Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії І політології



Сторінка1/10
Дата конвертації15.11.2016
Розмір1.75 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Державний вищий навчальний заклад

“Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

Стефанюк Галина Василівна
ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ: ОПОРНІ КОНСПЕКТИ І САМОСТІЙНА РОБОТА

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

для студентів Інституту історії і політології

(заочна форма навчання)

Івано-Франківськ

2012
УДК 930 (093)

ББК 63.2

С 79
Навчально-методичний посібник “Історична географія: опорні конспекти і самостійна робота” для студентів Інституту історії і політології (заочна форма навчання) підготувала кандидат історичних наук, доцент кафедри історіографії і джерелознавства Стефанюк Галина Василівна.

Рецензенти:

кандидат історичних наук, доцент



Марущенко Олександр Володимирович

кафедра історіографії і джерелознавства

Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника


кандидат географічних наук, доцент

Сливка Роман Радославович

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Рекомендовано до друку

Вченою радою Інституту історії і політології

Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника

(протокол №3 від 31 жовтня 2012 р.)

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника


ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………….……….…...4

Витяг з ОПП……………………………………………………………………………7

Структурно-логічна схема (міжпредметні зв’язки) вивчення дисципліни «Історична географія»…………………………………………………………….……8

Тематичний план……………………………………………...………………………..9

Конспекти лекцій……………………………………………………………………..10

Семінарські заняття………………………………………………………………......98

Програмові вимоги…………………………………………………………………..102

Комплексні кваліфікаційні завдання з курсу «Історична географія»…………....104

Самостійна робота студентів……………………………………………………….110

Структура самостійної роботи з курсу «Історична географія»…………………..113

Питання для самостійного опрацювання………………………………………….114

Питання для самоконтролю знань по темах дисципліни…………………………115

Індивідуальна навчальна робота зі студентами…………………………………...117

Самостійна робота з картою………………………………………………………..119

Тестові завдання для самоконтролю…………………..……………………….......120

Термінологічний словник…………………………………………………………..125

Рекомендована література………………………………………………………….128



ВСТУП

Курс історичної географії є одним із обов’язкових і у сучасній вищій школі для підготовки бакалаврів із напряму «Історія».

Нормативний курс «Історична географія» має на меті дати можливість студентам спеціальності «Історія» краще орієнтуватися в історичному просторі за допомогою карт, які відображають стан суспільства на шляху його розвитку у взаємовпливі природи, людини і суспільства.

Історична географія закладає основи необхідного розуміння простору в житті суспільства, вміння користуватися і складати самому історичну карту з різних напрямів історичної діяльності: економіки, культури, політики тощо.

В основу курсу покладено історико-географічні проблеми історії України, пов’язані з різними епохами, з питаннями історії на карті світу.

В курсі визначені важливі історико-географічні поняття, необхідні для історичного процесу. Виклад матеріалу тісно пов’язаний з питаннями історичного часу, територіального і державного поділів, топоніміки, з основними курсами історії України та всесвітньої історії.

Програма розрахована на оволодіння певними теоретичними знаннями, методикою і практикою історико-географічних досліджень. Вона відображає події, пов’язані із значними політичними, економічними, демографічними, територіальними та іншими змінами в долі українських земель і творенні Української держави – незалежної і суверенної.

Нормативний курс “Історична географія” читається для студентів спеціальності “Історія” у 3 семестрі (1 семестр другого року навчання) передбачає проведення 5 лекційних занять (10 годин) та 2 семінарських заняття (4 години), на самостійну роботу передбачається 40 годин (написання реферативних робіт, виконання індивідуальних завдань).


Поточний контроль знань

Лекції передбачають системний і послідовний виклад навчального матеріалу. Відвідування лекцій студентами є обов’язковим.

Відвідування та активна участь студентів у роботі семінарських занять є обов’язковою умовою успішного складання курсу. Пропонуються наступні форми роботи на семінарських заняттях: виступ, опонування, рецензія, участь у дискусії. При цьому враховуватимуться лише логічно обґрунтовані виступи, альтернативна теза чи спростування поданої, а не фактична підтримка тези виступаючого, змістовне рецензування та коментар чи доповнення, що дійсно сприятиме розгляду проблеми.
Принципи оцінювання роботи студентів на

семінарських заняттях

Оцінювання знань студентів на семінарських заняттях проводиться за 5-ти бальною шкалою. На занятті пропонується якісне оцінювання знань студентів шляхом виставляння балів від «1» до «5». Позначення «0» виставляється студентові за відмову від відповіді на занятті через непідготовленість, що впливатиме на його підсумкову рейтингову оцінку в кінці семестру. Кожен студент зобов’язаний взяти участь не менше як на одній третині семінарських занять, проведених у групі впродовж семестру.

Пропущене заняття або негативну оцінку студент зобов’язаний «відпрацювати» у формі, визначеній викладачем. При цьому може виставлятися оцінка, а попередня не впливатиме на середній бал студента.

Семестровий контроль проводиться у формі заліку. Форма і терміни семестрового контролю визначаються навчальним планом.


Шкала оцінювання

університетська

національна

шкала ЄКТС

90 – 100

зараховано



А

80 – 89

В

70 – 79

С

60 – 69

D

50 – 59

E

26 – 49

незараховано



FX

1 – 25

F

У навчально-методичному посібнику особливу увагу відведено планам семінарських завдань, наведено стислі методичні рекомендації, які допоможуть студентам опрацювати рекомендовану методичну літературу, проаналізувати вузлові проблеми, дати відповіді на поставлені запитання.



Витяг з ОПП
Історична географія як галузь історичних знань та спеціальна історична дисципліна. Історична фізична географія. Історична політична географія. Історична соціальна географія. Історична географія населення. Історична економічна географія. Історична географія культури. Історична географія взаємодії суспільства і природи. Історико-географічне краєзнавство. Політична карта світу. Історична політична географія. Політична карта як об’єкт вивчення політичної географії. Географія українських державних утворень. Складові частини сучасної України: Лівобережна, Правобережна, Південна, Західна, Буковина, Закарпаття. Історико-політичні та історико-географічні поняття в різні історичні епохи на українських землях: Наддніпрянщина, Таврія, Слобожанщина, Запоріжжя, Волинь, Поділля, Полісся, Галичина. Нормативний курс має на меті дати можливість студентам спеціальності «Історія» краще орієнтуватися в історичному просторі за допомогою карт, які відображають стан суспільства на шляху його розвитку у взаємовпливі природи, людини і суспільства. Історична географія закладає основи необхідного розуміння простору в житті суспільства, вміння користуватися і складати самому історичну карту з різних напрямів історичної діяльності: економіки, культури, політики тощо. В основу курсу покладено історико-географічні проблеми історії України, пов’язані з різними епохами, з питаннями історії на карті світу.


СТРУКТУРНО-ЛОГІЧНА СХЕМА

(МІЖПРЕДМЕТНІ ЗВ’ЯЗКИ) ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ

«ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ»


Дисципліни, що передують вивченню дисципліни “Історична географія”



Історія


Географія



Історія античних цмвілізацій



Археологія



Історія первісного суспільства





ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ








Наступні дисципліни, що використовують матеріали дисципліни

“Історична географія”


Етнологія


Спеціальні історичні дисципліни


Етнографія


Історичне краєзнавство, музеєзнавство


Соціологія


ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН




Назва теми

Кількість годин, відведених на

лекції

практичні (семінарські), лабораторні заняття

самостійну роботу



Тема 1. Вступ до курсу “Історична географія”.


2

2

8

Тема 2. Історико-географічні основи політичної географії світу.

2

-

8

Тема №3. Географія перших українських державних утворень. Формування державної території України в ІХ–ХІV ст.

2

2

8

Тема №4. Етнічність історико-етнографічних регіонів в Україні.



2

-

8

Тема №5. Історико-географічне районування території України.

2

-

8












Разом за семестр


10

4

40




КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

Тема №1. Вступ до курсу “Історична географія”. Теоретико-методологічні засади та методи історичної географії

1. Предмет і завдання історичної географії.

2. Структура історичної географії.

3. Зв'язок історичної географії з іншими науками.

4. Джерела та історико-географічні дослідження.

5. Методи історичної географії.

Історична географія належить до тих дисциплін, основи яких формувалися з найдавніших, зокрема, з античних часів. Але місце на стику історичних та географічних дисциплін ускладнювало про­цеси конкретного визначення її науково-методологічних контурів. Тому окреслення предмета історичної географії та її місця в сис­темі наук і на сьогодні залишаються актуальними питаннями.

1. Предмет історичної географії

Історично-географічне знання з самого початку становлення основ сучасної географії займало важливе місце в усій сукупності географічної, особливо країнознавчої, інформації. Але тривалий час у працях географів взагалі не було розмежування географічних та історичних знань. У середовищі істориків історичну географію роз­глядали доволі вузько – як допоміжну історичну дисципліну, що розв'язує насамперед завдання історичної топографії. Одним з перших предмет та значення історичної географії концептуально обґрунтував у рамках своєї хорологічної парадигми Альфред Геттнер (1859–1941), розглядаючи історичну географію як наукову дисципліну про часово-генетичні засади просторових співвідно­шень в географії. В структурі такої дисципліни А. Геттнер виділяв власне історичну географію, палеогеографію і передісторичну гео­графію. Але палеогеографічні проблеми та питання географії пе­редісторичного минулого, на його думку, більше є предметом су­міжних геологічних та допоміжних історичних наук (археології). Один з фундаторів української географії С. Рудницький (1877–1937) проблемі предмета та завдань історичної географії присвя­тив окрему статтю "Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання" (1927). Критикуючи погляди А. Гетнера та істориків щодо предмета та завдань історичної географії, С. Рудницький однозначно відносить історичну географію до географічних дисциплін. Отже, історична географія нале­жить до географічних наук як з огляду на значення проблем походження та динаміки географічних феноменів, так і з огляду на значення географічного середовища в історичних процесах. Пред­метом історичної географії є як історичне дослідження природи краю, так й історичне дослідження антропогеографії, тобто в су­часному розумінні змін у географії населення й господарства. Вод­ночас вчений висловлює певні сумніви щодо самостійності істори­чної географії, розглядаючи її як складову землезнання (загальної географії) і як методологічний підхід у географії. Такий погляд і на сьогодні має певні підстави через доцільність збереження ціліснос­ті системи географічних наук, так з урахуванням положення істо­ричної географії на межі з історичними науками. Але, безперечно, в міру поглиблення самих досліджень, виявлення закономірностей в еволюції географічних об'єктів та розширення теоретико-методологічних засад історична географія може виділитися в само­стійну наукову дисципліну.

Розвиток уявлень про предмет історичної географії в геогра­фічній науці радянських часів був доволі суперечливим. Розкриттю об'єктивних реалій формування всіх складових географічного простору і виявленню рушійних сил історико-географічних проце­сів не сприяла ідеологічна обмеженість. Найбільший вклад у по­ширення історико-географічних знань, включення історичної гео­графії в систему географічних наук зробили В. Яцунський та В. Жекулін. Але через фрагментарний і несистематичний характер самих історико-географічних досліджень у середовищі географів на популярному рівні тривалий час історичну географію безпідставно ототожнювали або об'єднували з історією географічних досліджень. Недостатньо наголошували на принциповій відмінності предмета цих галузей знань, адже історична географія досліджує розвиток географічних об'єктів і географічних поєднань в історичному часі, а історія географії вивчає процес пізнання науковцями геогра­фічного середовища, тобто зміни парадигм, підходів, географічних уявлень, роль персоналій у географічних дослідженнях. Точки до­тику цих різних галузей знань є обмеженими і можуть стосувати­ся переважно лише джерельної основи. Формування концептуаль­них засад історичної географії сповільнювалось тим, що безпосередньо історико-географічні дослідження проводили більшою мірою історики. Однозначно відмежував історичну географію від історії географії лише В. С Жекулін (1982), розставивши водночас й важ­ливі акценти щодо географічної сутності цієї дисципліни та конк­ретизувавши її методологічні основи. Але все ж через недостатність самих історико-географічних досліджень та відсутність ідеологічно­го плюралізму активних дискусій щодо перспектив історичної географії та її впровадження в географічну освіту не велося.

Об'єктивні виклики, що постали у 90-ті роки минулого сто­ліття перед Україною як незалежною державою, зокрема, щодо необхідності висвітлення питань формування етнічних меж і дер­жавних кордонів, адміністративно-територіального устрою, істори­чно-картографічного забезпечення, привернули і більшу увагу нау­ковців загалом та географів зокрема до історичної географії. З'явилися і нові дослідження, і спроби концептуально обґрунтува­ти предмет історичної географії та її місце в системі наук. Так, на думку І. П. Ковальчука, "предметом історико-географічного аналізу та синтезу виступають матеріальні властивості об'єктів історико-географічного пізнання та їхні ідеальні сутності". Автор першої в Україні синтетичної монографії з історичної географії В. П. Круль, виділяючи предмет історичної географії, акцентує увагу на значен­ні дослідження взаємин природного і соціального середовищ: "Іс­торична географія – це універсальна наука з просторово-часовою основою, що досліджує характер та інтенсивність взаємовпливів природи і людини (на планетарному рівні), етносів і ландшафтів (у регіональних масштабах) від початку появи людини як соціаль­но-біологічної істоти (ранній палеоліт) із акцентацією на її етніч­ному рівні розвитку (від мезоліту)". Для розмежування історичної географії як допоміжної історичної дисципліни, від історичної географії, як географічної галузі знань, автор пропонує останню означити як ретроспективну географію.

Отже, підтверджуючи вузлову роль проблематики взаємин і взаємовпливів природи і суспільства в історичній географії та під­сумовуючи і конкретизуючи різні підходи наявних наукових шкіл, зазначимо, що історична географія – це дисципліна, що сформувалася на стику географії з історичними науками, яка вивчає особливості географічної ситуації на різних історичних зрізах, а також закономірності й наслідки розвитку географічного середвища та взаємовпливів природи й суспільства впродовж історич­ного часу. Об'єктом дослідження історичної географії є елементи як природно-географічного, так і суспільно-географічного середо­вищ, а також їхні поєднання, а предметом – параметри, співвід­ношення, розміщення та тенденції і закономірності змін упродовж історичного часу.

Окреслення контурів предмета історичної географії істотно залежить і від того, який часовий проміжок слід розуміти під історичним часом В цьому контексті поширеними і доволі аргу­ментованими є підходи пов'язування відліку історичного часу від появи перших писемних пам'яток, які започатковують новий якісний стрибок в історичному процесі. С. Рудницький заперечував такий підхід, посилаючись на те, що взаємини людини та гео­графічного середовища така подія принципово не змінила. Але все ж, на наш погляд, ігнорувати поширену в історії періодизацію не можна. Окрім того, доволі відмінною є і джерельна основа дослідження географії історичних та доісторичних часів (в основі першої –літературні, статистичні і картографічні джерела, в ос­нові другої – археологічні дані). Водночас усі інші засади таких досліджень, зокрема, теоретико-методологічні, є тотожними. Зва­жаючи на це та використовуючи термінологію В. П. Круля, є сенс формування єдиної ретроспективної географії, яка включала б два підрозділи – географію історичних часів (від появи писемних пам'яток до періоду, який передує сучасності) та географію доісторичних часів (від заселення досліджуваної території люди­ною до появи перших писемних пам'яток).



2. Структура історичної географії та її місце в системі наук

Різні підходи до розуміння предмета історичної географії зумовили і різне розуміння її структури. Так, основними складо­вими історичної географії С.Рудницький вважав історичну гео­морфологію, історичну гідрологію, історичну кліматологію, істо­ричну біогеографію та історичну антропогеографію, що включає історичну демографію, історичну етнографію, історичну топографію, ономатологію (досліджує похо­дження історичних назв), історичну політичну географію, а також окремо історичну картографію.

В сучасних умовах найбільш обґрунтованими є підходи до розуміння структури історичної географії відповідно до структури географічної науки загалом. Тому в історичній географії доцільно виділити три блоки дисциплін: історичну природничу географію, історичну суспільну географію та історичну інтегральну географію, які, у свою чергу, поділяються:

* історична природнича географія – на історичну комплексну географію та історичні галузеві природ­но-географічні науки (історичну геоморфологію, історичну гідроло­гію, історичну біогеографію та ін.);

* історична суспільна географія – на історичну географію населення, історичну політичну географію (вивчає історичні зміни державних територій, кордонів, столиць, адміністративно-територіального устрою та ін.) та історичну со­ціально-економічну географію (вивчає історичні форми терито­ріальної організації соціальної сфери та господарства);

* історична інтегральна географія включає історичне природокористування, історичну картографію та історичну географію взаємин природи і суспільства.

В структурі історичної географії населен­ня виділяють історичну етногеографія (вивчає територіальну ор­ганізацію етнонаціональної сфери на різних історичних етапах та її динаміку впродовж історичного часу), історичну демогеографію (вивчає еволюцію процесів відтворення населення впродовж історичного часу), історичну географію розселення та населених пун­ктів (вивчає історичні процеси заселення та формування мережі населених пунктів).

Поділ інших історичних суспільно-географічних дисциплін на галузеві підрозділи нижчого рівня ієрархії також слід здійснити відповідно до прийнятих у сучасній суспільній географії підходів, виділяючи в структурі економічної географії історичну географію сільського господарства, історичну географію промисловості та історичну географію транспорту. Але з огляду на реальну обмеженість самих досліджень і несформованість мето­дичних засад для виділення більшості галузевих дисциплін поки що немає реальних підстав.

Є й інші пропозиції щодо структури історичної географії, зокрема, щодо включення до її складу географії плейстоцену (І. Ковальчук), етнології (В. Круль), які викликають певні сумніви і потребують додаткового осмислення. Недоцільним є і детальне дроблення історико-географічних дисциплін, насамперед через мі­зерну кількість самих цілісних досліджень.

Розглядаючи історичну географію як одну з географічних ди­сциплін, не можна не бачити і її історичної сутності (часові і ге­нетичні аспекти, джерельна основа), що і визначає історичну гео­графію як дисципліну на межі географічних та історичних наук. Безпосередньо поєднує історичну географію з історичними наука­ми й використання деяких методів історичних досліджень. Тобто в баченні історичної географії в системі наук історики так чи інак­ше матимуть підстави виділяти безпосередньо історичні аспекти і пріоритети досліджень, розглядаючи історичну географію як спеціальну історичну дисципліну. Такий погляд є справедливим і з ог­ляду на те, що більшість історико-географічних досліджень в Укра­їні проводять саме історики. Зближення поглядів географів та істориків щодо предмета та місця історичної географії в системі наук можливе внаслідок розгортання спільних досліджень та спіль­ної підготовки фахівців.



3. Зв'язок історичної географії з іншими науками.

Як ми уже частково зазначали, історична географія має тісні зв'язки передусім з географічними та історичними науками. Так, історична географія спирається на висновки базових географічних дисциплін у питаннях властивостей географічних об'єктів, структу­ри, зв'язків і залежностей в географічному середовищі, наслідком яких є формування різних географічних поєднань, співвідношень, процесів. Окрім теоретичних питань, тобто розуміння сутності географічного простору, географічні науки визначають багато аспектів методології та методики історико-географічних досліджень, особливо щодо використання картографічного методу та роботи з картографічними джерелами. Водночас з історичними науками, зокрема, з політичною, економічною і соціальною історіями, істо­ричну географію пов'язує насамперед спільна джерельна основа, використання методів періодизації, синхронного та діахронічного аналізу, а також і теоретичні узагальнення щодо загальних істо­ричних закономірностей та тенденцій. Зважаючи на значимість писемних джерел для проведення історико-географічних дослі­джень, історична географія безпосередньо використовує здобутки такої допоміжної історичної науки, як археографія, що забезпечує наукове опрацювання та видання історичних писемних джерел.

З інших розділів знань істотні міждисциплінарні зв'язки по­єднують історичну географію з етнологією – наукою про похо­дження, розвиток та життєдіяльність етнонаціональних спільнот і груп. З різних причин етнологію в колишньому Радянському Со­юзі відносили однозначно до історичних наук (мовляв етнонаціональна сфера – це лише сфера минулого). І хоча в предметі етнології історична складова (походження та історичний розвиток етносів) має важливе (а можливо, й визначальне) значення, вона все ж не вичерпує всієї етнологічної проблематики, яка, безпереч­но, включає і вивчення сучасних етнонаціональних взаємин та їхні перспективи на майбутнє. З історичною географією етнологію інформаційно й методологічно пов'язує історична етногеографія, яка вивчає територіальні аспекти і формування, і розвитку різних складових етнонаціональної сфери. На різних етапах історії етнонаціональний чинник є провідним і в еволюції суспільства, і у формуванні географічних культур та цивілізацій, тому, звичайно, історико-етногеографічна проблематика займає одне з централь­них місць в історико-географічному аналізі.

Окремо слід виділити і тісну пов'язаність історичної геогра­фії із статистикою, яка не лише забезпечує опрацювання історич­них статистичних джерел, але й використання статистичних мето­дів в аналізі історико-географічних процесів. Розуміння ролі різних чинників в історико-географічних процесах неможливе без вико­ристання висновків біології, зокрема, екології, політології, соціології, економічних наук. Ураховуючи інерційність історичних назв, важливу інформацію для проведення досліджень та підтвердження висновків історичної географії подають такі розділи мовознавства, як топоніміка та гідроніміка, що розкривають походження назв населених пунктів та водойм.



4. Джерела та історико-географічні дослідження.

Джерельна основа історичної географії істотно відрізняється від інших географічних дисциплін опертям на інформаційну осно­ву історичних наук та обмеженістю використання результатів польових досліджень. Роль останніх може мати лише певне зна­чення у вивченні географії традиційного господарства та історич­ної географії пам'яток матеріальної культури. Це значною мірою стосується й даних археології, які є визначальними у географії до­історичних часів, а у безпосередньо історично-географічних дослі­дженнях виконують другорядну роль. Тому основними джерелами історичної географії є передусім різноманітні писемні джерела (літературно-описові і політико-правові, статистичні та картогра­фічні).



Літературно-описові та політико-правові джерела. Літературні джерела з різних історичних періодів, що мають історико-географічне значення, є різними і за формою, і за жан­ром, і за призначенням. Це і подорожні нотатки, і літописи-хроніки, і наукові описи. Важливим є те, наскільки об'єктивно й у якій мірі суб'єктивно відповідне джерело розкриває географічні риси території. Також очевидно, що певна міра суб'єктивності і неточності, зокрема, через недосконалість техніки зйомок на міс­цевості, властива фактично усім джерелам, особливо давнім, а тому не можна спиратися на лише один якийсь документ, а слід здійс­нювати порівняльний аналіз різних джерел інформації.

До найдавніших і досить детальних описів південної частини України із значною часткою географічної інформації належить твір Геродота з Галікарнасу (484-425 до н. є.) "Скіфія", що є час­тиною його "Історії". В світлі тодішніх уявлень Геродот описує де­які фізичні риси Північного Причорномор'я, зокрема, географію найбільших рік, та його етногеографічні особливості (розселення народів, племінний поділ скіфів, їхні звичаї і традиції). Описи цих теренів є й у пізніших давньогрецьких (Страбона, І ст. н. є., Птоломея, II ст. н. є., та римських (Плінія Старшого, І ст. н. є.) авторів. З пізніших іноземних авторів письмові відомості про Україну можна знайти у візантійського імператора Костянтина VII Порфі­рородного (X ст.), іта­лійця П. Карпіні (XIII ст).

Універсальними вітчизняними пам'ятками літератури та іс­торії доби Київської Русі і Галицько-Волинської держави є літопи­си. Так, у літописі "Повість минулих літ" (XII ст.) описано терито­рію держави, поділ на племена, розкрито династичні відносини, які істотно впливали на територіально-політичні взаємини того часу. Подібна важлива країнознавча, у т. ч. й географічна, інформа­ція є у Галицько-Волинському літописі (XIII ст.).

З іноземних авторів різноманітні відомості про українські землі залишили у XV ст. Жільбер де Лануа, у XVI ст. – Мацей з Мєхова, 3. Герберштейн, Е. Лясота. Певна географічна інформація є й у польських хроніках XV ст. М. Кромера та М. Стрийковського. У XVII ст. найбільш об'єктивним і найточнішим є "Опис України" (1650) Г. Л. Боплана (1600-1673). З пізніших мандрівників істори­ко-географічне значення має опис українських поселень та побуту населення, що їх зробив у другій половині XVII ст. П. Алепський – секретар костянтинопольського патріарха Макарія.

У XVIII ст. в Україні з'являються економіко-статистичні описи, які мають вже більш систематизований і всеохоплюючий характер, що було зумовлено потребами держави щодо впорядку­вання майна та оподаткування. Це насамперед "Рум'янцевський опис" 1765 року, "Опис Чернігівського намісництва" О. Шафонського, описи Київського намісництва XVIII ст. Зокрема, в описах Київського намісництва є досить детальна інформація щодо адмі­ністративно-територіального устрою, соціального та національного складу населення, розміщення населених пунктів та природних об'єктів у межах цієї адміністративно-територіальної одиниці.

У XIX ст. формуються вже наукові основи сучасної географії, а тому історико-географічне значення має систематизована геогра­фічна інформація, насамперед щодо природи українських земель того часу, що є в дослідженнях фахівців-географів (П. Кеппена, В. Докучаева, Г. Танфільєва та ін.), пізніше в працях П. Тутковського, С. Рудницького. Із західно-європейських географів найбільш об'єктивно висвітлено географічні особливості України в 19-и томній праці Е. Реклю (1830-1905) "Земля і люди".

З аналітичних матеріалів міжвоєнного періоду, які водночас є і джерелами розуміння суспільно-географічної ситуації того часу, особливо слід виділити праці В. Кубійовича: "Географія українських і сумежних земель" (Львів, 1933, у співав.), "Національні відносини в Галичині в світлі перепису 1931 року" (Львів, 1939), "Людність Західної Волині" (Львів, 1936) та ін.

Географічну інформацію можна почерпнути й з історичних політико-правових документів. Так, бачення території козацько-гетьманської держави відображають такі джерела, як "Договір по­між цісарем турецьким і Військом Запорізьким з народом Русь­ким...", статті Б.Хмельницького, Гадяцький трактат, Конституція Пилипа Орлика. Гадяцький трактат, наприклад, вже досить чітко виписував і новий статус України як автономного князівства Русь­кого в Речі Посполитій трьох народів – польського, литовського, руського, і територію автономії, яка обмежувалася лише трьома воєводствами – Київським, Чернігівським, Брацлавським. Таке ж дещо обмежене розуміння території козацької держави відобра­жала й Конституція Пилипа Орлика, окреслюючи водночас важли­ві демократичні принципи її політичної організації.

Нове розуміння місця України в політичній географії того­часного світу відображає статут Кирило-Мефодіївського товарист­ва, який визначав політичний ідеал його членів – слов'янську фе­дерацію, однією з чільних республік якої мала бути Україна. А у "Начерку Конституції Республіки" "кирило-мефодіївця" Г. Андрузького окреслено й територіальну політико-адміністративну орга­нізацію слов'янської федерації, яка включала б сім автономних штатів, серед яких названо Україну з Чорномор'ям, Галичиною і Кримом. Джерелом географічних знань може бути й підготовлений М. Драгомановим "Проект основного статуту українського товариства «Вільна Спілка", в якому, зокрема, вказано на всі історичні регіони, де проживають українці.

В історико-географічних дослідженнях складних проблем формування державних кордонів упродовж XX основними матері­алами є міждержавні угоди, зокрема, між УНР та державами Четвірного союзу, між УРСР та сусідніми державами, а також такі документи, як таємний протокол до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року (пакт Молотова – Ріббентропа), міжнародні договори за результатами Першої світової вій­ни, документи міжнародних конференцій періоду Другої світової війни. Разом з тим, в історико-географічному дослідженні адмініс­тративно-територіальних змін основними матеріалами є законода­вчі та нормативно-правові документи.

Більшість історичних літературно-описових матеріалів та до­кументів зосереджена в архівах. Тому для ширшого залучення цих джерел в науково-дослідницький процес нагальною є потреба їх­нього фахового опрацювання та видання чи перевидання. В цьому контексті хорошим прикладом для сучасних фахівців може бути видання у XIX ст. таких фундаментальних збірників документів, як "Архив Юго-Западной Руси" (у 8 т.) та "Акты Южной та Западной Руси" (у 15 т.).

Статистичні джерела. Історичний економіко-географічний та демогеографічний аналіз передусім здійснюється за статистичними джерелами, зок­рема, за переписами населення. Формування статистики як цілісної системи збирання інформації про господарство та насе­лення України і як наукової дисципліни, яка забезпечує аналіз джерел та наукове подання аналітичних матеріалів, визначалося практичними потребами держав, насамперед щодо оподаткування, але ускладнювалося перебуванням України у складі різних держав.

Одними з перших статистичних джерел є часткові переписи населення козацько-гетьманських часів, наприклад 1666 року, які зберігаються в рукописних книгах. З другої половини XVIII ст. на українських землях у складі Російської імперії почали проводити часткові переписи чоловічого населення, т. зв. ревізії. З таких реві­зій найбільш ґрунтовний характер мав Рум'янцевський опис, що проводився у 1765–1969 роках. Створений у 1858 році в Росії Центральний статистичний комітет почав видавати і статистичні збірники ("Статистический временник Российской империи", "Статистика Российской империи"). Свою статистику вели й окре­мі відомства (освітні, транспортні, фінансові та ін.). А після ре­форми 1861 року статистичну інформацію збирали й опрацьовува­ли земства (земська статистика). До важливих публікацій земської статистики належить статистично-економічний довідник "Весь Юго-Западний край" (1913).

Після переходу частини західноукраїнських земель (Галичи­на, Буковина) у кінці XVIII ст. до складу Австрійської імперії авс­трійський уряд ініціював проведення двох широкомасштабних інвентаризаційних описів новоприєднаних земель, які за іменами імператорів дістали назви "Йосифінська" (1785-1788) та "Франци­сканська" (1819-1820) метрики. Ці описи населених пунктів мали комплексний характер і включали статистично-довідкову інформацію про населення, господарські об'єкти, грунти, ліси і пода­вали їхнє картографічне зображення. З огляду на це, ці описи є цінним матеріалом для реконструкції географічної ситуації в за­хідноукраїнському регіоні того періоду, включаючи і відображення стану природного середовища та різних аспектів суспільної гео­графії. Підготовку та публікації статистичної інформації здійсню­вала, розміщена у Відні, Центральна статистична комісія, а у Буда­пешті – Угорський статистичний уряд. У Галичині Статистичним бюро Галицького крайового комітету видавалися "Wiadomosci Statystyczne о stosunkach krajowych". Створена у 1908 році при НТШ Статистична комісія видавала до Першої світової війни "Студії з поля статистики".

Після поразки Української революції 1917–1920 років і пе­реходу українських земель до складу СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини організація і проведення статистичних обстежень знову різко змінили. На українських землях у складі Польщі го­ловний статистичний уряд видавав статистичний щорічник, а також різні періодичні видання. Відновила свою роботу й Стати­стична комісія НТШ (у 30-ті роки – Комісія національної еко­номіки, соціології і статистики). Зросла кількість статистичних видань в УРСР у складі СРСР (щорічники "Народне господарство України", квартальники "Фабрично-заводська промисловість" (1924– 1928), "Вісник статистики України" (1928–1932) та ін.), які, од­нак, через тоталітарний характер політичного режиму відзначалися необ'єктивністю.

Основним джерелом досліджень в історичній географії насе­лення є всезагальні і регулярні переписи населення. Але в опрацю­ванні таких матеріалів є низка труднощів, зумовлених тим, що держави, до складу яких входили українські землі, за різними ме­тодиками та у різні часи проводили переписи населення. У зв'язку з цим виникає проблема їхньої несинхронності та незіставності. Помітною є і цільова політично-ідеологічна заангажованість переписів, особливо щодо статистики національного складу, адже ідеологія більшості переписів була зорієнтована на те, аби при­меншити частку етнічних українців. Зважаючи на це, з одного бо­ку працювати з цими переписами необхідно (точніше, нема аль­тернативи), але, з другого – доцільним є і внесення певних попра­вок (як це робив В. Кубійович), ураховуючи, наприклад, факт безпідставного віднесення до поляків у міжвоєнний період латинників чи такого соціального прошарку, як т. зв. "ходачкова шлях­та" (у карпатських районах), українське походження якої аргу­ментовано довів Ю. Т. Гошко. Це частково стосується й австро-угорських переписів XX ст. (1900 і 1910 років), і російського пе­репису 1897 року, і польських міжвоєнних переписів (1921 і 1931 років), і чехословацького та румунського переписів 1930 року. Так само, як і усіх радянських переписів, серед яких найбільш об'єк­тивний характер мав перепис 1926 року. Окрім того, опублі­ковані результати післявоєнних радянських переписів (1959, 1970, 1979 і 1989 років) мали переважно загальнооглядовий характер, адже подавалися лише в розрізі великих регіонів, що створює до­даткові труднощі пошуку первинних матеріалів.

До статистичних і водночас літературних джерел можна від­нести й статистичні дослідження українських громадсько-полі­тичних діячів та науковців XIX – поч. XX ст.: на західноукраїнсь­ких землях – В. Барвінського "Досліди з поля статистики" (Львів, 1901), В. Охримовича ("З поля національної статистики Галичини", "Русини-латинники", "Фактичні і фіктивні страти русинів у демо­графічнім балянсі Галичини за десятиліття 1900–1910"), С Дністрянського "Національна статистика", В. Гнаткжа "Русини Пряшівської єпархії", на центрально- і східноукраїнських землях – A. Скальковського "Опыт статистического описания Новороссий­ского края", Д. Журавського "Статистическое описание Киевской губернии", О. Русова "Описание Черниговской губернии" та ін. З авторських аналітичних статистичних досліджень 20-30-х років, які на сьогодні є і джерелом історичної географії, особливо слід виділити праці К. Воблого, В. Кубійовича, М. Птухи, Т. Олексіюка,



Картографічні джерела. Історичні картографічні джерела порівняно з іншими мають значні переваги, адже вони розкривають на якийсь історичний момент взаєморозміщення і взаємозв'язки багатьох географічних об'єктів. Але, використовуючи їх, також слід робити поправки на недостатню точність зображення на картах віддаленого минулого.

Картографічне зображення території України також веде свої початки з античних часів. Зокрема, зберігся картографічний фрагмент на давньогрецькій мові із зображенням чорноморського узбережжя від сучасної Варни до Керчі. В часи раннього середньо­віччя різні частини території України були зображені на картах Ель Ідрізі, Беатуса. Більш точними є зображення території України XVI ст. на картах Б. Ваповського, С Мюнстера, Г. Меркатора, В. Гродецького, Б. Аньєзе та ін. Найбільшу цінність з картографічних зображень території України, що з'явилися до середини XVIII ст., є карти Г. А. де Боплана, виконані на основі власних геоде­зичних зйомок і обстежень. Це стосується карти України, підготовленої в масштабі 1:452000, що була видана у 1650–1653 ро­ках у Данцінгу, генеральної карти України (масштаб 1:180000), яка охоплює більшість ареалу розселення українців на той час (за винятком західної частини), карти Дніпра в масштабах 1:226000 і 1:452000. Ці картографічні матеріали стали основою багатьох інших карт, що з'явилися в XVII – першій половині XVIII ст. Те­риторія України була позначена і на європейських картах XVIII ст. (Бенедикта, Гандесфельда), підготовлених на основі вже складніших геодезичних методів.

Як джерело історико-географічних досліджень чи не найбіль­ше використовуються топографічні карти. Підготовка топографіч­них карт визначалася насамперед військовими потребами і особ­ливо активізувалася з поч. XIX ст., коли було запроваджено топо­графічні знімання на основі тріангуляційних вимірів. У 1822 році В Росії було створено Корпус військових тoпoгрaфiв, який забезпе­чив видання цілої серії топографічних карт. Масштабні топо­графічні зніманні розгорнулися і в Австрійській імперії. Тому те­риторія України у XIX ст. уже добре була показана і на російсь­ких, і на австро-угорських топографічних картах. Так само як і на топографічних картах міжвоєнного періоду. Проблемою є їхня невідповідність щодо техніки та методики складання.

В структурі історичних картографічних джерел поважне міс­це займають й етнічно-картографічні матеріали, підготовлені впро­довж XIX – першої половини XX ст., які можуть бути доброю ос­новою розуміння етногеографічної ситуації й етногеографічних процесів на українських землях того періоду. Авторами цих карто­графічних матеріалів є як українські вчені (Г. Величко, Д Багалій, С. Томашівський, С. Рудницький), так і науковці інших країн (Я. Чаплович, П. Шафарик, А Ріттіх, Т. Флоринський, Л. Берг, Є. Карський, Л. Нідерле, К. Черніг та ін.). Зокрема, Г. Величко роз­робив першу карту розселення українців ("Народописна карта українсько-руського народу", 1896), С. Томашівський – ґрунтовну етнічну карту Підкарпатської Русі ("Етнографічна карта Угорської Руси", 1910). Наукова значимість усіх цих картографічних праць насамперед полягає у визначенні меж і загальних контурів етніч­них територій у Центрально-Східній Європі.

Ширшим є тематичний і методичний спектр картографічної спадщини В. Кубійовича (фундаментальні атласні видання, настінні карти, картосхеми у літературно-довідкових матеріалах), яка є цінним джерелом для відтворення географічної ситуації міжвоєн­ного періоду. Наприклад, це стосується дослідження таких етноге­ографічних проблем того історичного періоду, як: 1) розміщення, конфігурація та межі української етнічної території; 2) щільність розселення та відносна частка українців у межах української етні­чної території, її зміни протягом окремих періодів історії; 3) міг­раційні процеси, розселення українців поза межами української етнічної території. 4) ареали поширення етнічних меншин в Україні, їхня динаміка. В цьому контексті особливе місце в карто­графічній спадщині В. Кубійовича має "Атлас України й сумежних країв", що вийшов під його загальною редакцією, але із залучен­ням фахівців різного профілю у 1937 р. У структурі атласу, попри його комплексний характер, помітно переважає суспільно-геогра­фічна інформація (понад 160 карт і картосхем із близько 180).

Вагомим етнічно-картографічним джерелом є розроблена В. Кубійовичем карта "Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939" (опублікована у 1953 р., у 1983 р. переви­дана з доповненнями), що детально, з точністю до 5%, відображає етнічний склад населення всіх поселень Галичини в межах україн­ської етнічної території напередодні Другої світової війни. Дже­рельну основу карти становлять не лише офіційні статистичні ма­теріали, які (відповідно до державної політики) перебільшували частку польського елемента, а безпосередньо зібрані і належним чином опрацьовані під керівництвом автора дані, які є безпосере­днім додатком до карти, посилюючи її джерелознавче значення. Задля більшої об'єктивності у відображенні складних етнонаціона-льних взаємин, В. Кубійович виділяє в українському етносі таку мовноетнічну групу, як українці з польською розмовною мовою, а в польському — таку особливу соціальну групу, як польські колоні­сти з 1920 до 1938 років. В окрему категорію, яка була носієм змішаної (української чи польської) етнічності, виділено латинни-ісів, яких польські офіційні кола однозначно трактували як поляків. Такий методологічний підхід дає багато матеріалу для реконструк­ції етногеографічних змін упродовж міжвоєнного періоду.

Отже, картографічні джерела мають значний інформаційний потенціал для відтворення географічної ситуації на українських землях різних часів, але гострими залишаються потреби їхнього впорядкування та перевидання. В цьому контексті важливим здо­бутком є підготовка та видання з детальним коментарем карт Г. Боплана (2000) та атласу "Україна на стародавніх картах"(2004), що їх здійснили працівники Львівського відділу Інституту археог­рафії НАН України під керівництвом проф. Я. Р. Дашкевича.

Речові, етнографічні та лінгвістичні джерела історичної географії. В історико-географічних дослідженнях ранньоісторичних ча­сів, поряд з писемними джерелами, пріоритетне значення мають археологічні та антропологічні дані, які можна об'єднати як речові джерела, а також фольклор (етнографічні дані), гідроніміка та то­поніміка території (лінгвістичні джерела). Археологічні джерела дають змогу визначити територію поширення різних культур, за­гально окреслити їхній цивілізаційний рівень. Українські археоло­ги локалізували на території України та детально описали архео­логічні культури всіх періодів, починаючи від заселення, що зага­лом дає достатньо матеріалу для аналізу процесів розселення та міграцій населення України в доісторичні часи. Але лише за ар­хеологічними даними важко ідентифікувати етнічний тип сус­пільств минулого, їхнє походження та еволюцію. Важливу інфор­мацію (переважно закодовану у символи) щодо минулих епох не­суть такі етнографічні матеріали, як народні легенди, перекази, міфи, істотно доповнюючи дані писемних та речових джерел. Для розв'язання проблем етнічної ідентифікації населення різних ар­хеологічних культур істотне значення може мати вивчення антропо­логічних параметрів людських останків (антропологічні джерела), які дають підстави для висновків про приналежність до расових чи підрасових типів. Зберігаючись упродовж багатьох століть топоніми, а особливо гідроніми, території (лінгвістичні джерела) також дають підстави для висновків про поширення різних мов, а отже, й народів. Окрім того, топоніми соціально-економічного походження розкри­вають й характер занять населення, зокрема, поширення різних промислів. Слід зазначити, що топоніміка та гідроніміка території України вже досить добре опрацьовані, а результати досліджень опубліковані у відповідних словниках та довідковиих виданнях.

Археологічні, антропологічні та лінгвістичні джерела є ос­новним інформаційним матеріалом у дослідженні таких проблем, як заселення території України, локалізація населених пунктів у доісторичні часи, формування і географія індоєвропейських спіль­нот, етногенеза та поширення слов'янства.

5. Методи історичної географії

Дослідження в історичній географії, як і в інших галузях на­уки, спираються передусім на логічні методи пізнання (аналітич­ний і синтетичний, дедуктивний та індуктивний). Причому, на одних етапах дослідження, залежно від конкретних завдань, прі­оритетним може бути дедуктивний підхід, на інших – індук­тивний. Але протиставляти ці методи не слід, адже тією чи іншою мірою вони в єдності притаманні всім рівням пізнання історично-географічних реалій. Ще більше це стосується аналізу та синтезу, тому більш доцільно говорити про аналітично-синтетичний та синтетично-аналітичний методи.

Історична географія також широко використовує загальнонаукові методи порівняння й типології. Особливістю їхнього за­стосування у цій галузі є те, що історико-географічні порівняння та типологію необхідно здійснювати як з урахуванням часових особливостей (синхронності, циклічності, зміщеності фаз розвит­ку, так і з урахуванням географічних масштабів та регіональних особливостей.

У процесі розвитку історичної географії виокремились і спеціальні історико-географічні методи: історико-географічної пе­ріодизації, історико-географічних зрізів, діахронічного аналізу та історико-географічного районування. Метод історико-географічної періодизації полягає у виділенні часових проміжків (етапів) у роз­витку географічних об'єктів чи їхніх поєднань, які характеризу­ються подібністю умов, відносною одноманітністю та стабільністю. Застосування методу історико-географічної періодизації є необхід­ним у будь-якому історико-географічному дослідженні, адже вив­чення кожної проблеми потребує окреслення конкретного істо­ричного періоду. Виділення таких періодів – методично складна проблема, адже різні географічні об'єкти, наприклад такі природні, як річкова мережа, лісовий покрив, чи суспільні – шляхи сполу­чення, державні кордони, мережі розселення, мали різні темпи розвитку, а значить, і свої характерні особливості. Однак, й у історичних природно-географічних змінах, і у суспільно-геогра­фічних можна виділити переломні моменти, що започатковують нові періоди в розвитку багатьох явищ та елементів географічного середовища. Це, зокрема, можуть бути різкі кліматичні зміни, пе­рехід території до складу інших держав та ін. Тому періодизацію можна здійснювати як щодо розвитку якогось одного об'єкта, на­приклад мережі залізничного транспорту, так і щодо багатьох, що належать до якоїсь сфери, наприклад, господарства.

Проведення періодизації так чи інакше є необхідною пере­думовою для застосування методу історико-географічних зрізів. Сутність цього методу полягає у детальній реконструкції на кон­кретний час конкретного періоду географічної ситуації в одній із сфер, наприклад політичній, економічній, релігійній тощо, яку описують науковою мовою та моделюють на відповідних картах. Рідше здійснюються інтегральні природно-географічні чи суспіль-но-географічні зрізи, але попри складність відтворення ситуації саме цей метод дає змогу виявити взаєморозміщення і взаємо­залежності різних компонентів. Ускладнює використання цього методу недостатність чи несинхронність фактичних даних по всіх частинах досліджуваної території. Так, через несинхронність переписів населення, що були проведені на українських землях у складі різних держав для реконструкції етнонаціональної ситуації, необхідно вносити певні поправки.

Визначити особливості та закономірності розвитку окремих географічних об'єктів дає змогу метод діахронічного аналізу, який полягає у детальному відстеженні впродовж усього історичного часу, або тривалого проміжку еволюції, якогось географічного об'єкта чи компонента, наприклад державних кордонів, адмініст­ративно-територіального устрою. Тобто необхідно аналізувати і процеси зародження, і різні фази та стадії розвитку географічного явища, що дає змогу зробити висновки щодо вектора та трендів його динаміки.

Одним з ключових методів історико-географічних досліджень країни є її історико-географічне районування, яке можна розгля­дати як особливий вид просторової типології і пізнання. З огляду на закономірний характер формування історико-географічних ра­йонів, їхнє виділення розкриває у синтетичному вигляді наслідки відмінностей історико-географічного розвитку. Але оскільки про­цеси історичного районоформування є неперервними, то на кожен момент можна виділити сліди районів минулих і давньоминулих історичних епох. Отже, не завжди можна виділити межі історико-географічних районів, а лише їхні ядра. На сьогоднішній день більшість питань історико-географічне районування території Ук­раїни успішно реалізували Я. Жупанський та В. Круль (1994).

Картографічний метод як основний метод географічної на­уки в історико-географічних дослідженнях дає змогу і змоделювати географічну ситуацію на історичних зрізах, і відобразити ситуацію діахронічно, тобто показати зміни в розвитку географічних об'єк­тів упродовж різних історичних періодів. Картографічне моделю­вання географічної ситуації на історичних зрізах методично відповідає принципам картографування геоситуацій сучасності, є достатньо добре розробленим і найбільше використовуваним в історичних атласах та збірниках. Складніше відтворити ситуацію діахронічно, тобто в історичній динаміці. В цьому контексті, особ­ливої уваги заслуговує спроба картографічно відобразити етапи формування та зміни конфігурації української етнічної території впродовж історичного часу. Спираючись на праці І. Крип'якевича, В. Кубійович на семи картосхемах показав розміщення української етнічної території в періоди етапних політичних змін (1200, 1400, 1550, 1640, 1770, 1850, 1910 роки). На кожній з цих карт, окрім контурів тогочасної етнічної території, бачимо також етнічні межі попереднього періоду та етнічні межі на початку XX ст. Такий підхід, попри високий ступінь генералізації і деяку спрощеність, усе ж дає можливість шляхом порівняння з'ясувати напрями зміщення української етнічної території. Прикладом картографічного моделювання історично-географічних змін є дві картосхеми, поміщені в "Енциклопедії українознавства, що ві­дображають динаміку відносної частки українців протягом окре­мих історичних періодів: перша з них розкриває етнотериторіальні зміни протягом 1897–1931 pp., друга – протягом 1927–1958 pp.

Історична географія, як і решта дисциплін, також використо­вує й методи інших наук. Зокрема, перспективним тут є викори­стання математичних та статистичних методів, особливо методів аналізу рядів динаміки. На прикладі дослідження процесів засе­лення західноукраїнських регіонів це довели В. П. Круль (2004) та Г. Я. Круль (2006).

Дальше розширення спектра історико-географічних дослі­джень збагачуватиме й методичний потенціал історичної географії.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка