Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка11/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   40

2. Відомість на земельну площу (17 шпальт!),

3. Відомість про число худоби в селі (19 шпальт!).

4. Відомість про число мертвого інвентаря (26 шпальт!).

5. Відомість про число фондових участків (18 шпальт!).

6. Відомість про число прокатних пунктів (14 шпальт!), де щомісяця пишеться: «Прокатних пунктів нєт». Щомісяця це пишеться!

7. Відомість про засівну площу (18 шпальт!).

8. Відомості про колективні господарства (11 шпальт!).

9. Анкета гідротехнічного обслідування (12 шпальт!), де щомісяця постановляється в одній шпальті, що село має 15 зрубових колодязів.

10. Відомість про покривні (злучні) пункти на 11 шпальт, де в одній із шпальт урочисто щомісяця проставляється «2» (два бугайці), а в другій «1» (кнур).

Не забувайте ж, прошу вас, що це постійні, щомісячні відомості, які не торкаються різних періодичних сільських кампаній!

Може, цікаво, скільки й яких списків склала наша сіль­рада за останні дватри місяці не постійних, а, сказать би, «кампанійських»?

Нате!

1. Списки на трудгужподаток.



2. Страхові списки на будівлі.

3. Списки засівні на озимину.

4. Списки засівні на ярину.

5. Страхові списки на худобу.

6. Списки єдиного с.г. податку.

7. Списки подв.маєткового податку.

8. Списки садибного... »

9. Списки загальн. гром... »

10. Земельний список...

Все це не списки, а «списочки». Аркушів у них, аркушів, аркушів!..

І все це роблять у нас Яким Федорович (голова) й Назар Григорович (секретар), які ще ж мусять «в свободноє

от занятій урем'я» орати й сіяти, косити й молотити, бо їм, як і «простим» людям, їсти хочеться і які «в противному случає будуть арестовани»...

У сільраді, в шафі, в самісінькім низу, є чимало книжок з підписами: «Пасічанський сільський староста». Там є і «входящі», й «ісходящі».

Приїдьте колинебудь до нас та й порівняйте ті «входя­щі» з теперішніми «входящими». Я порівнював.

І виходить, що тоді «входило» до розправи на рік с т одвісті папірців і «виходило» так само.

А тепер, коли станете на дверях у нашій сільраді, так ті папери не «входять» і «виходять», а натовпом «пачками» влітають і вилітають.

Як бджола з вічка!

Пишуть, і пишуть, і пишуть, ї пишуть...

Подописувалися до того, що вже отаке пишуть:

«В с. Гомельше на рогатому скоте появілась сібірская

язва, что установлено ветєрінарним врачом, которий падаєт

скоропостіжно». Тут — «упадеш».

Московська «Правда» нещодавно багато писала про бо­ротьбу з паперовою зливою взагалі, а статистичною зокрема. Треба боротися!

Треба, бо недалечко той час, коли на нашім пасічанськім цвинтарі будуть дві свіжі могили. І написи на тих могилах будуть такі:

«Тут покоїться прах раба божого Якима Федоровича Володимирова, голови Пасічанської сільської Ради, утопшого в паперах во царствії твоєм».

А другий такий:

«Тут поховано секретаря Пасічанської сільської Ради Назара Григоровича Головню. Знайшли мертвим під «входящими».

А й Яким Федорович, і Назар Григорович хароші люди й хароші, зразкові робітники.

І сільрада в них як писанка, і школа в них ремонтується, і все в них вчасно, і все в них у порядку.

Не губіть їх!

У ХВОСТІ СИЛА

Пече...


До того пече, що дід Панас, той, що ніколи в світі без шапки за ворота не виходив, сьогодні стоїть за ворітьми, рукою очі затуливши, без шапки й кличе:

— Ацяцяцяцяцю!

Кури під погрібником. Гуси в холодку, під «потребилівкою» (вже*чотири роки замкнена стоїть!), а Йванів лошак, риженький, той, що з нього:

— Ну й кінь буде! От, брат, кінь! Та й не вдивительно: з заводським ізлучав — от воно й лошак як лошак!

Так той лошак стоїть на вигоні, сонячними списами про­ткнутий, та головкою тільки: Тактак! Тактак! На все, мовляв, «согласний».

Вискочиш із хати (вискочиш, звичайно, в такому вигляді, як тільки на селі можна з хати вискакувати), так і те, в чому вискочиш, хочеться з себе здерти...

Дереш за шкуру й лаєшся, що в тебе груди не на ґудзи­ках. Розстебнув би так на всі зразу, розпанахався, щоб дуну­ло туди й видуло з тебе оті сорок ступенів Реомюрових.

До одинадцятої наближається...

В повітрі камертони золоті:

Дззз! Дззз! Дззз!

Медяні камертони, що на спаса бабі Мелашці коржі со­лодитимуть, а на страсть свічку зліплять.

Тріскатиме й плакатиме перед «усіх сверблящих радості» та свічка жовта, старечими бабиними Мелащиними руками зсучена, а баба Мелашка стоятиме навколішках, битиме поклони:

Покрий нас, заступнице, чесним твоїм семафором...

І плакатиме баба Мелашка, благаючи в «заступниці» «се­мафора» на свою сиву голову, похилу, бо звідки знає баба Мелашка, чи «семафор» у «заступниці», а «омофор» на заліз­ниці, чи «омофор» у «заступниці», а «семафор» на залізниці...

Камертонам медяним нема до того діла: Дззз! Дззз! Дззз! Вони працюють...

В ліс! Під грушу, під дуба, під ліщину!.. Під чорта, під диявола!.. Під що завгодно, бо пече!.. Бо свердлом гарячим голову твою просвердлює оте око вогняне, що виткнулося

з блакитної перини поміж двох пухкеньких хмарокподушечок!

...В лісі... Ху! Ніби віялом махнуло... Лежиш, і все тобі байдуже...

Чи вб'є Пілсудський Шептицького на двобою, чи Шептицький Пілсудському черепну розколеть коробку... Так тільки іноді думка, як кирпичина, в голові повернеться: «Краще, якби той того, а той того... Обопільно».

...Пече...

* * *

— Тррр!.. Куди, ряба?! Та куди ж ото ти, ряба? Кажи, га? Тррр! Тррр! Та бодай же ти йому була ж іздохла! Тррр!!!



В лісі содом... Тріщить ліщина, летить сухе гілля... Якась шалена лавина мчить лісом до узлісся...

І в цім галасі, в цій бурі тріску й лопотіння, як вибухи гарматні, виривається люто, тривожно, з плачем:

— Куди, Манька?!

— Куди, Мура?!

— Куди, Рижа?!

— А не здохла б вона тобі?!

— Тррр! Тррр! Тррр! А лавина мчить...

Ось вискочила Мура на узлісся... Очі дикі, червоні... Тремтить уся... Стала...

Замість хвоста автомобільна шина...

— Тррр, Мура! Тррр! ...Ніби гарячим залізом жигнуло!..

Опукою б'є на місці, підстрибує, як молода сарна, люто кидає задніми ногами, хвіст скручується ще щіль­ніше...

— Ммме!


І стрілою в яр!..

Бере бар'єр, як премійований скакун, і котить житом, просом і огірками до колодязя...

За нею «колбасою» смалить Митрів третяк половий...

Він іде якось вихилясом. Голова йому збоку, передні­ми ногами забирає так, ніби хоче ними вхопити щось перед себе, пригорнути його, стиснути й поперти далі... В нього «ммме» мужнє, люте й загрозливе... Хвіст — оби­чайкою...

На мить зупиняється перед тиномбар'єром... Раптом рвучко б'є лівою задньою, і вже «обичайка» його тільки мигтить серед колосся...

Мура вже позад нього...

...Хвилина... Й розгорнутою колоною вихором жарить уся череда...

Молодняк іде жартуючи, «з колінами»...

Поважна Чорна, що «вже оце восьму весну все бички й бички» в ар'єргарді, як «коміческая старуха» за балетом у веселій оперетці...

...Тину нема. Стирчать тільки кілки...

І плаче, ' випростуючись, жито, плаче просо, плачуть огірки...

А з лісу, наближаючись до узлісся, біжить спотикаючись:

— Тррр! Тррр! Тррр!

— Не впасеш, лобуряко?! Не впасеш?!

А що я йому зроблю, як вони мов показилися!

— Показилися?! На вулицю так на налигачі не вдержиш, а худоба так у житі?!

— Самі впасіть! Закрутить хвоста та й подалось! Що я його, за хвоста весь час держатиму?

— І держи! Бачиш, що задирає, візьми й «оддери»! Лясь! Лясь! Лясь!

— Я більше не буду! їйбо, не буду!..

* * *


А Онисько:

— І от же лиха личина! Одрубай йому хвоста — мух нема чим одгонити... Залиш йому хвоста — дрочиться...

Становище безпорадне.

МЕД


Мед — штука солодка!..

Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так. Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.

А вони дощем золотим на сонці до вічка падають. І гудуть, гудуть, гудуть... — Гудьоть! Медок несе!

— Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька... А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!

— Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Дааа! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба мені! Не буде, думав, старого Глушка!

— А ви чого «загули»? Побджолячому, чи як?

— Побджолячому... Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджо­лами треба похорошому... Божа вона тваринка й порядок любить...

— А що сталось, діду?

— Сталось... Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу... Роя збирав... Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить... Я за колодку, за дра­бину й чекаю, де сяде... Сів, бачите, он на тому бере­сточку... Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш — і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз... І колодку в самий раз пристроїв, і все... Тільки наважився струсонути — воно, лиха личина, хай бог простить, тільки — дззз! Та в самісінький же вам ніс: раз!

Та так же болюче, як ніколи!

Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене! Труснув ще...

А воно штук із десяток у лоба як ужарять!

— Чорти б вас!..

Тільки ото промовив «чорти», коли це: Трісь!

(А колодку з роєм держу!)

Трісь! — та як поперло, як поперло, так, їйбо, хай бог простить, сажнів з п'ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі з кабаном опинився...

Упав та й стогну!

Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали! Отаке буває...

«Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш»,— каже стара.

Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по па­сіці чорта згадав, тікай краще. Особливо як за роєм лізеш.

Чорт, знаєте, та ще при трухлявій драбині завжди таку халепу вам устругне...

А мед... мед, що й казати, штука солодка...

ЯК Я РИБУ ЛОВИВ Раанок! Не ранок, а вірші!

Угорі — небо. Внизу — земля. А передо мною ставок... Ви знаєте, що таке ставок?

Це така великавелика глибока з землі тарілка, а в ній не «Supe a la peisanne» (так у «Ренесансі» пишуть), а вода.

А у воді — риба, раки.

Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться то й рака.

Це одно. '

Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку Із свіжої риби.

Для того з собою взяв:

а) Обов'язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),

б) сантиметр,

в) циркуль,

г) парасолю (сонце!),

д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, пляшка перцівки («довоєнного качества»!), 2 ф. хліба й ін.,

е) посвідчення особисте, є) учотну картку,

ж) удку,

з) жінку.

Все, значить, що полагається. Закинув...

— Клюйоть, дядя?

— Проходь! Проходь! Свого часу клюніть! Пішов... І вже здалеку на голос «Гречаників»:

Удіть, дядя, удіть,

А вечерять чтосьто будіть.

«Смійся,— думаю,— смійся!»

Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: «Отже, дивись: кисень з воднем, якенебудь Н20, а скільки риби має...»

А я, можна сказати, людина, homo, а хоч би тобі паршивенька тулька!..

Коли це: плигплигплиг! Поплавок!

Сіп!


— Є!! Ага! Лови, жінко, ловиловилови! Держи! Впі­ймала?

— Є!


— Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай обов'язкову постанову Губвиконкому. Як там сказа­но? «Карась не менш як три вершки. Міряти від середи­ни ока до задньопрохідного плавника». Добре! Шукай око!

— Є!


— Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Тааакс! Держи! Шукай задньопрохідний плавник!

— Я не знаю де!

— Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!

— Та нема!

— Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!

— Ой! Уже!

— Що вже?!

— Виплигнув! У воду! Ононон! Поооплив!

— От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці слу­жила! Паршивої риби не вдержиш!..

...Плигплигплиг! Поплавок.

— «Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно?

— Три вершки!

— Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од'їла! Як же тепер?

— А я не знаю!

— Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай!

— Ооо! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?

— Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!

— Давай сантиметр! Почнемо від голови.

— Та то ти з хвоста починаєш!

— Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й го­лова!

— Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а ла­єшся!

— Не все тобі 'дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?

— Ну?!

— Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!



...Ходім додому!

Вечеряв «дядя» не «чтосьто», а тараню.



усмішки київські

ХАРКІВ — КИЇВ

(Дорогою)

Дуже просто це все.

Берете п'ятсот сорок карбованців грошзнаками 1923 ро­ку (усього тільки), біжите в Харкові на міську залізничну станцію.

— До Києва мені! На скорий! Через Полтаву шепетівським!..

Хапаєте квитка і біжите додому. Хапаєте речі й біжите на двірець. Біжите пероном.

Підбігаєте до першого вагона й на східці...

— Ваш білет?!

— Ось!

— Це сьомий, а ваш третій! Біжите далі...



Ви обов'язково курите. Як біжите од сьомого, то кидаєте спересердя недокурок на перон.

— Гражданин! Три карбованці золотом! І коли вас уже привчимо?!

— Та я... Та їйбо...

— Три карбованці! Інакше, будь ласка!..

— Тьху! Ти, лиха година!

— Ще три карбованці, гражданин! Плювать заборо­няється...

Платите тільки три й біжите далі...

— Куди?! Це шостий! Ваш далі... Смалите «далі».

— Ваш?! Це п'ятий! Далі!

— І ти, боже мій!

— Ваш?! Це другий! Ви пробігли!

— Ху!.. Це третій?!

— Третій!

— О!


І раптом на східці. Прожогом!

— Та чого ви так? Ще встигнете! Горить, чи що?!

— «Горить»! А вам що?! І спішу! Що я, даром за «скорость» заплатив? Гроші за «скорость» берете, а спішить не можна?! Які?!

Сіли...


— Пиши ж!

— Та писатиму! З дитинства пишу. Як руками не воло­дітиму — ногами писатиму!

Бамбамбам! Сюрррррр! Поооїхали...

* * *


Вагон повнісінький індексу госплану, товарового карбо­ванця і «помилуйте — хунт білого вісім з половиною»...

Отак — ревізор «об'єдінєння»...

— Знаєте, п'ятнадцятий розряд плюс командировочні... Жить можна, хоч жінці і двадцять чотири роки! Я з мо­лодою одружився! Кімната на Пушкінській!.. А ви з Москви?

— З Москви! Жить можна! Червінець дев'ятсот п'ятна­дцятого! Розряд шістнадцятий! «Нагрузка» — п'ятдесят від­сотків!

— Ооо! Так єто же харашо!

— Ну не без того... знаєте!

— Ну певна річ...

Отак — пальці, нігті й ножиці — маленькі... Самий ма­нікюр, у кашеміровій спідниці і в газовій хустці аж до під­боріддя.

— У відпуск! Оддихнуть! Так устала! Так устала!

— А ви де?

— Машиністка!.. Роботи! Роботи!

— А ви так, на вигляд, нічогенько!

— Так устала! Так устала! Ви мужчини, а ми женщини! Мужчинам легше, а ми женщини!

І око зпід газової хустки так лукаво на того, що ото «ви мужчини»... А «ви мужчини» хлопець чорнявий. Кучеря­вий та чорнявий... І френч аж прилип до нього...

— І мужчини, і женщини однаково...

— Женщина одвертіша й щиріша. Ми довіряєм! А вам, мужчинам, довіряти не можна! Правда?

— Чого не можна?!

— Ви ж мужчини, а ми женщини! Хихи! Хихи!

— Мооожна!

«Можна,— думаю собі.— І навіть довірить...»

— А я у Вукоопспілці! До мужа їду! Так хочеться, так хочеться! Щоб швидше!

І брови вгору. А брови! Брови! Хоч у хомут закладай! Яку хочте вагу витримають, аби гужі добрі. І чорні, чорнії На білому тлі, як дві п'явки, добре нассавшись, хордами лягли...

— Хоч би скоріше!

— Да, знаєте?! За шість місяців? Ну, ще говорить можна вивчитись! А писати, ну ніяк! Читаєш оті українські газети, ну, як ти за шість місяців вивчишся!

— А, знаєте, треба! У нас наказ! Хто не знатиме, звіль­нятимуть!

— Видумають?! Ну, навіщо воно? Кому воно потрібне!

— Ви, товаришу, недооцінюєте національного моменту! Це величезний чинник! І от, як реальні політики...

— Ааа?!


— І в нас! Ну, як я буду!! Приносять поукраїнськи. Пере­пиши. Я переписую... Тепер, знаєте, так трудно службу дістати.

— Ков'яги... Водяна... Копи... копи... копи...

І косять... косять... косять... І орють... орють... орють...

Стане, зирне на потяг, і знову коса над прикорнями зашуміла. Хліб буде.

* * *

Поряд у вагоні зародок української опери до Києва вер­тає. Артисти М. І. ЛитвиненкоВольгемут, Микиша й Луб'янцов. Концертувати їздили: демонстрували в столиці українську пісню.



— Ну як?

— Буде опера! Українська опера буде! Всі в Харкові прихильно поставились. їдемо до Києва конкретизувати!

І очі блистять в усіх: опера буде!

Полтава зеленими кучерями тріпонула. Он на горі!

Ось Ворскла! Тихо, так тихо підкрадується до Полтави, щоб обнятися... Давно вже вони обнімаються, Полтава з Ворсклою, одна в одну закохані...

— Е! В нас Ворскла! Це так полтавці...

— Е! Наша Ворскла біля Полтави тече! Це так, хто над Ворсклою живе...

І треба ж ото так закучерявіти, та ще й на горі, та ще й над Ворсклою!

Ну як ото лялька! Пишна, така пишна та тиха, така тиха, слухняна.

Хароша Полтава!

І люди на Полтавщині хороші!

М'якенькі:

— Мольока ви б у мене не взяли часом? Не люди, а просто тобі земляки...

Хароша Полтавщина. Краща, як Харківщина...

* * *

Абазівка... Решетилівка... Миргород... У вагоні сутеніє...



Ревізор «об'єдінєнія» вже засмалює на всі завертки... Усміхається вві сні: очевидно, на один розряд підвищили...

«Манікюр» тихенько «Молчи, грусть, молчи» виє, а «Вукоопспілка» стелеться та все:

— Ах! Скоріше б!

В останньому купе хтось гармошку витяг і потихеньку «тре на порох усіх катів».

«Ми всіх катів зітреееем на порох...»

І так ніби отой порох із стертих усіх катів сиплеться, сиплеться тобі в очі, сиплеться... І... засипав... Смик!

І вже з купе:

— Триндитриндитриндитриндитринди... Полька!

Перетер, значить, катів і в танок ударив...

Сниться, ніби на весіллі десь з дружкою по хаті гасаєш...

— Товаришу! Чи не можна полегше?! Полицю провалите!

«Дивись,— думаєш,— зроду не танцював, а тут як урізав, на верхній полиці лежачи». Мент... і провалля...

* * *

— Вставайте, до Києва під'їздимо! Зараз міст! Потяг тихотихо суне...



Дніпро! Спить ще, легеньким серпанком укритий...

Тільки ажажаж ондечки зуби вишкірили: сонце вже одним променем їх лоскотнуло. Усміхнулись і щільніше серпанка натягають.

— Не займай! Ще хоч хвилину! Розніжились...

Лавра...


Сіртонулась до неба дзвіницею й стала. А може, там нема до кого й сіртатись?! А ось «бога» топили!..

«Видибаввидибав» — не видибнув старий Перун, захли­нувся... А який «могутній» був!

Досидівся на горі, поки за бороду — й бувай здоров, боже! Грими там, на тім світі!

Саваоф хитріший! На небо забравсь.

Нічого. На «юнкерсі» привезуть...

Не «видибне» й Саваоф!

Київ!

— Нооосииильщик! Скоріше! Я до мужа їду!



— Нетерпляча яка! Дивись!

КИЇВСЬКІ ЧУДЕСА

Ніколи я, рушаючи з Харкова, не гадав, що сподоблюсь у Києві потрапити на чудо. Та де на чудо?!

На чудеса! На цілий оберемок дивних діл, чудних діл... Не встиг із візника зіскочити:

— Чули?!

— Ні, не чув! А що я мав чути?

— Обновились!

— Хто кого обновив?

— Церкви обновилися, ікони обновилися, хрести об­новилися... І досі ще обновляються... Отак стоїш, дивишся

на баню, а вона яснієяснієясніє... Сподобивтаки гос­подь!

— А може, то я сподобив? Не встиг приїхати, а воно, бачите, зразу всі бані на церквах заблистіли. Може, я свя­тий?!

— І завжди ви так... Вам серйозно, а ви... Все ви всмі­хаєтесь... Хіба ж таки можна так ото про святі речі?

— А що скоїлось?

— Та таке... таке... господи! Сьогодні вранці йдуть люди на базар, а на церкві, на Скорблящих радості, знаєте, що ото біля Сінного базару, баня як заблистить... Впали вони навколішки... А вона дедалі все яснішає... все яснішає... На дзвіниці... На самій церкві так так ржавою й залиши­лася, а на дзвіниці, як новісінька, як тільки що позолочена!

— Так чого ж тільки на дзвіниці? Паламар у тій церкві чудотворець, чи що? Чи, може, дзвін якийся преподобний там висить?

— А! Що з вами балакати! Підіть подивіться!..

Пішов подивиться.

Народу — тиск. Стоять, голови позадирали... Задрав і я.

Справді, одна баня на дзвіниці блистить, а на церкві темна.

Підходжу до гурту.

— І вийшов він, оврей той, на балкон! Зирк на церкву — блискавка! Так і засяяла! Перехрестився він та до батюшки!

— Єврей, тьотю, і перехрестився?

— Та не мішай! Дивись який. Проходь, проходь! Знаєм ми вас, невірних!

— ...Перехрестивсь, кажу ж, він та до батюшки! При­бігає батюшка, а над церквою сяйво. І в церкві чує пєніє ангельськоє... Упав він навколішки й обновився!

— Батюшка обновився?

— Не батюшка, а Николайсвятитель, чудотворець Мирлікійський, морда твоя заспана! «Батюшка»!

— Єврея, значить, господь сподобив?

— Єврея, голубчику, єврея!

— Господи! Буди милостивой ко мінє, грішниці! Єврея?!

— А єврей разі не чоловік?

— Чому не чоловік?! Чоловік та ще й, видимо, неабикакой чоловік!

— Різні, значить, і євреї бувають. Є євреї православні, а є й... іншії євреї!

— Раз сподобився, значить, правильной єврей!

— Увойшли вони до церкви. Когда смотрять, а ризи на владиці нашій богородиці й приснодіві Марії, на тій, що ліворуч, на великому гаку висить, біліють... біліють... бі­ліють...

— І всьо єто чепуха! Какоєтакоє, сказать, чудо? Обман зрєнія — і больше нічєво! Оп'ять же таки бога нєту, а все єто темнота й забобони, которої...

— Бога нєту? А дозволь тебе спросить, чому ти, сукин ти сину, осліп? Уже одно око вилізло, погавкай ще, і друге вилізе! «Бога нєту»! Який найшовсь?!

— Чого ж ви лаєтесь?! Ви темний народ, вас дурять! Церква така й була... Дзвіниця пізніше одремонтована, от вона й блистить ясніше... То ви не помічали раніше. А тепер хтось чутку пустив, всі за неї й ухопилися. Оце й усе чудо... Чоловік правду каже, а ви лаятись! Каламутите народ! Робити вам більше нічого. Вигадають нісенітницю й базі­кають... Робити б краще йшли...

Шусьшусьшусь по одному. Розійшлись.

* * *

...І вроді как янгол лучезарной на небі з'явився й сів на вон той кунпол! А єврей торгувать устал іттіть. Як посмотрив же він ув окошко, боже ж ти мій, господи!! Такоє сіяніє, вроді как сонце!



Розказує «спеціалістка».

Ви колинебудь бачили спеціалістку від писанія? Це жінка якраз того віку, коли вона стоїть на грані «баб­ства».

Фізіологія таку добу в жінок зове «клімактеричною». «Баба» тоді казиться. Сказ той різно виявляється. Виявляє­ться він і половими, і релігійними, і різними іншими екста­зами...

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка