Олесь гончар бригантина



Сторінка1/17
Дата конвертації16.04.2017
Розмір2.26 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

ОЛЕСЬ ГОНЧАР
БРИГАНТИНА


Повість

I

Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. «Ану, що ви мені зробите?» В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?


— Так оце ти і є Порфир Кульбака?
— Там написано.
Директор уважно вдивлявся в папери.
— Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував?
— А де ніч застане.
— У нас треба говорити точніше: де саме?
— Уже ж весна: можна переночувати і в березі під човном... Або в клубі на горищі...
— А вдень?
По зблідлому від хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось світле:
— Вдень рибку ловив.
— На які ж гачки?
— По-вашому, на гаки-самодери гачив?
— А то ні?
Зухвальська посмішка вбік, і відповідь ухильна, приправлена рибальським жартом:
— Гачив, гачив — по тижню й Дніпра не бачив...
Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленілого віку. Бездоглядне дитя плавнів та шелюгів дніпровських... Зблідле стоїть, знервоване, а оченята бистрі, смішковиті — в них так і світиться інтелект, Хай нешліфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибині очей, — такого не зарахуєш до розумово відсталих. Буйної, видно, вдачі козак... Руки в саднах, черевики розтовчені, новенька синтетична курточка на боці вже розпанахала — клапоть висить, неначе собака зубами видер... І десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить рота... Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабінету, покрадьки перебігає по вчителях ,у передчутті психологічної дуелі. «Не боюся вас. Остригли — хай... А бити не маєте права!» Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навіть досвідчений маленький браконьєр перед вами, — бувають із таких дуже запеклі... І вгадай: як воно поведеться в новім для нього осідлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мізки своїми вибриками! Мабуть, уже вміє бути винахідливо злим і жорстоким, — наплакалась, видно, мати від нього.
— Так, так, — директор знов зазирнув у папери. — Матір кинув... Бродяжив... Затриманий у порту при спробі пробратися на океанське судно... Це до вас у Нижню Комишанку, — директор усміхнувсь, — вже океанські заходять?
Хлоп'я вловило іронію, відповіло в тон:
— Крізь очерети навряд чи проб'ються... — І потім серйозно: — Я аж у тому порту був, де морські курсанти свій парусник швартують.
— А ти чого там опинивсь?
— На кораблі дивитися — хіба не можна?
— Мабуть, і далі збиравсь мандрувати?
— Може, й збиравсь.
— Куди ж, як не секрет?
— Ну хоча б на лиман...
— А на лимані що?
— Як що? Там — життя! Право-воля! Птаство зі всього світу! Хмарами — його і на озерах, і в очеретах... Веслом махнеш — сонця не видно!
Хлоп'я враз якось змінилось, останні слова були сказані-просто з натхненням.
— А після лиману ще кудись були наміри?
— А що? Куди душа забажав... Галасвіта!
Вчителі перезирнулися між собою, і найстарша з них, повновида сива жінка, запитала:
— Це якийсь новий континент: галасвіта? Поясни, будь ласка, де він.
— А ви матір мою спитайте... Тільки що — так одразу: «А-а, галасвіта б ти пішов!»
— Галасвіта — це десь, мабуть, на місці загиблої Атлантиди, — сказав директор. — Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвітах... Тікав, а чого? Від кого й куди тікав?
— Я й від вас утечу.
— Зловимо, — спокійно мовив директор. — Один філософ казав: «Світ повив мене, та не спіймав», але то був, певне, недосконалий світ... А наш такий, що одразу руку тобі на плече: ходіть-но з нами, товаришу Кульбако...
— Втечу! Втечу! Хоч і ланцюгом прикуйте!
В очах директора, де перед цим була привітність, враз похолоднішало:
— Тільки ти, будь ласка, не лементуй! І руки — з кишень, бо кишені позашиваємо. І в очі мені дивись.
Нема ще в школі таких апаратів, щоб психіку новачка наскрізь просвітлювати, тож тільки й залишається директорові давній класичний спосіб: заглядай у вічі, вловлюй та вгадуй, чим він порадує вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зі шкіл, з дитячих приймальників найбешкетніші, найбуйніші, ті, що двері відчиняють ногами, зрозгінці, а руками трощать все, що тільки попадеться... Цілі колективи педагогів часом не можуть впорати такого одного... Чого-чого, а винахідливості, щоб дошкулити вчителям, цій публіці не бракує.
Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони кожен твій вираз і рух, вивчають, прицінюються, в якусь мить то зневагу виказують майже відверту, то знову кудись тікають невловне.
Міцний підкинули горішок. Відчувається, має він свої уявлення про життя: те, що для вас погане, для нього поганим не є, кожній найдикішій своїй витівці він знайде виправдання, і сумління не мучитиме його, а ви в своїх дисертаціях можете хіба що записувати: дисгармонія поведінки... деформація характеру... підвищена агресивність...
— Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерій Іванович, я — директор школи. А це — Ганна Остапівна Дудченко — завуч наш, заслужена вчителька республіки, — директор поглядом вказав на сиву розповнілу жінку, яка щойно допитувалась про новий континент... Зараз вона сиділа коло столу з ледь помітною усмішкою на спокійнім обличчі, розплилім, як тісто. Що людина думає про тебе — нічого на такім обличчі не прочитаєш... — А це Борис Савович, — директор вказав на рудоголового юнака в морському кітелі. — Справжній морський вовк, підводник... Натренований так, що може в цілковитій темряві навпомацки пробоїну залагодити...
Хлоп'я спідлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника: кремезняк, плечі влиті, обличчя червоне, щокате, — добру будку роз'їв на флотських харчах. Комір кітеля ледве сходиться на в'язистій шиї. Справді, як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор супроти нього зовсім не страшний. У директора вигляд якийсь дівчачий, інтелігентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз бавляться то скріпкою, то краваткою, — такі, звичайно ж, не хапатимуть вихованця за карк...
— Крім Бориса Савовича, — вів далі директор, до якого знов повернулась його спокійна привітність, — буде в тебе вихователькою ще Марися Павлівна, вона зараз на уроці... Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить розхристаних, недисциплінованих... Вона-то вже напевно розтлумачить тобі, що хуліганити, бродяжити — це зовсім не геройство, що справжні герої — це такі, як мати твоя... Ото людина! Мертві піски повертає до життя, кучугурні наші каракуми виноградниками вкрила... Матір'ю весь колектив гордиться, а сина до нас — у супроводі міліціонера!.. Тільки ти не гнись, стань рівніше й не хмурся, адже ми тобі ще нічого поганого не зробили... Чи, може, зробили?
— Ні.
— Ні поганого, ні доброго — нічого ще не встигли, а ти вже на нас отак спідлоба, вовчуком... Це, по-твоєму, справедливо?
Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути підлогу.
— Не знаєш, хто ми, які ми, вперше нас бачиш і вже ось так, з недовірою, навіть з ворожістю... А що таким ставленням ти нас ображаєш — ти подумав про це? Тобі приємно було б відчути таке ставлення до себе?
Знітилось хлоп'я, але ненадовго, потім знов затулилося від дорослих своїм недовірливим, аж трохи глумливим посміхом. Говоріть-балакайте, мовляв, а в мене своє на умі: як би через отой ваш мур перескочити, що білів за вікном... Коли Ганна Остапівна запитала, як вчився, хлопець відповів без ентузіазму:
— З двійок на трійки перебивавсь... Бували й п'ятірки, але то вже одна на двох...
— Веслувати вмієш? — поцікавився Борис Савович.
Хлопець відразу ожвавів:
— На каюках усі плавні обходив!.. І моторку можу завести чи навіть катера, — при цьому лукавий усміх убік. — Не дають, правда, розгорнутись... Ото хіба в кого «позичиш».
— І часто «позичав»?
Що їм сказати... Могли б і самі догадатись, що перед ними стоїть ворожбит, який тільки з'явиться на березі, де повно човнів, примкнутих на ланцюгах, тільки наблизиться до них, так усі замки враз, мов перед магом індійським, самі одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж просто краса: смик-шарп мотузком — і вже човник мчить тебе між очеретами, попід вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж підскакує на воді...
— Тільки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на місце приганяв, — мовби виправдуючись, пояснив хлопець, і раптом погляд прямий, майже благальний, упав на директора. — Відпустіть! Я ж не злодій... За віщо мене сюди?
Такий букет за тобою, а ти ще й питаєш, — нахмурився директор. — Усі — в школі, усі — вчаться, а ти...
— Відпустіть! — заволав хлопець, мовби нічого й не чувши. — Хай мати мене забере! Станція хай візьме на поруки!
— А ти потім щоб знов за своє?
— Я поклястися можу!
— Відпустити, хоч би й хотіли, вже не маємо права, — пояснила Ганна Остапівна. — Хто потрапив сюди, мусить перетерпіти чи навіть дещо й спокутувати. Мамі відомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу покладає, може, останню надію. І ти нашої школи не бійся. Суворо — це правда, але ми тобі зла не бажаємо, з часом призвичаїшся, сам належно оціниш свою поведінку. Подумай, довкола тебе люди трудові, чесні, роботящі, тож чи можуть вони тобі дозволити бездумно блукати по життю, відбитись від школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобі грає, але і в твоєму підлітковому віці людині пора вже замислюватись над собою, над своїми вчинками. Сьогодні ти підліток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою дорослість? Чи таким тебе Батьківщина жде? Ти ж син її, подумай! Колись, може, станеш таким, що й нас, теперішніх, в усіх науках переженеш, а поки що...
— Поки що цілий ось том за ним приволікся, — сказав директор, неквапом гортаючи особову справу Кульбаки.
— Що ж там? — не втерпів хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах поприписувано йому якісь невідомі й страшні злочини, звинувачують його, певне, в усіх смертних гріхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому приписують, якого вбитим знайшли біля гаража. А Порфир за тим лелекою сам цілий день потайки ревів у кучугурах, якщо вже правду казати...
— Начіпляли ж вони тобі, — посміхнувся директор, вчитуючись у папери особової справи. — Дисгармонія поведінки... Важкий характер... Виняткова впертість, перекірливість, непослух...
— Такий славний хлопчик... Просто не віриться, — сказала Ганна Остапівна, і тісто обличчя її розплилось, пойнялося привітністю.
— Підвищена реактивність нервової системи, — далі вичитував директор, — надміру загострений інстинкт свободи... Нахил до фантазій, спалахи агресивності... Гай-гай, скільки в тебе тут всякого добра! А ти ще й дивуєшся, чого тебе направили до нас.
Борис Савович, той мовчун у морському кітелі, нарешті теж втрутився в розмову:
— Ми не бюрократи, — сказав суворим тоном, — не з паперів складаємо про тебе думку. І те нам відомо, що не все добре, що покірненьке, не тихарі та ісусики наш ідеал. Але й ти з нами хитрощі кинь, ти мусиш допомогти нам у тобі ж самому розібратись... Ти це можеш.
— Як?
— Відвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе було, воно тут і вмре.
— Нічого в мене не було! — викрикнув хлопець. — Поналіплювали все, вигадали!
— Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совісті, — приспокоїв його директор. — Ні в чому такому тебе не запідозрюємо. І повір, що для твого ж добра ми зараз шукаємо з тобою спільної мови...
І хоч у голосі директора була щирість, не вловлювалось ніякої фальші, проте відстань між ним і Порфиром не зменшувалась, саме становище правопорушника відділяло хлопця від цієї людини з Її владою, витримкою, з якоюсь святковою чепурністю та охайністю в усьому. Незвичним був для нього цей злагідливий тон, спокій лиця, довгі білі пальці, що час від часу торкають то застібку особової справи, то стрічку краватки на грудях, бавляться нею. Усе начебто добре, кігтиків не видно, але таким речам не дуже вір, бо вони, педагоги, вміють прикидатись, щоб тільки заманити тебе в капкан, укоськати, приневолити. Ні окриків, ні погроз, ні тупотіння ногами, та навіть і в цьому Порфирові вчувалося щось підступне. Бо як можна без гніву й погроз із таким, що його під вартою сюди припровадили?
— Будеш старатись, сумлінним будеш — ніхто тебе в нас не покривдить, — солоденько обіцяла тим часом Ганна Остапівна. — Дозволь собі цілковиту з нами відвертість, і тобі одразу самому ж стане легше. Очистишся. І не сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правді: щось тобі в нас не так?
— А те, що у вас школа режимна.
— Так, режимна, — підтвердив директор. — Ти собі уявляєш, що це таке?
— Ще б пак... Весь час за кам'яним муром! Нікуди ні кроку без дозволу!
— А ти ж як хотів? — Очі Валерія Івановича посуворішали. — Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушників, і ми не приховуєм: існують у нас обмеження, правила значно суворіші, ніж у звичайній школі, яку, до речі, ти сам не захотів відвідувати... Тож не нарікай, що в нас правила, обмеження, що вступаєш у режим напівсвободи, — так це в нас зветься. Зате згодом, дійшовши розуму, нам ще й спасибі кажуть: листів он повна шафа з подяками від колишніх вихованців.
— А побачення дозволяються?
— Право на побачення треба заробити, — пояснив Борис Савович. — І чуб дозволимо. Тільки це теж треба заслужити бездоганною поведінкою.
— А за хуліганські вибрики, — попередив директор, — за саму спробу вчинити зловмисне щось...
— Знаю! Карцер! — зі злістю вигукнув хлопець. — То з цього й починайте! Беріть! Кидайте в карцер!
І всі відчули в цьому вже не браваду, а крик натерзаної горем душі, близької до відчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому стані, з відчуттям зацькованості, покинутості, коли нікого дитині й бачити не хочеться, коли й самотність не лякає, — забитись би в нору яку-небудь, чотирма стінами затулитись від вас усіх!
Про маму запитали та чи любить він її.
— Не знаю, — кинув спересердя хлопець. — Мабуть, ні.
— Ти спершу подумай, спершу в себе заглянь, — стривожилась Ганна Остапівна. — І навіть якби ти тричі сказав, що не любиш, — пробач мені, я й тоді не повірила б.
— Чому?
— Тому, що це страшно. Хто розучився матір любити, то вже, вважай, пропащий.
— А я не такий? — криво всміхнувся хлопець.
— Ти не такий...
Виявилось, що про маму його ці люди чули багато хорошого. Запитали, чи й досі портрет її красується на Дошці пошани біля Палацу культури в Комишанці, серед тих, ким пишається науково-дослідна станція. Бо саме таким, як мама, станція й завдячує своїми успіхами, навіть іноземні делегації приїздять на мамину ділянку приглядатись, як це воно в неї виходить, що там, де, крім молочаю, ніщо не росло, де тільки іржаві снаряди та міни валялись поміж розпечених кучугур, тепер рядками зеленіють виногради найкультурніших сортів! Знатна гектарниця! Трудівниця такого хисту, що в неї навіть кучугурна «Сахара» змінює свій норов, свою вдачу, на пустирищах в неї всі чубачата приживлюються, і ніяка їх ні мільдія, ні виноградна воша не бере!
При згадці про матір Порфирові всю душу залило теплом, вже й ці люди, що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому відгукуються, чимось мовби стають йому ближчі. На мить виникло навіть бажання більше перед ними відкритись, про мамину працю їм більше розповісти, може б, заодно і його вони пожаліли чи, може б, і приголубили. Бо відчув, що цікавість до його долі тут не випадкова, вона глибша й делікатніша, ніж у тих, що, буває, лізуть до тебе в душу з хамловитими допитками десь на пристані або в плавнях на риболовлі, розкажи їм, чий та звідки ти, розваж їх собою, мов іграшкою. І хоч зараз хлопець був, здавалось, відкритий для ласки, для доброго слова, та тільки Ганна Остапівна мимовільним зітханням виявила щось схоже на жалощі, тільки прохопилося слово «напівсирітство», як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча комишанська гордість так і випустила свої пазурі, не приймаючи можливого співчуття, яким зараз його могли тільки принизити. Вже такий оце є, такий у когось удався, що від найменшого, навіть лагідного доторку мимоволі скручується в клубок, як оте плавневе їжаченя, оте сіреньке й колюче, що тільки торкни його рукою, так воно миттю й згорнеться, сховається само в себе — лише голки-шпичаки в усі боки стирчать! Одначе й там, під шпичаками самолюбства, зараз притишено дихала його впертість, і гордість, і зачаєне найжагучіше бажання — втекти, втекти...
Якщо цікавились матір'ю, то природно було ждати, що зараз спитають і про батька. З усіх можливих запитань це буде найболючіше, найнестерпніше. І що їм сказати, коли запитають? Хіба що крикнути: «Вітром навіяний! Безхозний, нічийний я!» Не могли б нічим іншим ранити хлопця болючіше, ніж допитуванням про це. Коли десь на пристані п'яниця мимойдучий стане знічев'я допитуватись, то такому типові можна було й збрехати, вигадати йому того батька, назвати, зрештою, першого-ліпшого з радгоспних механізаторів, — піди перевір... А цим не вигадаєш, перед цими тільки й можеш скрутитись їжаченям, з острахом і ненавистю ждучи вічного їхнього запитання, що для хлопця буде як удар ножа... Ось коли б навіть бачити вас не хотів, з розгону б головою у вікно та через мур — у степ, у плавневе роздолля. З рибами, з птахами, з їжаками, навіть з гадюками куди легше, аніж з людьми! Ті принаймні не доскіпуються — хто ти? чий? Є в тебе батько чи нема? Живуть собі, а ти — собі.
Ждав напружено, що ось-ось спитають, в озлобленій настороженості ждав, а вони... так і не спитали. Більше того, директор знов заговорив про Порфирову маму, про те, як розхвалювали її досягнення на котрійсь із нарад, йшлося про самовідданість людини, її трудову честь, а в зв'язку з Порфиром про безмежжя та безкорисливість материнської любові, і хлопець, слухаючи, дедалі більше похнюплювався, стрижена голова йому ніби обважніла від сліз, що ними поволі наливались, переповнювались очі.
— Десь там і мама зараз думає про тебе, — сказала Ганна Остапівна. — Бо мамі одна ж думка: щоб ти людиною став. Людиною, розумієш?
Хлопець не спромігся на слово. Скривлений, здушений гарячими спазмами, він тільки узгідно кивнув стриженим своїм лобом: розумію, мовляв.

II

Ох, ця його Комишанка, преславна столиця низового очеретяного царства! Не раз з'явиться вона хлопцеві в снах і виникне в його спраглій уяві, проблисне розкішшю верб вадбережних, їхнім важким текучим сріблом над тихими водами комишанського затону... Споконвіків стоїть Комишанка над самою водою, лицем до плавнів, по вікна в очеретах, слухав музику їхніх шумів осінніх (ні на які інші шуми не схожих) та крякіт птахів, що гніздяться в плавневих хащах, де крізь зарості й каюком не проб'єшся. Очеретом тут здавна вкривають хати, з очерету господар ставить довкола садиби лісу-загорожу, очерет можна використати ще й як будівельний матеріал, — це клопіт комишитових заводів, що їх останнім часом розплодилось по всьому гирлу. Очерети дають комишанцям взимку тепло, а влітку — чарівні свої шелести місячними ночами. Якщо хочуть похвалити дівчину, то кажуть: прямесенька, як очеретиночка! А коли тяжко лаються, то: щоб тебе очеретиною зміряли! (Бо, коли хто покидав цей світ, для домовини заведено було міряти його очеретиною). І навіть на розкопках у сиводавніх курганах знаходять підстелений під скіфськими царями очерет, незітлілий за тисячоліття... Косять очерет здебільшого взимку, коли заплаву скують морози; накосивши, в'яжуть у тюки, в кулики, а вивозять їх по «сирій» воді, тобто вже вільній від криги, прямують тоді з плавневих джунглів до Комишанки цілі флотилії човнів, чорних, просмолених, і на кожному з них лежать упоперек довжелезні кулі міцно зв'язаного накошеного добра. Звичайна коса очерет не візьме, його косять спеціальними скісками, короткими косами-напівсерпами, і то нелегка праця для чоловіків, а надто ж для жінок, які, одначе, не цураються й цього труда, — коли треба, йдуть жнивувати нарівні з чоловіками.


Будуючи хату, косила плавню й Оксана, дочка старого Кульбаки, хоча їй, як матері-одиначці, можливо, виписали б і шиферу, якби вона пішла до свого начальстві з заявою: адже там, де вона працює, у колективі науково-дослідної станції, молоду жінку не раз уже відзначали за її самовіддану працю. Просити шифер Оксана не пішла, бо хата під очеретом (та ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав вигляд і нібито навіть краще тримав взимку тепло, а влітку, навпаки, під такою крівлею прохолода, спека крізь очерет не проб'є.
Так чи не так, тільки ще одна хата під очеретом з'явилася в Комишанці, і стереже її присмучений Рекс, вірне створіння, що тяжко переживав відсутність господаря. Коди малий Кульбака, цей, за материною характеристикою, «тиран і мучитель», опинився в спецшколі, Оксана одразу ж подалася в контору до свого начальства:
— Візьміть на поруки!
Молоду матір слухали терпляче, з належним співчуттям, одначе нагадали при цьому, що потрапив її синок до суворого закладу з її власної згоди, за клопотанням батьківського комітету та за сприянням дитячої кімнати міліції, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може піти і сам доктор наук. Хотіла Оксана бігти мерщій до тієї спецшколи аж у Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка), але, як з'ясувалось, провідати сина їй дозволено буде лише згодом, коли він, відбувши карантин, своєю поведінкою заслужить право на зустріч з матір'ю. Отже, Оксані залишалося тільки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навіть колючим дротом, а що муром, то напевне, адже ж колись там був монастир, і ночами, як розповідає легенда, сторожі за добру плату подавали ченцям через мури коханок у лантухах. Не стільки молитвами себе там виснажували, скільки справляли нічні оргії, а тепер за той мур додумались дітей кидати, ні за що тримають там у правопорушницькому інтернаті і її ненаглядного синочка! Забуто в розлуці, як сама ж скаржилася на нього і сільраду просила, й лейтенанта з дитячої кімнати міліції, щоб спровадили її мучителя будь-куди, аби не розтерзував її своїми витівками, а ось тепер, коли його прилаштовано нарешті в той правопорушницький інтернат, мати місця собі не знаходить. Скільки за ці дні думала-передумала про свого баламута! Стане, спочиваючи, серед пісків, задивиться, і навіть кураїна, що ген покотилась, пострибала по-хлоп'ячому, спричинює біль. Така спустошеність, така самотність, — здається, розірветься душа!
Відколи сонце пригріло, відколи повіяло весною, Оксана день крізь день тут, серед цих сипучих пісків. «Українська Сахара»! Двісті тисяч гектарів мертвих піщаних арен, що похмуро тягнуться по тих місцях, де колись, може, ще в доісторичні часи, проходило річище прадавнього Дніпра. Поступово зміщувалось воно, пересуваючись на захід, бо земля ж крутиться й крутиться, і річки на це відповідно реагують теж. Шуміла лісами колись тут Геродотова Гілея (про це Оксана не раз чула з лекцій науковців), квітучий був край, а потім нібито кочові племена ліси понищили, а копанки, що їх тут пізніше проїжджі чумаки копали, піском позаносило, — зосталося довкіл похмуре царство кучугур, текучих пісків, що їх, хоч скільки докладено зусиль, здавалось, нічим людина не може зупинити. А ось тепер — і це ж таки не хвастощі! — на тисячі гектарів уже розлягайся в кучугурах садки й виноградники, насадження сосен, тополь та білої акації. Недарма їсть хліб ця науково-дослідна станція, що розрослася вприбіч радгоспу, все далі заходячи в кучугури своїми виробничими відділками. Недарма різні переймачі досвіду й ті, що пишуть дисертації, їдуть звідусіль подивитись на працю тутешніх науковців, механізаторів та виноградарок-гектарниць, таких, як Оксана. Віри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось?
Нашестя найстрашніших рухливих пісків людина таки спромоглася тут зупинити, і, виявляється, зупинила вона їх... очеретиною? Так принаймні відповідав Оксана, коли які аж надто доскіпливі приїжджі з'являються в неї на ділянці, де всюди в пісках по вчорашніх кучугурах, розрівняних бульдозерами, стоять ряд за рядом захисні кулі проти вітру — очеретяні мури! Саме вони прикривають собою ще один відвойований гектар, де, пригорнуті на чималій глибині, якраз прокидаються до життя виноградні чубуки, Оксанині вихованці. Має норму виростити п'ятдесят тисяч виноградних саджанців, та ще саджанців особливих, гартованих, бо це ж карантин, звідси саджанець має вийти чистим, знезараженим, і таким він вийде, адже ніякий шкідник, ніяка нечисть не витримує влітку цих розпечених пісків, їхніх пекельних температур.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка