Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво»



Сторінка3/12
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

План


    1. Філософія І. Канта

  1. Теорія пізнання

  2. Практична філософія

    1. Філософія Г.Гегеля

      1. Учення про Абсолютну ідею

      2. Діалектичний метод

У новочасній філософії ми побачили два важливі кроки, що вели до ідей німецького ідеалізму:

Декарт: “сogito ergo sum– мислю, отже існую.

Спіноза substancia est causa sui” – субстанція є причиною самої себе.

Ці ідеї підводили до висновку:

Фундаментальною основою усього існуючого є мислення. Центр уваги філософії переноситься з предметного світу, який протистоїть суб’єктові пізнання, на буття предметів у мисленні, зміст мислення.

Центральне питання німецької філософії:

які підстави має розум для претензій на всезагальну значущість?

Завершується розмежування у філософській думці природи та людини: природа повністю стає підпорядкованою пануванню людини, людському розумові.

Питання 1 / a.

У філософській творчості І. Канта (1724 – 1804)вирізняють два періоди:



  • Докритичний” – до 1770 року. У праці “Всезагальна натуральна історія і теорія неба” (1755) Кант розробив “небулярну” космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система, як і весь Всесвіт, виникає з газо-пилової туманності.

  • Критичний”: Кант сформулював свої основні філософські ідеї. Головні твори цього періоду: “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788) і “Критика здатності судження” (1790).

О
Основний зміст філософії
І. Канта – рефлексія щодо можливості самих знань

сновна ідея Кантової філософії полягає в тому, що необхідно з’ясувати, чи насправді можливо для людини одержати достовірні знання, що дозволяє створювати про предмети навколишнього світу теорію, яка не просто виражає суб’єктивну думку дослідника, а й претендує на всезагальну значущість?

Відповідь на це питання Кант шукає на шляху всеохоплюючого критичного дослідження логіки всього існуючого на той час наукового знання.

Як ми вже бачили, емпірична та раціоналістична лінії у попередній щодо Канта теорії пізнання не могла дійти згоди у питанні: яким чином у нашому знанні з’являються такі характеристики, як загальність, доконечність (необхідність) і причиновість, адже чуттєвий досвід має справу щоразу з конкретним, одиничним і випадковим.

На відміну від представників емпіричної теорії пізнання, Кант доходить висновку, що загальність, доконечність і причиновість не мають своєю основою чуттєвий досвід, а виявляють власну природу розуму. Таким чином, логічне завершення як раціоналістичної, так і емпіричної традиції підводить Канта, на противагу Декартові, до ствердження відриву мислення від буття. Однак це не є відкиданням картезіанського принципу тотожності мислення і буття, а шляхом більш глибокого його осмислення.

Хоча все наше пізнання починається з досвіду, стверджував Кант, це не означає, що все в ньому походить з досвіду. Загальність і доконечність є апріорною (додосвідною і незалежною від досвіду) формою об’єктивного зв’язку між самими предметами. Вона притаманна також розсудковому мисленню, а воно вносить її у зв’язки між предметами досвіду у процесі пізнання. Ідея апріорного походження загальних і доконечних зв’язків стала одним з наріжних принципів усієї теорії пізнання Канта.

Кант виокремлює три основні здатності пізнання: чуттєвість, розсудок і розум.

У процесі пізнання річ, з того боку, якою вона дається людині у відчуттях –феномен, явище, чи то “річ для нас”. Але тим, як річ постає у відчуттях, вона воднораз ховає таємницю своєї сутності, тобто те, якою вона є сама по собі, безвідносно до нашої чуттєвості. З цього боку вона є “річчю в собі”, або ноуменом. Ноумен лежить поза сферою досвіду людини, він належить до сфери трансцендентного (власне: того, що перебуває поза межами емпіричного досвіду).

Нечуттєва основа пізнання – розсудок і розум – дані людині до будь-якого досвіду. Факти чуттєвого досвіду, за Кантом, не виявляють людині сутності речей. Вони є лише матеріал для нашого пізнання речей, але не речі самі по собі. Те, якими є речі самі по собі, людина не може знати на основі чуттєвих даних. На їх основі вона може судити лише про те, якими речі являються нам завдяки нашій чуттєвості. Судження, в які втілюються результати пізнання, базуються на нечуттєвій основі нашого досвіду. Цією основою є специфічні поняття, особливість яких полягає в тому, що вони не лише об’єднують дані чуттєвого досвіду, але, що головне, надають цим даним відповідних значень. Такі поняття у теорії пізнання Канта мають статус категорій розсудку.

Якщо чуттєві дані є матеріалом для міркувань, суджень, то категорії, за Кантом, є синтезами або способами дії, яким ми несвідомо підпорядковуємо чуттєві дані. Підведення даних чуттєвості під категорії є їх перетворенням у форму загальності та необхідності. Саме з категорій у такий спосіб і виводяться такі принципи та закони, які повинні відповідати предметам. Візьмімо будь-який закон фізики, хімії, біології тощо, усі вони виділяють у класі чи ряді речей і явищ риси загальності та необхідності.

З


а Кантом, риси загального та необхідного надаються даним чуттєвості у свідомості за законами, притаманними самій свідомості, а не об’єктивним речам. Такі властивості свідомості, що зумовлюють можливість пізнання, називають “трансцендентальне”. Тому своє вчення про апріорне походження знань він назвав трансцендентальним ідеалізмом.

Зі сказаного вище випливає, що необхідною умовою наукового знання, за Кантом, є його чуттєво-досвідна основа. І наступне – наукове знання має категоріальний характер, завдяки чому факти чуттєвості набувають статусу загальності та необхідності.

Особливістю всякого наукового знання є те, що свідомість через процес підведення фактів чуттєвості під категорії вкладає в предмети наукового аналізу ті значення, завдяки яким вони стають нам потрібними, хоча речі самі по собі непізнаванні. Отже, свідомість сама конструює предмет наукового пізнання, адже кожне наукове завдання є формуванням принципів та їх подальшим розгортанням.

Т


аким чином, у теорії пізнання Канта реальний об’єкт лишається поза процесом пізнання, що він собою являє – не дано ні в чуттєвості, ні в мисленні. Саме тут відрив мислення від буття починає перетворюватися у власну протилежність: проблема єдності, тобто узгодження мислення і буття, прибирає форми узгодження буття з мисленням. Центром теоретичного дослідження стає осмислення активності людської свідомості: вона своєю діяльністю витворює об’єкт пізнання. Таким чином проблема пояснення світу перетворюється в проблему пояснення процесу його пізнання.

Питання 1 / b.

С

тавлення людини до світу постає в Канта предметом практичної філософії як взаємодія індивіда зі світом речей, підпорядкованим природним закономірностям. Сама людина, як і всі речі, має двоїсту природу: як річ серед речей вона підпорядкована тим самим детермінантам, що й усі інші природні речі, але як “річ у собі” вона має у собі неприродне, що виражається у трьох головних ідеях: свобода, безсмертя, Бог. Просвітницька спрямованість поглядів Канта виявилася в проголошенні свободи основною, необхідною умовою моральності. Кант установив новий статус ідеї свободи, безсмертя і Бога – це постулати, які слугують “збудниками” морального прагнення людини дотримуватися у своїй поведінці морального закону. Моральний закон, згідно з Кантом, - це “основний закон надчуттєвої природи і чистого осяжного розумом світу”.

Свобода, безсмертя, Бог належать до надчуттєвої природи і мисляться Кантом як регулятивні ідеї. Суб’єктом морального закону є людина, її ноуменальна (ноумен – синонім “речі в собі”) сутність.

Відкриття надчуттєвої природи людини, сутність якої визначена моральним законом і де реалізується її свобода і безсмертя, є принципово новим кроком у розумінні людини – першим кроком в осмисленні її соціальної сутності.

Відповідно до такого розуміння людини Кант знаходить основний принцип відрізнення людини від усіх інших реалій: тоді як речі постають для тієї чи іншої волі як знаряддя, людина існує як мета сама собою і не слід її розглядати лише як знаряддя, засіб. Подолання інструментального підходу до людини в Канта стало можливим тільки завдяки констатуванню сутності людини як таємниці, яку не можна розкласти за законами логіки. У цьому глибокий смисл кантівського твердження: він був змушений обмежити розум, щоб дати місце вірі.

Із надчуттєвої природи людини Кант виводить головний практичний імператив:

Чини так, щоб ти завжди ставився до людства й у власній своїй особі, і в особі кожного іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до нього лише як до засобу”.

В
Зміст морального закону

особі Канта Просвітництво приходить до усвідомлення того, що знання, наука, розум – безсумнівні цінності доби – можуть ставати руйнівною силою, коли поширюються на терени віри, моральності, людської душі і намагаються раціонально пояснити те, що в принципі недосяжне для теоретичного пізнання і є предметом віри – Бог, душа, безсмертя. Таким чином, буття роздвоюється на раціональний світ “природного”, розсудково-впорядкованого, пізнаного й обгрунтованого та ірраціональний світ реально сутнього, яке впорядковується лише вірою, моральними засадами кожної окремої людини.



Питання 2 / a.

Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель ( 1770 – 1831)в

важав, що сучасна йому епоха – це час народження нового світу, це світ нового знання, філософії, що осягнула сутність духу. В основу всієї системи геґелівської філософії лягло уявлення про філософію як науку, що має своїм предметом той самий об’єкт, що й релігія, – сутність Бога. Відмінність між релігією і філософією Геґель вбачає у формі осягнення Бога: коли релігія здійснює це на рівні уявлення, то філософія висловлює божественне, тобто сутність абсолютного духу, у науковій формі.



Гегель довів раціоналістичну традицію у новочасній філософії до логічного завершення, поклавши в основу своєї філософії

принцип тотожності мислення та буття:

з

агальне і доконечне, яке є сутнісною ознакою розуму, існує водночас і в знанні, і в самому предметному світі.



Тому «все розумне – дійсне, все дійсне - розумне».
М
Дух
як субстанція та суб’єкт

ислення, що перебуває поза окремим суб’єктом, Гегель означує поняттям «об’єктивний дух». Воно існує у формі системи понять, системи знання взагалі, тобто поняття «дух» означає систему категорій мислення, репрезентованих як об’єктивна реальність.

Буття духу Гегель розглядає як три послідовні етапи його саморозгортання:

  1. Абсолютна ідея (поняття «ідея» як синонім поняття «дух» тут слід розуміти в його Платонівському смислі) «в собі» – це об’єктивна логіка, яка існує у світі скрізь і завжди, незалежно від того, чи існують предметні носії, в яких вона може виявитися, вона не виникає і не зникає, тобто є вічною, і несе в собі в згорнутому вигляді прообраз можливого буття абсолютно усього.

Ця логіка перебуває у постійному історичному розвитку: дух не з’являється у світ у готовому вигляді, а створює себе, постає через свою власну діяльність. Цю особливість духу Геґель висловлює через категорії «субстанція» і «суб’єкт». Система категорій постає водночас як першооснова мислення – субстанція – і як саме мислення, що осягає світ, – суб’єкт. Дух, за Геґелем, є субстанція, яка сама себе осягає, створює себе, і лише як така субстанція дух є суб’єкт.

  1. Дух у своєму «відчуженому бутті» – це таке буття духу, в якому він втілився у чужу йому самому форму матеріальної природи. У природі абсолютна ідея у перетвореній формі матеріальних явищ та процесів проходить такі сходинки розвитку: механіка, фізика, органіка. Пізніше послідовники Гегеля К. Маркс та Ф. Енгельс більш розлого охарактеризували стадії цього процесу: механічна, фізична, хімічна та біологічна форми руху матерії. На другому етапі абсолютна ідея розгорнула й втілила у формі наявно існуючих предметів той зміст, який на попередньому етапі існував у ній лише як можливість. Тепер цей зміст постав як чуттєво дане буття неживої та живої природи. Кожен закон природи, кожне явище та істота – це спосіб буття абсолютної ідеї, яка раніше була лише «в собі» (нерозгорнута, недоступна для вивчення), а тепер постала «для себе» – готовою для дослідження й осягнення розумом. На цьому етапі сформувався і сам розум, здатний пізнати природу – виникає свідомість людини, яка в закономірному перебігові природних процесів здатна упізнати свою власну логіку. Розвиток природи припиняється, бо, породивши людську свідомість, вона виконала свою місію.

  2. Філософія Духа, в якій дух проходить такі стадії розвитку:

  • Суб’єктивний дух – психічне життя окремого індивіда, його формування та розвиток.

  • Об’єктивний дух – колективний розум людства, який розгортає себе у всесвітній історії через удосконалення форм державного устрою, в яких реалізується ідеал свободи.

  • Абсолютний дух – процес розвитку самосвідомості людського духа, в якому мистецтво, релігія та філософія (найвищі щаблі втілення абсолютної ідеї у людському розумі) витворюють цілісну картину буття світу.

Таким чином, втілившись у матеріальний світ, пройшовши в ньому шлях розвитку у вигляді природи та людського суспільства, пізнавши на цьому шляху всі свої реалізовані в ньому можливості, абсолютна ідея доходить до відкриття граничних основ усього сущого – тобто до пізнання самої себе як субстанції та суб’єкта усього,

що відбувається в світі.

У такому сенсі абсолютна ідея: як субстанція-суб’єкт, абсолютний дух, світовий розум – це і є філософське розуміння Бога.
У філософській системі Гегеля світ, у якому ми живемо, постав як безперервний і нескінченний процес саморозвитку цілісної системи взаємопов’язаних явищ, керований універсальними законами, що задають параметри будь-якого природного чи суспільного процесу з невідворотною необхідністю.

Ці універсальні закони – це, власне, і є Логіка, Розум, що, бувши по суті єдиним, різними способами виявляється в законах природи (об’єктивна логіка), людському мисленні (суб’єктивна логіка)та в пізнавальному процесі (логіка суб’єкт-об’єктної взаємодії).

Питання 2 / b.

Закономірності цієї логіки Гегель сформулював у «Науці логіки», яка містить у собі виклад діалектичного методу Гегеля. Головні принципи діалектичного методу можна коротко сформулювати таким чином:



  • Принцип зв’язку: усе пов’язане з усім.

  • Принцип розвитку: все, що існує, неминучо має загинути, перейти в іншу форму буття, змінити свою якість. При цьому якість слід розуміти не як ступінь досконалості, а як внутрішню визначеність, що робить річ саме даною, відмінною від інших речей.

Більш розлого закономірності розвитку Гегель описав у таких розділах «Науки логіки»:

  • Вихідним пунктом аналізу є найбільш абстрактні категорії буття: чисте буття (оскільки воно позбавлене будь-яких визначень), тотожне категорії ніщо. Взаємоперехід буття і ніщо Геґель виражає категорією становлення. Ця категорія втілює в собі принцип загального розвитку, категорії буття і ніщо в становленні водночас і заперечуються як пройдені етапи розвитку, і підносяться на наступний щабель, зберігаються у більш високих формах. Заперечення постає моментом зв’язку старого та нового, який розгортається тріадично: теза (буття) – антитеза (ніщо) – синтез (становлення). У цьому суть принципу заперечення, який Геґель поклав в основу будови усієї системи. Принцип заперечення показує траєкторію, спрямованість розвитку – розвиток іде не по прямій, «вперед і вгору», а відбувається спіралеподібно. Розвиток має циклічний характер. Кожен цикл складається з двох заперечень: перше заперечення (самозаперечення речі, тобто утворення суперечності) – друге, заперечення того першого заперечення, розв’язання суперечності, повернення до начебто старого, але на більш високому рівні.

  • Другий важливий принцип діалектики – принцип переходу кількісних змін в якісні – розкривається через категорії якості, кількості, міри. Категорії якість і кількість у своїй єдності утворюють міру. Міра – це процес взаємодії кількості та якості. Кількісні зміни в кожній речі відбуваються постійно та поступово і в певному діапазоні «вузлової лінії міри» не призводять до якісних змін. При переході ж вузлової точки відношень міри відбувається стрибкоподібний перехід від старого до нового: у цій точці найменша кількісна зміна призводить до докорінної зміни якості, річ перестає бути собою і стає чимось іншим. За Геґелем, будь-яке народження і будь-яка смерть є перерва поступовості, стрибок з кількісних змін у якісні – у цьому суть принципу переходу кількісних змін в якісні. Цей принцип розкриває механізм розвитку.

  • Причину саморозвитку речей, джерело їх якісних змін розкриває принцип суперечності. Геґель розглядав зміст категорії суперечності через поняття тотожності, відмінності і протилежності, ці категорії виступають як сходинки в логічному процесі осягнення сутності. Він висунув принцип тотожності протилежностей, згідно з яким знання сутності предмета досягається шляхом синтезу його протилежних визначень. Кожне з цих протилежних визначень само собою є судженням, але однобічним. Принцип тотожності протилежностей є третім основоположним принципом діалектичної логіки Геґеля.

Наголосимо, що принципи діалектики протилежні законам формальної логіки, вони базуються на висунутих на противагу формальній логіці цілковито інших законах: коли формальна логіка є наукою про форми скінченного, оз судкового, людського мислення, то діалектична логіка є наукою про форми нескінченного мислення розуму як мислення стосовно Бога.

Питання для самоконтролю

  1. Охарактеризуйте центральне питання німецької класичної філософії.

  2. Які основні здатності пізнання виокремлює І.Кант? Охарактеризуйте їх зміст.

  3. Розкрийте зміст понять “річ для нас” та “річ у собі”.

  4. Аргументуйте твердження І. Канта: свідомість сама конструює предмет наукового пізнання.

  5. У чому суть принципово нового кроку в розумінні людини, здійсненого І. Кантом?

  6. Чому Кант був змушений обмежити розум, щоб дати місце вірі?

  7. Розкрийте зміст принципу тотожності мислення та буття у Г. Гегеля.

  8. Розкрийте зміст поняття «Абсолютна ідея» у Г. Гегеля.

  9. Яким є філософське розуміння Бога за Г.Гегелем?

  10. Сформулюйте головні принципи діалектичного методу.

  11. За Гегелем, у чому полягає причина розвитку?

  12. За Гегелем, яким є механізм розвитку?

  13. За Гегелем, якою є спрямованість розвитку?


Вступ до некласичної філософії

ПЕРЕГЛЯД ТРАДИЦІЙ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

У ІІ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧ. ХХ СТ.

Для шкіл і напрямів другої половини ХІХ та ХХ століть властивий плюралізм поглядів на предмет, призначення філософії та місце в духовній культурі. Проте всіх їх об’єднує коло проблем, що знаменували собою докорінну зміну світоглядних орієнтирів і перехід від класичної до некласичної філософії. Серед чинників, що спричинили ці зміни, виділимо такі аспекти:



  • Починаючи з середини ХІХ ст., у Європі наростає політична нестабільність, що у І половині ХХ ст. виллється у дві світові війни, утворення так званого «соціалістичного табору», що призведе до розколу світу на дві антагоністичні системи, які гарячково почнуть накопичувати у небачених масштабах арсенали зброї масового знищення. Як зазначає німецький філософ ХХ ст. К. Ясперс, починаючи з 1914 року, історичний ґрунт захитався і покоління, що жили тоді, відчули себе закинутими в потік катастрофічних подій, що відтоді не зменшувався і йшов усе зростаючими темпами. Людина ХХ ст. опинилася у настільки проблемному й далекому від гармонії світі, що світоглядні принципи класичної філософії неспроможні слугувати їй орієнтирами у розв’язанні смисложиттєвих питань.

  • На рубежі ХІХ – ХХ ст. відбувається революція у природознавстві, що знаменує проникнення пізнання природних явищ на субатомний рівень, змінюється модель науки з класичної на некласичну. Відповідно постає потреба в гносеології, яка враховує втрату принципу спостережуваності об’єкта пізнання.

  • У ІІ половині ХІХ ст. починається, за виразом Ніцше, «доба нігілізму» - переоцінка всіх традиційних цінностей, криза західної культури.

  • Інструменталізація стосунків між людьми, технічні, економічні, політичні, соціально-психологічні можливості маніпулювання їх свідомістю та поведінкою призводять до дегуманізації людини, формування типу особи, окресленого як «одновимірна людина» (Маркузе), «людина-маса» (Ортега і Гассет).

На цьому тлі перед філософами гостро постає питання:

чи справді «все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»,

як стверджувала класична філософія в особі Гегеля?
Розпочинається перегляд основних принципів класичної філософії, насамперед – перегляд традицій класичного раціоналізму.

Формується низка принципово нових течій у філософії.

Основні з них:

Течія

Представники

Основні проблеми

Позитивізм

О. Конт

М. Шлік, Р. Карнап, Г. Рейхенбах, О. Нейрат, Б. Рассел



Наскільки можливою є філософія в статусі науки? Завдання філософії – верифікація наукового знання.


Марксизм

К. Маркс, Ф. Енгельс

Філософія – наука про загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення, підґрунтя ідеології перетворення суспільства на комуністичних засадах.

П

рагматизм



Ч. Пірс, Д. Дьюї, Д. Мід.

Філософія не повинна займатися роздумами про початки буття, а має виробити науковий метод, що дозволить розв’язати проблеми, які постають перед конкретними людьми. Істиною є успіх, продуктивність, корисність конкретної ідеї в досягненні мети, що постає в досвіді.

Феноменологія

Е. Гуссерль

Висуває цілком нове трактування природи свідомості. Філософія є феноменологією, або наукою про чисту свідомість як споглядання значень, сконструйованих самою свідомістю.

Методологічні концепції науки

К. Поппер, Кун (Томас Семюел), І. Лакатос

Як виникає наукова теорія? Яким є критерій вибору з певної кількості конкурентних теорій?

Неокантіанство

В. Віндельбанд Г. Ріккерт

Завдання філософії – формувати світогляд на основі теорії абсолютних цінностей.

Філософія життя

В.Дільтей Ф. Ніцше

Культура, мораль, наука здійснюють підміну “життя” як вічного руху колективно-егоїстичним способом виживання людей. Лише нова людина, “надлюдина”, здатна ствердити свою свободу в самотньому протистоянні світу і в такий спосіб пройнятися світовою гармонією.

Екзистенціалізм

М. Гайдеґґер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, А.Камю

Буття і реальність, про які запитує філософія, існують лише у свідомості людини як її суб'єктивний світ. Те, що може дослідити філософія, – це механіка трансформації зовнішнього світу в структуру особистісного ставлення до світу.

Психоаналіз

З. Фрейд

Підвалиною людського буття є сфера несвідомого. Буття людини двоїсте. Воно детермінується, з одного боку, підсвідомою психічною енергією ірраціональних потягів, поривань, інстинктів, а з другого – раціоналістичною свідомістю.

Новітній психоаналіз

К. Ґ. Юнґ, Е. Фромм

Сфера несвідомого включає в себе фундаментальні образи-символи, сформовані за архаїчної доби, вони є певним проектом, матрицею, згідно з якою в людства формується ставлення до дійсності – архетипи колективного несвідомого.

Структурний аналіз

М. Фуко, К. Леві-Стросс

Несвідоме ховає в собі структуру, тобто сукупність регулятивних залежностей, соціальних взаємин, що виявні в мові спілкування. Воно – ірраціональне, а тому виявити ірраціональну структуру культури можна лише символічно, користуючись аналізом засобів мови.



Тема 4. Онтологічна проблематика в некласичній філософії (4 год.)

План:

  1. Категорія буття у філософії

  2. Онтологічні проблеми в марксизмі

  3. Екзистенціалізм – аналітика людського буття

  4. Онтологічні ідеї В. Вернадського та еволюційна концепція П. Тейяра де Шардена.

  5. Свідомість. Причиново-наслідкова та феноменологічна інтерпретація:

          1. Природа свідомості з позиції принципу відображення.

          2. Феноменологічна інтерпретація свідомості.

Питання 1.

Онтологія (від грецьких слів ontos – сутнє і logos – учення)

– розділ філософії, присвячений проблемам існуючого як сутнього, формам і фундаментальним принципам буття.



Буття у широкому смислі – це все, що існує.

Буття у вузькому смислі – це те, що існує скрізь, завжди, не виникає і не зникає – це першооснова всіх речей, субстанція.

Чотири головні тенденції розуміння субстанції у класичній філософії:

1
Натураліс–тичний підхід


до розуміння буття

. Субстанція - непроникний і тривкий фізичний субстрат всіх речей. Це – натуралістичний підхід до першооснови, або матеріалізм.

У філософії Стародавньої Греції субстанція – це конкретна природна стихія: вода, повітря, вогонь або їх сполучення.

З

авершеного вигляду натуралістична традиція набирає лише у філософії Нового часу у творах Дідро, Ламетрі, Гольбаха: усе, що ми називаємо дійсністю, світом, є скупченням елементарних тілесних частинок–атомів та їхніх сполук – молекул. Психічні явища є відображенням зовнішнього світу та повністю зумовлені подіями, які відбуваються в ньому.

Матеріалістичний підхід до буття найоптимальніше вписується в схеми здорового глузду та природничо–наукового мислення: існують факти, незалежні від нашої волі, і ми змушені на них зважати і до них пристосовуватися. Разом з тим, матеріалізм залишає поза увагою як другорядний той факт, що буття, яке ми знаємо, це – реальність, яка існує в нашому сприйнятті.

2


. Спіритуалізм, від латинського spiritus – дух, або ідеалізм.

Абсолютний ідеалізм стверджує, що речі існують, і ми сприймаємо їх відповідно до загальнообов'язкових універсальних закономірностей, але ці закономірності – це, по суті, закони логіки, які мають ідеальну природу. За Платоном, кожна річ має свій ідеальний першообраз, ідею. Ідеї речей і є їх істинним буттям. Геґель розглядає буття світу як процес розгортання Абсолютної ідеї, в якій закладено універсальну схему творчої діяльності Світового духу. У філософській системі Геґеля послідовно реалізований принцип тотожності мислення та буття: буття є мислення. Але що тоді є матерія? За Геґелем, матерія – лише інобуття, відвласнене буття духу, дух, що перебуває в чужій йому формі.

3

. Дуалізм(від dualis – двоїстий): буття двоїсте у своїй основі. Він визнає матерію і дух рівноправними першопочатками, які не можуть бути зведені один до одного. Один з найвизначніших речників дуалізму – Р. Декарт. На його думку, буття поділене на дві субстанції: протяжну – тілесну та мислячу – дух. Проблему їхнього взаємовідношення в людині Декарт вирішує за принципом психофізичного паралелізму: психічні та фізичні процеси існують поруч, не впливаючи один на одного.

4

. Паралелістичний монізм. Представники цього напряму розв'язують проблему взаємності між фізичним і психічним через тлумачення сутності буття як єдиної нескінченної абсолютної субстанції, яка не є ні духом, ні матерією, але поєднує в собі вияви матерії і духу як свої атрибути. Такий погляд обстоював, зокрема, Б. Спіноза. Його вчення про субстанцію як таку, що для свого існування не потребує нічого іншого, як "причину самої себе", спирається на ідею єдності буття.


Принциповий поворот у розумінні проблеми буття відбувся у філософії І. Канта. Кант приходить до усвідомлення безперспективності натуралістичної онтології: учення про буття як таке, поза його співвіднесеністю з людиною, її знаннями, вчинками, здатністю оцінки – позбавлене змісту. Адже

те буття, з яким має справу філософія, – не буття світу самого по собі, а буття людини в цьому світі, і світу – в людині, в її свідомості.

У XIX ст. різко падає інтерес філософів до натуралістичної онтології.

Тому в ХХ ст. онтологія на Заході відроджується як важлива і навіть центральна частина філософського знання саме як філософія людського буття, спрямована на виявлення принципів конструювання змісту свідомості.



Питання 2.

Марксизм усвідомлює однобічність і обмеженість механістичного матеріалізму XVIII ст. і вважає себе єдиною філософією, що змогла вибудувати всебічну, цілісну і послідовну картину немеханістичного розуміння матерії. Об'єднує ж їх вихідний принцип "у світі немає нічого, крім матерії, що рухається". Розбіжність зводиться до того, як саме, згідно з тим чи іншим підходом, рухається матерія.

Вихідний принцип матеріалізму – протиставлення, з одного боку, матерії, природи, буття, фізичного, об'єктивного: це, на думку марксистів, і є справжнє буття, а з іншого – свідомості, духу, мислення, психічного, суб'єктивного – це похідне, другорядне, залежне від матерії. Ф. Енґельс формулює у зв'язку з цим "основне питання філософії": що є первісним, тобто справжньою першоосновою світу – свідомість чи буття, духовне чи матеріальне? Вирішення "основного питання філософії", за Енґельсом, поділяє філософів "на два великі табори": матеріалістів та ідеалістів. Марксизм вважав неможливим будь–який третій варіант, окрім матеріалізму та ідеалізму, які буцімто були вираженням у філософів класових інтересів, відповідно, – "експлуатованих" та "експлуататорських" класів. Тому матеріалізм та ідеалізм, мовляв, перебувають у постійній боротьбі впродовж усієї історії філософської думки. Марксизм вважає, що зміст розвитку філософської думки – боротьба матеріалізму та ідеалізму, завдання матеріалізму – бути непримиренним до ідеалізму, "войовничим".

Марксизм намагається розбудувати таке розуміння матерії, яке дало б змогу вважати її субстратом будь–яких властивостей, зв'язків, відношень і форм руху. Основою такого розуміння є визначення В. Леніна: "Матерія – це філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існую­чи незалежно від них". Неодноразово марксизм підкреслював, що єдина властивість матерії, з визнанням якої пов'язаний діалектичний матеріалізм, – це властивість бути об'єктивною реальністю, існувати поза свідомістю, бути первинною щодо свідомості.

До універсальних властивостей матерії марксизм зараховує її нестворюваність і незнищенність, вічність існування в часі та нескінченність у просторі, невичерпність її структури. Наголошує, що матерії завжди притаманні рух і змінюваність, саморозвиток, перет­ворення одних форм в інші. Рух розглядає як універсальний спосіб існування матерії, зумовлений самою природою матерії. Простір і час вважає загальними формами буття матерії, які поза матеріальними об'єктами не існують. Важливе місце в марксистському матеріалізмі посідає концепція універсальної детермінованості всіх матеріальних явищ, їх залежності від структурних зв'язків усередині матеріальних систем та зовнішніх впливів. Виділено ієрархію взаємно зумовлених рівнів структурної організації – "форм руху матерії", яка відображає воднораз структурні рівні світобудови та основні етапи її еволюції. Основу цієї класифікації сформулював та описав Енґельс: це механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна форми руху матерії. Марксизм підкреслює якісну своєрідність, неможливість редукції вищих форм до нижчих, а разом з тим – наявність спільних фундаментальних принципів для всіх рівнів.

Питання 3.

Як уже було наголошено,

перегляд традицій класичного раціоналізму актуалізує питання:

чи справді «все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»?

Екзистенціалізм належить до тих напрямів, які відповідають на це питання: світ не розумний, він абсурдний за своєю природою.


  • Ж.–П. Сартр стверджує: наша свідомість, коли вона намагається осягнути світ, є ілюзорною від початку до кінця, бо світ – це повна відсутність будь-чого, що відповідало б людським сподіванням, образам, поняттям. Бути реальним – означає бути чужим для свідомості, у кінцевому підсумку – абсурдним. Світ жодною мірою не є тим, на що можна покладати надії, сподіватися, покладатися. Таємниця людської поведінки у світі – в її повній незумовленості. Істина людського буття – роз'єд­наність зі світом. Спокуса людського існування – це непереможне прагнення, щоб світ був хоч якоюсь мірою богоподібним, спрямованим назустріч людині. Це породжує метафізичну тугу, яку Сартр вважає за найглибше та адекватне переживання людиною свого існування у світі. "Саме в тузі людина усвідомлює свою свободу... як осягнення буття”.Л

    юдина виявляє та осягає буття не лише специфічним переживанням туги, а й близькими до неї «млістю» (тобто відчуттям абсолютної безґрунтовності світу, неспроможності всіх очікувань) та нудотою (передчуттям марності будь–якого практичного чину). Переживати повсякчасне розчарування, за Сартром, означає мати тверезу, нормальну та істинну свідомість. Тому тугу треба втримувати, захищати від витіснення іншими, хоча й приємнішими, але фальшивими емоціями. Визнання буття гіркою істиною вимагає від людини рішучості та мужності, що виявляються в готовності відповідати за все, узяти на себе тягар буття.



"Людина... несе весь тягар світу на своїх плечах: вона відповідальна за світ і за саму себе як певний спосіб буття... Жодна суспільна подія, яка виникла зненацька і захопила мене, не приходить ззовні: якщо я мобілізований на війну, це моя війна, я винен у ній і я на неї заслуговую. Я її заслуговую насамперед тому, що міг ухилитися від неї – стати дезертиром або покласти край своєму існуванню. Оскільки я цього не зробив, отже, я її обрав, став її спільником”.




  • Мартін Гайдеггер для означення буття людини у світі вводить поняття "Dasein" – “тут-буття" – це буття людини, схоплене "тут і тепер" в усій безпосередності її переживання ситуації, коли це переживання не встигло ще перерости у форму теоретичного мислення та оцінки. У такому разі переживання може перетворитися у своєрідне "віконце", через яке можна побачити світ, яким він є. Світ так виявляє себе через людину, через її переживання цього світу. Тому людське буття постає онтологічно первинним стосовно всього сутнього, воно є вихідним пунктом онтології, накладає на все сутнє суто людську специфіку – смисл. Тому головне питання онтології – питання про смисл буття, а не про його сутність.

Спільне буття з іншими людьми та знаряддями знеособлює людину, розчиняє справжнє людське буття в способі буття "іншого", робить людину «такою, як всі» - його характеристики – "віддаленість", "пересічність", "усередненість", "вирівнювання" – у своїй сукупності вони становлять "публічність" повсякденного життя. Основний настрій людського буття – "страх", "стурбованість". Те, чого лякається страх, - це саме "буття у світі". Спражній смисл стурбованості – це часовість людського буття, його спрямованість до кінця, тобто до смерті. Для справжнього людського буття "смерть як кінець існування є найбільш достеменна, безвідносна, обов'язкова і, як така, невизначена, невідворотна можливість людського буття".

Ц


я спрямованість до смерті містить у собі єдину можливість виходу за свої межі, до трансцендентного. Смерть, скінченність – це призначення людського буття, людина – це істота, яка приносить своє життя в жертву приреченню, готовність до самопожертви – це сутність визначення людини. Однак це самозречення не означає, що людина знайшла ідеал, вартий того, щоб задля нього пожертвувати собою. Річ в іншому: людина не може існувати, не присвячуючи своє життя чомусь – така її природа. Оскільки буття людини скінченне, вона скеровує свої прагнення до вічного, безумовного. Саме відкритість буття людини до "ніщо" сповнює це буття тугою за безумовними цінностями, ради яких варто не лише жити, але не шкода і померти. Коли життєвий страх викликаний перспективою втратити життя чи певні життєві блага, то в онтологічному страхові людина боїться не знайти такого призначення, задля якого можна самохітно офірувати життя і блага. Цей страх примушує людину виходити за межі конкретних обставин свого життя, відкидати всі його відносні достеменності. Мета цього руху – безумовне, яке перебуває в нас самих, – це і є істинне буття на відміну від "буття у світі". Воно відкривається людині не в об'єктивних історичних тенденціях, не в символах релігійного міфу, а в її, людини, власних неусвідомлених, але безперечних діях. Так людина з’ясовує для себе, що той смисл, який вона шукає в речах, насправді можна знайти лише в собі і ствердити його у світі власними вчинками.

  • Карл Ясперс на підставі такого розуміння буття людини робить спробу з'ясувати зміст "справжнього буття", екзистенції.

О

пору для свого світосприйняття людина шукає або в скінченному, обмеженому світі повсякденних подій та справ, або в нескінченному, безумовному, що є в самій людині – це "особливе буття мого світу". У першому випадку людина живе в природі, пов'язана з нею – це наявне буття, "Dasein" людини. Другий шар буття – спільна для всіх структура – "свідомість взагалі", яка несе в собі загальнозначущі поняття і норми, загальнозначуще, доконечне і впорядковане: правило, закон, обов'язок. У сумі ці два шари становлять "несправжньє існування". Одна з важливих його характеристик – раціоналізм, прагнення до несуперечливості та доцільності. Насправді життя парадоксальне, воно є синтезом проти­лежностей, тому воно алогічне, позбавлене смислу, абсурдне. Коли людина знаходить опору в нескінченному, вона схоплює саму суть життя, яка розгортається в боротьбі протилежностей, антиноміях, кризах, "межових ситуаціях". Це, за Ясперсом, і є "справжнє існування", третій, найглибший шар – особливе буття: "Це буття є я сам як існування".

Така розстановка акцентів у сприйнятті буття виявилась актуальною та практично значущою перед лицем трагічних викликів ХХ ст. К. Ясперс пише у "Філософській автобіографії", що 1914 року історичний ґрунт захитався і наші покоління відчули себе закинутими в потік катастрофічних подій. Від 1914-го цей стан не припинявся і йшов усе наростаючими темпами. Цю нашу долю, продовжує Ясперс, в її плині я спробував зрозуміти не як пізнавану доконечність темного, але в собі упорядкованого процесу, а як ситуацію, наслідки якої визначаються нашою свободою. За Ясперсом, головна тенденція історичного процесу ХХ ст. – це невідворотне виродження суспільства в "тотальний масовий порядок". Вона не має жодних об'єктивних перешкод. Єдиний обмежувач всепроникнення тоталітаризму – внутрішня переконаність особистості, первинна щодо зовнішніх обставин. Людина стихійно втягнена, закинута в історію, але не конституйована нею. Тому вона повинна будь-які соціальні утворення та об'єктивні тенденції їхніх змін сприймати в значенні саме обставин, компонентів ситуації, але не в значенні цілевказівок свого призначення. Людина приречена перебувати в історії, вона не в змозі прожити поза суспільством, однак вона здатна стійко перенести перспективу кінця історії та згубної трансформації суспільства, якщо припинить шукати в історії значення спільного завдання всіх людей, свого призначення. Шукаючи опору в самій собі, вона здобуває стійкість, необхідну для того, щоб сприйняти будь-який, навіть найпесимістичніший історичний прогноз, не впадаючи в розпач і цинізм. Відвернути "присмерк цивілізації" неможливо, вважає К. Ясперс. Актуально існує лише питання, як жити в ньому. Опора особистості на свою "самобутню самість" дає їй сили прямувати до своєї мети, навіть якщо ця мета є нездійсненною. Це і є справжнє буття.

Питання 4.

Ми побачили, розглядаючи філософію екзистенціалізму: людина втратила переконання в тому, що існують об'єктивні, непохитні основи її існування в світі. Тому увага філософів XX ст. концентрується на спробах віднайти єдність людини та світу на новому рівні. І якщо повністю натуралістичні онтології залишилися в рамках мислення ХІХ ст., то в XX ст. П. Тейяр де Шарден ( ) створює природно–історичну онтологію, в якій намагається осягнути Всесвіт як "Універсум", у розвитку якого природа, людина і надособова, універсальна ідеальна сутність буття є нерозривно взаємопов’язаними щаблями еволюції.

Ця концепція за своїм змістом близька до вчення українського ученого Володимира Вернадського (1863 – 1945 ). Вернадський висунув ідею, що еволюція Всесвіту і, зокрема, життя на Землі підпорядкована космічному принципу доцільності: в кожному організмі закладено програму дій, спрямовану на єдину мету – освоювати середовище. Процес освоєння є його впорядкуванням, яке здійснюється через пристосування організму до умов оточення. Отож, призначення життя – впорядкувати хаос природного середовища. Початковою метою життя є формування біосфери як цілісної та всеохопної системи. Пізніше, з появою людства, можливості біосфери вичерпуються, але подальша еволюція світу не припиняється. У процес еволюції включається людство, яке так само, як і життя, є планетарним явищем і геологічною силою. Людство, впливаючи на біосферу, по–своєму її впорядковує, створюючи нову геологічну оболонку – ноосферу, сферу розумного життя.

Ноосфера створюється поступово. Початково наукова думка, технічні засоби порушують біогеохімічний колообіг. Але згодом, вдосконалюючи їх, людина створює новий етап природного колообігу речовин та енергії – культурний. У часи, коли наукова думка була незначною, порівняно з геологічними силами, людина почувала себе частиною природи. Та сучасний рівень науки дасть змогу людині визначити межі безпечного втручання розуму в природу. У загальній еволюції людська історія є природним процесом, а наука – це природне явище геологічного самовияву людства, яке перетворює біосферу в ноосферу.

За Вернадським, у сучасному світі створюються такі передумови утворення ноосфери:


  1. Людство стало єдиним цілим, у якому інтереси всіх і кожного збігаються. Воно стало потужною геологічною силою, де всі та кожний характеризуються свободою думки й мають спільне завдання – перебудувати біосферу.

  2. Високий рівень зв’язку й обміну в економічному та інформаційному плані.

  3. Відкриття нових джерел енергії.

  4. Піднесення добробуту населення.

  5. Рівність усіх людей. Людство прямує до повної рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри та віросповідання.

  6. Виключення війни з життя суспільства.

Отже, у новому стані життя на планеті – ноосфері – людство геологічно виявляє себе як думка, свідомість, розум.

Тейяр де Шарден, як і Вернадський, розглядає людину як серцевину еволюції універсуму. У його вченні феномен людини постає у двох аспектах: по-перше, як наслідок еволюції космічного цілого та, по-друге, як перспективу його подальшого розвитку.

Ключем для розуміння світобудови, за Тейяром, є еволюційний погляд на буття світу: щоб зрозуміти, як влаштований світ, треба побачити йог в процесі безперервного розвитку. Зміст еволюції полягає в тому, що "тканина універсуму" концентрується в усе більш організованих формах. Це відбувається тому, що весь матеріальний світ підпорядкований у своїй еволюції біологічному законові "ускладнення" і розвивається по спіралі, що здіймається на все нові щаблі.

Найпримітивнішою формою “тканини універсуму” є, за Тейяром де Шарденом, енергія. Він виходить із припущення, що будь–яка енергія має духовну природу. Він вважає свідомість винятковим феноменом, який, завдяки фундаментальній єдності світу, має повсюдне коріння та загальне значення, вона має космічне поширення і продовжується в просторі і часі безмежно. Подібно до того, як людина має духовне життя, яке часто–густо називають її внутрішнім світом, Тейяр де Шарден вбачає в усій тканині універсуму "внутрішнє речей" – зародкові елементи духовного, що існує в природі завжди і скрізь. Під шаром первинної матерії завжди перебуває гранично тонкий, але необхідний "біологічний" шар, який протяжний нескінченно і проймає собою всі рівні організації матерії, аж до найелементарніших, для нього неможливо встановити абсолютний початок. «Внутрішнє речей» так само атомістичне, "зернисте", як і матерія.

Тейяр виділяє чотири щаблі (етапи) еволюції, які, на його думку, можна графічно зобразити як чотири витки спіралі, що їх проходить Всесвіт у своєму розвитку: 1) геогенеза, тобто геохімічні та геотектонічні процеси. Позаяк нежива матерія споріднена з майбутнім життям, яке має виникнути з неї на спіралі еволюції, усю сферу неживої природи Тейяр називає переджиттям.

2) біогенеза, 3) психогенеза, внаслідок якої виникає соціальний феномен – ноосфера, "нове покриття, "мислячий пласт", що, зароджений у кінці третичного періоду, розгортається відтоді над світом рослин і тварин – поза біосферою і над нею 4) "наджиття", гігантська психобіологічна операція оновлення Землі – творення "надлюдства".

"

Ноосфера
Концентрація свідомості" на кожному щаблі еволюції змінюється пропорційно ускладненню відповідного їй матеріального утворення.

Майбутній стан людства, наджиття, за Тейяром – "органічна суперагрегація душ". (Під агрегацією в цьому разі слід мати на увазі біологічне явище з'єднання – у традиційному біологічному розумінні – злипання клітин у багатоклітинний утвір). Тканина універсуму, ставши мислячою, не завершила ще цикл свого розвитку. Подальший зміст еволюції – це витворення з одиничних людських свідомостей, "зерняток думки", гармонізованої спільноти свідомостей, надсвідомості. Унаслідок цього процесу Земля "огортається цілісною мислячою оболонкою, яка утворює функціонально величезне зерно думки в космічному масштабі". Відбувається "планетизація" людства, тобто його масове згуртування, витворення Духу Землі.

Вирішальну роль тут відіграє точка Омега, вона постає як "першорушій, що попереду", майбутній стан, до якого прагне еволюція ноосфери. До цієї точки тяжіє, у ній підсумовується і збирається в усій своїй досконалості та цілісності велика кількість свідомості, яку на Землі виділяє ноогенеза. "Зернята свідомості" при цьому не втрачають своєї індивідуальності, навпаки – вони підкреслюють глибину та невимовність свого Еgo.

Рушійною силою, що має піднести людство до наджиття, є любов. На противагу механічному об'єднанню через матеріальні форми – захист матеріального добробуту, створення нових галузей виробництва тощо, любов поєднує людські істоти в самій їх суті. Для цього наша здатність любити повинна розвинутися до охоплення всіх людей та всієї Землі, стати всеосяжною.

Щ

об стати об'єктом любові, Універсум має персоніфікуватися для нас, стати особою, до якої ми прагнемо. Тейяр де Шарден робить висновок: “Якась душа витворюється на вершині світу”, у точці Омега. Космічна місія Омеги полягає в тому, щоб покласти початок одностайності мислячих частинок світу та підтримувати її своїм впливом.

Однак Омега може здійснювати таку дію лише в тому разі, коли той, хто любить і кого люблять, якимось чином існує вже тепер. Тобто Омега водночас і виникає в процесі об’єднання свідомостей – і вже виник, існує як передумова цього процесу. Отож, щоб об'єднати в одній точці всі лінії простору та часу, Омега повинен "вислизати" від простору і часу, в якомусь розумінні бути поза ними, іншими словами, Омега є вічною, трансцендентною сутністю. Тобто саме в Омезі зосереджені ті ознаки, які традиційно співвідносять з поняттям Бога. Еволюція світу відбувається від елементарного, розсіяного в матерії, до трансцендентного, "великого стійкого", божистого "вогнища Духу", тобто, по суті, ця еволюція є процесом творення Бога через об’єднання людських свідомостей..

"Таким чином, починаючи із зернят думки, що складають справжні і незнищенні атоми його тканини, Універсум... підноситься над нашими головами в напрямку, зворотному до зникаючої матерії, як Універсум, що збирає та зберігає не механічну енергію, як ми вважали, а особистостей. Одна за одною, як безперервне випаровування, вивільнюються навколо нас "душі", несучи вгору свою невимовну ношу свідомості". Це є "кінець світу –відділення свідомості від ї матеріальної матриці, щоб віднині мати можливість усією своєю силою спочивати в Богові–Омезі".



Питання 5 / а.

Поняття “духовне”, “ідеальне” в різних напрямах класичної і некласичної філософії вживають у різних значеннях:





  1. об’єктивно існуючі нематеріальні сутності (ідеї), які є вічними незмінними прообразами речей; ідеальне – це діяльність “світового розуму”, який споконвічно закладений в основу всього сутнього й впорядковує світ, виявляючись у бутті речей у формі законів природи та людського суспільства.

  2. притаманна всьому сутньому енергія, яка витворює речі і завдяки якій світ є хаотичним потоком вічного самооновлення.

  3. свідомість як потік переживань людиною свого буття у світі, він складається із суб’єктивних психічних вражень, які людина хибно вважає об’єктивними характеристиками самої дійсності.

  4. сфери свідомого і несвідомого в людині та людському суспільстві як здатність виражати об’єктивний та суб’єктивний зміст буття у формі психічних переживань.

У філософській думці ХІХ – ХХ ст. склалися два підходи до тлумачення свідомості:

  1. Марксизм, аналітична філософія, прагматизм прагнуть пояснити сутність та зміст свідомості зовнішніми щодо неї причинами, умовами, факторами.

  2. Феноменологія (Е. Гуссерль) ставить своїм завданням пояснити свідомість, виходячи з неї самої.

М

арксистський матеріалізм стверджує, що свідомість – це властивість високоорганізованої матерії – людського мозку, вона є суб’єктивним образом об’єктивного світу, суб’єктивною реальністю. Саме мозок є органом свідомості, а свідомість – функцією людського мозку.

О

браз зовнішньої речі є суб’єктивною реальністю на противагу об’єктивній реальності, частиною якої і є зовнішня річ. Матеріалізм розглядає свідомість як “суб’єктивний образ об’єктивного світу”, тому уявлення, поняття, думки є суб’єктивні за способом виразу і об’єктивні – за своїм змістом.

Те, що свідомість є “суб’єктивним образом об’єктивного світу”, зумовлене, згідно з матеріалізмом, притаманною всій матерії властивістю відображення.

П


ід відображенням розуміють властивість кожної матеріальної речі, взаємодіючи з іншими речами, змінюватися під впливом цієї взаємодії та зберігати інформацію про характеристики речей, які на неї діяли. Міра складності відображення залежить від рівня організації матерії. Спираючись на дані природничих наук, можна виокремити відображення в неорганічній та в органічній природі, на рівні рослинного, тваринного життя та людини. Через таку взаємодію речей та явищ здійснюється передача енергії та інформації. Інформація передовсім виражає міру впорядкованості системи, що взаємодіє з іншими.

Щодо особливості відображення в живих системах, слід зазначити, що вихідним пунктом його розвитку є подразливість і чутливість, яка здійснюється у формі збудження та вибіркової реакції організму.

Взаємодіючи зі середовищем, живий організм одержує життєво важливу інформацію, на основі якої здійснює інтеракції. На найвищому рівні тваринного життя організм здатний відображати зв’язки чинників, значущих для виживання, і будувати свою поведінку, упереджуючи певні події в навколишньому середовищі.

М


арксистський матеріалізм прагне пояснити походження свідомості, такими чинниками, як вплив праці та мови. Логіка дії рук з часом ставала логікою руху думок. Усе це відбувалося в доісторичну епоху. Вирішальну роль у виникненні свідомості відіграли два чинники: предметно-практична діяльність та соціальна організація, яка забезпечила принципово новий спосіб збереження та передачі інформації. У зв’язку з цим марксистська філософія наголошує, що свідомість не пасивно споглядає світ, а є активним відображенням об’єктів дійсності, як вони постають у діяльності людини.

Особливим видом діяльності для цієї філософії є мова. Суть мови полягає в тому, що слова виступають як знаки, пов’язані з певними предметами та з духовними явищами, і стають засобами відображення значень речей, явищ та їх властивостей. Це й дозволяє мові бути воднораз знаряддям мислення й засобом спілкування. Мова і свідомість перебувають в органічній єдності, де ідеальний зміст набуває матеріальної форми слова.

Представник американської філософії прагматизму Д. Мід. надає особливої ваги соціальній активності людини. Він обстоює думку, що свідомість є внутрішньою стороною соціального досвіду людини, яка формується на основі поведінки людини. А тому науково пояснити явище свідомості можливо лише в термінах поведінки. В

ихідним поняттям теорії Міда є “соціальний акт”. Необхідними умовами існування свідомості є наше “Я” і спільнота. Формування “Я”-свідомості здійснюється в спільноті через людське спілкування за допомогою мовних символів. Щоб зрозуміти соціальну сутність та роль мови у становленні та функціонуванні свідомості, Мід звертається до прамови, а саме – мови жестів. Жест як елемент “соціального акту” – це елемент поведінки, початкова стадія дії. У спільноті жести тоді набувають соціальних значень, коли індивід починає реагувати на свій жест так само, як на нього реагують інші люди. Так само індивід чинить і на основі “звукових жестів”, тобто слів.. Як жест, так і слово (звуковий жест) завжди є певним символом, що несе на собі якесь значення. Значення виявне як готовність індивіда здійснити певну реакцію. Значення – це і є структурні елементи свідомості.



Питання 5 / б.

У ХХ ст. з’явилася концепція феноменології Ф. Брентано (1836 – 1917), яка стала предтечею феноменології Е. Гуссерля. Брентано основною ознакою психічних феноменів вважає інтенціональність, тобто їхню спрямованість на зовнішні предмети: тоді як фізичний об’єкт не спрямований ні на що, він є безвідносним буттям самим у собі,

С

відомість, вважає він, завжди спрямована на щось зовнішнє по відношенню до неї самої. Учення про інтенціональність у Брентано слугує для того, щоб відрізнити від фізичних речей внутрішній досвід, предметом якого є психічні феномени, які свідомість переживає як очевидності, тобто реальності, які не потребують пояснень та обґрунтувань, нічого за собою не приховують. У такий спосіб формується предмет новітньої феноменології – він включає в себе зміст та структуру свідомості.

П

ідхід до свідомості, що його запропонував Е. Гуссерль, відрізняється тим, що намагається розкрити природу та сутність свідомості не через зовнішні щодо неї чинники, а виходячи з її, свідомості, власного змісту: неможливо пояснити свідомість, досліджуючи те, що свідомістю не є (тобто через відображення зовнішніх речей, які вона містить подібно до дзеркала). Гусерль вважає науковим лише розгляд свідомості як реальності, що сама себе зумовлює, він пропонує аналізувати свідомість як самодостатню, ні від чого незалежну сферу надзвичайно специфічних явищ. Предметом дослідження має бути свідомість, але не така, що відображає навколишню дійсність, а чиста свідомість, тобто взята поза жодним зв’язком із зовнішніми речами.

Для цього він застосовує метод феноменологічної редукції: зміст речей, що прийшов у свідомість іззовні через відображення належить “винести за дужки”.

Процедура редукції вимагає відкинути й наявні погляди, вчення, наукові теорії й нарешті абстрагуватися від того, що є предметом дослідження. У результаті такої процедури ми одержимо “феноменологічний залишок”, а саме – свідомість, звільнену від будь-яких зв’язків із зовнішнім світом, але наповнену своїм власним збереженим змістом.

Процедура редукції полягає в мисленому ототожненні індивідом себе з «трансцендентальним суб’єктом» – тобто глибинним шаром людської суб’єктивності, який лежить “по той бік” конкретного індивідуально-особистісного досвіду людини, - загальнозначущим змістом свідомості. Це означає, що свідомість суб’єкта досягла такого щабля самоусвідомлення, на якому вона постала як загальнолюдська свідомість, або “чиста свідомість”.

Якщо класична гносеологія розглядала пізнання як зв’язок суб’єкта з речами зовнішнього світу, то феноменологія в ньому акцентує увагу на саморозумінні людини. Саме в цих глибинних структурах як “чисті сутності”, не виведені із жодного емпіричного досвіду, Гуссерль вбачає фундаментальні основи уявлень людини про світ.

. Чиста свідомість виявляється не свідомістю, очищеною від предметів, навпаки, вона вперше виявляє свою істинну предметність:

у ній, свідомості, немає нічого, крім значень (або смислів) реальних, уявних або ілюзорних предметів.

Сутність свідомості розкривається, таким чином, не як відображення відомих або виявлення ще не відомих властивостей предмета, а



як «база даних» значень предмета, які перебувають у свідомості «до будь-якого особистого досвіду».

Виявлені за допомогою феноменологічного методу очевидні сутності мають свої корені, за Гуссерлем, у донауковому, позанауковому світі повсякденного життя та здорового глузду.

Коли ми виносимо за дужки “існування світу” (здійснюємо редукцію), то в жодному разі не заперечуємо об’єктивного існування світу та існування інших людей.

Оскільки людина сприймає світ разом з іншими, то в її свідомості образ світу існує не як її власний синтетичний образ, а як інтерсуб’єктивний, що існує для кожного, як світ, що у своїх об’єктах доступний кожному.



Головна ідея феноменології полягає в тому, що

не емпірично сприймані об’єктивні речі диктують нам те, що ми думаємо, вважаємо, переживаємо, а

ми самі надаємо речам тих значень, які зумовлені нашими бажаннями, життєвими цілями, інтересами,

потребами, ціннісними орієнтаціями.
Ці значення утворюють наш “життєвий світ” – сферу суб’єктивних феноменів: смислів, які ми засвоїли разом з мовою та соціальним досвідом, одержаним від інших людей у процесі виховання ще до того, як почали здобувати свій власний, особистий досвід.

Таким чином, Гуссерль утверджує первинність суб’єктивного “життєвого світу” і ставить завдання повернути філософію до пекучих питань людського існування.



Питання для самоконтролю

  1. Який зміст має категорія «буття»?

  2. Які підходи до розуміння субстанції існують у класичній філософії?

  3. Охарактеризуйте поняття «матеріалізм», «ідеалізм», «дуалізм», «паралелістичний монізм».

  4. Чому в кінці XIX ст. падає інтерес філософів до натуралістичної онтології?

  5. Хто з філософів стверджував: "у світі немає нічого, крім матерії, що рухається"?

  6. У чому суть "основного питання філософії" за марксизмом?

  7. Які форми руху матерії описує марксизм?

  8. У чому суть кризи у фізиці, яка призвела до виникнення «фізичного ідеалізму»?

  9. У чому суть визначення матерії Леніним?

  10. Аргументуйте твердження: світ не розумний, він абсурдний за своєю природою.

  11. Аргументуйте тезу Сартра: переживати повсякчасне розчарування – означає мати тверезу, нормальну та істинну свідомість.

  12. Аргументуйте тезу: людина несе весь тягар світу на своїх плечах. Яка філософська течія її висунула?

  13. Для якого філософського напряму головне питання онтології – питання про смисл буття, а не про його сутність. Чому?

  14. Охарактеризуйте зміст поняття «екзистенція» як "справжнє буття".

  15. За екзистенціалізмом, де може людина знайти смисл, який вона шукає в речах навколишнього світу?

  16. За Ясперсом, що є "справжнє існування" людини?

  17. За Ясперсом, чому людині не варто шукати в історії свого призначення?

  18. Поясніть, за Вернадським, суть поняття ноосфери та передумови її утворення.

  19. У чому, за Тейяром де Шарденом, полягає зміст еволюції універсуму?

  20. Які щаблі (етапи) еволюції проходить Всесвіт у своєму розвитку, за Тейяром де Шарденом?

  21. Як ви розумієте твердження Тейяра де Шардена: “Якась душа витворюється на вершині світу”?

  22. У яких значеннях філософи вживають поняття “духовне”, “ідеальне”?

  23. Яка філософська течія визначає ідеальне як суб’єктивний образо об’єктивного світу? Розкрийте суть цього визначення.

  24. Якими чинниками пояснює марксистський матеріалізм походження свідомості?

  25. Поясніть зміст тези «неможливо пояснити свідомість, досліджуючи те, що свідомістю не є». Хто і з якою метою формулює цей принцип?

Тема 5. Проблеми пізнання та істинності наукового знання у філософії (4 год.).

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка