Основи ораторського мистецтва



Скачати 472.02 Kb.
Сторінка3/4
Дата конвертації16.04.2017
Розмір472.02 Kb.
1   2   3   4
Зайве говорити, що ця якість особливо цінною є для юриста, діяльність якого має оцінювальний для людей характер. Для юриста ця ораторська якість переростає в першорядну моральну якість. Попередні якості оратора є якостями особистісними, вимагаючими їх цілісності. Цілісності, в результаті якої вони створюють сплав, моноліт, надають дві, на перший погляд, прості, але важливі якості: любов до істини і повага до аудиторії.
Любов до істини (саме любов, а не просто розуміння її необхідності) штовхатиме людину до її пошуку, не дозволить покривити душею і піти на змову з сумлінням в ім’я тимчасового або примарного успіху, не дозволить перекрутити реальні факти, спотворити істину. Взірцем у цьому відношенні був всесвітньовідомий німецький вчений К. Маркс. Він відчував майже фізичний біль, коли хтось намагався викласти не до кінця продуману ідею, думку, в якій присутній хоч би один незрозумілий або сумнівний, непевний факт. Можна навести такий приклад: серед п’яти тисяч сторінок “Капіталу” немає жодного факту, який був би взятий ним “з інших рук”, а не з першоджерела. Правда, і обійшлось це йому майже в 40 років життя.
Повага до аудиторії розуміється не як зовнішні ритуальні правила стосунків з аудиторією (це похідне), а повага до її думок, інтересів, життєвого досвіду, людських якостей. Така повага важлива й психологічно, й пізнавально для самого оратора. Вона є моральним фундаментом і задоволеності і сенсу ораторської діяльності. І навпаки, виступи без поваги до аудиторії приводять до деградації особистості оратора. Досвід свідчить: якщо у виступаючого відсутня повага до аудиторії, він не стане хорошим оратором, якщо навіть у нього є певний набір інших, необхідних оратору якостей і прийомів майстерності. Висновок, який витікає з цих міркувань, може здатися бентежним, неймовірним: коли мова йде про ораторську майстерність, починати треба не з вивчення прийомів, а з усиль по формуванню своїх людських і професійних якостей, з формування себе як гідної особистості. Всі видатні оратори були, за правилом, і великими людьми. Так, історія знає людей, які зовнішніми прийомами притягували увагу аудиторії і впливали на неї деякий час. Але врешті-решт, вони виявилися не ораторами, а лицедіями, і чим віртуознішим було лицедійство, тим тяжчою була нанесена ним шкода й тяжчими наслідки.
Ораторським мистецтвом не можна оволодіти за принципом кулінарних рецептів, які не залежать від того, в чиї руки вони попадають. Саме тому ми підкреслюємо, що ораторське мистецтво базується на необхідних моральних і професійних якостях і своєю кінцевою метою воно повертає на гуманні і соціально значимі цілі.

Обов’язкова умова сучасного ораторського мистецтва – це відповідність промови оратора вимогам логіки, дотримання яких веде до правильних висновків, до досягнення істини. Коротко ці вимоги можна сформулювати у такий спосіб.

По-перше, мова оратора повинна бути визначеною, тобто ясною, чіткою, конкретною, вільною від розпливчастих, двозначних міркувань, невиправданих стрибків від однієї думки до іншої.

По-друге, не можна допускати суперечливих висловлювань, важливо завжди принципово відстоювати свою точку зору.

По-третє, міркування варто ретельно обґрунтовувати шляхом доказування фактами, прикладами з життя і підтвердженими наукою істинами. Логічна доказовість, тобто вміння обґрунтувати свою думку за допомогою інших уже відомих істин, є основою переконливості промови, показник логічної культури оратора. Виваженість, доказовість суджень, науковість підходу особливо цінні в наш час, коли людська свідомість відкидає аксіоматичність суджень.

Логічність як комунікативна якість речі має багато спільного з точністю. Як і точність, логічність характеризує мову зі сторони її змісту. Логічність формується і усвідомлюється на основі тих же зв’язків речі з неречовими структурами, що і точність (зв’язок з дійсністю та мисленням).

Логічність характеризує організацію мови. Цією якістю оцінюється характер значеннєвих поєднань одиниць мови у промові з погляду їхньої відповідності законам логіки і правильного мислення. Ці поєднання значень можуть усвідомлюватися як логічно несуперечливі, якщо вони вірно моделюють зв'язки і відносини реальної дійсності, вірно передають структуру думки. Значеннєві зв'язки компонентів мови можуть усвідомлюватися як логічно суперечливі, якщо вони спотворюють зв'язки і відносини реальної дійсності, порушують закони правильного мислення. У першому випадку мова буде оцінена як логічна, у другому — як нелогічна.

Логічність промови можна визначити як вираження в значеннєвих зв'язках її компонентів, зв'язків і відносин між частинами і компонентами думки. Логічність пов'язана з правильністю. Структурною передумовою логічності є правильна синтагматика (сполучуваність) знаків на лексико-семантичному, морфологічному і синтаксичному рівнях.

Сама логічність є базою формування таких якостей мови, як доступність, дієвість, доречність. Логічна мова добре моделює структуру думки і тому доступна, сприймається як доречна.

Є підстави, як і при характеристиці точності, розрізняти логічність предметну і логічність понятійну. Предметна логічність полягає у відповідності значеннєвих зв’язків і відносин одиниць мови у промові зв’язкам і відносинам предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку у семантичних зв'язках елементів мови в промові. Звичайно, ці два види логічності тісно взаємозалежні й у конкретному акті мови виступають у єдності.

Існують форми мови, де предметна логічність майже усунута (вірніше, істотно трансформована) свідомо — казки, твори художньої фантастики та інші форми художньої словесної творчості. Але логіка понятійна як відображення структури думки і її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови повинна бути присутньою і тут.

Розрив предметної і понятійної логічності можна спостерігати тоді, коли зв'язки і відносини об'єктивної дійсності, сутність явищ і подій свідомо спотворюються чи неправильно усвідомлюються.

Логіка понятійна, без опори понять на міцний базис «сутнісних» зв'язків і відносин дійсності (без опори на предметну логічність), дає лише жалюгідну подобу логічної мови. Логічність понятійна без опори на логічність предметну, у принципі, не існує, це лише імітація логічності.

Розрив предметної й понятійної логічності має місце і тоді, коли «сутнісні» зв'язки і відносини дійсності спотворюються ненавмисно в процесі пізнання через прорахунки й логічні помилки, допущені у мисленні. І тут мовне повідомлення про явище при всій зовнішній логічності зв’язків елементів мови без опори на логічність предметну (втрачену за рахунок помилок у пізнанні) не буде по-справжньому логічним.

Отже, логічність предметна і логічність понятійна існують у тісній взаємодії, але в різних типах і формах мови може актуалізуватися одна з них.

Природно, у будь-якій розмові ми звичайно логічно обґрунтовуємо те, що вже довели собі, що стало власним переконанням. Логічний механізм доказування складається з трьох взаємозалежних елементів: тези, доводів (аргументів) і способу доказування (демонстрації).

Логічні основи ораторського мистецтва

Теза — це думка чи положення, істинність якого потрібно довести. Теза, висунута у виступі, розмові, повинна володіти однією важливою якістю — бути щирою. Інакше ніякими доказами не вдасться її обґрунтувати. По суті, переконати когось — виходить, створити у нього впевненість в істинності тези.

Доводи (аргументи) — думки чи положення, істинність яких уже перевірена наукою і практикою і які звичайно відомі аудиторії. Найдужчим і незаперечним аргументом є сукупність фактів, що мають відношення до тези.

Спосіб доказування (демонстрація) — форма логічного зв'язку між аргументами і тезою. Доказ може бути прямим чи непрямим. При прямому доказі аргументи безпосередньо обґрунтовують істинність тези. У побічному доказі істинність тези обґрунтовується тим, що доводиться хибність конфронтуючого положення.

Існує кілька правил висування тези: вона повинна бути чітко сформульована, залишатися тим самим у ході всього доказу, не містити в собі логічного протиріччя.

Перше правило вимагає повної визначеності, ясності й зрозумілості тези. Розпливчастість і нечіткість її формулювання утруднюють процес доказування, приводять до плутанини. Правило визначеності застосовують не тільки стосовно своєї тези, але й до виcтупy опонента. Щоб не допустити необґрунтованої критики його суджень, корисно використовувати засіб давньоіндійських мудреців: вступаючи в суперечку із супротивником, вони запитували: «Чи так я вас зрозумів?» І тільки після позитивної відповіді переходили до критики думки опонента.

Результатом порушення другого правила є такі серйозні логічні помилки, як втрата тези чи її підміна. Мимовільна втрата тези буває у недосвідчених ораторів, що, захопившись, втрачають нитку міркування. Тому під час виступу й особливо суперечки рекомендується стежити за ходом власної думки, перевіряти себе.

Підміна тези — це навмисне перетримування, свідчення несумлінності оратора. Часто цей прийом застосовують тоді, коли не в силах довести висунуте положення. В інших випадках вдаються до штучного переключення уваги публіки на інше питання. Різновидом підміни тези є «апелювання до людини», коли замість обговорення проблеми починають оцінювати особистість того, хто висунув цю проблему. Розповсюджено і такий варіант логічної підміни, як замовчування невигідних фактів і подій.

Третє правило висування тези вимагає її несуперечності. Протиріччя в думках і словах — явище суб'єктивне. Зустрічаються люди, що можуть висловити одне судження про даний предмет і трохи пізніше інше, прямо протилежне. Непослідовність, суперечливість у мисленні й мові може бути наслідком низької логічної й загальної культури, а в деяких випадках свідчить про безпринципність.

У процесі логічного доказування висунутої тези треба подбати, щоб вона спиралась на достатню підставу, тобто була доведена реальними і переконливими аргументами.

Характерною помилкою в аргументації є порочне коло, коли теза доводиться за допомогою аргументів, останні ж обґрунтовуються тезою. У цьому випадку і теза, і аргумент виявляються непідкріпленими, зависають у повітрі.

Логічний зв'язок тези з аргументами — демонстрація — здійснюється різними способами. Сьогодні найчастіше оратор спирається на яскраві, вражаючі факти дійсності, йдучи, таким чином, від фактів до узагальнень і висновків (індуктивний метод). Звичайно, у доказуванні можливий і протилежний хід думок — загальнотеоретичні положення застосовуються для доказування істинності тих чи інших явищ (дедуктивний метод).

Процес доказування в усному виступі буває особливо ефективним, якщо поряд з аргументами наводяться і контраргументи, особливо відомі аудиторії. Спроби ж приховати такі контраргументи звичайно викликають негативну реакцію, підозру в тенденційності доказу.

Важливе місце в логіці публічного виступу, особливо в суперечці, посідає логічне спростування, тобто доказ хибності чи неспроможності якої-небудь тези. Найбільш простий і надійний спосіб спростування — за допомогою фактів. Надійним способом спростування є показ логічної помилки чи навмисної підміни, допущених опонентом у доказі.

Умови логічності, як і умови точності, можуть бути екстралінгвістичні (внутрішньоструктурні) і структурні (власне лінгвістичні).

Перша умова — екстралінгвістичне оволодіння логікою міркування. Людина, що поставила за мету навчитися говорити і писати логічно, повинна насамперед навчитися логічно мислити. Будь-який акт мислення повинен відповідати законам логіки. Необхідно виховувати в собі сувору дисципліну думки, не допускати в самому мисленні логічних помилок і прорахунків. Логічним може виявитися лише повідомлення про явище, у процесі пізнання якого автор промови суворо дотримувався логіки міркування.

Друга умова — структурна чи власне лінгвістична: знання мовних засобів, що сприяють організації значеннєвої пов'язаності й несуперечності елементів мовної структури. Ця друга умова діє на рівні комунікації мови і може бути позначена як оволодіння логікою викладу (повідомлення). Логіка викладу відрізняється від логіки пізнання виразною орієнтацією на співрозмовника, на ситуацію промови. Дотримання чи порушення логіки викладу позначається на розумінні промови слухачем або читачем. З погляду культури мови оволодіння логікою викладу є не менш актуальною задачею (і в принципі, більш доступною), ніж оволодіння логікою пізнання. Зовнішня виразність логіки викладу в конкретних мовних ланцюжках, реальність мовної ситуації і залучення розуміння як критерію оцінки робить логіку викладу доступною для аналізу, дає можливість визначити типові помилки логіки викладу, а отже, і тренувати навички логічного оформлення змісту, що виражається.

Логіка міркування здійснюється в процесах внутрішньої мови, хоча її результати виявляються (можуть виявлятися) пізніше при комунікації, у зовнішній мові. Тому сам процес мислення з погляду оцінки його логічної правильності і несуперечності важко контролювати. До того ж це не власне лінгвістична задача, а ще й логічна, психологічна. А от логіка викладу може і повинна бути предметом лінгвістичного аналізу. Але, розмежовуючи логіку міркування і логіку викладу, не можна забувати, що розмежування це не абсолютне, що існує і глибокий внутрішній зв'язок пізнання й комунікації. У всякому разі, помилки в логіці викладу можуть бути закладені вже в процесі пізнання, якщо він протікав з відступами від законів логіки. А закони ці однакові і для міркування, і для повідомлення.

Конкретні лінгвістичні умови логічності промови в першу чергу синтаксичні (чи синтагматичні). Причому одні з них діють на просторі одного висловлювання, інші — у межах більш складного об'єднання висловлювань (складне ціле), треті можуть бути виявлені лише в цілому тексті.

Умови логічності на рівні висловлювання:

а) Сполучення одного слова з іншим повинно бути непротирічливим. Порушення логічних зв'язків між словами і частинами висловлювання може привести до ненавмисного комізму. Приховані алогізми дуже поширені.

б) Важливою умовою створення логічної промови є правильний порядок слів.

Порядок слів у мові «працює» у синтаксичній структурі речення й у його актуальному членуванні (членування значеннєвої сторони висловлювання). У синтаксичній структурі порядок слів визначає взаємне розташування компонентів словосполучення і загальну організацію групи підмета й групи присудка.

Взаємне розташування груп підмета і присудка визначається актуальним членуванням. На рівні актуального членування речення членується на два компоненти: тему — вихідний пункт висловлювання і рему — його комунікативний центр, що повідомляє звичайно нове, невідоме співрозмовнику. Розташування слів у висловлюванні залежить від того, у який компонент актуального членування — тему чи рему — вони входять. Правильна логічна побудова стилістично нейтрального висловлювання вимагає, щоб тема передувала ремі. Актуально важлива інформація тяжіє до кінця висловлювання.

Порушення цього правила призводить до порушення логічної послідовності викладу, до неясності значеннєвих акцентів у ньому. Невдалий порядок слів призводить до затемнення комунікативної установки висловлювання, невиразності значеннєвих відносин у вислові, до двозначності його змісту. Невірне розташування слів призводить до логічної нечіткості вираженої думки.

в) Засобом вираження й підтримки логічності в межах висловлювання можуть стати і деякі особливості його лексичного наповнення.

Важливим засобом вираження логічних зв'язків і відносин між частинами висловлювання є службові слова — прийменники, частки тощо. Спеціально для вираження логічних відносин між частинами висловлювання, а також між самостійними висловлюваннями служать вставні слова і словосполучення (отже, виходить, по-перше, по-друге, головне, інакше кажучи й ін.). Службові слова і слова вставні служать засобом вираження логічності і на рівні окремого висловлювання, і на рівні зв'язного тексту.

Порушують вимоги суворої логічності викладу так звані плеоназми, тобто включення в мовну тканину висловлювань зайвих, надлишкових за змістом слів (наприклад: «Усе це і надає величезного значення підготовці до сесії, до іспитів»).

Умови логічності на рівні зв'язного тексту:

а) Логічність як якість мови залежить від того, наскільки ясно і правильно виражений мовними засобами зв'язок окремих висловлювань у тексті.

Помилки, що призводять до порушення мовної логічності за рахунок неправильного поєднання речень, що знаходяться поруч (чи за рахунок невиразності цього поєднання), — дуже розповсюджений випадок мовних логічних помилок. Наприклад: «На біофаку 8 кружків, що працюють при кафедрах. Багато з них існують уже більше 20 років». Що існує більше 20 років? Кружки кафедри? Тут неправильно виражено значеннєвий зв'язок цих двох висловлювань.

Є різні засоби вираження зв'язку самостійних речень у промові. Серед них — лексичні: лексичний повтор, вживання синоніма, використання анафоричного займенника. Важливим засобом вираження зв'язку між самостійними реченнями є сполучники, сполучні слова, вставні слова і словосполучення, що конкретизують характер значеннєвих відносин між реченнями, які знаходяться поруч.

Неуважність до сполучників як засобу зв'язку самостійних речень у тексті, вживання сполучних засобів, що не відповідають характеру значеннєвих відносин між реченнями, призводить до порушення логічності тексту, утруднює слідкування за авторською думкою.

«Факультет розбиває свою концертну програму на дві частини: у першій виконувалися класичні твори, у другій — сучасні пісні, виступ «Ренесансу». Може, така побудова програми і виправдана: є можливість показати, що на факультеті знають і класику, і сучасне мистецтво, але в першій частині було кілька зайвих номерів, програма трохи розтягнута. Особливо багато було танців. Однак виступ ансамблю «Евріка» показує, що на факультеті серйозно займаються хореографією, і в цьому напрямку зроблено чимало цікавих знахідок».

Цей уривок тексту з погляду логічності організований погано. За ходом думки автора стежити важко. Заважає цьому, наприклад, неправильне вживання деяких сполучників, що не сприяють тут розкриттю й конкретизації значеннєвих відносин між самостійними реченнями і частинами складного; семантика сполучника вступає в конфлікт зі значеннєвими відносинами, що дає контекст. Сполучник “але, проте” виражає допустиме протиставлення і повинен був поєднати речення, що повідомляє про явище, яке існує всупереч явищу, вираженому першим реченням. Але цього значення в тексті немає. Адже наявність зайвих номерів у програмі, її розтягнутість ніяк не пов'язані з її розподілом на дві частини. Логічно не мотивоване і вживання сполучника “однак”. Переходи, взаємозв'язок думок виражені дуже недбало, що і призвело до логічної недбалості й непослідовності тексту.

б) Позначення переходів від однієї думки до іншої — теж важлива умова створення логічної промови. І умова ця досить часто порушується.

в) Важливим засобом логічної організації зв'язного тексту є його членування на абзаци.

Абзац — це відрізок письмового тексту від одного нового рядка до іншого. У плані змістовному абзац служить вираженням закінченості частини цілого, окремої ланки в загальній динаміці думки і перехід до наступної частини, до наступної ланки думки. Правильно організовані абзаци суттєво допомагають стежити за логікою авторської думки. Невміння членувати текст на абзаци призводить до зниження логічності промови, помітно утруднює її сприйняття.

г) Істотним для оформлення тексту з точки зору його логічності є і вибір синтаксичних структур, адекватних характеру змісту, що виражається. Порушувати логічність можуть як невиправдане дроблення думки (через вираження її переважно простими реченнями), так і її зайва ускладненість (невмотивоване стягування в одне складне речення групи закінчених речень).

д) Логічність на рівні цілого тексту (а не його частин) залежить від його композиції, від методу організації змісту, що викладається.

Вже в давнину виникло уявлення про композицію як логіку розвитку теми ораторської промови. Існували різноманітні схеми композиційної побудови промови: двох-, трьох-, чотирьох-, п'яти- і навіть семичленні. Витримала іспит часом тричленна побудова, що найкраще створює відчуття цілісності викладу і, мабуть, найбільше відповідає природі речей. Промова не є, звичайно, механічним поєднанням цих частин, вона являє собою єдине, живе ціле, стрижнем якого є основна ідея і задум оратора.

Закони композиції тексту багато в чому визначаються конкретним жанром мовного добутку. Але тричленна побудова (вступ, основна частина, висновок) — майже універсальний закон побудови нехудожнього тексту. (Композиція художніх творів підкоряється більш складним законам і повинна розглядатися окремо.) Доповідь, лекція, наукова стаття, шкільний твір, пояснювальна записка, звіт, газетна стаття, нарис — усі ці види мовних творів тяжіють до тричленної побудови як найбільш вдалого способу організації змісту. Тричленна композиція найбільше відповідає логіці вираження думки.

Вступ, чи вставна частина, необхідні, щоб підготувати читача або слухача до сприйняття основного змісту, ввести його в тему повідомлення. Наявність вставної частини, що не містить основної інформації, виправдана і психологічно — читачу чи слухачу потрібен час, щоб мобілізувати, активізувати увагу, підготуватися до сприйняття найбільш важливої інформації. Структура вставної частини, її обсяг і питома вага в цілому тексті варіюються дуже істотно в різних типах мови, у різних мовних жанрах.

Основна частина розкриває головний зміст даного тексту. Ця частина найбільш значна за обсягом і найбільш значима, відповідальна в процесі комунікації. Логічна організація цієї частини, послідовність у розвитку думки і її викладі, доказовість положень, пов'язаність усіх висловлювань в єдине значеннєве ціле — усі ці вимоги логічного оформлення тексту тут максимально значимі.

Висновок добудовує композиційну рамку тексту: «Кінець промови повинен закруглити її, тобто пов'язати з початком», — писав А.Ф. Коні. Подібна характеристика функціональної ролі висновку в цілому тексті може бути віднесена не тільки до лекції (саме про структуру лекції говорив А.Ф. Коні), але й до інших мовних жанрів. Висновок підводить підсумки сказаному, намічає подальші перспективи розвитку теми й ін.

Цілісність і стрункість логічної організації тексту, чітко виражені переходи від однієї частини до іншої — усе це допоможе створити мовний твір органічно цільним, внутрішньо струнким і завершеним. Саме про таку цілісність чудово сказав Платон: «Усяка промова повинна бути складена, немов жива істота, — у неї повинно бути тіло з головою і ногами, причому тулуб і кінцівки повинні підходити один одному й відповідати цілому».

Логічність як загальна комунікативна якість властива будь-якому типу промови, тому що вона спирається на зв'язок мови-мислення, а закони мислення однакові для всіх людей і для всіх комунікативних ситуацій. Але виявляється ця мовна якість дуже специфічно — в залежності від конкретних умов комунікації. Своєрідно переломлюється логічність як мовна якість у тих структурно-функціональних варіантах промови, що називаються її функціональними стилями.

Вимоги, визначені для промови з боку її логічності, особливо високі в науковому стилі. Науковий виклад найбільш твердо підлягає законам логіки.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка