Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна



Скачати 182.71 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір182.71 Kb.
Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Вона не мала ні статуту, ні член­ства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛіте. Чимало її представ­ників жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові, Мюнхені та інших містах Європи. Основу «Празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917-1921 років, інтер­новані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу м. Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 року гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му журналу «Веселка» (1922-1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. ( Слайд 4,5)

Після того, як Польща почала надто неприязно ставитися до укра­їнців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Пра­зі, діяв Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подєбрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. То було покоління, що складало досить сильний інтелектуальний пласт української еміграції, впливало на перебіг та кристалізацію національного руху. То були свідомі сили, які сприйняли поразку національної революції 1917 року як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Во­роний, В. Самійленко та ін.). З'явилися «нові характери, виповнені на­пругою вольових імперативів. Вони формувалися на межі українсько­го та європейського світів, пронизуваною потужними вітрами Заходу культури та стимульованою ними історичною пам'яттю рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена муд­рістю історії) лірика. І хоча для Європи вона лишилася непоміченою, в контексті української літератури окреслилась як яскраве художнє явище. Це явище дещо відмінне від галицького письменства, яке пере­живало тоді кризу символістського світобачення, начебто долало вплив стрілецьких мотивів (мова йде про пісні українських січових стрільців). Протистояла «Празька школа» і творчості об'єднання «пролетарських» письменників «Горно» (В. Бобинський, А. Іванчук, С. Тудор, Антоніна Матулівна та ін.). ( Слайд 6)

«Празька школа», збагачена здобутками наддніпрянської лірики, за спостереженнями Б.-І. Антонича, «вражала своєю цілісністю». Вона переймалася не лише «тугою за втраченою батьківщиною», ай «роз­литим широкою рікою історизмом». її творчі пошуки позначались і на західноукраїнській ліриці, зокрема Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, С. Гор-динського та ін. Від сучасників не приховалося й те, що «пражани» за­знавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922-1933), а з 1933 року — «Вісник».

Д. Донцов закликав, на противагу естетиці «жалібників», тобто традиційній українській літературі, зосередженій на оплакуванні без­таланної сирітської долі, до романтичного пориву в «моря безкраї», де панують «риск, боротьба, упоєння нею». Водночас він трактував митця невідповідно до природи його таланту.

Є. Маланюк ще під час періоду «Веселки» намагався послідовно відмежовувати художню літературу від некоректних спроб підпоряд­кування її позахудожнім ідеологічним силам. Він виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. (Слайд 7,8)

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Митці працювали в різних


стилях. Так, О. Теліга тяжіла до чітко вираженого неоромантизму,

О. Стефанович та Ю. Клен — до необароко. Ю. Клен поєднував у своїй поезії риси «неокласики», неоромантизму та експресіонізму. У «празькій школі» спостерігається органічний синтез переосмисленої традиції та критично поцінованого новаторства, зокрема модернізму. Не виклю-
чалися, навіть певні здобутки авангардизму, хоч його нігілістичні настанови засуджувалися.

Першими ластівками на небосхилі «Празької школи» були збірки Галі Мазуренко «Акварелі» та Ю. Дарагана «Сагайдак», що з'явилися 1925 року. Якщо книжечка Галі Мазуренко, позначена безпосередністю переживань, не вплинула на творчість «пражан», то дебют Ю. Дарагана сприймався їхнім заспівом. Його збірка під символічною назвою «Са­гайдак» містила, як зауважив Б.-І. Антонич, «всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця». Дараганівська лірика від­новлювала героїчний епос (билини, думи, історичні пісні тощо) києворуських та козацьких часів.

Найяскравіші історіософічні осяяння — у творчості О. Стефановича, автора самобутніх збірок «Поезії» (1927). У своєму доробку він заглиблювався в осмислення історичної долі України, де перехрещувалися язичницьке та християнське світобачен­ня. Це справді дивно, адже поет постійно мешкав у містах, не помі­чаючи їх. Намагання вийти за межі видимої буденності, зосередитись у надреальному світі осучасненої минувшини та природи зумовлюва­ли естетичну ненормативність його лірики, інтерес до винахідливого віршованого звукопису та ритмомелодики, несподіваного словотворення на основі архаїчного словника. Недарма в його доробку трапляються вірші з органічним відтворенням колориту києво-руського мовлення, приміром, «З літопису».

Вміння поєднувати суворість історичного мислення з «амазон­ською» ніжністю жінки-войовниці притаманне О. Лятуринській (збір­ки «Гусла», 1938; «Княжа емаль», 1941). її занурення в праукраїнську добу сталося невимушено. Поетесі пощастило уникнути стилізації. Вона писала вірші так, немовби княгиня Ольга чи Ярославна. Для О. Лятуринської неначе не існувало часових меж, оскільки історична про­тяжність «стискалася» в одній точці ліричного сюжету. Це ж стосуєть­ся і Наталі Лівицької-Холодної, яка вразила своїх сучасників «міццю почувань» (Є. Пеленський), що виповнювали її першу збірку «Вогонь і попіл» (1933). У ній постав образ волелюбної степовички, «сотниківни» в червонім намисті, здатної боротися за своє щастя. Історіософічні мотиви є центральними і для О. Ольжича, сина уславленого українського лірика О. Олеся. Археолог за фахом, він заглиблювався в праісторичну добу (збірка «Рінь», 1935). Одночасно

О. Ольжич звертався до виру буремної сучасності, яку називав так: «доба жорстока, як вовчиця». Знаходив героїчні риси у поколінні міжвоєнного двадцятиліття (збірка «Вежі», 1940). Тут, зокрема в циклі «Незнаному Воякові», формулювалися вольові вимоги національно свідомого укра­їнства: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині»; «Захочеш і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила» та ін.

В єдиній поетичній збірці Ю. Клена «Каравели» (1944) постала Україна в широкій історичній протяжності — від Київської Русі до пе­ріоду більшовицьких експериментів над нею. У своїй ліриці поет по­єднував мотиви західноєвропейської лицарської романтики, античної героїки, української барокової та «неокласичної» Культури. Він спри­ймався ніби живим мостом між київською «неокласикою» та «празькою школою», між якими виявилося чимало спільних рис. Найвагомішою у доробку Ю. Клена вважається незакінчена епопея «Попіл імперій» (1943-1947) — художній документ високого гуманізму, в якому з пере­конливою силою розкрито природу однаково антилюдських тоталітар­них систем — більшовицької та нацистської, вказано на їхню спільну, небезпечну для світу суть, завбачено неминучість краху імперій зла, на уламках яких має виникнути, відродитися, як фенікс із попелу, нова Україна. Поет затаврував тоталітаризм надзвичайно виразно:


Страшні, нечувані ще гасла

шпурляє він, мов кості псам,

і за майбутній сир у маслі

купує душ дешевий крам.



{О.Теліга)

Поезія «Празької школи» характерна тим, що в її текстах від­найшов своє випробування вольовий тип українця, котрий невдовзі утверджувався в житті, яке потребувало «трагічних оптимістів». Гаря­че дихання драматичної дійсності і міжвоєнного двадцятиліття (1921-1939) відчувається в невеликій за обсягом, але місткій за змістом по­етичній спадщині О. Теліги (поки що віднайдено 38 її віршів), здатної по-спартанськи переживати найтяжчі хвилини спраглої невичерпної повноти життя.

Дороги представників «Празької школи» часто перетиналися, а надто О. Теліги та О. Ольжича. Обоє свідомо офірували свій талант, свою долю справі визволення України. Обоє стали найдіяльнішими акти­вістами ОУН (Організації українських націоналістів) — єдино можливої на той час структури, спроможної об'єднати розпорошене українство, сконцентрувати його волю для відновлення історичної справедливості Вони боролися проти німецьких окупантів і загинули: гестапівці розстрі­ляли О. Телігу в Бабиному яру в Києві 21 лютого 1942 року, а 20 червня 1944-го замордували О. Ольжича в концтаборі Зоксенгаузен. Його збірка «Підзамча», де втілилися роздуми поета, який виріс до одного з керів­ників українських визвольних змагань і витримав гестапівські тортури, з'явилася посмертно (1946), як і ліричні книжки О. Теліги — «Душа на сторожі» (1946) та «Прапори духу» (1947).

2. Робота в парах

Взаємоперевірка складених планів.



3. Повідомлення учнів з міні-проектами. (Слайд 9)

Ю. Дараган (1894-1926) — перший поет, в якого виразно окреслив­ся комплекс ідей і почувань, характерний для «пражан»; прожив мало, лише тридцять два роки. У таборах інтернованих, куди він потрапив після поразки зійськ УНР, захворів на туберкульоз, який 1926 року звів його в могилу. По­етеса О. Лятуринська, яка надзвичайно високо оцінювала поезію

Ю. Дарагана, написала зворушливий спогад: одна з її приятельок мала збірочку його віршів «Сагайдак» (єдину, яку поет встиг видати за рік до смерті) з дарчим написом «Милій панночці з фіалками». Потім ця «панночка» в роковини смерті ходи­ла на його могилу в Ольшанах, щоб на неї покласти букетик свіжих квітів. її наступниця — вже сама О. Лятуринська — одного разу не знайшла могили: рів зрівняли, бо минув десятирічний термін її «оренди». «Навіть кущ, буйний : здичавілий, посаджений невідомо чиєю рукою, викорчували і насадили інші квіти... Не лишилось ані сліду».

Ю. Дараган не розгортає перед читачем конкретних сюжетів з минулого 'крім хіба поеми «Мазепа»), він оспівує стихію природи, пройняту духом язич­ницьких уявлень давніх русичів («Дажбог лякає білі коні...»).

Так в усіх цих асоціаціях, видобутих з глибин історичної чи доісторичної пам'яті, домінує боротьба: явища природи набувають ознак лицарів у бойових обладунках, вони сповнені «радощами нової борні»; місяць «в латах легких і яс­них, як жар», а вечір, мов переможений воїн, «одкинув свій червоний щит». Характерним є вірш «У Празі». Поет стоїть на старому Кардовому мосту, але снить «забутим краєм», і в уяві його картина, де

Мечі гриміли у танку, І шал борні червоно-білих Гукав і плакав, як дикун, і вже важко сказати, чи та борня «червоно-білих» почалася колись тут, біля ста­рого мосту в Празі, а чи десь у херсонських степах, де червоно-білі кольори мали не історичне, а зовсім інше, конкретне забарвлення, і сприймалися як натяк на події, у котрих він брав безпосередню участь.

Щось подібне бачимо навіть і в поемі «Мазепа», фрагменти якої увійшли до збірки «Сагайдак», де нема відкритої проекції на власні настрої, а є праг­нення передати своє розуміння постаті гетьмана на тлі його епохи, показати картини боїв, руйнування Петром І Батурина і невгасне бажання свободи. Але фінал твору:

І тільки спрага, спрага волі Так стисне горло, здавить так, Що знов би, знов у дике поле! Знов коні стріли, бранні голі, Шаблі та повний сагайдак —

уже від самого поета. Риси як людського, так і творчого обличчя Ю. Дарагана досить проникливо передав його приятель і колега по перу Є. Маланюк:

Смаглявість від того вогню,

Грузинські очі, сухість вилиць,

Слова, що цокались і бились, -

Продзьобуючи вихід дню.

Раз — оргій клекіт, раз — стріла,

Раз — вірна куля. І ніколи

Не змусив хам короткочолий

Схилити гордого чола.

Гірська душа зійшла в степи,


Де вітер і козацькі чоти,
І щось, либонь, від Дон-Кіхота,
Бувало, в постаті тремтить.
Щось старовинне, щось п'янке,
Як пісня, як лицарство й слава,
Щось разом ніжне і тужаве.
Мов криця — тверде і крихке.

О. ЛЯТУРИНСЬКА

О. Лятуринська народилася в 1902 році на Волині, померла в 1970-му у м. Міннеаполісі (США). Особиста доля поетеси склалася драматично. Дитин­ство її минуло серед щедрої волинської природи поблизу хутора Вишневця не­далеко від м. Кременця. В її батьків (далеким предком батька є француз Лятур) було восьмеро дітей, Оксана серед них наймолодша. Видана у сімнадцятирічному віці силоміць заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й з пригодами дісталася до Чехословаччини Завершивши середню освіту в Українській гімназії, вчила­ся в Карловому університеті, Українській мистецькій студії та Чеській вищій промисловій школі в Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у ху­дожніх виставках, та 1945 року під час воєнних подій твори її пропали, а саму авторку спіткало лихо — вона майже зовсім втратила слух. По війні пересели­лася до США, де жила самотньо до смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома збірками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), які, проте, поставили її ім'я серед найталановитіших представ­ників «Празької школи».

О. Лятуринська назвала свою першу збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає характер її світосприймання. Авторка добре обі­знана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» по­стійно чатують на людину, де «муж ішов на силу вражу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але — «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали». Ця язичницько-ранньохристиянська атмосфера — не архаїка, а спосіб оживите історію. Спресованість зображення обумовлює лаконічність вислову, у якому немає ні розлогої метафори, ні навіть емоційно забарвленого епітета, а сам вірш стиснений, мов пружина. Смисловий простір поезії О. Лятуринської створює те, що за кожною деталлю проступають нитки зв'язку особистості зі світом пущ, оживленою природою, великим світом, що простягся перед очима і відбив­ся у душі, закарбувався в пам'яті. За спостереженням Ю. Шевельова, поезію Лятуринської пронизує традиційна обрядовість, завдяки котрій здійснюється живий зв'язок, особистості не тільки з людським гуртом, а зі всесвітом; «обряд робить людину частиною світу», і так стає можливою перспектива:

Сім зірок, одне весельце,
а між ними місяць...

Історична реалія в її віршах — ключ до розшифрування смислових кодів, ланка зв'язку споріднених явищ, що об'єднують віддалені між собою епохи: Підводилися руки вгору, сухі уста переривали: «За тих, що згинули від мору... \ За тих, які в боях упали».



(«Підводилися руки вгору...»)

День догоряв так світозарно! Душа просила корабля. Десь біля голосила Карна, тужила Жля.



(«Жилились стязі, пнулись вгору...»)

Це не історія, це щось більше: гіркі уроки минулого не раз повторюва­лися, додаючи роботи Карні і Жлі (символи плачу й скорботи за полеглими на полях битв за свої, а частіше чужі інтереси, померлими від стихійного, а частіше штучно створеного голодомору). Можливо, що викликав з історичної пам'яті цих Карну і Жлю організований великим вождем і страшний голодомор 1933 року, від трагічних наслідків якого здригалось не тільки серце, а й сама земля.

«Гусла» О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, що співа­ли і про «золочені щити», і про «червоне поле бою», і про Карну та Жлю... А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими («Василечки і чорнобривці за Миколою святим», «Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига»), а та­кож кольорами національної історичної символіки («синьо-сині сподом, верхом, золоті, все йдуть хресним ходом, мов корогви ті»).

Поезія О. Лятуринської вражає органічним поєднанням мужності й ніж­ності, за словами відомого літературознавця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку «Гусла», в ній є «щось від якоїсь особливої "амазонської" ніжності — ніж­ності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м'язів».

Такий образ, таке враження — єдність мужності й ніжності — склалися й в уявленні інших авторів, обізнаних з її творчістю. Так, літературознавець Ю. Лавріненко назвав есе про поетесу: «Князівна, що обходить шатра», а поет Є. Маланюк їй присвятив такі рядки:

Аж пуща зашумить волинська

й на оксамит і златоглав

в сап'янцях легких Лятуринська

Виходить годувати пав.

Художня палітра поетеси збагачується, про це свідчать назви розділів, її поетичних збірок, а саме: «Печерні рисунки», «Княжа емаль», «Волинська майоліка», а відтак, уже в пізніші часи,— «Веселка»... Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто 1983 року.

Н. ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА

Поезія Н. Лівицької-Холодної постає в еротичному вияві, через витонче­ну, внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах не зна­йдемо ні традиційних персонажів слов'янської міфології, як у

О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою симво­лікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів», то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни. Однак грань між реальним людським переживанням і художньою містифікацією настільки тонка, що відкривається не кожному навіть досвідченому оку. Тим-то збірка поетеси «Вогонь і попіл», де ці мотиви яскраво втілені, викликала дуже неоднозначну оцінку. Наприклад, поет і критик Л. Мосендз не сприйняв поетичної умовності, «маски» героїні, і його вирок був не те що суворий, а нещадний: «...з цього безрадісного ясира плоскості і виходить душа такою маленькою, з обтятими крилами.

В серці порожньо, тьмяно, глухо


по пожежі нічних екстаз,
душа моя, мов старчиха,

і думки мої не крилаті.

Жорстокий самосуд, але справедливий... Однак чи треба в тридцятих ро­ках двадцятого віку цю збірку видавати? Кликати на той пропащий шлях! Не "старчихи", але "крилаті" по нім простуватимуть». Які знайомі інтонації! Хто тільки не кликав поезію на поміч і хто тільки не відбирав у неї право залишатися собою! Не дивно, що така поезія в 30-х роках XX ст. не могла бути сприйнятою ні по той, ні по цей бік Збруча. Та й чи тільки в 30-х.

Н. Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до ін­ших своїх ровесників із «Празької школи». Дочка визначного політичного діяча Української Народної Республіки Андрія Лівицького (деякий час був міністром УНР), вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах, відтак вивчала романістику в Карловому уні­верситеті в Празі, а після переїзду до Варшави там закінчувала університетські студії. Після Другої світової війни переїхала до США.

Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної рито­рики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у той складний, до краю заідеологізований час.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв'язків. Б. Рубчак у статті «Серце надвоє роздерте», у передмові до книжки вибраного поетеси «Поезії старі й нові», тлумачив еротизм лірики Н. Лівицької-Холодної як явище, породжене літературною традицією, явище, в якому перехрещуються національне джерело і впливи європейської поезії.

Є. МАЛАНЮК (Слайд 1,2,3)

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Ново-Архангельську на Херсонщині в сім'ї українських інтелігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому полі­технічному інституті. У 1914 році юнак подав документи до Київської військове: школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулемет­ної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Швденно-Західному фронті.

1917 року він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, котрий

під час встановлення гетьманської влади в Україні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка). (Слайд 5)

У 1920 році разом з Армією УНР (Української Народної Республіки) Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих укра-їнських частин. 1922 року він разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі. 1925 року в Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», 1926-го в Гамбурзі — книжка «Гербарій». 1929 року Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання Танк».

Протягом 1930-1939 років у Парижі та Львові виходили збірки «Земля і залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».

1945 року Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький Український Рух), 1949-го — переїхав до США.

У 1951-1966 роках вийшли такі його твори: збірки «Влада» (Філадель­фія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

1958 року Є. Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово». ( Слайд 6)

16 лютого 1968-го помер у передмісті Нью-Йорка. ( Слайд 13)



4. Продовження міні-лекції вчителя.

У лютому 1993 року відзначалося 25-річчя від дня смерті Є. Мала­нюка. Тоді думалося, що мине ще зовсім небагато часу — і вже не треба буде коло цього імені давати ніяких означень: видатний, великий, гені­альний — просто вимовлятимемо два слова: Євген Маланюк. Як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Це його високе товариство, це його кревні.

Українська земля, як не раз бувало в нашій історії, зродила собі сина — на свою оборону й славу. Щедро обдарувала його талантами, та не дала талану-долі. Але він сам збудував свою долю — всупереч усім перешкодам. Саме такі й стають великими.

Із відпущеного Богом 71 року Є. Маланюк прожив на чужині 50. Там і вмер. Але невтомима любов до батьківщини сотворила чудо: його душа ніколи не розлучалася з отчою землею й вилилася в таке жагуче, могутнє мистецьке слово, рівного якому годі знайти в нашій літературі XX ст.

Він був із тих, хто поєднав чин і слово. Як воїн армії УНР боровся з більшовицькими ордами, що напали на Українську Народну Республі­ку, як митець продовжив боротьбу за незалежність України в період емі­грації. Мабуть, ніхто з українських поетів після Т. Шевченка так гостро не виповів пекучий біль і тугу за втраченою державністю, так суворо не «вчиняв бичем» свій народ за малоросійську кволість і брак твердої волі в національно-визвольних змаганнях, як Є. Маланюк.

Невже ж калюжою Росії

Завмре твоя широчина? —

запитував він свою Батьківщину. Він вірив:

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.



5. Робота в групах

Аналіз віршів поетів « Празької школи»



ІІІ. Контрольно-смисловий етап

«Мікрофон»



  • Значення української еміграційної літератури полягає в тому…

  • Найбільше мене вразила постать…

Домашнє завдання.

Розповідати про представників «Празькрої школи», Є. Маланюка








База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка