Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка25/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   40

— Хух!

Гойднуло трохи...



Дніпро блиснув! Київ од Дніпра до лаврської дзвіниці подерся... А дзвіниця лаврська хрестом на вас нахваляється;

— Бога,— мовляв,— за бороду хапаєш?! До ангелів до­рівнявсь?! Літаєш?!

— Літаю, голубчику, літаю... І маленька ти тепер, і то­ненька ти тепер... І дзвону твого не чуть, лавро Київська,— машина перегула...

Зелене поле, а на нім біле коло... Київський аеродром... г— Хух! І вниз...

— Стук! І підстрибом по зеленому полю...

— Стій!


— Ьуді. ласка! Приїхали!

І перед дверима усміхаються пілот і механік...

— Ну як?

— Нічого! Спасибі! Дуже добре!

— Не страшно?

— Ні! Л як. вас машина слухається! СмІсться пілот радісно...

Такий маленький, чорнявий... І біля такого гігантаптиці... 1 він, гігант той, йому кориться... Людина! «О, це бринить гордо!»

ЛАНЦЮГОВИЙ МІСТ У КИЄВІ Є!

Так, значить, ланцюговий міст у Києві є!

На тімтаки самім місці, що й колись він був.

На тімтаки самім місці, де його польський генерал СмилгаРидзь, переможно лататакаючи від Червоної Армії, висадив у повітря!

Трапилася та стратегічна польського генерала перемога над київським красунем 10 червня 1920 року.

Сунулася тоді Ржеч Посполита Польська від одного «можа» до другого «можа». Вошею полізла була кусатися в «історичних своїх межах», долізла до Києва, покусала Правобережжя, потім під нігтем Червоної Армії біля Києва луснула і в останній момент, як і всякий чужоїд, накапости­ла: місток ланцюговий і знищила...

І з того часу роз'єднаний був правий дніпрів берег із лівим...

А ланцюги з підбитого велетня безсило в дніпрових хвилях купалися...

І так аж до 1925 року... До 10 травня.

А потім «ні на що не спосібне бидло», отой самий «роз­бишацький» та «руїнницький» люд трудящий, що «вшистко нищить», узяв та й одбудував «творчу роботу» поль­ського генерала.

Сам одбудував... Без аглицьких заводів, без німецьких інженерів, а так, як є: голий, босий, з молотком в одній руці та з зубилом у другій...

І тепер оце спустив на «бики» місточок на 200 000 пудів вагою.

Спустив, заспівав «Інтернаціонала», перерізав червону стьожку:

— Катайсь, трудящі!

А трудящі й покотили...

Загули мототрамваї на Дарницю, зацокали підбори слобідських мешканців, загупали підкови київських ко­ней...

А люд трудящий збоку дивиться, усміхається собі в вуса й говорить:

— Ану, СмилгоРидзю, сунься ще раз!

А музика грає... А високий над Дніпром берег захряс тисячами люду, а з радісних грудей того люду лунає:

— Слаава!

...Так, значить, ланцюжний місток у Києві є!

Конструкція нового цього мосту, як говорять спеціа­лісти, є перша в нашому Союзі. Вона є середня поміж твердим мостом і ланцюговим, але наближається до типу твердих.

Використали для нового мосту старі підпори (бики) і в залежності від того визначили, який має бути міст зав­ширшки.

Довелося прибудувати нове бетонне спорудження — місток тепер шестипрольотний, довший, значить, од старого й важчий од нього на 70 000 пудів. І вищий на 3 метри, так що тепер під ним проходити можуть найвищі паро­плави.

Новому місткові надано такого вигляду, який мав і старий (щоб кияни не плакали).

Різниця, проте, між старим і новим мостом є...

Старий місток був ніби «ажурніший», легший, а цей «густіший», «сурйозніший», «присадкуватіший»...

І кажуть, що й міцніший.

А що міцний, то таки міцний.

Пробували ж його: пустили потяг з навантаженими ва­гонами, потім пройшла піхота вільною ходою й церемоні­альним маршем з музикою. Промчалась новим мостом кін­нота, а потім артилерія пройшла вскоч.

Витримав і не здригнувся.

Так що коли швидко пани тікатимуть, можна не боячись смалити за ними з лівого берега. Міст витримає.

Ще під мостом риштування. Ще він не пофарбований, а як це все приберуть та вкриють його білою фарбою (ка­жуть, що н білий колір його візьмуть), то красунь буде хоч куди.

А знаєте, що його будували всього тільки рік. Та навіть і року не будували. Почали в червні 1924 року, а готовий уже він був у березні цього року.

Дев'ять місяців.

За якихось дев'ять місяців отакого велетня на ноги поставили.

От вам і чудотворці.

До бога, положим, нам ще далеченько, бо він київські церкви за одну ніч оновлює, та не журіться: поперше, бог — усемогущий, подруге, церква не міст, а потретє,

невідомо, скільки б часу бог кректав, якби йому доручено було ланцюговий міст одновити.

Так, значить, ланцюговий міст у Києві є! Запам'ятайте це!..

10. V. 1925 р. Київ

ДНІПРОМ

Пливи, косо, уплинь за водою, Я піду услід за тобою...



Це є така пісня... Співайте її, коли хочете, самі, бо вона мене абсолютно в данім разі не торкається.

Я йе коса, ніхто мені не співає жалібно «пливи», і ніяка дів­ка, що косу чеше, не йде «услід» за мною. Єдине, що з тої пісні для мене лишилось,— це те, що я справді «пливу уплинь за водою», але цього для пісні, та ще й для жалібної, замало.

Просто пливу — і все.

Приїхав до пристані, зайшов на «Комунара» (пароплав так зветься) й сів на лаві...

Гудок прогув тричі, командир гукнув:

— Оддай кінці!

Кінці ті йому оддали, він нагнувсь, гаркнув у мідну ду­дочку:

— Вперьод! Малой!

Пароплав тронувся, по боках у його залопотіли колеса, я «зробив ручкою» знайомим, що стояли на пристані, й по­плив — і все.

Та оце й пливу...

* * *

Поплив я, треба вам знати, від Києва. Поплив, як уже ска­зано, «уплинь за водою», тобто в той бік, куди тече річка. Річка, якою я пливу, зветься Дніпром. Ну що ж — значить, про Дніпро.



Ні, давайте я спочатку про Київ, як на нього з Дніпра ди­витися, а потім уже про Дніпро, бо Київ осьось уже зникне, а Дніпро простягся аж туди, де врангелівцям жаби дають отої самої штуки, що... Як пак воно називається?..

Ну й красивий же з Дніпра Київ, «мать городов русь­ких». Розлігся старий над кручею, сліпучими вогниками

прикрасивсь, зеленими вітами обгорнувсь, закучерявився й лежить...

Та такий же ж він зелений, та такий же ж він пишний, та такий же ж він високий та вродливий, що очей од нього одірвати не можна.

Ось гляньте ви на нього.

Он Перунів бугор. Там золотий бог стояв^ громи та блис­кавиці на старих людей посилав. Сердитий бог був... Падали перед ним люди, аж доки він сам впав головою в сиві дніпро­ві хвилі.

Володимирська гора, Пролетарський садок. Все це високо, все це зелено, все це над Дніпром... Над Дніпром, а не над Лопанню. От пливемо й на Дніпро дивимось.

Човник позад нас пливе, а в човні парочка... Пригор­нулися одне до одного щільненько, учепірились одне в одно­го і кохаються... На воді кохаються.

Та розчепіться ж, православні, бо місце ж яке історичне! Та на цім на самім місці Володимир колективно всіх киян перехрестив. Ай, ай, ай! Таке місце, а вони цілуватись! Ну й народ пішов!

Печерське... Там «Арсенал». Розумієте, що це значить? Тото ж!

Це нинішнє.

А поруч Аскольдова могила... Це побічне... А далі Лавра. Це самі мощі.

А щоб до Лаври допливти, попід новим ланцюговим містком пливти треба. А він у червоних прапорах увесь та в соснових вітах...

А над ним Лавра.

А в Лаврі:

— Бов!


А прапори — червоні прапори на новім ланцюговім містку:

— Тріп, тріп, тріп.

За животи беруться та регочуться червоні прапори. То вони з Лаври.

А далі Видубецький монастир (один дядько взивав його не інакше, як «Вилупецький»). Там десь хтось видибав, та не видибнув.

І кручі, кручі, кручі... Та зелені, зелені, зелені! Та ку­черяві, кучеряві, кучеряві! Та хороші, хороші, хороші! Та високі, високі, високі. Та пахучі, пахучі, пахучі!

А ви в Харкові сидите.

* * *

Так ото над Дніпром кручі, значить, пішли. А під ними, під кручами тими, Дніпро. Ну давайте тепер про Дніпро.



Тут багато не скажеш. Микола Васильович Гоголь (був такий усесвітній кореспондент) попередив.

Прочитайте М. В. Гоголя про Дніпро, все 'дно навряд чи я проти нього втну.

Знаєте ото його: «Чуден Днепр при тихой погоде» і т. ін.

Так і тепер іще «чуден Днепр». «И плавно и тихо» ото несе він свою воду до моря до Чорного. І вода в ньому хороша. Синя така вода й мокра. От тільки що води тієї тепер малувато. Зима була поганенька, повені не було, і навіть Труханів острів та Слобідка біля Києва цього року не купалися у весняних дніпрових хвилях. Побоюються, чи витримає Дніпро цього року навігацію, бо вже й тепер, а це ще тільки травень, голенькі в нього такі місця, що ніколи в такий час голими не були.

А всетаки хороший Дніпро!

Пливе собі й пливе. Мерехтять в ньому зорі, місяць до­рогу золоту по ньому помостив, а од містків од київських хтось у нього вогняні штанги повстромлював, і не гаснуть, і не шкварчать, і не парують вони. Не бояться ті штанги холодної води дніпрової.

А по Дніпру плоти пливуть, а на плотах на тих вогнища горять, а од тих вогнищ вітер іскри роздимає...

То згори, з Полісся, на низ дерево люд трудящий гонить, гонить і пісень співає. А дерево те під зубасту пилку піде, вона, пилка та, поділить його на дошки та на обаполи, а з дощок тих республіка наша відбудовувати­меться...

Пливе Дніпро...

А праворуч над Дніпром круча, а ліворуч поля та луки. Про природу, може, хочете? Яка природа на Дніпрі?

А як ви гадаєте, яка така може бути на Дніпрі природа, коли надворі травень?

Така, братця, природа, що співати хочеться. Зелене все. Кучеряве все. І панів нігде не видно. От вам і природа.

Он лани, он луки, он сіножаті, он ліски, он села — і все це наше. От вам і природа; Он у верболозі соловей тьохкає, так ви думаєте, для кого він тьохкає? Для пана? Чорта лисого. Для дядька тьохкає. Нема пана.

Знаєте, що вже 8 років пани в Дніпрі не купаються? А як і викупається денебудь, так все 'дно він без права голосу,— вода по ньому так тільки зверху перекотиться, не пристає, бо Дніпро тепер «трудящий елемент», а не для іграшок якихось пливе.

От вам і природа.

* * *


Пливемо... Трипілля.

Тут бандит Зелений червону кров пускав, сині хвилі дніпрові червоніли від крові від селянськоробітни­чої...

А на крові на тій союз вільних республік виріс... Стайки... Ржищів... Ходорів... Переяслав... Канів... На Чернечій на горі Тарас Григорович стоїть, на сонце усміхається, бо:

Розкувались, побратались, Царя до ката повели.

Учимось. І чужому научаємось, і свого не цураємось.

І лани широкополі, І Дніпро, і кручі Йому видно...

І літають Дніпром човники селянські, а над Дніпром птиці...

А Дніпро пливе та хлюпощеться в зелених берегах.

Здригнеться тільки, як «Комунар» гаркне дзвінкою па­рою, і знов пливе.

Пливе та груди під «Комунар» підставляє... І не болить Дніпрові, що по грудях по його хвилястих «Комунар» біжить.

Чого ж би йому боліло, коли він рік усього як побачив їм грудях споїх такого пароплава, як «Комунар»?

Радянська влада такий пароплав оборудувала — гордість Дніпровського пароплавства.

Гак чого би йому боліло?

Навпаки, Дніпро гордує, він весело хлюпає на новенькі, біленькі борти «Комунарові».

Не задавайсь, мовляв, Волго, і в мене такий уже є, як у тебе.

* * *


Пливемо.

Пливемо і у воду дивимось...

І скільки ж у воді тій гідроенергії...

От би запрягти...

Ох, завертіла б же вона все, що навкруги Дніпра пороз­лягалося.

Ох, і закрутила б.

А то тілько й того, що млини водяні попід берегом кру­тить.

Дивишся у воду, а вона, гідроенергія та, так і при­скає. Аж пищить, бідолашна,— ото їй завертіть когось хо­четься.

* * *

Пливемо...



Хлюпощеться старий Дніпро... І крізь хлюпання те чується:

— Люди добрі, запряжіть мене!.. Ох і робитиму ж я на вас. Тілько перед тим, як запрягти, візьміть мої береги в «шори», не давайте мені замулюватися, чистіть мене, по­глиблюйте... Бо вже он у мене перекати трапляються. Бо вже місцями піски на груди на мої налягли, давлять мене, розпростертись мені не дають.

Ну, годі!

Ось' уже Кременчук. Вилазити треба.

КРЕМЕНЧУК (Така собі усмішка: пересадочна)

Коли ви пливете Дніпром уплинь од Києва, тобто згори, і коли ви вже пропливете Бужин (є така на Дніпрі пристань, вона нижче від Богуна, а Богун нижче од Черкас), так командир пароплава каже вам:

— А ось уже незабаром і Кременчук.

— Ну? — говорите ви.

— Ну да,— каже він,— шістдесят верстов — \ Кре­менчук.

І таки правду каже командир. Незабаром: і Кре­менчук, Так години 3—4 пливете, він (командир) вам і каже: .

— А от уже і Кременчук. .

— Ото?


— Ну да.

І вірно. На лівому березі дніпровім міст видно. Церкви видно, димарі ввдно, будівлі видно. Підпливаємо до при­стану написано: «Кремінчук» (положим, написано «Кре­менчук»).

Так оце й є округове місто Полтавської губернії — Кременчук.

Воно, місто те, почалося на лівім невисокім березі Дніпра і побігло прямесенькими вуличками од Дніпра просто в степ. Побігло, побігло верстов, може, з чотири, розійшлось на піску кам'яницями і лежить. І лежить, живе, торгує, урядує, дітей плодить, богу молиться, окрвиконкомствує, окрпарткомс тву є, окрпрофбюрує, політосвічує, лар&ує, церобкоопствує, українбанкує, держстрахує, фабрикує, заводу є, держбанкує, промбанкує, райспілкує, с.господа­рює. Взагалі робить усе те, що належить робити пристой­ному округовому містові.

Кременчук — місто давнє...

Тяжко точно сказати, коли воно заснувалося, бо ніхто з живих кременчужан про те не пам'ятає, а історики» як і завжди, плутають.

Доведеться, значить, і нам плутати.

Є (а певніше, були) перекази, що на тім місці, де тепер Кременчук, жив колись, давнимдавно, рибалка, на проз ви­ще Кремінь. Збудував той Кремінь тут ніби невеличкий хуті­рець та й прозвав його Кременчуком...

Це — перекази.

А історики кажуть, що зовсім не од рибалки Кременя пішла назва Кременчук, а від татарського слова «кременчик», що значить бугрувата, захищена місцевість, І знову ті ж таки історики кажуть, що перша ймовірна звістка про місто Кременчук є у Боплана (нічого спільного, між іншим, з Держпланом не має) і звістка та відноситься до тридцятих років XVII століття... ~

Ті ж таки історики зв'язують заснування Кременчука з князівством литовськоруського князя. Вітовта.

У деяких, істориків був погляд (потім, слава богу, спро­стований) , що Кременчук заснував польський круль Сигізмунд Ц Август.

Отак, як бачите...

Кому його вірить, хто й зна. Справа дуже заплутана, і я гадаю, що ніхто нічого не потеряє, як і ви все оце спро­стуєте.

Одно тільки здається вірно: мабуть, таки Кременчук за­снувався в XVII віці і що на тім місці, де він тепер, був перевіз через Дніпро.

Але й це не так важно. Факт той, що Кременчук тепер є, що в йому є Радянська влада і що ніякі історики цього не спростують...

Це — факт...

* * *


Ну що ж таке Кременчук? Кременчук — місто... Що це значить?

Це значить, що на певній території набудовано будинків, а поміж тими будинками вулиці... Вулиці йдуть у Кремен­чуці отак і отак... Отак — це значить уподовж, а отак — упоперек... Вулиці ті збігаються і розбігаються, перехрещу­ються і розхрещуються, вибігають за місто й перед степом пасують — ніби їх хто поодрубував... Іноді біжить, біжить містом вулиця — і раптом роздалась управоруч, і вліворуч, і наперед, і назад — то площа. Іноді на тій площі базар, а іноді церква... Місто замайданилось.

Так і в Кременчуці.

Тільки й того, що не з усіх боків кременчуцькі вулиці у степ вискакують. На півдні у Дніпрі топляться, бо Дніпро південну частину в Кременчуці обхлюпує.

Дніпро тут широкий, глибокий і бистрий. Бистрий він од того, що вже тут він порожитися починає, камінцями вищирюється і далі вже до Катеринослава дедалі більше. З Дніпра камінь витикається, аж доки вже він Кічкасом перепиняється та всілякими іншими Ненаситецькими... А глибокий і широкий Дніпро біля Кременчука через те, що так йому хочеться...

На рукави біля Кременчука Дніпро поділяється, зато­ками затікає, а між рукавами тими острови, і звуться ті острови — один Зелений, а один Фантазія... На ті острови кременчужани лодками переїздять, роздягаються там, на сонці випікаються, п'ють «русскую горькую» й співають «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Вип'єм ми за Сашу, Сашу дорогого»...

А отут і пристань... Пристань як пристань, дерев'яна й на воді. Туди пароплави припливають, «кінці» свої кидають, гудуть, свистять, вантаж і людей перевозять угору й униз.

А в географії через те пишуть: «Кременчук — торговель­не на Дніпрі місто... Пристань... Вокзал...»

Од пристані через усе місто Ленінів проспект простягся... То головна кременчуцька вулиця... Вона аж до вокзалу... На ній усе: і установи, і ларки, і церобкоопи... Все, одно слово... Вона і чиста, і ввечері світла, і кінорекламами уквітчана. Вдень там працюють, а ввечері променад кре­менчужани роблять... Вона людяна, веселенька і з претен­зією. Вона, одне слово, непогана. Та й узагалі кременчуцькі вулиці непогані — бруковані всі, не забруднені... Видко, що грошенята в місті водилися і за «благоустройство» дбалося... Був тут і трамвай, та залишились тільки рейки, а по тих рейках тепер паровики залізничні з товаровими ваго­нами бігають, посвистують, повонюють, крам різний по місту розвозять...

Населення густенько... Фабрикбо та заводів чимало... Тютюнові фабрики, махорочні фабрики, шкіряні, броварні, млини... Все тут є... Робітники, значить, є... А робітники є — життя, значить, є... Кіно є... Аж два... Театр є... Садки є... Дерева є... Сквери є... Зелений Кременчук... Бо травень тепер...

* * *

Од пристані трохи вниз через Дніпро міст... А за мостом, по той бік Дніпра, на його, значить, правім березі — Крю­ків... «Посад» Крюків. Там залізничні майстерні... Там робочі живуть... Там курорт для паровиків та для ваго­нів... Там 1200 і чимсь робітників транспорт нам налаго­джують. Там молоти стукають, іскри летять, стружки скру­чуються, залізо розпечене шкварчить, дим з димарів чор­ними пасмами стелеться... Там за останнє півріччя пола­годили 25 товарових і щось біля 90 пасажирських вагонів. Там партійних робітників 261 чоловіка, там комсомольців 300 чоловіка... Он що там...



Так хто Крюків?..

Раніше Кременчук казав:

— А в нас Крюків є... А тепер Крюків каже:

— Та в нас там ще й Кременчук є... Ми не самі... Всетаки деяка підмога є...

Такіто діла...

А дітей у Кременчуці... Гуртове виробництво.

Оце 15 травня як горох червоний висипало на вулицю.

Святкували своє місцеве свято піонери. Так як посу­нули вулицями — так і захряс Кременчук червоними го­лівками...

І такі, і отакі, і отакісінькі, і отакесенькі, і отакусінькі, і отакезні, і отакенні. Густо піонер пішов.

І з барабанами, і з сюрчками, і з пищиками. Один командує:

— Ать! Два! Три! Другий:

— Раз! Два! Три! Третій:

— Айн! Цвай! Драй!

І прапори, прапори, прапори.

Та все в ногу, та все з піснями...

І розлягається кременчуцькими вулицями:

Ми молоді весняні квіти...

І лунає, од парканів одскакуючи:

Ех! Уххахаха! Піонерська братва.

І так що обличенька в їх веселенькі... Дуже багато дітей.

А ще й будуть... Так ідеш Кременчуком, дивишся по боках — видно, що ще діти будуть... І не мало... Чимало ознак за це говорить...

Та воно нічого: аби дощ...

* * *

От вам і Кременчук...



Хороше місто. Культурне місто.

Театр тільки підгуляв: можна, як для Кременчука, то й кращий мати...

А то читаєш на афіші, так там і «директор гостеатрів», і «главний адміністратор», і просто «адміністратор», а над чим там директувати та адмініструвати — хто й зна. Воно, поло­жим, роботу найти можна — узять та й поштукатурить театр, щоб веселіше він виглядав, ну, то вже справа не наша...

У чужий, як кажуть, монастир з своїм уставом не лізь... А так нічого...

Люди хороші... Є й старі, й молоді, й середні...

* * *


Торгують в крамницях, торгують на базарі. Базар як базар.

«Барахлішко» і така інша всіляка «продухта». І багато курей.

Я й досі не знав, що у курки вся сила під хвостом...

Приходить хазяйка, бере курку, перевертає її без цере­монії й дме під хвіст... І в залежності вже від наслідків того дмухання або торгується до нестями, або з презирством кидає її власниці чи власникові.

— Ето ж курка. Купіть.

— Та мені не треба.

— Ні, ви візьміть у руки.

— Ну взяв. Ну й що?

— Ні, ви подуйте. Перевернув, дмухнув.

— Ну?


— Що «ну»? Ну, пір'я.

— Пір'я... Розумієте ви... Пір'я... В голові у вас пір'я. Ето не куриця, а ананас. Ви ще раз подуйте.

— Ні, дуйте ви вже самі, а я піду.

Що вже в тих курей зпід хвоста видувають, які ананаси, хто їх знає...

От тільки в суботу в Кременчуці тихо... Крамниці зде­більше позачиняні... Тихо... Тихо...

Та то вже нічого не зробиш: «релігія — опіум для наро­ду»... А опій, як ми знаємо, присипляє... Опій — наркотик...

От вам і Кременчук. На Дніпрі... А Дніпро — не Лопань.

15. V. 1925

Я Б НЕ СВЯТКУВАВ

40 років полтавська дослідна станція нас умурозуму вчить як господарювати. Щоб жито родило.

І житечко і овес.

40 років учиться сама й нас учить. Велике, кажуть, свято це. А я б не святкував.

Дослідна станцій... Над кожним клаптиком земельки на Полтавщині, над кожним зернятком, над кожною тра­вичкою, над кожнісіньким деревцем протягом сорока років нахиляються бородаті й безбороді люди з високими чолами й придивляються до того зернятка та до тої травиці, роз­тинають її на манісінькі шматочки, обливають різними реактивами (в хімії така штука є дуже мудраї), кладуть їх під мікроскоп і дивляться, дивляться, дивляться... Див­ляться й записують.

Записують для того, щоб потім і сказати:

— Пилипе ІвановичуІ На оцімо шматочку жито сій! Добре жито буде! А посієш пшеницю — добра дуля буде!

— Федоре Степановичу! Після жита люцерну! А після люцерни тето.

— Петре Свиридовичу! Отут гноєм, а отут суперфосфа­том.

— Килино! Годуй корову так і отак! А свиню отак підго­довуй — сало матимеш, а як не годуватимеш, чорта матимеш!

— А до твоєї, Павле, нивки отого б додати — путяща б нивка була!

Посуха... Пари ранні, бур'яни винищуй, окопні росли­ни заводь.

40 років над оцим усім б'ються.

А як на нашу думку, марно 40 років пропало.

Хіба ми не знаємо, що як на Мокрини дощ, тоді треба жито сіяти?

Хіба ми не знаємо, що на різдво, на паску й на тройцю ськатись не можна, бо черва садовину поїсть?

Хіба ми не знаємо, що для того, щоб капуста вродила, треба хазяйці на Іллю до схід сонця вийти в самій сорочці до грядок й подавити кожну головку, приказуючи:

— Святий Ілля, складай головки тугі та білі — такі, як я! Хіба ми не знаємо, що від посухи є всенародне молеб

ствіє?

Хіба ми не знаємо, що, щоб миші зерна не поїли, треба в стоги класти свячений хрін та кісточки від свяченого поросяти?



Хіба... Ми все знаємо...

40 років праці...

Навіщо?!

Робили б ми, як і діди наші робили, то восени тільки б і знали, що:

ПРОШЕННЯ!

Попустіть, пожалуста, з придналогом, бо дуже сильна інтенсифікація в хазяйстві пішла... На ячних перепічках сидимо...

ЯК Я В ХАРКОВІ «ТРАХТОРНОГО ДВОРУ» ШУКАВ

(Бувальщина)

Знаю я давно (говорилося про це, читалося й писалося), що трактор — річ дуже корисна. І бачив я трактора.

Та не думав я ніколи й не гадав, щоб довелося коли мені бігати по Харкову, трактора вишукуючи...

Землібо я сам не маю, радгоспом не завідую, і колективу нема де на Гончарівці організовувати.

А шукати трактора довелося...

Ішов я собі вулицею, зовсім не про трактора думаючи, ішов собі й ішов. Свердловською (Катеринославською) ішов вулицею...

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка