Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво»



Сторінка7/12
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Питання 2.

Ідеї, які відрізняють ірраціоналістичну традицію в соціальній філософії від раціоналістичної, можна окреслити так: фундаментальні основи соціального буття не піддаються раціональному пізнанню та практичному освоєнню. Людина не здатна усвідомити причини та рушійні сили своєї соціальної поведінки, соціальне життя – це лише ілюзія свідомої діяльності, а насправді людина перебуває під владою незрозумілих їй сил.

Ірраціоналістичний напрям соціальної філософії підкреслює руйнівну роль розуму та породженої ним цивілізації для природних основ людського буття. Вічній, незмінній, самодостатній, нестримній у своєму життєвому пориві природі ця філософія протиставляє світ культури, який втілює не силу, а слабкість людини. У своєму теперішньому стані культура виявляє вичерпання природних життєвих ресурсів людства.

З такого підходу випливають найбільш характерні риси ірраціоналістичного розуміння соціуму":



  • акцентація на вітальній (від лат. vita - життя) зумовленості сутності людини, на вроджених її характеристиках – расі, індивідуальних психофізіологічних особливостях.

  • ідея неминучого розшарування соціуму на дві верстви, зумовлені психофізіологічними особливостями людей – еліту та масу. Їх взаємини розглядаються як визначальні для конкретного типу та характеру суспільства. П

  • висновок про історичну зумовленість і закономірний характер кризи традиційних цінностей та фатально невідворотне саморуйнування сучасної цивілізації.

Такі мотиви надають соціальній філософії

в її ірраціоналістичному варіанті характеру



грізного попередження людству про трагічні небезпеки,

посталі з усевладдя корисливого та винахідливого людського розуму, засліпленого ілюзією панування над природою.

Разом з тим, ця філософія прагне відродити зруйновану цивілізацією цілісність людської істоти й таким чином

витворити гармонію з хаосу людського буття.



Питання 2/а.

Фрідріх Ніцше (1844 – 1900) – німецький філософ, засновник “філософії життя” основним змістом своєї філософії поставив

проблему кризи європейської культури:

д

уховний стан кінця ХІХ ст. – це “нігілізм” –


утрата значущості всіх традиційних цінностей.

Причина кризового стану суспільства – та сама раціоналізація життя, яку ми вже розглядали, спираючись на ідеї М.Вебера. Фатальна роль розуму в історії людства – прагнення нав’язати людині сконструйовані ним, розумом, схеми поведінки.

Насправді ж не розум, а воля зумовлює єдино можливий варіант нормальної людської поведінки – а саме слідування “найглибшому інстинктові життя”. Те, чим є людина – це “бажання життя, навіть у його найтяжчих та найсуворіших викликах, воля до життя, що радіє своїй власній невичерпності”.



Н

ігілізм, за Ф. Ніцше, – це певне порушення космічного порядку, відступ від принципових засад буття, результат спотвореного сприйняття людиною світу та себе самої. Зміст цього космічного порядку, за Ф. Ніцше, зосереджений у понятті “життя”. Це основоположна категорія в системі його поглядів.

На думку Ф. Ніцше, велика та небезпечна помилка класичної філософії – поділ дійсності на умоглядний “істинний світ”, “буття” – і світ “видимий”, чуттєво даний. Насправді є тільки одна дійсність – та, що осягається чуттями. “Буття” у його філософському розумінні є лише порожня фікція, створена у філософських теоріях на противагу дійсному світові. Створення такої філософської ілюзії, за Ніцше, симптоматичне – воно вказує на прагнення “звести наклеп на життя”, “помститися життю фантасмагорією “іншого”, “кращого життя”. Поділ світу на “істинний” і “позірний” вказує на занепад, це симптом життя, яке згасає. Щоб повернутися з полону ілюзій на реальний ґрунт, потрібно наповнити реальним смислом поняття життя.

Я


кщо чисте буття – витвір розуму, то життя – це первісна цілісність існування людини у світі. “Наше вчення полягає в тому, – пише Ф. Ніцше, – що ніхто не наділяє людину її властивостями – ні суспільство, ні батьки, ні вона сама. Ніхто не несе відповідальності за те, що вона взагалі живе на світі, що вона створена так чи інакше, що перебуває в певних обставинах”. Ця безпосередня даність, яка становить єдиний зміст існування людини у світі, не має жодних причин поза собою, а тому не може бути змінена, скерована. Вона – це певна приреченість, фатум. Цим, вважає Ф. Ніцше, відновлюється “неосудність буття” – раз немає “істинного” та “неістинного” буття, значить, втрачають сенс спроби його раціонального осмислення та витлумачення. “Людина нормальна… вносить у своє ставлення до людей та до речей той порядок, фізіологічним проявом якого є вона сама… Будь–яка помилка є наслідок виродження інстинкту, розхитаної волі”.

Життя виявляє себе в народженні, зростанні, множинності, змінах, старості, смерті, знищенні – це є історичний зміст будь–якого існування, який людина сприймає чуттєво. Тому “історія є не що інше, як віра в почуття”. Цей нестримний потік, часткою якого людина усвідомила себе в еллінську добу й, зокрема, завдяки Гераклітові, є “вічне життя, вічне повернення до життя, майбутнє – обіцяне й передчуване ще в минулому, торжество життєвої сили над смертю та змінами, справжнє життя, як загальне продовження життя через породжування, через таїнства чуттєвих взаємин”.

Волю до життя не слід ототожнювати з дарвінівською боротьбою за виживання, яка відіграє велику роль у соціальній філософії позитивізму. Рушієм боротьби за виживання є обмеженість життєвих ресурсів, вона спричинена “нужденністю”. Але, на думку Ф. Ніцше, життя як таке характерне не нужденністю, обмеженістю, а нескінченним багатством, надлишком, навіть невиправданою марнотратністю. Воля до життя прибирає форми боротьби, власне, у людському суспільстві, і на це є специфічні причини.

“Історія є не що інше, як віра в почуття”. Цей нестримний потік, часткою якого людина усвідомила себе в еллінську добу й, зокрема, завдяки Гераклітові, є “вічне життя, вічне повернення до життя, майбутнє – обіцяне й передчуване ще в минулому, торжество життєвої сили над смертю та змінами, справжнє життя, як загальне продовження життя через породжування, через таїнства чуттєвих взаємин”.

Ніцше проголошує себе учнем Діонісія, учителем вічного повернення. Діонісійський початок – природна стихія будь–якого існування, він домінує неподільно в кожній живій істоті. Ф. Ніцше зауважує: є тільки один спосіб зробити тварину слабкою – це зробити її хворою (тобто порушити природний порядок життєвих процесів).

Той, на чийому боці сила, не турбується про духовне зростання. У поняття “дух” Ніцше вкладає смисл “обережність, терплячість, хитрість, лицедійство, велике самовладання і все, що називають “mimery”, а до цього належить більша частина так званих чеснот”.

Людина сократівського типу – “теоретична людина” – нездоланно вірить у те, що мислення, кероване законами причиновості, може не тільки пізнати буття, але також і виправити його. “Теоретична людина” працює на службі науки й підкоряється їй, тому не може бути вільною.

Біда сучасного суспільства в тому, що воно зросло на основі не еллінської, діонісійської, а александрійської, “сократівської” культури, основні цінності якої – освіта, просвітництво, наука. Керована диктатом прагматичної науки та індустрії, рабиня обставин, теорій та ідеологій, людина тоталізувалася, стала частинкою спільноти дуже малих, дуже однакових, дуже поступливих душ – “піску людства”. Таким чином людина все далі відходить від свого справжнього призначення – бути частиною цілого, природи, Космосу.

Засобами боротьби за владу є розум і моральність. Ніцше скеровує свій пафос не проти моральності як такої, він поділяє її на “здорову” та “протиприродну”. Природна, здорова моральність виражає “інстинкт життя”: саме життя здійснює оцінювання, але за допомогою нашого посередництва. “Протиприродна” моральність скерована проти інстинктів життя, вона “отруює життя і зводить наклеп на нього”, є сферою позірних причин людської поведінки. Вона визначає ціну життя, але життя згасаючого, ослабленого, утомленого, приреченого на смерть. Ніцше, покликаючись на Шопенгауера, визначає таку моральність як “заперечення бажання жити”.

Звертаючись до реалій сучасного йому суспільства, Ф. Ніцше констатує: майже будь-яка моральність, якої досі навчали, яку шанували і проповідували, – це протиприродна моральність. Тому всі засоби, за допомогою яких людство мало зробитися моральним, були цілковито неморальними. Саме такі міркування спонукали його вимагати від філософії, щоб вона стояла “по той бік добра та зла”.

Збудоване на традиційних цінностях суспільство руйнує в людині волю до панування, зводить до одного рівня високе й нице, робить людей малими та боягузливими, у них торжествує стадний початок. Люди живуть лише нинішнім днем, живуть похапцем і безвідповідально. Тому “ганьба, ганьба, ганьба – ось історія людини!”.

У Європі, на думку Ф. Ніцше, внаслідок демократичного руху відбувається “величезний фізіологічний процес” становлення європейця, який потребує над собою володаря, бо сам він є найвищою мірою підготований до рабського стану (“в тонкому значенні слова”). Але зворотний бік цього процесу – “мимовільне приготування до народження тиранів”, обраного роду істот, покликаних до виконання вищих завдань.

Ніцше передвіщає появу у світі “нової породи філософів”, які будуть людьми вільної думки, поставлять свою філософію на службу шляхетній расі аристократів, на противагу філософам–“нівелювальникам”, що прагнуть досягти “стадного щастя… зі спокоєм, безпекою, добробутом, полегшенням життя для кожного”. Шляхетність не означає легкого й приємного життя: “Ми, люди протилежного способу думання, які з розплющеними очима й з відкритою совістю” поставилися до питання про те, де та як досі “людина” давала сильніше зростання вгору, вважаємо… що для цього небезпека її становища мала розростися до страхітливих розмірів…, її воля до життя мала піднестися до безумовної волі до влади”. Таким чином , воля до влади в “аристократів духу” є творчою силою, тоді як воля до влади слабких людей (“рабів”) – руйнівна. Уся людська історія – це боротьба цих двох типів волі до влади. Історія, на думку Ф. Ніцше, не веде до прогресу людського суспільства, оскільки вдосконалення людини як зміст соціального ідеалу в принципі нездійсненне. Тому історична наука загрожує людині своєрідною “історичною хворобою”, яка відвертає людину від істинного змісту життя – “неісторичного та надісторичного”

Доба нігілізму, “ХІХ століття – декадентське століття”, провіщає той час, коли європейська цивілізація занепадає. Причина занепаду – те, що народи розтринькують запаси розуму, розважливості, волі, гідності на ілюзорні цілі – могутність держави, широкомасштабну політику, втілення економічних принципів, стосунки з цілим світом, парламентаризм, військові інтереси».


  • В

    олю до життя, яка дає людині сили, “незважаючи на жах і співчуття, самій бути вічною радістю буття”, Ф. Ніцше називає еллінським, діонісійським початком у людині (Діонісій у давньогрецькій міфології – бог родючості, пізніше – покровитель виноробства).



  • Людина відрізняється від інших живих істот тим, що, поряд з діонісійським, несе в собі ще один початок – розум, який упорядковує світ і пристосовує його до потреб людиниаполлонівський початок (Аполлон у давньогрецькій міфології – бог мудрості, покровитель мистецтв).

Ці два початки в людині роблять людину внутрішньо суперечливою:

я

кщо діонісійський початок – джерело сили, то



аполлонівський, розум – це те, що ослаблює

інстинкти життя, це знаряддя слабких.

За доби еллінізму діонісійський та аполлонівський початки в людині були врівноважені. Однак увесь хід розвитку європейської культури призвів до порушення цієї рівноваги на користь аполлонівського первня, який спонукує слабких людей боротися за владу в суспільстві: “слабкі завжди будуть знову панувати над сильними завдяки тому, що вони становлять більшість і, при тому, вони розумні…”.

Людина як продукт європейської культури є “щось, що має бути подолане”, це “брудний потік”, її щастя, розум, чесноти – “убогість, бруд, і жалюгідне задоволення”.

Історія має свою велич за собою, позаду: все найсуттєвіше в ній відбулося в минулі часи, зокрема в Стародавній Греції та Римі. Історія є історією людини, але людина – це лише “безформна маса, матеріал, камінь, що потребує ще майстра”. Вона є матеріалом, з якого має зродитися надлюдина.

“Усі істоти досі створювали щось вище від себе”. А людський рід?

Перед людством стоїть альтернатива:


  • або стати “відливом цієї великої хвилі і повернутися до звірів” –

  • або “подолати людину” і витворити істоту, що підноситься над людиною такою мірою, у якій людина підноситься над мавпою.

Попередній хід історії створив ілюзію безпечного світу для тоталізованої “малої” людини.

Доба нігілізму оголює ілюзорність цієї безпеки, ставить людину сам на сам з трагічними викликами життя: “Боги померли”.



Протистояти цим трагічним викликам може лише надлюдина,

настав її час.



Людина – це “линва, натягнута між твариною та надлюдиною –

л

инва над прірвою”.

Шлях до надлюдини Ніцше розкриває через три образи, які символізують три перетворення духу:

Верблюд – прагнення до найтруднішого та найтяжчого, уміння нести хрест життя, “тяжко навантажений поспішає він у свою пустелю”.

Лев свобода, “священне НІ перед обов’язком та сила”. “Лев”, відкидає чужу волю й утверджує свою власну як єдиний закон свого буття.

Дитя – це символ невинності, доброти, не опосередкованої розрахунком, “новий початок, гра, коло, що котиться само собою, перший рух, святе “так”, ствердження”. Це образ відновленої рівноваги між діонісійським та аполлонівським початками в людині.

Надлюдина постає як творець, що має волю будувати новий світ, утверджувати цінності нової доби.

У передчутті трагічних викликів ХХ століття Ф. Ніцше звертається до людини з суворим, але сповненим глибокого гуманізму меседжем:

ти маєш у собі все необхідне,

щоб здолати катастрофічні проблеми нової доби.

Питання 2/б.

Німецький філософ Освальд Шпенґлер (1880–1936), продовжуючи ідеї філософії життя Ф. Ніцше, вважає: всі країни і народи Європи вступили у “всесвітньо–історичну фазу” згасання західної культури.

С

утність нового підходу до суспільства, висунутого О. Шпенґлером, - це концепція колообігу локальних культур-організмів.

До кінця ХІХ ст. соціальна філософія розглядала життя людства як лінійну еволюцію єдиної системи, всі елементи якої підпорядковані спільному порядкові: історія сприймалася як поступальне сходження від періоду Давнього світу через античність та середньовіччя до наших днів.

За Шпенглером, історія людства –

це ряд паралельних світів, які називаються культурами.



Кожна культура – це окремий організм,

який свого часу народжується з хаосу буття,

здійснює закладені в ньому можливості й гине.

Кожна культура має свою “душу”, яка виражається у притаманних їй цінностях – релігії, наукових знаннях, мистецтві, моралі, стилі та законах мислення, соціальних та політичних інститутах тощо.



Жодного внутрішнього зв’язку між культурами не існує.

Людство як єдиний суб’єкт світової історії – порожня абстракція.

О


. Шпенґлер виділяє вісім типів культурних організмів:

  • єгипетська,

  • вавилонська,

  • індійська,

  • китайська,

  • антична,

  • арабська,

  • західна,

  • культура народу майя.

Ці культури утворюють вісім самостійних циклів розвитку. Кожне коло містить у собі спільний для всіх порядок, який неминучо несе в собі й кінцевий пункт їх існування – кожна культура неминучо має загинути.

Завершальний етап існування кожного суспільства – цивілізація. Це епоха занепаду, що відрізняється від доби піднесення культури так, як мертвий механізм відрізняється від живого організму. “Переоцінка всіх цінностей”, про яку говорив Ф. Ніцше – обов’язковий для кожної культури вияв її переходу в стан цивілізації.



О

знаки переходу культури в цивілізацію:


  • Покладаючись на ілюзорну могутність розуму, людина намагається здолати свою долю, утвердити свою зверхність над природою. Усі повинні дотримуватися її політичного, соціального, економічного ідеалу або загинути – західна мораль завжди є “наказ і вимога покори”.

  • Органічне, “душевне” ставлення до світу замінюється в суспільстві на розсудкове, раціональне. Згасання свободи творчості, опора на раціональне дослідження дійсності, замість легкого і радісного художнього сприйняття, інтелектуальна рефлексія замість безпосереднього переживання.

Усе це – ознаки стомленої душі, яка втратила здатність сприймати життя як наочну достеменність, як накреслену Богом невідворотну долю.

О

.Шпенглер. “Присмерк Європи” (1918– 1922 р.):

В основу “філософії майбутнього”, яка має створити образ світу як історії, О. Шпенґлер покладає протиставлення світу історії та світу природи. Центром його філософії є ідея долі. Це поняття означає у філософії життя не лише песимістично–романтичну покірливість фатумові, але, завдяки Ніцше, волю до майбутнього, приреченість до виконання місії, призначеної країні, народові, расі чи окремій людині. Доля – це неминучість, її не можна пізнати розумом. Але її можна любити, з гордим усвідомленням власного призначення йти їй назустріч. Коментуючи ніцшівське “amor fati” – любов до приреченості, Шпенґлер підкреслює, що життя можна знищити, але в ньому нічого не можна змінити.

Цей незмінний порядок життя виявляється у поділі на нижчу та вищу форми життя – “етику хижаків” та “етику травоїдних тварин”. Доля людей–“травоїдних” – бути приниженими, маленькими та боязкими, доля людей–“хижаків” – влада, перемога, гордість, ненависть. Це стосується не лише окремих індивідів, а й цілих народів. Для “сильних” доля – матінка, для “слабких” – недобра мачуха.

Кожна культура має свою ідею долі, власну “душу”. Оскільки “душі” культур не мають внутрішніх зв’язків, людина одної культури ніколи не зможе зрозуміти людину іншої культури.

Історія є “образ відомої душі”, “результат одноразового дійсного переживання”. Тому в ній нема законів, які поширюються на всі об’єкти, а є ідеї, які символічно розкриваються у явищах. У кожній “душі” – як окремої людини, так і народу – живе невситиме прагнення повністю себе реалізувати. Це прагнення спонукує до творчості, до творення специфічної реальності, яка в символічній формі утверджує незбагненний зміст цієї “душі”. Світ культури – це сукупність усіх форм самовираження “душі” народу. “Закінчений світ є випромінення, є перемога душі над чужими силами… Існує стільки ж світів, скільки людей та культур”.

Щось “остаточно розпалося” в житті європейської культури – про це свідчать пошуки “природної” релігії, повстання проти культу та догматів християнства, протиставлення “природного” права історичному, створення “стилів” у мистецтві замість свободи творчості, прагнення замінити державу “соціальним устроєм”. Життя фаустівської людини відривається від своїх природних коренів, переміщується у великі міста, перенасичується технікою. Почуття витіснюються інтелектом, інстинкт – розумом. Руйнується органічний порядок, настає час панування маси. Маса – це “кочовики світової історії”, “кінець, цілковите ніщо”. Небезпека стала такою неминучою та руйнівною, що необхідно з абсолютною ясністю усвідомити реальний стан справ, і не існує можливості мудрого відступу, нема альтернативи загибелі західної культури. “Оптимізм – боягузтво”. Фаустівська людина має хоробро пройти до кінця приречений їй шлях. “Терплячо чекати на безнадійному посту без надії, без спасіння – такий обов’язок”. Дата загибелі фаустівської душі, яку називає О. Шпенґлер, – 2000 рік.



Питання 2/в.

  • На думку М. Гайдеґґера, вирішальним для всієї філософії є питання:

чи готова людина у своїй дотеперішній сутності до того,

щоб узяти на себе панування над Землею?

Відповідь Гайдеґґер дає в дусі Ніцше:



щоб відповідати своєму призначенню,

людина повинна вийти поза межі самої себе.

М


. Гайдеґґер розширив хронологічні рамки описаного Ніцше нігілізму:

нігілізм починається в дохристиянські віки і заповнить собою не лише ХХ, а й найближчі наступні століття, він виповнює собою весь спостережуваний історичний простір.

Нігілізм означає:



  • історія не має смислу

  • потрібно не переоцінювати, а повністю звільнитися від традиційних цінностей і визначити смисл буття заново.

  • вийти за межі абсурду можна, лише занурившись у “ніщо”.

Тому нігілізм не можна здолати – він не є хворобою, це нормальний стан європейського людства, основна закономірність історії Заходу. Його причини – в неспроможності людського розуму розкрити незбагненні шляхи буття.

  • Карл Ясперс (1883 – 1969) намагається зрозуміти витоки історії людства та її мету. Історія повинна дати відповідь на питання:

які можливості для сучасного розвитку ховає в собі минуле?

Н

а противагу теорії культурних циклів О. Шпенґлера, Ясперс стверджує: людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, спільну для багатьох народів “вісь світової історії”. Це час між 800 та 200 роками до н. е. У цьому проміжку часу паралельно в Китаї, Індії, Персії, Палестині та Стародавній Греції виникли духовні рухи, які сформували сучасний тип людини:



  • Людина втрачає безпосередність у ставленні до світу та самої себе, вона усвідомлює свої межі, своє безсилля перед “межовими питаннями буття” – перед смертністю, скінченністю.

  • Закінчилася міфологічна епоха з її самозаспокоєністю, “само–собою–зрозумілістю”. Цю загальну зміну людського буття Ясперс називає одуховленням. Людина відтепер не замкнена в собі. Вона невідома для самої себе, а тому відкрита для нових безмежних можливостей.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка