Оскар вайльд



Скачати 94.28 Kb.
Дата конвертації16.04.2017
Розмір94.28 Kb.

ОСКАР ВАЙЛЬД

(1854—1900)
Оскар Вайльд — поет, драматург і прозаїк, який найповніше втілив у своїй творчості художні принципи англійського есте­тизму.

Народився О. Вайльд у Дубліні в 1854 році. Культ краси, що панував у батьківському домі, багато в чому визначив його осо­бисті погляди на природу мистецтва. О. Вайльд здобув класичну гуманітарну освіту — він навчався у Трініті-коледжі (Дублін) і в Коледжі св. Магдалини (Оксфорд). Після закінчення універси­тету майбутній письменник оселився в Лондоні.

На формування естетичних поглядів О. Вайльда значною мі­рою вплинули його університетські викладачі — визначні постаті в англійській культурі: Джон Рескін, чудовий лектор, який викла­дав курс історії мистецтва, і Волтер Пейтер, автор багатьох до­сліджень з античного мистецтва й філософії. Особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, які О. Вайльд назвав «святим письмом краси». Підсумком дослі­джень Пейтера стало положення про те, що мистецтво надиха­ється самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це визначило розвиток цілого на­пряму в мистецтві кінця XIX століття — так званого «прерафа-елітизму». Прерафаеліти виявляли себе переважно в живописі та декоративному мистецтві, спираючись у своїй творчості на концепцію, за якою сучасне життя є недосконалим і далеким від ідеалу, а вищі життєві цінності людства залишилися далеко поза­ду — в середньовіччі. Витоки свого мистецтва прерафаеліти вбачали в живописі раннього Відродження, у традиціях готики. Творам прерафаелітів була притаманна яскравість барв, випису­вання найдрібніших деталей, строгість стилю, містичні пережи­вання. За сюжети картин правили епізоди з Біблії, із грецької міфології чи історії.

Утім, віддаючи належне творчим пошукам представників цьо­го напряму, молодий О. Вайльд пішов власним шляхом. Він при­єднався до щойно утвореного естетського руху і став якщо не його головою, то найпалкішим проповідником ідей естетизму. Ан­глійський естетизм 80—90-х років XIX століття багато в чому живився ідеями, що виникали у творчості англійських романтиків і прерафаелітів. Разом із тим, естетський рух, до якого долучився О. Вайльд, розвивався у складний взаємодії з найновішими течі­ями в європейському мистецтві — символізмом, імпресіонізмом і неоромантизмом.

Основна вимога, яку О. Вайльд та його послідовники висува­ли до мистецтва,— не копіювати природу, а відтворювати її за за­конами краси, недоступної для повсякденного життя. Не мисте­цтво відображає дійсність, а життя наслідує мистецтву,— вважав письменник. Мистецтво покликане створити новий світ, який є маренням, казкою, неправдою — і при цьому воно нічого не ви­ражає, крім самого себе. Неправда, за О. Вайльдом,— форма вияву краси, а тому вона важливіша за голий практицизм повсяк­денності.

На початку 80-х років він видав свою першу книгу віршів (1881). У тому ж році письменник, вже широко відомий незвич­ністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на «завоювання Америки» — за океаном він читав «естетські» лекції, проповідував ідеї «нового відродження в англійському мистецтві». Після поїздки до Америки Вайльд деякий час жив у Парижі, а потім повернувся до Лондона. З 1882 до 1888 року він займався переважно журналістською діяльністю, писав літе­ратурні огляди й рецензії. У 1888 році побачила світ збірка «Щасливий принц» та інші казки, а в 1891 році О. Вайльд видав оповідання, створені у другій половині 80-х років, об'єднавши їх у збірці «Злочин лорда Артура Севіля та інші оповідання». Цього ж року з'явився роман «Портрет Доріана Грея», книга критичних нарисів «Задуми», збірка чарівних казок «Гранатовий будиночок». У 1894 році вийшла друком книга віршів «Сфінкс». Потім О. Вайльд звертається до драматургії і створює цілу низку п'єс — від стилізованої, написаної французькою «Соломеї» (1891) до побутових комедій «Віяло леді Віндермір(1892), «Жін­ка, не варта уваги» (1893), «Ідеальний чоловік» (1894) і «Як важ­ливо бути серйозним» (1895). На п'єси Вайльда із захватом від­гукується Б. Шоу, вони стають модними, а сам автор здобуває не лише літературний успіх, але й репутацію неперевершеного співбесідника, майстра парадоксів.

Помер письменник у 1900 році, остаточно забутий читачами й критикою.
Казки О. Вайльда дивним чином являють собою і найбільш органічне втілення естетичних ідей письменника, і найбільш ка­тегоричне їх заперечення. У сюжетах та стилістиці казок Вайдьда відбилися різноманітні літературні та мистецькі впливи — Ш. Бодлера, Т. Готьє, Г. Флобера, Г. X. Андерсена, По, живопис­ців Ф. Гойї та Веласкеса. У багатьох казках Вайльда («Моло­дий король», «Рибалка та його душа», «Велетень-егоїст», «Зоряний хлопчик») відчувається стилістика біблійної притчі, а образна структура «Солов'я та троянди», «Чудової ракети» та деяких інших творів подібна до образної структури байки. Утім, казкам Вайльда властива неповторна індивідуальність, особли­вий «аромат».

Важливою рисою вайльдівського естетизму від початку був сильний потяг до декоративного мистецтва. Про це свідчать його лекції «Про облаштування житла», газетні дописи про есте­тику одягу і т. ін. Твори декоративного мистецтва — предмет де­тальних описів у художніх творах Вайльда. Але значно важливіше те, що Вайльд розробляв особливий «декоративний» стиль опо­віді, який рівною мірою складається з предметів зображення і способів опису. У казках автор детально описує інтер'єри кімнат і палаців, одяг і зовнішність героїв, коштовності й прикраси, де­рева та квіти. І все, що він змальовує, як правило, є надзвичайно мальовничим, витонченим, вишуканим.

У системі епітетів, порівнянь, метафор, які використовує Вайльд, панують мінерали та квіти. Його іноді навіть називали «мінералогом і ботаніком» у літературі. Але Вайльд швидше був «ювеліром та квітникарем». Мінерали цікавили його лише Після того, як ювеліри перетворили їх на коштовне каміння, а квіти —. лише тоді, коли руки садівників виростили їх на садовій клумбі. «Мистецтво вище за природу і не може її наслідувати»,— ствер­джує письменник. Навпаки, природа повинна прагнути до наслі­дування мистецтва — і тому кров має бути схожа на рубін, синє небо мати колір сапфіра, зелена трава — викликати в пам'яті смарагд. Те ж саме стосується людей: у Студента («Соловей і троянда») волосся, як темний гіацинт, губи, як троянди, а колір обличчя подібний до слонової кістки; у Принца («Чудова раке­та») очі схожі на фіалки, а волосся ніби з чистого золота; у Інфан­ти («День народження Інфанти») «волосся було кольору тьмяно­го золота». Над усіма героями вивищується Щасливий принц, вкритий золотом з ніг до голови, із сапфірами замість очей і рубі­ном у руків'ї шпаги.

Отже, нібито існує певна гармонія між естетичною теорією та художньою практикою письменника. Але в проблематиці казок судження про незалежність мистецтва від життя втрачають силу.

У казках Вайльда немає глибокого художнього дослідження со­ціальних проблем його часу. Утім, життя присутнє в оповіді, не­зважаючи на теорії, контрасти між бідністю й багатством набу­вають тут зовсім не естетичного значення. Щоб показати їх, Вайльд вивищує над містом статую Щасливого принца, напускає сон на Молодого короля, примушує маленького Ганса товаришу­вати з Мельником. Там, де Вайльд розповідає про страждання бідняків, змінюється навіть стиль оповіді. Зникають барвисті по­рівняння, тьмяніють коштовне каміння і благородні метали. Яскраве кольорове зображення стає чорно-білим. У казці «Щас­ливий принц» живий принц не вміє плакати. Його Палац без­турботності міститься за високим муром, який відділяє прекрас­ний сад від міста. І лише після смерті принц пізнає жаль і смуток людей і вчиться співчувати їм — сльози котяться із сапфірових очей його статуї, яка стоїть на високій колоні над містом. Ластів­ка знімає з неї шматочки позолоти й відносить бідним, але згодом статую прибирають з міської площі: «У ній вже немає краси, а відтак, немає й користі»,— говорить в Університеті професор Естетики. Автор прагнув викрити утилітарний, надто практичний підхід до краси — і парадоксально суперечив сам собі: краса душі й серця принца реалізувалися саме в його бажанні бути корисним людям. «Оскар Вайльд повстає проти самого себе, відкидає свій же ідеал бездумного, бездушного мистецтва, відмовляється від своєї гурманської естетики й вимагає мистецтва щиросердного, наро­дженого любов'ю і подвигом»,— зазначав К. Чуковський.

Роздумами про співвідношення добра, користі й краси проникнуті майже всі твори Вайльда, втім, фінали казок зазвичай песимістичні: Зло непереможне, торжество Добра не відбуваєть­ся. Попри це, разом із саркастичним висміюванням вад неспра­ведливого світу, казки Вайльда містять пристрасну проповідь до­бра, співчуття і краси.


«Портрет Доріана Грея» (1891)

Роман «Портрет Доріана Грея» — один із найцікавіших і найзагадковіших творів Вайльда.

Молодий Доріан Грей стає моделлю для найкращого пор­трета художника Безіла Холлуорда, а потім, під впливом пропо­відника гедонізму лорда Генрі Воттона, перетворюється на не­виправного себелюбця і шукача задоволень. Поступово людина та портрет ніби обмінюються ролями: Доріан Грей протягом ві­сімнадцяти років залишається зовні незмінним, а замість нього старіє картина, на якій час, пристрасті й вади моделі залишають свої сліди.

Мотив «двійництва», використаний у «Доріані Греї», в ро­мантичній літературі був найгострішою формою вираження «по­двійності світу». На межі століть цей мотив виникає як підсумок роздумів про складність, а часом і. «подвійність» людської осо­бистості. У «Портреті Доріана Грея» Вайльд утілив свою концеп­цію людини, в душі якої — і пекло, і рай.

У «Доріані Греї» двійником головного героя стає його пор­трет. Сам Доріан називає портрет «своїм щоденником». Фабуль­ні межі роману обумовлені періодом цього подвійного життя лю­дини та її зображення на полотні: розповідь про першу зустріч Доріана й лорда Генрі у студії Безіла Холлуорда в день завершен­ня роботи над портретом — своєрідний пролог до дії; епізод, у якому троє слуг Грея, які увійшли до кімнати, побачили труп потворного старого біля портрета прекрасного юнака,— лако­нічний епілог.

Утім, у романі Вайльда випробуванню піддається навіть не сам герой як особистість чи психологічний тип, а його світогляд, спо­відувана ним ідеологічна програма— «новий гедонізм» — фі­лософський принцип, згідно з яким добро визначається як те, що дає насолоду й звільнення від страждання, а зло як те, що ви­кликає страждання.

Лорд Генрі Воттон залишається в романі лише ідеологом, а ді­ючим протагоністом виявляється його учень, який живе за про­грамою, складеною учителем. Чи є доведеною ця ідеологічна про­грама? «Мета життя — розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує кожен із нас» — пе­реконує Доріана Грея лорд Генрі. Але подальше життя Доріана є не розкриттям сутності людини, портрет якої намалював худож­ник, а переформуванням її душі, яке відображується на полотні. Це переформування і призводить до тієї втрати цілісності, яку по­мічає навіть лорд Генрі.

Спосіб життя Доріана Грея — найаморальніший і найрозбещеніший, і лише привабливість і дивна незгасна краса цієї люди­ни не дозволяють суспільству остаточно відвернутися від неї. Змі­нюється портрет, стаючи ще більш потворним, але про це не знає ніхто, крім самого Грея: він старанно ховає портрет у затишній кімнаті свого будинку.

Безіл Холлуордта Генрі Воттон — це «розщеплений герой», дволикий Янус зла,— зла, яке захоплює Доріана, розкладаючи його як особистість. Безіл відтворює на картині фізичну красу Доріана, у якій відображається його до певного часу незаплямована гріхом душа. Лорд Генрі, проповідуючи гедонізм, нестрима­ний егоїзм та аморальність, повільно отруює душу Доріана, його внутрішнє «я»: «Багато років тому,— коли я був ще зеленим хлопцем... ви побачили мене. Ви лестили мені й навчили пишати­ся своєю вродою. Одного дня ви познайомили мене зі своїм дру­гом, і він пояснив мені, яке це диво — юність, і тоді ж ви закін­чили мій портрет, що відкрив мені інше диво — красу».

Іншою системою відліку істинності й обґрунтованості існуван­ня героя за законами, які не збігаються із традиційною етикою, є весь ряд естетичних переконань автора роману.

Доктрина естетизму являє собою, за задумом Вайльда, суму обов'язкових правил. Двадцять п'ять витончених, дотепних афо­ризмів, уміщених у передмові до роману, можуть сприйматися як тезовий виклад авторського кредо. Передмова й роман ніби ведуть діалог — афористично подані положення естетичної про­грами проходять випробування на міцність у фабульній частині твору: «Немає книг моральних або аморальних. Є книги добре написані й погано написані. Ото й усе». Поняття «прекрасне» і «краса» поставлено в передмові на найвищий щабель ієрархії цінностей. Доріан вродливий, і краса виправдовує негативні ви­яви його натури. Герой карається лише тоді, коли підіймає руку на втілення прекрасного —вічний витвір мистецтва. Тому гине герой, а лишається жити прекрасний портрет.

Таким чином, усе ніби узгоджується із теоретичними переко­наннями письменника.

Разом із тим, фінал роману може мати й дещо інше тлумачен­ня. Мертва людина, яка лежить на підлозі біля портрета, пізнана слугами лише за каблучками на руках: вигляд мертвого Доріана антиестетичний, а це дозволяє навіть у системі координат ес­тетизму прочитати вирок, кару за злочини, загальне забарвлення яких — абсолютна аморальність, моральна індиферентність. Краса в «Портреті Доріана Грея» знищує особистість, тому що це не справжня краса, а диявольська, і це доводять жахливі метаморфози портрета. Вбитий Доріан стає таким потворним, яким і повинен бути, а портрет знову перетворюється на пре­красний витвір мистецтва.

Отже, письменник, всупереч власній програмі, показав не лише душевну кризу героя, а й привів його до покарання. Ми­тець, який приховувався під маскою естета-денді, виявився ви­щим, ніж мислитель і теоретик. Такою є сила творчості й мисте­цтва слова. Вайльд грав парадоксами, наводив суперечливі судження, але в межах художнього цілого, створеного ним, по­творне й аморальне ніколи не перемагало.


ОСНОВНІ ТВОРИ: збірки казок «Щасливий принц» (1988), «Гранатовий буди­ночок» (1891), роман «Портрет Доріана Грея» (1891), збірка оповідань «Злочин лорда Артура Севіля та інші оповідання» (1891), книга критичних нарисів «Задуми», п'єси «Саломея» (1891), комедії «Віяло леді Віндермір (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Ідеальний чоловік» (1894) і «Як важливо бути серйозним» (1895), поема «Балада Рединзької тюрми» (1898).
ЛІТЕРАТУРА:

1. Акройд. П. Завещание Оскара Уайльда. // Иностранная литература.— 1993.— № 11.; 2. Афанащенко Л. М. Формула смысла жизни Оскара Уайльда. Изучение «Портрета Дориана Грея» в 10-м классе // Русская словесность в школах Украи­ни.— 1998.— № 3.— С. 33—36.; 3. Ковалев Ю. Оскар Уайльд и его сказки // Оскар Уайльд. Сказки (на английском языке).— М., 1979.; 4. Мішук В. Своєрідність естетизму Оскара Уайльда. Його роман «Портрет Доріана Грея» // Відродження.— 1994.— № 8.— С. 21—27.; 5. Покатилова О. О. Культурно-синкретич­ний аналіз художнього тексту // Всесвітня література в навчаль­них закладах України.— 1999.— № 2.— С.39—41.; 6. Соколянский М. Г. Оскар Уайльд. Очерк творчества.— К., 1990.; 7. Чуковский К- Оскар Уайльд. Этюд// Уайльд О. Избранные произведения: В 2 т.— М.,1993.— Т. 1.—С. 514—538.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка