Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка20/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   40

І всі вони великі... великі... великі...

І нема серед них маненьких... Тільки в аванзалі дивиться із стіни зпід татарської шапочки старенький дідусь Абдул Хурза, колишній слуга царський, а тепер «слуга револю­ційний», що ходить по цьому палацу цілих 52 роки (з 1872 р. служить у палаці)...

Повісили вже за революції і його портрета поруч Олек­сандра Першого та ще й «благословенного»...

І ходиш по «голубих» вітальнях, по «ситцевих» будуарах, по «дубових» на півтораста чоловіка їдальнях...

Ходиш і думаєш...

Про любов до панів думаєш...

А збоку дивиться на тебе в їдальні «ванна для шампан­ського».

їлиїли графи й князі, «землі руської радєтелі», і пилипили, а потім ще й купалися у шампанському. А вгорі, з хорів, музика гриміла:

Царствуй на славу нам, Царь православний. Боже, царя храни!

А кругом віковічний парк. І альтанки трояндові, і альтанки виноградові, і копії з «Бахчисарайського водограю», і водо­граї «Амури» з «Психеями»...

І «палаци» для челяді...

70 чоловіка службовців для двох «гемороідальномоченедержательних» князя й княгині...

І триста чоловіка «рабів божих і князівських» парк при­бирають...

Прибирають і копають гроти й становлять пам'ятники для «найулюбленішої собачки нашої»...

І лежить «прах» князівської собаки під могильним каме­нем, людськими трудженими руками збудований...

І молитовно шепчуть уста:

ТихшеІ Тут царство спокою: Цюця тут графськая спить...

І підносяться очі д'горі.

Упокой, господи, цюціну душу і учини її в раї.

Разом із князем і княгинею. Учини... Учини... Учини...

ГУРЗУФ


Прощай же, море. Не забуду Твоей торжественной краси И долго, долго слишать буду Твой гул в вечерние часи. В леса, в пустыни молчаливн Перенесу, тобою полн, Тнои скальї, твои заливм, И блеск, и тень, и говор поли.

Хароший вірш?

Це — не я. Це Олександр Сергійович Пушкін так писав, будучи в Гурзуфі. Той О. С. Пушкін, що оце 8 червня 1924 р. минуло сто двадцять п'ять років з дня його народження.

Певна річ, що Пушкінові всетаки далеко до теперішніх футуристів чи там імажиністів... Проте чому при нагоді не згадать і про його та ще сидячи в Гурзуфі під знамени­тим його (О. С. Пушкіна) платаном чи дивлячись на синє море з його (О. С. Пушкіна) гроту у великій над морем скелі...

Сидячи й думаючи, що б написав, дивлячись на море, іма­жиніст?

Отаке, мабуть би:

Ад'ю! О море! Ти снимаєш Із берега синис штани... І гальку круглу оголяєш На пузе взбешеной волнн .

А футурист (наш) отакого б удрав:

О, кабле — море! Кабле — хвиля! О радіо — морський прибій! Електролампою кобилі Робитимем лошата ми!

Чи воздвигнуть імажиністи з панфутуристами отими своїми віршами собі «пам'ятник нерукотворний», до якого «не зарастет народная тропа», чи не воздвигнуть — не­відомо.

О. С. Пушкін — воздвиг.

Виявляється, між іншим, що це не так легко...

Можна сидіти під отим платаном, під яким сидів і Пуш­кін, ходити тими стежками, що ними й він ходив, дивитися на море, приставивши пальця до лоба, і «пам'ятника не­рукотворного» не мати...

Не виходить...

Здається, й обстановка однакова: і море, гори, і хвилі — все є...

А попушкінському не виходить... ...Позаростають до нас, грішних, «тропи»... Хіба, може, п'яний коли забреде...

* * *

Гурзуф — курорт і село розляглися в 14 верстах од Ялти на схід.



Старий курорт, з великим пляжем і з розкішним парком. Посеред парку стоїть будинок, де 1820 року жив Пушкін. Перед будинком величезне дерево — платан, де поет любив відпочивати.... Платан нагадує наш кленок. Тільки це не кленок, а платан...

В парку ще є й кипарис Пушкінів...

Над Гурзуфом яйла висока... Під Гурзуфом море ши­роке...

На захід од нього, аж у саме море, нахилився й п'є воду величезний АюДаг...

АюДаг — потатарському значить — ВедмідьГора.

1 Невдало, правда, але я ж не імажиніст. Імажиністи, виправте! — Авт.

Це той ведмідь, що його колись аллах послав покарати людей кримських за те, що вони бога забули.

Давно те було — і про те розказують діди.

Тоді Крим цвів не так, як тепер. Тоді не було безкраїх скель та величезного каміння. Скрізь росли виноград, і тю­тюн, і садові дерева.

І люди всетаки забули бога.

Тоді аллах послав на цю країну великого ведмедя.

Ведмідь приплив морем, звідти, де круглий рік і сніг, і лід, і холод, як узимку на вершині ЧатирДагу.

Ведмідь виплив на берег біля Байдарських воріт і пішов, руйнуючи все на шляху. Від його ступні земля злазила з каменю, як м'ясо з кістки, і оголялися ті кістки, а він тро­щив їх своєю важкою ступнею, земля стогнала, й цілі селища гинули від уламків земляних кісток, що падали на них.

Так він пройшов аж до Артека й тут зупинивсь, стомле­ний, припав до моря напитися...

Тут великий аллах змилосердився над правовірними й зупинив ведмедя, обернувши його в гору, і наказав йому пити воду й підживлятися доти, доки бог знову накаже • йому йти далі... 1

Стоїть ведмідь, чекає на аллахів наказ.

А біля його Гурзуф квітне...

А в Гурзуфі червоноармійці лікуються...

А татари аллаха вже забувають.

А ведмідь воду п'є...

Довго йому, бідолашному, пити ще, бо води багато... А аллахового голосу щось не чуть. Охрип аллах.

ЯЛТА


У коробці — Ялта...

У кам'яній коробці з яйли велетенської. Західну стінку тої кам'яної коробки становить мис АйТодор, а східну — мис АйМикита...

Із півночі — головне пасмо яйли кримської... Зверху — голубе небо... А з півдня — море синє...

1 Легенду Н» записав (чи написав) Влас Дорошееич.— Авт.

І в коробці отій Ялта притулилася.

Ялта — столиця південнокримських курортів... Главковерх над усім південнокримським повітрям, південнокрим­ським сонцем, місяцем, морем, горами... В її розпорядженні це все перебуває...

Це ще зовсім не значить, що вона найкраща за всі місця на південнім кримськім березі... Це ще зовсім не значить, що коли вона розподіляє повітря, сонце, море, гори — то собі найкраще з них залишає... Зовсім — ні! І навіть — навпаки... По інших курортах усі ці властивості кримські значно кращі, свіжіші й, головне, чистіші, проте столиця — Ялта. Нічого не зробиш... найстаріша вона з усіх інших курортів і по праву старшого держить кермо в своїх руках.

Часто в житті, положим, таке трапляється: за головного хтось править зовсім не той, кому б належало правити...

І лежить чи сидить Ялта в затоці отій, в коробці отій, виткнулась молом паршивеньким в море й задається...

А чого — спитайте.

Культурний, думаєте, центр південного кримського берега?

Де там?! Тільки в революцію музеї позасновувано...

Східний музей у кол. палаці Еміра Бухарського.

Мета музею розповсюджувати та вивчати художню твор­чість Сходу, його життя та культуру... Засновано його 1921 року.

Народнохудожпій музей. Засновано його так само 1921 року. Зібрано тут мистецькі речі з дач, покинутих власни­ками, як тікали ті власники з Криму, спеціально для того, щоб рятувати «дорогоє отечество»...

І тільки один є старий музей — Природничоісторичний, заснований 1891 року. Головний відділ у нім — кримознавство.

Торговельний, думаєте, центр Ялта?

Де там?!


Продає камінці чорноморські на фунт та на штуку, ракушки, ціпки кримські, чадри татарські, чубуки, цигарнички, намисто, пудру, одеколон, паршиве вино, сандалі... Санда­лів найбільше...

Стоїть засмальцьована крамничка, а в ній сандалі, а над нею вивіска. Лев забравсь у сандалі і рве ті нещасні сандалі й зубами та лапами... А зверху написано: Розорвеш, а не розпореш!!

А купіть ті сандалі, надіньте, пройдіться раз вулицею, і лева не треба, і попорються, й подеруться миттю...

А чого ж Ялта задається? Яка тому причина? А от яка:

— Дада! Дай деньги! Много дай деньгиі Кулай пошла! Кулай Ялта пошла...

Ось у чім річ!

«Кулай» у Ялті можна... І можна «кулай» по самісіньку зав'язку...

Така вже у тої Ялти традиція...

— «Кулай»!

Оцим «кулай» і жила Ялта завжди, нині, повсякчас і на віки вічні...

Особливо «завжди».

Зліталася туди вся «стомлена», «перетомлена», «висна­жена», «недоїдюча», «недопитюча» царська аристократичнобюрократичнопоміщицькокупецька Росія й відпочивала по гостиницях, по реставраціях, по яхтах, по автах, по фае­тонах од «трудов праведних», громлячи дзеркала, лапаючи наяд пудронафарбованих і роблячи «акварії» з рояля та з коробки сардинок за допомогою своєї трипернодіабетич­ної сечі...

А музика хрипіла «Коль славен» та «На сопках Маньжурії»...

А повойоване кримське населення вирячувало баньки на великодержавних культуртрегерів, підхоплювало п'яних під жирну кисловонючу пахву й розвозило «блюющих та ригающих» по «меблірованих комнатах з видом на море»...

...А на набережній та на молі пахло дамським потом, пудрою, парфумами «Коті», шелестіли шовки, прикриваючи угрюваті синьозелені з поширеними венами стегна, і летіли бризки слиняві на зморщені, обкладені ватою, порожньожовті «бюсти», виланані, вим'яті і «отсчественними саврасами» і повойованими чорногарячими з блиском у карих очах провідниками...

Звалося це:

— Ах, как мм в Криму отдохнули!

* * *


Ну, звичайно, тепер Ялта не та!

І погляди на вас, на приїжджих, не ті!

«Куди ти,— мовляв,— годишся?! От раніше! Що з тебе тепер візьмеш?!»

А в очах у кожного тубільця так і стрибає, так і миготить зажерливість...

І очі ті так і просвердлюють твою кишеню: «Чи варт з тобою хоч балакати? Скільки там у тебе є?!» А ви гадаєте, що тепер у Ялті казино нема? Нема рулетки? Нема шмендефера? Є! Все це є!

Сидить круп'є, крутить рулетку, стрибає «шарик», щас­ливих вишукуючи:

— Прошу дєлать ігру!..

— Ігра сдєлана!

— Двадцать три! Красная нечот! Вторая половина!

І літають довгасті лопаточки, соваються по розписаному столу, перекидають квиточки у тремтючі ручки «щаслив­чиків» і «нещасливчиків»,..

А на «одкритій сцені» викаблучується діва з «кастаньє­тами»...

Все це є!

Тільки ж!

— Ах! Єті податки! Они в гроб загонять!..

«Не загонять»! Очередно!

Бо ще плавають по набережній ім. Леніна такі «примір­ники», що дивуєшся, як їх тільки витримує «Радянська платформа»... Як у тії «платформи» букси не горять, як її осі не лопаються.

ТУРИСТИ

— А ви біля чого працюєте? Професія ваша?



— Власне, докторе, нічого не роблю. Пишу. Сиджу й пишу...

— Сидите й пишете? Так! Бачите, коли ви нічого не ро­бите, а сидите весь час і пишете, то це не те, що зле від­бивається на легенях ваших, а просто через таку вашу ніби роботу частина легенів не дихає як слід. Екскурсія, як понашому, подокторському, кажуть, легенів ваших не повна. Сидите зігнувшись, завжди в однім положенні... Ну й, самі розумієте, частина легенів дихає як слід, на всю, а частина стискається... А час іде... Цілий рік ото так по­сидите — от воно та частина легенів й одвикає працювати, зморшками береться, застойні явища всілякі... Як плуг, що не працює, іржею береться... Розправити, значить, слід... Це в нас тут добре... Гори... Найкраще для таких легенів —

на гору та з гори... Тоді грудна клітка роздимається, легені вщерть повітрям наповнюються, розправляються їхні заку­точки найдальші, кров уся окисляється... Бадьорішаєте, веселішаєте, червонієте, молодієте... Гайда на гориї Молод­цем будете!

— Спасибі, докторе! ...Гайда на гори!

* * *

— Куди це ви так радісно?



— В гори! Легені не зовсім дихають! Екскурсія неповна! Застойні явища... Кров не окисляється... Молодішати тре­ба... Бадьорішати... Веселішати... Красивішати... До чорта сидіти! Гулять, розправлятись, сили набиратись!.. От!

— Високо ж...

— Високо? Нам, туристам, високо? Нам, туристам, ні­чого не високо. Нам, туристам, усе низько. Високо?! Адьюс.

* * *


А гора... гора. Як гора! «Кішкою» зветься! Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:

По цей бік гора, По той бік друга... Поміж тими крутими горами Сходила зоря...

І голос лунає, лунає, лунає... Розлягається... Так... сажнів із п'ять розлягається... Вгору! Вгору!

— Хууу! Хи... по той бік... гора... А високо, лиха його година візьми!

— І по цей бік другааа! Хууу! Сів!

Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко! ...Ану бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окисля­тиметься!.. Гайда вище!

Ой! Чи воно там ще високо?

Сів!


Хууу!

Ану підводься, туристе!

0oox!

Угооору! Ще ж і далеко в ту гоору! Сів!



Ану вставай! Сів!

Ану... Сів...

Сів...

Сів...


Сів...

Сидю...


Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, б_о чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись... Ох!

...Пошли, господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за щонебудь було заче­питися, бо, їйбо, й черепків не позбирають...

...За сосну вхопивсь!

Ох!


І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвізд­ками попробивано!

* * *


Легені розправиш — ноги покарлючить... Ноги розпра­виш — легені покарлючить...

Туристи, одне слово!

ПРИРОДА Й ЛЮДИ

Ні, вірніше, не «природа й люди», а навпаки — «люди й природа»...

Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває...

* * *


Ще в Севастополі на вокзалі...

— Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова — ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, «верхушки»... І видих там і згук ту­пий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала... Лед­веледве дотяг оце до травня... Комісія просто сказала: «їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете,— каже,— подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..» А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів... Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради... Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що щонебудь вийде... Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Їду, ляжу і пролежу цілих два місяці... Ні ногою, ні рукою... Просто лежатиму... За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму... Тільки лежати, дихати, відпочивати... А голов­не — лежати, лежати, лежати... Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?

— Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється...

— Не хворі, значить! От щасливий! А я — лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одле­жусь — так уже одлежусь!

І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумнісумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно блідебліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся... І байдужість, байдужість...

«Дааа...— думаєш,— перетерло людину... Революція — не танок... Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»

* * *

Вже в санаторії. Через тиждень...



— Здрастуйте!

— Здрастуйте!

Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате,

з легкою смагою, в очах блиск і чортики... В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом...

— Ну, що? Як? Лежите?

— Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і по­ходити тут непогано... Мугугу! «Харашо жить на востокеее!..»

— Поспівуєте?

— Та чого ж не поспівувать? А ви як?

— Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!

— Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чу­десно навкруги... А ви похнюпились... Веселіше!.. Ааа... Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, това­ришу... «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз'я, не сцене його яяя»! Труляля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..

* * *

Через два тижні... Вечір... Місяць...



— Добрий вечір!

— Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?

— Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи... «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чурарарара! Куку!»

— Поправляєтесь?!

— А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Огогого!..

— Я тут (тоненько).

— ідууу

* * *


Через місяць...

Сміються очі... Чорне, з здоровим лиском обличчя... Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці — підстрибом... По проспекту — орлом...

А в руці — смуглява Надя.

— Хахаха!

— Хихихи!

І бризки навкруги! І весело! І все сміється!

І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції... «Харрашо жить на востокее!»

ЖИТТЯ ТАТАРЧИНЕ

Від легенд прекрасних, таємницями південними опови­тих, до шаленої праці, праці каторжної.

Від пісень про гнучкий стан, про очісмарагди, про по­стать кипарисову, про походку сарни гірської у чорноокої кизнин 1 до раби, до невільниці, до хатньої речі, до безсло­весної покори перед владикоючоловіком у виснаженої діть­ми та працею хашинин 2.

Які очі у стрункої молодої Фатьми?!

Який стан?!

Які чари жіночі?!

ЗолоТо, славу, честь і могутність за погляд очейслив, за палкі обійми молодої красуні... Все за жіночу красу!

І легенди про неї, про красу жіночу, казкові: «Коли висохла душа, кволим зробилось тіло — тоді золото».

«Коли кипить кров і не згас огонь в очах — тоді жінка».

«Здавалося, не було на землі хана розумнішого від АрсланГірея. Він мав усе, щоб не ремствувати. Сто три жінки й двісті невільниць, палац із мармуру й порфиру, сади й кав'ярні, незчислимі кінські табуни й отари з овець. Чого б іще бажати?

Так і здавалось.

Але ночами хтось приходив до Гірея й бентежив його думку.

Все є, тільки мало золота.

— Звідки взяти багато золота? — питав сам себе Гірей. І не спав до ранку.

І от одного разу, коли поприходили до нього беки, зве­лів він іскликати мудреців з усього ханства.

Не знали беки для чого, і кожний привів свого приятеля, хоч і не був той мудрець.

— Способу хочу,— сказав хан,— щоб камінь золотом робивсь.

Подумали беки й мудреці: збожеволів хан. Якби можна було так ізробити, давно б уже люди зробили. Однак відповіли:

1 К и з — дівчина.— Лет.

2 X а ш и н — жінка.— Лет.

— Воля падишахова священна. Дай часу. Через тиждень попрохали:

— Коли маєш змогу, зачекай.

А через два тижні, тількино роззявили рота, щоб попро­хати ще часу, хан їх прогнав. Розумний був хан.

— Піду сам пошукаю серед народу мудреця,— вирішив він.

Беки одсовітували. Не слід, мовляв, ханові в народ ходити. Мало чого може трапитися. Може почути таке, чого не може слухати благородне вухо.

— Піду!

Переодягся старцем і пішов.



Правду сказали беки. Багато образливого почув хан і про себе, і про беків, поки мандрував був по базарах та по ка­в'ярнях. Говорили про останню його витівку.

— Збожеволів хан. Із каменя золото схотів ізробити.

А інші додавали:

— Покликав би нашого Кямілджинджі', може б, що й вийшло.

— А де живе Кямілджинджі?

І хан пішов до чарівника та розповів йому, чого він хоче. Довго мовчав джинджі.

— Ну як?

— Тяжко буде. Коли все зробиш, як іскажу, може, що й вийде.

— Зроблю.

І хан заприсягся страшною присягою: «Хай ослабнуть всі три печінки, коли не зроблю так!» І ще раз проказав:

— Учь талак бош олсун! 2

Тоді сіли на гарбу й поїхали. Вісім день їхали. На дев'я­тий день під'їхали до Керченської гори.

— Тепер ходім!

Ішли на гору, доки почала рости тінь. А коли зупинились, джинджі почав читати молитву...

На дев'ятім слові одкривсь камінь і покотивсь у безодню, а за ним дві гадюки, шипучи, полізли в підземелля. Сяяла

1 Джинджі — чарівник, ворожбит.— Авт.

2 «Хай ослабнуть...», тобто «Хай позбавлюсь можливості мати жінок і дітей». Ця присяга у татар вважається за дуже велику. Сказати так — привід до розводу й т. ін.— Авт.

луска на гадюках місячним сяйвом. І побачив хан по стін­ках у підземеллі голих людей, що танцювали цапиний танок.

— Тепер уже близько. Проказуй за мною: «Хелхалахал!»

І як тільки хан проказав ті слова, впала перед ним залізна брама, і хан увійшов у інший світ.

Роздались мури в підземеллі, діамантами засяяли срібні стелі...

Стояв хан на купі червінців, і цілі хмари їх неслися повз його.

Підвівсь із землі золотий камінь; навкруги запалали рубінові вогні, й серед рубінів тих хан побачив молоду дів­чину, що лежала на листі з лотоса.

Завив чорний собака. Затремтів джинджі:

— Не дивись на неї...

А хан дививсь, мов заворожений. Померкли для нього діаманти; грубою міддю здавалося золото, нікчемними всі скарби в світі.

Не чув Гірей її голосу, але все в душі його співало, спі­вало пісні ніжної, як аромат винограду в цвіту.

— Скоріш візьми біля ніг її віту,— кинувсь до нього джинджі,— і всі скарби світу в твоїх руках.

І підвелася з ложа красуня.

— АрсланГірей не зганьбить своєї пам'яті, забравши в дівчини її чари. Він був хоробрий, щоб прийти, і, при­йшовши, полюбив мене. І він залишиться зо мною.

І простяглись уста красунині до хана, затремтіло по­вітря... Посипалися золоті іскри, винесли джинджі із надрів Керченської гори й перекинули його на його базар.

Оточили його люди.

— Чув? Пропав наш хан,— говорили йому.

— Шкода АрсланГірея.

Але джинджі тихо похитав головою:

— Не жалійте Гірея — він знайшов більш, як шукав...»

...Все: і ханський трон, і гори червінців, і сяйво діаман­тів, і кров рубінів, і життя земне все... Бо «простяглись» уста красунині до хана...

Така жінка всемогуща, коли вона молода і коли вона «на листі з лотоса»...

Вона цариця...

Але вона... сто четверта...

А сто три і двісті невільниць?!

Вони вдома, бо вже очі їм не голубіють, і вони вже не на лотосі, і вже простягалися їхні вуста, і тремтіло колись од того повітря...

А потім і прекрасна царівна, коли вже перенесуть її ста­леві Гіреєві руки з лотоса на ліжко, буде зновутаки вдома, а АрсланГірей побачить нову на листі з лотоса, знову про­стягнуться уста, й затремтить повітря, і померкнуть діаманти... Аж доки перенесуть і ту сталеві Гіреєві руки на ліжко...

Бо аллах хороший бог, а Магомет непоганий пророк його...

Простягаються в Гіреїв уста, і тремтить повітря, аж доки «простягаються» в них ноги і «тремтить» з їх пісок...

У Криму довго і «тремтіли», і «простягались»... Тепер уже, після того, як кримське жіноцтво написало Магометові листа, це «тремтіння» припинилось...

«...Фатьма, перша на селі красуня, як персик, що почи­нає стигнути, виходила заміж за першого багатія в долині.

Заздрили всі Фатьмі, особливо заздрила одна з чорними очима і наврочила її. Як тільки вийшла Фатьма заміж, так і прийшла хвороба.

Висохла Фатьма і зробилася схожою на суху тараню.

Перестав любити її Аблегані; лютує, що хвора в нього жінка; каже, як здавить вино в тарапані, візьме собі другу жінку.

«Чому так,— думала Фатьма,— чому в греків, коли є одна жінка, не можна взяти другої, а в татар можна? Чому в одних людей один закон, у других — другий?»

Плакала Фатьма... Скоро привезуть із садка останній виноград, скоро прийде в саклю друга з чорними очима. її пестити буде Аблегані; вона буде за хазяйку в хаті; обра­зить, глузуватиме з хворої, бідної Фатьми, в комору ЇЇ прожене.

«Ні,— рішила Фатьма,— не буде того, краще не житиму, краще в криницю кинусь».

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка