Олексій Мандзяк бойові традиції аріїв



Сторінка1/27
Дата конвертації10.11.2016
Розмір3.56 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27




Олексій Мандзяк
БОЙОВІ ТРАДИЦІЇ АРІЇВ
Присвячується усім небайдужим до культури і духовного життя України



1. Вступ 2

2. Українські бойові танці 4

3. Кулачний бій 27

4. Українська народна боротьба 47

5. Паличний бій 64

6. Карпатський топірець 75

7. Способи випробування і демонстрування ударів в українських бойових мистецтвах 80

8. Мистецтво ухилення від метальної зброї в українській традиції 91

9. Вірування про землю та українські змагально-бойові мистецтва 96

10. Місце і роль жінки в бойовій і воїнській культурі українців 103

11. Тренувальні пісні у практиці українських бойових мистецтв 113

12. Алкоголь в українських бойових мистецтвах 124

13. Молитва як один із засобів досягнення левітації 132



1.Вступ

Шановний читачу!


Книжка, яку ти зараз тримаєш у руках, складається з окремих нарисів, об’єднаних загальною темою — традиційні українські бойові мистецтва. Від сивезної давнини ці мистецтва і їхні народні школи були невід’ємною складовою частиною соціально-політичного і духовного життя Подніпров’я. Їхнє значення неможливо переоцінити, адже величезною мірою саме завдяки високій воїнській культурі наших предків ми зараз існуємо як незалежний народ. Велика Скуфія, Слов’янська Антія, Київська Русь, Козацька Україна століттями виборювали своє право на самоцінне існування у незліченних битвах з агресорами, і то не з якимись там незграбами і невдахами. Гуни, готи, авари, хозари, ромеї (візантійці), нормани, печеніги, половці, монголи, германські рицарі, кримські татари, турки, поляки із найкращою в Європі кіннотою, мадяри, австрійці, московити, англійці і французи (у Кримській війні), гітлерівські полчища — усі ці та інші зайди становили, кожен у свій історичний час, найгрізнішу воєнну силу. І щоб протистояти їм, анти, русичі, козаки повинні були повсякчас підтримувати на належному рівні свою боєздатність. До числа найголовніших засобів забезпечення їхньої ратної майстерності якраз і входили різноманітні народні бойові (воїнські) мистецтва, зокрема єдиноборства (боротьба, фехтування на шаблях, топірцях, палицях тощо, бої навкулачки «сам на сам» та ін.), масові ігрові змагання (паличні та кулачні бої «лава на лаву»), ритуальні поєдинки ряджених на святах і весіллях, методи і системи навчання молоді воєнному ремеслу і т. д. і т. п. Усе це допомагало гартувати патріотичний дух і здійснювати фізично-технічну підготовку населення, яке в будь-який момент було готове згуртуватися в народне ополчення. А вже на цій основі формувалися, у свою чергу, бойова культура і духовність професійних і напівпрофесійних вояків — києво-руських дружинників, пізніших запорізьких козаків, гайдамаків, опришків та інших...

Практичне значення традиційних українських бойових мистецтв залишається актуальним і в наші дні. Бо ж, як показують сучасні війни, за допомогою самих лише танків, «розумних» ракет та інших найвищих технологій одержати перемогу не так-то й легко, а часто і взагалі неможливо. Кінцевий успіх тут і досі великою мірою залежить від психологічного і фахового вишколу окремо взятого солдата. Отож немає поки що у всьому світі такої армії, де б не провадилася індивідуальна політично-виховна робота і не вивчалися тактика і прийоми рукопашного бою (зокрема й із застосуванням «архаїчної» холодної зброї). І, судячи з усього, так буде ще довго...

Окрім суто воєнних моментів, бойові мистецтва в різних регіонах планети завжди розглядалися як один із вельми ефективних засобів духовного розвитку особи. Бо ж у них не тільки відпрацьовувалося уміння розкрити в бою фізично-технічні можливості вояка, а й неминуче відбивалася у сконцентрованій формі життєдіяльна філософія творців цих мистецтв. Отож-бо той, хто опановує ту чи іншу традиційну воїнську систему свого народу, може, як зараз кажуть, на генетично-енергетичному і клітинному рівні глибше зрозуміти свій расово-етнічний архетипний світогляд, культуру, цивілізаційну місію, саму душу своїх дідів-прадідів. Я зовсім не випадково кажу про свій народ, про расово-етнічні підходи до проблем, висвітлюваних у моїй книжці. Позаяк тут є моменти, які не підпадають під категорію т. зв. «загальнолюдських цінностей і пріоритетів». Ось, скажімо, українець, — натренувавшись, він може стати видатним бійцем китайського «ушу» чи японського «каратедо», але при цьому ніколи по-справжньому не збагне унікальної азіатської філософської суті цих шкіл. Так само ні китаєць, ані японець не осягне, в свою чергу, духовно-генетичної підкладки, наприклад, бойового характерництва арійського запорізького козака...

Ви запитаєте — чому? Відповісти можна так. Будь-яка раса, будь-яка нація тримається не на політичних, виробничих чи ще якихось подібних підвалинах, а на тих не вимірюваних ніякими фізичними приладами генетично-енергетичних зчепках, полях, вібраціях, прояв яких Л. Гумільов називав «внутрішньоетнічною компліментарністю». Ідеться про підсвідоме, заплішене у хромосоми взаємне притягання представників тієї чи іншої людської породи. І будь-який дослідник, прагнучи утямити архетипну філософію і психологію, звичаї, обряди, та й ті ж таки традиційні бойові мистецтва певного народу, ніколи не досягне успіху, якщо обмежиться самими лише фактичними знаннями і не відчує цю філософію, звичаї, обряди на сутнісно-елементарному, глибинно-«компліментарному», одне слово — енергетично-вібраційному рівні...

Чи мають ці ефемерні міркування якесь прикладне значення? Я вважаю, що мають. Планета переживає нині черговий міжепохальний злам, а в такі перехідні періоди, як свідчить кількатисячолітній історичний досвід, етноси переосмислюють свої філософські підвалини, світогляд, сенс свого існування. Іншими словами, триває інтенсивний процес самопізнання. Саме цей процес ми й спостерігаємо зараз в Україні, де, окрім усього іншого, витворюється її оригінальна аріософська концепція. Ці нові, абсолютно не розроблені у нещодавньому минулому, нерідко не обіперті покищо на автентичні документи пошуки іноді якраз і грунтуються на підсвідомому, як сказав поет, «чутті єдиної родини», котре складається і поширюється у внутрішньоетнічному полі енергетичних струмів. Ну що ж, поряд із суворо задокументованими науковими студіями такі пошуки якийсь час теж мають право на існування... І я, будучи сам майстром-практиком і теоретиком традиційних українських бойових мистецтв, абсолютно переконаний, що вони є для нас одним з найкращих засобів пізнання — на генетично-кровному, можливо, навіть інтуїтивному рівні, — самої душі України. Треба тільки зрозуміти глибинний світоглядно-філософський сенс, «умонтований» у ці мистецтва нашими далекими предками...

А зрозуміти цей сенс зараз деколи доволі важко. Бо ж через загальновідомі історичні обставини українство втратило багато чого зі своїх корінних цивілізаційних здобутків. Зокрема, в умовах кількавікової колоніальної залежності українські вояки цілком розчинилися в московитсько-російській, а потім і радянській воєнній ідеологічно-технічній стилістиці. Національні ж воїнські традиції (передусім запорізькі), системи і школи патріотичної й фізичної підготовки молоді тощо були забуті, занедбані, а то і цілеспрямовано витруєні з народної пам’яті... Отим – то, намагаючись розкрити проблему наших традиційних бойових мистецтв, сучасний український дослідник часто-густо не має їх перед собою як таких на відміну, скажімо, від Азії, де національні воїнські школи процвітають у неспотвореному вигляді ще від раннього середньовіччя і аж досьогодні, і змушений реконструювати їх за писемними джерелами, переказами, легендами, різноманітними обрядами і ритуалами, сценічно-парадними хореографічними версіями (це стосується, приміром, славнозвісного бойового танцю гопак), а також і за аналогіями з народною творчістю інших країн... Але ситуація не безнадійна. Після здобуття Україною незалежності зусиллями вітчизняних ентузіастів уже багато чого відтворено і прояснено, а також і звільнено від тенденційних іноземних тлумачень... Робота триває. І, віддаючи на твій, вельмишановний читачу, суд оцю свою книжку, я сподіваюся, що мені випало внести в українознавчу справу конструктивний вклад і з’ясувати досі не розкриті як слід ті чи інші аспекти філософсько-світоглядного підгрунтя, тактики, техніки, прийомів українських силових вправ, єдиноборств, масових ігрових змагань, тренувальної методики, — одне слово, усього того, що входить у поняття традиційні національні бойові мистецтва...

Хочу висловити свою щиру і глибоку вдячність людям, які активно посприяли тому, щоб мій твір побачив світ. Це передусім директор Інституту метафізичних досліджень Перехід-IV, засновник і головний редактор знаного у нас і за кордоном журналу нової еліти «Перехід-IV» Ігор Володимирович Каганець (відомий також під творчим псевдонімом Миро Продум) та науковий редактор цього журналу, він же і редактор моєї книжки Сергій Опанасович Васильченко. Дай, Боже, їм здоров’я і талану!

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка