Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка27/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   40

І не легенька та мова. Має й граматику, й синтаксу, й літе­ратуру цілу. За один вечір її не подужаєш.

Я по собі знаю, як вона мені не легко давалась.

Учили мене тої мови української давненько вже...

Я вже був чималим чолов'ягою. Щось було мені місяців, мабуть, одинадцять, а може, й цілий рік... Так що вже добре знав, де в матері пазуха розстібається. Мати мене вчила. Каже було:

— Кажи: дай!

— Няй, мамо, няй!

— Дай, кажи, кажу тобі!

— Няй, мамо, няй!

— Нявкатимеш — не дам!

І не дасть. То я було плачу, ніби мене по штату скоротили...

Так що я за Мову ту вкраїнську добретаки натерпівся.

Та ще й тепер, маючи вже не одинадцять місяців, а значно більше, як рік,— та й то доводиться і в граматику зазир­нути, а іноді то й у словник...

Отака та мова...

Хоч особливо, товариші зави, зами, замзамзави і інші радянські службовці, не лякайтесь. Жахатися нема чого... Мова українська ще нікого не кусала. Були тільки випадки (та й то Не пандемічні), що вона друкарщиць, здебільше ніжних блондинок, до плачу доводила.»

Але ви ж самі знаєте, які тендітні ті блондинки: вони на­віть над ніжним французьким підручником плачуть... Так що це «не факт»!!

Єдине, що лякати може,— це спішність. Але й з цього становища вийти можна. Принаймні так вийти, що не ско­ротять...

І це не трудно... Затямте ось що...

Всі папери, писані українською мовою, починайте завжди так:

«З огляду на те та на т е...» Всі папери так починаються...

Це. значить, що ви, пишучи листа, на щось «оглядаєтесь». Поросійському значить: «осматриваетесь»... Людина ви, значить, «осмотрительная»...

А такі люди цінні і поросійському, й поукраїнському.

Далі. Затямте собі слово — «п о з а я к»... Це дуже вкра­їнське слово... Що воно значить, я й сам не знаю, але людина без нього не українець...

Коли вас хто спитає:

—г Українську мову знаєте? Кажіть:

— Позаяк я її вчив, значить, знаю...

Квит! П'ять! І вищий розряд, як кваліфікованому знавцеві

мови української.

Далі. Папери, що ото пишуться в канцеляріях і звуться

поросійському «отношениями», звіть — «відношеннями».

Обов'язково. Відповіді пишіть так:

«З огляду на Ваше відношення за № 101, ми на Ввід­ношення, маємо за честь надіслати наше відношення, бо Ваше відношення торкається нашого відношення і т. д., і т. ін..,»

Боже вас борони написати:

«На ваш лист за № 101 відповідаємо... і т. д., і т. д.»

Треба обов'язково в канцелярських паперах «нявкати»...

Тоді папери ті звучніші... Як коти в березні...

Далі. Широко вживайте слова: «розумієте». Як говорите з селянином, так після кожного слова: «розумієте», «розу­мієте»... То він вам, кінець кінцем, скаже:

— Ні чорта я не розумію...

І піде... А вам аби він пішов...

Далі. Замість «спасибі» чи «мерсі» — кажіть «дякую»... Тільки робіть наголос на не «я», а на «у»... Дуже ефектне слово... Тоді вас запитуватимуть усі:

:

— А хто за попа? А чи велика парафія? А скільки цього посту посповідали?



Оце поки що візьміть під увагу. Це обо'язково для украї­нізованої людини для того, щоб її не скоротили...

Щасти ж вам, доле, на цім тяжкім, але славнім шляху!

ТАМ ТАКЕ САМЕ З Марсом учора вночі балакав...

Тільки ото він своєю фазою до нас повернувся, я на Хо­лодну гору, бінокля на носа — зирк! — а там над самісінь­ким кінцем, ноги звісивши, чолов'яга сидить...

У кепці, в сандаліях, штани під поясок...

Сидить, ковбасу їсть...

Я грамофонну трубу в рота, одкахикавсь, та як двину:

— Здоров, марсіянцю!

— Здрастуй, мать — сира земля!

— Якої губернії?

Щось він мені таке сказав — не розібрав я. Не то Кате­ринославської, не то Катеринославської...

— Як живете? — питаю.

— Говоріть,— кричить,— поруському, а то я поукраїн­ському слабувато!

— Не українізувались хіба?

— Ще!

— І в пас іще! Українізуємось оце! Термін надходить! Гарячка!



— Маїаіі біг!

— Спасибі! А хіба и бога вірите!

Дома віримо, па службі — ні!

— І в нас так! А де працюєте?

— У Марсотресті!

— Який розряд?

— Чотирнадцятий плюс двадцять нагрузки!

— Платять?

— Платять! Та оце скорочують!

— А чому?

— Директорової жінки сестра приїхала...

— Розумію! І в нас часом так. А яка влада у вас на Марсі?

— Ради!

— А неп є?



— Нема! Повмирали від «уравнительного»...

— Візьміть наших!

— На чорта вони нам?

— Візьміть — у нас хороші: гладкі та голені...

— Кушайте самі!

— Спасибі! А як у вас діти — інкубаторами чи поста­рому?!

— Постарому! Один інженер інкубатора був вигадав — жінки й інкубатора побили, й інженера втопили. «Родити­мемо,— заявили,— самі!»

— І в нас самі! А на батьків діти подібні?

— Не дуже! Більше на «дядю»!

— І в нас не дуже! А що у вас зараз робиться?

— Готуємось до перевиборів!

— Жінок вибираєте?

— Вибираємо!

— Скільки відсотків?

— Десять!

— Закройсь, Марсе! У нас двадцять п'ять! Три чоло­віки — одна жінка!

А...

Не встиг більше нічого спитати, бо повернувся Марс іншою фазою, якимось смітником, схожим на наш Благбаз після торгівлі...



А на смітнику нікого, крім такої птиці, як наш індик, не було...

Кажуть, що то марсіанська галка...

ТІПУН ВАМ НА ЯЗИК!

Ніколи я не гадав, що Наркомздрав наш така весела установа.

А він просто «хохотун гомеричний».

Випустив він оце українською мовою прохання дитини до дорослих про те, як ті дорослі мають до дитини ставитися, щоб вона велика та здорова росла.

Дитина та ще, очевидно, була не зукраїнізована і про­хала російською мовою, а наркомздравівські перекладачі переклали дитячі слова українською мовою...

Так, даю вам слово честі, що якби ота дитина вміла чи­тати та прочитала своє прохання поукраїнському, хапонув би її родимець обов'язково і негайно.

Умерла б дитина!

Послухайте, ного такого тая хороша дитина в Наркомздраві набалакала:

1. Не цілуйте мене в губи.

Ну, це ще сюдитуди. Не хоче, щоб у губи цілували. Хоче, щоб у інше місце. Согласні...

2. Не кахикайте, не чхайте мені в облич­чя, а то я захорую, й мені буде зле.

Не кахикайтеї Добре, що хоч іще не підкахикуйте!

3. Не наражайте мене на безпечність заповітритись на кашлюк і т. ін.

«Не наражайте на безпечність». Чули колинебудь отаке? Дитина прохає, щоб не заразили її на різні пошесні хвороби, а перекладачі «заповітрюють».

І не може воно прохати, щоб не наражали на безпечність. На небезпечність, може?

4. Не тягайте мене на руках.

Чорт його знає, як його «на руках» тягати можна? «За руки» тягати, чи за ноти, чи за вухо,— це ще зрозуміло. Можна навіть малу дитину й за пупа тягати, але «на руках» тягати?! їйбогу, і не бачив, і не чув ніколи...

5. Не давайте мені порожнього смочка. Сказать «смичка», щоб на скрипку грати, так що їй

той смичок пошкодить? І хто його їй даватиме? Ска­зать, що дитина про «смичку» дбає, так мала ж іще вона.

Може, вона думала, що їй смока (помпу) в рота засову­ватимуть? Доброго ж вона погляду на батьків!

Взяли б і написали просто: «Не давайте мені порожньої соски». І ьсім би було зрозуміло.

6. Не давайте мені ссати жеваної кукли. Самі ви «жовані кукли»! Ну що більше на це скажеш?

«Жевана кукла»?! Та хто ж таки ляльки жуватиме для ди­тини? Ото вигадали! На селах дають ганчірку дитині ссати та скоринку. Так і напишіть так! А то як прочитає якась сер­дита баба про «жевану куклу», то прийде і попсує вас усіх, замість «кукли» отої.

7. Не тіпайте мене та не гойдайте, як я плачу.

Не протестуємо принципово проти такого датського про­хання. Але нас бере сумнів, щоб десь на Вкраїні тіпали ді­тей. Тіпають у нас коноплі, тіпають льон, іноді жаливу тіпа­ють, але дітей, їйбогу (вірте мені), не тіпають! Може, після цієї «відозви» пробуватимуть, але навряд щоб з того яке пря­диво булЬ. На Вкраїні іноді трапляється, що діти «тіпаються»

(самі тіпаються, а не їх хтось там тіпає), але це тоді, коли їм батько чи мати істйка показують. А від істика не тільки діти, а й наркомздравцІ затіпалися б. А коли дітей хтось трясе, вони прохають: «Не трясіть нас!»

Багацько дечого тая дитина ще набалакала...

Такого набалакала, що як потрапить тая відозва на село, так не треба селянам ні театру, ні цирку, нічого їм не треба.

З кожного пункту тої відозви реготатимуть щонайменше місяць.

На тій відозві таке славне дитинча намальоване. Ну що, як воно виросте та прочитає, що з його Наркомздрав зробив? їйбо, битиме! І за діло битиме!

ВОЛЬОВИЙ СПОСІБ

Марину Кривоверху знав я дуже добре... Прекрасна жін­ка... Працювала вона в однім із «коматів», а я туди (в «комат») частенько зазирав по ділах (ділов! ділові). Ну й по­знайомилися...

Марина Крйвоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене;

— Мо', й ви випили?.. Випийте!!. Чайок — він не вредить!..

Марина, як бачите, була в тому «коматі» за служницю... Чай ото, було, розносить, а після «державних трудов» — «наслідки» було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь...

Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:

— Щоб мені скрізь чисто було! А Марина на те йому:

— Та то вже сама знаю. За те й гроші платите. Справна була жінка Марина... Ніколи їй ніякого «замі

чанія»...

Була .Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:

— Якої ви округи, Марино?

— Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в'єзду» Кобиляцького... То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в'єзду».

Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаєш:

— Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?

— Авжеж не хто: полтавська, українка.

— А якою ви мовою говорите?

— Ото причепились! Такою, як чуєте... Якою люди, такою й я...

— Ви в школі вчилися, Марино?

— Аякже:, дві зими ходила.

— Так якою ж ви мовою говорите?

— Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю. Побалакаємо ото, так і розійдемося.

Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна... І про панів не любила згадувати.

Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».

Чимчикую якось улицею, а до мене:

— Драстуйте!.. Дивлюсь — Марина.

— Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?

— Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!

— Як?


— А так. Не видержала тої мови вкраїнської... «Здаменту не здала».

— Як? Розкажіть!

— А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі понашому вивчилися говорити й писати... Раніш ото воно «попанському» все було... І я ото ходила, слухала... Як я лю­дина не дуже ото грамотна, ходила так собі... «Трохи по­спиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.

— Марино,— говорять,— Кривоверха! Підходю...

— Звідки ви? — питають.

— Полтавська.

— Українську мойу знаєте?

— Аякже... Руської не втну, а свою,— кажу,— знаю.

— Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?.. Я їм одказую:

— Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила,— кажу,— од покійного чоловіка Пилипка, та господь прибрав... Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною...

А вони мені:

— Не те! He те! Ми не про те... «Відмінок»... а «падеж» знаєте що таке?

Так чула від. батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам'яті не було такого.

— Не знаєте,— вони говорять,— ви граматики:.. Сквернувато. А про «вольовий спосіб** знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в най буде?

— А чого ж не знаю. Звелять — зроблю, не звелять — не зроблю. Наше діло таке.

— Ну, йдіть,— кажуть.

Пішла я... Та оце як бачите — на вокзал аж іду.

— Даааа!


* * *

Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося. «І чого я,— думаю,— не комісія?!» Сів в автобус і їду. Чую розмову:

— Откуда ви, Вадим Федорович?

— Ффу! Екзамен по українізації дєржал!..

— Ну і как?

— Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»... Я їм как зашпандьоріл: «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє,— говорю,— форм «вольового способу» такоє... Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно... Однім словом, первая категорія...

— Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!.. Щасливий Вадим Федорович.

А Марині, бідолашній, не поталанило.

* * *

P. S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка в його знаменитих гуморесках,— пробачте мені цей «плагіат»,— я тут зовсім в іншу точку б'ю. Приклади тут мають друго­рядну вагу.



«КОНФУЗ»

«Безперечним фактом є те, що нащадки січо­виків на Кубані не говорять тою мовою, як го­ворять корінні, право й лівобережна Україна...

Українська Кубань не повинна йти таким точно шляхом «язикотворчества», що її інтен­сивно розвивають тепер в УРСР.

Наша задача — не привести кубанцівукраїнців тільки до форм, вироблених на Україні,— а створити ту школу, базуючись на живому мовному матеріалі кубанських нащадків січови­ків».

(Із розмови з наркомом Л. В. Лупачарським, надрукованої в Ростовській газеті «Молот»).

і

І прийшло людство різними шляхами до комунізму...



І коли прийшло людство різними шляхами до кому­нізму, тоді стара гвардія більшовиківленінців, на березі Тигру й Євфрату зібравшись, доповіді різних націй вислу­хувала...

І сидів серед старої гвардії перший нарком освіти народ­ної, першої Соціалістичної Республіки Радянської, Анатолій Васильович Луначарський...

Він, як керівник культурнонаціонального відродження, слухав доповіді про шлях до комунізму через національне самовизначення...

І проходили перед старою гвардією більшовиківленін­ців різнобарвні нації, колись страшним царатом пригнічу­вані...

Проходили білоруси, українці, євреї, поляки, німці, турки, татари, киргизи, чуваші, лопарі, мордва її силасиленна інших націй...

І розповідали...

Розповідали вони й про труднощі, з якими піднімати культуру, віками в домовині бувшу, доводилося, і про ра­дість творчості, про радість відродження...

Розповідали про те, як доводилося прискорювати процес мовотворчості, щоб угнатися за культурами, що в нор­мальних умовах розвивалися...

Й усміхалася радісно стара гвардія ленінська, бачачи нації й культурно, й політично розкріпачені...

Проходили нації...

І останніми підходили нащадки запорізьких січовиків славних — кубанціукраїнці...

І запитав їх Анатолій Васильович Луначарський:

— Гей ви, запорожці, ви, славні молодці. А скажіть нам, а розкажіть нам, коли відроджуватися почали?

І залунав кубанський голос колективний:

Числа не знаємо, бо календаря не має­мо, місяць у небі, год у книзі, а день у нас такий, як і в вас — поцілуй за те он куди нас!

І тихотихо зробилося на березі Тигру та Євфрату. І, потупивши очі, запитав Анатолій Васильович Луначарський:

— Що кажете таке, запорожці, ви, славні молодці? Відповіли нащадки січовиків славних:

— Як відроджував, так і кажемо... На мовному матеріалі січовиків відроджував! Чого ж гніваєшся!

І ще тихше зробилося на березі Тигру й Євфрату.

УКРАЇНІЗАЦІЯ

Інтермедія до п'єси «Вій»

ДІЙОВІ ОСОБИ:

1) Голова комісії українізації.

2) Два члени комісії.

3) Радянська панна.

4) Кумедник.

5) Хор бурсаків.

Всі дійові особи — переодягнені бурсаки.

Кумедник (вискакує й дзвонить). Гей, латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо, невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтер­медія.

Бурсаки. Тихо! Комедія! Інтермедія!

Кумедник. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і трррудова інтелігенція. І пар­тійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? Тото ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, при­

дивляйтесь. Все, що покажемо, запам'ятайте і на вуса намотайте.

Бурсаки. Тихо! Українізація!

Кумедник. Ось іде комісія по українізації.

Входить комісія.

Кумедник. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.

Входить панна.

Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро переста­нуть. Будьмо уважні.

Голова комісії запитує панну. Члени — записують відповіді. Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб'ячим: «Гогого».

Голова (до панни). Ви українізувалися? Панна. Вже.

Голова. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?

Панна. Українізацію переводиться для того, щоб зали­шити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.

Голова. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?

П а н н а (співає):

Лугом іду, коня веду, Розвивайся, луже!

Бурсаки (раптом підхоплюють):

Сватай мене, козаченьку, Люблю тебе дуже.

Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають). Ффу, не видержали хлопці! Голова (до панни). Ви хотіли сказати піснею? Панна. Але... Голова. Що таке «але»?

Панна. «Але», понашому, поруському, будіть значить: «Да».

Бурсаки регочуть... Музика грає туш.

Голова. А чим іще славна наша Україна? Панна. Борщем і галушками.

Бурсаки "регочуть... Музика грає туш.

Голова. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії... Скажіть, що таке «селянин»?

Панна. Селяни... селяни... селяни... Про це і не го­ворили.

Голова. Не говорили? Ну, та це не так і важно. А ска­жіть тепер, як буде поукраїнському: «В виду того, что...»? Панна. Позакак.

Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шев­ченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?

Панна. Всі папери українською мовою починаються так: «З огляду на ваше відношення...» А в словах, де було руськоє «ять», пишеться «і» з точкою.

Голова. Приклад?

Панна. Наприклад: «лєс» — ліс; «сєно» — сіно; «возлє» — возлі; «вездє» — везді...

Бурсаки регочуть.

Голова. Все це дуже добре. А всетаки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні? Панна (мнеться). Не... не... знаю. Голова. Не знаєте? Панна, Не знаю.

Голова (до дириЖера). Маестро! Допоможіть!

Музика починає грати гопака.

Панна (скрикує). Гопак! (І починає танцювати).

Танцюють усі. Усі до нестями. Кумедник намагається перепинити. Нарешті всі вгамовуються.

Голова. Прекрасно! (Урочисто). Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд... Ви вільні...

Бурсаки (співають). Українізувалась. Українізува­лась.

Українізувааалаася.

Завіса.

смішки літературні



ПИСЬМЕННИКИ

Слово «письменник» походить від дієслова «писати», а не від якогось там іншого дієслова.

Отже, виходить, що письменником зветься людина, що пише...

Г то не така людина є письменник, що випадково там щось напише і стане... Ні! — письменник так він увесь час пише й нема йому нікоторого впину.

Це починається завжди так.

— Ось, подивіться... Чи не підійшло б... оце до вашої газети? Це я написав...

Дивитесь.

— Не підійшло б... Знаєте... Не такого нам треба... Нам би якби щоб отакого...

— Так у мене є й таке. Ось...

І це не таке... Нам би якраз не такого треба...

— Так у мене є й не таке. Тільки вдома... Я принесу...

— Принесіть...

Ви дивитесь йому вслід, як він повернувся йти, дивитесь... дивитесь... дивитесь...

— Нда! — кажете собі.— Єсть! Потім приноситься «не таке, а отаке».

— У мене й ще «!

— Та ні, нам так що й цього досить... Продивимось... Зайдіть так через тиждень...

— Бувайте!

— Товаришу! Там друкарня прохає на «корпус»... Робіт­ники стоять...

— І ти, лиха година! Дивись... І нема нічого підходя­щого... Ага! Ось... Почекайте трохи... Продивлюсь... Ммм... «Били ми Врангеля»... «Червонці наші... орли»... «Загнали

в море»... «Хай живе»... Щось підходяще... Нате... На «кор­пус», скажіть, хай беруть... І пішло.

А як уже пішло, то тоді держись.

— Товаришу! Я ще вам приніс... Ось... і ось... і ось...

— Добре! Продивимось. Залишіть.

У всякім разі, з цього моменту вважайте, що є ще один новий письменник, якому кажуть:

— Випишетесь! Нічого... Не святі горшки ліплять... Потім так місяців через два, дивись, уже в «Гарті», або

в «Плузі», або в «Більшовику» він про «форму» і «зміст» жарить та:

У Тичини, знаєте, є щось старе... Не скажу напевно, що саме, але щось є... Отаке щось, знаєте... Не таке, а отаке...

Маєте письменника кваліфікованого.

Отак, як бачите, письменники получаються...

Далі із зростом чуприни зростає й той чи інший письмен­ників світогляд, та чи інша його ідеологія, та чи інша плат­форма...

Власне, платформа не «та чи інша». Платформа пере­важно тепер радянська. Навіть не переважно, а виключно радянська.

Світогляд здебільша революційний...

Ідеологія здебільша пролетарська або пролетарськоселянська...

Коли до цього ще додати порожній здебільша шлунок, прекрасний апетит, гарячу кров, хоч і без відповідного числа червоних кров'яних кульок, то внутрішній вигляд письмен­ників уже можна собі уявити добре.

Назовні письменники всі в штанях, іноді дуже добрих, іноді дуже дірявих (залежить від талану), мають вони (як уже говорилось) здебільша довге волосся.

Більше особливих ознак, здається, нема.

Довжиною рядка в творі всі письменники поділяються на прозаїків, на поетів і на футуристів.

Прозаїками звуться ті письменники, у яких рядок дуже широкий, і дуже довгий, і дуже дешевий.

Поети — це ті, що рядок у них коротенький, яскравий. І на кінці в нім причеплено або риму, або асонанса, або алітерацію.

Коли цього не причеплено, то такий вірш зветься вер­лібром, або ліверною ковбасою.

Футуристи походять від слова латинського futurum, тобто майбутній. Отже, це, власне, ще не є справжні письменники. Це письменники майбутні. Ще колись писати­муть, а тепер вони тільки бавляться, граються, вчаться на письменників і лаються.

А взагалі народ вони всі симпатичний і мали в Києві свою газету, а в Москві тов. Троцького, який сказав:

— Хай чим хоче та дитина бавиться, аби тільки не пла­кала! Не займайте, може, з їх що й буде путнє.

Рядок у футуристів безформений якийсь, бо, кажу ж, вони не насправжки ще пишуть, а дряпають.

Незрозумілістю свого твору письменники поділяються на символістів, імажиністів, неокласиків, реалістів (і ще сила є різних «істів»).

Символісти — це ті, що пишуть віршами «символ віри». Потім вони перевертаються на неокласиків, з неокла­сиків на пролетарських, з пролетарських на футуристів, крім поета Якова Савченка, який був символістом, так зали­шився ним і до цього часу, бо розгубив усі свої «символи віри» й тепер усе 'дно що без паспорта.

Неокласики — це ті, що кажуть:

— їйбо, ми не такі, як ви нас розумієте!.. їйбогу, ні! А ви нас отак розумієте?!? Айяйяй! Як вам не сором!

Імажиністи — від слова «і ми мажемо». Так що це всім зрозуміло. У нас їх мало.

Реалісти — це, як ви й самі догадуєтесь, письмен­ники, що скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки. Так реалістами й залишились...

Є ще особливий гатунок письменників. Це так звані гумо­ристи. Вони пишуть для того, щоб читачі плакали, або самі плачуть, як пишуть, бо їм писати не хочеться. Нещасний народ усі гумористи, бо, навіть коли зуби болять, мусять писати щось «веселе».

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка