Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво»



Сторінка8/12
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.21 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Пробудження духу й було початком загальної історії людства.

Карл Ясперс. «Смисл і призначення історії»: “Погляд, звернений у минуле, занурює нас у таємницю людського буття. Той факт, що ми взагалі маємо історію, що історія зробила нас такими, якими ми видаємося сьогодні … примушує нас запитати: Звідки це? Куди це веде? Що це означає?”

Осьовий час – час народження світових релігій, що замінили собою поганство, і філософії, яка прийшла на зміну міфологічному світоглядові. Основне, що зближувало духовні осередки нового світосприйняття – це прорив міфологічного мислення, яке становило основу попередніх культур. Людина ніби вперше прокинулася до ясного, чіткого мислення, виникла рефлексія, недовіра до безпосереднього досвіду та емпіричного знання – ґрунт, на якому вперше виросло філософське мислення.

Те, що вогнища напруженого духовного життя виникли паралельно в різних, далеких одна від одної культурах, свідчить про духовну єдність людства. Ця єдність живиться з таємничого, трансцендентного джерела. “Осьовий час” – це священна епоха світової історії. Хоча вона протікає на землі, але корені й смисл її перебувають поза межами посейбічного, земного життя. Справжнє єднання людей засноване на незнанні: люди, об’єднані навколо трансцендентної таємниці, сповнені смирення та подиву, а не фанатизму та самовпевненості. Філософія набуває особливої функції – об’єднати всіх людей за допомогою філософської віри, яка повинна служити протиотрутою від раціоналістичних утопій, що претендують на створення земного раю, але в дійсності руйнують моральні та культурні засади людського співжиття.

…Історія перетворила людину на істоту, яка прагне вийти за свої межі, а отже, і за межі історії, до основи буття, точки, яка підноситься над історією як її початок. Людина виходить поза межі історії, коли звертається до природи; до вічних, позаісторичних істин наукового знання; до історичності світобудови в цілому; до найвищих витворів людського генію. Нарешті, ми виходимо за межі історії, коли осягаємо безумовність допомагає позасвідоме, присутнє в нас. К. Ясперс порівнює свідомість із гребенем хвилі, вершиною над широкою та глибокою основою.



В


своєї відповідальності та вибору свого місця у світі.

Долаючи історію, ми рухаємося від раціональності до позасвідомого. У кожній нашій свідомій дії нам


иходячи з того, що найархаїчніші писемні джерела історіографії датуються починаючи від 3000 р. до н. е., К. Ясперс визначає термін тривалості історії:

приблизно 5 тисяч років.

Тобто доісторичне становлення людини, яке сформувало фундамент нашого людського буття, тривало незрівнянно довший час. Історія порівняно з доісторією – лише перша мить нового процесу. Вона подібна до тонкої оболонки над кратером вулкана.

Історія – це велике питання, яке ще не одержало свого розв’язання.

Вона може виявитися миттю, проміжною ланкою між неісторичними існуваннями людства у тому разі, якщо тонка оболонка нашої історичної основи буде скинута силою тих чи інших обставин і нам загрожує небезпека знову перетворитися на людей кам’яного віку.

Фундаментальні властивості людини, які склалися за доісторичної доби, невідворотно притаманні нашій природі, отже, по суті, ми ніколи не перестаємо бути людьми камяної доби.



Однак історія може стати також проривом обмежень, які навіть в образі безмежних нещасть у цілому ведуть до того, що людина здобуде нові, досі невідомі можливості.

Історія стає шляхом до надісторичного – її велич, надихаючи нас, пов’язує зі сферою, яка підноситься над історією. Таким чином, смисл та призначення історії – вивести людину поза свої межі. Однак у цьому рухові людини до трансцендентних основ буття немає шляху “в обхід” історії, він пролягає лише через історію.



Питання 2 / г.

Видатний іспанський мислитель Хосе Ортеґа-і-Ґасет (1883 – 1955) вважає філософською темою нашої доби питання: хто в суспільстві є реальним суб’єктом прийняття екзистенціальних рішень?



Історичну дійсність витворює “чисте прагнення жити, потуга, подібна до космічних сил”, споріднена з тією силою, “що хвилює море, запліднює звіра, заквітчує дерево та розпалює жар у зорях”. Життя – це хаос, у якому людина намагається знайти орієнтири, щоб не загубитися. Однак схеми, які вона при цьому конструює, – облудні. “Ясну голову” має лише той, хто відкинув ілюзорний порядок цих схем і до кінця усвідомив, що в житті все проблематичне, що жити – значить почувати себе загубленим. Усяке життя – це боротьба й зусилля бути собою. Життя особисте чи історичне є такою річчю у всесвіті, субстанція якої – небезпека, драма.

Життя – це завжди широкий репертуар можливостей, з яких людина мусить вибирати. Але водночас це “первень приреченості”, збіг обставин, який нав’язує нам певний набір “траєкторій” нашої долі, перетворючи життя на “фатальний примус користуватися свободою, вирішувати, чим ми будемо в цьому світі”. Такі обриси має не лише індивідуальне, але також і колективне буття, соціум.




С

успільство являє собою динамічну єдність двох чинників:



меншин та мас.

Меншини (еліта) – це особи чи групи осіб, здатні виконувати функції управління своїм власним та чужим життям.

Маса – сукупність індивідів без спеціальної підготовки, “рядові люди”, “суспільна безформність”, людей, що не відрізняються одні від інших і лише повторюють загальний тип.

Центральна, провідна думка Ортеґи-і-Ґасета:

маси не здатні і не повинні керувати власним буттям,

а тим більше життям суспільства як цілого.

Маса – це не просто велика кількість людей, це певний психологічний та соціальний тип. Головні

його характеристики:


  • Людина–маса” – це примітив. Вона не дає сама собі обґрунтованої оцінки – “доброї” чи “злої”, вирішальний орієнтир її самооцінки – “така, як усі”. Однак цю пересічність вона не сприймає як ваду – навпаки, вважає свій усереднений, простацький рівень за добрий, взірцевий, довершений.

  • Людина–масапереконана, що життя легке, багате, позбавлене трагічних обмежень, а завтра воно буде ще багатшим і щасливішим. Вона “просякнута почуттям влади й тріумфу”. По суті, це почуття розпещеної дитини, яке в дорослих людях постає як тип “самовдоволеного панича” – людини, яка прийшла у світ, щоб робити те, що їй заманеться.

  • "Людина-маса” – це варвар. Варварство – це відкидання норм співжиття, відмова від необхідності вести діалог та досягати позуміння з іншими людьми.

Сучасна доба, коли маси перестали коритися меншинам і дістали у своє розпорядження весь репертуар можливостей меншин – “вертикальна навала варварів”. Історія вперше залежить від рішення простої людини як такої.

Європа переживає тепер найтяжчу кризу, яка лише може охопити народи, держави чи культури… Це – бунт мас”.

Тому сучасна епоха

вища за інші часи і нижча від себе. Потужна і рівночасно непевна свого призначення. Горда зі своїх сил і рівночасно застрашена ними”.



Самовпевненість “людини-маси” породжена надмірними можливостями цивілізації ХХ століття – надмірними порівняно з примітивним рівнем потреб та здібностей цієї людини. Необхідною умовою, “законом” людського життя є співмірність засобів, що є в розпорядженні людини, та проблем, які вона мусить розв’язувати. У кінці ХІХ – ХХ ст., коли пересічна людина влаштовується у світі багатств, коли вона зустрічає надмір засобів, не врівноважених життєвими труднощами, виникають деформовані зразки людського життя. Найважливіша деформація – це засаднича невдячність “людини-маси” стосовно всього, що уможливило їй легке і забезпечене життя. Вигоди цивілізації вона сприймає не як плоди тяжких зусиль та творчих здібностей, а як готову безпосередню реальність, котрої можна домагатися на засадах природного права.

Люди всіх попередніх епох жили за умов, недостатніх щодо захищеності та комфортності, у світі, в якому не було нічого певного, багатого, сталого. Це прищеплювало їм почуття обмеженості власних можливостей, а водночас – присутності когось іншого, вищого та сильнішого, виховувало дисципліну та усвідомлення свого місця і своєї співвіднесеності з іншими людьми. Соціальний світ ХХ століття створює у людини враження, що все дозволено, бажання не обмежені, а обов’язків не існує. Вона звикає не зважати на інших, а головне – на вищих за себе, не знати жодної інстанції поза собою.

Культура передбачає наявність загальновизнаних інстанцій, що встановлюють обов’язкові для всіх норми. Варварство маси полягає в тому, що вона не визнає зверхності жодних інстанцій над собою – вона не знає дисципліни та самообмеження. Тому “людина-маса” всюди втручається, накидаючи всім свій простацький погляд на речі. Культура передбачає доведення рації тих чи тих поглядів, апеляцію до аргументів. “Людина-маса” не лише нераціональна в своїй поведінці, вона принципово “не хоче давати аргументів і не хоче мати рації”, новизна її позиції в тому, що вона обстоює своє “право не мати рації, ґлузд безґлуздя”.

В останній третині ХІХ ст. почалася інволюція, регрес до варварства – до наївності та примітивізму людини, що не має минулого або забула його. Історичні рухи маси є керовані людьми пересічними, несвоєчасними, без доброї пам’яті та “історичного сумління”. Такими є, зокрема, більшовизм та фашизм.

Демократія та загальне виборче право самі собою не утверджують всевладдя маси: вони лише спонукують масу прихилятися до рішення тієї чи іншої меншини. Однак за сучасних умов сформувався новий тип державної влади, в якому панують “всі ці натовпи, що переповнюють тепер історичний кін”.

“Людина-маса” не має мети і пливе за течією. У державах, де тріумф мас найбільш помітний, “державна влада, уряд, живе сьогоднішнім днем; він не виступає як щирий представник майбутнього…, він не стає засновником чогось, що мало б уявлений розвиток чи еволюцію”. Він оминає конфлікти дня, а тим нагромаджує ще більші конфлікти на майбутнє.

Ми автентичні лише в тому разі, коли приймаємо і виконуємо своє призначення, коли ж відкидаємо – ми заперечуємо та фальшуємо самих себе. У сучасному суспільстві майже всі позиції, займані та проголошувані, є в істоті фальшиві.

Бунт мас – це зрада власного призначення, повстання проти себе самого. Бо призначення маси – не діяти самостійно. Вона прийшла на світ для того, щоб її вели, переконували, репрезентували, організовували. Її призначення – орієнтувати своє життя на вищі інстанції, складені з добірних меншин.

Нації Європи фундували шляхтичі – “люди, гідні подиву за їхню відвагу, за їхній хист володарства, за їхнє почуття відповідальності… Але з усіма цими чеснотами серця шляхтичі завжди мали слабу голову. Вони жили другою половиною душі. Були вони дуже обмеженого розуму, почутливі, імпульсивні, інтуїтивні, словом, ірраціональні”. Така природа шляхтичів призвела до їх програшу у змаганні з розсудковими, практичними міщанами, з яких зродилася буржуазія.

Сутність суспільства Ортеґа-і-Ґасет, спираючись на таку логіку, визначає як динамічну духовну єдність, що її утворюють взірець та його наслідувачі. “Суспільство самою своєю природою є апаратом удосконалення”, самовдосконалення людини за допомогою механізму “зразковості – податливості”, узятого за принцип соціального співіснування.

Характер тої чи тої нації слід визначати виходячи з того, як у ній розвиваються взаємини мас з добірними меншинами. Адже нація – це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів. Наприклад, антична Греція характеризувалася надміром взірцевих особистостей, за якими стояла дрібна, мізерна, непокірлива маса. Геніальна як культурна цілісність, Греція була нестабільна як соціальне тіло: вона стала немов індустрією, що розробляла зразки замість того, щоб задовольнитися стандартами. Прикладом протилежного характеру є, за Ортеґою, Росія та Іспанія – вони страждають на очевидну й тривку злиденність на видатні особистості. “Слов’янська нація – це величезна народна маса, над якою труситься дрібненька голова”.



І

сторія
становить безперервне і послідовне чергування двох процесів:

  • формування добірних меншин – водночас і соціуму,

  • занепад аристократій і водночас розклад суспільства.

Те, що є, має і може бути основою здорового суспільства – це добірна меншина, аристократія.

Людське суспільство є завжди аристократичне самою своєю істотою аж до такої міри, що воно є суспільством згідно зі своїм аристократизмом і перестає ним бути в міру того, як утрачує аристократизм.

Соціальна функція добірної меншинивиробляти і репрезентувати масі взірцеві норми та способи життя. Підпорядкування цим нормам – це і є сутність суспільного об’єднання людей. Їх об’єднує сила привабливості найдосконаліших індивідів, що становлять ідеали, архетипи, моделі.

Д

обірний чоловікне той, хто вважає себе вищим за інших, а людина, що вимагає від себе більше, ніж інші, бере на себе все нові труднощі та обов’язки. Не маса, а добірна людина живе у властивій неволі. Ця неволя полягає в тому, що добірна людина присвячує своє життя служінню вищим інтересам. Належність до добірної верстви визначається вимогами, обовязками, а не правами – це життя, обернене в дисципліну. Права та привілеї шляхетної людини не є пасивною власністю, а вказують на висоту, якої сягнули зусилля цієї особи. Шляхетність – це синонім напруженого життя, яке постійно прагне перевершити себе, життя аскетичного, бо його сутнісна ознака – самозречення в імя вищої мети.


Питання 2 / д.

У творчості Д. Донцова виразно виявляється вплив ідей Ф. Ніцше, О. Шпенґлера, Х. Ортеґи-і-Ґасета. Їх філософію Д. Донцов використовує, щоб знайти відповіді на конкретні та злободенні питання:

Із яких причин і через що спустошена земля наша?” “Хто, куди і як має провадити” українське суспільство?

О

снова аналізу суспільного життя у творчості Д. Донцова – розгляд його як втілення волі до влади, “пасії володарства”. На відміну від Ф. Ніцше, у понятті “жадоби панування” Д. Донцов акцентує не ті моменти, які ставлять особистість “по той бік людської спільноти”, а “твердий постулят сильної досередкової дисциплінуючої сили в суспільстві, постулят сильної всередині влади, яка б не давала розпастися збитий докупи національний організм”. Ця влада покликана “дбати про утримання насамперед спільноти”. “Першорядне значення моменту влади у суспільстві” є провідною ідеєю пам’яток української старовини – літописів Київської Русі, “Слова” митрополита Іларіона, козацьких Хронік, гетьманських та полковницьких універсалів, церковної літератури князівської та козацької доби, “Історії Русів”. Донцов виділяє основні характеристики ідеї влади в українській ментальності від Київської Русі до початку ХІХ ст. Це має бути, по-перше, сильна влада, здатна “надати суспільному організмові якнайбільше сили”, потяг до величі і слави народу. По-друге, вона має бути “сильна назовні” – тобто грізна для зовнішніх ворогів, а також “сильна всередині” – тобто стверджувати дисципліну й сувору караючу місію всередині спільноти. І, нарешті, вона має стверджувати “свою” владу, незалежність народу, щастя “окремої своєї вітчизни”.


Фундаментальний принцип аналізу української історії в Д. Донцов:



розгляд суспільства під кутом зору взаємин еліти та маси, “добірних людей” та “смердів”.

Не в географічному положенні, не в народові,

а в провідній верстві українського суспільства слід шукати причини занепаду Української держави.

Цей занепад став наслідком дії не випадкових причин, а “вічних законів злету й упадку провідних каст”.



В

основі української культури, “духу нашої давнини” лежить творча енергія вищої касти, провідної верстви суспільства.



Суперечності та проблеми новітньої історії України породжені тим, що в ХІХ ст. українська інтелігенція зреклася духу історичних традицій, зокрема княжого Києва та козаччини, “старокиївських традицій нашої кастової гієрархічної культури”.

Причина цього повороту – “різниця ментальності двох рас, каст, внутрі одної і тої самої нації”. Духовне обличчя народу, вважає він, залежить передусім від його расової субстанції. Лише людина великої “біологічної потенції” може виконувати соціальну функцію провідної верстви.

Серед різних расових типів населення України Донцов виділяє два основні типи, які заклали основу для верств еліти та маси.

Він стверджує: у третьому тисячолітті до н. е., на територію України прийшли люди “двох культурних кругів, хліборобського й номадського”:



  • “номади” (дослівний смисл цього слова – кочовики), це “великі формотворці, будівничі нації, організатори суспільності” – саме з них виросла провідна верства княжого Києва.

  • “остійці”, або “провансальці” – творці “культури хліборобського субстрату”, підлегла верства.

Д. Донцов. «Дух нашої давнини»:


Ідеалом “остійців”є “віта мініма”: замість напружуватися, щоб жити, вони живуть, щоб не напружуватися. Для “остійця” характерна втеча від визначеної, чітко окресленої позиції, безтенденційність. Разом з тим він терплячо сприймає чужі готові форми, тому женеться за модою, легко піддається стороннім впливам. Його інтереси – матеріальні та приземлені, він любить запевнений сталий заробіток, “жадний на гроші, працьовитий і діяльний, коли сподівається заробітку, інакше лінюх, для ідеї працювати не любить”. Має обмежені власними інтересами цілі, любить затишність власного кута, легко замиловується дріб’язками. Коли він “народний діяч” – то організатор хорів і різних святочних імпрез. Коли сперечається – лається. У громадському житті єдина мрія “остійця” – державна допомога, звідки його любов до державних посад, пенсій, до соціалізму з бюрократією. Для нього характерна колективістська поведінка, бо він не впевнений у собі і на самоті почувається дискомфортно. “Він гешефтяр, аферист, спекулянт на вищих ідеалах, легко “переорієнтовується”, готовий служити кожній силі”. Найвища мета “остійця” – досягнення особистого й родинного добробуту.

Культура, витворена цією верствою, може бути по-своєму багата і стародавня, але це культура селянська за своєю суттю, тобто культура нижчої верстви.

Трагедія нашого часу полягає у тому, що “наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити… “гравітаційний осередок для національної культури взагалі”.

Суспільне життя, засноване на такій культурі, втрачає свою опору – це суспільство без провідної верстви. Трагедія України – це втрата провідної верстви і перетворення її в «народ дроворубів та водоносів».

Уся наша історія аж до середини ХІХ віку, свідчить, що ідея ієрархічності, “кастового” взаємопідпорядкування була непорушним правилом національного життя України.


Нормальне, здорове суспільство – це природна досконала цілісність, у якій кожна верства виконує свою функцію та займає своє місце, воно не може існувати без провідної “касти”, бо за самою природою суспільство є аристократичне.

Тому єдиним історично перспективним шляхом для України може бути повернення “з народу дроворубів і водоносів” до організаційно, культурно і духовно сильної ієрархічної суспільності, на чолі якої стояла б провідна верства.

Це верства “людей особливого типу” – “фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха… Дмитра Вишневецького, Івана Богуна, Івана Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духа і серця, байдужі на свої тілесні потреби”.



Головні прикмети провідної верстви –

мудрість, мужність, шляхетність,

тобто готовність жертовно служити вищим ідеалам.

Між світом ідей і вірувань, якими жила й живе демократична Україна, і світом ідей нашої давнини лежить провалля ”. Прихід до влади демократії став причиною “жахливої маскаради”, яка замість провідної верстви створила верству “лицемірів, лжеців і хвастунів”, – цитує Донцов Григорія Сковороду. Усе в суспільстві “зірвалося з місця”, “командна верхівка суспільности була зайнята апостолами черні – наївними сентименталістами в ліпшому випадку, просто злодіями в гіршім”.




Тому “упорядкування хаосу мусить початися наново” і призвести українське суспільство до принципів “суворої ієрархії і кастовости”,

усі елементи суспільства мають знайти належне їм “місце і вигляд”, свої “певні границі”, відповідно до духу історичного традиціоналізму.



Питання для самоконтролю

  1. Аргументуйте твердження О.Конта: суспільство – це цілісна система, аналогічна живому організмові.

  2. У чому суть концепції рівноваги в позитивізмі?

  3. Розкрийте суть вчення позитивізму про зміст людської історії.

  4. Розкрийте смисл понять «мілітарне" та індустріальне суспільство» в позитивізмі.

  5. Розкрийте суть вчення К.Поппера про перехід від закритого суспільства до відкритого.

  6. Які культурно-історичні способи ставлення людини до світу виділяє М.Вебер?

  7. Охарактеризуйте поняття та типи “соціальної дії” за М.Вебером.

  8. Як ви розумієте твердження марксизму: природа, суспільство і людське мислення розвиваються за одними й тими самими законами?

  9. Розкрийте суть вчення марксизму про суспільно-економічні формації:

  10. Обґрунтуйте тезу Е.Дюркгейма: вирішальною умовою виживання суспільства є консенсус. Чим такий підхід відрізняється від марксистського вчення про суспільство?

  11. Охарактеризуйте поняття «ціннісно-нормативна система» у теорії Е.Дюркгейма. Опишіть її функції.

  12. Охарактеризуйте поняття “нігілізм” у філософії Фрідріха Ніцше.

  13. Охарактеризуйте поняття «діонісійський початок» та «аполлонівський початок» у філософії Ф. Ніцше.

  14. Поясніть суть тези Ф. Ніцше: людина – це “линва, натягнута між твариною та надлюдиною – л

    инва над прірвою”.



  15. Через які образи Ніцше розкриває шлях до надлюдини? Поясніть їх символічний зміст.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка