Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво»



Сторінка2/12
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

План


  1. Філософія Середньовіччя

  2. Філософія Відродження

  3. Філософія Нового часу

Питання 1.

Філософія Середньовіччя розгортає свій зміст у річищі ідей християнської теології. Вона обіймає період у майже півтори тисячі років – від перших століть Нової ери до – XV ст. Хронологічно її розвиток можна поділити на такі періоди:



    • патристика, в якій можна виділити два підперіоди: перший – апологетичний, коли закладаються основи християнської догматики з утворенням єдиної церкви (до 325 р., коли відбувся Нікейський собор), і другий – систематичний, коли розробляються догматика і філософія (до VIII ст.);

    • схоластика, яка триває з ІХ до ХV ст. і розпадається на три періоди: ранню схоластику (ІХ – ХІІ ст.), розквіт схоластики (ХІІІ ст.) і пізню схоластику (XIV – XV ст.).

Центральна проблема філософії – проблема взаємовідносин людини та світу – у середньовічній філософії набирає специфічного змісту: це взаємовідносин Бога, людини та світу. У такій формі у свідомості тогочасних європейців формуються нові поняття та принципи світосприйняття. Головні з них такі:

  • Окрім фізичних речей та явищ, які ми сприймаємо чуттєво, існує надчуттєва, ідеальна реальність. Це вища форма буття, «істинне буття».

  • Таким чином світ, в античному світосприйнятті цілісний, розпадається на два протилежні світи:

  1. Земний – тілесний, скінчений, оманливий, гріховний, в якому людина перебуває тимчасово і її душа, по суті, проходить випробовування

  2. Небесний – духовний, вічний, істинний, чистий, благий, який знаходиться поза межами тілесного життя.

  • Завдання людини – зробити правильний вибір між цими двома світами.

У такій формі у свідомості людей формуються дуже важливі поняття:

    • Свобода: людина сама чинить вибір, навіть Бог не може врятувати її душу без її участі.

    • Відповідальність: за неправильний вибір вона понесе покарання, бо це є гріх.

    • Особистість: Я персонально здійснюю вибір і несу за нього відповідальність, ніхто не може зняти з мене цей обов’язок.

    • З’являється поняття історії – це шлях людства від створення світу до кінця світу, після якого ті, хто на це заслужив, здобудуть вічне життя у Царстві Божому. Таким чином історія осмислюється як процес незворотних змін, як поступальний рух, який має мету, перспективу світлого майбутнього.

Утверджуючи переконання, що істинне буття людини – це її духовне буття, християнська теософія (від Теос – Бог) скеровує увагу філософів середньовіччя на дослідження внутрішнього, духовного світу людини, на освоєння безмежних глибин людської душі.

Ідея що Бог є творцем світу також слугує дуже важливим орієнтиром для філософських роздумів: у сприйнятті середньовічних філософів формується розуміння світу як такого, що має вічну, непохитну основу, побудований на засадах добра; світу, в якому , в кінцевому підсумку, все має бути правильно.



Друга з основних проблем середньовічної філософії – проблема співвідношення віри та знання. Осмислення її протягом століть пройшло шлях від ствердження несумісності, взаємовиключення філософії і релігійної віри до учення про те, що вони нерозривно пов’язані між собою.

Речником першого підходу був Квінт Септимій Тертулліан (160 – 230). Логіка його осмислення проблеми віри та знання випливає з важливого постулату християнства: людина рятує свою душу вірою в Бога. Її заслуга у вірі тим більша, чим тяжче їй повірити, тобто чим менше вкладається те, в що вона вірить, у рамки здорового глузду. Звідси випливає принцип Тертулліана: Credo, quia absurdum est” – “Вірую, тому що це є абсурдно”. Якщо ж людина знає, розуміє те, в що вірить, її віра знецінюється, бо не потребувала від людини зусиль. Тому, на думку Тертулліана, християнство зробило непотрібним наукове знання, яке містила в собі антична філософська спадщина: “Нам після Христа не потрібна жодна наука; після Євангелії не потрібне жодне дослідження”.

Пороте в подальшому розвитку філософської думки ставлення до співвідношення віри та знання змінюється. Найвидатніший із отців церкви Аврелій Авґустин (354 – 430) у своїх творах уже розглядає можливості для того, щоб віднайти надійну основу й правильний шлях пізнання. Метою пізнання, за Августином, є Бог, бо Він містить у собі істину, є найвищим благом і причиною будь-якого блага. Філософ висуває і докази існування Бога, таким чином він звертається до розуму людини, шукаючи в ньому опору для віри.

Якщо Тертулліан вважає філософів єретиками, то Августин звертається до філософії, щоб розумово осмислити християнське вчення. На його думку, найближче підходить до християнської віри платонівська філософія, тому він відіграв дуже важливу роль в утвердженні неоплатонізму як провідної традиції доби патристики. За Августином, Бог є ідеєю світу в тому значенні, в якому поняття «ідея» вживає Платон: Бог несе у собі ідеальний зразок реального світу. Він є також потужною духовною енергією, яка з себе випромінює світ: світ є еманацією Бога. Важливо, що Він не лише створив світ, а постійно зберігає й творить його – Августин висунув учення про перманентне творення світу Богом.

Філософія Авґустина – вершина патристики, яка забезпечила спадковість між філософією Платона й філософською думкою середніх віків, утвердивши в ній дві провідні тези:


  • Істинне буття – це буття ідей, а не речей;

  • Істину людина знаходить у своєму серці.

Неоплатонічна лінія панувала у середньовічній філософії протягом усієї доби патристики, і лише в період зрілої схоластики відбувся докорінний поворот до нової моделі філософії, яку створив у ХІІІ ст. Тома.

Тома Аквінський (1225 – 1274) пристосував філософію Аристотеля до вчення католицької церкви і таким чином створив християнську філософію, яка до наших днів існує як офіційна філософія римо-католицької церкви (з ХХ ст. у формі неотомізму).

Тома чітко розмежував сферу науки та віри: наукове знання – це знання про світ, і воно повинно бути об’єктивним і правильним. Але хоча наукове знання об’єктивне та істинне, однак воно не може охопити все, тобто не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, що не може осягатися розумовим пізнанням – це сфера віри, яка є недосяжною для філософського знання та розуму. Тому предметом філософії є “істини розуму”, а предметом теології – “істини Об’яву”.

Проте між наукою та вірою, філософією і теологією немає суперечності, християнські істини стоять вище за розум, але не суперечать йому. Джерелом будь-якої істини є Бог, тому не може бути принципової суперечності між Об’явом і розумом. І хоча не всі “істини Об’яву” можна довести раціонально, та це не означає, що вони неправдиві чи суперечать розумові: вони “надрозумні”, але не “протирозумні”. Обмежений людський розум стоїть нижче від мудрості Бога, тому і філософія нижча від теології, вона є “служниця богослов’я”.

Питання 2.

Доба Відродження – це час, коли відбувається поступова, але докорінна зміна світоглядних орієнтирів.

Причини цієї зміни:



  • Легітимізована в добу пізньої схоластики настановленість на пізнання природи вилилася в низку відкриттів у сфері природознавства. Раз пізнавати природу можна, не заборонено – наукове пізнання іде наростаючим потоком. Нові тенденції в науці знайшли своє втілення в творчості Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.), Ніколая Коперника (1473 – 1543 рр.), Йогана Кеплера (1571 –1630 рр.) та Ґалілео Ґалілея (1546 – 1642 рр.).

  • Виявляється, що застосування результатів пізнання у практичній діяльності дає безперечну велику користь – так виникають перші паростки майбутньої природознавчої науки та індустріального виробництва.

  • Але нові форми суспільного життя потребують іншої, ніж у середньовіччі, людини – вільної як від жорстких суспільних рамок середньовіччя, так і внутрішньо готової до ініціативи, самореалізації, підприємництва, особистої відповідальності.

Філософські ідеї Відродження розвинулися у трьох основних напрямах:

  1. Гуманізм

Ренесанс – Відродження – є відродженням чого?

Це звернення до античного ідеалу людини, в якому нова доба віднаходить надзвичайно важливі для себе характеристики:



  • У ньому гармонійно поєднуються духовне й тілесне, тіло людини – це, так само, як і душа, творіння Боже, тому воно прекрасне і дане людині на добро.

  • Утверджується право людини на щастя в земному житті.

  • Формується нове поняття свободи: вона може виявлятися не лише у внутрішньому, духовному світі, але й у повсякденній практичній діяльності людини, її творчості, реалізації її таланту, знань, волі.

  • Людина як істота творча у своїй значущості підноситься до рівня Бога.

Цей напрям у мисленні доби Відродження виражається поняттям гуманізм – це ставлення до людини як до найвищої цінності.

Засновником італійського гуманізму вважається Данте Алігєрі (1265 – 1321 рр.). У творі “Божественна комедія” він по-новому осмислює співвідношення Бога та людини: не протиставляє їх, а бачить їх у взаємній єдності, вбачає в людині творчі сили, що дорівнюють силі Провидіння Божого.



Франческо Петрарка (1304 – 1374 рр.) у своїх творах підносить ідею активної самореалізації людини.

Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.) наголошував на природній сутності людини, вважав, що доброчинним є все що відповідає природним нахилам людини, тому земні утіхи, на його думку, не є аморальними.

  1. Нові соціальні ідеї.

Нові моделі життя потребували також нових форм стосунків між людьми, тому філософська думка Відродження

висуває принципово нові соціальні ідеї.

Середньовічне суспільство являло собою жорстку ієрархію, в якій доля кожної людини від народження до смерті була визначена її місцем на щаблях цієї ієрархічної системи. Нова система цінностей, навпаки, орієнтується на ідею рівності всіх людей: виникають перші теорії утопічного комунізму – їх висувають Томас Мор (1478 – 1535), Томмазо Кампанелла (1568 – 1639 рр.). Гуґо Ґроцій (1583 – 1645) формулює теорію природного права, за якою всі люди від народження, в силу однієї-єдиної заслуги – того, що вони народилися людьми – мають рівні невід’ємні права. Головні з них – право на життя, свободу, власність.



  1. Натурфілософія

Пізнаючи природу, мислителі доби Відродження відкривають у ній такі якості, на яких не фіксували увагу їх середньовічні попередники. Природа постає як вічна, нестворювана і незнищенна, нескінченна в просторі, гармонійна і цілісна в усій багатоманітності своїх проявів, така, що перебуває в процесі постійного самооновлення, самотворення. Ці риси: вічність, гармонія, творча потуга – дотепер були винятковими ознаками Бога на противагу скінченному, створеному і повністю залежному від Промислу Божого земному світові. Нове бачення природи виливається у специфічну натурфілософію (філософію природи) – пантеїзм, ототожнення Бога і природи.

Пантеїстичні вчення розвинули у цю добу Джордано Бруно, (1548 – 1600 рр.), Ніколай Кузанський (1401 – 1464 рр.). Мислителі Відродження стверджують, що Божистий духовний початок перебуває у самій природі, невіддільно злитий з її фізичною, матеріальною основою. Цей духовний початок, який Джордано Бруно називає Душею світу, є джерелом саморозвитку, постійного руху і самооновлення природи. Суперечливу єдність Божистого та природного у світі та в людині Ніколай Кузанський осмислює в ученні про збіг, співпадіння найбільшого й найменшого в нескінченному: «абсолютний максимум» (Бог) та «абсолютний мінімум» (природа) виявляються тотожними у процесі нескінченного поширення Бога у Всесвіті. Так само «абсолютний максимум» та «абсолютний мінімум» поєднуються в мікрокосмосі, в людській істоті.



Питання 3.

Добу Нового часу як історичний період в житті Європи визначають у хронологічних рамках XVII – І половини ХІХ ст. Слід наголосити, що особливості цієї доби у сфері науки, культури, техніки, філософії поступово формувалися вже в часи Ренесансу. Світоглядні зміни, які у добу Відродження помалу визрівали у надрах старої системи мислення, у Новому часі виявилися з усією повнотою у новій системі життєвих орієнтирів:



  • Якщо для середньовічної людини головною опорою у світі була віра, то в добу Нового часу утверджується протилежне переконання: “Знання – то сила!”. Мета пізнання набула прагматично-ділового характеру: «Опануй природу в ім’я користі й успіху самого життя». При цьому перевага віддається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті. Позитивізм стає однією з істотних рис цієї доби.

  • Якщо середньовічна людина вважала Бога головною силою у світі, а Божисте Провидіння – суб’єктом всіх подій і явищ, то тепер людське «Я» стає основним принципом і вихідним пунктом філософування, джерелом духовності і шляхом для того, щоб осягнути Бога.

Якщо для середньовічних мислителів головним предметом роздумів були духовні основи буття людини й світу, то тепер головним зацікавленням як науки, так і філософії стає природа. А тому наукове знання свого найвищого злету досягає у той період у природознавстві; натурфілософія як умоглядне цілісне витлумачення природи поступається практичному завданню – розробці ефективних способів пізнання природи

Гносеологічні проблеми опиняються у центрі уваги філософії:

вона вбачає своє завдання в тому, щоб зробити наукове пізнання максимально ефективним.

З цією метою філософи Нового часу шукають відповіді на низку питань щодо сутності пізнавального процесу:



1. Що є джерелом наших знань?

На це питання мислителі Нового часу дають різні, часто протилежні відповіді, проте наголосимо: ці суперечності походять не від недостатнього розуміння предмету, а від того, що кожен з них починає досліджувати процес пізнання зі свого боку.



  • Емпірична лінія у новочасній теорії пізнання виходить з твердження: немає нічого в розумі, чого перед тим не було б у відчуттях. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626) у своєму творі «Новий Орґанон» стверджує, що джерелом знання є емпірія, досвід, що спирається на експеримент. Він не применшує значення розуму в пізнанні, але вважає його подібним до дзеркала, яке відображає навколишні речі й бере від них свій зміст.

  • Раціоналістичний напрям у теорії пізнання, вирішальну роль в утвердженні якого відіграв французький філософ Рене Декарт (1596 – 1650), спирається в розумінні джерел знання на протилежний підхід: у розумі є щось, чого немає й не може бути в чуттєвому досвіді це знання загального та необхідного (емпіричний досвід, навпаки, дає нам знання одиничного та випадкового). У розумі людині від народження містяться самоочевидні істини, що не потребують доведення, і з них за допомогою логіки ми виводимо всі потрібні нам конкретні висновки. Істинне знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму.

2. Як відрізнити істинні знання від хибних уявлень?

З цією метою Декарт вводить у теорію пізнання принцип сумніву: лише те знання можна вважати істинним, яке було піддане сумніву і витримало це випробовування.

За допомогою принципу сумніву Декарт прагне обґрунтувати не лише конкретні істини наукового знання, але й відповідь на центральну проблему філософського осмислення світу: що реально існує? Що є істинним буттям?

Пошук відповіді на це питання починається саме з універсального сумніву: будемо сумніватися абсолютно в усьому, щоб з’ясувати: що за таких умов залишиться безсумнівним. Не тяжко, разом з Декартом, зробити висновок: якщо я сумніваюся в усьому, безсумнівним залишається лише одне: я сумніваюся. А яким чином існує мій сумнів? – у формі думки: «Я сумніваюся». Хто ж це має таку думку? – Я. Таким чином, єдиним безперечно існуючим є думка, і лише через те, що Я думаю, Я можу переконатися у власному існуванні: «Мислю, отже існую» – «Cogito, ergo sum».

І Декарт, і Бекон дотримуються переконання: не досить мати добрий розум, головне – вміти його застосовувати. Для того, щоб правильно вести свій розум, слід мати ґрунтовно розроблений спосіб його застосування, або метод.


  • Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при виведенні висновків про конкретне із загальних засновків..

  • Бекон, для того, щоб розум не став «кривим дзеркалом», розвиває індуктивний метод – систему логічних процедур для переходу від фактів емпіричного досвіду до теоретичних висновків про загальне.

Онтологічні проблеми у новочасній філософії знаходять своє місце у роздумах мислителів про першооснову всього сущого (субстанцію).

В осмисленні проблеми субстанції можна побачити певні етапи, які показують принципові зміни у розумінні філософами будови світу:



  • Декарт, на відміну від мислителів доби Відродження, які розглядали духовний та матеріальний початок у природі в нерозривній єдності, розрізняє дві самостійні субстанції: по-перше, душа – психічна субстанція та, по друге, тілесна, фізична субстанція. Такий підхід називається «дуалізм» від лат. duails – подвійний або «психофізичний паралелізм»: психічне та фізичне існують паралельно – тобто вони ніколи не перетворюються одне в одне. Психічна субстанція має своїм атрибутом, тобто невід’ємною властивістю, мислення, тілесна субстанція – поширеність у довжину, ширину та глибину – протяжність. Душа й тіло є субстанціями створеними. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших. Проте, якщо Бог присутній в людині, в її душі і є глибинною сутністю людського «Я», то в природі існує лише протяжна субстанція, у природі Бога нема. Таке розуміння природи поклало початок формуванню в свідомості європейців уявлення про те, що основне завдання людини щодо природи – підкоряти її своїй владі й беззастережно привласнювати все, що вона має.

  • Передчуваючи загрози, що їх несе в собі протиставлення духовної та тілесної субстанцій, Бенедикт (Барух) Спіноза (1632 – 1677) захищає існування єдиної субстанції, яка поєднує в собі як Декартову «річ мислячу», так і «річ тілесну». Такою єдиною першоосновою усього сущого є Бог. Головна характеристика субстанції – те, що вона, на відміну від усіх інших речей, не має своєї причини поза собою, вона сама є причиною самої себе – «causa sui». Мислення та протяжність тілесних речей виступають, за Спінозою, двома атрибутами єдиної субстанції.

  • Незважаючи на цю спробу зберегти у філософії Нового часу розуміння єдності духовного та матеріального початків, низка французьких філософів ХVІІІ століття – П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро, Г. Ламетрі роблять наступний крок у напрямі, започаткованому Декартом. Їх мета – пояснити природу, виходячи з сутності самої природи, з її фізичних законів. Тому вони повністю відкидають духовний початок: «не існує нічого, окрім матерії». Якщо у пантеїстичній картині світу доби Відродження, а пізніше – в онтології Спінози, духовний початок, який проймає собою всі матеріальні речі та явища, був рушійною силою їх саморуху, самооновлення, то у французьких матеріалістів єдиними законами, що зумовлюють буття світу, є закони природи і, зокрема – закони класичної механіки, сформульовані І. Ньютоном. За першим законом класичної механіки, якщо на тіло не діють зовнішні сили, воно перебуває у стані спокою або рівномірного прямолінійного руху (який, по суті, є варіантом стану спокою). Таким чином, відірвавши матеріальну субстанцію від ідеальної, звівши першооснову всього сущого до рівня фізичного субстрату, що існує за законами фізики, французькі матеріалісти втратили основу для пояснення для саморозвитку світу, його безперервного руху. Цю непослідовність вони намагаються виправити, звертаючись до теорії деїзму (першопоштовху) – світ, за їхнім твердженням, одержав перший імпульс руху від Бога, проте надалі він рухається без Божого втручання за законами механіки.

Питання для самоконтролю

    1. Якою є центральна проблема середньовічної філософії?

    2. Як розв’язує середньовічна філософія проблему співвідношення віри та знання?

    3. Як аргументує Тертулліан свою тезу “Вірую, тому що це є абсурдно”?

    4. У чому суть неоплатонізму як провідної традиції доби патристики?

    5. Охарактеризуйте основні ідеї Т.Аквінського.

    6. У чому смисл повернення до античного ідеалу людини в добу Відродження?

    7. Охарактеризуйте зміст поняття «гуманізм доби Відродження».

    8. У чому суть пантеїстичного вчення мислителів доби Відродження?

    9. Розкрийте значення переконання: “Знання – то сила!” у новочасній філософії.

    10. Чому гносеологічні проблеми опиняються у центрі уваги філософії Нового часу? Які наслідки це має?

    11. У чому суть емпіричної лінії у новочасній теорії пізнання?

    12. У чому суть раціоналістичного напряму в новочасній теорії пізнання?

    13. Які онтологічні проблеми розглядалися у новочасній філософії?

    14. Які етапи можна побачити в осмисленні проблеми субстанції у новочасній філософії?



Тема 3. Німецький класичний ідеалізм

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка