Одеська національна юридична академія аніщук ніна Володимирівна



Сторінка2/4
Дата конвертації05.11.2016
Розмір0.81 Mb.
1   2   3   4

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом дослідження, зумовила його логіку та структуру. Робота складається зі вступу, семи розділів, поділених на підрозділи та пункти, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 398 сторінок, із них основного тексту – 363 сторінки. Список використаних джерел включає 367 найменувань і розташований на 35 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність проблеми, її зв’язок з науковими темами, формулюються мета та завдання дослідження, визначаються об’єкт, предмет, методи дослідження, висвітлюються концепція роботи, її наукова новизна, теоретичне та практичне значення, аналізується ступінь апробації й реалізації одержаних результатів.

У першому розділі „Методологія, джерельна база та історіографія досліджуваної проблеми”, що складається із трьох підрозділів, увага концентрується на науковому обґрунтуванні теоретичних засад методології досліджуваної проблеми. Комплексне використання методології юридичної науки та джерельної бази до обраного напрямку дослідження дозволяє всебічно підійти до огляду порушеної проблеми. Історіографічний аналіз допомагає встановити ступінь наукової розробки питання та довести його малодослідженість та актуальність.

У підрозділі 1.1. „Теоретико-методологічні засади дослідження” з урахуванням нової методологічної концепції, що склалася у сучасній юриcпруденції, використовуються різноманітні принципи, підходи та методи пізнання у їх сукупності та взаємозв’язку, що зумовлено характером дослідження, поставленою метою та завданнями теоретичного та практичного аналізу.

У роботі увага приділяється з’ясуванню ролі та значення таких методологічних принципів наукового пізнання: комплексного використання методології юридичної науки, що є необхідною умовою для продуктивного вивчення досліджуваної проблеми; об’єктивності, що вимагає науково обґрунтованих положень, неприйняття абстрактних стереотипів, уявлення явищ у чорно-білих тонах; цілісності, що знайшов свій вияв у юридичному визначенні понятійного апарату гендерного права, що внесло системоутворюючу єдність і логічний зв’язок у процесі теоретичного аналізу проблеми гендерного насильства у контексті дискримінації за ознакою статі та соціостатевої нерівності; конкретності, що дало можливість логічно та послідовно викласти матеріал на основі діалектичного руху від визначення вихідної категорії гендерного насильства через її змістовно-теоретичне наповнення й розкриття суттєвих ознак до практичного розгляду отриманих результатів щодо викорінення гендерного насильства; плюралізму (ідеологічної багатоманітності), за допомогою якого дослідження пронизане великою кількістю наукових поглядів, підходів, позицій, концепцій правового та філософського характеру з порушеної проблеми.

Серед методологічних підходів, покладених в основу дослідження, заслуговують на увагу цивілізаційний підхід, що дозволяє усвідомити глобальний масштаб явища гендерного насильства та визначити, яким чином існуючі цивілізації сприймають цю проблему та які вживають правові реформи щодо її розв’язання; антропологічний підхід, що дозволяє на правових засадах пізнати проблему буття людини в контексті дослідження феномена гендерного насильства як порушення прав людини всупереч принципу рівноправ’я статей; аксіологічний підхід, на підставі якого дослідження ґрунтується на пропагуванні ідей гендерної рівності, справедливості та свободи від насильства як найважливіших цінностей людини, визнаних на світовому та національному рівнях; системний підхід, що забезпечує всебічне вивчення складових компонентів гендерного насильства та відстеження того, яким чином правова система реагує на це явище в Україні.

Серед широкого кола філософських, загальнонаукових та спеціальних методів, проаналізованих у дисертації, варто виділити, зокрема, такі: матеріалістично-діалектичний метод, що дозволяє дослідити гендерне насильство як реальне, об’єктивне явище, що постійно перебуває у розвитку та існує не само по собі, а в тісному взаємозв’язку з економічними, правовими, політичними, духовними умовами життя суспільства, з природою людини; герменевтичний метод, що використовується під час проведення інтерпретаторської роботи текстів правових документів щодо викорінення гендерного насильства; метод аналогії, застосування якого допомогло довести, що проблема гендерного насильства має схоже коріння у різних країнах світу; соціологічний метод, за допомогою якого надається багато інформації соціологічного характеру з приводу різних форм гендерного насильства як у світі, так і в Україні; статистичний метод, що дозволяє ознайомитися із статистичною ситуацією навколо проблеми гендерного насильства; лінгвістичний (філологічний) метод, що застосовується при аналізі текстової інформації, наприклад, при дослідженні змісту історичних пам’яток вітчизняного права.

У підрозділі 1.2. „Гендерний підхід та його значущість в осягненні проблеми” зазначається, що сучасний рівень розвитку гендерних досліджень у світі, і зокрема в Україні, дозволяє говорити про гендерний підхід, як про особливий методологічний підхід наукового пізнання у соціальних науках, у тому числі і в юридичній науці, який орієнтований на дослідження процесу формування і ствердження політики рівних, не залежних від статі можливостей самореалізації людини в різних сферах соціальної практики. Наголошується на необхідності використання у дослідженні цього підходу, оскільки проблема насильства за ознакою статі має бути проаналізована під кутом зору гендерного права у контексті таких питань, як гендерна дискримінація та гендерна рівність. Оскільки ключовим поняттям досліджуваної проблеми є гендер, то значна увага приділяється розкриттю змісту та сутності цього поняття як складного соціокультурного процесу в суспільстві.

Застосування гендерного підходу дозволило сформулювати висновок, що базовою передумовою і висхідною посилкою аналізу проблеми викорінення гендерного насильства є „формула рівності”, яка включає в себе не лише рівні права, але й можливості, тобто наявність механізмів, які забезпечують реальне відтворення гендерної рівності в усіх сферах соціального життя, у тому числі й нормативних, інформаційних та освітніх системах. Обстоюється погляд, що „формула рівності”, яка існує де-юре у багатьох країнах, і зокрема в Україні, де-факто не завжди дотримується, що призводить до гендерної дискримінації, з якою тісно пов’язана й проблема гендерного насильства.

Підрозділ 1.3. „Джерельна база та історіографія дослідження присвячується розгляду двох питань: по-перше, детально класифікуються й аналізуються джерела, покладені в основу дисертаційного дослідження, і, по-друге, висвітлюються історичний розвиток і сучасний стан наукового розроблення проблеми.

Знайомство із джерельною базою дослідження дозволяє констатувати, що вона є досить об’ємною і надає можливість долучати до аналізу проблеми достатньо широке коло різноманітних джерел, серед яких варто виділити, зокрема, історичні пам’ятки вітчизняного права – Статути Володимира та Ярослава про церковні суди, Руська Правда, Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566 та 1588 рр., „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. та 1885 р., Кримінальне Уложення 1903 р., кримінальні кодекси радянської України 1922, 1927 та 1961 рр. та ін. Серед правових документів за доби незалежності України варто виділити Конституцію, Кримінальний та Сімейний кодекси, Кодекс законів про працю, закони „Про попередження насильства у сім’ї” 2001 р., „Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” 2005 р. та ін. До джерельної бази також слід віднести міжнародно-правові акти з прав жінок, серед яких варто зазначити Декларацію ГА ООН „Про викорінення насильства щодо жінок” 1993 р. На особливу увагу заслуговують рекомендації конвенційних органів ООН, Комітету Міністрів Ради Європи та Парламентської Асамблеї Ради Європи, а також нормативно-правові акти окремих зарубіжних країн з проблеми гендерного насильства.

При аналізі історіографії досліджуваної проблеми, що охоплює три періоди – дореволюційний, радянський та сучасний, загострюється увага на тому, що порушена проблема у вітчизняній правовій науці і досі залишається малодослідженою. На жаль, юристи уникають досліджень на тему дискримінації за статевою приналежністю, з якою тісно пов’язана й проблема гендерного насильства. Історіографічний аналіз свідчить, що в Україні обрана тема у комплексному її вигляді раніше не вивчалась і не відстежувалась. Тому дослідження органічно доповнює попередні роботи з гендерної проблематики, а наявність зазначених робіт не позбавляє його актуальності.

Другий розділ „Використання правових засобів у гендерному законодавстві: загальнотеоретичні проблеми”, що складається із двох підрозділів, спрямований на дослідження світових та вітчизняних тенденцій становлення та розвитку гендерного права. З теоретичної точки зору обмірковується проблема щодо використання правових засобів у гендерному законодавстві, розкриваються їх поняття та сутність.

У підрозділі 2.1. „Становлення та розвиток гендерного права: концептуальні засади” розкриваються правові аспекти гендера з позицій порівняльного підходу та обміну національним досвідом, що допомагає виявити особливості становлення та розвитку гендерного права у світі та в Україні. Аналізуються позиції учених-юристів Н. Оніщенко, Т. Мельник, Н. Болотіної,

І. Лазар та ін., що склалися у вітчизняній юриспруденції щодо визначення концепцій гендерного права. Формулюється висновок, що гендерне право слід розглядати у двох значеннях. По-перше, воно являє собою нову галузь права, що тільки починає формуватися у правових системах країн із паритетною демократією, виокремившись із комплексного правового інституту, що складається із правових норм, якими встановлюються засоби забезпечення рівності прав людини незалежно від статі, а також передбачаються межі допустимих відмінностей у правах залежно від статі. По-друге, гендерне право є новим напрямом в юриспруденції, який набув поширення у Північноамериканських, Скандинавських та інших країнах Євросоюзу у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст, і який перебуває на етапі зародження у пострадянських державах, зокрема в Україні.

Концентрується увага на тих теоретичних проблемах, що мають місце на сучасному етапі становлення гендерного права. Зокрема, підтримується позиція вчених-гендеристів Н. Оніщенко, М. Томашевської та ін., які акцентують увагу на тому, що на сьогодні залишаються невирішеними питання формування інфраструктури правового регулювання у сфері гендера, а саме: визначення інститутів, які здійснюватимуть вплив на гендерні процеси, методів та підходів такого регулювання, вдосконалення існуюючих, відміна таких, що не відповідають принципу гендерної рівності, та прийняття нових егалітарних правових норм.

На підставі цього констатується, що нинішній етап становлення вітчизняного гендерного права хоча і вирізняється складностями, однак певні позитиви на цьому шляху окреслюються вже і сьогодні. Якщо в 90-х роках минулого століття юристи уникали можливості застосування гендерної термінології, то вже на початку ХХІ ст. набуває все більшого розголосу її використання у нормативно-правових документах та наукових дослідженнях. Відтепер постало питання, що гендерний аспект має бути врахованим при законотворенні і під час розв’язання проблеми гендерного насильства. Адже сучасний етап розвитку вітчизняної юриспруденції потребує теоретичного розроблення самої категорії гендерного насильства та конструювання методики, за якою має бути здійснено аналіз чинного законодавства з досліджуваної проблеми та зроблено пропозиції щодо його вдосконалення відповідно до позитивного світового досвіду гендерних перетворень.

У підрозділі 2.2. „Поняття та сутність правових засобів у гендерному законодавстві” зазначається, що основними правовими засобами у гендерному законодавстві є ті юридичні норми й принципи права, якими забезпечуються рівні права та можливості жінок та чоловіків в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Формулюється висновок, що останнім часом у світі зростає кількість країн, в яких відбувається процес становлення гендерного права. Із цією метою аналізується гендерне законодавство Боснії та Герцеговини, Ісландії, Киргизії, Литви, Німеччини, Норвегії, Словенії, Фінляндії, Японії та ін. При цьому значної уваги приділено розвиткові гендерного законодавства в Україні на сучасному етапі еволюції її правового життя.

З урахуванням позиції С. Алексєєва, згідно з якою правові засоби виступають в якості інтегрованих явищ, що виражаються у „тріаді” – заборони, позитивні зобов’язання та дозволи, – у дослідженні сконцентровано увагу на здійсненні аналізу щодо втілення цих засобів у гендерному законодавстві, розкритті їх поняття та сутності.

Висвітлення загальних закономірностей становлення та розвитку гендерного законодавства у світі та в Україні дозволяє подивитися на гендерне насильство як на гендерно-правову проблему та сформулювати висновок про необхідність вироблення нових правових засобів її розв’язання у контексті забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

У третьому розділі „Гендерне насильство як об’єкт гендерно-правового аналізу”, що складається із двох підрозділів, з теоретичної точки зору обмірковується проблема щодо визначення місця та співвідношення гендерного насильства у понятійному апараті гендерного права. Наголошується на тому, що з позиції гендерного права гендерне насильство розглядається як крайня форма соціостатевої нерівності, що взаємопов’язана з проблемою дискримінації за статевою ознакою.

У підрозділі 3.1. „Визначення гендерного насильства як юридичної категорії з’ясовується сутність категорії гендерного насильства, виокремлюються особливості її змісту. Наголошується на тому, що для світової та вітчизняної юриспруденції ця категорія є новою. Адже до 90-х рр. ХХ ст. юристи взагалі не застосовували цього терміна. Через те у правовій науці поки не вироблено чіткої, лаконічної, однозначної, досконалої формули-дефініції цієї категорії. Саме це є причиною розбіжності наукових поглядів у сучасних юристів під час дослідження гендерного насильства як правової категорії. Тому наразі важливого методологічного значення набуває з’ясування кореляції розуміння гендерного насильства залежно від застосовуваного до їхнього осмислення того чи іншого виду юридичного напрямку, який не тільки визначає розуміння цієї правової категорії, але й формує підходи, стратегію і тактику дослідницьких пошуків вирішення поставлених теоретичних та емпіричних проблем.

На даний час в юриспруденції склалося декілька напрямків щодо бачення цієї проблеми. Так, згідно з першим напрямком пропонується розглядати категорію гендерного насильства на рівні кримінального права. Розвиваючи традиційну думку про те, що насильство досліджується в рамках кримінального права, спеціалісти із цього юридичного напрямку вважають, що й гендерне насильство як різновид насильства має розглядатися в межах цієї науки. При цьому вони не враховують тієї обставини, що на сьогодні не всі форми і види гендерного насильства досліджуються кримінальним правом. Так, знайомство із зарубіжним правовим досвідом у сфері гендера дає підставу констатувати, що на даний час проблема сексуальних домагань оговорюється насамперед у контексті соціостатевої дискримінації в рамках законодавства про гендерну рівність. У зв’язку із цим заслуговує на увагу висловлювання спеціаліста з гендерної проблематики М. Буроменського про те, що вітчизняні юристи “вважають кримінальне право вершиною юридичної науки, і з цієї вершини опускатися до рівня гендера для них непристойно”.

Відповідно до другого напрямку категорію гендерного насильства пропонується досліджувати в рамках сімейної кримінології (кримінофамілістики). І знову ж це пов’язано насамперед із тим, що юристи нерідко помилково ототожнюють явище гендерного насильства виключно з домашнім насильством. При цьому вони не враховують тієї обставини, що категорія гендерного насильства є значно ширшою за своїм обсягом й охоплює будь-який вид насильства, що ґрунтується за ознакою статі, включаючи і домашнє насильство.

Безперечно, усі вищезгадані погляди мають певну раціональну істину. Щоправда, на основі ознайомлення із світовим правовим досвідом з гендерної проблематики у дослідженні відстоюється погляд, за яким гендерне насильство слід розглядати як категорію гендерного права, оскільки воно має прямий зв’язок із соціостатевою проблемою. З погляду гендерного права гендерне насильство означає різновид насильства, який включає дії, що завдають фізичної, психологічної, сексуальної шкоди чи страждання, погрозу таких дій, примус та інші обмеження свобод усупереч принципу гендерної рівності. У цьому контексті проблема гендерного насильства висвітлюється під кутом зору дискримінації за статевою ознакою. Такий підхід є новим і багатообіцяючим для світової та вітчизняної юридичної науки. Він почав формуватися лише в останньому десятилітті ХХ ст. – на початку ХХІ ст. під впливом гедерно-правових ідей.

У підрозділі 3.2. „Місце та співвідношення гендерного насильства у понятійному апараті гендерного права” робиться висновок, що категорія гендерного насильства є „наймолодшою” у цьому апараті і ще не до кінця сформульованою в сучасному праворозумінні. Через те на сьогодні в юриспруденції існують певні складності щодо визначення місця та співвідношення гендерного насильства у понятійному апараті гендерного права.

Концентрується увага на тому, що категорія гендерного насильства, незважаючи на її достатньо молодий доктринальний вік, вже починає посідати одне з важливих місць у понятійному апараті гендерного права. Це пояснюється перш за все тим, що цей різновид насильства безпосередньо пов’язаний із проблемою рівноправ’я жінок та чоловіків, оскільки є крайньою формою соціостатевої нерівності.

У процесі здійснення теоретичного аналізу понятійного апарату гендерного права встановлено, що існує прямий зв’язок між „гендерним насильством”, “cоціостатевою нерівністю”, “дискримінацією за ознакою статі” та “гендерними переслідуваннями”. На підставі цього запропоновано погляд, за яким комплексне дослідження правової конструкції гендерного насильства має розкриватися у контексті висвітлення категорії прав людини крізь параметри прав жінок. Така позиція пояснюється насамперед тим, що на даний час в юриспруденції категорія гендерного насильства розглядається переважно з точки зору проблеми насильства щодо жінок. З огляду на це формулюється висновок, що із вирішенням проблеми соціостатевої дискримінації, досягненням гендерної рівності де-юре і де-факто можна буде розраховувати й на розв’язання проблеми гендерного насильства як порушення прав людини і насамперед прав жінок.

Четвертий розділ „Феномен гендерного насильства у контексті дискримінації за статевою ознакою: теоретико-правові аспекти” складається із трьох підрозділів і присвячується теоретико-правовому аналізу гендерного насильства як дискримінації за статевою ознакою в еволюції людства, в рамках якого доводиться, що сприйняття цього соціального феномена змінюється залежно від геополітичних факторів, культурних традицій, моральних і правових цінностей суспільства й національного законодавства держав.

У підрозділі 4.1. „Природа та сутність феномена гендерного насильства” сконцентровано увагу на висвітленні природи та сутності феномена гендерного насильства у контексті проблеми рівноправ’я статей під кутом зору дискримінації щодо жінок. Ця позиція пояснюється насамперед тим, що на сьогодні у світі органами державної влади, громадськістю та науковцями поки не порушується проблема гендерного насильства з точки зору дискримінації щодо чоловіків, оскільки її вважають неактуальною та несвоєчасною. Тому проблема насильства щодо чоловіків поки залишається не поміченою та такою, що не доповідається та не розв’язується, та й в цілому не обговорюється на міжнародно- та національно-правовому рівнях.

Наголошується на тому, що з 90-х рр. минулого століття відбулися кардинальні зміни щодо осягнення феномена насильства стосовно жінок, визнання його соціостатевою проблемою і тим самим відкриття нового її бачення в рамках гендерного права. 20 грудня 1993 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла „Декларацію про викорінення насильства щодо жінок”, під впливом якої відповідно до резолюції Комітета ООН з прав людини № 1994/45 від 4 березня 1994 р. призначено Спеціального доповідача ООН з питання про насильство щодо жінок, його причини і наслідки. Ці події змусили суспільство по-новому подивитися на явище насильства щодо жінок, пов’язавши його з проблемою гендерної дискримінації.

Формулюється висновок, що цей різновид насильства являє собою складне та історично стійке явище, яке торкається приватних осіб, суспільства та держави в цілому. Гендерне насильство пов’язане з існуванням гендерної асиметрії внаслідок усталених стереотипів різного ставлення до жінок і чоловіків у суспільстві. Воно є найбільш поширеним у світі, але досі мало визнаним порушенням прав людини і насамперед прав жінок, будучи крайньою формою соціостатевої нерівності. Дослідження вказують, що у тих суспільствах, де існує гендерний паритет у відношеннях, особливо у сімейному середовищі, є практично відсутнім таке явище, як гендерне насильство. На жаль, на сьогодні у більшості країн світу не досягнуто реального рівноправ’я статей у всіх сферах життєдіяльності суспільства, що вказує на гостроту проблеми гендерного насильства.

У підрозділі 4.2. „Мізогінія та соціостатева нерівність як першопричини гендерного насильства” окреслюються передумови виникнення гендерного насильства, акцентується увага на мізогінії та соціостатевій нерівності як першопричинах цього явища. Наголошується на тому, що з утворенням світу жінка була підпорядкована чоловіку й обмежена у своїх правах. І однією з головних причин цього була мізогінія (англ. misogyny – жінконенависництво), що супроводжувала людство протягом його багатовікової історії, призводячи до соціостатевої нерівності. Вважається, що поняття мізогінії виникло за давньогрецьких часів і означало – презирство до жінок. Під впливом давньогрецької літератури та філософії (Арістотель, Демокріт, Евріпід, Езоп, Сократ та ін.) мізогінія проникла у мораль та право римського суспільства, а з часом охопила практично увесь світ. Саме це явище вплинуло на зародження та появу дискримінації за статевою ознакою як корінної причини гендерного насильства.

Тисячоліттями в усіх традиціях і культурах взаємовідносини чоловіка та жінки визначалися релігійними уявленнями, які були не на користь жінкам. Традиційні релігії – християнство, іудаїзм, іслам, буддизм пропагували ідеї, за якими жінки розглядалися як низькі істоти. Причому ідеї мізогінії знайшли своє відображення навіть і на правовому рівні. Знайомство із законами Хаммурапі, Ману, Салічною Правдою та іншими історичними пам’ятками зарубіжного права дає підставу стверджувати, що в минулому відкрито існували деякі форми гендерного насильства, коли чоловікам дозволялося купувати-продавати жінок, віддавати їх у боргову кабалу замість себе, карати смертю жінок, звинувачуваних у подружній зраді, вбивати новонароджених дівчат, віддаючи перевагу хлопчикам, тощо.

Неоднакове ставлення щодо статей, що було закладено релігійними нормами, з часом призвело до зародження ідеології маскулінізму, яка виправдовувала та затверджувала чоловіче домінування. Характерно, що така ідеологія була присутньою як у західному, так і в азіатському суспільстві.

Формулюється висновок, що структурна нерівність чоловіків та жінок, жорсткі гендерні ролі, уяви про домінування чоловіків та підпорядкування жінок – усі ці ознаки мізогінії значною мірою вплинули на виникнення та поширення гендерного насильства, яке й досі зберігається у сучасному суспільстві.

У підрозділі 4.3. „Типологія основних форм гендерного насильства” окреслюється типологія основних форм гендерного насильства крізь гендерно-правовий вимір шляхом надання характеристики основним його формам та існуючим між ними зв’язкам. Використання різних варіантів типології допомагає розкрити сутність гендерного насильства, зрозуміти глибину цієї проблеми як соціостатевої дискримінації та довести, що за своїм змістом це явище є досить складним, оскільки існує як на рівні сім’ї, суспільства, так і в масштабах держави в цілому.

Розглядаються сім варіантів типології основних форм гендерного насильства. Так, згідно з першим варіантом гендерне насильство аналізується залежно від того, стосовно якої статі воно чиниться – щодо жінок або щодо чоловіків. Відповідно до другого варіанта різноманітні форми гендерного насильства досліджуються на рівні сім’ї, суспільства та держави. За допомогою третього варіанта гендерне насильство, що охоплює безліч форм, аналізується із врахуванням особливостей стабільної або кризової ситуації у світі – у мирний час або під час міжнаціональних, релігійних та збройних конфліктів. З точки зору культурних забобонів, що базуються на традиційних віруваннях, звичаях та ритуалах усупереч дотриманню прав жінок, можна говорити про четвертий варіант типології гендерного насильства з його багатоманітними формами. П’ятий варіант типології зводиться до розгляду можливих форм гендерного насильства, з якими можуть зіткнутися жінки протягом циклу їх життя – від народження і до смерті. Відповідно до шостого варіанта типології пропонується розглядати основні форми гендерного насильства відповідно до характеристики тих, хто його здійснює на двох рівнях – міжособистісному і колективному. І, нарешті, сьомий варіант типології зводиться до того, що це явище може включати такі форми: фізичну, сексуальну (статеву), психологічну (емоційну) та соціально-економічну.


1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка