Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 70 / 2012 стрий stryj stryi אירטס



Сторінка1/17
Дата конвертації02.01.2017
Розмір3.95 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
незалежний культурологічний часопис «Ї»
число 70 / 2012


СТРИЙ STRYJ STRYI אירטס


Зміст


Зміст 2

Передмова

Тамтешній край инакший, ніж звичайні околиці. Із долин там видно бар’єр гір від Ужоцького до Пантирського перевалу. Схилами тих гір ліси збігають до вод Свічі, Лімниці, Чечви, Бистриці. Поміж тих лісів світять осокориною вичовгані жолоби «різарні», крутосхилами яких спливають униз стовбури гірських ялин. Чутно тонкий посвист локомотива, коли він працьовито тягне вузькоколійкою довгий вантаж деревини до брошнівських тартаків, де її перетруть на небосяжні розсипи золотистої тирси. Дики риють у старих австрійських окопах, які тягнуться гірськими маківками в густих заростях карликової сосни. Внизу, серед каміння потоку, витріщають очі струги.

Потім поетів край переходить у пониззя, поля, села, селища, сховані в гущавині дерев. Осмолода, Верхнє Синьовидне, Болехів, Солотвин. Над ними ґонти і бляха церковних бань, на зелених вигонах, понад стоячою вже водою стада гусей, смуги вибілюваного полотна. Калина росте «широколиста», горобина, ясен, бук, черешня, ліщина, глід. Дурманить запах коноплі, чутний із садів, дурманить запах горілки із відчинених дверей шинку. Гудять і дзижчать, мов еолові арфи, телеграфні дроти вздовж закуреного гостинця. Човен шкрябає по дну, коли підходить до зарослих верболозом берегів ріки.

Тамтешній край инакший, ніж звичайні околиці. Він пучнявіє і надимається від наростаючих у ньому газів, пітніє і набрякає якимось надміром соків, смол, просякнутий ропою, тлустий від воску, фосфатів, солоний від солі, води його веселково міняться від тонкого шару олій і гасу, порозливаних на них. Посеред полів і на схилах пагорбів стоять там ліси чорних бурильних веж, нафтових свердловин, резервуарів, і поночі там шугають гейзери пари, і світяться сузір’я електроламп Тустанович, Дашави, Старуні, Калуша. Цей край зроджує зі свого лона потвор і дивовиж, драконів, кістяки й тіла делювіальних рептилій, щоб додати й збудити поетичну фантазію.

Але назовні, удень там погідно й маломістечково. Залізничні майстерні, повітова управа, сірникова фабрика «Ватра», готель Кофлерів, єврейські крамнички, гарнізон, гімназія, трафіка, пофарбована в діагональну смужку, ген віддалік синіє пила – сьєра Карпат. Річка засипала своє русло обточеними водою каменюками, і піниться, і реве крізь вузькі горловини, омиває підпори мосту, щоб раптом розлилися спокійними та лінивими глибинами її лагідні й солодкі, наче кохані обійми, води.

Зиґмунт Гавпт

Христина Брюховицька. Давній Стрий

Стрий – одне з найдавніших західно-українських міст, осередок промислово-аграрного та культурно-рекреаційного комплексу (разом з Моршином) Стрийського Прикарпаття. Цікавим фактом є те, що в Україні існують дві річки з назвою Стрий, одна з яких знаходиться в басейні ріки Горині, а власне другу в місті Стрий.

Швидше всього свою назву місто отримало від назви річки, однієї з найбільших приток Дністра, на берегах якої воно стоїть. Отож «Стрий» – омонім, що означає одночасно і ріку і місто. Можемо з впевненістю сказати, що першою виникла назва річки, а вже пізніше вона поділилась своєю ім’ям з містом.

Одна з версій сучасного вченого С. Наливайка полягає у тому, що хоча назва міста походить від назви річки Стрий, та сама річка отримала назву від індоіранського слова «ushtra-ustra» (муштра-устра) – бик, самець. За міркуваннями вченого гідронім має значення «Бичача, Бикова ріка», а топонім буквально означає «Биків, Турів», «Бичин, Тур’їн».

Проте переконливішою видається версія Костянтина Тищенка. Він вважає, що цей топонім є іллірійського походження. «Стрий», як ім’я ріки – дуже стара назва що означає «течію», « струмінь води». Якщо розглядати слово «Стрий» з погляду мовознавця – то походить воно від індоевропейського кореня «sreu». Такий корінь та зміст зустрічається в словах української (струм, струя), польської (struga, strumien), ірландської (sruami – струм), німецької (stromm), іранської (struth – ріка), староіндійської (sravati – пливе), латиської (straume), литовської (sriatas, strautas – те що пливе, струя) та инших мов.

Можемо також згадати, що на території Стрийщини та Прикарпатських околиць існує багато селищ що мають словосполучення «с-т-р», наприклад Устрики Долішні, Страшевичі, Стрілків, Стриганці, Старуня, Струтин тощо. Стрий, як великий брат, є у центрі цього Прикарпатського ареалу.

Ну і як завжди відбувається в різні часи, за різних влад назва міста могла виглядати по-иншому, проте звучала завжди однаково (звичайно з врахуванням деяких давніх латинсько-польських ортографічних особливостей). Це можемо прослідкувати в давніх документах, де можна зустріти, крім назви Стрий, ще й такі варіанти: Stryg, Stry, Stryj, Strig, Strigenses, Stryi, Strey, Striig, Strya, Sthryensis, Sthrya, Stryei, Stri. Можливо в цьому і є секрет річкової назви міста – все тече, все міняється – а Стрий залишається Стриєм.

Від імені перейдемо до символу Стрия. Як і будь-яке европейське місто Стрий має схожу історію. Міська геральдична традиція пов’язана із становленням феодальних міст та запровадженням у них самоврядування. Найдавніші відомі зображення герба Стрия вдалося виявити тільки на пам’ятках XVI ст., однак його можна вважати одним із найдавніших українських міських знаків. Ще одна причина для гордості стриян.

За традицією герб зображали лише на печатці з написом «печатка міста» чи «печатка радників». На печатці війта і судочинного органу за звичай зображали дещо видозмінений міський знак або використовувався зовсім инший символ.

Герб можемо найти на міській печатці датованій «1574» роком (людська постать у довгому плащі і крислатому капелюсі, з палицею в руці), а його модифікацію – на судовій печатці з датою «1541» ( людина в капелюсі та з палицею в руці зображена у сидячій поставі). Ці дві печатки використовувались досить тривалий час, бо їх вдалося виявити на документах з другої половини XVIІ ст.

Те, що протягом короткого періоду використовувались кілька різних типів міських печаток, свідчить про досить бурхливу історію Стрия в XVI-XVIІ ст. Можемо припустити що причиною втрат більшості печаток були часті ворожі напади та руйнування міста. Пізніше маґістрат Стрия використовував печатку, на якій окрім знайомої постаті (але вже у короткому одязі й з баклаком на плечах) були ще й инші елементи – якір, дерево, міська брама з двома вежами.

На початку ХІХ ст. фігурувала нова версія печатка, на якій зображено дерево, браму, пілігрима та якір. А от в 1844 р. місто отримало новий цісарський привілей, у якому фіксується і сам герб: на синьо-червоному щиті на зеленій землі стоїть єпископ у срібній одежі з палицею та вервицею в руках. Такий вигляді герб Стрия мав до 1939 р.

Дослідники вважають, що на гербі Стрия зображений Святий Яків. Цей апостол у геральдиці подається у вигляді старця-пустельника в капелюсі та плащі, з палицею або мечем у руці, іноді в иншій руці він тримає книгу.

З приходом совєтської влади герб міста модифікується. 5 червня 1980 року було затверджено совєтську емблему міста, яка з історичних елементів включала тільки браму з двома вежами. Наступна модифікація відбулася 21 березня 1991 року міськвиконком затвердив герб, у котрому на синьо-жовтому тлі зображена брама, в отворі якої стоїть пілігрим, а також вміщено щит з Тризубом та хвилі, що мають символізувати ріку Стрий.

І знову ж таки, після совєтських перепитій та через непрофесійність сучасних українських геральдиків, новітній герб Стрия складений не вірно. У малюнку та описі було допущено низку недоліків, які не відповідають геральдичній практиці. Це і використання жовтого кольору, який в гербах не застосовується (має бути золото), і впровадження двох відтінків синього кольору, і накладання геральдичного металу на метал (срібна брама на золотому полі), і непотрібне доповнення у вигляді тоненьких хвильок. Тому для Стрия пропонувалося провести реконструкцію герба за найдавнішими зразками, використавши колористику з проекту герба кінця XVIІІ століття, або зберегти ідею герба 1991 року, вилучивши лишні елементи та уточнивши малюнок. Такі реконструкції вже проводились у багатьох инших містах.

Щодо історичних перепитій, то точна дата заснування Стрия невідома. Проте міста не виникають на пустому місці. Археологічні знахідки розказують нам про життя доісторичної людини на теренах Стрийщини. Серед цих знахідок залишки поселень доби неоліту і ранньої бронзової доби, датовані 5 тисяч-800 рр. до нової ери. Також знайдені залізні вироби, уламки кераміки, які датують періодом Княжої Русі. Археологами знайдені також артефакти доби Київської держави і Галицько-Волинського князівства. Археологічні дослідження на території Стрийщини вказують на те, що у VІІІ-ІХ ст. тут проживало високо-розвинуте суспільство, більше того воно мало задатки до державотворення, що підтверджується існуванням чисельних городищ, укріплень, ремісничих комплексів, а вже з початку ХІІ ст. на території Стрия проживало давньоруське населення.

В ХІ-ХІІІ століттях ці землі входять до складу Галицько-Волинського князівства. За часів князя Ярослава Осмомисла (1130-і pp.-1187) місто мусило мати велике значення в оборонній системі та бути важливим адміністративним центром. Варто згадати, що в час приєднання Стрийщини до Польщі існував Стрийський (Стриганський) повіт, який простягався аж до угорського кордону і охоплював оборонну зону від славської до жижавської включно. Відповідно місто мало і неабияке економічне значення, бо постало на перехресті важливих шляхів із Києва через Звенигород і Зудечів (Жидачів) до Угорщини та з Галича до Стрия і на Угорщину. У Стрию ці шляхи перетинались з великим Прикарпатським шляхом, який вів з Коломиї через Галич, Долину до Стрия і далі через Самбір до Перемишля і ще далі до Кракова й Шльонська. Цією дорогою гнали худобу, перевозили сіль з Долини й Болехова до Стрия, а з нього далі, по всіх усюдах. Це послужило причиною для розростання майбутнього міста.

Вперше місто згадується в історичному документі 1385 року, де говориться про Стрий як про центр повіту з 32 селами. Отже, відомо, що в 1385 році Стрий вже був адміністративним центром волості – тоді місто називалося «Стриґ». А через два роки Галицьке князівство, знекровлене в боротьбі проти нападів Золотої орди, було захоплене Польським королівством. Король Владислав Ягайло (Władysław II Jagiełło, 1351-1434) на початку XV ст. уступив Стрийський повіт своєму братові Свидригайлові (Śvitrigaila, 1370-1452). А невдовзі Свидригайло передав ці землі князеві Федюшкові Любартовичу (1351-1431), синові Любарта-Дмитрія (?-1384), князя Волині. Друга письмова згадка про місто датована 1398 роком. Вона пов’язана з розмежуванням території галицького архиєпископства і перемишлянського єпископства.

До 1430 року Стрийська волость залишалася під владою Любарта. Пізніше, до кінця XVII ст., державні маєтки Стрийського повіту передавались в пожиттєве володіння представникам короля – тобто польським магнатам, яких призначали на посаду старост. Хоча юридично, міське управління вважалось їм непідвладним – на практиці влада в місті залежала від старост та їх управителів.

На підставі королівських привілеїв 1431 і 1460 років – міське самоврядування в Стрию здійснювалось відповідно до Маґдебурзького права. За яким міське управління (тобто маґістрат) складалось з ради, на чолі якої стояв бурґомістр, і судової лави, яку очолював війт. Замок був резиденцією старост та намісників, а ратуша була резиденцією для маґістрату.

Перший відомий опис міського замку датують 1588 роком. В 1664 році замок описують так: замок був обнесений валом і ровом з водою, мав дві в’їзні брами, чотири оборонні башти, шість литих гармат, вісімнадцять гаківниць, його захищали сімдесят драгунів.

В той час саме місто було оточене земляним валом причому не одним. Инший вал з частоколом спеціально відокремлював центральну частину від передмість (площу Ринок з найближчими навколишніми вулицями). Юридично лише ця відокремлена частина вважалась містом – всіма правами міщан могли користуватись лише ті, хто володів нерухомим майном у самому місті. Окрему громаду становили мешканці передмістя Лани, власне ця громада була залежна від маґістрату.

А от громада передміщан, що жили на Підзамчі, від маґістрату не залежала. Жителі Підзамччя були підданими магнатів – королівських старост, як і селяни-кріпаки королівських сіл Стрийщини. Як і будь-яке місто Стрий розвивався і розростався. І згодом виникла частина міста, яку називали Шумлявщиною, за прізвищем українських шляхтичів Шумлянських. А на землях, котрі були власністю війтів, виникло передмістя Війтівство. Переважно місто було українським, проте, також, зростала кількість поляків. Так само появилося і єврейське населення, яке займалося головно торгівлею.

Десь на початку XVII століття, в Стрию виникають чотири церковні братства – вони об’єднали широкі кола власне українського населення міста та його передмість. Ці братства мали значний вплив у місті та відігравали важливу роль в громаді стриян. При цих братствах діяли школи, котрі пізніше переросли у важливі культурні осередки, центри розповсюдження рукописної та друкованої книги.

Стрий як місто, що розвивалося, мав жваве ремісниче життя. Більшість ремісників міста була об’єднана в цехові організації. Одним з перших був створений цех кушнірів, а згодом й шевський, гончарський, ткацький, кравецький, об’єднаний цех ковалів, слюсарів, мечників та золотарів, а згодом й боднарський. Окрім ремісницьких майстерень, були й гуральні та водяні млини (в середині XVIII ст. на річці Стрий та її притоках було 7 млинів).

Не банальною буде фраза, що Стрий відігравав важливу роль у розвитку торгівлі Галичини. З причини свого вигідного розташування стрийські купці підтримували торгівельні зв’язки з містами не лише Галичини, а й Закарпаття, Буковини, Молдавії та Наддніпрянщини. За однією з версій, щодо походження герба Стрия, про значне місце торгівлі в житті міста має свідчити зображення «купця-подорожнього» на старовинному міському гербі.

Період з 1590 по 1648 рік був доволі нелегким – Стрий і навколишні села зазнали більше як тридцять татарських нападів. Татарські набіги продовжувались десятиліттями. У 1523 році татари дощенту спалили Стрий і місто отримало звільнення від податків на 8 років. Також великих втрат Стрий зазнав у 1592, 1604 роках через пожежі згоріло половина міста разом з костелом. Як пишуть парафіальні хроніки, завдяки багатим пожертвам міщан костел було відбудовано тільки у 1640 році. Його було значно збільшено, а у фронтоні побудовано вежу тієї ж ширини, що й костел. Цей період видався для Стрия доволі складним – воно зазнавало чимало втрат: періодично місто потерпало від епідемій чуми, холери, голоду – і тоді вимирало до половини городян, а то і більше.

Існує опис міста від 1692 року в якому зазначено: 292 будинки, 4 водяні млини та 17 корчем.

У 1768 році зведено перший з відомих дерев’яний міст через ріку Стрий. Безумовно для Міста це була важлива подія.

Та головною перешкодою у розвитку міст України, зокрема і самого Стрия, під владою Речі Посполитої було свавілля шляхти і магнатів. Після того як Галичину перейняла Австрійська монархія (1772) сваволю шляхти дещо обмежили, проте появився инший мінус – на плечі населення ліг тягар утримання нового бюрократичного державного апарату – Австрійської імперії.



Лев Шанківський. Стрий під чорним орлом Габсбурґів 1772-1918 рр.

 

 



Приєднання Галичини до Австрії

 Коли в другій половині травня 1772 р., на шляху, що веде з Веречанського перевалу через Сколе і Стрий до Львова, появилися були якісь чужі вояки у високих баранкових шапках, подібних до тих, що їх ще досі вживають до парад вояки Гвардійських полків у Лондоні, то ця несподівана подія мусіла зробити велике враження на мешканців Стрийщини, бо дуже багато записів про неї залишилося на берегах різних ірмологіонів та инших церковних книг, що збереглися по церквах сіл при згаданому шляху. «Коли чули, що йдуть, лишали всю роботу на полі чи в хаті й бігли на «гостинець» дивитися» – записав хтось у Гірному, на пам’ятку нащадкам. Дивитися було на що, бо йшло гостинцем дисципліноване цісарське військо, відоме зі своїх перемог над турками, під проводом Євгена Савойського.

У цьому пам’ятному травні 1772 p., три великі групи австро-угорського війська вирушили на Річ Посполиту, щоб забрати в неї землі, признані їй в договорі про перший розподіл Польщі між Росією, Австрією й Прусією, укладений у Петербурзі ще в лютому 1772 р. Група ген. Альтона вирушила з Тешина, зайняла Величку, а далі Ряшів, Ярослав, Белз та дійшла до лінії Бугу. Група ген. Гадіка з Кошиць перейшла Дуклянський перевал і старим шляхом мадярських завойовників через м. Сянік подалася до м. Перемишля і далі до Львова. На Стрийщину прийшла мадярська дивізія з Дебречину під проводом ген. Естергазі, а з нею багато закарпатських українців, які населенню Стрийщини могли пояснити, що сталося, бо роздавані прокламації, написані німецькою й польською мовами, мало хто міг прочитати. І здивовані люди могли від вояків довідатися, що десь далеко, у Відні, живе королева їхнього краю, «Ґаліції і Льодомерії» (тобто прадавнього Галицько-Володимирського королівства), яка, довідавшись, як бідно її народ у цьому королівстві живе, послала військо, щоб це королівство і його народ забрало під її милостиву високу руку. А польському пануванню у цьому королівстві приходить тепер кінець, і про нього треба забути. У прокламаціях писали більш-менш те саме, та ще додавали, що всім громадянам королівства «Ґаліції і Льодомерії» запевняється безпеку життя й майна, а всіх дотогочасних урядовців закликають продовжувати свою працю по урядах аж до дальших заряджень нової влади.

У другій половині червня 1772 р. війська ген. Гадіка підійшли вже під Львів, але не входили до міста, бо там були російські війська ген. Каменського. Австрійці зайняли Львів щойно 15 вересня, коли з нього вийшло російське військо. 29 вересня прибув до Львова новопризначений цісарський губернатор Антон граф фон Перґен, який відразу покликав львівський маґістрат до присяги на вірність Марії Терезі та Йосифу. Міщани відмовились, кажучи, що присягали вже польському королеві, Станіславу Понятовському (1764-1795), але, не дивлячись на це, подали Перґену петицію, щоб заборонив євреям торгувати. На неділю, 4 жовтня, Перґен призначив урочисте «Te Deum» у латинській катедрі, після якого гарматні стріли звіщали початок австрійського панування в «Ґаліції й Льодомерії». Львівський уніятський єпископ, Лев III Шептицький, до латинської катедри не приїхав, відповідаючи на запрошення Перґена, що «в нього є своя катедра».

Сойм польський, скликаний у вересні 1773 p., схвалив розподіл Польщі й звільнив населення земель, відступлених Росії, Прусії й Австрії, від польського громадянства. У цьому розподілі, Польща втратила 30% території в кордонах 1772 р. та 35% населення. Найбільший кусок у цьому розподілі припав Австрії, яка отримала територію величиною 32000 кв. миль із 2700000 населення. Нещастям цієї території, що її Австрія отримала як спадок угорських королів, було ж, що вона не охоплювала території всього Галицько-Володимирського королівства (тільки частини Волині, а саме повіти Кам’янка Струмилова, Броди, Зборів і Збараж, увійшла до австрійської Ґаліції і Льодомерії), але зате набуту українську територію цього королівства об’єднано в одну цілість з польськими землями Великого князівства Краківського та князівств Освєнцімського й Заторського. Таким чином, нова австрійська провінція отримала нову офіційну назву «Королівства Ґаліції й Льодомерії з Великим Князівством Краківським (сам Краків належав до Австрії щойно від 1846 р.) та Князівствами Освєнцімським і Заторським».

 

На шляху до П’ємонту

Вже в своїх перших звітах до Відня, галицький губернатор граф Перґен писав про «elendste Sclaverei» (найжахливіше невільництво) українського селянства й кидав громи на польську шляхту і на євреїв, що довели українське селянство до такого жахливого стану. До речі, совєтські історики, які представляють тодішню Австрію як найвідсталішу країну Европи, забувають про те, що такі її володарі як Марія Тереза чи Йосиф були класичними представниками «освіченого абсолютизму» західного зразка. І так освічені абсолютні володарі Австрії визнавали модну тоді фізіократичну економічну теорію. Фізіократи вважали, що багатство даної країни залежить від розвитку її сільського господарства, і тому стан українського села в окупованій Галичині так разив губернатора графа Перґена й инших насланих австрійських урядовців, і тому їх лють зверталася проти польської шляхти й єврейства за те, що вони руйнували галицьке сільське господарство. До речі, виходячи з тез фізіократичної теорії, цісарева Марія Тереза вже в 1760-их рр. зменшила була в своїй імперії всевладдя великих землевласників і провела була цілу низку реформ, що звільнили чеських й угорських селян від їхніх утисків. Роман Роздольський має рацію, коли стверджує, що «Австрія була державою, в якій здійснювалось широку охорону селянства державою, і яка, наприкінці XVIII ст. могла похвалитися найкраще розробленим законодавством про підданські повинності селян».

У 1773 р., після формального відступлення польським соймом «Червоної Руси» Австрії, цісар Йосиф II відбув поїздку по Галичині, щоб познайомитися з приєднаною провінцією. До речі, треба згадати, що Йосиф II взагалі керував цілою акцією приєднання Галичини, і тому вже від 1770 р. він перебував постійно в Пряшеві, Ужгороді чи Мукачеві. Дня 26 червня 1773 р. Йосиф II виїхав з Пряшева через Карпати до Ліська, Сянока, Березова, Динова, Ярослава, Янова й до Львова, а потім об’їздив ще инші новоприєднані землі. «Наша Галичина – писав Йосиф до своєї матері, Марії Терези – сповнена найкращої волі. Але тутешній селянин є нещасливцем, що не має нічого, тільки людську постать і фізичне життя, що нагадує людину. Дрібна шляхта теж дуже бідна і пригнічена вельможами. Всі чекають від нас справедливости. Тільки магнати невдоволені». Про наших священиків писав Йосиф матері, що вони мало чим відрізняються від селян і що їм цілком бракує знання. І справді на початках свого володіння Австрія робила все, щоб принизити в очах населення панів і шляхту і дати їм відчути, що над ними існує влада. Панам австрійська влада заборонила тримати при собі придворні, приватні війська, розігнала всякі шляхетські міліційні загони, обложила панів новими податками, а за найменший спротив гостро карала.



Дня 1 жовтня 1774 р. Марія Тереза наказала теж приєднати Буковину, яка була під військовою управою до 1786 р., а з того часу стала частиною «Ґаліції й Льодомерії» як черновецький «циркул». Окремим «коронним краєм» стала Буковина щойно в 1861 р. Марія Тереза, а згодом Иосиф II, як уже самостійний імператор Австрії, намагалися цю «справедливість» новоприєднаним громадянам своєї держави дати, очевидно, в інтересі зміцнення цієї держави. Австрійському урядові, як і теж усім його урядовцям було цілком ясно, що таке «польське господарювання» (polnische Wirtschaft, – термін цей походить з цього часу), яке вони застали в Галичині, далі існувати не може, і його треба конечно зреформувати. Звідти й взялись оці реформи Марії Терези та Йосифа II, що започаткували цей розвиток західної вітки українського народу, що висунув в остаточному результаті, землі під австрійською займанщиною на чолове місце в житті України, на становище українського П’ємонту. Тут, на західних землях України, створилася за півтора століття база під самостійну українську державу, бо на землях під російською займанщиною, навіть після революції 1905 р., такої можливости не було. Про це найкраще свідчить факт, що активна молодь Наддніпрянщини часто емігрувала до Галичини скріплювати в ній єдиний фронт боротьби за національне визволення. Широка наукова й культурна діяльність, яку провів у Львові Михайло Грушевський спільно з Іваном Франком, стала основою всеукраїнського єднання до боротьби за національне та соціальне визволення українського народу.

Серед терезіянських і йосифинських реформ найважливішими для майбутнього розвитку українського народу вважаємо реформи, що стосувалися Церкви нашого народу. Коли Галичину приєднано до Польщі, ця Церква була «уніатською», хоч галицькі єпархії найпізніше з усіх приєднались були до унії з Римом. Але, «уніатському» духовенству, де б це й не було в пансько-шляхетській Польщі (Білорусь, Волинь, Холмщина, Правобержна Україна), латинське духовенство ніяк не хотіло признати рівних прав. Священиків з родинами гнали на панщину, бо польські пани не визнавали різниці між «кріпаком і руським попом». На утиски уніатського духовенства жалівся Папі Климентові XVI, в 1772 р. київський уніатський митрополит Феліціян-Филип Володкович (1762-1778). Але латинське духовенство в Польщі ніколи не слухало ніяких настанов Риму щодо «уніатів»; воно далі вважало, що вони – це ніякі католики, а скоріше «схизматики», і в тому дусі наставляло римську курію. Це під впливом польської ієрархії курія доручила була завідування справами нашої Церкви конґреґації De propaganda fide, тобто урядові, що завідує справами єретиків, місій серед іновірців, і взагалі справами взаємин Ватикану з не-католиками. Після приєднання Галичини до Австрії Львівський єпископ (від 1749 р.), згодом єпископ-помічник Київського митрополита (від 1762 р.), а пізніше Київський митрополит (від 1778 р.), Лев III Шептицький (про якого навіть русофільський й протиуніатський галицький історик Филип Іванович Свистун (1850-1896) каже, що він був «самая замечательная личность, отыгравшая явственную роль в истории Галицкой Руси») вислав основний меморандум до Відня в справі положення нашої Церкви. Згодом він вислав теж свого вченого-поліглота і з панськими манерами каноніка о. Івана Ґудза (двічі) на особисту аудієнцію до цісаревої Марії Терези і передав ним скарги на поведінку польських панів і духовенства з «уніатами», та на всякі їхні знущання над вірними руського обряду. Після цих заходів єпископа Лева Шептицького, Марія Тереза своїм розпорядком з 1774 р. вирішила, що латинський і грецький обряди Католицької Церкви є рівноправні й рівноправні, що «грецьке» духовенство не може відбувати панщину, що сини священиків мають мати доступ до всіх шкіл, урядів і фахів. Коли не зважаючи на цей розпорядок, траплялись далі випадки, що священиків гнали на панщину, тоді появився знову розпорядок придворної канцелярії в 1777 р., що забороняв це робити під високою карою. Але коли Йосиф II помер (1790) і в Австрії запахло реакцією, дідич с. Ялинковатого на Скільщині погнав священика на панщину у Світлий понеділок. Загально думають, що постать священика, зображена у Франковій повісті «Панські жарти», показує саме цього священика з Ялинковатого, про якого він багато чув у своїх мандрівках по Бойківщині. Після цього випадку видано третій розпорядок придворної канцелярії в цій справі, але тільки відозва Тадея Косцюшка до галицької польської шляхти, щоб вона у польському інтересі припинила знущання над уніатськими священиками й «руським народом», в деякій мірі зменшила сваволю польської шляхти, що не слухала розпорядків навіть цісарської придворної канцелярії у Відні.

Такий був початок, а дальші подробиці можна прослідити в праці Гр. Лужницького. Але, коли порівняти стан нашої Церкви в хвилині приєднання її до Австрії з її станом у 1918 р., то видно цілком виразно цей розвиток, що його наша Церква пройшла за півтора століття в австрійській державі. Розвиток почався повним ходом, коли в 1805 р. відновлено Галицьку митрополію з осідком у Львові, піддаючи під її владу єпископства Перемиське й Холмське. В історії нашої Церкви почався новий період, в якому вона стала заборолом українського народу, його національною Церквою. Свідомість існування рідної Церкви давала силу українському народові та підтримувала його у боротьбі за людські й національні права. Чим сильнішою ставала наша Церква, тим сильнішим ставав народ у своїй боротьбі і, навпаки, чим сильніші були позиції народу, тим сильнішою ставала його Церква.

 

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка