Олександр Муратов Number two, або Розумні думки про нерозумне життя



Сторінка1/13
Дата конвертації30.04.2017
Розмір2.18 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Олександр Муратов
Number two,

або Розумні думки про нерозумне життя

(роман-есей)
При оформленні обкладинки використано малюнки Анатолія Пластинкіна і Олександра Муратова
ПЕРЕДМОВА

Чому така назва? Бо це продовження попередньої "Розчахнутої брами". У вирі безглуздих історичних подій я намагаюсь дійти більш-менш об'єктивних істин. Мене мало цікавлять підкилимні та підковдрові інтриги. Вони лише свідчать про мізерність фігурантів нашого політичного процесу, які можуть бути предметом дослідження хіба що ентомологів. Дуже смішні високомудрі патякання українських політологів, бо об'єкти їхньої уваги настільки жалюгідні, що ледве тягнуть на фейлетони.

Не хочу демонструвати тут свою особистість. Не дбаю про послідовне викладення сюжету. Цей роман - такий собі айболітівський "тягни-штовхай" - дві голови і кожна дивиться у протилежний бік. Я фактично не пишу, а розповідаю. Нібито ви прийшли до мене в гості і стали розпитувати про життя. Зрозуміло, не згадував би все по порядку, а говорив те, що в голову залетить. Тут доречні і коментарі, і асоціативні перескоки, і аналогії з подібними подіями, що відбувалися з іншими людьми. Мені прикро, що я накопичив безліч різноманітних знань, а немає приводу їх застосувати. То хоч трохи похизуюся ними.

Під час таких бесід я орієнтуюся на увагу слухачів. Спочатку ловлю очі найбільш "просунутого", найрозумнішого. Але дбаю й про інших. Час від часу поглядаю на них і, відчувши, що починають нудьгувати, перестрибую на іншу тему, яка близька до попередньої, монтується з нею, але сюжетніша і простіша. Завдяки цьому володію увагою слухачів, читачів, глядачів досить довго.

У когось обов'язково виникне думка, що я не знаю елементарних основ побудови сюжету. Повірте - я прекрасно вмію розвивати фабулу. Написав багато сцена­ріїв, в яких щодо сюжету все було гаразд. Мені навіть вдалося екранізувати те, що на перший погляд майже неможливо екранізувати - "Повість про санаторійну зону" Миколи Хвильового - геніальний, але абсолютно безсюжетний романтичний есей. У письменника через цензурні утиски була можливість писати тільки завуальованими натяками. Та й це було вельми небезпечно і невдовзі примусило його піти з життя.

Я ж екранізував його твір хоч у пізні, але ще радянські часи. Вже почалась перебудова і тому зміг прописати те, на що не наважився Хвильовий. Вийшов досить сюжетний фільм, який однак не відступає від думок і стилістики автора. Так що сюжетоскладанням я володію. Але мені давно муляє думка, що існують твори (той же "Уліс" Джеймса Джойса), де послідовно викладаються не події, а думки письменника. В цьому романі теж є своя залізна логіка, притаманна конкретній людині - тобто мені. Сюжетна проза, присвячена опису вигаданих чи реальних подій, змушена безкінечно пов­торювати своїх попередників, бо у самому житті ситуації весь час повторюються. А "сповідальна" проза має стільки варіантів, скільки є людей на землі. Інша річ, мало хто з них здатний талановито все викласти на па­пері. Та й, по-перше, не кожен наважиться на стриптиз, а по-друге, необхідно, щоб твоя душа була комусь цікава. Тут - пан чи пропав. Тут немає сюжету, за який можна сховатись. Чи талант, чи нездара. Проміжних щаблів немає. Якщо твій світ нічим не цікавий, то й не хизуйся ним, описуй зовнішні події. На цьому шляху теж можна чогось досягти. І значно більшого, ніж в "інтелектуальній", "сповідальній" прозі.

Я оперую абсолютно реальними подіями, але викла­даю їх за законом: "Так - відчуваю!"

Приклад "Розчахнутої брами" свідчить, що таке теж можливе.


І

Я народився 21 квітня 1935 року у сірому конструктивістському Харкові. Рівно за рік мене відвезли на Полтавщину до моєї прабабусі по батьківській лінії Марії Савелівни Савенко, яка 15-тирічною дівчинкою приїхала до Харкова, де пережила трьох своїх чоловіків - досить заможних людей. Народила від цих шлюбів трьох дочок і трьох синів. Але після революції була радянською владою пограбована і повернулась до рід­ної Ліщинівки. Там вчетверте одружилася зі священиком і привела йому дочку, яка була ровесницею її онука, мого тата. Наприкінці 20-х священика репресували та вислали на Соловки, де він і загинув. Життя прабабуся доживала з таким собі сивеньким дідусем Василем, не вінчана з ним і не розписана. Пережила і його. Я з цим дідом Василем дуже товаришував.

Чому мене відвезли до села? Бо дід по батькові, на­половину кримський татарин, займав в уряді радянської України високу посаду, та невдовзі після мого народження був обвинувачений в українському націоналізмі і застрелився у лісопарку на околиці Харкова зі своєї червонопрапорної зброї, якою був нагороджений під час громадянської війни. Саме він утримував всю сім'ю (бабця, моя тітка-школярка й мої батько та мати - тоді студенти).

Мене відіслали до села, бо не було що їсти. Тато і мама покинули навчання і пішли працювати. Потім хотіли забрати мене до Харкова, та невдовзі розлучились. Тому я так і залишився у Ліщинівці до квітня 1941-го року, коли мені виповнилось 6 років. Тобто я повер­нувся до Харкова напередодні війни.

Тоді й познайомився зі своєю інтернаціональною ріднею. Батько моєї матусі - Олександр Августович Мартен - як і дід Муратов, був учасником громадян­ської війни на боці червоних, займав посаду заступника начальника Південної залізниці. У 36-му його вигнали з роботи за той же український націоналізм, а у 37-му кинули до в'язниці. Тоді на тему націоналізму вирувала справжня вакханалія. З'ясувавши походження діда, йому перекваліфікували обвинувачення: тепер він став німецьким та латиським шпигуном. Чому латиським? Бо не схотів дати свідчення проти свого безпосереднього начальника-латиша.

У 38-му дідуся випустили й навіть запропонували повернутися на колишню посаду. Та він був настільки морально травмований, що втік до висілку під Харковом і там, переживши окупацію, мешкав до кінця життя. У нього вистачило розуму не зізнатися, що він наполовину німець, й не мати від німців ніяких пільг. Тож коли повернулися совєти, причепитись до нього не було підстав. Так він, дуже кваліфікований інженер-залізничник, проселянствував всю другу половину життя.

Повернувшись з села до Харкова, я іноді разом з мамою відвідував його. Це була зовсім сива, красива, дуже зломлена людина. Від нього я ніколи не чув жодного німецького слова, а от дві його сестри між собою говорили по-німецьки. Трошки навчили і мене. Це стало у пригоді, коли на початку війни я на два тижні опинився на окупованій території.

Вийшовши з ув'язнення, дідусь розлучився з моєю бабусею, бо та категорично не бажала їхати до села. Потім він одружився з простою селянкою Лукерою, яка народила йому доньку Олену, молодшу за мене на чотири роки. А моя мама, її зведена сестра, була старшою за неї на 27 років. Так от, у цієї Оленки виявились надзвичайні здібності до танцю. Настільки великі, що її одразу ж взяли до харківської балетної школи. Це трапилось у сорок якомусь році. Мама взяла її жити до нас. Але тут помер дідусь і Лукера повернула Оленку до села: "Не хочу, щоб моя донька голими ногами дриґала!" Ані умовляння дирекції балетної школи, ані сльози моєї мами так і не допомогли. Так Оленка все життя й пропрацювала рахівницею на Будянському фаянсовому заводі.

У мене є якісь німецькі родичі у Бельгії чи Голландії. Під час громадянської війни дідових братів мобілізували до білої армії і вони разом з Врангелем у 19-му потрапили спочатку до Туреччини, а потім до Європи. Після смерті Сталіна вони намагалися розшукати мого діда, свого брата. Навіть дійшов лист від них. Та дід не наважився відповісти. Так увірвався цей родинний зв'язок.

Чому перед окупацією Харкова я не залишився з дідом Олександром, більш-менш зрозуміло. Йому, опальному, було не до мене. А от чому не залишився зі своєю кримськотатарською ріднею, яка жила у Харкові на Клочківській вулиці, зрозуміти не можу. Справа в тому, що батько був у Червоній армії ще з фінської війни, а мама зі своїм шпиталем опинилась під Києвом, де потрапила в оточення. Я жив тоді з бабусею, батьковою мамою і другою бабусею - маминою мамою. І раптом люди з військкомату прийшли по нас, посадили у два різних потяги - мене з маминою мамою, а татову маму з її дочкою, моєю тіткою. Та могло статися, що я б залишився з двоюрідною сестрою мого діда - Мерьєм, яка дуже мене любила. Коли мені було чотири роки, вона возила мене з підполтавського села до далеких родичів у кримський Карасубазар. Вся наша кримськотатарська рідня походила звідти.


II

Карасубазар досить далеко від моря. Мерьєм примусила свого двоюрідного брата відвезти мене в арбі, запряженій ішаком, до Судака. Їхали дуже довго. Дорогу я не пам'ятаю, бо дід розповідав мені щось по-татарські і я під цей акомпанемент заснув. Приїхали ледь не в середині дня. І я не пошкодував про таку далеку путь. Вразило і безкрає блакитне море, і грандіозна генуезька фортеця. Ми під'їхали до самої води. І я з деяким переляком відчув ногами теплувату солону воду і слизьку гальку. Наважився зайти тільки по груди, й довго плескався, поки мене не витягнув з моря дід. Він, не знімаючи штанів, закатавши їх, намочив лише ноги.

Коли їхали назад, я довго дивився на море, поки воно не сховалося перед очей. Приїхали досить пізно і тут виявилось, що я дуже обгорів. Мене обмазали кислим молоком, та все одно ледве заснув. Крізь біль згадував прекрасне море, яке так вразило ме­не. Потім лахміттями злізала шкіра.

Родичка, у якої ми жили, називала мене карапуз. Я здивовано запитав у Мерьєм: чому "карапуз" ("чорнопуз"), бо тепер я, обгорівши, став червоним, тобто "кизилпузом"... Родичі з цього дуже сміялись.

Чи міг я тоді уявити, що через п'ять років всіх їх, старих і малих, невідомо за що по-звірячому виженуть з Криму...

А у липні 1939-го я повернувся до рідного села, переповнений враженнями від моря, казкового лісу, де лісником був дід Енвер, та величезної білої крейдяної скелі біля міста, яка потім дала йому нову, російську назву - "Білогорськ".

Діда Енвера, який сприяв червоним партизанам, незважаючи на це, вислали разом з усіма. Не допомогло й заступництво командира загону. "Мовчи! - сказали йому в органах НКВС. - А то сам загримиш як посібник зрадників батьківщини!" Партизани, що були дідові дуже вдячні, зі сльозами на очах проводжали його у вигнання...

Під час німецької окупації Мерьєм голодувала, навіть скинула 50 кілограмів (перед війною важила більше ста) і вирішила йти пішки до Криму. Йшла так довго, що коли побачила Карасубазар, Червона армія вже визволила Харків. Й тільки вона отямилась й на гарних харчах набрала половину первинної ваги, як радянська армія визволила й Крим. А далі, як ви, мабуть, зрозуміли, потрапила з родичами у м'ясорубку. Потім розповідала про такі жахи, що я намагався не слухати. Та батько примушував: "Слухай!" Він зовсім не був антирадянською людиною, за цю владу на фронті кров проливав, але його, як потім і мене, завжди обурювала будь-яка несправедливість.

Не можу забути, як Мерьєм розповідала про дорогу до Середньої Азії. Не було що їсти й пити, бо взяли їжу на п'ять днів, а їхали три тижні. Не можна було навіть справити фізіологічні потреби. Мусульманські жінки, привчені до сором'язливості, не могли себе примусити робити це у вагоні. Й були випадки, коли помирали від розриву сечового міхура.

Час від часу їхній потяг зупинявся, щоб ховати померлих. Старі діди (і серед них мій дід Енвер) копали неглибокі могили. І раптом солдат побачив на руках у молодої татарки ледве живе немовля, вихопив його й вкинув до могили. Це ошелешило навіть його товаришів по конвою. А дід Енвер з диким криком кинувся до солдата і розкроїв йому лопатою череп. Діда зразу ж застрелили й теж вкинули до могили.

Мерьєм фактично врятувала й себе, й родичів тим, що на відміну від інших татар, що ховали дорогоцінності у стінах домів й по городах, засунула їх собі за пазуху. Тому родина уникла ще страшніших злиднів.

У Джанкої їм підкинули до вагону якогось дуже побитого енкаведістами хлопця. Молода дівчина, наша родичка, всю дорогу опікувалась ним. У спецпоселенні біля Фархат-ГЕС, куди привезли татар, вони через деякий час побралися й у них народився син.

Та одного разу сусідський хлопчик випадково побачив, як чоловік цієї родички, на ім'я Ахтем, про щось розмовляє з уповноваженим НКВС у ярку біля великого старого саксаула. Й хлопчик розповів про це батькам. А останнім часом зловісний "воронок" ледь не щотижня увозив до Фергани татар, які хоч трохи висловлювали невдоволення Сталіним та радянською владою. Хтось явно доніс на них. Та Ахтема не підозрював ніхто. Адже хлопець потрапив до потягу дуже побитий енквадистами.

Але все ж таки розпитали його дружину й вона зізналась, що чоловік останнім часом звідкись приносив їжу та гроші. Простежити за ним, і все стало зрозумілим. Стукачем був тихий лагідний Ахтем.

Старі зібралися на нараду. Але що вони могли зробити, якщо хлопець перебував під протекцією енкаведистів? Уб'єш, то заберуть пів-виселку. Й постановили: жодна людина, навіть дитя не має права спілкуватися з Ахтемом. Навіть його дружина, хоч мабуть і любила його, повернулася до батьків.

І стукач через тиждень не витримав. Напився п'яний і, вбивши палицею двох собак, вибивши вікна в усіх хатах, пішов до того саксаула, що ріс на краю яру, і на ньому повісився. Точнісінько так, як євангельський Іуда... Навряд чи Мерьєм могла це вигадати, бо Євангелія не читала.

...Коли мама повернулася з фронту, то зразу ж кинулась визволяти Мерьєм. Бігала по інстанціях, доводячи, що стара не є жителькою Криму й потрапила туди суто випадково, вже буквально наприкінці окупації і ніяк не могла зраджувати радянську владу. Мама була явно не татаркою й тому її завзятість не викликала підозри. Не можна було подумати, що вона піклується про своїх. Адже Мерьєм була родичкою не їй, а моєму батькові, з яким мама була розлучена. Ця обставина, мабуть, приспала пильність бюрократів, і вони дозволили викликати бабцю до Харкова. Мерьєм ще прихитрилася привезти з собою двох своїх двоюрідних онуків - шестирічного і восьмирічного віку, які потім жили з нею на Клочківській до самої її смерті. Потім їх взяли до себе інші родичі. Та все одно я був її найулюблені­шим онуком.

Смерть Мерьєм - окрема тема. Я якраз повернувся додому зі своїх карпатських мандрів. Тата у місті не було. Мама теж жила в Києві у свого другого чоловіка. Онуки-племінники Мерьєм були ще досить малі та безпорадні. Тому командування похороном взяв на себе наш нібито родич, чистильник взуття Енвер - дуже спритний, п'ючий й косоокий хлопець - одне око на Чукотку, друге до Одеси. Його будка стояла біля Благовіщенського базару. Він часто забігав до Мерьєм і вона його годувала. У нього одна за одною змінювались якісь унікально дурні дружини, а дітей, слава Богу, не було. Всі ці дружини, хоч і не були татарками, ски­далися одна на одну - чорняві й худі. Одна, знаю, була циганкою. Він з ними пиячив. Якусь з них звали Кармен і вона казала, що є іспанкою. Запам'ятав я лише те, що роздягнувшись зовсім голою, не соромлячись мене і будь-кого, хто був у хаті, вона танцювала на столі, де­монструючи неймовірно буйне волосся, що піднімалось з лобка майже до середини живота. П'яний Енверчик, цим висловлюючи любов до мене, кілька разів пропонував мені її для сексуальних втіх, та я з жахом відмов­лявся. А на другий день він за це картав себе і казав, що якби я погодився, він був би змушений мене вбити.

Я, пропускаючи заняття в школі, часто грав з ним у його будочці у нарди. Якось до нас підійшов командировочний, щоб почистити черевики. Енвер здивовано підняв брови: "Що хочеш?" Той не менш здивовано відповів: "Як що? Почистити взуття!" "Ну й чисть на здоров'я! - сказав Енвер. - Ось щітка, ось вакса!" Командировочний обурився: "А ти тут що робиш?!" На що Енверчик відповів: "Що не бачиш? У нарди граю!.. І ще зброєю торгую, тобі не потрібен пістолет?" Переляканий командировочний так чуханув від нас, що за мить ми вже його не бачили.

Енвер всім казав, що за національністю він айсор. Мерьєм обурювалась: "Як так? Батько в тебе кримський татарин, мати теж!..." "А у мене національність за професією, - відповідав Енвер. - Всі інші чистильники взуття вірмени, а теж кажуть, що айсори". (Першого справжнього айсора, тобто айсорку, я побачив через багато років. Це була знаменита екстрасенска Джуна Давіташвілі.) Коли Мерьєм померла, на її похорон приїхало багато родичів з Узбекистану. Одна тіточка, не менш огрядна, ніж Мерьєм, зупинилась у дверях, де на столі лежала небіжчиця і, підвиваючи, волала: "Мерьєм-ханим! Мерьєм-ханим!... Не можу повірити, що ти померла!.." - і так безліч разів по-татарські і по-російськи. Нетерплячий Енверчик не витримав і сказав їй: "Тіточко! Я вас дуже прошу: відійдіть у бік! Дайте пройти тим, які вже повірили!.." Не зважаючи на трагізм моменту, всі так і пирснули.

Другий номер він відмочив на цвинтарі. Треба було бачити той мусульманський цвинтар на околиці Харкова: така собі кам'яниста площина, на якій нічого не росло. Останні чотири поховання були часів війни. Інші - ще давніші. Видовбати могилу можна було тільки ломами. Двоє могильників - дуже старих казанських татарів - з довгими, рідкими, сиво-сірими бородами почали копати за два дні до похорону. Тому, незважаючи на літню спеку, Мерьєм ховали аж на третій день. Ми всі, зголоднілі й обпечені сонцем, чекали, коли вони витягнуть останню лопату глини з могили. Енвер від нетерплячки аж затанцював. Нарешті чоловік, який виконував обов'язки мулли (він не був справжнім священиком), проспівав молитву і гробарі почали забивати труну. Треба сказати, що за мусульман­ською традицією небіжчиків ховають не у труні, а загорнутими у білу тканину. Однак ми ховали Мерьєм у труні, бо чомусь здавалось що так краще. І ось старі казанці почали повільно забивати цвях за цвяхом - перший, другий, третій, четвертий, п'ятий... На шостому Енверчик не витримав. Гучним шепотом звернувся до них: "Гей, ненормальні! Навіщо б'єте стільки цвяхів? Вона жива нікуди не ходила! Куди мертва подінеться?!"

Й знову ніхто не втримався від сміху. Що ж, Мерьєм жила з постійною посмішкою на вустах, під посмішку й пішла з життя... А далі були поминки. Православна публіка була розчарована: на татарських поминках нема спиртного. Та більше за них засмутився Енвер. Й справді: розкішної закуски - завались, а горілки не­має!.. Раптом він кудись метушнувся і повернувся зі щасливою посмішкою на вустах. Дивлюся - він висовує з-під коміру сорочки який кістяний мундштук і, потримавши його в роті, активно їсть. Потім я дізнався, що він взяв у ванній бабцину клізму, помив її, наповнив горілкою і сховав у себе на животі... Через годину він був п'яний, як чіп. Так і спав - устромивши носа в оселедець. А кажуть, що татари не п'ють. Ще й як п'ють! У мене на "Татарському триптиху" всі помічники були татари. Так вдень - люди як люди, а ввечері нажеруться горілки і йдуть на мене священною війною. Прямо такий собі газават. Й це через те, що я насмілився у кадрі на якусь мить показати оголеною прекрасну дівчину. Так і зґвалтували мене, довелось вирізати цей кадр...

Щонеділі я ходив до православного храму, а п'ятницями відвідував у мечеті урочистий намаз. Бог є Бог, назви його хоч Єговою, хоч Аллахом. Зайва хвала йому не завадить. Так от жодного разу я не бачив у мечеті своїх ортодоксальних помічників. Це показник їхньої релігійної щирості.

А все ж таки люблю кримських татар. Хоча дуже тверезою любов'ю. Бачу їхнє фальшиве святенництво і, так би мовити, неправдиву щирість. Про щось впевнено домовитись з татарином дуже важко. Можуть не виконати обіцянку без усяких вагомих причин. Чому? Тому! Я поступово звик до цього. Але мені було дуже смішно, коли на засіданні меджлісу мене пісочили за цю на мить оголену в кадрі дівчину, а протокол вела красуня, на якій було одягу менше, ніж на дівчатах у досить відвертих французьких фільмах. Видно було навіть трусики, що біліли з-під надкороткої спідниці. Однак чомусь ні у кого це обурення не викликало. Взагалі кримські татари точно такі ж, як і всі інші мешканці України. Тільки трохи здібніші за слов'ян. Може, так на них вплинули жахи депортації? Особливо у них великий талант до лицедійства. Мені довелося знімати татар у епізодичних і масових сценах. І я весь час дивувався природністю їхньої поведінки у кадрі. Ніби акторство було їхньою сутністю. Такої талановитої імпровізації я не бачив ніколи. Це дуже прикрасило фільм. Якщо гарно грають виконавці головних ролей - це нормально. Рідко буває, що погано грають актори першого плану. (Хіба що у телесеріалах). Коли гарно грає другий план, це вже викликає повагу. А коли третій і четвертий, тоді можна сміливо сказати, що це прекрасний фільм.

Тюркське походження допомогло мені в дитинстві у Самарканді, куди я потрапив після того, як наш потяг розбомбили, і я дивом вийшов на неокуповану територію. У Самаркандському дитячому будинку майже не було продуктів харчування і нас роздали по місцевих сім'ях. Мене з мусульманським прізвищем охоче взяла заможна узбекська сім'я. Я швидко опанував побутову узбекську мову і, хоч був зовсім біленьким, прекрасно вписався у коло їхніх численних дітлахів. Коли мене знайшла через інформаційну службу у Бугуруслані мама, яка вирвалась з оточення, я дуже не хотів до неї йти. Тут були друзі й гарна їжа, а маму я майже не знав. Все це у мене детально описано у "Розчахнутій брамі".

Потім була мандрівка з нею, тобто з її шпиталем на фронт, потім вщент зруйнований Харків, далі жахлива кривава колотнеча під Корсунь-Шевченківським, шлях до польсько-радянського кордону і остаточне повернення до Харкова.


III

Я все життя ностальгічно згадую наш харківський письменницький будинок "Слово". Особливо чомусь вражала весна. Тільки що зійшов сніг. Струмки борознять мокру землю, щороку роз'їдаючи нашу волейбольну площадку. Ми, хлопчаки, відводили їх у бік, але кожної весни вони вперто поверталися у старі русла.

Я рано розпечатую балкон. На самому початку квітня. Щоранку виходжу на нього й дивлюсь, що відбулося за ніч. Довго нічого не змінюється: чорна земля з сірувато-білими острівками снігу, облізла плямиста цементна ваза на клумбі. І нікого. Дітей не випускають, бо грязюка. Тільки ґави залітають у садок і каркають зловісно.

Та через деякий час бачу: зеленіє! Бурхливо розпускаються бруньки. А потім сіра бетонна огорожа ховається у кущах жасмину. У повітрі - їдкі пахощі клейко­го листя: вони дратують і в той же час бадьорять.

А одного разу, вийшовши на балкон, побачив, що він наче човен, плаває у тумані, і з цього туману піднімаються тонкі чудові пахощі. Коли туман потроху розвіявся, проступили білі та фіолетові рифи. Це розквітнув бузок.

Не розумію - чому кожного разу мене так дивує прихід весни? Я ж точно знаю, що все це відбудеться за непохитним, одвічним законом природи. Та сприймаю як диво, бо не віриться, що зовсім голі, скоцюрблені, позбавленні життя віти знову вкриються яскравим зеленим листям.

Ви можете запитати: "Навіщо ти описуєш банальний фенологічний процес?" Відповідаю: "Бо інакше не буде зрозуміле моє ставлення до життя". Я життя сприймаю не так розумом, як всіма фібрами своєї душі. Однак, що таке ті "фібри" - не маю жодної уяви. Мабуть, якісь органи душі. А може, й щось інше. Сприймаю світ без­посередньо, як дитина. А вже потім, коли накою безліч такого, що не варто було робити, все оцінюю дуже тверезо.

В емоційному захваті можу зробити і сказати, що завгодно. Та отямившись, прискіпливо аналізую свої вчинки. Якщо можна щось виправити, виправляю. А як не можна, картаю себе та каюся на папері.

Коли дивишся якусь багатосерійну телевізійну хрінотінь, дивуєшся, як авторам вистачає фантазії (нехай і примітивної) витягувати з себе нові й нові сюжетні повороти. Але й у будь-якої фантазії є межа. А от жит­тєвий серіал меж не має. Мені не треба напружувати фантазію. Вона мені взагалі не потрібна. Слід тільки пригадувати і пригадувати реальні життєві події і розповідати їх.

Якби мені у 15 років якась ворожка розповіла про подальший хід моїх життєвих подій, я б їй плюнув в очі. Бо такого у межах одного життя не може бути. Од­нак було ж. Я викладаю на папері лише реальні факти. Оцінювати їх - беззмістовна справа. А от погоджу­ватись чи не погоджуватись з моїми коментарями - справа читачів.

Я почав цей опус ранньою весною. Саме вона надихає мене на рішучі дії. Тобто ручайки спогадів повертаються у старі русла подій.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка