Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка22/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   40

— Чого ви? — питаю.

— Береговий подув! Найпротивніший для нас вітер! Треба на веслах... Вітрилом не можна! Можна б іще «лівірувать» але грузу нема на ялику — перекидатиме.

— Віра! Віра! Встиглитаки гаки кинуть.

І ось як зашуміло, як заревло, як заскаженїло,— святи­телі ви мої!

«Гетьмана» тріскою кидає...

Васька, Юнус і Зекир'я на веслах... Хайалі на кермі...

— Віра, Васька! Віра...

У Васьки, бачу, обличчя вже посиніло від натуги, старий Зекир'я мокрий, Юнус підкусує губи...

А море сказилося! Воно якось люто накидається на «Гетьмана». Підскакує під нього, ставить його цапки, а потім вискакує ззаду й кида носом у якусь піняву яму...

Потім скакає збоку, б'є в борт, розлітається зливою і плює на нас солоною слиною...

— Віра, Васька! Віра!..

І Васька, і Юнус, і Зекир'я аж стогнуть...

А човен на місці!

Тоді підстрибує Хайалі до мене:

— Керму просто на берег! Держіть міцно! Сам уже поруч старого Зекир'ї:

— Віра! Віра!

А «Гетьман» тремтить, а «Гетьман« падає грудьми на хвилі...

— Керму кріпше!

«Кріпше»?! Коли воно вириває, вибиває, висмикує?! Держу, аж очі рогом лізуть!

— Віра! Віра!

Дві години скаженої, чортячої роботи й напруження! Раптом — тихо...

1 Лавірувать.— Авт.

Як із'явивсь, так і вщух береговий... Ось був, ось нема! — Не вір морю! — кидає Юнус...

І всі закурюють і витирають і піт, і солону воду з черво­них облич...

А на дні в ялику широко раззявляє пащі й ліниво б'є хвостом камбала...

...Не вір морю! — це правда... Ніхто не знає, як воно з тебе поглузувати думає... І коли — так само ніхто не знає... А воно велике, те море! І глибоке!

І коли воно сказиться, то, невважаючи на все ваше лицар­ство, невважаючи на те, що вам довірили керму в такий від­повідальний момент, невважаючи на вашу політичну й еко­номічну, й всіляку іншу грамотність і свідомість,— беріть всетаки з собою закріпительного!

Спокійніше буде й вам, і вашим сусідам!

БЕРЕЖКОМ!.. БЕРЕЖКОМ!

До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками... Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею... до самісінької Ялти... Це недалеко... По дорозі Нікітський сад... А од саду вже і Ялту видать... Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне...

Ну, ходім!

Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де від­почивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на АюДаг, що чекає на аллахів наказ — встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і аллаха, і його пророка Магомета...

Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виног­радниками! Ходім!

І пішли...

Отак, як просто дивитись,— дорога. Це нічого...

А отак, як голову задерти,— сонце, кримське сонце! Це вже «чого»... Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його бу­динку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої­

небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла...

Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється...

А ноги?! Ніби вони на заіржавлених «шарнєрах»... Рип­лять, скриплять і не хотять... Іти не хотять...

Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько — так багато чого не завважиш, а пішки — там зупинився, там присів — і все видать... Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години... Подумаєш?! Пішли!

Та пішли ж! Пішли...

* * *


І йдем... І йдем... І йдем...

І все тобі видать... Там зупинивсь, там присів... Дванадцять верстов?! Дрібниця?!

— Драстуйте!

— Драстуйте!

— Скільки верстов до Ялти?

— Та верстов, може, з п'ятнадцять, може, й більше!

— А до Гурзуфа?

— Та верстов із п'ять.

Отакої. Добра мені арифметика... Як од дванадцяти верстов одкинути п'ять, то виходить п'ятнадцять! Нуну! Ходім дальше.

А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж жи­тами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди ви­ноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика... І зверху екзотика... Тільки одно й заважає: сте­пові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських,— ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець,— ви б отих «дванадцять вер­стов» узяли за півгодини...

А так якось воно дуже повагом виходить... І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім — милом... Потім обсихаєте... Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського коо­перативу гавкнути на «кооперативного» Лиска...

— Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?

— Та верстов із дванадцять!

— А до Гурзуфа?

— До Гурзуфа — десять.

— Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..

...Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства крим­ська?! Небо й земля... Ну що, приміром, побігти з Буд на В'язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:

Ой у полі три доріжки різно,— Ходив козак до дівчини пізної

Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться...

У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині...

А тут ні. Тут як на гору, так верства така приблизно, як од Харкова до Люботина...

А як із гори, так навпаки — вона, верства та, дуже коротка. Отакісінька. Так зате дуже швидка. І наслідки однакові: верству на гору — весь у милі, й язик теліпається; верству з гори — весь у крові, й язик так само теліпається... «Хоч крутьверть, хоч вертькруть...»

Зветься вся ця музика так:

«Подорож Південним кримським берегом з метою милу­ватися прекрасною природою, урочистими краєвидами й чарівними обріями...»

Коли хочете, назвіть це все екскурсією... Від того ні вам, ні мені легше не буде.

Ось і Нікітський сад... Знаменитий і славнозвісний бота­нічний садок, мабуть, чи не на цілу Європу...

Тут вам такого росте, такого цвіте, такого родить, що якби у нас не смикало під екскурсії ноги і якби ви в силі були роззявляти рота,— ви б роззявили...

І «іва вавілонська», що ото під нею «еєдохом» колись і «плакахом»...

Кактуси різні... Алое в грунті росте... Кленок японський... Самшит знаменитий... Бамбук японський...

Цілий гай з коркового (пробкового) дуба... Просто собі оддери шматочок кори й затикай, що тобі там уже зати­кати треба...

Тут і очерет іспанський, і папірус, що з його колись єгип­тяни папір робили...

Є тут і лавровишневе дерево, і шовкова акація, і кедри гімалайські, і кедри африканські, і кедри ліванські... Мирти, оливкове дерево, японська хурма...

Серед парку красується тисячолітнє терпентинове (кевове). дерево...

Росте тут і знаменита пампаська з Південної Америки трава... От травиця!

Одна травинка така завбільшки, як у доброго хазяїна черезсідельник...

Цю траву бізони їдять... Бізон скидається на наше теля, тільки в сто раз більше...

Росте ця трава величезними кущами. Можна сісти за кущ і заревти побізонячому... Матимете цілковиту ілюзію південноамериканських пампасів...

Нікітський сад засновано 1811 року й асигновано на його 10 000 карбованців щороку. За першого директора був знаменитий ботанік X. X. Стевен, а після нього Гартвіс (1824—1854)... Гартвіс акліматизував силу рослин, що те­пер уже ростуть на всім Південнім кримськім березі, якот: гліцинія, павлонія, кедри, аравкарії, пінії й т. ін.

Хороший садок. І порядок у нім добрий. За рослинами ходять, поливають, перекопують. Садка того біля 90 деся­тин.

З Нікітського саду ви, не питаючи вже, скільки верстов, чимчикуєте на Ялту...

Ідете собі — й квит... Плюнули на ноги, плюнули на поперека, на все плюнули...

Подоріж так подоріж!

І нема чого скиглити!

І от... Слава тобі, автотранспорте! Авто повертається на Ялту...

І сіли... І поїхали...

Ви ніколи не їздили автом по кримській соші? Рекомендується спробувати...

Тільки обов'язково сідайте на те авто, що ним зав авто­транспортної контори разом із шофером та з помічником їздили за Ялту безакцизне вино пити...

Дуже сильне враження!!

Соша йде понад прірвою, і крутиться, і вертиться — голова б у неї крутилась... Мотор партачить... Шофер:

— Та я, йолкипалки, ще за десять літ до війни тут машинами літав! Доставлю, як на крилах... І от він вас доставить... Мотор: рамтамтам! Стоп!

— Ех. (Спогади про родительницю). Полагодили... Летите...

Випереджаєте компанію, що так само їздила по безакцизне вино... «Становище в компанії не стійке»... Навіть на лінейці...

— Сідай, Петю, підвезу машиною...

— Паняй! Паняй! Летите далі... Мотор: рамтамтам!.. Стоп!

— Ех!.. (Спогади про родительницю). Випереджає вас компанія...

— Сідай, Мишо, підвезу кобилою! ...Полагодили... Летите...

Шофер із завом контори «жартують»... Зав хоче керу­вати, шофер не дає. Машина ходором ходить. А збоку прірва...

Ви вчепились в авто й потихеньку проказуєте:

— Прощай, сину. Твій тато голову розбив об скелю, по­дорожуючи Південним кримським берегом... Тіло твого тата їдять морські краби під екзотичною Масандрою, на березі прекрасного південного Чорного моря. Виростеш, сину, не сідай на авто, а ходи, сину, пішки... Бо твоя, сину, покійна баба правду казала: «Пішки — не буде замішки...»

А машина аж реве.

І штурляє шофер зава й кричить:

— Щоб я комусь корився?

А машина стриба. А машина реве...

І стрибають у вас печінки, стрибають губи, зуби й інші органи вашого людського тіла...

— О аллаху! О Магометс!.. О цілителю Пантелеймоне! І навіщо вас за революції міль поїла... Ви, тільки ви б і врятували...

...Стоп! Ялта! Фу!

— Ну, як?!

— Спасибі! Дуже харашо везли!

— Я старий шофер... Ще до революції літав...

— Та видать...

І лежите у південній гостиниці на південнім ліжку й південно стогнете.

...Бережком... Бережком.

«ДІВА» Й «МОНАХ»

(Легенда)

Аквамариновим очам.

Автор


Про прекрасну Діву, наяду морську, про монахааскета, гірського суворого страдника, легенду послухайте...

Давня легенда, старовинна, як світ білий, легенда, горами піднебесними народжена, сонцем південним обігріта, кришталево чистою водою морською обхлюпана...

Як жила собі Діва прекрасна, з очима голубими, на дні морському, в морі Хвалинському. Діва прекрасна з во­лоссям шовковим, з голосомфлейтою, з шиєюлебедем... В морі купалася, перекидалася і... взагалі. Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями... І поринала, і випливала... З чайок милувалася, із сонця пишалася... Словом — жила...

Харашо жила, весело жила, вроді як «нетрудовий еле­мент»...

А в горах кам'яних, у суворих горах, під вершиною сні­говою, в печері глибокій, в печері темній чернець жив... Чорний чернець, аскетичний чернець, худий чернець, страд­ник чернець... Чернець духу кріпкого, побожності непо­рушної, волі крицевої...

Одне слово — жив чернець, що дав зарік назавжди зали­шитись на всі сто процентів... «дєвою»... нащот, словом, сього, того, он якого — і не говоріть...

«Помилуй мя, боже, помилуй мя...»

А в морі синьому, в морі Понтійському Діва купалася, перекидалася... З волоссям шовковим, з голосомфлейтою, з шиєюлебедем і з... взагалі... Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями...

Діва в морі. Чернець в горах.

Діва — життя. Чернець — смерть.

І вийшов одного разу чернець суворий до моря... Ви­йшов чернець поглядом святим на море позирнути, господа бога й творця вславословити...

А в морі синьому, в морі Хвалинському Діва купалася, перекидала ся...

...Ну,— ви ж розумієте! — не видержав чернець суворий. Чернець духу кріпкого, духу, мов скеля, непохитного, по­божності непорушної, волі крицевої...

І заіржав першероном чернець суворий, і дременув чер­нець суворий, задравши мантію, просто на Діву...

А Діва в море, а чернець за нею... А бог з неба:

— Ататата! — говорить.— Куди ж ото ти подавсь, старче божий?!

І настоптав з переляку чернець Діві на волосся шовкове і... закам'янів...

І стріпонулась Діва прекрасна постаттю гнучкою, і ви­просталась, дивну голову закинувши, і... закам'яніла...

І стоять тепер біля Сімеїза кримського дві скелі в морі — «Діва» й «Монах».

І обмивають їх хвилі смарагдові, лоскоче їх вітер, вкри­вають їх тумани...

А по шовковому Дівиному волоссю ходять на прекрасну «Діву» люди грішні і милуються морем, горами, краєви­дами.

І на чолі Дівиному білому пишуть: «Мура й Шура іздєсь билі й цілувалися»... Або:

«Коля Рябошапка з Харкова».

І не чує того Діва, білі груди у широке море виста­вивши...

А «Монах» позад Діви стоїть, соромно голову спустив­ши, святі руки па грішному череві перехрестивши...

...А море плеще, море шепче, море рокоче, море реве...

* * *

Мораль?


Діви! Не спокушайте монахів... Не спокушайте, бо обо­в'язково поженеться... І настопче, неоковирний, на ваше волосся... І добро, коли воно прив'язане (чуже) — можете вирватись... А то будете стояти, білі груди у Лопань1 виставивши.

І на чолі вашому будуть написи:

«Іздєсь свистів Банька з Панасівки»...

І жаба лопанська сидітиме на грудях ваших...

Ченці! Не накидайтеся на Дів прекрасних... «Умерщвляйте плоть!» Бо каменем соромливо за Дівами стояти­мете... Бог усе бачить!..

У писанії про вас ясно сказано:

«Аще ти мніх — мнішествуй...»

Не іржи, значить, першероном до дівчат.

1 Харківська річка.

КРИМСЬКА НІЧ (Лірика з екзотикою)

Тільки сонце за «Кішку» 1 сідає, ховається, підморгуючи, за її спину кошлату — у Криму вечір настає... Голубий вечір... Знаєте, який вечір?

А такий: було ясно, було світло, а потім нема ясно, нема світла. Оце й вечір... Він голубий... Він із яйли 2 голубою чадрою на Південний кримський берег тільки — тріп! — і накрив... І голуба чадра та по морю, по морю, по морю аж туди, де небо в море вп'ялося, обняло небо море, а море небо... Аж туди голубий вечір...

А за вечором тихо ніч підкрадається... Підкрадається, штурхне вечір голубий у море смарагдове, а сама по сос­нах, по кедрах, по магноліях, по лаврах... І сидить... Ніч сидить... Кримська ніч...

А зза моря із самого із Стамбула місяць визирає... Випнеться, кине щедрою рукою по синьому морю чер­вінці, а червінці ті ізза моря, із самого із Стамбула покотилисьпокотились до берега Південного кримського, вда­рились об берег скелястий та й одкотились аж туди, де море з небом обіймаються... І лежать, і вилискують золо­тими вилисками, по хвилях дрібненьких без брязку, без шуму перекочуючись...

Кримська ніч...

Сидить ніч, кримська ніч, легенди розказує... А кипариси слухають... І поять ніч пахощами, і пестять ніч вітами своїми, і шарудять тихотихо хвоєю, старим легендам під­такуючи...

І лавр старий замислився, щільно стовбура свого паху­чим листям обгорнувши... Йому ніч його кримська дитин­ство пригадує...

...За давньої давнини темними ночами виходили на берег бридкі потвори жінки й давили дітей.

І вирішив кримський цар перевірити це. І одплив ма­леньким човном цар далеко від берега й чекав... Опівночі його човен оточили бридкі потвори. Злякався цар. Але по­твори поперекидалися у прекрасних наяд і сказали цареві, що повезуть його до своєї цариці, що вже давно хоче ба­чити земного володаря...

1 Гора так зветься: «Кішка».— Авт.

2 Гірське пасмо.— Авт.

І поринув раптом човен, і опинився цар у підводному царстві... В прекраснім лавровім гаю він побачив два трони з чистісінького перла. На один трон посадили його, а на другий сіла цариця підводного царства...

— Мудрий володарю кримський,— сказала цариця.— Розгадай мені загадку, що вже давно мене мучить, але, опріч тебе, ніхто не в силі розгадати її.

— Говори, царице!

— А скажи мені, мудрий володарю, чи поверне Врангель до Криму?

І всміхнувся цар, і сказав:

— «А раньше»?!

І зійшла цариця з трону, зірвала лаврову віту, подала мудрому й сказала:

— Посади цю віту в себе на землі, наймудріший із усіх царів. Поки ростимуть та зеленітимуть у твоїй країні лаври, ніхто з моїх підданих не насмілиться ступити до твоєї благословенної країни...

І тільки скінчила цариця промову свою, опинився цар з лавровою вітою на березі...

З того часу в Криму ростуть лаври, і ніколи водяні по­твори не з'являються на березі...

І ніхто не давить кримські діти...

І ростуть кримські діти комсомольцями...

Слухає старий лавр легенду свою...

...Кримська ніч...

* * *


Ах, ніч! Ах, кримська ніч! І хто тебе вигадав? І навіщо ти така синя? І навіщо ж ти така прозора? І чого ти так п'яно пахнеш?!

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

Ти ж подивись, ти, кримська ніч, що ти з людьми вико­марюєш?!

— Баришні! Вам, здається, скучно?

— Увайдіте! Ви, нахали!

...І п'ять хвилин, тільки п'ять хвилин кримської ночі,— і голова «увайдіте» вже на плечі у «нахала»...

І голос ніжний... І тремтять жижки... І б'ється серце... І горить кров...

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

Які ж у тебе, кримська ніч, згуки! Які пахощі! Які ша­рудіння! Які шуми! А пісні в тебе які, чарівна кримська ніч! Південні пкні!

Ех, красноє яблочко, Роаовий цвєт! Вон Ті любить. Вона ж його нєт!

«Вона» його не любить! Але це нічого! Вона його полю­бить, бо зпід другого куща або з другої скелі вже несеться, нічну синяву розрізуючи:

Ах, зачем ста ночь Так була хараша...

Які пісні?! Які південні пісні?! Кипарисові пісні! І шарудять кущі! І шепотять кущі! І пригортаються в кущах голови з бантами до голів без бантів: — Що буде? Що може бути?!

А на горі, на ЧатирДазі, демон віє волохатим крилом... А в кущах п'яно:

Сладкі песні єті!..

А демон регоче:

Сладкі пєсиі єті?!

Может, нічого нє будєт...

А может... Может, будут дєті...

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

І затихає кримська ніч. Чорніє й затихає...

І дихає кримська ніч легко.

Кримським повітрям дихає ніч...

І море тихо хлюпа...

Мовчать лаври... Мовчать кипариси.

Ніч спить...

А у вікні чорні тіні... У вікні тиша...

Тиша... тиша...

Дх, ніч! Ах, кримська ніч!

КРИМСЬКИЙ МІСЯЦЬ (І це лірика)

Золотий місяць кримський!

Ізза моря, із самого із Стамбула...

З червінцями, і з єдвабом, і з лоскотом, і з чарами в морі синьому кримський місяць купається...

Як обгорне береги кримські п'яна ніч вороносинім кри­лом, приходить кримський місяць, позолотою те вороносинє крило криє, жменями золото на скелясті береги кидає, сміється, золоті ножі в смарагдові хвилі встромивши...

І тремтить магнолія в золотій павутині, і кедр ліван­ський голки в ній ніжить...

А кипарис вгору, увесь, істотою всією, як Суламіф до Соломоиа:

— На мене, місяцюі

Чорний красунь кипарис!

Ох і ворожбит же кримський місяць! Ох, який же вій паливода!

Як він душу людську знає, як підходить до неї, як за­ворожує, як милує, як потім, діло своє чарівне зробивши, сміється дрібним золотим сміхом, на морі од реготу підска­куючи...

І дивиться на нього людина, турботами обтяжена, і пар­тійною, і радянською, і професійною роботою вщерть на­повнена, і одмахується:

— Та геть ти!

А він, улесливий, єдвабом обгорне, жменю золота на берег плюсне, засміється, на троянду вкаже, підморгне наскелю високу, на плющ перекинеться, заголить сріблясту тополю, стане на небі й чекає...

І розправляється тоді й партійна, і радянська, і профе­сійна людина, і кудись іде, і чогось хоче, і сліяає, і правою ногою радянськопартійнопрофесійною притакує, і всмі­хається...

Ах, паливода!

І дивляться тоді партійні, радянські й професійні люди на місяць і говорять:

— Ох!

І засновують місяцькоми («лункоми») з секціями, з під­відділами, з відділами...



І чекають на місяця. А він їх ділить по двоє й шпурля є в кущі, на скелі, на море...

— Місячні ванни! Ах, ті місячні ванни!

Після їх засновуються «ліквідкоми». Ті місячні ванни — вони сильний вплив на організм люд­ський роблять...

І на місцеву пошту...

Тоді з Криму в усі краї Союзу Радянського летять од жінок телеграми:

— Люблю! Цілую! Та вишліть же гроші!

А з усіх країв Радянського Союзу до чоловіків шумлять телеграми:

— Чому не пишеш! Уже?! Закотивсь?! Хахоль трикля­тущий!

Ах, місяць! Ах, паливода!

І ніщо того місяця не зборе! І ніхто йому ради не дасть! Він ворожій!

І сила в ньому непереборна...

І коли б ви посадили отут над морем найсерйознішу коле­гію хоч якого хочете наркомату, хоч правління Українбанку (на що народ фінансовий!), або Вукоопспілки, а хоч навіть Українкустарспілки (хоч і хвора вона дуже) і при.мусили його (її) винести постанову про «змичку», резо­люція була б отака (об заклад б'юсь!):

«Заслухавши доповідь члена правління N про чергову роботу на селі і беручи під увагу всю складність і серйоз­ність становища в зв'язку, з одного боку, з непом, а з дру­гого боку — з необхідністю за всяку ціну зміцнити союз робітництва з селянством, ухвалили:

Дайте нам за руб за двадцять женщину з огньсм».

Бо на небі місяць кримський.

КРИМСЬКЕ СОНЦЕ

Після ночі після кримської (ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце!

Воно, сонце кримське, зпоза АйПетрі зубчатого...

Тоді, як вороносиня ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує, і коли чадра та як молозиво в первістки і на себе море її натягає,— тоді сонце!

Воно до АйПетрі підкрадається тихотихо, а тоді, при­скочивши, тільки лясь його золотим віником по зубасто­

неоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу... Тікає...

А АйПетрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею,— а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки — ффу! — і лисий старий АйПетрі... Жоднісінького тоді клаптика білотуманової на нім вовни!

А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі!

І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпаються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінгтоніях...

Зареготався Крим! Із АйПетрі глузує...

А АйПетрі гордий, бо він найвищий, він найстарший... Він моьчить...

Хай, мозляв, малеча порегочеться...

І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захлинаючись, ловить «півня» на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримський осел...

І тоді море — голубосрібний степ, з білими й синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, а тими дорогами «морські ластівки» 1 вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми...

Тоді співає Крим...

А сонце вище... А сонце ще вище.

Воно грається... Воно горить срібнозолотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і на­перед, і праворуч, і ліворуч...

І гарячішає морс, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хної чорного кипариса...

А воно вище!.. А воно ще вище!

І все живе гониться за ним... Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче...

І дихає гаряче море і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам...

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка