Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка23/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   40

А воно вище! А воно ще вище!

І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шу­мують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки...

1 Дельфіни.— Авт.

І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої...

Гарячі соки ті...

І від тепла того родить природа швидше... На очах нали­ваються черешні, і жовтіють персики, і мліють сливи... Бо шумують гаряче соки! Бо гарячі ті соки... І тільки кизил твердий і мертвий. Кизил — «шайтанова ягода».

«.„Коли аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі настала весна, і бруньки по деревах у земнім раю почали одна за одною розвиватися.

І потяглось до бруньок тих все живе, і побачив аллах, що треба навести лад. Покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати якенебудь дерево або квітку, щоб потім тільки з його й користати.

Ті просять те, ті — те. Просить і шайтан.

— Надумав, шайтане? — спитав аллах.

— Надумав,— примруживши хитре око, сказав нечис­тий.

— Що ж ти вибрав?

— Кизил.

— Кизил? Чому кизил?!

— Так,— не хотів сказати правди шайтан.

— Гаразд, бери собі кизил,— усміхнувся аллах.

І заскакав весело шайтан. Всіх обдурив. Кизил пер­шим з усіх дерев зацвів, значить, і дозріє раніш од усіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче від усіх,, бо він найпер­ший.

Настало літо. Почали стигнути плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, груші, а кизил усе зелений. Твердий і зелений. Скребе тютилицю шайтан, лютує...

— Та дозрівай скоріше! Не зріє кизил.

Почав шайтан дути на ягоду: як полум'я, червоний зро­бився кизил, але, як і раніше,— твердий і кислий.

— Ну як же твій кизил? — глузують люди. Плюнув з серця шайтан — почорнів кизил...

— Гидота така! Не повезу на базар! Збирайте самі! Так і зробили. Коли по садках зібрали всю садовину,

пішли люди збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду і потихеньку глузувати з шайтана. Проґавив, мовляли, шайтан!

Шайтан розлютувався і помстився на людях... Зробив так, що кизилу другої осені вродило вдвічі більш, ніж мину­лої, й, щоб він дозрів, довелося сонцеві послати на землю більше тепла.

Зраділи люди, що такий урожай,— не зрозуміли шайта­нового підвоху.

А сонце виснажилося за літо, і. настала на землі така зи­ма, що повимерзали в людей садки і самі вони ледве живі позалишались.

Від того часу — ознака: коли врожай на кизил — буде холодна зима, бо не втихомирився й досі шайтан, і не ки­нув мститися на людях за глузування з нього...» 1

Бере все жине в сонця огонь його золотий і живиться ним...

А воно щедре... Воно, як казковий богатир, кидас той огонь всією своєю істотою... і сміється...

* * *


І людей сонце кримське не цурається...

Обгортає золотими своїми віями їхні білі, малокровні, виснажені тіла, впивається в них тими золотими віями й живить їх, бадьорить, фарбує...

І ніжно воно так лоскоче. Обачних лоскоче... Зате з не­обачних глузує... І іноді навіть жорстохо.

Так і дивиться з голубої перини, хто рота роззявив...

Підкрадається, пестить потроху, ніжить, заколисує... І в той же самий час з золотим сміхом здирає з лоба, з носа, з шиї шкіру... Смугами здирає... Зразу ніжить, а потім черво­ною фарбою крис, а потім пушрнть, а потім білус...

І совається тоді неуважна людина, і сикас, і ахас, і охає, і чухмариться, і крутиться, і ойкає.

А воно сміється!

Кримське сонце золоте!

ПЛЯЖ

Як із гори до моря сходити, з парку Симеїзького,— на роздоріжжі стовпчик, а на стовпчику дощечка, а на дощечці напис:



1 К. Маркс. Легенди Крьша.— Авт.

«ПЛЯЖ ЧОЛОВІЧИЙ». «ПЛЯЖ ЖІНОЧИЙ».

Під «пляжем чоловічим» — стрілка осюди, а під «пляжем жіночим» — стрілка отуди...

Це значить, щоб людина, почуваючи себе чи то чоловіком, чи то жінкою, не потрапила туди, куди не слід їй потрап­ляти. Щоб уклала та людина своє тіло на гарячій гальці іменно там, де належить тому тілові лежати...

І спускаються «православні», без різниці полу й націо­нальності, стежкою з гори до моря синього, доходять до стовпчика з написом і, коли котрий з «православних» чоловік, запиняється він біля стовпчика й дивиться на жі­ночий бік і вагається, сердешний, і думає, що якраз би йому і зручніше, й краще для здоров'я, корисніше було іменно лягти отам, де купою лежать тіла з широкими мисками (тазами) і з не таким, як у його «благовстрсйством» на грудній клітці спереду.

А коли спускається жінка, то зиркає полохливо на чоло­вічий бік і... Ні, певна річ, що жінка ніколи не думає, що їй і краще, й зручніше, і для здоров'я корисніше лягти іменно отам, де попростягали свої «бантини» представники полу дужого, красиві всі, як Аполони Бельведерськії, з носом угору, з плесковатими черепами і «ісподниками» од сонця на державних головах.

* * *

Ото і є пляж.



Зверху сонце, знизу гаряча галька, наперед море, а на гальці голі тіла...

Тут печеться радянське суспільство.

Випікає наради, конференції, з'їзди, «входящі», «виходящі», резолюції, постанови, спецставки, чистку, скоро­чення штатів, біржу праці, податки...

Он, чорний, з волохатими, як у біблейського Ісава, грудьми, лисий, з вавілонськоассірійською борідкою дядя виставив роздутий до барабанних розмірів шлунковокиш­ковий тракт і сопе, і крекче, і совається...

Він із синдикату, напевне... Що він випікає? Може, робітничоселянську інспекцію, може, накладні на «казенну» квартиру й на десятисильного «бенца»... Він стоїчно лежить проти гарячих списів, перевертаючи свого homo sapiens'a з черева на спину й із спини на черево...

Він би з радістю, видно, випік би з себе всю Радянську владу, щоб знову сидіти в своїй або банковій, або про­мисловій конторі й працювати для відновлення світового «народного» господарства й для всесвітньої культури...

Іноді він підскакує та йде, потихеньку ступаючи на гальку, до моря... Сунеться обережно в море, стає, затикає великими пальцями вуха, указовими — ніздрі і:

— Уф!


Окунається в море...

Окунувшись, крутить вавілонськоассірійською борідкою, мов цап, і озирається навкруги...

А біля нього хлопці регочуться, аж море розлягається. Вони перекидаються, як дельфіни, поринають, підпли­вають прожогом до ассірійськовавілонської бороди й ляскають її по трестовосиидикатській «барині».

— Уй! Мерзавці! Як піймаю, голову відірву! Хулігани! Тоді ти вже не плаватимеш, сукин ти сину!

А хлопці аж падають з реготу.

Стають круг нього, затикають уші й ніздрі пальцями...

— Заткни, Петько, ще одну дірку, а то рук не хапає! І:

— Уф!


Окунаються в море! Дратують «барина». Волохате черево з серцем плюється, лається й лізе на берег...

Петька прожогом кидається до його з криком:

— Кіт!

«Барин» підскакує з жахом і падає на берег...



А хлопці вже перекидом у морі, пішли, вигукуючи, на скелю, що сторчить серед хвиль, білою піною обхлюпу­вана...

— Уй! Раклн!

* * *

І лежать покотом «православні», вигріваються...



А сонце на них окропом, окропом...

І стогнуть, і охають, і соваються православні, з боку на бік перекочуючись...

А потім підскакують, біжать до моря, кидаються у його хвилі синьозелені:

Ух! Ух! Ух!

І куйовдяться, ляскають, плескають... Харашо!

Проходить часом чоловічою половиною прекрасний пол... І затуляється хусткою, одвертає своє обличчячко й одним оком зпоза хустки на берег тільки — зирк! зирк!

Анатомія людського тіла цікавить.

А іноді, котрий з Аполонів на жіночу заскочить, «замис­лившись»... Тоді віялами ходять на жіночій половині руш­ники, і затуляється екстрено все, що становить непорушну приналежність тільки прекрасної половини роду люд­ського...

Щоб не зглазив часом!

А ось біля каменю дідок, уса вгору. Він страшенно бай­дужий. І прийшов виключно лікуватися. Біля нього бінокль. І як ніхто не дивиться, тоді він похапцем бінокль до очей і... на жіночу половину...

«Лікується» дідок...

А на половині на тій на жіночій якраз витягає з моря свої тілеса якась Венера, пудів так на дев'ять з половиною...

її «гнучкий» стан рипить по гальці, а хвилі об неї б'ють, як об скелю «Діву»...

У неї, мабуть, сухоти «вісімнадцятої стадії»...

Витягла й розпливлась драглями на березі... Дихає тяжко, дві подушки на грудях підкидаючи...

Заступила обрій...

Так і хочеться сказати словами Саш} Чорного:

Мадам, ви задом заставили сонце... А сонце прекрасніш од вас!

ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКИ

Причини


— Так як же, діду, на вибори Ради своєї сільської пі­дете?

— Та...


— Що «та»?..

— Та...


— Та що ж «та»?!.

— Та хай вибирають, кому там треба!

— А ви не підете?

— Не підемо! Та й чого нам туди йти?.. Виберуть і самі! Не бачив я тих виборів... Краще посидю та покурю дома...


— Дядьку Пилипе! На сходку! Вибирати Раду!

— Та ні, мабуть, не піду!

— А чого?

— Та далеко йти! А воно холодію! Та й погода якась: мряка, та й дощ накрапає! Посидю я вдома! Хай краще Уляна поськає, а то щось голова свербить.


— Тітко, а чого це ви не на виборах?

— Не бачила я ваших виборів?! Та хай вони вам роз­падуться! Тут ось до церкви ніколи вискочити, а він із своїми виборами розносився!

IV

— А чого, Свириде Петровичу, вашої на виборах нема? Тепер таке ж пішло, щоб і жінка не тілько ото дітей



підмивала, а таки ж щоб і вона знала, як ото в державі справи йдуть...

— А назад пальцями вона не піде?! Вона була й собі рвонулася на сходку, так я її як ірвонув — так вона більше не сіртатиметься! Вона мені вибиратиме отут, а я за неї носи дітям витиратиму?! Я її виберу!

Наслідки

— Неееправильно! Хто їх вибирав? «Товаришу редак­торе! Неправильно!» Хто їх вибирав? Що то за Рада? Ряаатуйте!

Післяслово

Нові оце перевибори! Так ви й далі ськайтеся!

«РУЛЬ» НА ТРУПИ!

Така вже доля еміграційна розпронещасна! Виють!

Визнання — виють!

З будинку посольського викидають — виють... Т. Красін до Парижа приїде — виють. Виють, і виють, і виють, і виють!

І за що тільки у витті в тому вони, бідолашні, не хапа­ються?!

Чого тілько, нещасні, не пробують, щоб переконати За­хідну Європу:

— Та дивіться ж, сери й мілорди, з ким ви справу маєте?!

А сери й мілорди дивляться, дивляться та... визнають... А еміграція виє...

Забалакали про позику для радянських республік. І миттю в таборі білогвардійському форте!

— Рятуйте! Кому гроші дасте?! Ви тільки подивіться! І зразу ж у «Нашому мирі», ілюстрованому додаткові до

правокадетського «Руля», з'являються страшні речі... Трупи!

Ціла сторінка сфотографованих трупів великих князів землі російської, замучених більшовиками...

Ось перед вами «князь Костянтин Костянтинович»... Поруч його «в. к. Єлизавета Федорівна»...

Далі «Іван Костянтинович», і «Сергій Михайлович», і «Ігор Костянтинович»...

Гетьчисто всі тобі «князі» з'явилися на сторінках рулівського журналу, щоб залякати всі уряди в усіх закор­донних державах...

Навіть сережка перлова з уха «августейшої», знайдена на тім місці, де її мучили, туттаки подана, а поруч неї портрет самої «государині» з тими самими сереж­ками...

І як подивишся — як це все легко зробити!.. Візьміть, приміром, розстріляного фашистами комуніста, сфотографуйте його, а потім підпишіть: «В. к. Ігор Костянтинович»... Колосальне враження!

Після того усі уряди ахнуть, охнуть і... визнають!

Кепські справи білогвардійські, раз на трупа «Руля» по­вернули.

Коли живими нічого не зробили, навряд щоб мертві до­помогли.

«ПОЖАЛУЙТЕ»

Симон Петлюра звернувся до румунського уряду з пропозицією організувати з недо­битків його армії корпус і доручити йому охороняти бессарабський кордон. Румунський уряд поставився до пропозиції Петлюрииої позитивно.

З газет

Здрастуйте, Симоне Петлюровичу! Здоровенькі, значить?! Ну й слава богові!



Де це ви весь час перебували, що не чутно щось вас було?!

Готувались усе?

Довгенько щось... Ми вже п'ятиріччя Радянської влади в себе одсвяткували, а ви мнетесь...

Румунію, кажете, захищати збираєтесь? А як же Україна?

Конає ж вона, сердешна, у передсмертнім конанні конає, а ви за Румунію беретесь...

А нас же хто захистить?

Чи то, може, військові хитрощі, тактика така: своє слав­не військо на румунськім кордоні виладнувати й потім уже:

Гей, чи пай, чи пропав, Вдруге не вмирати! Вдаримо в гармати!

Так?

Тоді інша справа...



А то в нас якраз оце дітки по вкраїнських школах вчаться, до засівної кампанії готуємося, Ради обираємо, низовий апарат поліпшуємо...

Українізацію переводимо, словники живої вкраїнської мови видали.

Видавництво поширюємо, молодь вищі школи закінчує, щоб потім на село двинути, Україну нашу дощенту вже доруйнувати...

І таке тут у нас, на Вкраїні нашій, на «чайці небозі», робиться, що не доведи господи!

Потяги ходять, аероплани літають, пошта налагоджена, газет на Вкраїні маємо мільйон тиражу, театри українські в кожнім великім місті організовуємо, кіно на село кидаємо, хатичитальні позаводили, селянські будинки будуємо, землю до порядку призводимо, меліоративні товариства позаснували, кооперативна мережа селами та хуторами поволеньки стелеться...

Заводи, Симоне Петлюровичу, гудками гудуть, спати нам не дають та сизим димом наше небо блакитне заку­рюють!

Такий сум! Такий жах!

Де ви були забарилися?

Якраз оце саме час вам чи з поляками, чи з румунами, чи з болгарами, чи з греками, чи з ким хочете йти Вкраїну урятовувати!

Ми ж хіба не розуміємо: чи можна ж таки спокійно вам на цеє все дивитися, коли біля вас там на еміграції чоло­віка з п'ятнадцять, а може, й менше, «директорів департа­ментів» без посад позалишалося?!

Як ви досі все це терпіли, Симоне Петлюровичу?

Скоріше йдіть!

Визволяйте! Рятуйте!

А коли й тепер не пощастить, приїздіть до нас на «сіль­ського виконавця» Сурйозна посада!

І серйозніша, й почесніша, ніж «головного отамана»...

Тільки не заплутайтесь, як на ту посаду прохатиметесь, бо Матвій Свиридович казав оце мені:

— І що воно за знак: цілу Україну з Петлюрою визволяв, а призначили за виконавця — не втну! Об'язаностів много, населеніє ремствуєть, а я не вправляюсь! Доведеться в одставку йти!

Вважайте й ви, Симоне Петлюровичу! Бо ж самі знаєте, що іноді путнього кілочка до грабель значно тяжче зробити, ніж за головного отамана бути!

Чекаємо!

КРУТІ ЧАСИ

— Це серйозно?

— Що«серйозно»?

— Оця постанова Наркомпраці й Робітничоселянської інспекції про«трудову дисципліну серед службовців»...

— Серйозно!

— І ото рівно о десятій годині я мушу на праці бути?

— Рівно!


— А як я засплю?!

— Як це так: «засплю»?

— А як у мене вдача така, що я щодня засипляю?

— Не знаю, як воно буде...

— Свинство! То чистять, то скорочують, то приходь їм о десятій годині!

— Так не приходьте!

— Так пишуть, що звільнятимуть!

— Так приходьте!

— «Приходьте». Добре вам говорити «приходьте»... І що воно й за народ такий?!

На. півгодини праці збільшили...

Та ні попоїсти тобі, та ні вискочити тобі по коридору пройтись! І сиди, і сиди, і сиди! І працюй, і працюй, і працюй!

1 «Сільський виконавець» — понашому, радянському, щось подібне до того, що повашому, попетлюрівському, звалось «соцьким».— Авт.

— І сиди! І сиди!

— Свинство!

І побігла моя знайома, і руками, голубочка, замахала.

* * *


А справді ж часи настали! Куди тілько воно все це йде, куди прямує?! Помилуйте: в радянській (в радянській!) установі й ота­као дисципліна! Отакао каторга!

Так скажіть же, будь ласка, чим же відрізнятиметься тоді радянська установа від тої, що ото:

— Ах, вспомніш, как раньше работалі! Чим?!

І що ж тепер оті робитимуть, що:

— Служу! Конечно, служу, ибо надо же чемнибудь жить! Больше, положим, хожу, чем служу!

Що, питаю, вони робитимуть?! Плакатимуть!

— Помилуйте! В радянських установах — і такі порядки! Круті часи! Жорстокі часи!

Прощай, коридоре! Прощай, дзеркало! Прощай, дорога убиральня!

ГОРЕ (Бувальщина)

І от, значить, заснувалося на селі (на якому? А хіба не все 'дно, на якому селі!) кредитове с.г. товариство... І вивіску вивісило, і правління обібрало... І сказали члени того товариства своєму правлінню:

— Працюй! Працюй добре, щоб жилося нам краще! Бо кредит для селянина діло велике!

І правління сказало:

— Працюватиму добре! Бо кредит для селянина діло велике! Про це й влада Радянська знає і суми для кредиту відпускає не маленькі! Не хвилюйтесь — працюватимемо!

— Працюйте, товариші правління... То таки влада вла­дою, а ви й самі не спіть та ініціативу Показуйте, бо без самодіяльності смерть вам і смерть нам!

— Не турбуйтеся, громадо, на те ми й правління, щоб самодіяльність свою виявляти...

І почало правління працювати. Засідає правління. І говорить голова:

— Завтра виїду до міста! Треба потурбуватись, похо­дити, похлопотати, бо під лежачий камінь і вода не бі­жить...

— Поїдьте...

— А член правління хай у район поїде... Сидіти не треба, треба працювати...

— Хай поїде...

І входить рахівник...

— Не їдьте, голубчики! Допоможіть, бо не впораюсь! Порятуйте мене!

— У чім справа?

— Відчити треба писати!

— Які відчити? Ось які:

Українбанкові — 2 прим. Райсельспілці — 2 прим. Інспекторові НКФ — 2 прим. Окрвиконкомові — 2 прим. Укрсельбанкові — 2 прим. Райвиконкомові — 2 прим.

І всі вони з детальним балансом, з відомостями призна­чення сум, з справками про кредит і т. ін.

Крім цього, інспектура НКФіну вимагає іменні списки членів тва... А їх у нас п'ятсот чоловіка. Треба п'ятна­дцять сторінок писати, цілого аркуша...

— Ну гаразд. Допоможемо. Напишемо, а потім поїдемо... Не поїдемо, мабуть...

— Чого не поїдемо?

— Бо підскочить другий місяць, доки це скінчимо! Ві­домості щомісячні...

— А коли ж діло робити?

— Не знаю, голубчики...

— Ну робіть ви, а я, як голова, поїду...

— Не поїдете...

— Чому?


— Ревізори їдуть.

— Які?


Завтра інспектор Губсельбанку, позавтрьому — ін­структор Райсельсоюзу, потім інспектор РСІ, потім

інспектор НКФіну, потім особлива комісія з округу, потім масова ревізія, потім інспектор Укрсельбанку...

— Перебуду, потім поїду...

— Не поїдете, бо як скінчить інспектор Укрсельбанку, приїде якраз інспектор Губсельбанку.

— Спочатку, значить?!

— Спочатку!

Так правління як сіло та як заплакало..

От вам і «ісходящий»...

«Ісходящий», кажуть, єрунда! Сів, записав, зареєстрував, число проставив, у конверта заліпив, чиркчирк! — і все! Не трудно!

І не трудно, і, головне, не відповідально! А от воно й не так.

Виявляється, що відповідально, і навіть дуже! Іноді, братці мої, забалакається «ісходящий» та не туди й заліпить...

Боже мій, скілько тоді халепи, скілько резолюцій і скільки підметок поб'ють «народні обранці», доки прийдуть до редакції й скажуть:

— Пропишіть!

Клопоту тоді ке обберешся!

От, приміром, так.

Губвиконком вирішує справу й пише протокола.

у зв'язку з будовою II дер знесених огородів в сумі жавного посьолка біля ко 573 карб. 12 к. згідно з лишніх Малинівських казарм. калькуляцією.

Губвиконком для державної справи забрав огороди й заплатив за них власникам. Правильно.

Далі пишеться виписка з того протоколу.

В цей час реєстратор забалакується й ліпить тую ви­писку не в той конверт. Виписка йде через райвиконком у село Малинівку, Чугуєвського району.

А колишні Малинівські казарми в Харкові.

У селі Малинівці одержується протокол.

А ВИ КАЖЕТЕ...

Слухали Про знесення огородів

Ухвалили Компенсувати власників

Читається той протокол, й починається радість: 500 карбованців з неба впало!

Збирається громада, вибираються представники, дається їм доручення, і посилаються ті представники до губернії.

— Ідіть і гроші беріть!

Ідуть представники. Приходять. Ну як звичайно: Кімната № ... Потім:

Кімната № ... Потім:

Кімната № ...

Потім вони їдуть додому, в Малинівку...

Потім вони приїздять ще сім раз! Усього вони, значить, приїздять вісім разів у губернію...

Поклали їм на їхніх папірцях вісім резолюцій (на письмі!)...

І далі їм кажуть:

— Які огороди?

— Та дивіться ж, написано!

— Справді, написано! Гм!

— Підіть іще до інженера... Пішли.

Інженер пише:

«Містки будував — правда! Але не через огороди, а че­рез річку! Огородів не зачіпав!»

— Гм!


Та вже за восьмим разом:

— Мабуть, непорозуміння! Це не та Малинівка!

От нам і «ісходящий»!

Людина ніби й непомітна, а бачите, що наробила: ціле село на ноги поставила, вісім резолюцій через неї писали, вісім разів селяни до губернії їхали...

Он як!

Підвищити б її на два розряди!



ЯК? — ОТАК!

На вулиці Карла Лібкнехта, № 13, у Червоному будинку, це було. В Харкові.

У будинку тому, як сходами на другий поверх ізійти,— так просто там перед вами зала така велика, а як у залу

ту ввійти, так ліворуч будуть «Вісті ВУЦВКу», три кім­натки — одна кабінет редакторів, а друга — там же, і ін­форматори, і перекладачі, і завід, відділом, а третя — там секретарі... А поруч — там комісарова Маруся кри­чить, і пелюшки сохнуть, і борщ вариться, зверху Костуся (служниця) живе, а до неї круті сходи з поручнями, а на поручнях комісарів Мишко сидить. Сидить, сидить, а по­тім — фррр! — поїхав на поручнях пузом... Спускається хлопець... Це — ліворуч, як у залу ввійти...

А праворуч, як у залу увійти,— двері за склом. Як одчи­нить ті двері — там стіл стоїть на «тумбах», а другий — «кон­торський», а під стіною канапа, шкірою оббита, а в канапі тій на спинці хтось на чоботи шкіру вирізав, а на канапі людина лежить — одна нога в сандалії, а друга в калоші...

То — редакція «Селянської правд и»...

А людина — то редактор «Селянської правди» С. В. Пилипенко...

А калоша на нозі — то чобота не можна одягти, бо рани тривожать... А рани — то штука військова і штука серйоз­на... Рани — вони як почнуть, особливо після тифу, так дуже довго ниють і ятряться... І людина тоді шкандибає, гурчить, світиться вся... А як устає, так за щось держиться, бо хитається...

Так ота кімната ліворуч — то й є редакція «Селянської правди»... Одна кімната й два столи, та канапа з вирізаною спинкою. Стільців — два... А як третьому кому сісти треба, то на ріжку на столі половинкою причепивсь і пиши...

Це було в травні 1921 року...

Уже «Правда селянська» була, не «Біднота», а «Правда»... Одчинив якось двері в редакцію.

— Здрастуйте!

— Ну да! (Це так із канапи).

— Редагуєте?

— Нуда!

А пртїм з годину мовчали. Я сидів та курив, а редактор лежав та курив... А по хаті мухи гули... Ганяти було нікому, бо секретар не прийшов і перекладача не було... І інформа­тора не було... Були, та ввечері... Оксана Христова була та Горбань Коля (тепер уже на професора вийшов)... А вдень не було...



Сиділи, значить, і мовчали...

— Ну так як воно? «Селянська правда», значить?

— Ну да!

— Для селян?

— Ну да!

— Мову треба!

— Ну да!

А у вас воно здорово виходить! У вас особисто!

— Ну да!

— А решту треба якось, знаєте, щоб отой...

— Ну да! Нема кому! Треба когось! Може б, ви?

— Та хто й зна!

І замовкли... Сиділи й мовчали... А потім:

— А давайте спробую...

— А спробуйте!

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка