Навчальний посібник за змістом навчального матеріалу відповідає базовому курсу кафедри суспільних наук



Сторінка7/13
Дата конвертації06.11.2016
Розмір2.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

Назва походить від грецького виразу, що перекладається як “мистецтво муз”.





Музика – це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких – узагальнені інтонації людської мови.

Роль музики в житті суспільства надзвичайно велика. Як всяке мистецтво, вона може з великою силою виражати та, чим живуть люди: горе, радість, завітні сподівання, мрії про щастя. Музика – це мистецтво динамічне, виразне, слухове (за сприйняттям ), найсуб’єктивніше .

Коли мовою малярства є фарби, літератури – слово, хореографії – жест, то в музиці –це організований особливим чином звук.



Звук –надзвичайно нестійкий матеріал, його неможливо зупинити, особливо якщо мати справу з “живою“ музикою, а не з механічним записом. До звука неможливо повернутись, як до слова, тут немає зорового сприйняття, котре дає людині точніше враження, відсутні ті простота та адекватність, які можна спостерігати в кіно. Звук лишається лише в пам’яті.

Звук характеризується: певною висотою, гучністю, тривалістю, тембром (спеціальним забарвленням ).

Музика проходить складний шлях від її творця (композитора ) до слухача, оскільки вона має бути не лише створеною у свідомості та записаною –музику необхідно виконати. Отже, музика – це мистецтво виконання, яке втілює у собі творчу інтерпретацію скомпонованого тексту.



Специфічність музики полягає в тому ,що їй притаманні два різновиди творчості: ”первинний” - композиторський та “вторинний “ – виконавчий .

Початково музика мала прикладний характер, оскільки була тісно пов’язана з трудовими процесами, первинною магією. Водночас вона була невіддільна від інших різновидів мистецтва: поезії, танців.

У добу Відродження почався бурхливий розвиток професійної світської музики на засадах досягнень народної музичної творчості та засвоєння музичного досвіду Середньовіччя. Бурхливо розвинулося мистецтво виконання, сформувалися сучасні принципи нот опису, склалася система професійної музичної освіти.

У ХVIII ст. з’явилися такі титанічні постаті як Г.Гендель, Й.С.Бах, Й. Гайдн, К.- В.Глюк, В.А. Моцарт, Л. Ван Бетховен. До кінця ХVIII ст. музика тлумачилась як наука, знання. Музика створюється для цілком певної практичної мети, тому музичний твір не існує як естетична цілісність, котра вимагає для засвоєння відповідної естетичної установки.

У ХІХ ст.починається осмислення музики як мистецтва, що має певний зміст та сенс, протистоїть усьому світу як активний суб’єкт, що володіє усіма відчуттями. ХVІІІ ст. та ХІХ ст. - період високого розквіту музичної культури України. Творчість М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя значною мірою вплинула на подальший розвиток музичної естетики. У цей період відбувається інтенсивний процес збирання та обробки української народної музики, посилюється інтерес до української народної пісні, проблеми використання пісенної спадщини (С.Гулак – Артемовський “Запорожець за Дунаєм”, М.Лисенко –опери “Тарас Бульба” та “Наталка Полтавка “)

ХІХ ст. висунуло численний загін високоталановитих композиторів на Заході: Ф. Шуберта в Австрії, Ф. Шопена в Польщі, Р.Шумана, Й.Брамса та Р.Вагнера в Німеччині, Г.Берліоза та Ж.Бізе у Франції, Дж. Россіні та Дж. Верді в Італії, Ф.Ліста та Ф.Еркеля в Угорщині, Б.Сметану, А.Дворака в Чехії, В.Гріга в Норвегії тощо.

У ХХ ст. в музичній свідомості відбулася своєрідна революція, утвердилися нові принципи музичного мислення(художнє засвоєння нових засобів, котрі відрізнялися підвищеною експресивністю, гостротою нових засобів, котрі відрізнялися підвищеною експресивністю, гостротою та рідкістю звучання)( Прокоф’єв, Шостакович, М’ясковський, Хачатурян).

Вся музика умовно поділяється на вокальну на інструментальну .


ВОКАЛЬНА МУЗИКА



Пісня-основний та найстародавніший різновид вокальної музики, який визначає весь багатовіковий розвиток світової музичної культури. Професійна пісня відома вже з часів античності. Народна пісенна творчість - це своєрідний усний літопис про далеке історичне минуле і одночасно невгамовний гучний голос сьогодення.

Хор-це вокальний твір, що виконується гуртом співаків, а також назва самого цього гурту. Суто вокальний хор, без супроводу називається “хор а капела”. Хор є важливим учасником опери, ораторії, кантати.

Гімн(від грецького “славити “, ”хвалити”) – це величавий урочистий спів, переважно хоровий. Давньогрецькі гімни - урочисті пісні на честь богів, переможців Олімпіади та воїнів –героїв. Великого громадського значення набули національні державні патріотичні гімни. Крім цього, поширеними в європейському міському середовищі постають гімни різноманітних корпорацій: студентських, ремісничих, мисливських тощо.

Романс-це невеликий вокальний твір для одного голосу з супроводом, котрий відрізняється від пісні складнішою формою та більшою роллю супроводу. Первісно романс означав пісню народного типу, що виконувалась іспанською мовою. Високого рівня досягає романсова лірика.

Арія-це розвинута, закінчена вокальна п’єса для голосу-соло з оркестровим супроводом. Як правило, вона являє собою частину оперної дії, що передає внутрішні переживання та стан героя опери.

Опера-музично-драматичний твір, призначений для театру, в якому актори не промовляють, а співають весь текст, тобто поєднують сценічне мистецтво з вокальним. В ній зливаються поезія, драматична дія, вокальна та інструментальна музика, жест, міміка, малярство (декорації), освітлення. Водночас опера - це твір музичний, оскільки головну роль тут відіграє музика, а всі інші елементи опери мають хоча й важливий, але все ж підпорядкований характер.

Ораторія (від лат. ”красномовний“) і кантата(від італ. ”співати”) - музично-драматичні твори концертного типу. Так само як і опера, вони виникли на зламі ХVІ-ХVІІ ст. Кантата – це п’єса для одного голосу або хору з оркестром. Ораторія –великий музично-драматичний твір для хору, співаків-солістів та симфонічного оркестру. На відміну від опери ораторія призначена не для театру, а для концертного виконання (без костюмів, декорацій, елементів танцю).

Реквієм(від лат. ”спокій”) – це вокальний або вокально-інструментальний твір, присвячений пам’яті померлого. Первісно реквієм був жанром церковної музики, заупокійної обідні.

ІНСТРУМЕНТАЛЬНА МУЗИКА.

До жанрів інструментальної музики належать: сюїта, соната, симфонія та концерт.



Сюїта –це кілька танцювальних п’єс, не призначених безпосередньо до танцю, різноманітних за змістом та побудовою ,виконуються ці п’єси послідовно одна за одною. Сюїти компонуються для виконання на одному інструменті (Бах – скрипка) та оркестром (Чайковський -для симфонічного оркестру ).

Соната (від лат. “звучати”) –музичний твір для одного або кількох інструментів, що складається з кількох частин, переважно трьох –чотирьох ( Гайдн, Моцарт ).

Симфонія (від грецького “звучання “) – твір для симфонічного оркестру, що складається з чотирьох – п’яти частин, розташованих за принципом контрасту й об’єднаних однією ідеєю. Симфонія є вищою формою інструментальної музики.

Концерт –віртуозне виконання твору для сколюючого інструменту (фортепіано, скрипки, флейти) з оркестровим супроводом. Концерт – це також публічне виконання музичних творів.

4. Кіно і телебачення.

Проблема зображення дійсності рухомого зображення, динамічною хвилювала людину ще за давніх часів. У наскальних зображеннях первісної людини є послідовність певних дій ,що відображає початок, кінцеву мету та етапи її досягнення. Згодом, коли техніка живопису сягає своєї досконалості, художники постійно прагнуть передати динаміку розгортання подій. Передусім така тенденція стає помітною в епоху Відродження (“Сікстинська мадонна” Рафаеля).

Отже, ідея створення рухомого зображення виникла не на безплідному грунті, а була підготовлена усім попереднім розвитком культури.

Першим кроком до цієї думки (передача зображення через послідовну серію картинок або предметів)стало винайдення способу відтворення зображення на спеціальній плівці, папері.

Фотографія в сучасному її розумінні виникла у ХVІІІ ст. з відкриттям чутливих до світла матеріалів. Датою виникнення фотографії вважають 1839р, коли Л. Ж. М. Дагер доповів Паризькій академії про свій спосіб фотографування (дагеротипію). Майже одночасно про свій спосіб доповів Толбот (1841 р. запатентовано ). Різниця в тому, що в одному випадку отримували спочатку негатив, а в іншому –позитив.

Досконало вивчивши принцип кінескопа Едісона (апарата для спостереження швидко змінюваних фотографій .що створював ефект руху об’єктів, 1891 р.), брати Луї та Огюст Люм’єри винайшли, а в 1895 р. запатентували “кінематограф”.



28 грудня 1895 р. в підвалі “Гран кафе” на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно (“Вихід робітників із заводу “, ”Прибуття поїзда на вокзал “ , 1,5 тис. одно-двохвилинних фільмів ).

Серед багатьох імен, з якими пов’язана історія розвитку кінематографа, чільне місце належить Жоржу Мельєсу, котрий одним із перших у Франції побудував кіностудію(1896) і став родоначальником ігрових фільмів. Першими його фільмами були: ”Зникнення дами “, ”Замок диявола “, ”Попелюшка “, ”Червона шапочка “ тощо. Жорж Мельєс був першим режисером, який розробив методику кінотрюків (стоп-кадр, прискорене і сповільнене знімання тощо).


Перші кроки кінематографа в Україні пов’язані з іменами механіка-конструктора І.А.Тимченка та фізика М.А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів. Через рік після винайдення братами Люм’єр кінематографа фотограф-художник А.К. Федецький знімав і демонстрував (1896-1902) хронікальне кіно. З 1907р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів(Київ, Одеса, Харків). У цей період створюється хронікально-документальні стрічки, екранізуються театральні вистави( “Наталка Полтавка“, ”Богдан Хмельницький“). У них беруть участь такі відомі актори українського театру, як М.Садовський, М.Заньковецька, І. Мар’яненко.

Утвердження власне естетичних принципів кінематографу і основ його поетичної виразності пов’язані з теоретичним осмисленням у 10-20 –х рр. ХХ ст. Того факту, що сама рухома фотографія (кадр ) і поєднання їх у певній послідовності (монтаж ) здатні виконувати активну, формоутворюючу функцію. Власне, монтаж, або поєднання коротких фрагментів двох дій, що розгортаються одночасно(наприклад, втеча і переслідування ), декількох планів (крупний, середній, загальний) - основний специфічний виражальний засіб кінематографа. Вперше монтаж як засіб узагальнено-метафоричного осмислення теми був використаний американським кінорежисером Девізом - Уорком Гріффіном (фільм “Нетерпимість”, 1916 р.). Розвиток кінематографа пов’язаний з іменами Чарлі Чапліна, Сергія Езенштейна, Лева Кулешова , Олександра Довженка та ін.



У 30 –х рр. ХХ ст. поява звукового кіно знаменувала якісні зміни у поетиці кінематографу. Більші вимоги тепер висувалися до послідовної сюжетної картини життя, до створення психологічного акторського образу. Та все одно центральною постаттю у цьому виді мистецтва був і залишається кінорежисер, який зобов’язаний об’єднати зусилля сценариста, оператора, акторів, художника для створення динамічно цілого кіно образу. Ці складні завдання з успіхом вдалося вирішити видатним кінорежисерам, імена яких відомі всім – Федеріко Фелліні, Р.Джефіреллі, Б.Бертолуччі, Клод Лелюш, І.Бергман, Жан Кокто , Мілош Форман, Андрій Тарновський, Сергій Бондарчук, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Ларс фон Трієр та ін.

У ІІ пол 20-х рр. розпочинає роботу Київська кіностудія. Тут працювали такі режисери, як Довженко, І.Савченко, Д.Вертов, Параджанов, Л.Луков, І. Пир’єв; знімалися відомі українські актори: А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, М.Садовський, М.Крушельницькій, Л.Биков, І.Миколайчик (“Тарас Бульба “, ”Тарас Шевченко”, ”Камінний хрест “, ”Вавілон ХХ”, ”Ярослав Мудрий “ та ін )

Одним із видів кіномистецтва є мультиплікаційне кіно, у якому моделюється екранна дія через “оживлення, одушевлення “малюнку. Звідси ще одна назва цього виду мистецтва –анімація (від лат. ” душа”).

Днем народження анімації вважається 30 серпня 1877 р., коли винахід був запатентований. Перші сеанси розпочалися з 28 жовтня 1892 р. в Паризькому музеї Гривен. Перші мальовані фільми, зняті позакадровим методом, з’явилися в 1906 –1908 рр(“Фантасмагорія“, Магічна авторучка“). Бурхливий розвиток мистецтва мультиплікації пов’язаний із появою звукового кіно та діяльністю Уолта Діснея. Його фільми “Фантазія “ (1940), ”Бембі “(1942), ”Леді і бродяга “ поклали початок мистецтву мультиплікації у всьому світі. Сьогодні найпоширенішими видами мультиплікації є мальована ,лялькова та комбінована .

Загально прийнято, що у сферу мистецтва входять :


  • Документалістика (від інформаційно-хронікальних кінострічок до художньої публіцистики і документально-поетичних фільмів );

  • Науково-популярне кіно (з документальними, мультиплікаційними й ігровими кадрами та епізодами );

  • Рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості ;

  • Експериментальні фільми ,що поєднують у собі всі названі види.

Жанри кіно: детектив, історичний фільм, “бойовики”, мелодрама , пригодницький фільм ,кінокомедія , музичний фільм , фільм-катастрофа ,біографічний фільм ,жахи , містика ,фантастика тощо.

Телебачення (від грецького бачення в даль ,далеко) –наука про передачу зображення на відстань. Принципові питання передачі зображення на відстань були розв’язані в працях У.Сміта (США ,1873), О.Столєтова (1888 ), О.Попова(1895), Б.Розінга(1907).

Перші телепередачі мали пропагандистський характер.

У 1938р. розпочалися експериментальні передачі електронного телебачення, а через два роки в продаж почали надходити перші серійні електронні телевізори 17-Т-1.

У 1962 р. з’являється космічне телебачення, у 1966р. проведено першу передачу кольорового телебачення з Парижа до Москви, а з 1967 р. передачі в кольорі стають регулярними.



У 1965р. демонструється перший телефільм“Викликаю вогонь на себе“, а наступний рік започаткував всесоюзні кінофестивалі (в Києві).
Розділ 5. Історичні типи соціокультурних світів

1. Типи соціокультурних світів

Соціокультурним світом ми називаємо суспільство, характерною ознакою, якого є особливий, специфічний для нього тип культури .

Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу якої-небудь окремої етнічної культури(наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків. Але на відміну від національних культур, вони не обов’язково виникають на основі етичної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни(наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

Кожен соціокультурний світ-це своєрідний окремий острів чи материк архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її островів. Всі острови цього архіпелагу “живуть під загальним сонцем” - їх об’єднує загальна природа людства.

Соціокультурні світи поділяються на типи, які не взаємовиключають один одного :

Історичні типи культури-це епохи у розвитку суспільства, які змінюють одна одну (наприклад античний світ);

Регіональні культури - це надетнічні культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура Латинської Америки);

Цивілізації –соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають на відповідному етапі і виступають як особливі форми суспільства. Вони історично розрізняються за ознаками: за змістом духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад, шумерська цивілізація).

2.Антична культура.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка