Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



Сторінка10/40
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   40

Отака в нас баба Палажка, наш пасічанський професор!

«Зничтожає» баба всілякі хвороби: й хірургічні, і внут­рішні, й хвороби на очах, і на зубах, і жіночі, і всілякі інші.

Я вже не кажу про такі хвороби, яких ви ні в якій па­тології не знайдете,— це найстрашніші й найрозповсюдженіші серед пасічанців хвороби — переполох і з г л а з.

Хірургічні хвороби

Всі хірургічні на селі хвороби поділяються на дві великі групи.

Перша група — Бешиха.

Друга група — В и х.

Виху трапляється не багато...

А бешиха — так це пошесть... Сила її на селі...

Бешиха узнається з таких прикмет:

— Бабусю! Щось у мене ліву кульшу розперло й смика. І під груди підпира... І млосно мені, млосно, ніби оце перед вами не я сидю, а хтось сидить! Ох! Ох! Ох!..

— Не ти сидиш?! Хтось сидить?! Вона, моя голубонько! То вона! Сідай, серце, на покуті! Зараз ми її зничтожимо! Як не вмреш, рибонько,— жива будеш!

Вона — значить, бешиха...

Ліки від бешихи, як і взагалі всі ліки в баби Палажки, «патентовані»...

Від бешихи дуже помагає такий лік:

Хвору садовите на покуті, повертаєтесь до ікони й жарите тричі: «Отче наш, іже єси на небеси...»

Після того підходите до хворої, лапаєте те місце, де бо­лить, потім обтираєте пальці свої, ті, що брались за хворе місце, об власні губи, берете свого ножа й, прикладаючи його руба гострим кінцем до болючого місця, дванадцять разів пошепки проказуєте:

— Ішла божа мати з Києва, стріла спасителя. Я тебе буду прохати рожденному, хрещеному (ім'я) од бешихи шептати. Сімсот сімдесят бехів, беханців, стрічних, річних, вітряних, прозорливих, жіноцьких, мужицьких, парубоцьких, дівоцьких з неї крові не пити, костей не ломити.

Потім повертаєтесь та:

— Тьху! Тьху! Тьху! (Тричі). Нехай вона собі йде, а вам бог помагає!..

Так треба проробити дванадцять раз... І все...

Будьте певні, що, як не вмрете,— живі будете...

«Вих» уже інша хвороба... І ліки до неї інші.

Тут уже перед «прийомом» ліків не «Отче наш», а «Бо­городицю» треба тричі всмалити, а потім уже й ліки од виху.

«Ліки» такі:

— Замовляю кості рожденному, хрещеному (ім'я) од виху й зсилаю на очерети, на болота. І тут тобі нестояти, червоної крові не пити, кості не сушити. Не я помагаю, бог помагає...

Так само:

— Тьху! Тьху! Тьху!

Через рікдва, дивись, як корова язиком ваш «вих» ізлизала.

До хірургічних хвороб стосується й кровотеча в усяких випадках.

Від «крові» ліки швидкі, сильні й безапеляційні. Ось вони:

— їхав чоловік стар, кінь під ним кар, по рослинах, по дорогах, по притонах, по містах. Ти мати руда жильная, жилистаятілесная, зупинись, назад по­вернись. Стар чоловік тебе збирає, на покой зогріває. Коли коню води не стало, так щоб і тебе, руда мати,

не бувало. Пухземля — одне сім'я. Буде помойому — слово моє кріпке!

Тьху! Тьхуі Тьхуі (Це обов'язково).

Найголовніше в цих «ліках» («од крові»), як ви й самі помічаєте, слова: «Пухземля — одна сім'я». Глибоко зміс­товні. Впливають, як гумовий жгут. Як тільки прокажете, кров так і стане як укопана.

Хвороби на очах

Звуться більмом. Усі очні хвороби — всі вони більмо. Інших нема. Ліки дуже добрі. Таких ліків і покійний профе­сор Гіршман не знав.

Пізнати більмо дуже легко в кожної людини (принаймні його легко впізнає баба Палажка).

Коли до вас приходить хвора й держиться за око, ви зразу кажіть:

— Більмо! Я так і знала.

І зразу ж, щоб не затягти хвороби, й починайте:

— Господи, поможи! Пресвята богородице, мати помошнице! Стань мені в поміч, у рожденного, мо­литовного (ім'я) більмо з ока ізігнати. їхав святий Юрій на білім коні з білими хортами білого зайця ловити. Білого зайця не впіймали,— у рожденного, молитовного, хрещеного (ім'я) більмо з ока ізігнали. Йшли три отці святі, за ними три звірі люті: перший чорний, другий білий, третій сірий. Як уздріли — більмо з'їли...

Тьху! Тьху! Тьху!

Зубний біль

Це — дрібниця. Вмить, в одну мить заніміє, тільки про­кажіть тричі:

Місяць у небі, Медвідь у лісі, Камінь у полі, Всі ви три брати

Як зійдетесь у чисте поле гуляти,

Тоді тільки в (ім'я) молитовного й хрещеного.

Почнуть зуби грати.

Тьху! Тьху! Тьху!

Оце «Тьху! Тьху! Тьху!», як бачите, обов'язкове при всякій хворобі. Без «Тьху! Тьху! Тьху!» нічого не поможе.

Жіночі хвороби

Є тільки одна жіноча хвороба. Зветься вона сояшниц е ю. Це — коли «золотник не на місці». Хвороба дуже серйозна, й лікувати її треба вміючи. Але нашому «профе­сорові» це все одно, що... не найду підходящого порівняння.

Логіка в лікуванні сояшниці є. І навіть велика. Раз «золот­ник не на місці», значить, його треба поставити на його власне місце. От і все! Як це зробити? Треба знати. І баба Палажка це знає. А Наркомздрав, напевно, не знає й улаштовує різні гінекологічні лікарні, родильні доми і т. ін. Витрачає силу грошей... А воно треба тільки покласти в макітру трохи конопель, запалити й приставити ту макітру вінцями до пупа. Ніби така велика «кровососна банка». Воно як потягне — й перетягне «золотник» на своє місце... Але тут треба високого хисту, щоб не допустити до того, що і всю хвору втягне в макітру. Як тільки вже макітра втаскала в себе весь живіт, треба шарахнути по макітрі макогоном.... Воно й «одпустить»... А «золотник» уже на місці, як живий.

Що макітра пропаде, то нічого: для того, щоб людину од смерті врятувати, можна макітрою пожертвувати, хоч би й яка дорога вона була.

Забув іще сказати про «внутрішні» хвороби.

Із «внутрішніх» хвороб найчастіше трапляється нутряна сибірка.

Нутряна сибірка — це хвороба, від якої здебільша мруть, хоч і ходять до баби Палажки якраз тоді, як перші півні кукарікають.

Але завжди запізнюються...

— Позавчора, голубочко, треба було б прийти, а тепер навряд чи допоможу!

— Та позавчора я ще здорова була!

— Ніні! Треба було, треба!

А взагалі «охорона народного здоров'я» на селі була поставлена дуже добре. «Медичних пунктів» у кожному селі було по п'ятьшість, коли не більше. «Ліків» так само чимало. Навіть багато. Я гадаю, що коли б їх було хоч трішки менше, не так би заробляли попи на «сороко­вустах».

P. S. «Молитви» (вищенаведені) мені пощастило поза­писувати, хоч і з великими труднощами та хитрощами. Баби не дають їх, бо «вони після того теряють силу»...

ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ

Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.

Тоді вона починалася, коли Банька або Одарочку було вже «одлучено» і коли Ванькові або Одарочці сорочка пі­діймалася вище того місця, про яке ви зараз думаєте, і зав'язувалася вузлом на спині.

— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.

Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:

— Мамо! Моні!

— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака,— вона мами не слухає! Жени! Жени!

Це були перші й найраніші кроки нашої освіти.

Гуси — це був перший і обов'язковий етап нашої освіти.

Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життєвих умов.

їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.

Так, значить, перша наука — це гуси.

Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.

Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть денебудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по го­лові і приженете додому замість восьми гусенят семеро,— крім того, що на вас буде побито новогоновісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.

Вищий курс — це свині.

Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.

Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обо­в'язково потрібні були штани... Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.

Замість дубця потрібний невеликий кийок.

Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважності.

Сказати:

— Аляї Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:

— Гилягиля!

Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:

— А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ряаааба? А потім солідно додати:

— Сибірки на тебе нема!

«Володарем» над свинями ми були до 10—11 років. По­тім ішли такі «курси» вищої освіти: Телята. Вівці. Корови. Коні...

Переступивши на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кін­ського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):

— Дядю, закурить нема?!

— Нема!


— Так дайте ж хоч сірничка!

В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в міс­цевій церковноприходській або в народній школі...

Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.

Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.

Коли мати, було, почнуть:

— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю? Можна було матері відповісти:

— Та!

А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргу­менти були значно солідніші:



— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже «бутилками» пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!

Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то по­тихеньку:

— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого...

Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі». Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат.

З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «техні­кумом» хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.

А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на поліль­ницю й на в'язальницю.

Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обо­в'язково, як дихати.

Закінчувалася наша освіта материними словами:

— Женить би вже лобуряку слід! Або:

— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м'ясниці й обкрутимо! Час уже!

Кінець був нашій освіті.

А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, тех­нікуми, інститути, університети, академії... Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!

1923—1954 pp.

ЖНИВА


Почались жнива... Жнива!!! Ще раз: Жнива!!

Чи зрозуміле це слово отій мільйоновоголосій, мільйоновоокій, мільйоноворукій і мільйоновоногій потворі, що містом зветься?

Зрозуміле?

Зрозуміле їй це наше сільське найурочистіше, найголовні­ше, коли хочете, й найсвятіше (Так! Ще й найсвятіше) дійство в тій «месі», що зветься трудженим селянським життям?

Коли б то воно було зрозуміле, й у вас би отам у місті був би такий урочистий настрій. І у вас би зменшився галас на базарі, й у вас би хоч на хвильку припинили швен­дяти по пасажу, за золотими десятками ганяючись!

— Завтра починаємо!!

І в цім «завтра починаємо» і радість, і надія, кінець остра­ху перед невідомим, і гордість творця, що до кінця довів велику укохану справу...

* * *


Сьогодні почали...

Дивіться, он як іде з косою Митро Хведорович! Придивітьсяпридивіться...

Хіба так, таким поступом, ішов цар на коронацію?! Ніколи в світі!

З такою погордою, з такою свідомістю важливості й свя­тості момента?

Митро Хведорович сьогодні розпочинає жнива...

І Домаха йде за ним, і Миколка біжить, за спідницю материну тримаючись, і Устя Гришка несе!

Всі йдуть...

Ідуть, бо сьогодні «тато зито косити починають»...

І пастухи сьогодні худобу ближче до поля надержують, і гуси до нив наближаються (стерню почули!), і свині вже чомусь не на вигоні під лісом, а на шляху між нивами спориш щипають...

Усе живе сходиться, все живим вінком ниви оточує, щоб на власні очі бачити перший покіс, щоб на власні вуха чути перший дзвін коси з грабками...

* * *

Митро Хведорович поважно мантачить косу... Не спішить: повагом усе.



— Дзеньдзень! Дзеньдзень! Кінчив.

Хреститься. Відходить на два кроки від межі й...

— Ррраз!

Коса гадюкою поміж колоссям вискакує носком на межу... Грабки бережно несуть колосся і рівненько кладуть на покіс.

Почали...

Рівномірно, як годинник:

— Ссшш! СсшшІ Ссшш!

І хилиться покірне золоте жито й спокійно лягає по­косом...

* * *

Лізу на млин^ дивлюсь: на межі стоїть...



— Он... Он... Он...

Білі постаті поміж збіжжям...

Нахиляється... Випростується... Косять... В'яжуть...

Уродило...

А це все!

Митро Хведорович веселий... Митро Хведорович лукавить...

Спідлоба зирне на «половину», всміхнеться й «нажме»... «Половина» з граблями вже на півручки ззаду... А Митро Хведорович «нажимає»...

Навмисне, бачу, «нажимає» й потихеньку всміхається... «Оце,— мовляв,— за всі твої «ледащі», за всі «трясці», за всі «лежебоки»!» Ось тобі! Ось тобі!

І як метелик той, в нього коса... Аж свистить!..

* * *


— Митре Хведоровичу! А дайте я!

— Ви?! Таке?! І куди там вам? Нате, спробуйте, по­дивимось...

З острахом беру косу... Колись косив... Власне... Ну, нехай буде «косив»...

— Ррраз!


— Дзень! І... носком у землю...

— На п'ятку, на п'ятку налягайте!.. Давай «на п'ятку»...

Виніс... Виніс у другий раз...

Почуваю, що збоку воно трохи «ритмічніше» виходить... Ану, не піддайсь! Ссшш! Ссшш!

Он, дивіться, дядя косить! А другий:

— А хто дяді штани носить!..

Став...

— Ну, шеймині ж тобі пастухи! Зіпсували весь ритм! А вони, іродові діти, аж качаються на межі...



— Нате, Митре Хведоровичу! Буде на сьогодні!..

— Що?! В городі воно роботать охвитнєй?! «Охвитнєй,— думаю собі.— Ти тут, щоб свої три чверті

десятини викосить, вивів он усю сім'ю, з шестимісячним Гришком і до вечора (а може, ще й завтра) будеш потом обливатися й матимеш двадцять п'ять пудів жита... А в горо­ді... В городі, Митре Хведоровичу, за півгодини ворочають тисячами пудів твого жита в «облігаціях» та «в вагонах»... І сам ворочає... Один... І потом не обливається. А «Зоя Владимировна» чи «Клара Соломоновна» зі своїми «Сєвкою» чи «Абрашкою» на веранді сидять, та ще й під парасолькою... Щоб кольору на обличчі не зіпсувати... Он як у городі, Митре Хведоровичу...»

Хиляться... Хиляться... Хиляться... Колоски хиляться...

Хиляться, щоб на той рік знов буйно зазеленіти.

Щоб на той рік і милувати, й лякати свого хазяїна, Митра Хведоровича, селянина.

Милувати й лякати до такого ж дня, як і сьогодні, коли на политих потом чорних ланах українських урочисто відбуватиметься «меса» трудового селянського життя.

І так століття й тисячоліття...

НА ГОМІЛЬШУ!

Отак, як із хвіртки вийдеш, так праворуч поміж хатинок дорога простяглася. То на Гомільшу. А Гомільша — то село на високійвисокій горі, оточене лісами, лісами, ліса­ми... Колись, кажуть, там фортеця якась була й гора нібито руками невільницькими насипана...

Хочете — пройдемось?!

Тільки прошу дарувати: хоч у мене й є «кореспондент­ський» квиток, але я не з тих, що ото:

«Наше авто, ніби незадоволене, суворо стогнучи й рем­ствуючи, вискочило на горбик... А за горбком село... А за

селом річка сріблом блиснула... А в селі як побачили наше авто, так і старі, й малі, й гусята, й поросята, й телята, й курчата — все гетьчисто повискакувало на вулицю... Шапками махають! Паламар у дзвони б'є! Корови ревуть! Столітній дід упав навколішки й зняв руки до неба!»

Одне слово, «власного кореспондента» зустрічають!

Так, кажу, я не з таких «власних». У мене «авто» своє... Аж двоє їх у мене, коли хочете! І ніяка лиха година мене не зустрічає. Хіба Пилипів Лапко вискочить спеціально, щоб залишити «власного» вашого без останніх штанів...

А коли вам заздрісно на тих «власних», що автом своїм православних по селах лякають, так що ж: понюхайте за­пальничку, щоб і вам бензином завоняло, та загудіть поавтячому разів зо два.

Тоді справді, може, Килина через тин на вас подивиться, щоб потім повернутися до Степана та покрутити пальцем біля свого лоба: «Чердак, мовляв, у того «панка» не справ­ний! Гуде!»

Ну, ходімте!

Ціпка тільки не забудьте взяти... А то жарти жартами, а, їйбо, Лапко штани порве, він такий!

Ну так (хай уже буде помодному) «вискочили» ви за село...

От, братця, краєвид!

Чорт його знає, як можна отак до ладу всі оті ярки, оті байраки, зруби, ліски й ліси попристроювать?!

Ліворуч у вас яр! Великийвеликий яр, зеленими руш­никами обгорнутий. А по рушниках тих низенький чагар­ник візерунками стелиться!..

А отак просто великий ліс... Там вовкулака живе. Миколка сам його бачив... Воно таке руде й, як побачило Миколку, мекнуло та в ліс... Тільки зашелестіло...

А праворуч того лісу молодий зруб, дубовими хащами шелестить, ясеночками поскрипує... І пахнепахне! І суни­цями, й полуницями, й чебрецем, і материнкою...

А шлях упав поміж тим лісом та зрубом, упав і посунувся вниз, туди, туди, де ліщина натовпом, як на мітингу, рукамивітами «галасує»...

Що, якби на оцьому місці, де я стою, та поставити якогонебудь поета?! Та він би вам таких образів понастругу­вав, ліве око примруживши, що хай бог милує!

Бо ж таки красиво!

— Ну до того ж у нас за селом ловко! — казала Христя мені вчора...

І таки справді ловко!

— Що так придивляєтесь? Може, козу дику побачили? Вони в нас тут є! Здрастуйте!

— Та так замислився! Доброго здоров'я!

— На Гомільшу?

— Атож!

— Ходімте разом... Веселіш буде!



— Ходімте!

Це «хохол» один із Свинарного... Очевидно, такий самий хохол, що його зустрів і Вс. Вольський в «Пролетарии» ч. 134 від 29—VI ц. р... Попавсятаки йому в «Дорожньїх зскизах». Тільки й різниці, що у Вс. Вольського без лапок. Такі вже ті «хохли» треклятущі, що хоч святи його, хрести його, а він «хохлом» і залишається... Навіть на що вже т. Ленін — і той не зміг з нього тавра того зчистити... Хоч і писав Володимир Ілліч, що «в нас і досі українця «хохлом» звуть, татарина «князем», кавказця — «восточньш человеком», але що Вс. Вольському — Ленін, раз він пише «До­рожні ескізи» і раз йому раз у раз «хохли» на дорозі зустрі­чаються... По «Малороссии» ж хлопець їздить... Хіба він винен?

До ліщини дійшли... Гущавина — оком не проткнеш... Алея затишна та зелена!

— Ну, й хороше ж отут! Дивіться, мов мур зелений та живий!..

— Та не погано! Гущавина яка! Торік тут один поляк, біженець, дітей своїх і жінку сокирою зарубав! Місце, що­правда, примітненьке... Хороше місце! Рік шукатимеш, чортового батька знайдеш...

Далі дубняк молодий. Непрочищений, з ліщиною пере­плітається... Шумить, шумить...

— Ех і лісок! Років через двадцятьтридцять які велетні будуть. Хоч кораблі будуй!

— Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоловіка з перерізаним горлом ізнайшли! І коні пропали, й хід! Залізний хід! З млина борошно віз... За таких коней тепер мільярдів з п'ятдесят оддай! Та й то чи купиш! Хароший лісок! Добряче дерево!

— А жита, жита! Бач, яке хвилюється... Просто броне­носця на нього пускай! Скороскоро вже коси задзвенять! Дивіться, як хороше, коли під лісом жито! Тіні які! Ко­льори які!

— Та що й казати?! Замилуватися можна! Тут завжди жита добрі... Земля не виснажена... Це на корчуватому,— колись ліси великі стояли!.. Земля тут була добра. Цей рік ще й дощів у нас обмаль, а доброго, дощового літа так жито до верховіття добирається... Та густегусте, мов очерет... Крок зробив у нього, й ніхто тебе не знайде... Торік, як косили, так два тіла знайшли зарубані... А так, якби не жнива, вікувати б їм там! Де ж таки в такій гущавині вглядиш їх?.. Добра земля, добрі місця... Красиві місця!..

Далі зруб молоденький...

— Ох і полуниць! Дивіться, дядьку... Он! Он! Он! За­хрясло прямо... Отут, мабуть, бабам роботи! А чого не видко нікого?.. Таки не збирають, чи що?!

— Тааак! Ягідягід! Як землі! Чому не збирають? Збирають! Ген там поза тої неділі пішли з Гомільші по ягоди, так ік вечору поприбігали голісінькі. Що сміху було?! І сорочок поодбігали!.. Пороздягало щось у зрубі... А ягід у нас дуже багато... І хороші ягоди! Ех і місця тут у нас! Благословенні місця!

Ось і Гомільша!

Високависока гора, за нею шпилі церковні сторчать... Йдемо на гору...

Думається: «Чиї руки цю гору клали? Скільки їх? Скільки було сліз, нагаїв, крові?! А тепер вільні гомільшани на вільній горі... І навіть із такої високої гори нігде ні однісінь­кого пана не вздриш... Скільки око хватає — все наше!»

Надвечір — назад!

Ліси, зруби, жита, ліщина...

Подорожній на Пасіки...

— Чого ви так швиденько забираєте? Краса яка! Ди­віться, он шлях, як у пащу якогось чорного звіра вскочив... Сідайте, відпочинемо!

— Ні, дядечку, давайте краще швидше додому... Красиві місця. Благословенні місця...

— Та не біжіть так! Боїтесь, чи що?!

— Та хто там боїться?! І чого б я боявсь?! Поспішаю, дуже поспішаю! Чекають на мене.

Хоч би хоч ліщинку проскочить!

P. S. Банди, що бешкетували були в цих місцях, тепер уже знищені...

ПРОПАЩІ ЛЮДИ

Злива на сільраду нашу. Паперова злива!

Голова так іще сяктак пливе, горічерева, а секретар уже захлинається.

Отот пірне... Отот пірне...

Поринає й плаче... Гіркими слізьми плаче:

— Коли ж уже, доленько милосердна, припиниться! Як пішов «дощ» з революції, так дедалі більшає, дедалі скаженішає... Та ні на човні від нього не врятуєшся, ні на па­роплаві від нього не втечеш!

Ви не бачили нашої сільради. А навіть коли б і поба­чили, ніколи б не подумали, що в такій маленькій, біленькій, чистенькій хатці йде така страшна боротьба з грізною стихією. Ніколи б вам і на думку не спало, що в тій хибарці двоє людей захлинаються в паперах, що вже ось три роки ливом ллють з «райвиконкомеької хмари».

163 двори наше село має.

860 чоловіка їдців у нашім селі.

Тихі собі двори, тихі собі їдці. Тихо їдять, хоч і добре їдять.

Так от на оці сто шістдесят три двори й на тих вісімсот шістдесят їдців уже до 1 липня «випало» більш як п'ят­сот номерів «уходящих» та штук шістсот «виходящих».

Це ж іще не було гарячої пори. Вона тільки осьось на­ближається...

Єдиний с.г. податок надходить. Це для сільради «жнива»...

Тут уже що ж буде?

«Злива з градом» буде!

Щодня, що білого дня:

«Райісполком приказиваєть нємєдленно...»

І щодня:

«Сєльсовєт ув отвєт на ваше предпісаніє увєдомляєть...»

І то на день райвиконком разів із десять «прикази­ваєть», а сільрада разів із десять «увєдомляєть...»

Та добре ще, якби було на чім «увєдомлять».

А то на старих «ділах» колишньої «розправи» доводиться «увєдомлять», бо ні паперу, ні на папір.

Це тільки так звані «тєкущії діла».

А різні не «тєкущії», а просто «стрибающії»?

Коли тобі: «на протяженії 24х часов, в протівном случає ви будете арестовани».

Такі так само мало не щодня!

А ви знаєте, що наша сільрада має десять форм що­місячних звітових відомостей, що їх вона має подавати кожного п'ятого числа?

Яких?

Ось яких!



1. Відомість, скільки в селі дворів, їдців, з поділом на чоловіків, жінок і т. ін. Ця відомість має 15 шпальт!

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   40


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка