Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка19/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40

В цейтаки час починається зв'язок України з культурни­ми центрами таврійськими: Херсонесом, Пантікапеєм. На Тамані тоді засновується Тмутараканське князівство, а в Тавриді князівство на місці Пантікапея в Корчеві (тепер Керч).

Бачите, коли ми, українці, до Криму потрапили. Значить, неправду пишуть ті історики, що перше знайомство з Кри­мом приписують чумакам, що по сіль у Крим їздили.

Пішли далі. Довга, як бачите, історія.

У XIII столітті запанували були в, українських степах монголотатари. Набили, як ви знаєте, 1224 року (здається) вони нам добре прапірки на р. Калці, і вдерлися в Тавриду, й почали витісняти звідти генуезців (італійців), що колонізували були частину Криму після хозар (під візантійською зверхністю).

Пройшли були монголотатари аж до південносхідного кримського берега, але потім «цофнулися» (привіт галича­нам!) на північ у степовий Крим.

А на півдні в горах тоді було біля 40 замків, і мало не кожний із них мав особливу мову.

Далі нові «хазяї» напирають на Тавриду. Турки. 1475 року Кафа (Феодосія) впала під ударом турків і татар. А далі вони захопили і весь півострів. Турки посіли узбережну, гірничу частину його, а татари — степ.

Татари спочатку мандрівники, під пануванням Золотої Орди, але з середини XV століття кримський хан уже юри­дично самодержавний. Столиця — Бахчисарай.

Потім Крим під Російською імперією.

Потім — Врангель.

Потім і тепер Радянська влада.

Все! Історія вся...

Довга? А що ви думали, так зразу — ляпляп! — та від кам'яного якогось віку аж дотепер? Це ще й швидко. ,Посадіть якого історика — він вам років із п'ять писа­тиме...

Може, тут я й переплутав якісь тисячоліття, але це не важно! Що для історії, як пишуть тепер історики, століття або тисячоліття?

Важно — ерудиція!

А ерудиція ж є! Ну й гаразд!

Пішли далі.

Географія. Про географію — не бійтесь! — довго не говоритиму. Коли ще за фонвізінівських часів мамаша говорила Митрофанушці:

— Навіщо,— мовляла,— тобі та географія, коли візни­ки є!

І я так само скажу:

— Навіщо вам географія, коли є і автомобілі «Кримкурсо», і візники, і провідники?.. Останні чорні, гарячі і знають всю географію, особливо для дам!

Приїдете до Севастополя, беріть візника, а він вам за дорогу таку географію розведе, що тільки ахатимете... За­гальну, так сказать, географію.

А провідник — той більш по деталізації... Дами це особ­ливо люблять, бо вони народ, як відомо, дуже цікавий...

В загальних рисах і я скажу... Два слова.

Географія на три поверхи: зверху небо, нижче гори, а ще нижче море... І навпаки.

Небо пухке, гори тверді, морг мокре. Досить!..

Етнографія. Населення — чорне. На ногах шкіряні «личаки». Вірить в аллаха й Магомета, пророка «єй ного»... Поділяється на чоловіків, жінок і на дітей. Жінки — чорні. Діти — чорні... (Чорне море!) Чадри вже жінки не носять. Носять чадру тепер у Ялті па молі, тільки не «чорні» жінки, а білі. Мова — не наша.

Понашому — платня, а поїхньому — улефе.

Понашому — воша, поїхньому — біт. (Звідси пішло, очевидно, «бити воші». Увага для філологів).

— Анларизми не бен селерим?

— Анларизми?!

Нічого ви не «анларизми», бо ця фраза значить:

— Чи розумієте ви, що я кажу?

Населення хліборобствуе, виноградарствує, садівникує, скотарствує і курортствує. Це все роблять жінки.

Чоловіки сидять цілий день у холодку, чухаються, курять цигарки та п'ють каву.

Фауна. Не наша. Коли їдете чи йдете горами, часто бачите десь у лісі на скелях чи на узгір'ях якихось невідо­мих вам тварин, невеликих розміром, з рогами, з чотирма ногами і з одним хвостом. У тварини тої іноді голова вгору, а круп униз, іноді круп угору, а голова вниз!

Ви раптом стаєте. І дивитесь. Пильно вдивляєтесь.

— Ах! Ах! Що за така гірська тварина?

От що значить — клімат! За якихось шістсот верстов, а дивись — зовсім не те!

— Що то такс? — питаєте тубільця...

— Короваї Молоко дає! Доїться! Телят водить!

— Ахах! А ото?

— Котора поменше?

— Так!


— Коза називається! А ото збоку — кінь!.. А то — свині під дубом...

...Осли є! І на горах, і на курортах. На курортах більше!

Орли є! Кури є! Півні є! Курчата вже вилупились! Три карбованці субтропічна курка коштує... Орел — не знаю скільки!

Флора. Різноманітна. Дуб. Кедр. Кипарис. Магнолія. Гліцинія. Кропива. Кульбаба. Чинара. Будяк. Фініки. Паль­ми. Чебрець. Юдове дерево. Оріх. Коноплі. Груші. Яблука. Лимони. Апельсини. Картопля. Виноград і т. ін.

Винограду тут дуже багато, через те все майже вино для продажу курортникам виробляється з махорки й продає­ться як вино «розлива кам'яної доби» по п'ять крб. пляшка («тільки для вас!»). Ригають від нього понад норму.

Оце більшменш повний (наскільки вистачило сил!) малюнок Криму...1

Здається, ніби й нічого особливого,— правда?

У тімто" й річ, що особливостей отих тут сила.

Субтропічна, товариші, штука Крим! От що головне.

Візьміть так.

От ходить, приміром, у столиці українській Харкові по вулиці Карла Лібкнехта коза. Ну що ж! Ходить — і квит! Коза — та й уже!

1 Крим як здравницю змалюю якось окремо.

А от коли отут поставити тую козу під кипарисом або на стрімчастій скелі, уже вам вона не коза, а екзотика.

Уже в неї хвіст не на 45° (чи на якім там?) довжини чи широти, а мало не екваторіальний! Тропічний хвіст, гаря­чий хвіст, і крутить вона ним по екватору!

От у чім сила!

Або горобець на Основі на тину й горобець у Криму на пальмі! Різниця! На Основі він горобець, а тут — жарптиця, бо йому жарко!

Екзотика, товариші!

Та це не тільки з тваринами. І з людьми так.

У Харкові, приміром, руде, косе, худе, угрувате, пудри на нім на цілу геологію, а тут видряпається на скелю, стане, за худі стегна тримаючись,— і Жанна д'Арк!

Далеко ж! Чорт його розбере, що воно там сопе на стрім­частій скелі!

Клімат, товариші.

А найголовніше ледве був не забув!

Барвінок у Криму росте. Та такий рясний та хороший...

Якби місцеве населення вивчити пісні:

Зелененький барвіночку, Стелися низенько, А ти, милий, чорнобривий, Присунься близенько,—

всі б дані були за приєднання Криму до України. Спорідненість культур — і кришка! Без нікоторого імперіалізму — на законній підставі!

МОРЕ

(Дещо з природознавства)



Ну, море!

В данім разі — Чорне море, тобто таке море, що чорне. Не Біле, а Чорне море...

Це, значить, отакезна ніби яма, великавелика,— вщерть налита солоною водою...

Вінця в тій ямі звуться: береги... Дно — так і буде дно... Вода — так само вода...

Оце є море...

Море оте саме служить для того, щоб у йому купатися й дивитися на нього...

Коли на море дивитися, то це буде: вид на море...

Коли в йому купатися, то це так і буде: купатися в морі...

По морю ще кораблі плавають, пароплави, броненосці різні, але то далеко від берега, рукою трудно їх дістати...

Я писатиму тільки про те море і про те, що є в морі, що можна,— сказать би,— полапать, пам'ятаючи мудре наше прислів'я:

«Не повірю, доки не полапаю!»

Коли ви дивитесь на море, перш за все спадає вам на очі — вода... Прийшовши до моря, мацаєте його рукою: воно мокре... Руку в рота — солоне й капає... Значить, вода...

Помацали берег — твердий... Значить, так: море... Ви не помилились... Пересвідчившись, що ви на морі, можете розглядати його далі.

Море буває трьох сортів: тихе море, хвильове море й бу­ряне море...

Тихе море — це таке море, коли вода у йому тиха... Воно собі поволі ніби гойдається, потихеньку, ліниво хлю­пає на берег і мружить спину під гарячим сонячним про­мінням...

Хвильоване море — це пастух... Воно гонить велику отару баранів до берега, кричить на них, підганяє, гнівається, випереджає тих баранів і викидає їх на берег з плюском, з гамором, з серцем... Барани ті, вискакуючи на берег, котяться по гальці, сунуть її своїм руном білим, ґерґочуть, скрегочуть і, розбивши своє руно біле об гальку круглясту, сунуться назад у море й тонуть... А море, гніваючись, що жодного барана не може на берег цілим вигнати, ще завзя­тіше, ще упертіше гонить їх.

І так цілий день, а то й два, й три дні, аж доки, махнувши рукою: дурна, мовляв, робота! — заспокоюється, пере­вертається на тихе море й знову тоді поволі гойдається, потихеньку хлюпає й вимиває у хвилях своїх сонячні списи...

Напастухувалось!..

А іноді... О, іноді воно, ганяючи білі отари отих барашків, як розлютується, як рознервується, як застриба, як зареве, як зашумить, так «пом'яни, господи, царя Давида!».

Тоді воно показує третій свій сорт — буряним воно тоді робиться!

Матінко моя! Тоді оті барашки білі робляться білими слонами (мореу між іншим, горілки не. п'є!) або просто горами, що ревуть, підстрибують, рвуться з боку в бік, б'ють об берег скажено, підіймаючи берегову гальку із лютим рокотом, вискакують далеко на берег та розлітаються хмарою божевільних бризок...

Тоді всім, хто його бачить, робиться страшно...

А мені ні, бо я буряного моря не бачив...

* * *


Морська вода, як я вже вище зазначив,— солона вода, бо містить у собі так звану глауберову сіль... Через те, коли з морської води хтонебудь би додумався варити юшку, солити тої юшки не треба.

У морі живуть різні морські тварини. Особливість їхня та, що вони ніколи не хворіють на закріплення шлунка (глауберова сіль!).

Із морських тварин, що я їх бачив на власні очі, зазначу такихо: дельфін, султанка, камбала, морський кінь, морська корова, краб, рибаголка, медуза...

Дельфін — це ніби наш річний рак, тільки в сто раз біль­ший... Відрізняється він од рака тим, що рак має шийку й клешні, а дельфін ні клешнів, ні шийки не має... У рака очі ззаду, а в дельфіна спереду. У рака тіло вкрите шкаралущею, а в дельфіна шкірою... Рак жиье в норах, та в корчах, та в куширі, а дельфін більше під поверхнею в морі, красиво перекидаючись і вилітаючи, коли грається, над водою... Рак їсть падло, а дельфін живу рибу... Рака їдять, а дельфіна не їдять... Рак так і зветься завжди — «рак», а дельфіна за його жвавість і веселий характер прозивають «морською ластівкою»... Це все різниці між раком і дельфіном... Але є одна спільна в них риса, що надає їм подібності одне до одного: і рак, і дельфін плавають...

Султанка — це риба. Справжня риба. Зветься вона султанкою через те, що турецькі султани ніколи такої паршивої риби не їли. Найголовніша її особливість та, що про неї завжди кажуть так:

— Що у вас сьогодні на обід?

— Та знову султанка! Остогидла, як смерть! Паршива риба! Ціна —20 коп. за фунт.

Камбала. Циклоприба, бо має одне око. Кругла риба, бо скидається на підситок. Смачна риба, як на вершковім маслі...

Морський кінь. Маленька, захарчована, миршава морська шкапинка, з закрученим хвостом, без гриви, з конячою мордою. Не ірже, не їсть вівса... На нім риби морські одна до одної в гості їздять...

Морська корова. Довгаста, з великою головою, з двома на тій голові рогами, буренька корівка. Не мукає, не доїться, не дрочиться й не водить телятка.

Краб. Зовсім не похожий на нашу щуку. Не похожий і на окуня, і на карася, і на лина. Навіть на верховодку не скидається... Дехто каже, що він трохи чи не брат у перших нашому ракові, але раз я вже поєднав із раком дельфіна, то єднати ще з ним і краба якось незручно. Вийде так, що ніби в морі самі раки. Щоправда, краб має шкаралущу, має клешні, живе під камінням, а всетаки він не рак, а краб... То таки — рак, а то таки — краб. Різниця велика... А щипає­ться, потвора, сильно!

Рибаголка. Звичайнісінька циганська голка. Така, як у нас нею лантухи латають. Служить для того, що нею султанка або камбала собі панчохи та ліфчики зашивають, як одна до одної на весілля збираються...

Медуза... Морський холодець... Кругле, як мисочка, біле, дрижасте, слизьке, холодне й прозоре... Ну, гижки, й квит. Візьмеш у руки — тане. Не береш — не тане...

* * *


Літають над морем рибалки (птиці) й баклан. Рибал­ки — білясті, баклан — чорнявий. Ловлять рибу...

Приблизно оце точний науковий нарис Чорного моря на підставі класних спостережень...

ГОРИ

Гори — штука висока... Це — взагалі...



Кримські гори — так само не низенькі, не маленькі й не коротенькі...

Отак, положим, як із моря на їх дивишся:

— Дрібниця! Далеко, кажете? Та де там далеко: от же, рукою дістати можна! Ото АйПетрі?! Високо, повашому? Та розженусь добре — і там!..

Можете не розганятись: повірте краще, що не близько...

На 25 верстов той АйПетрі од вас,— це ще як навпро­стець, а як крутитиметесь стежками, щоб до нього діста­тися, то й прокрутитесь верстов із сорок...

Піддурюють гори, і здоровотаки нас, степовиків, підду­рюють...

Як виїхати на човні на море так верстов на п'ятнадцятьдвадцять од берега і подивиться на берег — так увижається, що купонька невеличка тих гір Кримських...

Що від Севастополя аж до Феодосії тягнуться?! Ну так що ж з того?! Та просто так би взяв — забрав на оберемок і поніс... Так ото їх здасться небагато. А воііо сто керстов!

На сто верстов тягнуться із заходу на схід гори Крим­ські...

Тягнуться на цілих сто верстов і звуться скрізь яйлою.

Обіймає та яйла берег Південний Кримський, не пускає на нього холодів та вітрів із півночі, і тепло на тому березі...

А зніміть яйлу, ізстружіть її якимось величезним рубан­ком, і не буде знаменитого Південного Кримського берега, і кипарисів не буде, і магнолій не буде, і лаврів не буде...

Рівно скрізь буде! Провідники зникнуть... І литимуть тоді дами отакі, як горіхи, сльози...

Не за провідниками (що ви, що ви?!) литимуть вони сльози, а за горами... Бо ж красиві гори! Могутні гори! Велетні гори! Як же за такими горами та не запла­кать?!

* * *

Звідки взялися Кримські гори? Од бога!



В один із шести днів, коли бог творив світ, сотворив він і Кримські гори...

Геологи, народ невірний, намагаються довести, що Кримські гори постали поволі, протягом кількох геологічних періодів, і через одкладаиня глибоководних осадків (вапня­ків), і через землетруси й т. ін., й т. ін.

А княгиня Є. Горчакова (княгиня, а не якийсь там гео­лог!), лежачи на Сакській площадці, ясно й просто пише, дивлячись на гори:

И горит моє сердце любовью, Взор устальїй туманит слеза, И хвалу всемогущему богу С тайньїм трепетом шепчут уста.

А за що «с тайннм трепетом шепчут уста»? Думаєте — даром?!

За те, що сотворив бог гори. Та не тільки гори, а й дачу, і виноградники, і слуг, і ренту...

І все це конкретне, таке, за що можна подержатись... А геологи що?! «Періоди»?! «Доби»?! І все це абстракція.

Бог! І більше ніхто не міг утворити такі прекрасні гори, як Кримські!.. І не сперечайтесь!

Кожна гора зокрема, а значить, і всі гори вкупі склада­ються з трьох частин: підошви, схилу й вершечка... Пі­дошва — це те, що низько, схил — це трохи вище, а вер­шечок — це вже дуже високо...

Найтяжче на горах сходити на підошву... Дуже тяжко...

Туристи цим особливо пишаються.

— Був на АйПетрі!

— На вершечку чи на підошві7

— На підошві!

— От молодця! Ай да лицар!

А в «лицаря» ухмилка по самі уші: зійшовтаки... На схил значно легше. Особливо як згори, з вершечка... А на вершечок зовсім єрунда... Просто собі паличку в руку й ідеш...

І після того тижнів зо два на ліжку: переварюєш, так сказать, враження... Тихо лежиш, спокійно лел^иш; не ворушиш ні ногами, ні руками... Таке обіймає вас «самопоглиблення» від пережитих та перебачених красот гір­ських...

Та воно й не дивно, бо вискочить з легкістю сарни на гору Бабуган, приміром,— це велике дає задоволення для люди­ни. 1543 метри вгору — це, самі подумайте, трохи ж таки вище, ніж харківська Холодна гора. (Навіть як дивитися з Допру № 1)... А ви ж самі знаєте, що з Холодної гори, як увечері дивитися на місто,— дуже красиво... І далеко видко, і все видко... Особливо коли людина не п'яна і не боїться, що її роздягнуть...

А як же ж то воно, як з Бабугану, або з ЧатирДагу, або з АйПетрі?!

* * *


На гірській підошві — дачі. На схилі — ліси. На вершеч­ку — сніги. І літом сніги, і взимку сніги! А по схилу струмки гірські.

, А в лісах — буйволи, дикі кози, «зелені».

«Зелені», положим, останніми часами вивелись... А то за Врангеля, кажуть, була їх у горах силасиленна... «Підтри­мували» барона в його святім обов'язку відбудувати' «єдину та неподільну Русь... Святу Русь!»

Найважливіше в горах для нас, грішних,— гірське по­вітря...

Його тут чимало. Воно не продається — просто так: бери й дихай, коли хочеш...

Вивозити тільки не дозволяється... Хоч дехто з туристів бере з собою з ЧатирДагу чи з Бабугану клуночок з по­вітрям...

Повітря тут1 чисте, прозоре, легке, свіже...

Звичайно, коли йдете горами самі, без великої компанії, без кошиків з вареними яйцями та з сардинками, без тройного одеколону, без пудри «Колодерма» і порошку од поту... А як з оцим усім дертиметесь на АйПетрі — так все одно, що в Харкові на Сумській о 9 годині ввечері. Аж бук чхає!

* * *

Гори тут дуже лякливі! Назви в їх здебільше з «Ай» по­чинаються:



АйПетрі, АйМикола, АйТодор, АйЯ і т. ін. І це, між іншим, заражає...

Дуже часто чуєте в компанії, що дереться на гори, вигуки:

— Ай, боже мій!

— Ай, матінко моя рідна! А то просто:

— Ой, держіть мене!

— Ой, рятуйте!

ТАМ, ДЕ ЦАР ПІШКИ ХОДИЛИ...

У Лівадії їхнє царське величество пішки ходили... До Лівадії приїздили, а тут можна було й пройтись, навіть поверх тих моментів у вінценосному житті, коли взагалі «цар пішки ходять»...

Непогано в Лівадії...

Не дурак були їхнє імператорське величество, коли об­любували собі місце сіє...

І море, і гори, і троянди, і гліцинія, і кипариси, і лаври, і «вид на сюди», й «вид на туди».

Усе, можна сказать,— «волоссячко до волоссячка»,— для того, щоб у свій час, миропомазавшись, можна було правити «возлюбленний народ наш»...

І палац воздвигли «любовію народною» нічого собі... Пра­вильний палац...

І для себе було, і для «возлюбленної супруги нашої», їхнього імператорського величества, государині імператриці Олександри Федорівни...

І для діток наших, і для «його величества свити»...

* * *


Лівадія у двох верстах од Ялти... На захід. Простяглася на нижньому схилі Могабі від соші, що йде з Севастополя до Ялти, аж до моря. Тут два палаци: старий (Олександ­ра III) і новий. Парк, маєток, виноградники, служби й т. ін.

Великий палац збудовано'1910—1911 pp. на місці колиш­нього палацу Потоцького (колись Лівадія була власністю Потоцьких).

Має цей палац усередині 58 кімнат, а всіх приміщень (балконів, переходів) — 116. Домінує стиль ренесанс.

Проречисто. Напередодні «декадансу» — палац у стилі «ренесансу»!

Але палац цей (окремі його кімнати) має гетьчисто всі стилі, які були в світі... Від І до XX століття.

Всередині оброблений деревом під кольорові мармури й під метали! Оброблено напрочуд мистецьки!

Спілка деревообробників має з чого пишатися: уміють її члени робити... Хоч і для казнакого, а зроблено добре.

Миколаїв, приміром, «діловий» кабінет... Під зелений мармур зроблено. Тут «працювали» вони.

Спальня — під білий мармур...

Царицина вітальня — стилізована іоніка, під жовтий мармур...

Це все верхній поверх.

Тут і Олексієві кімнати поруч «дядька» Дерев'янки, концертова зала (іоніка), вітальня царівен (італійська). В однім із коридорів — вікно італійське з живою чудовою картиною, що відбивається в повішеному проти його сві­чаді.

У нижнім поверсі — парадні покої.

Вестибюль римського стилю І століття. їдальня — рене­санс II століття, Флоренція. Чекальня — копія залу ради 500 у палаці дожів у Венеції, більярдна — каштанова, англійського стилю. Маленький дворик біля двірця — копія монастирського дворика в Італії (тип св. Марка у Фло­ренції) .

Тут і молельня царицина (богомольні ж були) стилю московських церков XVI століття...

Взагалі — стилі. Стилі навіть там, де ніяка людина про стиль не думає, а так — аби скоріше,— так і там, кажуть, стилі!

А от прикраси на цих стилях так уже, можна сказати, «буза», як харківські «папіросники» кажуть... Ікони! Ікони! Ікони!

І в головах ікони, і в ногах ікони, і скрізь ікони, і всюди ікони!

Тепер ті ікони, як коштовні, вивезено до московського музею, а позалишались тільки оті «кивоти» (чи як там вони звуться)...

Розкіш! Давить розкіш тая незвичну людину... І холодно в палаці...

Нема «духу живого»... Отого «духу затишного», що зав­жди його почуваєш в житлі.

Так і хочеться стать у «залі ради 500 у дворці дожів у Венеції», закласти два нецарствені пальці у нецарствений рот і... свиснуть!

І щоб посвист той переможно вдарив і по «ренесансу», і по «йоніці», і по «Флоренції», і по «стилю жакоб».

І щоб плигав од стін, підскакував, бивсь об пап'ємашеву стелю, пронизав маврітанські двори, вирвавсь в італійське вікно і Чорним морем, на барашкових хвилях — по всім світі покотом покотивсь:

— Нема! Царя нема! І не буде! Ю'ююю!

♦ * »


А в парку магнолії, лаври, мирти, кедри, пінії, сосни, троянди...

Для царя пахли...

А тепер для нас пахнуть!

Заходьте!

— Полтинник! Тут колись царі жили! Тільки полтинник!

Совхоз тепер тут! А палац, як музей!

АЛУПКА

Алупка — це курорт, що розлігся під АйПетрі, на гір­ському схилі, в 16 верстах на захід од Ялти.



Курорт ще не націоналізований, очевидно, бо коли ви в Алупку в'їздите, то бачите такий на стовпі напис:

АЛУПКА


имснне кпягиііи Є. В. ВороіщовойДашковой

Чи не вспіли ще націоналізувати Алупкінського майорат­ного маєтку князів ВоронцовихДашкових, чи, може, Головне курортне управління просто надержує знімати той напис...

Хто й зна, мовляв.

Алупка — славнозвісний курорт.

Є її нім гори, с море, є дачі, є провідники й т. п...

Але найславніїла вона, Алупка, знаменитим палацом кня­зів ВоронцовихДашкових, хоч поруч того палацу ще є й санаторія Українського Червоного Хреста, з українським поетом Володимиром Сосюрою посередині й з надією, що незабаром туди приїде ще й Валеріан Поліщук...

І хто тоді буде славнозвісніший, невідомо...

Рівні будуть!

З одного боку «Готика», з другого боку «Гарт»... Обоє на «Ги» почипаюті>си.

Потрапити до Алупки з Ялти або з Симеїзу можна й без «Путеводителя по Крыму». Просто наймається чала кобила, запряжена в трясучоторохтючу «лінєйку», із чорною люди­ною на козлах, із батогом у тої людини в руках,— і репі­житься тая чалая кобила отим батогом нещадно по жиж­ках...

Таким чином доїздиться аж до Воронцівського палацу...

Потім говориться тій чалій кобилі:

Трр!

І ви на місці...



Встаєте й ідете оглядати знаменитий палац і знаменитий парк.

Підходите й говорите:

— Нда! Непогано жили, хай їхнім сіятельствам легенько ікнеться! Не було чого їм соціальної революції робити! Можна було перебутися й без революції... І навіть непогано перебутися.

Кругом сама тобі готика...

Столітній палац (почато його будувати 1820 року, скін­чено 1837 р.) із сірого каменю «угобздишася» над морем, під віковічним хаосом накиданого якогось стихійною ката­строфою каміння.

І весь той палац — і хмурий якийсь величчю своєю, і веселий терасою своєю* маврітанською, копією з тераси Альгамбри, що спускається до моря й оберігається шістьма білими мармуровими левами, шістьма мистецькими дивами дивними, красавцями, і уві сні, і в «бодрствованії».

І дивляться із столітніх стін столітні портрети роботи зна­менитих майстрів різних, одлетілих у безвість століть...

Катерина Велика в розквіті своєї еротичнопостільної краси й Катерина Велика з запалим старечим ротом...

І Петро Великий, і Олександр Великий, і Микола І Вели­кий, і шведський король Великий.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка