баба, а я — так воно мені все одно,

чи є вона, чи нема її... Говіть, слова нєт,— говію... Та воно, ска­зать, і попам же їсти треба... Хай їдять, черви б їх були поїли...» («Лернгія»). Такого гатунку «віруючі» саме й були найбільш сприйнятливі до антирелігійної сатири, на них здебільшого й орієнтувався письменник: релігійного фанатика, певна річ, не при­вернеш богохульними смішками так само, як архісерйозними філософськими антирелігійними трактатами. Він відвойовував у церкви не затятих фанатиків, а ті мільйони прихожан, у яких віра в потойбічний світ була не досить твердою і для остаточного зруйнування якої художні методи впливу були найбільш при­йнятні.

Саме в серії антирелігійних фейлетонів і гуморесок Остап Вишня вперше застосував засіб, який надійно слугував йому про­тягом усього творчого життя: перенесення високих понять з метою висміювання в низьку побутову сферу. Так, бог тут змальований як «такий собі дід з сивою бородою, у підряснику, босий, без шапки, а круг голови в нього таке щось, ніби тоненькі кілочки сторч понатикувано»; дух святий — «це голуб білий, з породи вертунів, що в нього з хвоста ніби дим іде». Саваоф діє не як вер­ховний священний правитель, а як ремісник найнижчого штибу, щоправда, демократичніший від царського генерала, але бруталь­ніший від циганського коновала:

«...ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього... Чхнула перша людина та зразу: — «Слава в вишніх богу!» Здравія желаю, ваше превосходительство!»

— Ні,— говорить бог,— так мене не величай!.. Генералів так величатимеш, а мені співай: «Святий боже, святий кріпкий!..» («Походження світу»).

І хоча творча практика Остапа Вишні на антирелігійній ниві мало чим нагадувала «видання брошурок і листівок, доступних для середнього робітника або селянина, які в зрозумілій для нього формі давали б відповіді на питання походження світу, життя і суті людських відносин...» (Резолюція XII з'їзду РКП(б) КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК.— К., 1979.— С. 451), розказані письменником гумористичні історії про виникнення світобудови, при всілякі «діли небесні» та апокаліптичні катаклізми виконували ту ж суспільно важливу роль, що й згадувана в документі література, з тією лише різни­цею, що вони, ці «історії» і «трактати», були значно «читабельніші» для малоосвічених людей.

Остап Вишня був палким патріотом Радянської України. По­збувшись соціальних ілюзій перших років революції, він самовід­дано кинувся в життєвий вир 20х років, що обіцяли перебудову суспільства на основі загального добробуту й соціальної справед­ливості, національного відродження й дружби народів. Велику зацікавленість письменник виявляв до розвитку української соціалістичної культури. Література, театр, кіно, преса, музика, образотворче мистецтво перебували під його пильною увагою від початку творчої праці і до останніх днів життя.

1928 року Остап Вишня створив серію «мистецьких силуетів» визначних діячів української радянської культури. Можна лише дивуватися прозорливості автора: пишучи про зовсім молодих людей (деякі з них тільки починали шлях у мистецтві), він вже тоді «напророчив» їм велике майбутнє. Імена ці говорять самі за себе: Петрицький, Курбас, Довженко, Василько, Крушельницький, Голинський... Остап Вишня цікавився створенням україн­ської радянської естради, опери, оперети. Свій сатиричний енту­зіазм він спрямовував проти старих театральних діячів, у свідо­мість яких до скону в'їлися ідеї «единой и неделимой» якщо не на державному, то хоча б на культурному терені. В «Моїй авто­біографії» цим вузьколобим послідовникам київського чорно­сотенця Шульгіна письменник присвятив цілий іронічний пасаж: «Як я ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заиьківчан... Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові дирек­тора любили свої опери так, як я їх люблю,— у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мис­тецтв,— у нас би, їйбогу, була українська опера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям». Остап Вишня закликав українських літераторів активно співробітничати з естрадою, захищав акторів і режисерів, коли вони ставали жертвами бюрократичної байдужості чи адмі­ністративного тупоумства, сам творив для сцени (музичний гро­теск «Вій», гротескпародія «Запорожець за Дунаєм», п'єса «Вяче­слав») , писав дотепні рецензії про нові спектаклі, веселі нариси

"

про талановитих акторів, підтримував корифеїв національного театру, будив громадську думку, коли митці опинялися в скрутних побутових чи матеріальних умовах, словом і ділом допомагав їм вийти із складних ситуацій.



Остап Вишня свято вірив у ленінські принципи національної політики, був переконаним інтернаціоналістом. Своє ставлення до російських шовіністів і українських націоналістів письменник ви­словив у блискучому памфлеті «Дещо з українознавства», де на одну дошку ганьби поставив і тих, і других. Він стояв на позиції справжнього патріоталенінця, якому однаково не прийнятний ні байстрюцький національний нігілізм, ні самозакоханість без­думного «щирого» українства. «Я вважаю за українця,— писав Остап Вишня,— не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне...» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко»,— а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріаль­ному і духовному розвиткові... Бо ото й є справжні українці» («Думи мої, думи мої...»). Його ставлення до братніх народів чудово ілюструють нарисигуморески про Крим, зокрема «Життя татарчине», «Татарикове життя», «На татарській виставі». Він глибоко співчував невеликому народові за його муки під п'ятою царських посіпак, говорив про необхідність підвищувати освіту й культуру аборигенів Криму, які після ліквідації їхньої дер­жавності відчутно деградували економічно, культурно й морально. Зважимо, що ці проблеми турбували українця, предки якого у свій час зазнали немало бід від колишніх господарів благодатного півострова... Але в тому й річ, що письменник був не просто украї­нець, а українець радянський, який дивиться на історію нації з точки зору гуманіста й рівного серед рівних представника всесвітчої людської спільноти.

Остап Вишня вірив у декларовані революцією права соціа­лістичних націй; практика першої половини 20х років багато в чому підтверджувала їх реальність: в республіці розвивалися національна школа, українськомовна преса, книговидання, літера­тура й мистецтво. Проте незабаром, коли відбулася зміна дер­жавного курсу в бік суворого авторитаризму, особливо за прав­ління на Україні «сталінського посланця» Кагановича, справа національного розвитку різко загальмувалась, підняли голову великодержавники. Вже 1927 року X з'їзд КП(б)У констатував: «Перш за все довелося вести боротьбу з російським шовінізмом, що його XII з'їзд у свій час визнав за основну перешкоду на шляху до вирішення національного питання. Саме цей російський шові­нізм протягом усього звітного періоду заражав широку товщу інтелігентськоміщанських, дрібнобуржуазних і спецівських кіл, скеровуючи відти свій вплив і на робітничу класу, й на порівняно широке прошарування членів партії, зв'язаних з радянським апаратом, і черпаючи велику підтримку в масах російського міщанства в загальносоюзному масштабі» (Десятий з'їзд Комуні­стичної партії (більшовиків) України. 20—29 листопада 1927 р. Стенографічний звіт.— X., 1928.—С. 528).

Остап Вишня ніколи не страждав од комплексу національної неповноцінності, що, як смертоносний мікроб, уразив сотні тисяч наших слабкодухих земляків, коли чотириста літ їх примушу­вали забути свою історію, рідну мову й народні традиції, а, роз­топтавши вікові культурні цінності й позбавивши українське слово прав громадянства, принижували як націю, що не здатна творити ні власної історії, ні оригінального мистецтва. Стає зрозумілою гострота, з якою завжди виступав Остап Вишня тоді, коли при­нижували національну гідність народу, зловмисно паплюжили або замовчували досягнення української культури. На жаль, часом і деякі наші прогресисти з молодих, та ранніх через невігластво й зарозумілість допомагали шульгінським годованцям. Сьогодні відчуваєш сором, коли читаєш, як на сторінках журналу «Молод­няк» (1927.— № 8) в статті члена редколегії Івана Зарви «Ком­сомол та справи культурного будівництва на Україні» геніальну Марію Заньковецьку іменують... «малоросіянською халтурницею».

Чи не отакі публікації й спонукали Остапа Вишню того ж 1927 року написати два дуже дошкульні памфлети «Чукрен» і «Чухраїнці»? Думається, не з веселого жарту вдався Остап Вишня до класифікації п'яти генеральних ознак національного характеру українця (1. Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якосьто воно буде! 5. Я так і знав), а з великого болю за доситьтаки по­ширену інертність, неповороткість нашого брата, коли йдеться про речі, дорожчі за зручності тимчасового затишку, коли вирішу­ється справа не на роки, а на віки. Прочитавши ці дотепногіркі творл, людина, яка недостатньо знайома з життям і творчістю Остапа Вишні, може навіть запідозрити письменника в антипатріотизмі, як це роблять ті, хто й досі, як і їхні духовні пращури півтораста літ тому, велемовно просторікують про доморощених Брутів і Коклесів та міфічну господарку нашої долі, що, умившись Дніпром, у голови гори слала, степом укривалась... Ні, Остап Вишня дивився на реальність завжди тверезо, і ця гострота само­критичності жила в ньому саме через велику любов до рідного народу, гідність якого він завжди захищав, як вірний лицар, на­віть коли опинявся сам на сам перед незчисленною ордою дема­гогів і лицемірів.

Була в Остапа Вишні сатирична мішень, яку він особливо пиль­нував зпоміж інших об'єктів художньої критики. Йдеться про обивателя — це бездонне джерело житейської пошлості й духов­ної плісняви. Ні, він не здавався письменникові жалюгідним коптителем неба; його внутрішня нікчемність аж ніяк не означала відмови від претензій на високу громадську роль. Для суспіль­ства, яхе на своєму прапорі написало гасла соціальної справедли­вості й братерської солідарності, небезпечність обивателя ставала тим більшою, чим вище продирався він по щаблях управлінської ієрархії.

Сатирик зауважив це ще на початку 20х років, коли в період непу з усіх шпаринок поліз на світло міщанин, поспішаючи за­

воювати й собі місце під сонцем. Остап Вишня уважно вдивлявся в мінливу його подобу, часом розкривав читачеві окремими штри­хами його своєрідні розпізнавальні знаки: «філософію», систему життєвих цінностей, стереотипи поведінки, набір побутових зви­чок і улюблених занять. Розгорнуту ж картину міщанського болота з цілим гуртом різновидів його аборигенів сатирик створив трохи пізніше, коли обиватель пристосувався до нової влади і почасти опанував ситуацію, розповсюджуючи міазми далеко за межі своїх родинних кубел.

У доробку Остапа Вишні найяскравіший твір на цю тему — фейлетон «На Гончарівці», що містить напрочуд дотепні «пара­лельні життєписи» (згадаймо безсмертного ПлутархаІ) героїв комедії Г. КвіткиОснов'яненка і їхніх нащадків на терені сто­личного Харкова. Ось, наприклад, нащадки Шкурата. (Прикметно, що сам Шкурат помер від самогонки, «коли віки притрусили «вольні», тобто вільний продаж горілки...) В нових умовах вони почуваються вільготніше за предка. Старому доводилося бігати до корчми крадькома від жінки, попідтинню, а його нащадки «тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть «хлібне вино» й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх...»

І відставний солдат Скорик непогано прилаштувався на тепе­рішній Гончарівці: працює в житлокооперативі. Будинки, які знаходяться під його опікою, розвалюються, проте він твердо знає: «Прежде надобно сполніть закон!» — тому й тримає стару Одарку за таємного агента... І вона, теж «сполняючи» закон, люто шамотить на вухо Скорику: «А ота в шляпці, з п'ятого номера, сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, щодня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!» І Скорик мовить: «Доканаїм!»

Ну, а щодо Стецька... О, це особлива розмова! Він став (хто б міг подумати?!) неабиякою фігурою в округовому суді, а скоро буде «ответственним»... За дружину має колишню курсистку Бестужевських курсів, яку цілком влаштовує духовне спілкування з Одаркою. Каші Стецько вже не їсть. «Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти? Бабки з варенням по­жалуйте». І коли жінка скаржиться на ту, з п'ятого номера, котра «як іде, так на мене й не дивиться», Стецько, звіріючи, обіцяє коханій: «Я їм покажу!» Це йому, однак, не заважає невдовзі облагороджувати душу мистецтвом. Правда, якщо давній Стецько співав комічну абракадабру, то нинішній підспівує, коли з грамо­фона лунає новітній «душещипательньїй» романс «Я упрекать тебя не стану, я не смєю...». А вже після того разом з одставним солдатом Скориком і Одаркою обговорюють, як доконати квартиру номер п'ять.

«І ніхто з них не знає,— зауважує автор,— які вони старі суть, і ніхто з них не пригадує уславленого першого повістяра народу малоросійського, Грицька КвіткиОснов'яненка...» Які точні художні штрихи для характеристики обивателя! Культурна відсталість, втрата відчуття часу й історичної пам'яті — ось грунт,

на якому всі нормальні людські поняття деформуються до невпізнання, і тоді донос на батька — героїзм, анонімний наклеп — політична пильність, а сам він, міщанин,— не менш як «активний будівник комунізму», до того ж «партійний активіст» тощо... А тим часом з цього брудного соціального матеріалу майструвалася громіздка, проте надійна в управлінні бюрократична машина; з нього рекрутувалися й заплічних справ майстри, руками яких політичні керівникиавантюристи чинили страхітливі злочини; з нього, зрештою, вилупилися й ті діячі української безкультур­ності, що й донині у відмові од історії, мови й традицій свого народу вбачають вияв найнепорочнішого інтернаціоналізму.

Розгорнутий образ міщанства Остап Вишня подає у памфлеті «Слухай, обивателю!», написаному до 9ї річниці Великого Жовтня. Письменник не випадково хотів привернути увагу до цього соці­ального типу, зовні цілком добропристойного, як до прихованого, а насправді запеклого ворога революції. Як патріот і революціонер, Остап Вишня закликав трудівника соціалістичної новобудови бо­ротися проти обивателя, який за короткий час проріс своїми отруй­ними паростками в усі пори нового суспільства, а корінням застряв у зруйнованих підвалинах царизму, ідейні переконання спритно підмінив «платформою», видряпався на неї, ніби жаба, на всі боки озираючись, а тепер тільки й мріє, щоб урвати якнайбільше вигод...

Сьогодні, коли країна повернулася до ленінського ідеалу соці­алізму, справді прозорливими є слова сатирика, в яких устами Революції обиватель звинувачується в забутті найважливіших обов'язків перед народом і перекручуванні високої мети перебудови суспільства заради забезпечення шкурних потреб бездуховного існування:

«Слухай, обивателю!..

Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної не­волі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з за­давлених мов зробив «собачі», ти красу національного відродження добачаєш тільки в «комісіях по українізації», куди тебе ломакою заганяти треба...

Слухай, обивателю! Я посадила тебе в апарат керувати величез­ною державою робітників і селян, а ти в тім апараті кубло бюро­кратичне зробив собі й видавлюєш із живого діла своїми чинов­ницькобюрократичними руками душу живу».

Остап Вишня (і це споріднює його з В. Маяковським) вбачав у міщанстві не лише соціально небезпечну касту, що являє собою зосередження усього найвідсталішого й антигромадянського, а й силу, яка через величезну здатність до соціальної мімікрії при­ховала в собі загрозу бюрократизації держави робітників і селян, як ми знаємо,— це, зрештою, в певний період і сталося, з чим сьогодні в країні й провадиться така нелегка боротьба.

Остання, найбільша довоєнна збірка творів письменника — «Вишневі усмішки закордонні». Написана вона в 1928 p., через два роки видана, а потім надовго забута. Таке ставлення до

ЗО

книжки можна зрозуміти: в ній ішлося про країну, в якій че­рез п'ять років після відвідання її письменником прийшли до влади фашисти, а потім — війна... Але вже й по війні минуло понад сорок літ, а про неї — ні слова. Коли й згадає хто, то неодмінно заакцентує на поверховості відбитого в цих усмішках життя. В по­зитивному плані розглядався, правда, не раз памфлет «Берлінська українська держава», це теж зрозуміло: змальований у ньому кля­тий Скоропадський — нібито наше, українське одоробло, з ним усе правильно... Тим часом уважне прочитання книжки переконує, що нічого поверхового в ній немає, навпаки, усмішки вражають рідкіс­ною спостережливістю автора, правдивістю зображення, гострою критикою буржуазної політики й моралі. Ця книжка (хочеться сказати «нарисів», але то буде не зовсім точно) гуморесок, нарисів, фейлетонів, памфлетів оригінальна і своїм незрівнянним гумори­стичним ароматом, щедро розлитим у творах про наші власні не­досконалості, й гнівною сатирою, коли йдеться про ворогів чи дикі звичаї капіталістичного світу, і спокійною зацікавленістю побуто­вою культурою, діловитістю іноземців.

Очевидно, остання якість далеко не всім могла сподобатись. Не кожен в ті роки міг сприйняти нарис про симпатичного німець­кого лікаря, чудового спеціаліста й великого трудівника («Шеф»). Ще б пак! Цей «буржуй» умудрився організувати санаторій між­народного класу на п'ятдесят хворих, а в закладі всього двоє спів­робітників: він і його дружина... Безперечно, у вітчизняного квасно­го патріота після прочитання твору неодмінно виникало «викри­вальне»: «А що в нас?! Гірше?» Таке ж питання неодмінно могло мучити читача й після ознайомлення з гуморескою «Не життя, а радість несподівана», в якій описана абсолютно дика для нашого брата німецька традиція — залишати на вулиці всілякі матеріальні цінності без нагляду. Усмішка «Берлінські музеї» теж не всім могла припасти до душі, адже в ній автор кепкує над нашим звичаєм га­сати по закордонних магазинах замість відвідувати музеї... (А втім, ця традиція воістину невмируща, хоча, ніде правди діти, причина її безсмертя не тільки в нашій малокультурності). А вже усмішка «Як із Харкова зробити Берлін» — ледь не антипатріотизмом тхне... Отак прямо й писати, що наша столиця зовні гірша від Берліна, воно знаєте, не зовсім... Ну, а розписувати такий делікатний заклад, як, вибачте, харківський громадський туалет, в який без протигазу на­смілювалися зайти хіба що загартовані осоавіахімівці,— це взагалі втрата всілякого такту й смаку... Тим паче, що тут же йдеться про досвід клятих буржуїв, які ухитряються утримувати цей вибухоне­безпечний об'єкт, ніби світлицю... Отже, на час виходу книжки вона вже не могла не мати численних опонентів, не виключаючи столич­ного міськвиконкому та й вищих сфер... А що вже й говорити про пізніші часи, коли грюкнула горезвісна «залізна завіса» і відгоро­дила нас зі своїми справжніми й міфічними пріоритетами від усього цивілізованого світу? Адже писання Остапа Вишні ніколи не пасували практиці підсліпуватого й пихатого самовозвеличення.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка