Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка13/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   40

ЧУДОТВОРЕЦЬМОЛОТОК

Ще шість тому місяців там, де тепер гордо тріпоче черво­ний виставочний прапор, де очі розбігаються від дивовиж­них будівель, шість місяців, кажу, тому валялось там все московське сміття, ганчірки, покидьки, що тисячами підвід цілими століттями вивозилися з московських задвірків та нужників...

Було сказано:

— Зробимо!

І зроблено...

Головвистком, вісім тисяч плотників, каменщиків, садів­ників, чиї молотки ночами й днями не припиняли свого стуку,— і... чудо!

Будовано виставку міцно! Осушувано грунт, з багна пороблено озера та ставки, плацдарм позаливано цементом...

Вона проста, але дебела. Дев'яносто відсотків її будівель розраховано на десять і більше років. Майже вся вона збудована з дерева, з того тобто матеріалу, на який багатий наш Союз. З цього боку вона сама — експонат.

На шістдесяти десятинах розляглася виставка, над са­місінькою Москвоюрікою.

Кримський вал поділяє її на дві половини, з'єднані ви­сячим містком: на Головний плацдарм і на Чужоземний відділ. Сто п'ятнадцять павільйонів має виставка!

Стиль?!


А який «стиль» має СРСР? Такий «стиль» має й виставка! «Союзний стиль»... Вологодська хата... Московська хата... Українська хата... Кубанська хата... Український павільйон...

Грузинський павільйон... Середньоазійський павільйон... Татарське зодчество...

Стиль Бахчисарайського ханського палацу... Киргизький пам'ятник... Двір чувашинаселянина... Туркменська юрта... Киргизька юрта... Кримська сакля... Кавказька сакля... І башти... І чотирикультники, і шестикультники... Павільйонивелетні, що в небо впираються, й остяцьке шатро, куди треба рачки пролазити... Оце й «стиль»! Все тут є! Усього знайдете!

Привезено навіть з Калузької губернії й «курну ізбу»...

Ще й по таких «палацах» живуть у Росії...

І то, кажуть, як забирали в хазяїна його «палац», так іще й протестував...

Йому нову добру хату, замість отого чеперадла, збуду­вали, так і не хотів...

— Моя, мовляв, краща!

А вже на окорока закурився...

Коли входите на виставку з головного входу (Крим­ський вал), перед вами величезна арка з радянським гербом і великим червоним виставочним стягом...

А за нею праворуч бачите дивний якийсь портрет В. І. Леніна...

Мов живий на нім Ілліч. І якісь напрочуд рельєфні, дивні тони.

І що ж ви гадаєте?

З квітів, з живих квітів той портрет! Робота художникасадівника Бежані... Ну, до найменшої деталі, до найніжнішого тону схоплено... здаля, кажу ж, ніколи не догадаєтесь, що то не олійними фарбами мальовано... І мальовано пре­красним художником.

А на другім боці так само з квітів цитата з Ленінової промови на XI з'їзді:

«Наша мета — довести селянинові, що ми починаємо з того, що йому зрозуміле, знайоме й тепер оце приступне, невважаючи на всі його злидні, довести, що ми йому вміємо допомогти...»

Виставка — це те, що, «невважаючи на всі злидні, при­ступне»...

Навіть не так. Виставка — це те, що... злиднів у нас нема...

Не буде... При таких можливостях їх не повинно бути. І не буде...

Ідеш... ідеш... ідеш... Павільйони... павільйони... павільйо­ни... Кінця й краю не видко!

Екскурсії літають. Літають, бо за дватри дні треба все обдивитися, все переслухати...

А що не павільйон, що не крок — новий світ, нові вра­ження, нові слова, нові поняття...

Відділи на виставці такіо: 1) Село; 2) Кустарна про­мисловість; 3) Праця; 4) Науковопросвітний; 5) С.г. й лісова дослідна справа; 6) Землеустрій і каналізація; 7) Скотарство; 8) Хліборобство; 9) Пролетарське хлібо­робство; 10) Городництво; 11) Садівництво; 12) Лісни­цтво; 13) Рибальство; 14) Мисливство; 15) Меліорація й гідротехніка; 16) Союзні республіки; 17) Переробки; 18) Кооперація; 19) Машинобудівництво; 20) НКПС; 21) Вокзал; 22) Ветеринарний; 23) Чужоземний відділ...

Це головні.

А різних іще окремих «дрібних» павільйонів... Газетні кіоски; видавничі кіоски; окремі підприємства, трести, синдикати... Рекламні павільйони... і т. д., і т. д.

В дальших дописах постараюсь зазнайомити коро­тенько з кожним відділом... І то схематично... Іменно коротенько. Бо для деталей треба томи, томи й ще раз томи.

ЩО МОЖЕ ІНОДІ ВИЙТИ, ЯК НЕ ДОДУМАЄ ХТОСЬ, ХОЧ БИ ВІН БУВ ОКРВИКОНКОМОМ

Окрвикоиком на Поділлі виробив правила про роботу сільрад і райвиконкомів, де зазна­чено такийо порядок: коли селянинові треба звернутися з котроюсь справою до сільради, то він не має права зайти до голови або до секретаря й перебалакати, а повинен раніш на­писати заяву, заплатити каїщелярійний збір і подати ту заяву на розгляд.

Виробив і послав. Послав — одержали. Одержали — вивісили.

Вивісили наказ, повісили, значить (нічого, брат, не зробиш, треба!), і:

«Без докладу не заходити!» У «кабінеті» — голова.

У томутаки «кабінеті» біля голови й секретар.

У томутаки «кабінеті» біля дверей цеберка з водою.

У томутаки «кабінеті» біля цеберки сторож.

І в тому ж таки «кабінеті» біля дверей і Рябко.

Усе як слід...

А Горпинин півень, зозулястий отой, що,— ну й бодай же він тобі був здох, та ніякій тобі курці проходу не дасть,— так той, кажу, півень у Степанидиному городі в горосі, стерво, сидить та ще й кукурікає!

І та й не здох би ж він тобі, стерво собаче! І скільки ж я просила, скільки ж я й молила: не пускайте, кумасю, свого зозулястого, бо горох у мене волохатий, а він же ну до зернятка ж виклює! Біжи, Йванько, викишкай! Та наполо­хай, щоб тіні він нашого городу боявсь!

Біжить Ванько:

— А киса! А киса! Здохло б воно тобі! Та грудкою тільки кидь!

Та по голівці тільки лясь! І нема півня...

— А, так ти, страмнюча, півнів нищить?! Воно ж курча, а в тебе ж семеро дітей! Та замість вигнати похорошому — грудкою?! В острозі сидітимеш! Я тебе запечу!

І в сільраду!..

— Півня, Кіндрате Семеновичу, Степанидин Ванько грудкою вбив! А там же і півень як картина! Напишіть же таку бамагу, щоб її в Сибіряку, бо не прощу я їй того ніколи в світі!..

— Ви, гражданко, не пріться в присутственне мєсто, як, приміром, свиня в хлів! Не видите хібаразлі, що без докладу не заходити?

— Куди?! В розправу?!

— Не в розправу, а в сільськой Совіт! Це вам вопервих — раз! А вдруге — два, когда дєло ймєїте, то напишіть прошення та приліпіть марку!

— За півня?! У мене вбили та ще й марку?! Та...

— А так расматрюваться ваша жалоба не будіть! Марок слід наліпить...

Мене скривджено, а я ще й «наліпить»! А не діждеш, щоб я тобі ліпила! Мені наліпи... Ось...

...І майнуло перед начальством таке місце, що на йому ніхто ніколи ніяких марок не ліпив...

Що це значить?

1) Дискредитація, зневага тая влади;

2) Образа при виконанні службових обов'язків.

Бо й справді, хіба ж таки пристало голові сільради на такео дивитися хоч би й у Горпини?..

А винуватий окрвиконком, бо не подумав...

ДМИТРІВСЬКА ВДАСТЬ ПРАЦЮЄ (З натури)

У селі Дмитрівці, Потицького району на Кременчуччині, коли йти шляхом, то можна бачити біля помешкання (а зимою, мабуть, і всередині) сільради, сількомнезаму, взаємодопомоги та книгозбірні, як багато людей, розбившись на гурти, грають в карти з ранку й до самого вечора.

«Дело революции» № 202

— Хто здайоть?! Так чого ж мусолишся, здавай!

— Та стой, тут, брат, телефонограма какаясьто екстрена! В Німеччині революція, чи що, так щоб поддержать!

— Та кинь! Поддержим! Почему не поддержать? Ти в сільраді, я в комнезамі! Здавай! Здавай! Що світить?

— Вино! Іч какая краля виприснула!

— А ми її дідом! А не ходи боса!.. Поддержим, братця! Потому революція... Вся вдасть трудящим! Рабочая, брат, класа как возмьотьс», так...

— Што ж ти, брат, мого панича сьомакою? Єто не йдьоть!

— Чому не йдьоть?! Козирна ж сьомака!

— Та не задержуй, Кіндрате, ходи швидше, а то нерано: треба ще діла розсмотрить!

— Розсмотриш! Смотри какой! Єкстреной! Ти б краще в свої дививсь, а не в сусідові! Іч як оком накида!

— Кіндрате Степановичу, зайдіть ~до розправи, там Свиридів Грицько пакета з району приніс нащот культпросвітньої роботи... Свєдєнія треба дать!

— Не бачиш, що ніколи? На всьо, брат, урем'я должно буть! Раз зайнятой — не перебаранчай!

— Та що ти ходиш? Хвильку жирову давай! А ти червову смикаєш?

— Так справа, каже Грицько, спішна! Питають, які газети виписуєте? Яких книжок треба?

— Жирових! Давай, кажу, жирових!

— Знов краля? Бубнова? А ми її по єтому самому місці! А не вилітай!

— А нащот газет як? Що сказати?

— Скажи... Знов тринька! Той раз ріжок — цей раз тринька! От не везе!

— Так що сказати? Питають же!

— Бочку дамо! їйбо, бочку дамо! Здавай!

— Так скільки ж газет виписуєте? Га?

— Чотири збоку — ваших нєт! Єто ігра! Кидай хвиль­ку! Осточортіло...

Бам! Бам! Бам!..

— О! До церкви!

— Кидай, хлопці! До церкви дзвонять.

НА ПЕРШИЙ ПРИЗ

На Харківщині незабаром одбудеться огляд усіх сільрад. Виявлятимуть комісії, яка, мовляв, сільська Рада най­краща є.

Кому тобто перший приз дати.

Треба до тих оглядин, значить, підготуватися, щоб не піддаться.

Щоб наша взяла. Щоб наша сільрада за найкращу ви­йшла.

Товар, значить, лицем слід показати, щоб усі бачили, щоб усі знали, що не чоботом ми, мовляв, сякаємось. От тут і викажіть.

Данилівська, приміром, сільрада тричі на тиждень само­гон п'є. На кожного члена припадає в тиждень по чотири пляшки, а на голову шість.

Що й казати, робота добра, приз дістати можна, але не піддавайсь, хлопці!

Бо можна й більше! Як при хорошій закусці та ще як первак з цукру, то можна за одно «засідання» по три пляшки на парсону.

Як тричі пити на тиждень, то це вже й дев'ять пляшок на кожного члена.

А голова хай пляшок на дванадцять дує! На те він і голова!

От уже і поб'єте Данилівку. Приз буде ваш.

Знову ж таки взяти стрільбу з куцака!

Коли Даиилівка стріляє після кожного «засідання» по десять разів, полохаючи всіх «живих» та «автокефальних», то ви смаліть залпами.

«Назасідавшись», значить, виходьте на головну вулицю й жарте в Килинин бовдур!

Голова хай за тин держиться й командує:

— Ік! Ппплі!

І бабах! Тільки разом треба, щоб гук великий був... А як у той час Килина через вулицю за курчам біжить, то тоді:

— Ааа?! Тут начальство проходку дєлають, а ти за курчам?

І в Килину. Щоб поважала начальство, щоб не бігала перед очима.

А взять хоч і школу.

У Таранівці, приміром, чотири шибки вибито, а у вас жодної.

Певна річ, беріть ломацюгу й побийте у своїй школі всі шибки дощенту.

Щоб ваше зверху було.

Щоб не дати Таранівці перевищити вас.

Або церква?

У Гомільші, приміром, піп має сім кімнат з кухнею, з городом, полем так десятин на дванадцять, а у вашого нещасного тільки шість десятин та ще й з будинку церковно­го виселили.

Миттю нарізайте йому ще десятин двадцять, будуйте новий будинок і збирайте по десять пудів з душі на під­держку!

Ваша зверху буде...

Та хіба мало «ділов» різних на селі. Треба тільки за­здалегідь усе зважити, обміркувати... І матимете тоді перший приз.

НУ КУДИ його?

В Болгарії революція. Цар болгарський Борис зрікся престолу.

З газет


Погано, їйбо, погано за царя бути. Царюєш, царюєш, аж ось тобі — на! Наставляють коліно, підштовхують — і лети! Лети, а тобі ще ззаду: Котись! Котись!

І котись, бо не покотишся — піддадуть все 'дно.

Покотивсь, значить, став:

— Ну та й що? Що робити?

Царем був — роботи не дуже багато.

Натяг мантію чи там ще яку лиху годину, насадив на голову корону, в руки скіпетра. І йди собі, головою, як кобила в спасівку, покивуй!

Тобі зусюди «ура», «слава» тобі летить з усіх боків, полі­цейськими нагаями підштовхана.

Харрашо!


Подадуть тобі закон, покажуть пальцем місце, де тобі розписатись треба, ти собі потихеньку, як колишній стар­шина, й виводь: «Миколай» або «Борис».

І все!


І жалування добре, і їсти є що, жінка не скиглить, діти твої, царенята, не голодні... Та не життя просто, а чай з цукром...

А ось тепер що?

Куди підеш, кому скажеш?

За писаря в сільраду не приймуть, бо нових порядків не знаєш.

І в комнезам не візьмуть.

Може, попервах би й утерся якнебудь, так потім все 'дно вичистять.

«Примазався,— скажуть.— Елемент!»

Сказать би, обчественні свині пасти,— так не впасе, лиха личина. Порозбігаються.

Про череду я вже й не кажу, бо зроду ж корови воно не бачило, а молока схоче вкрасти, сяде, дурне, бугая доїти.

А бугаї цього не люблять.

Уб'є, а тоді всій громаді й відповідай.

Морока з отими царями безробітними!

Ну куди ти його приткнеш?

Не йначе, як віз піску купити,— хай у бакшу грається.

КОГО ДО РАД ВИБИРАТИ

Кого?!


Певна річ, людину статечну, богобоязливу, у добрій чумарці, щоб, як буде головою Ради, заклав руки за чорзнащо, кахикнув на свої п'ятдесят «утаєних» та:

— А поклич, Свириде, мені отого, що у «незамож­никах» значиться! Я йому покажу, у якій дірці раки зимують!

Отакого й вибирайте. Матимете принаймні голову, що здавен до того звик, здавна за церковного титаря правив і цілителеві Пантелеймонові свічку ліпив. Та не просту собі свічку, а золотою биндочкою обкручену.

Оце буде вам голова!

За члена найкраще підійде місцевий крамар. Людина він поважна, у піджаку й з цепкою. А тепер у вас які члени в Раді?

У шинелі подраній, у латаних чоботях, у полотняних штанях...

А то сидітиме, як великодня писанка! Приємно буде й у ноги вклонитися. За секретаря кого? Та ясно ж кого!

Писаря бувшого. Він же по бамагах як автомобіль! Тільки: чирк! чирк! чирк! чирк!

Ну як уже писаря нема, тоді б врядника або стражника. Він всі закони знає...

Щоб діло в Раді робилося по совісті, вибирайте туди й попа!

Це — обов'язково.

Що тепер за Рада?

Збереться, дивись, «Інтернаціонала» або «Заповіта» співає.

А то збереться нова Рада:

— Благословен бог наш! Серце просто радуватиметься...

І жінок не забудьте. Бо тепер часи нові — жінка однакові права з чоловіком має.

Хто там у вас найкраще гонить? Мокрина?

Мокрину й виберіть. Щоб начальству не далеко було бігати. Та й вам самим не треба буде для начальства шу­кати по кутках перваку. Тут у Раді куб поставлять — і гони!

Оце буде Рада!

ТОСКНО БУДЕ... І ЖУРНО БУДЕ..

А чого тоскно буде? І журно чого буде?..

А того тоскно і того журно житиметься нам на світі бі­лому, що... автомобілів менше вулицями літатиме, менше гудітиме, менше ревітиме, менше свистітиме...

А винуватий у всьому тому нарком земельних справ СРСР т. Смирнов.

Узяв та й наказав:

— Дві машини залишити тільки для вжитку, а сім у Держфонд! Потому,— говорить,— дорого!

І стогін великий у Наркомземі пролунав, і потьмарились лиця многії...

А «Правда» єхидно великими літерами:

«А хто далі?!»

Виходить, значить, що треба комусь і «далі»...

І буде на вулиці тихотихо...

І не буде вже й людей роздавлених...

І йтимеш вулицею спокійно і не блиматимеш баньками, як затюканий звір...

І буде в нас багато часу, і бензину, й шмаровидла, і шин, і магнето...

І буде тоскно... І буде журно...

Бо весна після зими у нас настає.

Квіточки розквітнуть, зіти зазеленіють, травиця шовкова випнеться у Померках, у Сокольниках, у Люботині, у Високому, у Зеленому...

Сонце світитиме, пташки щебетатимуть...

А Аріадні Валентинівні на травицю забажається... З па­кунками, з ікрою зернистою, з собачкою шпіциком...

А може, в неї чоловік директор... А в нього авто був... І не один... і не два...

А тепер:


«А хто далі?..»

І йому треба «далі»...

А в потязі душно...

А на авто вітрець повіває... І не трясе... І швидше... І в черзі не стоять...

Аріадна Валентинівна плакатиме, шпіцик, собачка, скиглитиме, директор сопітиме...

І буде тоскно... І буде журно.

НІЧОГО НАРІКАТИ

Пишуть з усіх сіл до нас:

— Рятуйте! Бабишептухи заїдають! Розвелось їх по селах, що ні проїхать ні пройти!..

Бач які?!

Тепер — «ряаатуйте»!..

А як пупи різати, так тоді не«рятуйте»!

Тоді до баби!

Як бешиху шептати — до баби!

Пристріт, обкладки, глаз, родимець — так тоді:

— Бабусю! Чи не пошептали б? Я вже вам і яєчок, і пшінця, і як Мура отелиться, то й сметанки!

Та вже мені не кажіть: знаю й ще чого до баби ходите...

І порох пити, і селітру, і...

Чого ж тепер кричите?

Що з десяти дванадцять умирає?

А як же ви гадали? Щоб так ото баба шептала, а ви жили собі та й жили...

Ні! Так не буває!

Мріть уже, раз до баби йдете!

То вже таке діло...

Лікарів же та фельдшерів не хочете?

«Тумана, кажете, напущають» та «пошесті розносять»...

І правда. Хіба ж таки лікар там чи фельдшер — хіба вони те зроблять, що баба?.. Покличте лікаря на вродини, так він вам почне руки мити, струмент варити, породіллю на чисте рядно класти, бабів з хати повигонить, та чистими ножицями пупа одріже, та зав'яже...

Хіба це порядок?!

А баба богові святому помолиться, та в попіл руки, та іржавого ножа, та поплює, та подує, та прикаже... От воно й умирать легше!..

То єрунда, що потім у дитини пуп гниє, аж доки сватів по­силати, а в матері «золотник» не на місці та кров'ю сходить... З бабою!

Або візьміть обкладки...

Лікар, так він починає під шкуру штрикати, та горло мазати, та різні компреси... А з бабою так просто іграшки!

Баба знає, як це робити... На те вона власними руками й зінське щеня давила... От вона тими самими руками й обкладки давить... Лізе собі в рота й давить... Пильнуйте, щоб тільки свічка була напоготові та труна...

А поховати — це штука не велика.

Отож не нарікайтеї Мріть собі потроху, царство вам не­бесне...

Та тікайте од лікарів...

Тоді попам хоч заробіток буде, а то вони тепер дуже бідують.

САМІ ТОБІ ЧУДЕСА! На Поділлі це так...

Що не день — то й чудо! Що не день — то й чудо! І то різноманітні чудеса...

Не те, що там обновилася ікона, та й обновилася ікона, та й ще раз обновилася ікона...

Подільські чудеса — серйозні чудеса, чудесні чудеса й таємничі тайни...

Все од сили вищої, од сили потойбічної, од сили ма­гічної...

Спочатку за чудеса взявся був бог... Старий бог христи­янський, що споконвіку своїми чудесами вславився.

Калинівське, приміром, чудо, коли з сухого, порохнявого хреста потекла кроз гаряча і коли пастухові калинівському з'явилася матір божа преподобниця й промовила:

— Іване! Висякай носа та оголоси всім вірним, що на цім полі мають поставити тисячу шістсот штук дерев'яних хрестів! Важких хрестів, дубових хрестів!

Це вам не «обновлєніє».

І тепер уже на калинівське, кажуть, поле розумні люди щось понад три тисячі хрестів понаносили. І ще несуть...

Треба було тільки тисячу шістсот штук для богородиці, а вони гатять, і гатять, і гатять.

Вистачить і для богородиці, і для сина божого, і для отця небесного. Та й духові святому буде де пересидіти, щоб крильця відпочили.

Оце чудеса!

Але це божеські чудеса...

Чортяка, дивлячись на такий успіх богів, луснув хвостом по стегнах. «Що я в бога, мовляв, теля з'їв, чи що?! Хоч і з'їв, так тільки яблуко!»

І собі за чудеса. Та таких натворив, що куди тому богові!

Ось що пише «Червоне село» про те, що чортяка по се­лах творить:

«В одному селі сидять комсомольці на зборах і диску­тують, чи є бог та чорт, чи нема. Вирішили: нема. Коли — гульк! — панок. «Є,— каже,— бог! Обидва ми є!» Дивляться, а в панка ріжки випинаються, випинаються. І хвіст росте, росте, росте. Комсомольці — ходу! З того часу не стало в селі комсомолу».

Друге чудо:

«В якомусь селі чорт переодягся панком і прийшов на збори комнезаму. Так голова як уздрів — збожеволів». Третє чудо:

«Ішли до калинівського хреста люди молитись. Ішли через ліс. Переймає тих прочан стражник та й каже: «За­йдіть,— каже,— люди добрі, до мене в церкву помоли­тись». Зайшли люди в церкву, почали мируватись. Помирувались одинадцять душ, коли це півень: «Кукуріку!» Зирк — церкви нема, а в тих одинадцяти — на лобі чорні плями».

Отаке на Поділлі чортяка викомарює.

Комсомольців порозганяв, комнезамів поперелякував та ще й одинадцятеро прочан понівечив...

І, головне, ніякого порятунку — лиха його година знає!

Навіть комсомольці не беруть — на що вже хоробрий народ!

Є ж прекрасний спосіб од чортів: голова зборів хай чита «Да воскреснєт бог»,— секретар — «Отче наша», а най­дужчий з присутніх підходить ззаду та: «Господи, бла­гослови!» — і по уху!

Чорти цього дуже не люблять...

Не люблять і ті, хто це розказує.

А ВИ ОТАК!

— Так чого ви гніваєтесь?

— Чого гніваєтесь?! Не гнівайтесь ви! Галасують про «ножиці», кричать: «Стуліть ножиці!» — а беруться за коні, а беруться за авто, а беруться за кабінети, а беруться за бланки, а беруться за штани... Чорт його знає, що за народ!

— Та що таке?

— Що таке?! «Ножиці» вам муляють, так і стуляйте їх собі на здоров'я! Так при чім тут я?!

— А хіба вас істуляють?

— «Стуляють»?! Тридцять автомобілів на цілий Харків, а решту в Держфонд?! Стуляють! Сорок кобил на цілий Харків, а решту в Держфонд!

— Ну, так що?!

— А коли я працюватиму?! І як я працюватиму?! Я встаю, я їм, я їду... Жінка встає, жінка їсть, жінка їде... Я їду автом на службу, жінка їде конем на базар... А тепер що буде?! Я встану... Так мені, ви думаєте, буде час попоїсти?! Що ж ви думаєте, що «відповідальна» жінка пішки на базар піде?! Чорта з два! Так я мушу на базар, а потім з базару, а потім на службу, а потім із служби! Уявляєте?! Так вони мали одні тільки «ножиці», а тепер і я буду «но­жиці», і всі ми будемо «ножиці»... Ноги в тебе через два тижні розкарячаться, спробуй тоді їх істулити... Так, повашому, це буде — нема «ножиць»?.. А помоєму, це буде — самі «ножиці»...

— А ви не розкарячуйтесь.

— «Не розкарячуйтесь»? Три роки їздю вже, одвик хо­дити, а тепер несись, як той хорт, я не уявляю, що буде! Що буде? Просто страх!

Боїться, бідолашний!

А мені оце дядько в потязі розказував:

— Як благословиться тільки на світ, ціпка в руки та за тридцять п'ять верстов з облігаціями... Ідеш та гудеш, як той авто!..

Спробуйте так, як дядько: за портфель та на вулицю. Ідіть та: «Гу, Гу! Гу!» Незчуєтесь, як і на службі будете!

НЕ ДУРАК КОРОЛЬ... Грецький король Георг не дурак!

Виганяють грецького короля Георга з Грецького коро­лівства...

— Не годишся,— говорять.— Ну, який з тебе робітник?! Платню тобі плати, «сверхурочні» плати, тантьєми плати, роз'їзні плати, кватирю тобі давай, коні тобі давай, авто тобі давай, пайок давай, одягай, обувай... Дорого це все, твоє королівське величество! Ти в нас як директор ніби банку чи тресту якого. Так директор — то ж спец, він

«ножиці» стуляє, він, можна сказать, «смичку» пролета­ріату з селянством робить, а ти що?Г Король! Ні на ману­фактурі ти не розумієшся, ні торговельних операцій не знаєш... Ну скажи! Доручать тобі, приміром, в діловім клу­бі про «різницю» цін доповісти... Що ти скажеш?! Тожбо то й є! Рощитуєм. Не служиш ти більше в нас... Забирайся!..

— Не служу? Дзуськи! Викусіть, мої вірнопіддані! Так ото вже й не служу?! А за два тижні ви мене попередили?! Експлуататори чортові? Попередили, питаю?! Що ж ви думаєте, що я так ото й піду? А до трудсуду не хочете?!

— Як?!


.— А так! Кілька років служив, хароший був, а тепер на вулицю?! В мене сім'я, в мене діти! Зима... Де я тепер роботу знайду?

Я розумію, що почнете підкопуватись, придиратись, все 'дно причіпку знайдете... Не служить мені більше, я це вже почуваю... Але так я не піду... Компенсацію, будь ласка! За два місяці... Двадцять мільйонів драхм... І на переїзд 2 1 г мільйони драхм... І два тижні я ще король... Посада за мною. А то «забирайсь»! Які найшлись?!

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка