Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка16/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   40

Чи воскрес Ісус Христос?

Безперечно, воскрес!

Та не просто воскрес, а «воістину» воскрес.

Справді, якби не воскрес Ісус Христос, хіба б ми готува­лися до цього свята семитижневим «великим» постом?

Хіба б ми цілих 42 дні їли саму редьку з квасом, щоб потім налітати з роззявленим ротом на порося, на яйця, на ковба­си, на шинку, на паску, на курку, на індика, на самогон та на наливки й настойки Укргосспирту «довоєнного качества»?

Воскрес, безумовно. І велике це свято.

Великдень — свято воскресіння з мертвих, свято,— як каже християнська релігія,— життя; воно найулюбленіше й найурочистіше свято в християнській релігії.

І найурочистіше воно й найулюбленіше через те, що пра­вить за символ життя, за символ перетворення мертвого на живе.

Через те саме ми, християни, колемо великі свині на це свято, ріжемо маленькі поросята, б'ємо обухом силу волів та корів з лагідними, покірними очима, перерізуємо горло маленьким теляткам, кладемо на дривітню голови курей, гусей, індиків і, розмахнувшись великою сокирою, одрубуємо з святковим настроєм ті голови...

А потім обтираємо кров гарячу з сокири або з ножа, хре­стимось і релігійно промовляємо, як після кожного «богові вгодного» і добре закінченого діла: «Слава тобі, господи,'сла­ва тобі». А богові це діло вгодне через те, що робимо ми це на пошану воскресіння з мертвих його святого сина.

...А от і саме свято...

Ми ті поросята, телята, кури, індики, ягнята — у кошики та під церкву.

Там через кропило й кадило нисходить на них благодать божа, вони «святяться»...

І як тільки батюшка пройдуть повз вашого кошика й по­кроплять ваше порося водицею свяченою, ви хапаєте поро­ся, яйця, паску, жінку, Ванька й Одарочку, біжите до воза, одв'язуєте кобильчину, скакаєте на воза:

— Ннно!


І галопом смалите до себе на хутір, приїздите, не випря­гаєте навіть кобили, вскакуєте в хату, кидаєте в куток батога і скрикуєте: «Христос воскрес!» — і за стіл.

Жінка, розмотуючи порося, відповідає:

— Воістину, Степане! Зараз, зараз! Заплуталось, шель­мине порося! І яйця потовклись! Казала тобі, не гони так, бо потовчемо! А тебе чорти гнали! Воістину воскрес!

— Та викинь к лихій годині потовчені! Давай швидше! Потім хреститесь:

— Послав господь святий празничок!

Одну чарку, другу чарку, третю, четверту... І за кожною чаркою:

— Христос воскрес!

— Воістину!..

— Христос воскрес!

— Воістину!..

Бачите... Значить, це не брехня, що Ісус Христос воскрес із мертвих...

І кожний з вас, хто глибоко вірить у воскресіння Хри­стове, щороку після великодня прокидається на четвертий день, хрипким голосом звертається до жінки:

— Палазю, дай сирівцю!

А видувши півцеберки сирівцю, каже:

— Ххуу! Ніби з мертвих воскрес!

Так що це не брехня!

Коліть, ріжте, бийте, гоніть, пийте й їжте, раз ви людина релігійна!

СЕЛЯНСЬКА ВИГРАШНА ПОЗИКА

Здається, просто: взяв і купив. І все! Так ні... Коли кажуть:

— Купуйте! Обов'язково:

— А на лиху вона мені годину?

— Та вигідно. Сьогодні заплатив дев'яносто дві копійки за рубльову облігацію, подержав місяць чи там скільки — вона вже карбованець коштує. Та відсоток на неї йде. То гро­ші так собі лежать, а то лежать у тих облігаціях і пухнуть. Поклав карбованця, а за рік його тобі на п'ять відсотків роз­дуло. А там, дивись, щастя: виграв.

— Чорта пухлого виграєш!

— Та не чорта пухлого, а гроші. Чортів пухлих Наркомфін у тираж не пускає, а пускає таки справжні гроші. Отітаки червінці, що тепер за ними чухаєтесь та головою мотаєте:

— І де їх і набраться, отихо червінців?!

— Та якби ж виграв.

— Так треба ж облігацію купить, може ж, виграєте...

— Так отож якби знаття, що виграєш, може б, і купив.

Ну, переконали вас, що позика таки штука вигідна, і ви її купили.

Що ж далі?

От що. Не чухайтесь:

— От, мовляв, дурний! От дурний! Законопатив гроші.

Не чухайтесь, кажу, бо можна в жилетці дірку прочухати — прямо шкода...

Немабо чого чухатись: це ж вам не церковна рада при­слала повістку на п'ять пудів на попа з кожного православ­ного носа платити.

Грошей ви не законопатили, а лежать ваші гроші в облі­гаціях, а на ці гроші проценти ростуть.

А першого вересня найнезаможніший незаможник Оди­нець машину крутитиме в Харкові — і комусь із вас, хто позику купив, за карбованця тисячу карбованців викрутить...

Тоді хай уже чухається той, хто не купив... Тоді можна, бо свербітиме з досади там навіть, де ніколи не свербіло...

Тоді кличте всю сім'ю, всіх родичів, всіх кумів, бо самі тої досади не вичухаєте...

Ну, а виграли ви, приміром.

Що тоді?


Перше — випить...

Друге — випить...

Третє — випить...

І вже як душа не приймає, вже коли кума підносить лам­падку, а ви головою крутите й чмихаєте: «Ннє! Не пойдьоть! Вернеть!» — тоді у кооператив і всім на спідниці, на кер­сетки; дві макітри, три підситки, ушивальник, чоботи, черевики, Ванькові коника, що свистить, і десять хунтів «брусиків»...

Ще гроші зостануться, бо їх чимало...

Приїздите додому — і зразу випить.

Потім — ще випить...

І так аж до «побідного кінця».

Боже вас борони, купити жатку, сіялку, плуга, букера й виписати газету... На чорта вона вам?!

ВИБОРИ НА СЕЛІ

На селі, само собою розуміється, не так, як у місті. На селі й умови для роботи інші, й інтереси виборців інші, отже, й вибирати слід підходящих для тих умов людей.

Голова сільської Ради, голова райвиконкому, члени ради, члени виконкому — від них усе! Путні вони — путнє й жит­тя, злі вони — й життя таке...

Кожне село хай не квапиться, а добре обміркує, кого йому собі на голову вибрати, щоб потім не червоніти перед іншими селянами. Щоб можна було ще й сусідів подратувати:

— Хіба у вас голова? От у нас — дааа! А чим похвастаєтесь? Чим похвалитесь? Ось чим.

Виберіть такого голову, що самогон хилить, як воду... Про­сто зпід куба кухоль перекине й не скривиться... Оце голова!

Тоді можна перед сусідами руки в боки й задаватися:

— Що у вас?! От у нас! Хай ваш так вихилить, як наш!.. Друге. Вибирайте голову ласкавого та доброго. Щоб за

родичів не забував. Щоб рідня його була не забута та влаш­тована...

Щоб, приміром, млин там чи садок ув оренду здати, так щоб здати братові чи тестеві, чи діверові... . Тоді всі казатимуть:

— От у Ясиновому (чи де там) голова... хороший чоло­вік... Про родичів не забуває... Побожому живе. Прийдеш до його, зпід поли курку там чи качку,— справа й полаго­джена...

А то виберете такого, що ти до нього тиць, а він зразу:

— Не можна цього. Закон не дозволяє! З такою головою дуже незручно.

Треба такого голову, щоб до нього можна завжди було:

— Господин присідатель! А в мене ж оце ряба та таких дев'ятеро поросяток привела, як огірочки!

А «присідатель»:

— Оце друге діло! Давай заяву! І зразу на заяві резолюцію:

«Раздрішить, бо потому што хоч він і голова церков­ного совіту, а незаможник і млин содержить, і три пари волів та чотири пастухи, так усьо єто в його колектив, а не індивідуальной вон хазяїн...»

Все це добре знають бувші старшини, старости та страж­ники — їх і вибирайте...

Батюшку виберіть, як людину освічену, спеціально для боротьби з посухою.

Учителя, коли він закона божого дітей не вчить та коли розказує, що грім — то електрика, й понавчає дітей револю­ційних пісень, до Ради не пускайте. То інтелігент!

На голову райвиконкому треба людину серйозну, ділову й сувору... Щоб у нього завжди було на дверях прибито:

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ РИКУ Без доклада не входить

Придивляйтесь, щоб кандидат на голову того «рику» за­вжди ходив у галіфе, в кубанці й обов'язково з «кольтом» через плече...

Як на селі з жінками бути? Двадцять п'ять відсотків їх до Рад треба вибрати...

Вибирайте молодих та вродливих. Не дивіться на те, чи цікавиться жінка всілякими справами громадськими... То не цікаві жінки...

Виберете молоду, чорноброву вдову, що й на «змієвикові» розуміється, й поспівати, й пританцювати вміє.

Секретаря такого знайдіть, щоб на гармонію добре грав... Отоді будуть засідання. Отоді буде Рада!

Голова. Слово належить членові Ради Наталці Івановні! Член Ради. Якої вам, Іване Кіндратовичу? Голова. Якої знаєш... Член Ради:

По опеньки ходила! Цитьте! Коцюбеньку згубила! Цитьте! Ой цитьте, та мовчіте, Та нікому не кажіте! Цитьте!!!

Це можна назвати: «Засіданіє по вопросу об отхожих населенія промислах, а іменно — хождєнія по • гриби в лес». Так і «по кожному вопросу» знайти можна... "Не Рада буде, а радість.

Вибирайте собі на здоров'я.

ДОРОГО ЦЕ ВСЕ КОШТУЄ

Мало не щомісяця обов'язково весь культурний Захід «обеззброюється»...

І обов'язково в справі кожного чергового «обеззброєння» скликається конференція...

Починає перша Велика Антанта, а за нею Мала Антанта.

Посередині Ліга Націй, і ЛлойдДжордж, і БонарЛоу, і Болдуїн, і Макдональд...

І Пуанкаре... І Ерріо... І Муссоліні...

І обов'язково кожний, як їде «обеззброюватись», сідає на нового ним збудованого дредноута й смалить на «беззброй­ну» конференцію.

Перед конференцією відбуваються обов'язково військо­ві маневри, робиться огляд повітряному флоту, видає­ться наказ про новий призов й голосується військовий бюджет.

Коли це все зроблено, прем'єр з військовим міністром сідають на авто:

— Гуди на пристань. Уже можна.

На пристані вже красується морська «забавка» з жерлами у кількадесят сантиметрів, круг тої забавки гідроплани кружляють, а під нею човни підводні...

Багнети на команді сріблом одлискують, на офіцерах найновішої системи револьвери.

— Обеззброюватись їдемо! І їдуть. І балакають.

Говорять обов'язково про гуманізм і про відновлення зруйнованого господарства.

А потім уже, після конференції, невеличкі інформаційні в газетах заміточки друкуються, на скільки кілометрів уби­ває англійський газ, на скільки французький і яке проміння скільки може повалити люду...

А потім знову конференція...

І нові бюджети... І нові призови... І нові гідроплани... І нові дредноути... і т. д., і т. ін.

Оце знов щось забалакали про обеззброєння... Наслідки поки що такі:

1) Великі маневри англійського флоту в Середземному морі.

2) Парад флоту під час Лондонської конференції.

3) Карна експедиція до Судану й до Південної Америки.

4) Збільшення війська в Індії. Це — англійське «обеззброєння».

5) В Італії — морські маневри.

6) Франція будує в Шербурзі два нові підводні човни і теж готує маневри.

Краще не обеззброюватись. Дешевше.

АГА, БУДЕШ?!

— І не пив, і не наїдався багато, тільки ваганку затірки й із'їв, а отаке наснилося... Що вже попокричав,, що попостогнав уві сні, так бодай і не згадувати...

— А що скоїлось, Кіндрате Йвановичу?

— Та таке скоїлося, таке зчинилося, що як ізгадаю, так млію... Під серцем тільки — тріп! тріп! тріп! У голові туманіє, й за одвірок, щоб не впасти, хапаюсь. Помолився богу та й ліг... У коморі на кожушині... Недовго й ворочавсь... І от, хай бог простить, сниться мені, ніби я — моя ж таки Мура... корова, не до себе рівняючи, ніби я... А моя Мура так ніби не Мура, а ніби я, Кіндрат Стерня... Йде до хліва, бере на­лигача, налигує мене й веде напувати. А воно січень, холо­дище — так птиця падає.

Іду я до колодязя, реву... Змерз, як березова брунька... Реву:

Не напувай мене холодною водою, бо заклякну... А вона не розуміє... Тика мордою моєю в корито, а там не

вода, а крига...

Напивсь, реву, бо, чую, замерзаю, зовсім замерзаю...

Веде вона мене до хліва... прив'язала до ясел, кинула сі­чки, дала коліном у черево:

— їж, чорти б тебе були взяли...

А в хліві вітер аж гуде... Як дуне, так ніби в тебе яка чор­тяка сто голок устромила... Тупцююсь я на місці та:

— Ататата! Ататата! А потім як зареву:

— Ой рятуйте! Ой хто в бога вірує!

Іде моя Мура у моїй кожушині, у повстяках та в кролячій капелюсі:

— Чого ревеш?

— Та помилуйте,— кажу,— хіба ж можна скотину в та­кім хліві в такі люті морози держати? Пропаду! їйбо, про­паду!

— А я,— каже,— пропала? Я три роки, бодай тебе були вовки з'їли, мучусь у цім хліві! Я три роки дрижу, як у про­пасниці! Приймись! Бариня яка...

Та по клубах держалном трісь!

— Стій, стерво! Змерзла? А закалялась... Йии! Неоко­вирна.

Та по жижках держалном трісь! Та матюком мене, матюком...

Зирк. А жінка вже й доїти мене йде. Хочу сказати: — Палазю! Це я! Що ти робиш? А вона вже сідає...

Тільки хотіла за дійку вхопитися, я й прокинувсь. Так, повірите, мокрий увесь„. І дрижу... Перехрестивсь, та оце тільки вам і розказав.

Обмажу на зиму хлів, обкладу соломою, прироблю две­рі... А то хай йому абищо. Трохи не здурів.

Ага?!


ДИТЯЧИЙ ТИЖДЕНЬ

Провадиться оце якраз Тиждень міжнародного дитя­чого руху.

За дітей подбати треба, щоб свідомими громадянами були, та краще за нас на майбутнє працювали, та до пуття справу, що її оце ми розпочали, довели...

Що ж з тими дітьми робити, щоб вони такими, як ото написано, поробилися?

Що робити? Хіба не знаєте?!

Ось що.


— Тату, я сьогодні до клубу піду! Там з города приїхали з картинами. Показуватимуть, звідки земля взялася.

— Під шум, сукин ти сину, та під лотоки ти підеш, а не до клубу! До церкви так лютнею тебе не заженеш, а як до клубу, так на стосі не вдержиш?! Поза Уманню ходили б ви з вашими картинами!

— Та!..

— На кого ото ти такаєш?! Я тебе такну!



— Іван пішов, а я сиди та й сиди!

— І сиди! І сидітимеш! Каменем би ви посідали. Розпа­тякався! Дивись! Ноги з сідала повисмикую! Я тебе навчу, звідки земля взялася! «Земля»! А «оченашу» знаєш?

— Навіщо мені ваше «оченашу»?

...Далі вже витримати не можна. Ви підскакуєте, хапаєте його, сукиного сина, за ошийок і голову (його голову) між ноги (між ваші ноги)...

І давайте йому «дитячого руху»...

— Од батька розумнішим хочеш бути?! ...Рррраз! Рррраз! Рррраз!

Оце й називається: «Звернути пильну увагу на дитину...» Тобто те, що в цей Тиждень од вас і вимагається...

Після такої «уваги» дитячий рух на селі безперечно по­жвавішає...

Такі рухливі будуть діти, що чортового батька їх і на­здоженеш.

Не встигнете й дубця вхопити, як воно вже, лиха дитина, аж на підметі. Тоді можна буде й вихвалятись:

— От у нас на селі рух серед дітей! От рух, так рух!

Далі програма ваша, щоб наблизити дітей до світлого майбутнього, така.

— Хай сукин син пасе!

— Ти мені не вигадуй отих клубів! Без клубів жили, й ти без них проживеш.

— Уже за ложку?! А морду перехрестив?! Молись, бузу­віре, богу, бо, хай мене хрест уб'є, шкуру спущу.

— Знову за книжку?! А в лошака на ріпиці реп'яхи! У ріпицю дивись мені, а не в книжку... Без книжки живі будемо, а як мені лошак хвоста вичухає, вб'ю! Як собаку, вб'ю!

Оце й програма...

Через неї тільки й можна виховати вільного громадянина вільної землі...

І будуть діти розумні, розумні... Та поштиві, та ґречні...

Як виросте, що вже знає, де солдатка Горпина живе, так самі руки й шукають, де в «папаші» петельки, бо в бога кріпко вірує.

А клуби?! А гуртки?! А книжки?! — Я тобі покажу книжок!

АХ, МОЛОДІСТЬ!.. Молодість! Юнацтво!

Та само собою розуміється, що — школа, клуб, хатачитальня, фізкультура, сільськогосподарський гурток! І... світле майбутнє. І краще, як у нас, життя! І радість...

Тільки... Тільки ж, ах, молодість! Ах і юнацтво! Не там завжди клуб, де ви іноді думаєте! І не там і хатачитальня.

І не те є фізкультура, що нею ви іноді вихваляєтесь... І сільськогосподарська освіта не з тих гуртків починає­ться, до яких іноді пригорнутись хочеться!

* * *


Коли ви іноді селом глупої ночі йдете цілою ячейкою, і блимає десь аж ондечки каганець світлом підсліпуватим, і заходите ви цілою ячейкою на те світло боязко жовтувате, і коли те світло раптом гаситься, і зчиняється галас весе­лий і писк роду людського в спідницях, і чується голос сер­дитий Мотрісолдатки: «От шеймині жеребці!» — не пишіть ви, будь ласка, у звітах своїх, що у вас на селі прекрасно проходить клубна робота...

...Ах, молодість: то не клуб, а досвітки!

* * *

Коли іноді товариш ваш, молодий і жвавий, напише на дверях біля крамниці або на паркані біля райвиконкому одно слово з трьох літер або цілий вірш, веселий та гнуч­кий, не збирайтеся ви біля того вірша цілою громадою рего­татись та приказувати:



І ти з яру, І я з яру.

І не кажіть після того, що були ви в хатічитальні...

...Ах, молодість: то не хатачитальня.

Коли хтонебудь із вас, фізично добре розвинений, вхо­пить кирпичину й двине нею чи у вікно, чи в телеграфний дріт, чи в паркан,— не влаштовуйте йому бучної овації за «метаніє диска»...

Це не «диск», а кирпичина.

І не кажіть, що у вас у гуртку прекрасна футбольна команда, коли ви йдете вулицею, і один із вас підхопить ногою дядькове порося, і ви проведете тим поросям цілий хавтайм 1 і навіть заб'єте ним (поросям) гола в Степанидині ворота... Це буде не футбол, а, як казала тітка Марина:

— Чуми на шейминих хлопців нема!

1 Гра в футбол триває 90 хвилин. Поділяється на дві частини по 45 хви­лин кожна. Оці 45 хвилин і є поспортсменському — хавтайм.— Авт..

Не буде марафонськими перегонами і те, коли вас удвох чи втрьох застукає дядько Онисько на бакші і ви летите через рівчаки, через тини, через перелази!..

Це буде:


— Тікай, хлопці, бо засипались!..

А все це ні в якім разі не буде фізкультура, а таке:

— Раніш їх хоч у салдати брали, а тепер так тільки на два місяці у терчастини...

* * *


Коли ви на Івановій стогу з озимої пшениці гуртуєтесь з галасом цілу ніч з дівчатами, то хоч ви й дізнаєтесь про всілякі властивості озимини, це, проте, не буде сільсько­господарський гурток...

Завдання сільськогосподарського гуртка зовсім інше, а саме:

— Гуртуйтесь під стогом і потихеньку. Ах, молодість! Ах, юнацтво!

Живіть! І не питайте нас, старих:

— А ви б не полізли?

Не питайте, бо кожний із нас одповість:

— Не поліз би! І... збреше!

ЗБІЛЬШИТИ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЩ!

Розумні люди кажуть (і треба вам знати, що кажуть небезпідставно), що збільшимо ми продукційність нашої праці тільки через наукову тої праці організацію...

Через НОП!

Бо ж, само собою розуміється, працювати тепер для своєї власної держави не те, що колись працювати на хазяїна...

Тепер (коли працюємо для себе!) для того, щоб людина прийшла на працю о 10й годині, заведено і НОП, і Лігу часу, і в кожній установі на кожній стінці начальник тої установи благає істерично:

— Товариші! Та товариші! Та побійтеся ж ви НОПу! . І товариші приходять рівно об 11й годині і працю роз­починають о 12й!

Раніш, коли праця розпочиналась о 10й, службовець, засапавшись, прибігав о 9 V2 й питав на сходах у швейцара:

— Не спізнився, Стратоне Калістратовичу? Чому це так,— зрозуміло...

Тепер у нас службовець — громадськи свідома люди­на, що своєю енергійною працею чимдуж намагається покласти й свою цеглину на будівлю світлого майбут­нього.

А раніш службовець дививсь на працю в хазяїна так: аби день до вечора!

І приходив зранку, і сидів до вечора...

І до того він був байдужий до хазяйської праці, що ніколи не згадував про нагрузку, про відсотки, про надурочні...

Сказано — несвідомість!

Революція розкріпачила, звільнила, усвідомила, ну й:

— Я сьогодні на п'ять хвилин більше друкувала! Я не кінь! Я не можу! Давайте надурочні!

І допрацювались ми до того, що вже летить крик по всьому Союзові:

— Збільшити продукційність праці!

Ображатись нам на цей крик, товариші, не слід. Це зна­чить: ще збільшити!

Тобто праця в нас дуже велика, але її треба збільшити ще.

Навіщо?

Помоєму, примха!



* * *

Раз вимагають — треба збільшити. Як?

Збільшити конторську працю з шести годин на вісім? Єрунда!

І шість годин не знаємо, куди дівати, що ж робитимемо ще з двома годинами? Це — практично.

А теорія, так та просто на підставі наукових дослідів каже, що правильно використані шість годин продукційніші за вісім...

Та це й зрозуміло: людина за вісім годин стомлюється так, що її енергія дуже підупадає за останні години. І продукційності ніякої...

Та ви й самі це помічали, навіть за шестигодинний робо­чий день...

Після другої години ви вже нервуєтесь... Ви бігаєте, вас часто нема за столом...

Начальство питає:

— Зоя Петрівна, де ви, що вас не видко? А ви нервово:

— Що вже мені й «туди» не можна піти?

— Так часто щось дуже!

— Ну я ж не винувата, що я хоч і регістраторша, а маю свою фізіологію! Коли у Клавдії Іванівни брат член прав­ління, так їй можна по годині сидіть, а я так і півгодини не можу! Я, Миколо Івановичу, не качка!

...Ні, вісім годин — це багато! Та й за чергу битимемось!

Організовуймо свої шість годин! Тільки правильно орга­нізовуймо!

Треба ті шість годин так розподілити, щоб праця стру­мочком лилася...

Приходьте ви рівно о 10й!

Перші півгодини ви скидаєте капелюха перед свічадом, підсмикуєте виски, пудрите носа, пригладжуєте спідницю, підтикуєте блузку, підтягуєте трішки ліфчик, щоб кінчик мережки з вирізу визирав, і йдете «туди» приготуватись до продукційної праці!

Через годину ви вже за столом...

Кладете руки на стіл, дивитесь на нігті, виймаєте ножички і підстригаєте потрошки їх (нігті) з усіх боків. Потім на­тираєте, щоб блистіли...

Розгортаєте потім книжки й ідете до Наталочки у другу кімнату побалакати, що вчора були в кіно чи де­інде!

Ще — година!

Потім приходить начальство. Коли воно жонате й суворе й вимагає праці, ви сидите за столом і кусаєте губи... Коли воно нежонате, ви... Не знаю, я не дівчина. Знаю тільки, що годин дві, а то й три пролине, як щастя! Побільше тільки ініціативи та самодіяльності... А ще краще, коли воно і жонате, і не суворе... Праця тоді буде продукційна...

Тільки таким, думаю, способом можна побільшити працю!

А коли візьмуться за облік праці, за різкий контроль і т. ін.— доведеться кидати посаду... І, прийшовши додому, сказать:

— Хто ж у цих більшовиків працюватиме? Це — звірі!.. От раніше було!

ЩОБ СЕЛЯНСТВО ВАС ПОВАЖАЛО

Всім, кого на варті революційних здобутків поставлено, присвячую

Заслужити повагу й пошану у підвладних — це штука дуже тяжка.

Правити округом, районом, селом так, щоб селянство ласкавим вас поглядом зустрічало, щоб, не боячись, а за­любки, побачивши вас, бралось повагом за капелюху та, пересовуючи ту капелюху од лівого уха до правого, лагідно вам кидало:

— Драстуйте, бо' поможи! З неділею будьте здорові!.. Дуже це, кажу, тяжка штука...

А вона тим часом приємна!

Бо ж,— погодьтесятаки самі! — приємно, коли «увєренноє» населення з якоїнебудь Шенгеріївки розповідає в Груні на базарі:

— От у нас голову бог послав! І таки ж і чолов'яга, спасибі йому! Що вже правильной, що вже розтолкує, що вже порадить! Ідеш, як до батька!

І зовсім не «резонт» для людини, що, приміром, всією округою заправляє, коли вскочить представник «увєренного» йому населення хоч би й до редакції та боком якось до тебе, потихеньку ногами пересовуючи, намагається щось іспитати...

І таке в того «увєренного» в очах, що не знає він, сердеш­ний, чи тебе превосходительством, чи преосвященством гукнуть...

— Та чого ви, дядьку? — питаєте.

— Та був я і в райвиконкомі, і в окрузі, й у губернії!

— Так що?

— Та якось страшно!

А потім, устаючи з стільця:

— Так оце у вас так?

— Як?

— І балакають? І вислухують?



— Як бачите.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка