Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка21/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   40

Так вирішила й ніччю побігла до криниці, щоб утопи­тися.

Нахилилася над водою і бачить Азраїла; нахваливсь на неї Азраїл пальцем, махнув крилами, як ніжний голос, торк­нувсь її серця й полетів до неба.

Схопились баби — нема Фатьми вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля криниці, а в руках у неї було перо з крила, білебіле, біліше від лебединого.

Умирала Фатьма, але встигла сказати, що було з нею...

Зібралися жінки, цілу ніч говорили, сперечалися, жал­кували за Фатьмою, думали, що й з ними може це бути. І знайшлась одна, ефендіна донька, що знала письмо, вче­ною була.

— Скажи,— питали її,— де написано, щоб, як жінка хворою, старою зробиться, чоловік брав нову до хати? Де написано?

— Схотіли — написали,— сказала ефендіна донька.— Мало що можна написати!

— От ти знаєшся на письмі,— напиши так, щоб чоловік другої жінки не брав, коли в хаті є вже одна.

— Кому написати? Падишахові? Поглузує тільки. Сам має тисячу жінок, навіть більше.

Задумалися жінки... Але знайшлась, котра догадалася.

— Хто залишив Фатьмі перо? Ангел. Значить, пиши про­рокові. Харашо тільки пиши. Всі будуть ізгодні. Хто захоче, щоб чоловік узяв молоду хашин, коли сама старою будеш? Пиши. Всі руку дамо.

— А пішлемо як?

— З птицею пішлемо. Птиця до неба летить, листа занесе.

Сіла Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білим ангеловим пером листа до Магомета.

Довго писала, хороше писала, все написала. Замовкли жінки, доки перо скрипіло, тільки зітхали часом.

А коли скінчила, перо полетіло на небо наздоганяти ангела.

Зав'язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив'язала до хвоста білої сороки й пустила сороку на волю...

Полетіла птиця. Почали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не говорити чоловікам, що зробили, щоб не глузували з них чоловіки.

Але одна не витримала й розказала чоловікові.

Сміявся чоловік. Узнали інші, глузували з бабської глупоти, дратували жінок сорочачим хвостом. А старий мулла почав з того часу плювати на жінок.

Засоромились жінки — побачили, що дурницю зробили; старалися не згадувати про лист.

Але чоловіки не забули й, коли гнівалися на жінок, кри­чали: «Пиши листа на сорочачім хвості!»

Виросла молодь і так само, за батьками, дратувала жінок. Глузували й онуки і, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох жінок.

Може, баранина подорожчала. Може, відповідь на листа від пророка прийшла...1

...Може, баранина... Може, пророк... Може. Бо всемогущий є аллах і великий є Магомет, пророк його...

Одна залишилася жінка в чоловіка, і плодить діти, і доїть корови, і носить з високих гір траву, і копає виноградники, і поливає тютюн, і прибирає в хаті, і поглядом полохливої сарни поглядає на чоловіка, коли той, підібгавши під себе довгі ноги, сидить біля східців, і дивиться в синю далечінь, і курить цигарку за цигаркою...

Курить і говорить:

— Раніш карашо бил. Женщина чадру носил... Ніхто не видал... Тепер усякий видал, усякий сматрел... Не карашо тепер... Ранше курорт бил... Гаспада приїзжал... Весело бил... Правадник бил... Гори ездил... Весело бил...

...Раніш «карашо бил»...

Жінка чадрою закутана, з одною дитиною чорною під цицькою, а з другою дитиною чорною за руку, а чоловік «гори ездил», йому «весело бил»...

І мокла чадра від сліз жіночих татарчиних, і дивилися сумні чорні очісливи через чадру на пишнотілу «гаспада», з якою Ті володареві на горах «весело бил»...

І капали з чадри сльози і шкварчали на гарячім камені... І з сліз тих творилися легенди про красуню кизнин з очимасмарагдами, з постаттю кипарисовою, з походкою сарни гір­ської...

Прекрасні легенди, таємницями південними оповиті.

І зашуміла степами, долинами, горами, захвилювалася Хвалинським морем червона легенда... Вихором буйним промчалась, крилами червоними над Південним берегом Кримським затріпотіла...

А ім'я легенді революція...

І зірвала шалено чадру з сумного обличчя татарчиного... І глянули очісмарагди на червоний світ, і задихали швидше висмоктані маленькими чорними дітьми груди...

І дивляться очі, і працює мозок... Працює, працює, пра­цює...

І радість у грудях, і швидко, швидко, швидко б'ється татарчине серце...

1 Легенди взято із книги Маркса «Легенда Крыма».— Авт.

А очі, розкриті очі, ще полохливо на владику дивляться. Ще гнеться стан під гірським сіном, ще ниє поперек над виноградником, ще мовчать уста перед владикою...

А щось вабить, щось манить, щось кличе, таке пре­красне, таке далеке, таке бажане...

І чітко слух насторожується, й гостро зір проміниться...

Легенди треба... Світлої легенди... Прекрасної легенди... Легенда та освітою зветься! Коли прошумить вона?!

НА ТАТАРСЬКІЙ ВИСТАВІ

— Дада! Дай десить капек! Кулать пашла! Клуп кулать пашла. Очин карашо! Кулай моя будіт?

Це ще зранку маленький, чорнийчорний, Курбедин до мене...

Курбединові сім років. Він:

— Маломало урускі знаїт... Татарські многомного знаїт...

Курбедин, що щодня пук якихнебудь чичекнин 1 мені несе, і завжди:

— Дада! Многомного денег давай! Твацать адну копеки денег даш. Отак — многомного! Нє! Ни твацать адну, а симнацать. Нє, не симнацать, а тиринацать копеки даш! Многомного! Тиринацать! Даш?

— Чого саме тиринадцять?

— Я маломало знаїт урускі... Татарські многомного знаїт! Урускі песню знаїт!

— Ану!


— Папа 2 сеяла муку, Чумчара чумчара! Обіщала старику — Куку!

Отакі маленький, чорнийчорний, Курбедин «урускі песні» знає...

Знайшлитаки ті «песні урускі» маленького семилітнього, чорногочорного, Курбедина аж на південнім березі Таврій­ського півострова...

1 Ч и ч е к — квітка. Чичекнин — родовий відмінок множини.

2 Баба.

Перескочили ті «урускі песні» через степи, через яйлу, через височенні ЧатирДаги й АйПетрі й ускочили в мале­ньку, чорнучорну, голову Курбединову...



І бігає тепер Курбедин Південним кримським берегом і:

— Обіщає старику Куку!

— А хто такий Ленін, Курбедине?

— Моя маломало урускі знаїт! Моя тольки песні урускі знаїт!

— Ну, на десять копійок! Гуляй!

— Пасибо! Ана 1 моя кулай пашла! Клуп!

* * *

Вечір.


Комсомольський клуб...

Будинок для клубу й було збудовано, але за Врангеля тут, само собою розуміється, була церква. Тепер — знову клуб...

Просторненька зала, чоловіка на 300 люду. Стільці. Лави. Маленька сцена на високому помості. Стіни в клубі уквіт­чані лавровими вітами.

Позад стільців друга естрада, де стоять прапори всіх міс­цевих партійних і радянських організацій. На стіні тут уквітчаний лаврами портрет В. Леніна та Карла Лібкнехта. Лозунги.

Ліворуч на стіні портрет якоїсь або графині, або просто власниці дач симеїзьких, «націоналізований», очевидно, за революції й повішений, щоб не було голо на стінах... Далі до сцени картини різного змісту, до трьох собачих голів уключно...

Над сценою вгорі Карл Маркс...

Світло — лампи гасові...

У кутку біля кону піаніно. Біля піаніно притулилась оркестра «найкраща», як казав один тубілець, в окрузі... Скрипка, кларнет, корнет і бубна...

«Репіжать» щось східне... Дують до того, що барабани тріщать.

Сидить «кларнет», заплющив очі і дме, перебираючи клавіші, а поруч, задравши голову, смалить «корнет»...

1 Мама.

«Скрипка» схилила до деки голову й мучить з страшною енергією струни. А над усім цим гримить бубна:



Бах! Бах! Бах! Бах! Бах! Бах!

Мелодія тягуча, різка й... голосна... Шум, гам, галас у залі!

Слухачів чимало... Повна зала... Здебільша жіноцтво. Курять (жінки мало не всі тут курять), їдять горіхи, голосно розмовляють.

Поприходили цілими родинами з немовлятами на руках. Наша ана навіть хату замкнула: всі тут!.. Цікавляться, як видко!

Національного убрання не видко. Єдина дівчина була в татарській шапці, оздобленій червінцями.

Аж ось за сумною, тягучою мелодією понеслось щось веселіше...

Виходить Осман (крамар місцевий) і ще з ним один і перед коном одсмалюють татарський танок.

Осман, видимо, рисується перед глядачами... Рука права вгору, «видєлує дрижака», а ноги, ноги — і сюди, і туди, і он куди! Його партнер поважніше... Поважно витанцьовує. А Осман — ходором ходить...

Це, так сказать, безплатний до вистави додаток!

Вистава...

Сама собі «конструкція»...

Найголовніший «конструктор» той, що одпинає завісу. Просто собі йде, бере тую завісу за поділ і тягне на бік. Одішіув і всю дію стоїть туттаки, всією своєю персоною притягуючи зір глядацький.

Перша п'єса. Дроворубтатарин, живе в лісі, рубає дрова, їсти, як і належить кожному дроворубові, йому нема чого. Наснився йому сон, що він ловив рибу й упіймав якусь дуже велику... Розповідає дружині й запевняє її, що сон цей значить багатство. Доки він розповідає, його підслухує панок якийсь («добрий дух»), підходить, дає адресу й каже:

— Сон твій здійсниться. Піди на цю адресу, там знайдеш усе потрібне, щоб бути багатою людиною!..

Радість, що й казати! Панами будемо!

І тут же починають учитися ходити під ручку, бо це, сказать би, найголовніше, що треба для багатих людей.

Друга дія вже на «вказаній адресі». Багата кватира. М'які меблі. Сідають, лякаються пружин, лякаються піа­ніно й т. ін.

Взагалі, маса «комічних qui pro quo».

З'являється «добрий дух». Дає скриньку:

— Тут двадцять п'ять тисяч!

— Нащо мені двадцять п'ять тисяч — дай мені сто рублів!

— Ні, матимеш двадцять п'ять тисяч, тільки півгодини не дивись у скриньку...

Півгодини з «масою комічних qui pro quo» не витримує­ться... Скринька одчиняється... Приходить «добрий геній» і: —,Вон!

Мужика покарано за невидержку...

А пан... Пан все для тебе хотів зробити якнайкраще, але ти, хамуло, сам своє щастя випустив...

З боку ідеологічного п'єса витримана, як бачите...

Друга — з такою ж ідеологією, тільки в іншім дусі.

Грали, як виявилось, професіонали, що мандрують ото по весях татарських...

Потім «концерт».

Препаскудні куплети про «Ахметку» — російськотатар­ським жаргоном. І ще якісь куплети, вже татарською мо­вою... Очевидно, так само (як судити з виконання, бо ж мови я не розумію) ідеологічно «витримані»...

Пісень татарських співала артистка. Хороші пісні, і спі­вала непогано.

Потім танки.

«Бариня» і «малоросійський».

— Чичас будіть малоросійські таниц,— сусіда збоку на вухо проконферував...

Гопак, звичайно! Наш рідний!

Ще одно «за», щоб приєднати Крим до України!

* * *

Сумно!


А що зробиш!

Коли б це в нас, то, звичайно, миттю:

— А куди дивиться Головполітосвіта, Наркомос, Наркомзем, ВУЦВК, Жінвідділ, «Плуг», «Гарт»?!

— Трамтамтарарам!

А тут... «Чужа держава»... Тільки й того:

— Ну, Курбедине, гуляв?

— Моя гуляй! Карашо! Очин карашо!

«Карашо» не те, що воно «карашо», а те «карашо», що і Курбедин туди ходить, і ана ходить і немовлят носить... Так і треба дати, щоб було «карашо»... Трамтамтарарамтамтам!!

НА ВІТРИЛАХ

Це коли синє море отари білих баранів до берега скеля­стого гонить, б'є тих білих баранів об скелястий берег і роз­биває їх на білий вогкий порох...

Це коли синє море гнівне, коли воно шумить і гойдає­ться, люто гойдається.

— Поїдемо?

— А чого ж?! Я, їйбо, не боюсь! Тільки я ніколи не їздив по морю на вітрилах... Чи не заколихає часом?

— А буває, що перекидаються?

— Що, вже труса празнуєш?

— Хто, я?! Дрібниці! Поїдемо... їздять же рибалки, і ве­селі, і здорові! Чого б там боятися! їдьмо! Ходім! А... дуже воно гойдає?

— А я так і зовсім не боюсь! Хоч і не їздив, а не боюсь! Тільки, що ото воно хвилюється здорово! А не можна, щоб і з вітрилами, і щоб море спокійне було? Так би, помоєму, краще!

— Та й помоєму краще... А щоб боявся, так ні!.. А вітер чи не завеликий часом?

— Сідайте, товариші! Зараз як рвонем!

— Товаришу Антоне, а воно не дуже гойдає?

— Не дуже! Давай назад! Поїхали...

Старі рибалки — дядя Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций дядя, що вже більш як двадцять п'ять років на Чор­нім морі рибалить. І Антон, кремезний, рвучкий, його під­ручний, з витатуїруваними грудьми, білуватий, солоний увесь і терпкий, як морська вода,— везуть нас.

З ними ще двоє «зелених» — молоді хлопці, що привчаю­ться до труднощів рибальської на морі праці. Один чепур­ний, чорнявий, стрункий, з карими гострими очима, і дру­

гий опецькуватий, з сонними рачкуватими баньками, з но­сом угору, на небо голубе, і з думками рипучими, як нема­зана татарська мажара \

— Ех і зельоний же ж! Поварачуйся, занудо!..

Далі тяжке зітхання. Рипуче, й солоне, й таке багато­поверхове, як зубчатий АйПетрі... І в зітханні тім сплелися «печонки», «селезьонки», «артерії», «вени», «предсердія», «желудочки» з морською «матір'ю» аж у «піднебесній кан­целярії»...

І зітхання те в супроводі такого і благливого, а воднораз і презирливого погляду на нашу товаришку...

— Дама! Ніззя!

А «воно» ж розпирає витриманого в морському розсолі Антона і крутить його дзигою на лаві...

— Навіщо ж тут дама?!

Та не було б «дами» — вискочили б оті «печонки» й «се­лезьонки» поперед «матері» з душі Антонової, вдарилися б об неї й поплигали, підхоплені вітром, по морських барашках, через усе Хвалииське море...

І легше б зробилося на душі в Антона, і не крутило б його на лаві дзигою.

А так залишалося в Антоновім розпорядженні тільки «зараза» з «занудою» та убійче:

— Ііі!! Зельоний! І хто тібє дєлал такого?1

♦ * *

Антон керує стерном і парусом...



«Дя» Гриша сидить серед човна, смокче цигарку й ди­виться у «синю далечінь», примруживши великі сірі очі...

Скільки разів «дя» Гриша бачив це море? Скільки разів воно його шматувало разом із його яликом «Костянтином»?! Скільки разів «дя» Гриша, може, вже й «одходну» собі читав, залізною рукою за стерно тримаючись?!

Про це знає тільки «дя» Гриша...

— Кака ж то зануда парус розв'язувала?! Ех (і довге «зітхання») ...

Антон «зітхає»...

Не як слід розв'язали вітрило... В однім кінці воно зали­шилось підхопленим мотузом... І не гаразд іде човен: не на все вітрило вітер бере.

1 Гарба.— Авт.

«Дя» Гриша кидає:

— Моряки! Майнарить требаї

Майнарить — значить спустити вітрило. В данім разі спустити, щоб випростати як слід. А майнарить серед чи­стого моря, при чималім вітрі — це вже штука не легенька та й не небезпечна... Але треба, бо хто ж таки йде в чисте море з несправним вітрилом... «Дя» Гриша на це не піде... Він не «партач» і не «зельоний» — йому це не до лиця...

— Майнар, хлопці!

Дррр! — і вже вітрило в човні. Рухи рвучкі, швидкі, певні! Раз! раз! раз!

— Поправ кінець! Ііі (Зітхання: «дама»!). Рррраз!

І знов полотно тріпоче вгорі, розіп'яте сердитим вітром!

— Просто! В чисте! Одкриєм АюДаг і назад!

...Мчить «Костянтин», з хвилі на хвилю перестрибуючи...

І такий маленький той «Костянтин» проти синього моря безкрайого... І таки ми всі манюнькі, манюнькі... Навіть «дя» Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций «дя»,— і той манісінький...

...Хлюпають білі барашки об човен...

Хлюп! Хлюп!

І тільки:

Гойда! Гойда!

І тріпоче біле полотно гарячим тремтінням і рветься безсило з залізних Антонових рук... Гойда! Гойда!

— Одкрили Алупку! Чотири верстви від берегаї

— Бери на буйок! Онон білим прапорцем серед хвиль тріпоче! То «татарські» гаки на камбалу!

— Ой!

Солоний дощ укрив усіх. Це Антон навмисне «охрестив» нас, «зельоних», розрізавши носом хвилю.



Не взяли цебра воду виливати, роззяви! Трапляється іноді хильнути човном води!

Це «дя» Гриша натякає Антонові: хильни, мовляв! Хай спробують...

Антон не хоче, не треба на перший раз лякать: «Та якось ще хильньом!»

1 Буйок — знак, де поставлені мережі чи взагалі рибальські снасті.— Авт.

А берег як на долонії Отут увесь! Ось він!

— Дивіться! Он за Алупкою гора голубіє! То АюДаг! Ведмідьгора біля Гурзуфа! Верстов звідси із тридцять п'ять — сорок! То його хвіст! Зараз усю одкриєм.

— Не вадить, не тошнить?

— Ні!


— Інших тошнить!

За кілька хвилин «одкрили» всього АюДага, горувелетня, що, мов ведмідь, розляглася за Гурзуфом, уткнувши морду в самісіньке море!

— Вороч! Вісім верстов од берега! Майнарить будемо?

— Ні! Навіщо майнарить? Переведемо так!

Це вже риск — переводити вітрило при вітрі в чистім морі, не спускаючи його...

— Ну, хлопці! Рррраз! Разразраз!

І вже з другого боку б'ється з Антоновій руці полотно... Мчимось на берег. ...Гойда! Гойда!

— Майнар, хлопці!

...Кілька ударів веслами — і біля берега...

— І зовсім не страшно! А Антон:

— Приходьте другий раз! Можна страшнєй іздєлать!

ПО КАМБАЛУ!

Щоб не було непорозумінь, умовимося відразу: камба­ла — це риба. Ловиться вона в Чорному морі. Ловиться далеченько від берега,— так верстов за сімвісім. Ловиться на гаки, наживлені маленькою рибк огосултанкою. Гаки ті прив'язується до довжелезного шнура (перемет), кидається серед синього моря на двох котвах (якорях) на самісі­ньке дно. «По камбалу», отже, значить,— по рибу, в море! Підіймати гаки, знімати ту рибу, а потім уже її продавати чи самому їсти...

— О другій годині їдемо! Приходьте! Прийшов, звичайно.

«Гетьман» уже готовий.

«Гетьман» — це (не бійтесь!) не Скоропадський, а ялик так зветься...

Вже на нім щогла, вже лежить вздовж нього вітрило, вже Хайалі ходить на нім з корми на ніс і дає останні

розпорядження. Старий Зекир'я крутить цигарку. Юнус несе цеберку з «солодкою» водою, а Васька одягає на кочета весла.

— Стрибайте! Стриб! — і в ямку...

Хайалі бере керму... Знаєте Хайалі?.. Не знаєте?.. Шкода... Хайалі — це капітан на «Гетьмані». Він низенький, лисенький, у нього мало зубів, але він міцний і пругкий, як із чорної гуми опука. Лице в нього буре від сонця... Лисина в нього як шкіра, що на підметки, а волосся (в нього волосся тільки на потилиці) гніде... Він і в бурю бурючу, і в сонце пекуче без шапки... Він завжди на кормі калачи­ком (бо він коротенький!) з ногами підібганими, а в руках у нього керма й вітрило, а маленькі його очі нікуди не див­ляться і все бачать. Він увесь час байдужий, але за сім верст чує шум вітру берегового... Він ніколи не стежить, що роб­лять Юнус, Васька, Зекир'я, але раз у раз із його обвітре­них уст вилітають слова, і від слів тих підскакує Васька, бі­жить до вітрила Юнус, крекче, пересовуючись по ялику, старий Зекир'я. От який Хайалі! А ви його не знаєте?!

А Юнус... Юнус чорний... У Юнуса курчаве з сивиною волосся й лагідні світлокарі очі... Він завжди усміхає­ться, коли на вас дивиться, і питає:

— Не страшно?

Зекир'я? Зекир'я — старий, в татарських штанях на очкурі, в шкіряних личаках, з крученою цигаркою в губах, і цигарка та, скурена до нікуди, шкварчить біля його синя­вих губ, припікає його обстрижені вуса, а вони пахнуть сма­леним і скручуються жовтенькими кільцями над синявими губами... Зекир'ястарий одкидає тоді до борта голову — і тьфу!.. Тютюн летить у море, а на губах у старого Зекир'ї — плівка з тоненького до тютюну паперу. Він мовчить...

А Васька молодий! У нього бронзове струнке тіло. Він білявий і з прекрасно розвиненими м'язами... У нього на грудях витатуїруване кермове колесо з двома прапорами: на однім прапорі «К.С.С.Р» (Кримська Соц. Сов. Респуб­ліка), а на другім У.С.С.Р (наша)!.. На правім плечі в нього чорніє хрест на постаменті, а круг нього линва, а на линві тій котва (якір), а нижче, на передпліччі, гола, з розпуще­ними косами, на ввесь зріст красуня, а в красуні тії, як два кавуни круглі, перса... Васька розписаний увесь... Він, Васька, рвучкий, говорить кріпко, з «матір'ю», але він ще «зельоний», і слова його хвилі котять по морю Чорному. Од Васьчиних слів ніхто не підскакує в ялику... Всі сидять на своїх місцях і про щось думають...

— Віра!

Пішли... Юнус з Ваською на веслах, Хайалі на кермі, а Зекир'я перебирає в кошику султанку (наживлять гаки!). Вийшли з бухти.



— Парус!

І миттю Васька й Юнус біля вітрила.., І миттю вітрило трі­поче вгорі!

— Віра в море!

Летить «Гетьман», хвилі перескакуючи...

Рипить вітрило... Мугиче щось Юнус, крекче Зекир'я, а Васька пригладжує білі свої штани, щоб посередині від пахви до ступні була в їх складка...

— Он буйок!

Васька перший побачив.

— Де?


— Ононон! Не бачите?

— Не бачу!

Всі побачили, а я не бачу...

Та і як ти його побачиш десь там у морі, коли хвилі, коли прапорець на нім чорненький отакісінький і коли хвилі перескакують через нього, й нагинають, і захлю­пують...

— Майнар, Васька!

Момент — і вітрило в човні, зв'язане, скручене, безсиле... Кілька вдарів веслами — й буйок уже в ялику...

Буйок — оберемок корок (пробок), обтягнутий сіткою, з прив'язаним на нім сторч «пужалном», а на «пужалні» невеличкий прапорець... Це знак, де стоять гаки... Він (бу­йок) на котві, здебільша просто на камені, що тримає його на певнім місці.

Гаки ставлять на двох каменях. Два, значить, буйки... Початок і кінець гаків. Гаки на дні морському.

Перемет наш має 750 штук гаків, прив'язаних на невелич­ких шнурках до довгого шнура на півторадва приблизно сажні один від одного.

Тягнеться, отже, цей перемет на 3—4 верстви в морі...

Вихопивши буйок у човен, Васька швидкошвидко витягає камінь... Тягне його хвилин з 5—10, бо витягти камінь треба з 50—80сажневої глибини...

Аж ось — камінь у човни

Тоді вже бере шнур Хайалі й поволі, гак за гаком, піді­ймає в ялик. Піднявши, скидає стару наживу, об'їдену здебільша, пожовану, й кидає гак у круглий чималий кошик, що стоїть на кормі... Біля кошика Васька. Він підхоплює гачок, наколює на нього рибку й укладає гаки правильним колом, один біля одного, під стінкою в кошик. Шнур лягає в середині того кола... Таким чином, гаки в тому кошикові лягають «гвинтом» од низу й до верху.

Робиться це надзвичайно швидко, ловко й красиво... Як по писаному...

Юнус на веслах; він підштовхує в напрямку шнура човен.

Зекир'я курить цигарку, а я, вирячивши очі, дивлюсь у море й стежу, що йде на гаку.

Ось затріпотів шнур і заборсався по борту...

— Кіт! — кидає Хайалі...

— Нічого не видко,— кажу...

— Кіт! Я знаю!

За кілька часу справді щось б'ється, бачу, на шнурі, сил­куючись вирватись. Ррраз — і в човні.

«Морський кіт». Не гренландський, звичайно, а простий, чорноморський. Я не знаю, як він повченому зветься, а понашому, по чорноморськорибальському, це «кіт».

«Кіт» — це плескувата морська тварина, зверху бура, знизу біла, з величезним тонким, як палиця, хвостом з колючками. Морда якась трикутна, з виряченими очима, а біля очей дірочки. На пузі в неї якісь плавники, ніби ноги, а він їх, як їде на шнурі, випростує й б'є ними... Його рибал­ки не люблять... Зразу викидають назад у море, вирізавши те місце, де зачепився він за гак. Завбільшки він чималий буває... Аршинів зо два.

...А ось іде камбала. Вона розчепірилась на шнурі, настов­бурчила всі свої плавники й огинається. Не хоче. Але Хайалі не такий, щоб у нього зірватись... Він знає!.. Він у морі все знає.

Плюсь! — і вже тріпоче камбала на дні в човні... ...І так гак за гаком, крок за кроком — 750 гаків... І тільки в Хайалі з уст коротке:

— Ач! Ач! Це Юнусові.

— Вперед! Човен попхни!

Раптом Хайалі кинув погляд на берег, зразу... — Береговий!

Васька тріпонувсь, сердито наколов на гак рибку й зга­дав про «матір».

— Буде робота!

— Кидаю! (Хайалі). Не дасть робити! Віра!

І полетів човен вздовж на веслах, і забулькали в море один за одним наживлені гаки!

— Віра! Віра!

А вже з берега шум чути... І зарябіло під берегом... А біля нас море тихетихе...

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка