Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка14/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   40

Правильно! Молодець Георг! Попусти тільки один раз!

ТАКИЙ ДОСВІД — І НЕ ОЦІНИЛИ!

— Не ті діти пішли! Не ті, не ті! І не говоріть! Хіба ра­ніш, хіба отаке було! Хіба раніш воно над «юнакомспартаком» замислювалось? Хіба раніш воно ото знало, щоб на загальних зборах у себе в класі головувати та голосувати?.. Повірите, як подивлюсь, так плакати хочеться... А рука так просто свербить... Тйбогу, ледве стримуюсь!.. Ото як піднесе яке сопливе руку, так так і ввижається ота рука його на моїй лівій руці долонею вгору, а в правій у мене лінєйка... Свирид сам зробив... Хунтів три в ній було... І лінєєчка ж, я вам доложу! Та так ото до його... Повагом так:

— Ванюшко! А підійдино сюди! Підійдипідійди... Воно підходить.

— А„ дайно, Йванюшко, мені ліву руку!

Воно дає... Я кладу оту ручку, що тільки що сусіда вщип­нула, на свою руку... Потихеньку зпоза спини розмахуюсь.

Лллясь!

— А будеш, стерво собаче, щипатись?! Будеш?! Лллясь!



І вже знаєш, що не щипатиме, і вже знаєш, що не пу­стуватиме.

Охохохо! І які люди виходили! Один так на інженера пішов... Агрономи були... лікарі... Поприїздять, бувало, до­дому, і до мене приходять...

— А покажіть, Михайле Семеновичу, туо лінєйку! Чи жива ще?

Згадували й дорослими.

І слухались! Ой, як слухались! А тепер?! Тепер хіба діти? Тепер хіба виховання?.. «Юнакаспартака» їм подавай! Загальних зборів! «Товариш учитель»! Я б їм показав «то­вариша вчителя»!

І сумносумно похитав сивою головою Михайло Семе­нович! І журно в хаті було, і тоскно в хаті було...

Михайло Семенович ізгадував, а я слухав...

— Системи повигадували... Монтесорі... Пестолоцці... Комплекси... Дослідна педагогічна станція... Пооодумаєш?! Старі не годяться! Ми не годимось?! Сорок поко­лінь через мене пройшло — і не годжусь?! Вони годяться?! Вони?! Соцвих? Вільне виховання? Вільний розвиток ди­тини?! Всебічний, гармонійний?! А оцього не хочеш?! Оцього?!

Михайло Семенович крутнув у повітрі рукою...

— Приладдя різні? Лікарський огляд? Нахили дітські? Я б його нахилив! Ех, часи були! Ні чорта з їхніх соцвихів не вийде! Згадаєте мене. Скажете, що брехав... Ні чорта з отих «нахилів» не буде! Вік свій провчив і знаю, що у ви­хованні найголовніше...

— А що, Михайле Семеновичу?!

— Ви думаєте — «нахили»? Ні, голубчику! Думаєте — голова, душа дітська? Дзуськи! Ухо! От що найголовніше! Ухо! Та чуб! Та коліно! Та «оте місце»... Оце все! Коли на це не звернете уваги — юринда буде, а не виховання. Знаєте! Ех, та що ви знаєте! Дітей знати треба! Не всі однаково на це реагують! Були такі, що поодкручуєш ву­ха — і нічого! Хоч би тобі що! А вхопиш його, мерзавця, за чуба — ефект! Та який ефект! Не пізнаєш просто. А є й такі, що пасмами з нього волосся летить, уші як буря­ки — не бере! Тут, значить, іншого шукати треба! Візьмеш голову між коліна, стиснеш, а потім лінєйкою (руба тільки лінєйку ставте) так, як січеники хороший повар робить:

Разразразразраз! Як шовковий робиться!

Та чимало ще способів було... Добрих способів, випробу­ваних... Гречка, приміром... Горох... Поставиш його, іродо­вого сина, на горох... Аж зубами скрегоче, а стоїть... І ді­ти були!.. І люди були!.. Сорок років! Розумієте, півсто­ліття! А тепер: не годжусь! «Вони» — годяться! «Соцвих»! «Гармонійне виховання»!

Не оцінили...

А досвід, справді...

ВЕЧОРНИЦІ

Пісня є така:

Ой не ходи, Грицю, Та й на вечорниці, Бо на вечорницях Дівкичарівниці...

Славна пісня... Жалібна така, жалібна... Про вечорниці пісня...

От і пісня є про вечорниці хароша, і дівчата на тих ве­чорницях чарівниці, а згадувати про них мені не легко... Тяжкувато мені про вечорниці згадувати... Особисті, сказать би, спомини...

Ану, от ви? Скажіть, тільки по совісті скажіть, коли б вам на двадцятий повернуло, та коли в грудях міх коваль­ський, а там, де тепер перебої та колька, так там увесь час:

Татах! Татах! Тата!

Твердо так, як молотком по ковадлові...

А нижче, де жога тепер, де ікавка, де гурчить і непри­ємно муляє, так отам розпирало... Отак підкотиться знизу до легенів, обхопить таким гарячимгарячим, зіпреться, стисне — і рве... Простотаки рве... І у виски полум'ям палахкає... А жилами вороний баский жеребець скільки духу смалить...

Та коли б з хати, що отак навскоси од вашої, зовсім недалечко, через дорогу тільки скакнути, щоб з тої хати по заметах скакало веселе:

Ой надворі метелиця, Чого старий не жениться...

Всиділи б ви вдома? Не вискочили б, як скажений, з сіней і не вдарили б через дорогу навскоси? Ні?!

Брешете! Не всиділи б! А мене за те мати била... Била та ще й приказувала:

— А не ходи, шибенику, та на вечорниці. Та чаплією — раз!

Не люблю я ні вечорниць, ні тої пісні!.. Хоч і співала її мати на інший голос, та все 'дно слова трохитрохи, може, тільки не однакові... Особисте, скажете?

Так, особисте, але що поробиш?.. Факт залишається фактом...

І той факт зіпсував мені все враження від вечор­ниць...

А насправді, яка хороша штука оті вечорниці...

Особливо для дівчат...

Танки, співи, веселощі...

Хлопці веселі, а дівчата ще веселіші...

Той прискочить ущипне, той підбіжить лясне...

Та все з приказками, та з приспівами...

На столі чарка, сало, книш...

— Випий, Марино!

— І таке й вигадаєш... Зроду не пила...

— Зроду ти маленька була... Ось на, покуштуй...

— Ііі! Та й гірке яке!

— То воно спочатку гірке, а потім солодке...

І справді потім так солодкосолодко робиться... Голова мов на гойдалці... А потім жарко... І кров горить... А потім ворота дьогтем обмазані... А ще аж потімпотім — дитина...

А потім батько з двору гонить. Мати за волосся воло­чить...

Солодко так, солодко після вечорниць... А де, як не на вечорницях, про все взнаєш, про все до­відаєшся...

І що на Ониськовім полі щось покрутни покрутило. Та що не зайде Онисько ячмінь косити — ніяк не вкосить... Та вже баба Наталиха навчила.

«Вийди,— каже,— ти до своєї ниви після півночі, ще як півні не співали. Та стань ти задом до місяця, тричі перехрестись, а тоді правою ногою дриґни і лівою стук­ни. Та дванадцять разів круг ниви оббіжи, та так оббі­

жи, щоб не дихав, а тоді впади на межі навколішки та й промов:

— Згинь! Згинь! Згинь! Пропади, нечиста сило! Тоді й коситимеш».

Де про це дізнаєшся?

...А що під старою греблею гадюка сажнів дванадцять завдовжки живе, а на голові в неї вінець той, що відьми в нім на Йвана Купала вінчаються...

...А у Йванихи позавчора опівночі відьму бачили. Корову приходила доїти. Насилу Йваниха одхрестилася. Двічі перехрестила — не бере. Тоді вона в третій раз як хрестонеться, так відьма та туманомтуманом через Пилипову леваду так і попливла.

А Йваниху ледве живу ранком знайшли. Нічого й вимо­вити не може. Усе нліосться та хреститься.

А ввечері ще зовсім здорова жінка була, два кухлі са­могонки ще випила.

...А до Свирида воБкулака тої ночі приходив. Кудлатий такий та волохатий. Стукав в двері та: «Оддай, Свириде, калитку з золотом, а то я з тебе кров виссу!» Свирид свічку засвітив перед іконою. Перехрестився тричі та за соки­ру... Рип з хати, а воно як удариться об землю, та так, як людина, на коня! Та улицею! Свирид навздогін сокирою. Та не влучив. А їхало — ну достоменнісінько шенгеріївський стражник.

...А що земля на трьох великих рибах стоїть, на китах... Так оце два тижні тому в однієї риби пузо зачесалося, так вона повернулася почухатись, так у Африці, де ки­тайці живуть, земля загойдалася. Багацько церков поруй­нувало.

Де про це, крім вечорниць, дізнаєшся? А тепер що?

— До клубу йдіть! На збори йдіть! На чистку йдіть! До Всеробітземлісу йдіть...

І парубки не щипаються, й самогонки немає, й ворота чисті. І дитини немає. Волосся на голові ціле. Батьки не кленуть.

Що воно за життя?

І згадати нічого...

Та й розказують тобі, що земля кругла, що вона і круг себе обертається, й круг сонця обертається. В голові б у них крутилося...

Ні, вечорниці краще.

ПОШЛИ, ДОЛЕ, ВСІМ ТАКОЇ СМЕРТІ

Комнезами вмруть тоді, коли на селі не буде бідноти.

«Селянська правда», ч. 3. (633), стаття С. Пилипенка «Коли вмруть комнезами»

Жив та й жив собі незаможник Іван Безстріхихата. Жив та й жив.

Була в Івана Безстріхихата хата без стріхи, подвір'я без брами, саж без поросяти, курник без курей, хлів без корів, клуня без хліба і тіпачка без конопель...

Був, одне слово, Іван Безстріхихата багатир на всю губу.

Та не на одну, положим, губу був він багатир, а на два­надцять губів: у самого Івана дві губи, у жінки дві, та дітей мав четверо, і в кожної дитини по дві губи... На дванадцять, кажу, губів багатир був Іван.

У комнезамож записавсь, біля голоти згуртувавсь, хекав та кректав. Там найнявсь, там продавсь — дивись, і день до вечора.

Жив, жив, жив, жив — та одного часу й помер... Отак як стій — мов язиком ізлизало незаможного селянина Івана Безстріхихату...

Прийшли всі, стоять, дивляться на покійника, знизують плечима. Недопоймуть ніяк, що з Іваном сталося, що так от: був ніби здоровийздоровісінький собі незаможник, а тепер нема незаможника — вмер.

Та вже сусіди розповіли...

Спочатку, розказують, заслаб Іван на шість десятин землі. Ходив, кажуть, як маків цвіт, і ось тобі земельна комісія прирізала шість десятин та й закріпила на дев'ять років. Зблід незаможник. Почало його з лиця на середняка гнати. Ноги чобітьми взялися... На жінку спідниця напала... Дітей сорочками пообносило. Хату стріхою поприщило...

Так за два приблизно після цього тижні захворів Іван на четверо курей з півнем... Потім саж набряк поросям... Зо­всім уже незаможник охляв... Ще більше його на серед­няка вип'яло..,

А вже як хлів Іванів вигнало коровою, та як затряслась стайня кобильчиною,— не стало незаможника... Вмер...

Вмер незаможник.

Не незаможник тепер Іван Безстріхихата, а середняк... І прізвище навіть ізмінив... Тепер він уже Іван Ізстріхоюхата!

Отаке сталось!

Так я оце й думаю:

«Пошли, доле, всім незаможникам такої смерті!»

Хочете, навчу навіть, як швидше вмерти незаможникові.

У колективи та в артілі гуртуйтесь, тоді тая хвороба миттю всіх перекачає... Всі вимруть...

А від комітетів одкинемо оте «не», і будуть вони: «Комі­тети заможних».

А це, їйбо, краще!

НІЦ НЕ БЕНДЗЕ! То в наших сусідів «ніц не бендзе»!

Знаєте у яких? У хороших наших сусідів, котрі на захід од нас хазяйнують собі... У сусідів суверенних і від Фран­ції не залежних...

Так у їх «ніц не бендзе».

«Не викрутяться», як той казав...

Ніякий формалін не допоможе...

Це я з такого приводу:

«Комуністична фракція скликала у Варшаві в те­атрі «Уль» збори виборців до сейму, щоб вислухати доповідь депутата Круликовського (комуніста). Театр був повнісінький. Прийшла сила робітників. Не встиг голова розпочати збори, як до зали вскочила маса поліцаїв з криком розійтись. Причина такого наказу — «зала не відповідає санітарним вимогам»... На заяву голови, що в цім театрі щодня йдуть вистави, поліцай витяг револьвера й запропонував негайно залишити залу».

«Санітарія», значить... Хитромудрі наші сусіди... Пра­вильно кваліфікували, бо справді штука та дуже причеп­лива.

Особливо до робітників...

Ніяка тут санітарія з карболками, з формалінами і з ін­шими газами не допоможе...

Захворіють! Усі захворіють!

То вже така справа, «ніц не зробите»...

Отож уже в Кракові перший приступ тої «хвороби» був... І у Варшаві... І в Лодзі...

Вона так завжди й починається... Як тільки людина по­чує, щось ніби його «морозить» трохи, починає потроху гуртуватися... В гурті, мовляв, тепліше... Починає «грітись» докладами в гуртках, нарадами...

Потім хвороба ширшає... Людина потроху «задихається», хочеться їй на свіже повітря. Виходить на вулицю з пра­порами, з лозунгами...

Одне слово:

— Геть!


На фабриках та на заводах роботу припиняє і хазяїна дуже хоче «бачити». Хазяїн до поліції. Поліція за «санітарні» заходи. Але з того нічого не виходить.

«Хвороба» може затихнути, але ніколи не припиняється. І одного часу, як вибухне, так ойойой! На ту хворобу слабують,— я ж кажу,— здебільша вбогі люди: робітники та селянська голота... А мруть од неї поміщики та капіталісти. Чудернацька «хвороба». І в сусідів у наших вона буде. І ніякі «санітарні» заходи її не спинять.

«ПОЖАЛУЙТЕ!»

Монархісти всоте збираються на еміграції на таємні зі­брання і всоте балакають на тему: «Коли покличе їх на­род...»

Це так Савінков у газеті «За свободу» пише. Сьомий рік, бідолахи, тиняються по Європах, сьомий рік про те саме:

— Коли покличе?

А ми глухі... Ми народ, і хоч би тобі «ха!».

Безсовісний ми народ!

Ну й покликали б. Ну що це нам варт?

А то ж помилуйте ви мою душу: великий князь Георгій Михайлович у Берліні за льокая служить!

Такий благородний, такий молодий, такий «великий» і такий князь, і на тобі:

— Вамс з гарниромс?!

Цариця, і не яканебудь проста собі цариця, а «августейшая» цариця, у приживалках у датської королеви си­дить і п'яти їх чухає... За те й годують!..

Великий князь Кирило Володимирович сирець п'є... Це після шампанів! Боже мійі Боже мій! Щоб ото після влас­них льохів з винами (та яких льохів? Та з якими винами?!), після власних міністрів «двора» та сирець з солоними огірками?!

У Миколи Миколайовича, у «верховного», можна ска­зать, «главнокомандующого», командувати нема ким. Ко­зою командує... Та й козу ту подарували «вірнопіддані», бо його величність, крім козячого молока, не їдять нічого... Старі стали, голова облізла... Корону як увечері надівають, паперу підкладають, а то до самісінького носа, мов підситок, налазить...

А гетьман?! Наш рідний гетьман Скоропадський?! Бун­чук уже проїв... Клейноди носить у Берліні на базар — ніхто купити не хоче...

А які всі були...

Було, як їдуть! Або як ідуть!

Почоту того, почоту, та людей біля їх, людей!

А тепер воші їдять...

А ми мовчимо!

Безсовісні ми!

Давайте покличемо.

Так просто собі:

— Пожалуйте, ваші величності!

Грубі ж гроші на їх заробити можна.

Ви ж тільки подумайте,— якби отак зібрати їх усіх та, приміром, хоч у Муссурі...

По сертифікату б платили, щоб подивитись тільки на них...

Не вміємо ми так, як за кордоном. Там навіть помиї й ті використовуються...

ТУТ МИ ПАСЕМО ЗАДНІХ...

Ні, таки хоч що ви там не говоріть, а країна ми дуууже відстала.

У хвості ми, товариші, плентаємось, і у довжелезнім хвості...

Проти закордону, звичайно.

Ох і відстали ж! Років, мабуть, на п'ятсот!

Бомби там у 125 пудів вагою роблять, та в два сажні завдовжки, та на сажень завширшки... Гахне тая бомбоч­ка — й десятисажнева яма вам...

Танки там уже літають. Має така «танька» дванадцять кулеметів і дві гармати. Пишуть, що п'ятдесят таких «ця­

цьок» одним нальотом можуть зруйнувати дощенту такі міста, як НьюЙорк, Париж або Лондон.

Ну та це ще нічого. Це їм потрібне, бо вони, всі оті дер­жави, дай бог їм здоров'я,— всі вони проти війни, всі вони пацифісти і всі вони в одну душу за «відновлення зруйно­ваного війною світового господарства».

А само собою розуміється, що без танка та без бомби на сто двадцять п'ять пудів народного господарства не від­новиш.

Ми — головорізи, ми — шибеники, у нас нема нічого святого, ми — злодії, так що нам зазирати, власне, нема чого на їхні танки.

Бо коли всі ті пацифісти сунуться «відновляти» наше господарство, все 'дно яканебудь сотня з якоїнебудь тердивізії крикне:

— Дайош літательную таньку!

І «дайош»... І буде та «танька» літати в нас... Та ще дивитиметься «козарлюга» в «багатирці» на неї, ляпатиме рукою по «таньці»:

— Що, голубочко, залетіла?! Єто тобі не Америка! У нас зсадимо, брат, швидко...

Так що танки матимемо, коли буде в їх потреба...

Цікавіше інше.

Візьмім, приміром, Англію.

Осьось там влада буде в руках робітничної партії... Макдональд за прем'єра, інші «робітники» теки різні порозбирають... І що ж?

А те, що не встигла робітнича партія перевагу на виборах дістати, Макдональд зразу до короля і стукстук:

— Ваша величність, пожалуйте лорда! І товаришам по перу, хоч по маленькому...

От що значить англійці. А ми?

Сім років самі державою правимо, сім років повновладні хазяї.

— А хто в нас править?!

— Товариш Петровський!

— А хто він такий?

— Робітникметаліст!

— А ще хто?

— Товариш Чубар!

— А хто він такий?

— Робітникметаліст!

Або (ще краще):

— Хто?


— Одинець!

— Хто він?

— Селянин!

— Маєтковий стан?

— Свита, вибійчані штани, капелюха, кошик і ціпок! Ну що за влада?!

Та дать йому моментально «лорда»! Хіба нам шкода, чи що?!

Дать йому й лорда, й графа, й дона, й фона, й пера. Хай тоді поміряються з нами...

Це найголовніше, помоєму, завдання VIII з'їзду Рад!

ПРО СВИНІ, ПРО ПОРОСЯТА, ПРО КОВБАСИ, ПРО КЕНДЮХ ТА ПРО РІЗНІ ДУЖЕ СМАЧНІ РЕЧІ

1. ЩО ТАКЕ Є СВИНЯ

Свинею зветься така людина... (Стійстійстій! Не туди заїхав... Отак завсіди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш...)

Свинею зветься така тварина, що має чотири ноги, одне рило, один гвинтом хвіст, пару ушей, любить, коли їй крича­ти: «Пацьпацьпацьпацюуу». Дуже не любить, коли на неї гримнути: «Чучу, бодай тобі була здохла».

Оце є свиня.

Свиня хрюкає, чим і відрізняється від собаки, бо собака гавкає... Крім того, між свинею та собакою є ще одна велика різниця. Собаку завсіди звуть або Лапко, або Рябко, або Бровко, а свиней ніколи так не звуть. Свиню звуть або Чуш­ка, або Ряба, або Біла...

До свиней неґречно раніше ставилися, зневажали свиней, глузували з них...

Що, мовляв, з неї, коли вона свиня? Свиня — й квит...

А потім, як додивилися, як зважили, як підрахували — лелечко моє! Не свиня, а банок. Справжнісінький тобі банок або кооперативне кредитове товариство, куди можна складати все, що є в тебе зайвого, а воно тобі росте, а воно тобі на нього відсотки пруть.

2. ЧЕРЕЗ ЩО Ж СВИНЯ В БАРИНІ ПОТРАПИЛА, А БАРИНЯ В СВИНІ

Через що?

Ану, де ви такої барині знайдете, щоб ти її годував, а вона тобі такуо користь давала?

Ви найдіть денебудь такуо бариню, щоб вона вам разом із барином за 10 років дала 40 000 000 (сорок мільйонів) паненят.

Знайдете?

Та ніколи в світі.

Хоч воно, положим, пани, коли ще мали якономії, плоди­лися дуже добре, але яка з того користь була?

Що ото паненята горобців з централок на селі стріляли та народ православний полохали... А хіба з нього, з того пана, смальцю натопиш?

Тожбо то й є.

А добра свиня та красивий русявий молодцюватий кнур, як підрахував один професор, за 10 років можуть дати при­плоду 40 000 000 свиней.

От і порівняйте їх з паном та з баринею. І вийде, що сви­ня — бариня, а бариня — «свиня». Що кнур — барин, а барин — «кнур».

Певна річ, що бариня — «свиня» в старому розумінні, коли так дивитись на свиню, як колись на неї дивились.

А як узяти користь од справжньої свині, то далеко барині до неї.

Панів позбулися — заводьте натомість свиней. Свиня на землю не зазіхатиме, четвериками не їздитиме, працю­вати на неї треба значно менше, як на пана, а користі від одної свині куди більше, як од усіх панів на цілім білім світі.

3. ЗА ВІЩО ТУЮ СВИНЮ ХВАЛЯТЬ А як же ж її не хвалити?

Купили ви свиню, приміром. Не свиню*, а порося. Замі­шали їй мішанки там чи чого іншого, разів кільканадцять винесли — зирк: уже підсвинок.

Не встигли ви того підсвинка в саж закинути, ось тобі ж була покрова, ось заговіни на пилипівку, незчулись, як три тижні й пилипівки промайнули, а ваш уже «підсвинок» у сажі не вміщається.

А перед різдвом уже всім посемейством на «підсвинку» сидите, «давите», смалите, скребете й чините... Жінка біга, мов менинниця, Васько кричить:

— Тату, мені хвоста! Килинка репетує:

— Мені вуха!

Кум пляшкою зпоза тину помахує:

— З ковбасами, Кіндратовичу!

А ви прямо мов князь: ні підходу до вас, ані приступу.

Бо де ж таки: липівка сала — пудів так на п'ять (кумові ви кажете: «Та, мо', там з півпуда й надрав! Паршиве порося таке, зачучвірене». Обов'язково так кажіть, бо позичатиме, лиха личина), ковбас чотири окості, ніжки, голова, поче­ревина... Та нічого тобі не пропада марно... 85 відсотків живої ваги з свині всі йдуть на користь. Тільки 15 відсотків (кістки) і викидаються... Та й то вже після того, як холодцю мисок із вісім стоїть у льоху та першого дня чекає.

Он що значить ваш «підсвинок»!

Та як же її не любити, коли ні кінь, ні корова, ні вівця, ні коза ніколи вам того не дадуть, що дає вам свиня?!

4. ОСЬ ТІЛЬКИ ЧОГО НЕ ЗАБУВАЙТЕ

Не забувайте того, що найвигідніші свині не прості, а по­родисті свині...

Прості свині — «необразовані» свині... Годуй його, пічкай його, а воно худе та худе.

А як добре породисту годувати, так так, сатану, рознесе, що лежить, як гарба.

Заводьте, значить, породисті свині.

Є ще одна порода свиней... Це так звані «свині собачі». Ви їх не розводьте, але коли вам хто скаже, що свині держати невигідно, так ви тоді йому сміливо загніть:

— Іди ти к свиням собачим! Ось для чого такі свині.

ОТ ТОБІ Й МАЄШ!

— Почекайте, почекайте! Ще два тижні — й гамба! І пара з їх не піде! То вже ми знаємо! Два тижні! А там оті всі ради, оті всі незаможники, ота вся «братія» — аж за­лопотить!

— Так, так! Я вже чув. Агличанка як ударить з Білого моря, а Франція як оперіщить з Чорного, а Польща зза Збруча, а Врангель з Румунії! Два, брат, тижні — й кришка! Співай — «трубу з димом»!.. Петлюра так само не спить. Що ото вони в газетах пишуть?! Та брешуть, сучі сини, й не почервоніють! Знаємо ми їхні газети!

— Та що там говорити! «Знаменіє» ж було таке! Баба Мелашка з Василля розказувала, що не встигла вона курки поглядіти, а воно як засяло, як засяло. Півень як закукуріка, а Рябко як заскавучить!.. А тоді зпоза хлівця голос такий ніби Миколи святого Мирлікійського: «Неси, раба божа Мелашко, до отця Йвана десяточок крашанок. Та двадцять тисяч радзнаками по сьогоднішньому курсу, треба молебня мені, святому, одправити, бо через два тижні і більшовики впадуть».

А вони пишуть:

«Ми міцні! Ми дужі!» Писало б їх і вздовж, і впоперек! Два тижні їм панувати!

...Отаке скрізь: «Два тижні... І капут...»

І от на тобі:

Англія признала!

Італія визнає!

Наввипередки женуться!

Пуанкаре і той уже розгониться...

Даремно й півень кукурікав... І Рябко скавучав... І сяяло даремно!

ПО ІНСТАНЦІЯХ!

Підмітив незаможник Бідненко, що засівна кампанія весняна проходить на селі дуже добре.

«Ке,— думає,— в газету писону! Почитають нехай, як наші господарство народне відновляють...»

За олівець, за папірець і чиркчирк:

«У селі Шенгеріївці справа йдьот пошти што й гаразд. Обсіємось! Роботають, так аж курить, потому — гуртом. Потому — в гурті сила. Прохаю надрукувати. Незаможник Бідненко».

Написавши, до сількомнезаму пішов показать.

— Давай сюди! — голова комнезаму каже.— Потому — по інструкціях треба!.. Самі пошлемо!

І за допис...

— «В гурті сила»?! А про голову нічого?! Смотри какой!

І дописав:

«Найбільше працює й керує голова комнезаму Петренко». Та по інструкціях — до райкомнезаму. Прочитав і голова райкомнезаму. — Іч які! А район так пальцем сякається?! І дописав:

«За безпосередніми вказівками голови райкомнезаму». А секретар додав: «І секретаря»...

Далі ви вже, певна річ, догадуєтесь, що й округа, й гу­бернія...

І приходить до газети:

«При цьому надсилається стаття незаможника Бідненка для друку в газеті». Голова ГубКНС N... Секретар N... Розумієте?!

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка