Не лякайся черідко мала, бо сподобалось Отцю вашому дати вам Царство Від Луки 12,32



Сторінка1/4
Дата конвертації14.12.2016
Розмір1.01 Mb.
  1   2   3   4


Тоня Білоус

21.05.2011

Gent

-I-


Не лякайся черідко мала,
бо сподобалось Отцю вашому
дати вам Царство


Від Луки 12,32
Жила- була на світі дівчинка Тоня. Вона змалечку була закохана в квіти. Бувало наскубає вранці найрізноманітніших квіточок, викопає в землі заглибинку, викладе її денце яскравими голівками і прикриє ямку шматком скла. Налюбується досхочу квітковою мозаїкою і засипле скло землицею. Побігає-пострибає - і знову до своєї схованки. Відгорне земельку з прозорого накриття - і знову милується на живий квітковий килимок . І так грається до заходу сонця, поки матуся не покличе вечеряти.

І помітив те щасливе дитяче дійство заздрісний зловмисник Дідько і задумав дівчинку Тоню занапастити...

Десь так починалось життя-коловерть у авторки і водночас головної героїні цієї повісті Тоні Білоус, яка насмілилась в ній виставити перед очі читача свій життєпис.

Чому саме свій і чи не скидається він на черговий сюжет у жанрі «жовтої» літератури, якою пістрявіють сучасні книжкові прилавки? А тому, що як письменниця вона побачила у власному житті і його героях животрепетний і корисний художньо-духовний матеріал, який марно шукала у інших авторів, і який є дороговказом-засторогою в першу чергу для її власних дітей.

А так як з пісні слів не викинеш, то всі учасники цієї до певної міри пасіонарної, а в чомусь і одіозної автобіографії-розмислу, з'являються під власними іменами та прізвищами. Бо як сказано: «Немає нічого захованого, що воно не відкриється, ані потаємного, що не виявиться.» (Від Матвія 10, 26)

Не бажаючи ввести нікого в оману, авторка твору відчуває обов'язок відразу попередити любого читальника, що ця книжка не є розважальним чтивом, а скоріше жахким психологічним трилером, де реальне життя зіштовхується в жорстокому герці з реальною смертю, де більше питань аніж відповідей, але де перемагає той, хто переможений. Отже, як у казці – історія Тоні Білоус має щасливий кінець.



Родом з України

Кожна автобіографія починається з дитинства. Тоня не була типовою дитиною-дівчинкою. Ні, вона гралася ляльками й пупсами в тата-маму з товаришками, переодягалася в принцесу, малювала й вирізала паперових топмоделей з модним гардеробом, «варила» з піску і трави супи і борщі, але головними її друзями по іграх були все ж таки хлопці. І ігри були хлопчачі: лазіння по деревах, гра в хокей чи футбол, війни, які вони називали «войнушками», стрімкі спуски в змаганні з вітром на ковзанах, лижах і санках, перегони на велосипедах, гра в півника, коли зголошена пара гравців, де один видирався на спину іншого, звалювала з ніг супротивну пару, - все це вимагало недівчачої спритності й сміливості.

В ній, здавалось, поєднувалось непоєднуване: рух і спокій, авантюризм і слухняність. Батько привчив її до риболовлі, де вона годинами в зосередженому мовчанні могла споглядати заколисуюче зеленаве плесо ставків і підсікати наївного карасика, а мати прищепила любов до просапування і підгортання картоплі та миття вікон. А ще вона вчилась грі на фортепіано і співала в хорі.

Цибата, вона носила штанці і шорти, а тіло її постійно прикрашали багаточисельні синці й рубці, які не встигали загоюватись і щільно замасковувались йодом і зеленкою.

В старшій групі дитсадка на новорічному святі Тоні довірили роль Снігуроньки, яку вона виборола за гарне відчуття танкового ритму, дзвінкий голос і довге шовковисте солом'яне волосся.

Спостерігались в ній і дивацтва: вона розмовляла з деревами і ліхтарними стовпами, віталась з ними і розпитувала, чи їм не нудко стояти на одному й тому ж місці. Вона ховала в щілинки кам'яних будинків і парканів копійки, а потім любила їх «знаходити», викликаючи цим захоплення свого рудоволосого й вірного товариша й сусіда по парті трійочника Вітьки.

Змалечку вона по-особливому гостро відчувала немічність стареньких бабусь: наношувала їм воду з колонки, підносила важкі сумки, мила посуд, компонувала гнівливі листи в комітет соціального забезпечення, - була справжнім активним жовтеням, а потім і палкою піонеркою.

В молодших класах вчилась на відмінно, та згодом почала більше часу віддавати сольфеджіо та гамам і перейшла в ряди хорошисток, а потім і трійочниць з трудового навчання, хімії та креслення.

Кропітке рукоділля їй не корилось, не вистачало терпіння, а креслення вимагало об'ємного мислення, чого їй бракувало. Технічні ж предмети її просто не цікавили, а тому без жодних вагань після восьмирічки вона обрала шлях музикантки і успішно здала вступні екзамени в музичне училище по класу теорії музики.

Слід згадати, що ще в дитячому садочку Тоня вперше закохалась: і не в одного хлопчика, а одразу в двох. Обоє були гідними її уваги, обоє боролись за її симпатію, та вона кожного разу ламала собі голову над зовсім недитячим завданням, ворожачи на вказівних пальцях: поряд з ким з хлопчаків розмістити свою розкладачку під час «сонної години», щоб і вовки були ситі, і вівці були цілі. І компроміс був знайдений: вкладалась між двома, повертаючись обличчям до кожного по черзі.

Була у Тоні пристрасть – тварини, а особливо собаки і кішки. Вона звідусюди зносила до хати бідолашних підкидьків, або підгодовувала їх у дворі, чим викликала бурхливе невдоволення сусідів. Одного разу вона самовільно привезла з столичного «пташиного» базару куплене за наколядовані гроші цуценя боксера, якого терпляче навчила різним командам, і якого батько через декілька років таємно збув в один із колгоспних садків, щоб кобель не дратував матір непристойним оголюванням свого вуда при чуханні.

Якось на Різдво, коли під вікнами зазивно заулюлюкали дружки, щоб йти колядувати, Тоня вперше відчула дівочий сором і відмовилась приєднуватись до гурту хлопців-однолітків; з того часу вона почала шукати дружби із старшекласниками.

Але не все в дитячий період Тоні було таким живким і безхмарним. Саме з нього проросли ноги її майбутніх митарств-випробувань та духовного захворювання. Бойовитість дівчинки могла часом переходити в агресивну поведінку.

Слід згадати, як вона викричала у мами багаточасовим плачем недешеву ляльку, як інколи билась в істериці головою об підлогу, настоюючи на своєму. Часто в сварках з батьком або братом вона переходила на пронизливий вереск, на який у них більше не залишалось аргументів, і дискусія сходила нанівець.

Мама їй частенько докоряла, що вона копія свого татуся. А батько пішов в свого батька, Тоніного діда. Така подібність не обіцяла б нічого доброго, якби в її рід не вливалась і інша кров. Яблуко від яблуньки далеко не відкочується, але ж яблуньок - дві: мама і тато, а потім чотири діда-баби, а потом ... рід-сад.

Ось що розповідала Тоня про свою сім'ю. «Обидва моїх неньки характеризували діда по батькові як дуже жорстокого й деспотичного чоловіка. «Звірюка», - говорила мама. Безжалісно лупцював свою красуню-жінку, підпадав неконтрольованим нападам злоби та гніву. Не витримавши чергових побоїв, бабуся утекла, покинувши на чоловіка-бузувіра свого малолітнього сина, мого батька, і пристала до вдівця з пятьома дітьми.

Не дивлячись на своє напівсирітство, голодівку та війну, мій тато ріс дуже допитливим підлітком, його потяг до знань запримітила сільська вчителька і почала забезпечувати його книгами, любовь до яких він не втратив до глибокої старості.

Одразу після одруження на моїй матері і народження сина батько став калікою. Якось повертаючись в сутінках з міста у село, він простодушно на льоту заскочив на проїжджаючу повз підводу і отримав раптовий удар прикладом в хребет.

На підводі їхали місцеві комісари, які провчили сільського простачка на все життя. Мати виходила батька, і він піднявся з ліжка, але «мітка» рядянської влади кожного дня нагадувала про себе кульгаючою ногою та інвалідністю.

Тато був протиречивою людиною. Як і його батько, він бив свою жінку, був підвладний некерованим приступам агресії, але водночас він бував дуже добрим і жертовним для інших.

Як інакше можна пояснити ось таку його поведінку. Під час голодомору він отримував від мачухи декілька зварених картоплин. У нього був дворовий песик, який теж згасав від голоду, але хлопець переполовинював свою порцію, клав шматочки бульби на дно миски, наливав зверху воду і давав такий суп хлебтати своєму чотирилапому товаришу. Так вони і вижили.

Але в сімейному житті йому, очевидячки, не повезло. З'єднались дві несумісні половинки: простувата, але життєрадісна продавщиця-співачка і грубий сільський романтик, котрий не дотягував до інтелігента.

Коли вони грали весілля, то все село збіглось подивитись на красеня-молодого та красуню-молоду. Але «не родись красивою, а родись щасливою». Коли вони вчиняли сімейні бійки, то вся хрущівка теж збігалась, але вже щоб їх розняти.

Я до цих пір не можу втямити одного, як можна народити і виростити двох дітей, і все життя так один одного ненавидіти. Навіть після смерті матері батько не припиняв звинувачувати покійну дружину у всіх своїх нещастях. Він висновував, що уже сам факт одруження на такій «відьмі» був гріхом, за який його покарав Господь каліцтвом, хоча зв'язок між терплячою матір'ю і холодною жорстокістю комісарів прослідковувся з натяжкою.

Часто, коли батько до синців і крові збивав матір або старшого брата, я була цьому свідком. Так перед очима у мене п'ятирічної в червонястому платтячку і стоїть картина, коли радісна матінка повернулась з новою зачіскою і пофарбованим волоссям з перукарні. Батько зустрів її тяжким поглядом з-під нахмурених брів. «А чого це ти, жоно, така весела-розвесела?» І схопивши її за волосся, з усієї сили ударив головою декілька разів об куток дверей. «Тату, татоньку, мамі ж боляче, не бий її!» - закричала я відчайно. «Нічого їй не боляче, бачиш, вона не плаче, це їй навіть подобається!» Господи, як мені все життя було між двома вогнями, кохаючи обох батьків. Хоча точніше сказати, було за що як шанувати, так і докоряти.

Трапилась в житті мого батька і інша сторінка - героїчно-жертовна. Напочатку, будучи ідеалістом і клюнувши на привабливі лозунги комуністичної ідеології, він став їх прихвостнем, фанатиком-стаханівцем, Павликом Корчагіним. Після закінчення сільскогосподарської академії, він, попрацювавши на підприємстві «Сільгосптехніка» механіком та інженером, влаштувався викладачем в технікум механізації. І ось там він зіткнувся з волаючим фактом, що учні з навколишніх україномовних сіл погано засвоювали технічні предмети тодішньою державною російською мовою.

Так історично співпало, а йшов 70-й рік минулого століття, що зі своєю проникливістю батько виявився не наодинці. В той час на Україні оформлювався антикомуністичний націоналістичний рух української інтелігенції супроти існуючого ладу і насильницької русифікації. Публіцист і письменник Іван Дзюба розповсюдив свій пророчий твір «Інтернаціоналізм чи русифікація». Багато творчих голів тоді злетіло за таку неприховану антирадянщину, втрапив до в'язниці і мій батько.

Зрозуміло, що бути донькою і сином політв'язня було невимовно важко. Я, восьмирічна, безтямно сумувала за своїм батьком і його жаліла. Я писала йому за ґрати листи про свої пригоди з хлопцями, з якими дружила, і по-дитячому захищала його перед усіма його багаточисельними недоброзичливцями. «Він не тюремщик, він - хороший, він захищав українську мову!»

Повернувся з зони батько зломленим, почорнілим і схудлим, розмовляв сам до себе, на довгі роки ізолювався від людей. Від тюремної «хавки» похитнулось здоров'я. Операція йшла за операцією: гнійний апендицит, виразка шлунку, грижа, посляхірургічні ускладнення.

Його відрадою була я. В мені він знаходив душевний прихисток: брав мене на риболовлю, возив до столиці, водив на Байкове кладовище і показував могили відомих людей, добирав мені цікаві книги класиків, возився з моїми багаточисельними звірятками. Про національну боротьбу балачки припинились. Але я все одно виросла патріоткою рідної землі і мови. Зерна батьківського ідеалізму непомітно пустили в мені корінння.»

Тоня не копіювала сліпо свого батька у відстоюванні права українців розмовляти українською мовою. Бажання спілкуватись рідною говіркою було неусвідомлено природнім, вона почувала себе некомфортно переходячи на російську, вбачаючи у цьому штучність і силуваність.

Але реальність диктувала свої закони щодо рідного слова. В музичній школі та музичному училищі було засилля російськомовних євреїв та зросійщених українців. В одеському університеті викладання всіх предметів велось теж на імперській мові.

Але Тоню не бентежило пащекування українофобів, вона палко відбивалась від звинувачень у націоналізмі, і коли б не розвал Радянського Союзу, то рано чи пізно повторила б шлях свого батька за ґрати.

Нічого гріха таїти, Антоніна була влюбливою. Закохувалась на кожному кутку, особливо в накачаних міських бугаїв-авторитетів, помилково приймаючи м'язи за мужність, а брутальність за сміливість. Не будемо спинятись на її дівочих швидкоплинних захопленнях, вони були платонічними й поверхневими.

Її першим коханим мужчиною, з яким вона втратила свою дівочість став обранець, який помітно вирізнявся серед однолітків підвищеним інтелектом і не цурався рідної мови, але дотримувався поширених чоловічих поглядів, що місце жінки на кухні й біля пральної машини, а не біля книжок.

Тоня довго гоїла сердечну образу, бо була здатна суміщати рутинні обов'язки з творчістю. Вона кипіла енергією і легко справлялась з усим, за що бралась. Але водночас вона була гонористою і переконувати коханого в своїх різносторонніх талантах було нижче її достоїнства. Хлопець побачив в ній те, що зумів побачити.

Взагалі з чоловіками у Тоні не склалось. Досягнувши зрілості і набивши гуль в невдалих заміжжях і амурних зв'язках, вона зрозуміла, що шукала ідеалу, не до кінця усвідомлюючи сам ідеал. Через палке ніким неприборкуване тіло, її довготривалі періоди стримування чергувались з нападами блуду і зальотами «в гречку».

В тридцять років в наслідок пристрасного зв'язку з жонатим чоловіком у неї народився син. Коханець повернувся до дружини, а Тоня отримала статус матері-одиначки. Ця одержимість блудними томліннями закінчиться з наверненням до православ'я, але це буде потім, а поки що продовжимо оповідь.

Атеїстичне виховання радянської школи не обійшло школярку Тоню стороною. Батьки її не охрестили. Дід по матері був антирелігійним комуністом, який займався колективізацією села, його п'ятеро дочок народились в конфіскованій у середняка хаті.

Бабуся стала вдовою під час Другої світової війни й більше заміж не вийшла. Вона хоч і встигла таємно від чоловіка охрестити дітей, але виховувала їх в безбожжі через страх і законослухняність перед комуністами.

Дід по батькові був хрещений, і сина свого охрестив, але вчинено це було скоріше за традицією, а не по вірі. Бабуся по батькові закінчила два класи церковно-приходської школи і в кінці свого життя читала Псалтир над померлими. Отож не залишалось Тоні нічого іншого, як зростати палким будівельником ворожого до церкви комунізму.

Хоча храм її незбагненно вабив. Зі своєю шкільною подружкою Наталкою вони, долаючи страх бути викритими чергуючими вчителями, навідувались до єдиної працюючої в місті церквушки, хрестячись по черзі то лівою, то правою рукою. А вночі на Великдень простоювали до світанку на церковному подвір'ї, поцяткованому пломінчиками запалених свічечок в очікуванні освячення пасок і крашанок.

На Різдво й Великдень домашній стіл ломився від святкових наїдків, а на Трійцю мати прикрашала хату пахучим зіллям. Виходить, що свідомою вірою в Творця їх сім'я хоч і не вирізнялась, але на рівні духовної пам'яті віра в них таки теплилась. Як втім і в мільйонах інших не до кінця одурманених опіумом комуністичного безбожжя трудящих.

Була у Тоні сторінка життя, якої вона особливо соромилась. Тоді під впливом однієї знайомої морячки і розрекламованого нею заморського дрантя, вона розміняла чорно-білу клавіатуру фортепіано «Україна» на палуби і туалети землечерпалки Чорноморського технічного флоту «Генічеськ». Палуби і туалети заблищали стерильною чистотою, а душа й тіло - одеським міщанством та блудом.

Спливло два роки і Тоня отримала довгоочікувану комсомольську характеристику-рекомендацію, яка відкривала шлях у велике плавання. З Болгарією, яка була близьким соціалістичним закордонням проблем не виникло, а от коли дійшла черга до «великої» візи, то КДБ опустило шлагбаум, і Тоня стала невиїздною. Тоді і полетіли жорстокі несправедливі звинувачення в сторону ідейного «збоченця» батька.

Зажурився гірко ненько і покульгав випрошувати холопське вибачення за буржуазно-націоналістичні погляди у Московського Політбюро, де йому злорадісно вказали на двері.

Посумувала-поплакала морячка-невдаха Тоня і поступила в Одеський університет на відділення романо-германської філології. Англійська мова виявилась нейтральною поміж гонимої української і великодержавницької російської. Роки заочного навчання поєднались з роботою вчительки в сільських музичних школах, а потім і вчительки англійської мови.

Відхиляючись дещо від сюжету, слід зауважити, що батько і старший брат Тоні, були на людях щирими патріотами-націоналістами, в вузькому ж колі людей демонстрували войовничий антисемітизм і були противниками росіян і поляків. Такий націоналізм-патріотизм був дещо примітивним, одностороннім. Вони звинувачували в українських негараздах усіх історичних сусідів, тільки не самих українців. Пошук зовнішнього ворога завжди зручніший.

Часто батько Тоні погрожував: «Вийдеш заміж за жида або кацапа, - уб'ю як Тарас Бульба свого сина-зрадника». А в її оточенні до навпаки часто-густо траплялись саме приятельки росіянки і єврейки, котрі по-дружньому мирились, що вона з ними розмовляла українською. «Тоня у нас зхиблена на політиці, ми їй не дивуємось!»

І в студентські роки Антоніна обросла російськомовним одеським середовищем і заміж вперше вишла за росіянина. Ніяких ворогів ні в росіянах, ні в євреях вона не помічала, а скоріше національну обмеженість в усіх представниках: не вистачало їм взаємоповаги, знань історії.

Хоча інколи вона здавалась собі безпринципною конформісткою: успадкувавши від батька активну громадянську позицію, свободомисля, незалежність в поглядах, Тоня досить терпляче відносилась до пустоголових і аполітичних подруг.

Перейшов до Тоні і батьківський ідеалізм. Вона, як і він, наївно купилась на комуністичні лозунги радянського періоду і навіть була прийнята кандидатом в члени КПРС. Побувала вона і в секретарях комсомольскої організації. А де ще в совітах було реалізовувати свої творчі та громадянські прагнення? Розум і совість нашої епохи. Героїчне минуле. Щасливе майбутнє. Рай на землі. «Наш паровоз вперед летит, в коммуне остановка».

Але потягу не трапилось долетіти до зупинки «комуна», він по-зрадницькому зійшов з колії на зупинці «пєрєстройка» і з гуркотом розколовся на багаточисельні незалежні уламки.

Уламок-Україна накінець здобув юридичну самостійність. Радість нечувана!?! Мало хто в ті романтичні 90-і роки, в тому числі й Тоніна заполітизована сім'я, усвідомлювали, що ж відбулось насправді. Яким же все-таки уламком виявилась Батьківщина: рукою, ногою, головою чи сідницею?

Було б смішно, аби не було так сумно. Уже не за горами початок третього десятиліття незалежності, але віз і досьогодні там. Навіть якщо українцям не повезло при аварії поїзда совітів, і Україна виявилась «другосортним» уламком, то варто було б в першу чергу нарощувати голову, але земляки вирішили піти своїм особливим національним шляхом: де два українця, там три гетьмани.

Але завтра буде потім, а тоді Білоуси святкували перемогу. Для цієї сім'ї почався наступний етап національної боротьби – побудувати демократію, взявши за приклад насправді не загниваючий, як всім про теє вдовбували комуністи, а квітнучий Захід.

Тоня разом з батьком і братом не пропускали жодного мітингу, жодної демонстрації опозиції, старались потрапити на всі з'їзди новонароджених партій демократичного спрямування, проводили агітаційну роботу під час виборів, організовували купальські й різдв'яні дійства, збираючи по місту десятки тисяч глядачів.

Ціль була одна - добити очунялих після розвалу совітської імперії комуняк, котрі успішно і безсоромно перевтілились в капіталістів, і привести до влади націоналістів-патріотів.

Але народ вперто продовжував голосувати за бувших компартійців: спочатку за Кравчука, потім двічі за Кучму. Місце КГБ зайняла СБУ, але від зміни доданків сума не змінилась. І цією сумою був страх перед ймовірними новими репресіями.

Нагадаємо, що за період бурхливого національного відродження Тоня встигла розлучитись, закінчити університет і отримати диплом філолога англійскої мови, попрацювати в школі, закрутити пристрасний безутішний роман з сімейним чоловіком, котрий трохи не закінчився суїцидом його дружини, народити від нього на сором своїх батьків та родичів сина, і зализуючи любовні рани, перебратись жити та працювати в столицю, де надіялась влаштувати своє сімейне життя.

Ідеологічна ніша теж не пустувала, правда, ідеологія поступилась місцем різним релігійним системам та віровченням, вигулькуючим в незалежній Україні, наче гриби після дощу, - починаючи церквою харизматиків живого Христа та будизмом Ошо і закінчуючи традиційними Православними Церквами Московського та Київського Патріархатів, котрі зітнулись в протистоянні за право на канонічність.

Багаторазово Антоніна захоплювалась різними модерновими світобаченнями про смисл життя, інтузіазм до яких швидко згасав через їх недосконалість, закінчуючись повним розчаруванням.

Ну що вже з цим поробиш, не могла вона рухатись по життю без високого смислу, не могла жити однією ковбасою та видовищами.

Так в результаті своїх духовних пошуків Тоня почала щільно підступатися до розуміння православ'я та участі в його таїнах. Вона сповідалась та причастилась, почала читати духовну літературу.

В особистому житті не таланило, женихи не затримувались, а всі мужчини-патріоти були одружені. З політикою теж не складалось. Після обрання на другий термін президента Кучми, вона зрозуміла, що щось негаразд з українським народом.

ЇЇ батько і брат теж поступово відійшли від політичної боротьби. Націоналісти замість того, щоб об'єднуватись і крокувати одним фронтом проти спільного ворога свободи слова та демократії, піднявшої голову гідри комунізму, продовжували клонуватися на чергові міні-партії і рухи під різними іменами, але однаковими за суттю, - всі вони ділили шкуру неубитого ведмедя.

Тоня зрозуміла беззмістовність такої боротьби і вирішила повністю зосередитись на пошуках супутника життя, перейти, так би мовити, від теорії до практики.

Син ріс, йому потрібен був батько. Молода жінка втомилась від своєї незалежності, наобридли випадкові зв'язки, хотілось сімейного тепла, мріялось комусь варити смачні борщі, ліпити вареники та пельмені.

В газетах вряди-годи вигулькували об'яви іноземних мужчин, котрі шукали собі супутниць життя серед ніжних та хазяйновитих слов'янських жінок. Їм, очевидячки, приїлись черезміру емансиповані незалежні європейки.

До того часу в українських чоловіках Тоня розчарувалась. Навіть не тому, що вони її через її гіперактивність побоювались і обходили десятою дорогою, але й через те, що вони не зуміли за роки незалежності об'єднати й вивести Україну з кризи.

Їй наобридло слухати від батька, що у всьому винуваті жиди і москалі, а український народ – хохли й худоба; вона бачила на власні очі роз'єднаність та хворобливу амбіційність в середовищі так званого патріотичного прошарку і те, як вони ходять по зачарованому колу власної безрезультативності.

Їй стало не по дорозі з народом, котрий безучасно голосував за свою духовну деградацію, їй стало не по дорозі з непродуктивною національною елітою, котра разом з собою топила залишки надії в активної частини населення. І Тоня пересіла на іншого човна...



Втеча

Йшов 1997 рік. Перша спроба одружитись в Данії закінчилась пшиком. Хоча Тоня підготувала всі документи для заміжжя, запросила претендента в чоловіки двічі в Україну, провела його по Софіївці, звозила в українське село і познайомила з ріднею, але у себе вдома данець виявився пивним алкоголіком і тихим збоченцем.

Таємно від Тоні він попивав пивко с горілкою, яку вона в подарунок привезла з Батьківщини, дивився порнофільми та проглядав порножурнали, яких у нього разом з опорожненими пляшками хмільного напою був цілий підвал. Трюмо його спальні прикрашали фотографії бувшої пасії із Словакії у сороміцьких позах . Зрозумівши, яке майбутнє її чекає, Тоня вирішила повернутись на Батьківщину.

А щоб не гаяти часу, бо запрошення в Данію було на три місяці, Тоня занурюється в життя Копенгагену і приміської зони, дивуючись ідеальній чистоті вулиць та парків та милуючись строгою готичною архітектурою.

Все для Тоні було новим: і освітлені супермаркети, де полиці вгинались від різнобарв'я товарів, і відкриті без шторів ресторани, і стерильні благоустроєні туалети, і музей еротики та жахів, і красиве та наряджене різдвяне містечко тролів та гномів.

Разом з чотирирічним сином вони відвідали могилу улюбленого казкаря Християна Андерсена, сфотографувались на фоні символа Данії Русалоньки і охоронців- «олив'яних солдатів» королівського палацу. Прочула Тоня вперше і про легалізований гомосексуалізм і одностатеві шлюби і пройшлась вулицями «червоних ліхтарів» та сексшопів.

Але в Україну повернулась с твердим переконанням, що більше за кордон ні ногою, нехай навіть там на деревах ростуть золоті груші, солодшим за рідне повітря нічого не буває. На що її брат при зустрічі роздратовано зауважив, що краще б вона в Данії влаштувалась працювати в маленькому туалеті прибиральницею, аніж поверталась в цю велику рідну клоаку.

Тоня черговий раз зняла квартиру в столиці, спровадила сина в садок і влаштувалась на роботу офіс-менеджером і перекладачем. Дні потягнулись в своїй одноманітності.

Але за час Тоніного перебування в Данії її близька приятелька Ліля, наслідуючи її приклад, таки вийшла по переписці заміж в Бельгію. Її перші ура-враження від яскраво оформлених вітрин пройшли і змінились повною самотою. Чоловік на работі, син в садочку, а ти намотуєш безцільно кола по невеличному благоустроєному дорпу (містечку-селу) і сумуєш по живому людському спілкуванню та роботі.

Ліліна бельгійська сваха вирішила і Тоні підшукати закордонного жениха. А так як гостра економічна нестабільність в Україні не обіцяла нічого хорошого, Антоніна знову схилилась до думки шукати сімейного щастя за межами України.

І вже незабаром Тоня розглядала фотографію привабливого бельгійського мужчини, котрий вишукано размістився в шкіряному кріслі. Її серце здивовано скинулось, адже чоловік на обличчі був трохи схожим не лише на її батька, але і на її першого чоловіка і навіть на біологічного батька її сина, власне, виявився тим типом чоловіка, який їй приваблював. «Від долі не сховаєшся», - промовила Тоня тоді до себе.

Між ними розпочалась жвава переписка, мовою спілкування стала англійська. Бельгієць виявився досить розумним романтичним джентельменом, котрий шукав в жінці не зовнішність, а високодуховні якості і незалежність суджень. Чим не Тоня? В одному з листів він навіть назвав її чашею Святого Грааля, чим зовсім підкорив її сердце; хоча Тоня і не знала, що це за чаша, але емоційно зрозуміла, що це щось дуже значиме.

В листах один до одного вони були надзвичайно відвертими; її друг П'єр, зрозумівши, як Тоня любить Україну, запопадливо попередив про можливі труднощі при інтеграції в нову культуру.

Може здатися дивним, але вони закохались саме так: через листування і телефонні перемовини, без особистих зустрічей та ліжка. І одного разу П'єр запропонував Тоні вийти за нього заміж, зауваживши при цьому, що у нього на даний момент є певні фінансові проблеми через менеджерські помилки та минуле розлучення, які він за рік береться вирішити без відчутного фінансового тиску на сімейний бюджет.

Щастю Антоніни не було меж. Які фінансові проблеми у бельгійця в такому стильному костюмі? Накінець, у її сина буде тато.

Після повернення з першої ознайомчої поїздки в Бельгію раптово завалився російський рубль, і Тоня потрапила під скорочення. Але їй вже все було байдуже. Вона обклалась товстими словниками і самовчителями і заповзялась вивчати нідерландську мову.

В грудні 1998 року в її другий приїзд у фламандську Бельгію Тоня і П'єр скромно побрались, відсвяткувавши весілля в рибному ресторані і погравши ввечері в боулинг.

Тоня повернулась в Україну вже жінкою бельгійця і сповістила не без гордощів про новий статус своїм родичам і друзям. Більшість раділи, деякі заздрили: яка вдача, буде жити в квітучій Європі. В лютому наступного року Тонін син вперше вимовив слово «тато».

Після щасливого медового місяця почався довгий і тернистий шлях інтеграції в європейску систему координат. Виявилось, що фінансові проблеми Тоніного чоловіка набагато серйозніші, ніж він передбачав. Не пройшло і року, як його невеличка компанія збанкрутіла.

Для радянського мислення, де все було державним, а тому нічийним, було дуже складно зрозуміти, що таке банкрутство, і чому воно трапляється. Тоня запанікувала. Почались перші свари з чоловіком: вона не могла зрозуміти, як можна було назбирати таку кількість невиплат, як можна було не побачити, що ти живеш не по прибуткам.

Так Тоня познайомилась з системою позик і кредитних карток, маючи які, ти стаєш заложником неприборкуваних купівельних пристрастей.

Чоловік виправдовувався, що його бувша дружина не могла спинити свої безперервно зростаючі забаганки скуповувати товари-люкс, і не витримавши присутності грубого поклоніння матеріальним речам в сімейному плануванні, він залишив свою екс-половину, котра, погрожуючи не дати згоду на розлучення, перекинула на нього всі платежі по сумісно напозиченим багаточисельним кредитам. Під час несправедливого переділу власності П'єрові вдалось вибороти лише зібрану ним об'ємну книжкову бібліотеку та диски класичної і народної музики.

Сім'я Де Схеппер-Білоус перебралась з міста в дорп, на стару, але потопаючу в зелені ферму, за адресою якої і було зареєстовано підприємство чоловіка.

Нажахана описом небагаточисельної власності в присутності понятих, Тоня стала свідком конфіскації у них останніх засобів комунікації зі світом: машини, мобільного та стаціонарного телефонів. З двома тисячами позичених франків (50 євро) і розкинутому на підлозі матрасі вони зустріли Новий 2000 рік.

Бувши талановитим менеджером, П'єр швидко знайшов нову високооплачувану роботу і отримав від компанії нові мобільний телефон і машину. Потянулись довгі роки виплат чужих боргів, на що витрачалось дві третини чоловікової зарплати, а третя доля ділилась між ними трьома.

Але у Тоні ще були батьки-пенсіонери, пенсій яких не вистачало на повноцінне харчування і брат, який не зумів пристосуватись до нових економічних умов в Україні. Завод, на якому він працював інженером закрили, а розпочати свою самостійну справу він ввагався, адже чесно свій бізнес через непродуктивну податкову політику вести не уявлялось можливим, а «хімічити» він не наважувався: при владі були кучмісти, які продовжували переслідувати націонал-патріотів. Надії всіх звернулись до Тоні.

А чим вона могла допомогти? Як зізнатись, що її чоловік - банкрут, а вони - біднота, що живуть гуртом на прожитковий мінімум у восімсот євро.

Як пояснити, що Тонін благовірний не визнає роботи «по-чорному», засуджує понаприбулих звідусюди в пошуках щасливішого життя емігрантів. Як пояснити, що фламандці - націоналісти і вимагають в першу чергу знань державної мови, що Тоня за декілька років в Європі стала законослухняною і економною, що сама не в змозі знайти роботу, тому що нідерландську не вдається засвоїти через наявність на території Фландрії великої кількості діалектів та акцентів, а ту мову, яку їм викладають на курсах, можна почути лише по радіо та в телевізійних новинах.

Що наївні, але самовпевнені емігранти потрапили в пастку. Їх тут ніхто не чекав і не чекає. Адже європейські добробут і стабільність були досягнуті без їх активної участі, вони з'явились на чуже свято.

Хоча міжнаціональна культура терпимості в Європі і вища аніж в бувшому «совку», та емігрантам нічого не світило окрім непопулярної серед місцевого населення роботи прибиральниці та будівельника за наявності всіх високоякісних університетських дипломів.

Виявилось, що туристичні фірми в бувших республіках совітів брехливо і безвідповідально гарантували, що на Заході приїжджаючих на словах політичних, а на ділі економічних біженців швидко забезпечують прихистком і пристойною грошовою допомогою по безробіттю.

Але по приїзді люди різних кольорів шкіри та мов потрапляли в нестерпні умови проживання в прийомниках. Їх справи розглядались роками. Служба еміграції виявилась однією з самих забюрократизованих в Бельгії: адвокатам платили величезні суми, але на клопотання приходили суцільні відмови.

Швидко танули гроші, отримані біженцями від продажу на батьківщині квартир та набутої власності, і кожен пробував влаштуватись, де міг. Врачі, інженери, вчителі ставали прибиральниками «по-чорному», при зустрічі з поліцейським тіло проймав жах, що вимагатимуть документи і депортують, кожний дзвінок в двері відгукувався страхом перевірок. Адже майже у всіх були ще й діти. В додаток до всього мучило почуття сорому перед родичами і друзями, що надії на кращий побут за кордоном не виправдались, а втратили і те, що мали, а повертатись нікуди, та й страшно, при владі на Батьківщині продовжуют перебувати бувші корумповані комуністи, гонителі свободи і демократії.

Словом, хвалитись було нічим. Не дивно, що в результаті такого напівіснування у всіх з'явились психологічні та психічні проблеми, стрес став не винятком, а нормою.

Тільки небагатьом вдавалось закріпитись і найти работу. Були і такі, що, отримуючи грошову допомогу і пільгове соціальне житло, офіційно на роботу не влаштовувались, а продовжували працювати нелегально, щоб поєднавши обидва джерела прибутків, вискочити за межі соціального мінімуму в 750 євро. А яке розчарування зазнавали, коли виявлялось, что середня зарплата «по-білому» ледь перевищує 1000-1200 євро, коли за арендоване житло та зручності треба платити більше половини.

Мрії деяких попрацювати трохи в Бельгії, а потім повернутись додому і там на зароблені гроші купити житло і розпочати свій бізнес не обіцяли здійснитись. Лише одиницям вдавалось влаштуватись на високооплачувані посади, але вони високомірно сторонились своїх недбалих земляків. Все більше Тоня розуміла, что «там добре, де нас немає».

Ізольоване життя в дорпі, відсутність спілкування та роботи, та і просто елементарного телевізора викликали у Тоні набіги нудьги. Від повної самотності спасали чорні дикі коти, яких вона приручила, і клумби троянд з городом, котрий вони розчистили від густої трави.

Дні не мали ні смаку, ні запаху. Вранці відвезти сина в школу, поприбирати і випрати, приготувати їсти, поперегортати нідерландський самовчитель і покопатись в землі. На вихідні закупки в супермаркеті, прогулянки в парк чи в сусідні містечка, а вечорами при свічках читання книг чи прослуховування класичної музики. І так неділя за неділею. Часто сумувалось: чоловік загалом хороший, але без України життя немає.

Аж ось невимовно поталанило, найшлась работа спеціаліста зі слов'янських мов: українська, російська та англійська стали запитуваними. Поряд з Тоніним дорпом будувався величезний центр мовних технологій, в який з'їхались комп'ютерні лінгвісти з найрізноманітніших країн.

Плани компанії були амбіційними: створити розмовляючі системи, котрі вирішать проблему мовного бар'єру між усіма націями та народностями. В слов'янській групі були росіяни, білорус, поляки, чехи, і українці. З'явилась не лише можливість спілкування серед «своїх», але і шанс зануритись в фантастичний світ размовляючих систем.

Тоня одночасно працювала і вчилась, нагрузки на психіку були колосальними, мусила в найкоротші терміни зробити опис української мови з погляду мовних технологій і засвоїти мову програмування, щоб прийняти участь в розробці українського синтезатора.

Технічно Тоня була самим слабким спеціалістом, але на безводді і рак риба, вона знала англійську і добре розбиралась у звуковій системі української і до всього іншого була «місцевою», чим обходилась підприємству дешевше.

І все було б нічого, якби дідько не шарпнув її за язик висловити в різкій формі на всю компанію свою думку стосовно прорахунків при забудівлі студій звукозапису. А були вони споруджені не просто десь, а прямісінько під туалетами, і кожного разу, коли проводились студійні роботи з дикторами, хтось зверху зливав воду, що фіксувалось на звукових файлах. Тоню негайно звільнили.

Якщо сказати, що це був удар, то це означало б не сказати нічого. Відняти від україномовних технологій, від пристойної зарплати, від престижного проекту, від нових друзів. Тоня перестала спати, нічого не їла, відчувала на душі безмежну біль, мучилась від сумлінь совісті, що через свій гострий язик втратила стабільне майбутнє. Терзав її і чоловік, більше з приводу фінансової частини питання: де тепер шукати нове джерело прибутків.

Думається, тоді у Тоні трапився вперше депресивний епізод, і вона втратила цікавість до життя. Але поступово прийшовши до тями, вони з чоловіком починають шукати роботу, вже хоч яку. Одночасно з цим Тоня виявила, що вагітна. Але вона не одразу зраділа цій новині: продовжувалась журба за втраченою роботою, а борги сіяли страх перед майбутнім доповненням до сім'ї, до цього долучився і ранній токсикоз.

Через сітку інтерим-контор, які забезпечують короткочасним підробітком, Тоня влаштувалась на фабрику печива, а потім на шоколадну фабрику.

Приходилось піднімати важкезні ящики, працювати в нічну. В один з вечорів, повертаючись пізно зі зміни, Тоня від утоми і під натиском штормового вітру, який для Бельгії звичайне явище, упала з велосипеду.

А через декілька днів вони з чоловіком пішли на першу зустріч з гінекологом. Лікар довго разглядав монітор, а потім сухо сказав, що, жалкує, але у дитини, не б'ється серце, - плід завмер.

За методикою, прийнятною в Бельгії, потрібно чекати природнього викидня, а не вишкрібати зародок. Тому неділю Тоня жила з завмерлим плодом в лоні. Коли зародок вийшов, по-нашому, трапився викидень, виявилось, що це був хлопчик; хоч плід ще був маленьким, але лице вже сформувалось, він був схожим на тата.

Горе було спільним, у втраті малюка Тоня звинувачувала як себе, тому що звільнення хоч і з престижної роботи підвищила до трагедії, так і чоловіка, що він її вагітною відпустив на важку фізичну працю. Жалітись було нікому, тому вона зателефонувала додому і вилила всю свою біль на маму.

Та бідолашна Тоніна матуся вже була невиліковно хвора, у неї виявили злоякісну пухлину з метастазами. Змоги негайно виїхати на Батьківщину не було, бо у Тоні не було грошей на квитки, тому мусила знову вийти працювати на завод в нічну зміну. Швидко збивши необхідну суму, вона вирушили з сином в Україну.

Мама вже не рухалась, результати ультра звукового обстеження підтвердили безнадійність випадку. Деякі з персоналу тибрили наркотики, а замість них вводили матері звичайні обезболюючі. Родичі сварились через гроші, яких у Тоні було обмаль. Батько почав заглядати до чарки.

Скільки ще хворій жінці судилось мучитись, ніхто не брався прогнозувати: день, місяць, півроку? Сину треба було повертатись до школи. Мізерні грошові ресурси танули на очах. Священник здійснив над сплячою мамою соборування, Тоня найняла сиділку, купила матері одежу в «останню дорогу», віддала батькові залишок доларів на похорон, і літак повернув їх з сином на чужину.

Через два дні після їх від'їзду у матері припинились болі, і вона тихо «висадилась» по інший бік життя. Похорони провели без дочки. В цей день Тоня слухала українські пісні, котрі так любила співати її ненька.



  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка