Навчальний посібник за змістом навчального матеріалу відповідає базовому курсу кафедри суспільних наук



Сторінка9/13
Дата конвертації06.11.2016
Розмір2.01 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Для готичної архітектури характерні :

  1. Грандіозна висота ,

  2. Витіснення стіни великими просторовими вікнами ,

  3. Площинна поверхня стін зникає під “кам’яним мереживом” скульптурою, що оздоблює стіну,

  4. Виникнення книги і книжкового мистецтва.

Понад три століття протрималась готика у Франції .У своєму розвитку вона пройшла три періоди:

  1. Рання готика –остання третина ХІІ і перша четверть ХІІІ ст.;

  2. Зріла або висока готика –з 20-х років до кінця ХІІІ ст.;

  3. Пізня готика –ХІV –XV ст..

Найбільшим храмом періоду ранньої готики був Собор Паризької Богоматері – п’ятинефний храм вміщував до 9000 людей. Будівництво його розпочато в 1163 році і завершено в 1208 році. Архітектори Жан де Шель і П’єр де Монро. Західний фасад своєю конструкцією був прикладом для багатьох наступних соборів: над трьома перспективними порталами послідовно підіймається так звана галерея королів, три великих вікна з “розою” посередині, дві вежі. Усі частини прикрашені стрільчатими арками. В конструкції Собору Паризької Богоматері чітко простежуються основні принципи готики: нерв’юрне стрільчате склепіння центрального нефу, висота якого 35 м, стрільчаті вікна, аркбутани.

Сприйняття інтер’єру готичного храму сучасною людину відрізняється від того містичного екстазу, з яким були пов’язані естетичні переживання людей середньовіччя. Нам ясно відчувається художня сила, краса і багатство просторових форм і ритмів, що розгортаються подібно багатоголосій пісні, іноді суворо урочистій, а іноді ліричній, мрійливій і радісній.



Скульптура готики. Тематикою скульптурних творів, що оздоблюють фасади соборів є: статуї святих і алегоричні постаті; кращі із них відмічені одухотвореною красою, урочистістю поз і жестів; в інших частинах будівлі –чисельні світські зображення – сцени праці, сатиричні образи, фантастичні фігури звірів (химери).

Італійське Відродження. Відродження(з фр. Ренесанс, італ ”ринашименто”) цей термін вперше був запроваджений Джотто Вазарі, архітектором, живописцем і істориком мистецтва ХV ст. для визначення історичної епохи, перехідної від середньовічної культури до культури Нового часу (в Італії 14-16 ст., в інших країнах Європи кінець 15-16 ст.).



Представники гуманізму італійського Відродження піддали критиці всю систему феодального світогляду. Вони відкинули церковні догми, виступили проти контролю церкви над діяльністю людини, заперечували церковну проповідь аскетизму, стверджували право людини на земне щастя. Саме в цей час було висунуто гасло “Я людина, і ніщо мені не стороннє!”.

Художники і письменники намагаються правдиво зображувати природу і людину саме людину, обдаровану безмежними творчими можливостями, здатної змінити оточуючий світ. І тому виникає у цей час така гаряча зацікавленість до античності, її культури і мистецтва. Архітектори, скульптори, живописці намагаються у своїй творчості відродити традиції майстрів античності (звідси і термін Відродження чи Ренесанс).



Високий Ренесанс у Середній Італії. Мистецтво цього часу було осяяне ідеями гуманізму, вірою в творчі сили людини, в безмежність її можливостей, в розумний устрій світу, торжество прогресу. В мистецтві на перший план висуваються проблеми громадянського обов’язку високих моральних якостей, подвигу, образу прекрасної, гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини –героя, що зміг піднятися над рівнем повсякденності. Пошук такого ідеалу і призвів мистецтво до синтезу, узагальнення, до розкриття загальних закономірностей явищ, до виявлення її логічної взаємодії.

Леонардо да Вінчі (1452-1519)був першим художником, що наочно втілив ці ідеї. Найвище відображення геній Леонардо віднайшов у портретному живописі. У своїх портретах художник досяг особливого враження емоційної багатозначності, завдяки чому його образи безмежні у пізнанні і відкривають глядачеві нові і нові сторони душі, розуму, внутрішнього світу людини.

Основні твори живопису.

  1. Автопортрет

  2. Мадонна Бенуа ,

  3. Дама з горностаєм ,

  4. Мадонна Літта ,

  5. Фреска “Таємна вечеря”

  6. Портрет Мони Лізи Джоконди тощо.

Однією із найбільш знаменитих картин у світі є портрет жінки купця дель Джокондо Мони Лізи. Про портрет написано сотні сторінок: як Леонардо влаштував сеанси запрошуючи музикантів, щоб не згасла на обличчі моделі усмішка, як довго працював над портретом, як намагався досконало передати кожну рису цього живого обличчя. Головна ідея портрету-відчуття власної значимості .високе право на самостійність духовного життя. Ніжна усмішка Мони Лізи в поєднанні з відкритим поглядом розумних, ледь глузливих очей розкривають протиріччя, невиразність і багатогранність її натури. Саме ця невловимість прихованих відчуттів заставляють багатьох критиків вважати образ Мони Лізи загадковим і таємничим.

Ідеї монументального мистецтва Відродження, у яких злились традиції античності і дух християнства, віднайшли найбільш яскраве відображення у творчості Рафаеля (1483-1520). У його мистецтві віднайшли зріле вирішення два основних завдання: пластична досконалість людського тіла, яке відображувало внутрішню гармонію всебічно розвиненої особистості, у чому Рафаель наслідував античності, і складна багатоманітність світу.

На протязі усього життя Рафаель шукає образ гармонійно досконалої людини, цей образ він віднайшов в Мадонні, численні зображення цього образу здобули йому всесвітню славу. Заслуга художника полягає в тому, що він зумів відобразити найтаємніші відтінки почуттів в ідеї материнства, поєднавши ліричність і глибоку емоційність з монументальною величчю. Вершина його мистецтва – це “Сікстинська мадонна”. Це був шлях подолання простодушного тлумачення безтурботного і світлого материнського кохання до образу; наповненого високою духовністю і трагізму, побудованому на досконалому ритмі: пластичному, колористичному, лінійному. Але це був також шлях послідовної ідеалізації, проте в “Сікстинській мадонні” це ідеалізуючи начало відходить на другий план і вступає місце трагічному відчуттю, яке випромінюється з цієї ідеально прекрасної молодої жінки з немовлям –Богом на руках, якого вона віддає на спокутування людських гріхів. Погляд Мадонни спрямований повз глядача, сповнений скорботного провіщення трагічної долі сина. Постать Марії з немовлям, чітко вимальовується на тлі неба, поєднана загальним ритмом рухів з постатями св. Варвари і Сікста ІV, жести яких звернені в напрямку Мадонни, як і погляди двох янголів у нижній частині композиції. Постаті їх обєднані загальним золотим колоритом, який ніби символізує боже світло. Але головне –це тип обличчя Мадонни, у якому втілений синтез ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу, що був дуже характерним для світогляду Високого Відродження.

Третій видатний майстер Високого Відродження – Мікельанджело (1475-1564), повне ім’я Мікеланьоло ді Лодовіко ді Леонардо ді Буаноротто Симоні, скульптор, архітектор, живописець і поет. Одна із ранніх робіт – статуя Давида, висотою понад п’ять метрів, яку він створив для своєї рідної Флоренції, бо саме Давид захищав свій народ і справедливо ним правив. Установка цієї статуї перед бутиком уряду Флоренції, мала особливе політичне значення: у цей час, на самому початку ХVІ ст.., Флорентійська республіка, прогнавши своїх внутрішніх тиранів, була сповнена рішучості боротися як з внутрішніми, так і з зовнішніми ворогами. Хотіли вірити, що маленька Флоренція може перемогти, як колись юний мирний пастух Давид переміг велетня Голіафа.


  1. Культура Нового часу. Сучасна західна культура.

Новий час-епоха, яка охоплює період ХVІІ ст., до кінця ХІХ ст.; після цього починається період так званої “новітньої історії”, що триває і по наш час. Це історична епоха, на протязі якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, яка виділила Європу із всього останнього світу і яку виділяють як особливий тип європейської культури. У попередні епохи культура Європи ще не була “європейською” у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно “європейською”, тобто особливим соціокультурним світом, який поєднав би країни Європи на відміну від усіх інших.

Контури неєвропейської культури стали виявлятися у ХVІІ ст. Реформація, що розпочалась в епоху Відродження, була вже зародком культури нового типу. Вона поклала дорогу до переосмислення догматів християнства. Протестантизм самим фактом свого існування утверджував можливість різного тлумачення священного писання. Духовна атмосфера в суспільстві змінилась під впливом писання. Духовна атмосфера в суспільстві змінилась під впливом англійської революції у ХV ІІ ст., а потім французької у ХVІІІ ст. - вони ознаменували настання нової ери у історії Європи і становлення нової європейської культури. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних соціальних відносин. У даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що центр життя –виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився центр міста, де бурхливо почали розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Це призвело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.



Паралельно зі змінами у діяльності відбувались зміни у суспільних стосунках: розвиваються колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникає “велика сім’я”, а натомість з’являється вільний, автономний індивід що є засадою явища під назвою “буржуазний індивідуалізм”. Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя. Зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбуваються величезні зміни у розвитку наукового природознавства і філософії. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження і експерименти і користування математичною мовою. Саме на цій основі Ньютон створив класичну механіку. Основою філософського пізнання для Ф.Бекона, Т.Гобса, Ф.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца та інших стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти. Відбулись суттєві зрушення і в сферах духовного життя:

з’являється мистецтво в його розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

народжується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов .промислова архітектура ;

виникають національні Академії наук, з’являються перші газети та часописи, у тому числі і наукові, з’являється міський транспорт.


Все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

світ тепер розглядається як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина –як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт активності;

світ постає в якості нескладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його;

природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

З ХVІІ ст. бере початок і інша особливість культури Нового часу –її багатонаціональність, багатомовність. Середньовічна латинь вступила місце національним мовам; і це, з одного боку, збагатило європейську культуру традиціями і досвідом народної творчості, а з іншого – зробило досягнення культури більш доступним для народів Європи. Розпочався підйом національних культур, що стало базою розвитку загальноєвропейської культури, єдиної у своїй багатоманітності. Живописці Рубенс, Рембрандт, Веласкес, Гойя, Пуссен, драматурги Лопе де Вега, Мольєр, композитор Глюк, ”батько нової педагогіки” Ян Амос Коменський –творчість кожного з цих геніїв ХVІІ ст. національна і разом з цим складає досягнення всієї європейської культури в цілому. В країнах Європи виникають оригінальні художні школи і літературні напрямки, в яких по різному находять відбиття два великих художніх стилі у європейському мистецтві того часу – барокко і класицизм. Розквіт європейської культури став результатом взаємо обміну між культурними досягненнями європейських держав. Контакт і взаємодія культур – це одна із рішучих умов культурного прогресу, що вивело Європу у Новий час на передові позиції у світі.

ХVІІІ ст.. ввійшло в історію як століття Просвітництва, воно визначило основні тенденції, які сформували зміст європейської культури Нового часу. Історичне місце в культурі цього періоду мають проблеми, пов’язані з обґрунтуванням економічних, політичних, правових, моральних принципів суспільного життя, з пошуком більш сучасних форм і організації. В мистецтві виникає сентименталізм і романтизм –стилі, які відображували різні реакції людей на нові умови суспільного життя .

Розвиток знань, зростання освіти, розглядаються як рушійна сила суспільного прогресу. Особливо зростає у цей час престиж філософії, високо піднесеної такими геніями, як Берклі і Юм в Англії, Вольтер, Руссо, Гольбах, Дідро у Франції, Кант, Фіхте, Гегель, Фейєрбах у Німеччині. Їм належать ідеї, що стали фундаментом класичної європейської філософії. Вчені і філософи стають на протязі всього Нового часу “володарями думок” в суспільстві.

В художній літературі одним із головних напрямків стає реалізм. Успіхом у публіки користується жанр роману, який надав широке багатопланове зображення дійсності (Бальзак, Золя, Діккенс та ін.), в образотворчому мистецтві релігійна тематика відходить на другий план. Отримують поширення романтико-героїчні полотна(Жерімо, Делакруа), реалістичний портретний і пейзажний живопис, сцени із народного життя, побутовий жанр. сатирична графіка, історичні сюжети (Гойя, Курбе, Дом’є, Менхель та інші ) Мистецтво Західної Європи в ХVІІ ст.Людина і світ у бароко. Центром розвитку нового мистецтва бароко на рубежі ХVI-XVII ст. був Рим, архітектура якого представляється типовою для епохи бароко. Італійське слово ”barocco” означає буквально “дивовижний “, ”химерний” – стиль, який отримав розвиток в ХVІІ і першій пол. ХVIII ст. у мистецтві окремих європейських країн, головним чином в Іспанії, Фландрії, в Німеччині, Франції і інших країнах. Основна соціальна основа Бароко-дворянська культура епохи абсолютизму. Мистецтво цього художнього стилю покликано прославляти і пропагувати могутність знаті і церкви, воно тяжіє до величавості, патетичності, драматизму, передачі складних почуттів ,розширення кола тем, -і разом з тим відрізняється відомим розчаруванням в гуманістичних ідеалах відродження і тяжіє до деяких тенденцій готики. Останнє пояснюється впливом католицької церкви, що відігравала велику роль в епоху Контрреформації.



Бароко відобразило уявлення про вічний рух всесвіту .в архітектурі хвилясті лінії і надлишок декору породжували ілюзію просторового руху й експресії, спіралеподібні колони, що зникали у вишині, наближали до небес; розкішні сади і інтер’єри виражали пафос достатку і земних спокус; каскади фонтанів своїм падінням униз тягли до хтонічних глибин (палаццо Барберіні, арх..Мадерна, Берніні, Бородіні) українські козацькі барокові храми(Миколаївський собор у Ніжині, Катерининська церква в Чернігові ,Преображенський собор у Великих Сорочинцях ) створювали образ ірраціонального, безкінечного простору в метафоричному запаморочення інтер’єру, що розривався вверх.

В образотворчому мистецтві домінували декоративні композиції релігійного, міфологічного характеру, парадні портрети; велике значення набувають композиційні і оптичні ефекти, ритмічна і кольорова єдність, живописність цілого, вільна, темпераментна творча манера. В Італії, де народилось Бароко працювали видатні живописці, основоположник демократичного реалізму Караваджо, вожді академізму брати, Караччі, неперевершений майстер стінопису Дж. Б.Тьєполо, життєрадісні, реалістичні витоки властиві бароко у Фландрії(живописці П.П.Рубенс, А.Ван Дейк) .У Франції бароко злилось з класицизмом в єдиний пишний стиль.

Загальна барокова театралізація життя – популярність опери, кантати, ораторії, алегоричних церемоній, високомовності довгих перук, парчевих драпувань та емблем – нагадувала про те, що світ є облудною мішурою і настане час знімати маски й опускати завісу .

Оптичні ефекти барокової архітектури (собор Св. Петра в Римі, арх. Берніні)утверджували принцип загальної перетворюваності й всемогутності ілюзій, за допомогою безкінечних ілюзорних втілень людина прилучалася до трансцедентності.

Навіть інтимні голландські натюрморти (П.Клаас, В.Хеда) - маленькі скалки хатнього тепла, як і співзвучна їм поезія Фоккенбаха, несли в повторюваних образах черепа ,пісочного годинника, крихкого бокалу відчуття тривоги і страху перед оточенням. Так виникав образ антиномічного барокового часу в поєднанні минущості земного і безкінечності вічного.

Сучасна західна культура

У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти — Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі життя азіатських і африканських країн — таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Євро­пи, її тепер називають «західною культурою». Від те­пер можна говорити про на­явність загальних рис, типо­вих для західної культури в цілому, які в своєрідному ви­гляді виявляються і в культу­рах інших країн. Сучасна західна культура виключно динамічна. Прак­тицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до ча­су («час — гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культу­ра заснована, на підприєм­ництві, бізнесі, діловитості, її головні герої — люди, що вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональ­ність, професіоналізм.

Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи на інші голоси філософів, письменників, художників про її загибель. Їй вдалось вистояти в двох світових війнах, у бо­ротьбі з фашистськими і комуністичними режимами, які проголо­шували себе носіями нової і більш досконалої, аніж вона, культури. Мало того, творчі можливості західної культури не тільки вичерпа­лись, але ще більше зросли. її досягнення у XX столітті стали настільки значними, що видозмінили умови життя всього людства і земної кулі.

Великий вплив на змістовну наповненість сучасної західної куль­тури справили усі ті досягнення, що відбулись у різних формах ма­теріальної і духовної культури; винаходи в галузі електронних і комп'ютерних засобів зв'язку, освіти, побутової техніки, відкриттів в галузі генної інженерії, поглиблення у мікросвіт і космос, створен­ня нових хімічних матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають «постіндустріальним», «електронним», «інформаційним» тощо. Принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм.

Подібний плюралізм, появу множинності нових ідей ми помічаємо і у сучасному західному мистецтві. В ньому виникли різні течії і напрямки (експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюр­реалізм, неореалізм, гіперреалізм та ін.). виникли нові форми і жа­нри мистецтва, зв'язані з використанням техніки (художня фото­графія, електронна музика, комп'ютерна графіка, тощо), набули популярність масові художні видовища, отримала розвиток тен­денція до синтезу різних мистецтв, спорт став «мистецтвом».

Одночасно з цим критики західної культури говорять про те, що вона одночасно носить кризовий характер і якщо проти цього не приймати ніяких мір, то це загрожує втраті усіх її досягнень.

Приведемо думки видатних мислителів XX ст., які не вичерпу­ють західної культури, початок яких було покладено ще в XIX ст.

У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, різноманітності природного середовища –похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва - примітними розвагами, глибоких відчуттів – швидкоминучими емоціями.

Сучасна західна культура наскрізь проникнута чуттєвим началом, намаганням до чуттєвих задоволень і насо­лод; вона втратила духовність і тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, ко­ли сформується нова ду­ховність, що несе нові моральні і соціальні ідеали. (Я. Сорокін).

В XX ст. відбулося «повстання мас», які вороже відносяться до нерозумілої і недоступної для них елітарної культури; відбу­вається «дегуманізація» мистецтва, примітивне і стандартизоване масове мистецтво поглинає суспільство, і культура його за­непадає. (X. Ортега-і-Гассет).

Сучасне західне суспільство все більше перетворюється в «мегама-
шину»—до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який придушує особистість і перетворює її у бездушну деталь, виконую­чу відповідні їй обов'язки; особистісні зв'язки людей підміняються технологічними відношеннями, гуманізм і справедливість стають
жертвами бездушної організації суспільства. (Л. Мамфорд).

Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії і Африки; послаблений внутрішніми протиріччями Захід може бу­ти не в змозі протистояти руйнівними імпульсами, що витікають з цих країн, і загинути в нових війнах, розв'язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках. (С. Хантігтон).

Очевидно, деякі з цих висловлювань носять дискусійний харак­тер, інші хоч і справедливі проте всі вони можуть бути переборені засобами, віднайденими західною цивілізацією у ході свого подальшого розвитку. Можна виді­лити декілька аспектів, у яких конфліктна ситуація сучасної західної культури виявляється.



Свобода і насильство. З уза­гальненого погляду на культу­рологічні і суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити з одного боку, відбу­ваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціаль­ного і технологічного вдоско­налення життя, а з іншої — не­обмежений розмах насилля, знущання над людиною, крайнім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти люд­ства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним яви­щем, воно складало необхідну умову існування і функціонування суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва — середньовіччя). В сучасній західній культурі, саме в наслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін насилля сприй­мається як порушення норм людського буття. Створення умов для збільшення свободи людини одне із найбільших досягнень сучасної західної цивілізації. До цих умов відносяться:

  • соціальна мобільність—відкритість шляхів для зміни соціально­го статусу людини, переміщення її із одних прошарків суспільства в інші і покращення свого матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар'єрі тощо);

  • розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера, чоловіка чи дружини;

  • зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);

- збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

-- зростання соціологічної захищеності особистості;



збільшення тривалості життя, а значить, і можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;

- зміна стилів поведінки і мислення у межах одного життя, що закріплює ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.

Отже, культура зорієнтована на розвиток людської свободи, не­сумісна з насиллям над особистістю.



Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на «культуру усіх» і «культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, во­лодіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей і фольклорною (народ­ною, етнічною культурою). В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.

Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйнят­тя елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнят­ливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Об'єм інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно важкий зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, важкі для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних ро­зумових зусиль і відповідного рівня знань.

Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко у повній мірі оціни їм багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Джойса, Гессена, Боргеса, Хаколі — поетів-символістів; музики — Стравінського, Малера, Шніт-ке, Дебюсі; живопису — кубізму, абстракціонізму, сю-реалізму; кіно — Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час ен­циклопедично освічених уні­версалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері куль­тури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта.



Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощеність, розважальність. її світ багато­ликий: пригодницька і детективна література, любовна лірика, Кінематографія з бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-Музика рок, реп, реггі, популярні начерки про наукові, навколонаукові і псевдонаукові справи, зразки техніки, магазини, сенсаційні новини, реклама, спорт, містика... Масова культура не вимагає від Людини ні знань, ні роздумів — навпаки, під її впливом вона дегра­дує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. Тому, це дивно, що вона звертається до древніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, що сприймаються також безпосередньо — «не розумом, а серцем» (чаклунство, астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, більшовистські утопії).

У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існую­чих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень(популяризація науки, комікси з коротким викладенням сю­жетів творів класичної літератури тощо). До кінця XX ст. друга тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати про зростання мідкультури — культури середнього рівня. Проте розрізнення між масовою та елітарною культурою так само зали­шається гострою проблемою.



Плюралізм та уніфікація. Сучасна культура плюралістична (від лат. рluralis — множинний): ніколи раніше не було такої різно­манітності культурних систем і підсистем, поглядів, напрямків як тепер. З одного й того ж питання можна зустріти багато різних то­чок зору: наукової, філософської, художньої, релігійної, етичної, юридичної, політичної... При цьому визнається їх відносна неза­лежність. Плюралізм виявляється і у середині кожної системи чи підсистеми: існує множинність релігій, філософських концепцій, математичних й природничо-наукових теорій, художніх стилів, шкіл в мистецтвознавстві, медичних вчень, теорій особливості. Та­ке протиріччя між цілісністю культури та її оволодінням суб'єктом через множину мінливих областей знань призводить до того, що замість цілісної картини світу людина отримує осколки розбитого «дзеркала», які вона зібрати сама не в змозі.

Культура в цілому «.надлиш­кова» -- в тому плані, що поро­джує надлишкову множинність можливих підходів до будь-якої проблеми, яка у ній виникає. Проте не всі із них ефективні, але це створює культурний фон, на основі якого зароджуються нові ідеї. Одночасно ця надлишковість є не тільки результат, але й джерело творчого розвитку культури.



Але механізми масової культури діють і в зворотньому напрямку — в сторону уніфі­кації, шаблонізації культурного життя. її принцип — тиражу­вання і поширення в суспільстві одних і тих же матеріальних і духовних цінностей. Сотні мільйонів людей в різних краї­нах одночасно можуть отриму­вати один і той же комплект сьогоденних новин, дивитися одні й ті ж фільми і спортивні змагання, слухати одних і тих же співаків чи політичних діячів. Масова культура стандартизує все — від умов побуту, харчування й одежі до бажань, думок й ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засоби масової комунікації), які нав'язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків, однакові соціальні стереотипи. В масовій культурі здійснюється «побіг від свободи»: особистість звільнюється від вибору власної позиції, пе­регляду множинності можливих варіантів, із яких потрібно вибра­ти, взявши на себе відповідальність за вибір. Право вибору пере­дається іншому — авторитету, лідеру, телевізійному диктору, священику чи просто владі. Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднується з конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я «як всі»), неприйняттям інших ідей, не співпадаю­чих з «загальною думкою»: «надлишковість» культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке, одноманітне, примітивне бачення світу, характерне його сприйняттю для більшості з низьким рівнем освіти

Технізація. Загальновідомий факт — проникнення техніки у галузі буття тим більший, чим далі просунулась країна на шляху «Цивілізації західного типу. Технізація життя є невід'ємною сторо­ною сучасної західної культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям технічний прогрес, приходиться розраховуватися: зростання продуктивності праці — призводить до без­робіття; досягнення життєвого комфорту — збільшенням відірва­ності людини від людини; автомобілізація населення підвищує йо-Г0 мобільність і посилює забруднення атмосфери, губиться приро­ди. Людина перетворюється в раба техніки. Панування техніки над людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає автоматом, що функціонує у відповідності з вимогами технічного середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином у цих умовах зав'язується боротьба між двома протилежними уста­новками: технізацією та антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два протилежні погляди на науку: сциєнтизм і антисциєнтизм (англ. Science — наука). Сциєнтизм відо­бражується в переконанні, що наука є головною рушійною силою і шпального прогресу і розвиток її дає засоби для відображення для вирішення усіх проблем, що постають перед нею. Наука дійсно стала лідером культури. Це підтверджується небувалим зростанням кількості людей, зайнятих у галузі науки. Досить відзначити, що кількість сучасних вчених сягає більш, ніж 90% усіх вчених, що жи­ли до цього на Землі.

Інший напрямок — антисциєнтизм — виступає з негативною оцінкою досягнень науки. Потрібно визнати, що багато успіхів на­уки (ядерна фізика, технічні науки, генетика й інші) несуть в собі за­грозу для самого існування людства. Антисциєнтнсти звинувачу­ють науку в тому, що вона збила людство з вірного шляху, змістив­ши його увагу з осягнення Бога і душі, внутрішнього духовного вдосконалення людини на пізнання і перетворення зовнішнього се­редовища.

Отже, на початку XXI століття західна культура все впевненіше шукає шляхи виходу із вище названих протиріч. Це пов'язано з ви­никненням широкомасштабного соціокультурного зсуву, що отри­мав назву постмодерн — (букв. — те, що йде після модернізму, за модернізмом). Цей напрямок у сучасній культурі і культурології сформувався у 70-80 рр. XX ст. Саме у цей час була усвідомлена об­меженість раціоналізму і того, що наслідки культурного прогресу поставили під загрозу знищення часу і простору самої культури. Е. Гідденс обґрунтував появу постмодернізму «втомою від прогре­су». Характерними рисами постмодерну є:


  • принцип подвійного кодування», що складається в одночасній орієнтації на маси та еліту.

  • Звернення до забутих художніх традицій;

  • Стильовий плюралізм (відео, інвайромент, хеппінг та ін.);

  • звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

  • художній експансіонізм, який розширює і ототожнює розуміння мистецтва з поза-художніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).

Постмодернізм виступає в якості парадигми інтелектуальної і художньої трансформації духовного світу сучасної людини. У вся­кому разі, є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тен­денції відкривають перспективи зростання гуманізму культури XX століття.
Розділ 6. Культурні сценарії діяльності

Культурні сценарії виступають, як правило, еталонними про­грамами життєдіяльності, які задаються людям соціальними умо­вами і наявними у даній культурі знаннями, цінностями, ідеалами, нормами і правилами поведінки. Культурні сценарії дуже різно­манітні: вони відрізняються за рівнем своєї належності у відно­шенні до когнітивних, ціннісних і регулятивних складових та їх змісту; за рівнем жорстокості і однозначності вимог до виконання; за рівнем упорядкованості і логічності цих вимог; за шляхами і спо­собами свого входження в життя тощо. Не тільки для різних, але і для одного і того ж типу діяльності, як правило, в культурі можуть «записані» різні сценарії, і людина може вибирати такий із них, який вважає найбільш доцільним для неї, або переходити при ба­жанні від одного з них до іншого.

Будь-який сценарій передбачає участь багатьох осіб у його здійсненні. Вибираючи сценарій своєї поведінки, людина більш або менш чітко уявляє не тільки свою роль у ньому, але і ролі інших людей, з якими у ході здійснення сценарію вона буде вступати в кон­такт. Є сценарії, які призначені для реалізації відносно згуртованими групами людей (общиною, державними організаціями), і сценарії поведінки окремих особистостей — «головного героя», який планую­чи свою поведінку, розраховує на відповідну поведінку інших «персонажів», що приймають участь у його сценарії. Щоправда якось пе­редбачити всі наслідки цієї співучасті майже неможливо.

Поняття життєвого сценарію ввів Е.Берн. Це індивідуальні сце­нарії, у відповідності з якими особистість організує хід свого жит­тя. Сама людина планує своє життя. Але уявлення людей про те, як би вони хотіли його прожити, формується під впливом оточуючо­го соціального середовища. Існують деякі типові зразки культур­них сценаріїв життя, яких люди дотримуються з дитинства у відповідному соціальному середовищі.

Подібні сценарії характерні для соціальних типів особистості. Так, наприклад, існують еталонні сценарії життя селянина, аристо­крата, вченого, бізнесмена і т.п. Важливе місце серед культурних сценаріїв займають сценарії діяльності. Вони визначають у загальному вигляді характер, мету, норми діяльності людей, у якій-небудь галузі життя. Ці сценарії існують у просторі як окремі системи умов н вимог, існуючої у суспільстві культури і пред'являються суспільством тим, хто да­ною діяльністю займається. Ці сценарії характеризують те, що на­зивають культурою діяльності. Першочергове значення у повсяк­денному житті людей мають сценарії, що визначають культуру мислення, спілкування, праці, навчання, гри, відпочинку.


  1. Культура мислення

3 культури людина черпає знання, використовуючи їх для рішення різних завдань; уявлення про цінності і ідеали, які визнача­ють її відношення до цих завдань; і, нарешті, навички, прийоми, правила мислення, що допомагають вирішувати ці завдання.

Саме мислення відноситься до числа важковизначених понять. Якщо сказати, що мислення — це узагальнене відображення дійсності людським мозком, то у даному випадку буде виявлений гносеологічний, тобто теоретико-пізнавальний аспект мислення. Фізіолог надав би перевагу іншому трактуванню: мислення — це іде­альне виявлення вищої нервової діяльності мозку. Психіатри ка­жуть, що мислення — це інтелект в дії. Але у такому разі приходиться з'ясовувати — що таке інтелект? Ми ризикуємо попасти в коло взаємодоповньованих визначень: мислення — це продукт мозку, а мозок — це матеріальний носій мислення.

На теперішньому рівні наших знань про процеси мислення сформульовані інформаційні визначення мислення. Так, англійсь­кий кібернетик У. Росе Ешбі розглядає мислення як процес оброб­ки інформації за деякою програмою, що передбачає відбір у меншій мірі на рівень вище випадкового.

Звісно, не можна ототожнювати людське мислення з процесом обробки інформації: бо воно має і біологічний і соціальний аспекти. Але пізнавальний аспект мислення полягає в активному вилу­ченні інформації із зовнішнього світу і її опрацюванні. І коли ка­жуть, що мислення є обробка інформації, то не стільки визначають мислення, скільки вказують на одну із його особливостей.

У кожній культурі мислення пристосовується до вирішення тих завдань, які постають перед нею. Тому якісно різні культурні світи характеризуються і якісно різними культурами мислення. Процес мислення ніколи не розпочинається «на пустому місці», «з нуля». Застосовуючи образ мислення дорослих, дитина починає викорис­товувати його для визначення своїх завдань. Таким чином, осмис­лення будь-якого завдання будується за відповідними канонами, які у самому узагальненому вигляді утворюють сценарій процесу мислення. У відповідності з цим сценарієм людина намічає питан­ня для обдумування, висуває якісь передбачення, підбирає аргумен­ти, визначає їх істинність тощо.

В ході реалізації задуму сценарій може мінятися, у ньому мо­жуть бути певні «білі плями», для виявлення їх чіткості і виразності потрібні оригінальні і незвичні «стрибки» думки, але навіть вони (за випадком окремого творчого натхнення, інстинкту) не дуже далеко відхиляються за межі загальноприйнятого у даній культурі об­разу мислення.



Сучасне мислення. У кожній галузі діяльності є свої сценарії «Мислення, специфічні для неї правила, прийоми і способи вирішен­ня розумових завдань: думка художника формується дещо інакше, аніж думка вченого, гуманітарне мислення відрізняється від при­родничо-наукового чи технічного, методи медичного діагнозу Одні, а методи аудиту в економіці зовсім інші. Є субкультурні розрізнення в мисленні людей, що належать до різних соціальних, вікових і професійних груп. Кажуть, наприклад, що «жіноча Логіка» на відміну від «чоловічої» менш чутлива до протиріч і більш пластична, гнучка і варіативна, що жінки у своїх судженнях більш схильні спиратися на інтуїцію і емоційну оцінку конкретної ситуації, аніж на загальні принципи і абстрактно логічний аналіз причинних зв'язків, що дрібниці для них мають більше значення, ніж для чоловіків, і можуть дати підставу для великих висновків, Тоді як для чоловіків такі дрібниці не заслуговують уваги.

Так чи інакше, але сценарії мислительних процесів можуть ви­дозмінюватися у залежності від різних факторів. Проте існують і ок­ремі загальні вимоги, які відповідають «нормальному мисленню», їх не завжди ретельно дотримуються, і можливі різні відхилення від них, але все ж організація мислительних процесів має у якійсь мірі підпорядкуватися цим нормам мислення. Розглянемо деякі з найбільш характерних вимог до сучасної культури мислення людини.



Рефлексивність. Організація мислительного процесу, що вклю­чає в себе не тільки роздуми над вирішуваним завданням, але й роз­думи про те, як протікають роздуми над завданням. Термін «рефлексія» з латинської: загинати, обертати — це унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприй­няття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось — як думка про думку, знання про щось — як знання про саме знання.

Аргументованість. Потрібно чітко розрізняти тезу і її аргумен­тацію. Думки, які необгрунтовані, повинні вважатися не більш ніж гіпотезами. Ця норма передбачає критичність і самокритичність. Критичність означає необхідність самостійної оцінки вірності будь-якої іншої думки — чи то «загальної», або думки «автори­тету».

Самокритичність полягає у вмінні об'єктивно оцінювати аргу­ментацію своїх власних думок і висновків. Емоції, бажання, «інтуїтивне відчуття» можуть відігравати велику роль в мисленні, виступаючи як стимули цілеспрямованого і впертого пошуку на ко­ристь тієї чи іншої думки. В пошуках істини нічого не потрібно приймати на віру. Віра — не аргумент. Віра є лише суб'єктивна пси­хологічна установка, яка без пояснюючих її аргументів не забезпе­чує достовірність знань.



Логічна культура. Логічна культура — це логічна грамотність. З тих пір, як Аристотель винайшов логіку, встановлені нею правила дедуктивних і індуктивних умовиводів стали вважатися обов'язко­вими нормами мислення. Подібно тому, як грамотна людина вміє писати без орфографічних помилок, так і логічна грамота є вмінням мислити без логічних помилок, у відповідності з законами логіки, послідовно і без протиріч.

Професіоналізм. Одночасно з загальними законами логічного мислення існує багато спеціальних методів, за допомогою яких вирішуються завдання у різних галузях знання (наприклад, в мате­матиці метод Фур'є, методи математичного моделювання в техніці, статистичні методи в психології тощо). Сьогодні навряд чи віднай­деться така сфера інтелектуальної праці, у якій не було б подібних спеціальних засобів мислення. Час дилетантів пройшов, всюди потрібні спеціалісти, що мають відповідний рівень професійної культури і володіють засобами і способами професійного мислення.

Стратегічне управління. Вміння користуватися загально-логічними і спеціальними професійними методами дозволяє успішно справлятися зі стандартними завданнями, шлях до рішен­ня яких відомий з самого початку. Але якщо справа стосується складних, нових, нестандартних проблем, відносно яких зазда­легідь невідомо, у якому напрямку шукати їх вирішення, то одного цього вміння може бути недостатньо. Виникає запитання: як віднайти шлях, що веде до мети, як вибрати з великої кількості на­явних засобів і методів ті, що потрібні для руху по цьому шляху і можуть бути найбільш ефективними і доцільними?

При недостатній культурі мислення людина може діяти «за інтуїцією», за принципом «проб і помилок», безсистемно, навман­ня тощо. Але у наш час існують багатоманітні форми стратегічно­го управління мисленням, що дають можливість найбільш раціо­нальним чином організувати весь мислительний процес у цілому. Вони поділяються на два основних типи.

Перший — це алгоритмічні і напівалгоритмічні методики, за до­помогою яких вирішуються стандартні завдання. Для цих методик Характерним є те, ще вони повністю, або майже повністю визначають ланцюг операцій, із яких складається вирішення завдання з ве­ликим рівнем надійності гарантують отримання вірного рішення. Другий тип стратегії мислення — це евристичні стратегії (евристи­ка). Вони використовуються головним чином при вирішенні не­стандартних завдань. На відміну від стратегій алгоритмічного ти­пу, вони не дають однозначних рішень відносно конкретних мисли­тельних операцій і не гарантують успіх. У них містяться лише деякі прийоми, які розширюють поле пошуку рішень і здатність на­штовхнути думку на вірний шлях. Такі евристичні стратегії підви­щують вірогідність успішного вирішення завдання і значно ефек­тивніші, ніж «інтуїція» чи метод «проб і помилок».

«Стратегічність» — ознака сучасної культури мислення. Сьо­годні важко досягти успіху в будь-якій сфері інтелектуальної діяль­ності без регуляції і організації мислительних процесів за допомогою алгоритмічних і евристичних стратегій, і кожен, хто займається розумовою працею, свідомо чи несвідомо їх використовує. Широке поширення в техніці сьогодні отримали спеціально розроблені ев­ристичні стратегії винахідництва. Відомі такі евристики, як метод аналогій, методика «гірлянд асоціацій», евристичні прийоми Пойа, синектика, методика «шести капелюхів мислення», «мозкова атака», те­орія рішення винахідницьких завдань Альтшуллєра та інші.

Вказані риси сучасної культури мислення — це принципи побу­дови сценаріїв мислительної діяльності життя сучасного цивілізо­ваного суспільства.
2. Культура спілкування

Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовують­ся» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його влас­на реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування.

В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові куль­турні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у за­гальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду за­гальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування.

Два аспекти культури спілкування. У культурі спілкування є два взаємопов'язаних аспекту: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний.

Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування назива­ють «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні за­гальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відно­шень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілку­вання — її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура»).

Існують окремі загальні норми людських відношень, що скла­лися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільс­тві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але по­ведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей. До основних норм «внутрішньої культури» відносяться на­ступні вимоги:

1) Чини (дій) у відношенні до інших так, як ти би хотів щоб вони ді­яли у відношенні до тебе. Це так зване «золоте правило моральності».

Відомо, що до надбань філософії І. Канта слід відносити також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі, Кант виходив із визначення вихідної рівності всіх людських розумів як суве­ренного чинника свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум у прийнятті рішень повинен діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «катего­ричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу ... всезагального закону». Це означає, що людина, оби­раючи певний тип поведінки припускає можливість такої ж по­ведінки для будь-кого.



  1. Виконуй свої обіцянки, домовленості і зобов'язання. Давні рим­ляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості ма­ють виконуватися» (у 483р.на Карфагенському соборі даний прин­цип був покладений в основу міжнародного права). Якби люди не при­тримувалися цього принципу, то будь-яка обіцянка, домовленість, зо­бов'язання взагалі б втратили сенс. Поведінка людей була б зовсім не передбачувана, і ніяких бодай відносно стійких відношень між ними Не існувало би.

  2. Будь доброчинним, намагайся в міру можливості робити доб­ро людям, виконувати їх прохання. Ми звично думаємо, що людина, з якою ми вступили в спілкування, буде діяти таким же чином.

Досить повчальною у цьому плані є шкала соціально-етичного спрямування Конфуція, або Кон-Фу-цзи (551-479 рр. до н.е.), у якій на першому плані були проблеми людських стосунків та норм поведінки. Конфуцію приписують визначення людини як істоти, кот­ра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати і розуміти цей закон відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як «шляхетна» — цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє до­брочинність («де»): «Небо породило в мені де».

Отже, шляхетна людина, за Конфуцієм, у своїх діях внутріш­німи чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язко­вими є «жень» — людинолюбство; «сяо» — повага до батьків (старших); «лі» виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало виконання обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.

Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: «Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька і людина — про зиск». На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, — учитель відповів: «Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому»

Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої і внутрішньої культури.



Види спілкування. Спілкування людей відбувається у різних фор­мах. Серед них можна виділити такі види і різновиди:

1) Спілкування людини з реальним партнером. Його різновида­ми є:

практичне спілкуваннявідбувається у процесі сумісної практич­ної діяльності, яка вимагає обопільної узгодженості дій і вста­новлені відношень співробітництва, управління і підкорення. духовне спілкування — міжособистісний інтелектуально-емоцій­ний зв'язок, найбільш виразно виявляється в дружніх відно­синах.

  • Представницьке спілкування, у яких індивіди виступають не як вільні, суверенні особистості, а як представники окремих груп чи соціальних інститутів. Типова для представництва процедура — переговори; це перехідна форма від міжособистісного спілкування до групового.

  • Групове спілкування — взаємодія груп, кожна з якої виступає як
    єдине ціле. Наприклад, між класами, націями, партіями, державами, культурами.

2). Спілкування людини з ілюзорним партнером. Таким партне­ром може бути «олюднений» об'єкт, що постає у якості одухотво­реного. Витоки такого ілюзорного спілкування з невидимою си­лою (партнером) ми віднаходимо у давніх релігіях світу (магія, анімізм, аніматизм, фетишизм), у особливостях світогляду давньої людини. Прикладом такого світобачення може бути язичеська (по­ганська) віра давніх слов'ян, яку прийнято називати анімістичною (лат. — анімус — душа, живе). Тобто це означає, що предки — язичники сприймали природу і все довкілля одухотвореним, жи­вим. Звідси весь світ: земля, повітря, небо заповнені видимими і не­видимими істотами. Таким чином у природі все дихає, думає, гово­рить і діє на рівні з людьми. Наші предки язичники, аби жити у зла­годі з природою, намагалися задобрити її, віддавали жертви їй.

Образ двополярності та триєдності світобуття переймає не ли­ше поганський, а й весь християнський і взагалі весь індоєвро­пейський і світовий світогляд. Він відлунюється в поезії, малярстві, вишивці, кінематографі, молитвах тощо. Приклад ілюзорного (одухотвореного) спілкування втілений у сучасному американському фільмі «Изгой», у головній ролі Том Хенс. Образ такого невидимого співрозмовника героєм фільму був віднайдений у футбольному м'ячі з деяким оригінальним зображен­ня людської голови. Це був єдиний образ, який на протязі 4-х років боротьби за виживання на безлюдному острові сучасної цивілізо­ваної людини, яка не втрачала жагу до життя.



3) Спілкування людини з уявним партнером.

На відміну від ілюзорного партнера, який є дійсно реальним, але наділений уявним одухотворенням, тут мається на увазі, приду­маний, існуючий лише в уяві партнер. В якості нього може виступа­ти «друге Я» особистості (як «чорна людина» у відомому вірші С.Єсеніна), з якою зав'язується міжособистісний діалог, або образ іншої людини, герой художнього твору. Сюди ж відноситься і спілкування з духами і богами.



  1. Спілкування уявних партнерів художніх персонажів.

Мова тут іде промоделювання відношень списування засобами мистецтва

Якщо прийняти до уваги мету спілкування, то можна виділити 4 типи ситуацій:



  • Мета спілкування знаходиться поза його змістом (спілкування є
    засобом організації якого-небудь виду предметної діяльності—виробничої, наукової, політичної тощо).

  • Мета спілкування знаходиться у самому його змісті (спілкування заради спілкування: «Приходь, хочеться поспілкуватися»).

  • Мета полягає в залученні іншого до свого духовного світу (засо­
    бами навчання, виховання, освіти).

  • Мета полягає в залученні себе до духовного світу партнера.

У соціальній психології прийнято розрізняти формальне (анонімне, функціональне) і неформальне (дружне, інтимне) спілкування .

Ця класифікація в значній мірі умовна, і до того ж неповна: вони охвачує тільки живе міжособистісне спілкування. Проте нею зручно користуватися для вивчення особливостей сценаріїв спілкування у різних ситуаціях повсякденного життя.



Анонімне спілкування. В сучасних умовах сфера анонімного спілкування дуже широка, особливо в умовах міста. Це коротко­тривалий контакт між незнайомими людьми (на вулиці, у міському транспорті). Анонімне спілкування жителів села відрізняється від спілкування жителів міста, що цілком зрозуміло. Було підраховано, що у великих містах людина бачить за день у середньому до 10 тис. облич, серед яких знайомі майже відсутні. Якщо на кожного зустрічного емоційно реагувати, то це було б надзвичайним наван­таженням на психіку. Отже анонімність спілкування у цих умо­вах — це захисний щит від нервових перевантажень.

Сценарії анонімного спілкування на вулиці вимагають дотри­мання ряду правил: триматися у ході руху правого боку, вступати дорогу зустрічним, переходити вулицю на сигнал світлофору тощо. В транспорті вступати місце інвалідам, жінкам, похилим людям. Виникаюча емоційна напруга у перевантаженому пасажирами суспільному транспорті може бути пом'якшена дотриманням сце­наріїв поведінки у цій ситуації. Вона передбачає, що не слід диви­шся в обличчя людини, що притулилася до тебе, і взагалі робити вигляд, що ти її не помічаєш. Потрібно заздалегідь готуватися до виходу і узгоджувати це з людьми, що стоять попереду, дати про­тиснутися мимо себе тим, хто про це просить.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка