Основи ораторського мистецтва



Скачати 472.02 Kb.
Сторінка4/4
Дата конвертації16.04.2017
Розмір472.02 Kb.
1   2   3   4

Науковий стиль промови існує як його структурно-функціональний варіант, що обслуговує сферу наукового спілкування. Наука є одним з найбільш ефективних способів добування нового знання про світ, однією з найбільш досконалих форм нагромадження і систематизації знань, досвіду, однією з найбільш економічних систем обміну знаннями в суспільстві, їхньої передачі й сприйняття.

Наукова діяльність містить у собі: 1) сам процес наукового пізнання, процес пошуку наукової істини, нового знання і 2) повідомлення результатів наукового пізнання, оформлення їх як мовного повідомлення для інших. Різноманітні форми наукової промови саме й існують як повідомлення про результати наукового пошуку, як мовне оформлення нового наукового знання. Передача нової наукової інформації повинна здійснюватися таким чином, щоб вона була зрозуміла, сприйнята іншими людьми (і звичайно, зі значно меншими витратами праці, ніж для самого дослідника) і визнана вірною.

Тому науковий опис звичайно імітує процес пізнання. Читач повинен як би пройти заново ті етапи, що пройшла думку вченого, йдучи послідовно від відомого до невідомого, від посилки — до висновку, від висновку як нової посилки — до нового висновку. Саме тоді результат, до якого приходить автор, буде для читача зрозумілим і переконливим. Ясно, що за таких умов опис повинен бути гранично логічним. Науковий опис ведеться в суворій відповідності із законами логіки, як мовна реалізація логічного мислення, тому що закони логіки універсальні, об'єктивні, є результатом узагальнення, відображення в нашій свідомості найбільш загальних властивостей, законів реальної дійсності.

Отже, логічність — одна з найбільш істотних якостей наукової мови. Науковий текст будується за принципом відкритої логічності, причому принцип цей виявляється і в організації плану змісту, і в оформленні плану вираження.

З погляду організації плану змісту це виявляється, наприклад, у тому, що наукова мова принципово безпідтекстна. Зміст наукового твору розкривається однопланово, лінійно. Будь-яка прихована логіка, алегорія, натяк тут заборонені. Весь обсяг змісту виражається безпосередньо в прямих значеннях мовних одиниць. Для порівняння: змістовний план художнього твору може являти собою досить складну систему «рівнів». У багатьох видах художньої промови за прямим, безпосереднім змістом вбачається другий змістовний план — найбільш істотний з погляду розкриття художньої ідеї. У науковому описі це принципово виключається. Правда, в окремих наукових творах можна зустрітися із порушенням цього принципу, коли, наприклад, у полемічній запальності автор не може приховати неприязного відношення до опонента, дозволяє собі іронічні випади, натяки. Іноді можна зустрітися з фактами прихованої полеміки, що може бути зрозуміло тільки «посвяченим», але це все в науковому стилі не загальне правило, а відступ від нього.

Відкрита логічність в організації плану змісту в науковому стилі вимагає, щоб зміст наукового твору сприймався однозначно усіма, щоб була виключена можливість різночитання, нерозуміння. Правильне, несуперечливе функціонування наукових понять, що позначаються науковими термінами, чітке й логічно правильне визначення понять, що знову вводяться, — неодмінні умови гарної наукової мови. «Визначайте значення слів — і ви позбавите світ від половини його оман» - це висловлення Декарта отримує особливу значимість, коли ми говоримо про наукову промову.

Принцип відкритої логічності в організації плану змісту виявляється і в особливостях актуального членування. Для наукової промови характерна особлива виразність обох компонентів актуального членування (порівн., наприклад, розмовну мову, для якої типове опущення теми у відповідних репліках діалогу). Орієнтація на логічну послідовність і повноту в науковому тексті майже виключає мовний еліпсис, і випадки неоформленості теми тут майже відсутні.

Оскільки науковий опис імітує процес пізнання, передає послідовний хід логічних міркувань автора, тут надзвичайно важлива організація актуального зв'язку висловлювань. Виразна актуальна розчленованість окремих висловлювань на тему і рему сполучається в науковому описі з особливою виразністю актуального зв'язку сусідніх висловлювань. Автор наукового твору повинен подавати нову інформацію як доказ, що спирається на фундамент відомого й логічно випливає з даних досвіду чи з міркування, із системи інших доказів, зіставлень і т.п. Ця опора на фундамент відомого, ця поступовість руху думки від даного до нового і виникає за рахунок змістовного (актуального) зв'язку сусідніх висловлювань. От чому цей зв'язок, істотно важливий для багатьох видів промови, для промови наукової істотний найбільшою мірою. Адже якщо порушиться цей змістовний зв'язок висловлювань, читач легко може упустити логічну ланку в ланцюзі міркувань і наукова інформація, що повідомляється, може бути неправильно сприйнята.

Актуальний зв'язок у науковому тексті виникає в результаті відтворення компонентів актуалізованого змісту першого речення в наступному (наступних). По-перше, змістовний зв'язок висловлювань може здійснюватися таким чином, що відомий з попереднього контексту зміст відтворюється в наступних реченнях у їхніх тематичних частинах. Це значить, що розвиток, динаміка тексту йде шляхом інтенсивного нагромадження в ньому абсолютно нової інформації за рахунок тематичних частин речень, що сполучаються.

Але змістовна співвіднесеність висловлювань може здійснюватися і за активної участі рем наступних висловлювань. Це значить, що відома, дана інформація відтворюється ще раз як комунікативно актуальна. Поява відомих змістів не тільки в темах, але й у ремах речень обумовлена специфікою наукової комунікації, у процесі якої, поряд з повідомленням абсолютно нових відомостей, здійснюється тлумачення, пояснення, ілюстрація попереднього змісту. За допомогою видів зв'язку цієї групи виробляється не активне нагромадження нової інформації в тексті, а варіювання, поглиблення, збагачення попереднього змісту. Розвиток тексту таким шляхом оптимально відповідає спрямованості наукового стилю — «доводити істину».

Наприклад: «Основна функція мови, головне її суспільне призначення — бути засобом спілкування людей. Саме за посередництвом мови люди забезпечують взаєморозуміння в процесі праці й побуту. За допомогою мови вони виражають і роблять доступними для інших свої думки, настрої і бажання». Тут у послідовних двох висловлюваннях відтворюється і тема, і рема першого речення. Рема першого речення розкривається, конкретизується в ремах другого і третього речень, а тема залишається незмінною у всіх трьох висловлюваннях.

Ці види актуального зв'язку висловлювань діють у науковому тексті одночасно, організовуючи його зміст як логічно стрункий і послідовний і разом з тим як доступний, доказовий, переконливий.

Але в різних жанрах наукової промови може бути більш активний один з них. Наприклад, у навчальних і науково-популярних творах автор частіше повинен застосовувати другий вид актуального зв'язку, а у власне наукових творах (особливо в малих жанрах і при тезуванні) актуалізується перший спосіб, коли майже кожне речення повідомляє нову інформацію.

Значеннєва координація висловлювань, що актуально сполучаються, виражається за допомогою лексичного повтору, займенникової чи займенниково-субстантивної заміни, синонімічної заміни й ін.

Принцип відкритої логічності виявляється в особливостях синтаксису наукової промови. Послідовна логічність викладу припускає легкодоступність сприйняття адресатом тих зв'язків між поняттями, що створюють логічну цілісність висловлювань і тексту в цілому. Цим, очевидно, пояснюється перевага підрядних конструкцій у науковому описі.

Відкрита логічність як принцип організації наукового тексту припускає тісний взаємозв'язок елементів промови на всіх ступенях синтаксичної структури (словосполучення, речення, складне ціле) і чітку виразність цього зв'язку. Звідси — активне використання в науковому тексті всякого роду показників зв'язку — сполучників, сполучних слів, прийменників, часток, співвідносних слів. Дуже активні в науковій промові модальні слова, спеціально призначені для вираження логічних відносин між частинами висловлювання і між самостійними висловлюваннями (отже, виходить, по-перше, головне й ін.), а також вставні слова та вставні конструкції (словосполучення і речення), покликані уточнювати зміст висловлювання, обмежувати його обсяг, вводити необхідні пояснення, вказувати джерело інформації й ін.

Основні жанри наукової промови — стаття, доповідь, лекція, монографія — чітко тяжіють до трьохчленної побудови як найбільш вдалого способу логічної організації наукової інформації.

Таким чином, і план змісту, і план вираження в науковому творі організуються в суворій відповідності з принципом відкритої логічності.

Логічність у художній промові носить дуже специфічний характер. Звичайно, основні закони логіки як закони правильного мислення повинні дотримуватися і тут. І стосовно промови художньої зберігаються умови логічності, про які говорилося вище. Послідовність, несуперечність викладу, чітке вираження зв'язку між висловлюваннями повинні, як правило, витримуватися й у тексті художньому.

Але критерії логічності художньої мови дуже істотно ускладнюються вимогами вираження художньої думки. Логічність художньої мови існує як внутрішня єдність, а точніше, взаємодія двох відбитих у ній устремлінь до відображення дійсності й до вираження художньої ідеї в умовах конкретного літературного жанру. І в цій взаємодії предметна чи понятійна логічність промови може бути порушена в ім'я логіки і поєднання художніх образів.

Будь-який твір мистецтва — умовний, тобто не може розглядатися як повний аналог тим явищам дійсності, про які в ньому говориться, навіть при великій до них близькості. Якщо науковий текст принципово безпідтекстний, то змістовний план художнього твору може являти собою досить складну систему змістовних рівнів. У багатьох видах художньої промови за прямим, безпосереднім змістом вбачається другий змістовний план, найбільш істотний з погляду розкриття художньої ідеї. Символ, алегорія, інакомовність — найпростіші випадки цієї двохплановості художнього змісту. Лермонтовський «Парус» — це, звичайно, не тільки картина самотнього паруса в море, і «Пісня про Буревісника» Горького — не словесний портрет птаха. Будучи конкретними, предметно віднесеними, образи ці мають і інший зміст. Але цей другий, символічний зміст виражений у прямому предметному значенні, що і зберігає предметну віднесеність художнього образа. Більш складним вираженням значеннєвої двохплановості твору є художній підтекст, коли прямий змістовний план має значення і сам по собі, і як спосіб вираження затекстового змісту.

При значеннєвій багатоплановості критерії предметної логічності істотно змінюються. Тут важливий, наприклад, точний вибір об'єкта, що буде втіленням художньої ідеї. Він повинен мати у своїй індивідуальності риси, що дозволили б йому символізувати визначений зміст.

У художньому творі може своєрідно виявлятися і понятійна логічність. Істотною умовою дотримання в промові понятійної логічності є вимога логічної сполучуваності слів. Вище наводилися приклади мовних алогізмів, що виникли через порушення цієї умови. Але цей зовнішній алогізм як поєднання неспіввіднесних, що суперечать один одному понять у художній промові використовується як стилістичний прийом.

Існує особлива стилістична фігура промови — оксюморон — сполучення контрастних за значенням слів, що створюють нове поняття чи уявлення, наприклад, «сухе вино», «чесний злодій». На оксюмороні побудовані назви деяких художніх творів — «Мертві душі», «Живий труп», «Оптимістична трагедія» та ін.; приклади оксюморона можна знайти в поетичних і прозаїчних текстах.

Поєднання в однорідний ряд неоднорідних понять, суворо заборонене в нехудожній мові, теж використовується письменниками як засіб художньої виразності. Такі «однорідні неоднорідності» можна зустріти, наприклад, у К. Паустовського: “Вечорами бульвари рожевіють від пилу і заходу”.

Явна нелогічність слів, що сполучаються, у художній промові може використовуватися як засіб створення комічного ефекту. Подібні алогізми як засіб сатиричного зображення часто використовував Н.В. Гоголь. Використовується такий прийом і сучасними сатириками.

Отже, алогізм у художній промові може бути використаний як стилістичний прийом, близький до оксюморона; навмисне порушення в літературному творі логічних зв'язків з метою підкреслити внутрішню суперечливість даного положення (драматичного чи комічного). На алогізмі можуть бути побудовані майже цілком вірші гумористичного чи жартівливого характеру: афоризми і байки Козьми Пруткова, пародії.

У прозаїчних творах, передаючи в діалогах особливості мови героїв чи відтворюючи їхні міркування через внутрішню мову, письменник може зробити мову нелогічною, якщо це відповідає характеристиці персонажу, відбиває особливості його індивідуальної свідомості.

Логічність художньої промови спирається на логічність загальмовну. Саме зрушення, порушення останньої може стати художнім прийомом. Алогізм як стилістичний прийом, як засіб виразності можливий саме тому, що він спирається на загальмовну логічність.

Висновок


Найважливіша сторона ораторської майстерності — логічна культура — виявляється складним комплексом знань, умінь, навичок. Аналітичність думки і слова, свіжий, неупереджений погляд на звичні речі та явища повинні стати сьогодні якостями не тільки вченого, письменника, журналіста, але й кожного оратора. Лише тоді він зможе мислити й говорити сміливо та неординарно, а його виступ буде не набором повчань і рецептів, а прикладом діалектичного підходу до оцінки дійсності, стимулом для самостійних міркувань його співрозмовників.

Упевнене володіння логічними механізмами доказування, спростування, уміння розкрити логічну помилку чи навмисне підтасування в аргументах опонента — ще одна грань логічної культури.

Продумана композиційно-логічна організація матеріалу є, по суті справи, програмування взаємодії з аудиторією, а мистецтво проблемного викладу — один з найбільш ефективних методів активізації творчих здібностей співрозмовників.

Література

1. Головин Б.Н. Основы культуры речи: Учебн. для вузов по спец. «Рус. яз. и лит.». – 2-е изд., испр. – М.: Высш. шк., 1988. – 320 с.

2. Жеребкін В.Є. Логіка. – Харків, 1995.

3. Клюев Е.В. Риторика: Учебное пособие для вузов. – М., 2001.

4. Маркичева Т.Б., Ножин Е.А. Мастерство публичного выступления: Учебное пособие. – М.: Знание, 1989. – 176 с.



5. Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. Ростов-на-Дону, издательство «Феникс», 1995. – 448 с.
Ораторське мистецтво (Н.П. Осипова, В.Д. Воднік, Г.П. Клімова)
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка