О. М. Бандурка Оперативно-розшукова діяльність



Сторінка1/19
Дата конвертації16.04.2017
Розмір4.43 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


Текст відскановано.

Можуть бути помилки.

О.М. Бандурка


Оперативно-розшукова діяльність
Частина I

Рекомендовано до друку

редакційно-видавничою радою

Національного університету внутрішніх справ 16.01.2002р.

Рецензенти: заступник Державного секретаря МВС України, канд. юрид. наук М.І. Ануфрієв, д-р юрид. наук, проф. І.П. Козаченко
Бандурка О.М. Б23 Оперативно-розшукова діяльність. Частина І: Підручник - Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. - 244 с.

В підручнику академік АПН України, доктор юридичних наук, професор, генерал-полковник міліції О.М. Бандурка аналізує сутність, задачі, правові підстави та інші ключові питання здійснення оперативно-розшукової діяльності, її місце та роль системі розгалужених державно-правових засобів попередження, запобігання, розкриття та розслідування злочинів. На аналізі чинного законодавства України досліджується система та правовий механізм реалізації цих завдань, викладаються рекомендації щодо дій оперативних працівників у конкретних ситуаціях.

Для практичних працівників оперативних підрозділів, курсантів та слухачів вищих закладів освіти, що готують оперативних працівників.

Бандурка О.М., 2002

Національний університет внутрішніх справ, 2002

А.Є. Будрейко, А.С. Тяпкін, обкладинка, 2002

ВСТУП

Розвиток українського суспільства і держави на порозі третього тисячоліття проходить складний період. Ми є свідками істинно революційних перетворень в усіх сферах соціально-економічного і політичного життя, значного науково-технічного прогресу, реформування державної влади і економічних відносин, формування нового мислення і бачимо, що старі, віджилі ідеї, мислення, традиції і звичаї не відходять самі собою. Переміни останніх років, які докорінно змінили нашу країну і суспільство, не могли не зачепити органи внутрішніх справ, складову частину державного апарату влади. Ускладнення соціального і економічного життя і завдань, які мають вирішувати органи внутрішніх справ, відобразились в першу чергу на змісті, формах і методах оперативно-розшукової діяльності.



Оперативно-розшукова діяльність є найбільш дієвим і ефективним механізмом в профілактиці і розкритті злочинів.

Сучасна оперативно-розшукова діяльність вимагає поглибленого психологічного, інтелектуально-логічного, наукового і професійного підходу.

Оперативно-розшукова діяльність, яка раніше регламентувалася відомчими інструкціями і наказами і носила закритий, таємний характер, в незалежній Україні, в якій за Конституцією встановлено і закріплено верховенство права, законодавчо легалізована. Оперативно-розшукові підрозділи законодавством наділені широкими повноваженнями, але ним же встановлені і обмеження в їх діяльності, гарантії конституційних прав громадян.

В умовах складної криміногенної ситуації, коли злочинці користуються не тільки найсучаснішим матеріально-технічним обладнанням, але мають і достатній інтелектуальний рівень, коли більшість тяжких злочинів носить латентний характер, а при вчиненні злочинів застосовуються відповідні досягнення науки, оперативно-розшукова діяльність все більш набуває творчого характеру. Серцевиною оперативно-розшукової діяльності органів внутрішніх справ є отримання, збирання, у відповідності з законом, інформації про обставини злочину і осіб, які вчинили його. Оперативно-розшукова діяльність ґрунтується на досвіді практичних працівників і теоретичних розробках вчених. Проблема оперативно-розшукового забезпечення процесу розкриття і розслідування злочинів в теорії і практиці оперативно-розшукової діяльності набула особливої гостроти в зв'язку з соціально-політичними змінами у суспільстві і, зокрема, з визнанням існування організованої злочинності, з якою без застосування прийомів і методів ОРД боротись неможливо.

В Законі «Про оперативно-розшукову діяльність» розкриті її зміст, завдання і принципи, сформульовані основні положення, які встановлюють правомірність, умови і порядок проведення оперативно-розшукових заходів, використання їх результатів в розкритті і розслідуванні злочинів, закріплені права і обов'язки осіб, залучених до оперативно-розшукової діяльності, регламентовані питання їх соціального і правового захисту. З прийняттям Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» вдалося вирішити два основні завдання:


  • створити правову основу оперативно-розшукової діяльності;

  • надати офіційного статусу оперативно-розшуковій діяльності як державно-правовій формі боротьби із злочинністю.

В останні роки суттєво збагатилась теорія науки оперативно-розшукової діяльності, видано цілий ряд монографій, підручників, захищені дисертації по оперативно-розшуковій тематиці, проведені науково-практичні конференції, здійснено ряд перекладів із іноземних спеціальних видань.

В наукових працях робиться спроба узагальнення соціальної значимості оперативно-розшукової діяльності в умовах якісних і кількісних змін стану злочинності в нашій країні та зв'язаними з цим потребами оперативно-розшукової практики. За останні роки, в зв'язку з демократизацією суспільного життя змінився її характер і зміст. Із закритої, таємної, вона стала носити в значній мірі відкритий, демократичний характер, стала предметом обговорення в законодавчих і виконавчих органах влади, в засобах масової інформації і на політичних мітингах та зібраннях.

Серед різновидів людської діяльності немає інших, які б так завзято увінчувались ореолом таємничості, як оперативно-розшукова діяльність. Специфіка оперативно-розшукової діяльності зумовлювалась як об'єктивно-поважними, так і штучно-суб'єктивними причинами і за своїми наслідками часто була шкідливою, бо ставала, як правило, в кращому випадку предметом політичних спекуляцій, інструментом боротьби за владу чи засобом досягнення особистих корисливих інтересів, а в гіршому - зловживань владою та методом розправ та вчинення злочинів.

Оперативно-розшукова діяльність органів внутрішніх справ, органів служби безпеки стала темою для безлічі літературних творів, кінофільмів, художніх картин, різного роду публікацій як серйозних так і поверхневих, чи просто юридично безграмотних. Нині про оперативно-розшукову діяльність хіба що не пише і не говорить тільки ледачий, але про неї мало говорять спеціалісти, професіонали, ті, хто сам присвятив своє життя цьому складному, багатогранному, благородному і часто невдячному, але потрібному людям і суспільству ремеслу.

Телеграф, телефон, електронна пошта, комп'ютер, мережі Інтернету невпізнанно змінили способи і методи обміну інформацією та її обробки. Обізнаність населення взагалі і злочинців, зокрема, про форми і методи оперативно-розшукової діяльності набагато ускладнили роботу оперативного працівника, який щоразу розкриваючи новий злочин, має шукати і нові шляхи проникнення в його тайну. Немає двох однакових злочинів і не може бути однакових процесів їх розкриття. Як в кожному злочині є свої потерпілі і обвинувачені, властиві саме цьому злочину деталі його вчинення, матеріальна і моральна шкода, так і кожний злочин потребує своєї технології розкриття і розслідування його обставин, індивідуальних оперативно-розшукових заходів, направлених на збирання інформації, встановлення істини по конкретному факту правопорушення. І це вимагає від оперативного працівника постійного творчого пошуку, удосконалення своєї професійної майстерності, любові до своєї професії і таланту. І як тут не згадати начальника інформбюро Генерального штабу армії Української Народної Республіки полковника М.Красовського, який писав: «Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукових, бо це є дар Божий - талант, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим талантом, не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором.

Отже, коли хто не почуває в собі того святого вогню, про який зазначено вище, то будь він з найвищою освітою і значним службовим стажем, він не може бути корисним для розвідочно-розшукової організації і йому не місце в рядах тієї сім'ї, яка ідейно і безоглядно віддана любимій праці своїй».

Людський фактор в оперативно-розшуковій діяльності набуває вирішального значення, тому підготовці кадрів оперативних підрозділів приділяється особлива увага. Розроблені відповідні навчальні програми, організована службова підготовка і підвищення кваліфікації, функціонують вищі заклади освіти системи МВС України, в яких навчаються майбутні працівники кримінального розшуку, економічної безпеки і інших оперативних підрозділів. І все ж таки грамотних, професійно досвідчених і інтелектуально здатних до оперативно-розшукової діяльності працівників катастрофічно не вистачає. Виникає питання: чому?

Можна виділити кілька тому причин. На оперативну роботу щорічно направляється найбільша кількість молодих спеціалістів - випускників вищих навчальних закладів МВС України. Не всі вони мають особисті якості, яким має відповідати оперативний працівник. Фізичні і моральні перевантаження, соціальна незахищеність, відсутність можливості розпоряджатися собою стають своєрідним іспитом і багато хто з них не витримує складнощів служби, переходить на іншу роботу, або ж взагалі звільняється. Саме на оперативній роботі найбільш яскраво проявляються кращі особисті якості, такі як воля, працездатність, відповідальність, уміння аналітично мислити і оперативно приймати рішення. Саме тому багатьох з оперативних працівників карного розшуку, підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, державної служби по боротьбі з економічною злочинністю висувають по службі на керівну роботу, а часто і в інші служби органів внутрішніх справ. Частина працівників, які набули вже певного досвіду, переходить на роботу в податкову міліцію, окремі йдуть працювати в прокуратуру, в органи юстиції, в судові органи, інших переманюють в комерційно-підприємницькі структури. Все це створює плинність кадрів оперативно-розшукових підрозділів, призводить до розголошення таємних форм і методів роботи оперативних підрозділів.

Оперативно-розшукова діяльність проводиться в умовах постійного контролю. Його здійснюють керівники по службі, прокуратура, адвокат, захищаючи інтереси обвинуваченого чи потерпілого, результати оперативно-розшукової діяльності оцінюють потерпілий і обвинувачений, громадськість і, найприскіпливіше, слідство і суд, використовуючи фактичні дані, отримані в процесі оперативно-розшукової діяльності як докази, при розслідуванні кримінальних справ і розгляді їх в суді.

В процесі оперативно-розшукової діяльності, особливо при розкритті і розслідуванні проявів організованої злочинності, виникає питання про можливості і межі застосування спеціальних сил, засобів і методів, які мають у своєму розпорядженні органи внутрішніх справ для вирішення оперативно-тактичних завдань. Безсумнівно, що використання засобів конфіденційної діяльності викликається об'єктивними причинами, обумовленими специфікою оперативно-розшукової діяльності. Без конфіденційних прийомів і методів практично неможливо отримати достовірну інформацію про таємні наміри і плани організованих злочинних формувань, про їх дії, склад учасників, зв'язки, місця зберігання злочинно добутого майна і цінностей, а значить неможливо створити умови для попередження і припинення їх протиправної поведінки. 3 іншої сторони очевидно, що здійснення оперативно-розшукових заходів, використання оперативно-технічних засобів не може бути безмежним, оскільки вони ущемляють особисті права й свободи громадян, що законом не дозволяється, навіть коли це стосується осіб, підозрюваних у протиправній поведінці. Стаття 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» містить гарантії законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, де зокрема говориться: «Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише з санкції суду щодо особи, в діях якої є ознаки злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства».

Сам по собі факт вторгнення в особисте життя громадян з точки зору загальнолюдської моралі не може бути визнаний позитивним. Але всяка оцінка дається не взагалі, а конкретним ситуаціям. Враховуючи соціальні умови, визнаючи неприйнятним втручання в особисте життя громадян, законодавство допускає таку можливість як виняток, для захисту інтересів інших громадян чи суспільства від злочинних посягань.

В таких випадках слід говорити не про те, що допустимо здійснення оперативно-розшукової діяльності і проведення оперативно-технічних заходів в інтересах забезпечення правопорядку і громадської безпеки, а про те, наскільки обґрунтовано застосування тих чи інших засобів і методів і в яких межах вони доцільні в кожному окремому випадку. Від вибору тих чи інших прийомів і методів оперативно-розшукової діяльності для вирішення оперативно-тактичних завдань, поєднання гласних і негласних засобів залежить ефективність розкриття і розслідування конкретних злочинів.

Вивчення теорії оперативно-розшукової діяльності і практичне її застосування має певні складнощі, оскільки необхідно розробити відкритий навчальний курс, який би визначав положення для вивчення правових основ оперативно-розшукової діяльності, і, забезпечити деталізацію окремих прийомів, методів і засобів, дозволених законом для використання їх при вирішенні оперативно-тактичних завдань.

При цьому слід виділити два напрямки в розвитку теорії оперативно-розшукової діяльності.

Перший формується в результаті прийняття в Україні законів, які регламентують оперативно-розшукову діяльність взагалі, таких як «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про правові основи боротьби з організованою злочинністю і корупцією», «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», Кримінального Кодексу та інших, які встановлюють оперативно-розшуковий статус окремих оперативно-розшукових відомств, зокрема, Закони України «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про Державну податкову адміністрацію», «Про розвідувальні органи» і ряд інших. Перший напрямок носить відкритий характер, як відкритими являються закони, що створюють його правову основу.

Другий напрямок - організація і тактика оперативно-розшукових заходів, технологія оперативно-розшукової діяльності регламентується у відомчих нормативних актах і неминуче має бути закритим, а його основні ключові моменти можуть бути предметом наукових досліджень і вивчення практиками тільки як інформації обмеженого користування у відповідності з вимогами режиму таємності.

Прийняття оперативно-розшукового законодавства - важливий крок на шляху до створення правової демократичної держави, оскільки воно поклало край нестримній відомчій нормотворчості в даній сфері правового регулювання суспільних відносин. В радянські часи накази МВС СРСР з питань оперативно-розшукової діяльності фактично заміняли відповідний закон оскільки самого закону не було.

Перші кроки зі створення правової основи оперативно-розшукової діяльності в колишньому СРСР були зроблені у зв'язку з прийняттям 12 червня 1990р. Закону СРСР «Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік». Частина 2 ст.29 Основ у відповідності з прийнятим Законом була викладена в наступній редакції: «На органи дізнання покладається вживання необхідних оперативно-розшукових заходів, в тому числі з використанням відеозапису, кінофотозйомки і звукозапису з метою виявлення ознак злочину і осіб, його вчинивших, встановлення фактичних даних, які можуть бути використані в якості доказів по кримінальним справам після їх перевірки у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством».

Україна, вперше за всі роки існування власних правоохоронних органів і першою серед інших країн-членів СНД, прийняла 19 лютого 1992 р. Закон «Про оперативно-розшукову діяльність», в якому на законодавчому рівні визначені поняття оперативно-розшукової діяльності і підстави проведення оперативно-розшукових заходів, закріплені завдання, гарантії прав особистості, наводиться перелік прав органів, уповноважених на здійснення оперативно-розшукової діяльності, порядок використання її результатів та контролю за дотриманням законності в процесі її провадження.

Запропонована робота представляє собою виконане автором теоретико-правове дослідження загальнодоступних джерел інформації, перш за все законодавчих актів, стосовно оперативно-розшукової діяльності та умов, забезпечуючих її високу ефективність, розробку рекомендацій для практичного використання окремих прийомів і методів при виконанні оперативно-тактичних завдань.


ГЛАВА І. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ОГЛЯД СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Успішність розвитку сучасного державотворення залежить не тільки від нинішньої ситуації та потреб, але й від врахування історичного досвіду попередніх поколінь, навіть якщо він негативний, усвідомлення тих помилок, що призводили до втрати державності в минулому, до поразок у військових та економічних змаганнях, до небажаних результатів у діяльності державних структур. Вивчення досвіду минулого необхідне також для того, щоб не було повернення назад. Говорячи про формування стратегічної перспективи побудови Української держави, необхідно зрозуміти, що паралельно з такими органічними компонентами, як розвиток національної економіки, створення фінансової системи і введення власної грошової одиниці, податкової системи та організації армії, важливим елементом державотворення є формування правоохоронних органів, ефективне управління ними та використання їх потенціалу в реалізації внутрішньої політики держави, зокрема їх оперативно-розшукової діяльності.
1.1. Розшукова діяльність античних часів

Оперативно-розшукова діяльність зародилась на зорі людської цивілізації, вона мала місце у відповідних формах як в древні, античні часи, так і в середньовіччя і удосконалювалась на усіх етапах розвитку державного устрою і суспільства. Можливо, що перші приклади оперативно-розшукової діяльності і слідчих дій ми знаходимо в релігійних розповідях про те, як Бог встановив первородний гріх Адама і Єви, за що прогнав їх із раю.

Конфіденційне співробітництво з метою збирання інформації відоме із біблейських часів.

В Біблії (книги Ветхого Завіту. Четверта книга Моисеева. Глава 13, ст. З, 18-30, 1990) розповідається про те, що Мойсей послав кількох своїх прибічників (дванадцять спостерігачів) в землю Ханаан, щоб вони вияснили чисельність її жителів, оборону міст, родючість землі. Через сорок днів посланці вернулись і розповіли про результати розвідки, підкріпивши свій звіт зразками землі Ханаанської.

Інший приклад, коли Бог прокляв Каїна за вбивство ним свого брата Авеля, і перш ніж прийняти рішення про покарання, провів певний розшуковий процес, розумово-логічний аналіз того, що сталося, а це вже елементи оперативно-розшукової діяльності.

Іуда із Коріота, один із учнів Ісуса, став таємним освідомлювачем глави іудейської церкви і робив йому доноси на Ісуса, і за зраду отримав 30 тетрадрахм (серебряників). Глава церкви таємно зустрічався з Іудою, отримував від нього інформацію про проповіді Ісуса і передавав її римському наміснику в Іудеї Понтію Пілату.

Ісус був допитаний первосвящеником при свідках і обвинувачений в святотатстві, оскільки називав себе сином божим, в посяганні на закони Мойсея і збудженні народу до непокори церкві, за що і був розп'ятий на хресті. Сам Іуда теж став жертвою змови Понтія Пілата і керівника таємної служби Афранія. Щоб заманити Іуду на місце вбивства, була використана молода гречанка Ніза, яка призначила йому побачення в Гефсиманському саду. Та замість Нізи, яка виконала доручення Афранія, до Іуди в саду підійшли двоє чоловіків і вчинили над ним розправу, усунувши небажаного для церкви і Понтія Пілата свідка.

Легенди і міфи Древньої Греції переповнені прикладами таємних, конспіративних дій античних героїв. Розповіді про оперативно-розшукові дії зустрічаємо ми в історичних довідках про Вавилон, Рим, Єгипет.

Людей завжди цікавило, що робиться навколо них, чим займаються як вороги, так і друзі, близькі і далекі сусіди, як члени суспільства дотримуються загальних правил поводження. Особливу увагу привертали ті члени суспільства, які своєю поведінкою порушували норми співжиття в племені, роді, етносі, в місцях проживання общини.

Християнська релігія сформувала загальні морально-етичні правила людської поведінки, які стали основою людського суспільства. Державні органи влади пізніше надали їм силу правових норм, відповідальність за порушення яких наставала тоді, коли встановлювалась вина тих, хто їх порушував. В багатьох випадках такі порушення відбувались і тоді і нині в умовах неочевидності, або коли звинувачений ухилявся від відповідальності.

В таких випадках виникала необхідність встановити істину, вияснити всі обставини порушення, зібрати докази, потрібні для притягнення до відповідальності і покарання, встановленого звичаєм або законом.

Для проведення розшукових дій по встановленню обставин вчиненого, місця знаходження обвинуваченого, призначались спеціальні посадові особи, які наділялись відповідними повноваженнями і обов'язками і виконували їх вже на професійній основі. Розшукові функції здійснювались як людьми, що перебували на державній службі, так і окремими громадянами, які робили це з свідомих патріотичних і моральних почуттів, чи переслідуючи свої власні, особисті цілі, або за винагороду.

В Древній Греції такі функції виконували наглядачі за дотриманням правил торгівлі, збирачі податків, митники, міська варта, наглядачі за публічними жінками. Діяльність таких чиновників носила відкритий офіційний характер, але вони збирали і конфіденційну, таємну інформацію щодо поведінки піднаглядних їм осіб та відносно подій, які мали місце на їх території обслуговування.

В античній Греції діяла розвинута правова система. Законами регулювались всі основні відносини в суспільстві, права і свободи громадян грецьких міст-республік, правила торгівлі майном і рабами, податки, проституція, військові повинності, сімейні відносини і т.п.

В Римській республіці, як і в Греції, спеціальними законами регламентувались правила утримання і бойових змагань гладіаторів, проведення масових політичних і соціальних заходів, таких як форуми, збори громадян, засідання сенату, виборів, проведення спортивних змагань, судового розгляду.

Політичні і державні діячі збирали інформацію про наміри і поведінку своїх суперників, про їх прибічників, в т.ч. і негативну, компрометуючу для використання в політичній боротьбі. Характерним для античних держав є те, що у випадку скоєння злочину проти життя, здоров'я і власності простих громадян, вони мали самі здійснити розшукові заходи і зібрати докази вини звинуваченого. Тільки пізніше, з розвитком рабовласницьких держав, виникають спеціалізовані підрозділи, які мають за обов'язок охороняти громадський порядок і спокій та мали право вживати заходи примусу до тих, хто цей спокій і порядок порушував. Так виникли органи охорони правопорядку, які виконували функції поліції (сама назва „поліція» сформувалась набагато пізніше) і нічна варта, яка особливого розвитку набула при правлінні імператора Августа, коли в Римі чисельність нічної варти досягла 7 тис. чоловік. Поліція і нічна варта затримували осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, таких як вбивство, розбій, грабунки, крадіжки, як правило, «по гарячим» слідам.

Професіоналізація діяльності посадових осіб в Римській імперії привела до виникнення таких посад як префекти, квестори і претори, центуріони, які призначались імператором і правителями провінцій, були їм підзвітні і складали собою чітку централізовану правоохоронну систему. В окремих випадках, коли виникала небезпека вчинення тяжких державних злочинів проти особи імператора і держави, імператор особисто організував і здійснював розшукові заходи. Так поступив імператор Нерон в 62 р. до н.е., коли він особисто керував збиранням інформації щодо членів змови проти нього, залучив до негласного співробітництва одного із членів змови, даруючи тому життя, встановив негласне спостереження, провів затримання і допити, перевіряючи показання змовників при допитах віч-на-віч. До таких методів прибігали і інші правителі Рима, зокрема Гай проти гладіаторів, яких очолював Спартак, теж використовуючи для цього таємного інформатора. До негласного співробітництва з органами державного управління в Римській імперії залучались торговці, проститутки, актори, раби, гладіатори, господарі таверень і лазень, власники будинків розпусти, іноземці і інші члени суспільства, які мали можливість збирати таємну інформацію у відповідності з поставленими завданнями.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка