Навчальний посібник за змістом навчального матеріалу відповідає базовому курсу кафедри суспільних наук



Сторінка3/13
Дата конвертації06.11.2016
Розмір2.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

У якості ментальних комплексів можуть виступати соціальні стереотипи - спрощені схематичні уявлення про окремі суспільні явища і об’єкти, що отримали широке визнання суспільної думки.


Наприклад: Пишномовна промова Гаєва у чеховському “Вишневому саду”, звернена до книжкової шафи:

Дорогой, многоуважаемый шкаф! Приветствую твое существование, которое вот уже больше ста лет было направлено к светлым идеалам добра и справедливости…

Мовні штампи з невизначеним розмитим змістом створюють нереальність якогось піднесеного образу, думок та глибоких переживань. Але насправді, Гаєв живе у світі пустих слів, взятих ним ніби напрокат ,вони заміняють його і думки і справи .

Навіть поетичні висловлювання,у яких трубадур звертався до своєї коханки Прекрасної Дами, складалися із слів, перенесених у любовну лірику із феодальної юридичної термінології: трубадур співав про своє “служіння “дамі, приносив їй “васальну присягу”, називав її “сеньйорою” свого серця тощо.


4.Структура культурного простору.

Серед культурних форм особливе місце займають парадигмальні форми. Термін “парадигма” використовувався ще античними філософами для позначення духовних зразків, ідей, які втілюються в реальних речах. Слово парадигма грецького походження, що означає приклад, взірець. Платон стверджував, що чуттєво сприймаючі речі є недосконалими ”подібностями” їх зразків, які існують у світі ідей(наприклад, будь-яка реальна, чуттєво сприймаюча кішка є лише недосконалим втіленням зразкової ідеальної кішки) .



Парадигмальні форми культури-це типові, ”установчі” структури, які визначають організацію смислового змісту культурних феноменів. Трьом основним видам смислів у світі культури – знанням, цінностям і регулятивам відповідають три види парадигмальних форм:

  1. Когнітивні парадигми.

  2. Ціннісні парадигми.

  3. Регулятивні парадигми.

Кожну із вказаних парадигм можна схематично зобразити у вигляді площини, яка проходить через одну з координальних вісей культурного простору. Тому їх можна також назвати “осьовими” формами культурами. Через кожну із вісей проходить пучок таких форм

Y

Z

X



Парадигмальні форми не ізольовані одна від одної. У когнітивних парадигмах присутні ціннісні та регулятивні елементи, і навпаки в ціннісних та регулятивних парадигмах – відповідні знання. Проте головний зміст будь-якої парадигмальної форми визначається тим типом смислів, які у ній створюються, тією віссю, до якої вона прикріплена.

У складі культурного світу часто виділяють в якості суттєвої його частини галузь духовної культури. Сюди відносять такі культурні форми, як релігія, мистецтво, філософія, характерною ознакою всіх форм духовної культури є те, що у них на першому плані знаходиться співвіднесення знань і цінностей. Це означає, що регулятивні парадигми у духовній культурі відсутні. Проте не важко помітити, що кінцевою межею творчої діяльності у духовній культурі є знання і цінності, тоді як регулятиви відіграють допоміжну роль, виступаючи головним чином як засоби(способи, методи) створення духовних цінностей. Духовна культура включає духовні форми, які орієнтовані на знання і цінності, чи, так би мовити, звернені до когнітивно-ціннісної площини. Отже, духовна культура-це “когнітивно-ціннісний вигляд” культурного простору.

У культурному просторі виділяється сутність форм культури, які визначають соціальні відношення людей, їх взаємодію у суспільстві. Сюди відносяться моральна, правова, політична культура. У цих формах культури фіксуються соціальні цінності та ідеали, а також загальні регулятиви поведінки. Сукупність таких форм утворює галузь культури соціальних відношень або соціальної культури. Цю галузь можна уявити у вигляді прошарків культурного простору, які зорієнтовані на “ціннісну” і “регулятивну” вісі.

У культурі існує ще одна галузь, яка характеризується спрямованістю до когнітивно-регулятивної площини. Це галузь технологічної культури. Сюди відноситься культура освоєння й обробки будь-якого матеріалу, культура виконання, виготовлення, отримання чого-небудь. Регулятиви і знання тут стають необхідними і важливими елементами технологічної культури. Цінності виступають у цьому виді культури на другий план.

Галузь духовної, соціальної і технологічної культури схематично зображені на малюнку вигляді “когнітивно-ціннісної”, “ціннісно-регулятивної” та “когнітивно-регулятивної” площин, на які проектується зміст культурного простору.



Y

X- “когнітивна вісь”

Y-“ціннісна высь”

Z- “регулятивна вісь”


Соціальна

культура


Духовна

культура Z

Технологічна

культура

X

Структура культурного простору.

Духовна, технічна і соціальна культура – не відокремлені один від одного “сектори” або “частини” культурного простору, вони виступають як “три обличчя культури”. В ідеалі ми можемо розглянути і аналізувати їх відокремлено. Проте в реальному світі суспільного життя межа між ними є досить розпливчата і відносна(наприклад, мистецтво-форма духовної культури). Але існує і технічна культура створення, оформлення, поширення творів мистецтва – їх втілення у книгу, архітектурну споруду, театральну виставу. Існує і пов’язана з мистецтвом соціальна культура художнього життя суспільства – державна політика в галузі мистецтва, відношення людей до художньої творчості тощо. Сучасна наука найтіснішим чином переплітається з технікою і складає компонент технологічної культури. Але одночасно вона своїми гуманітарними розгалуженнями входить у галузь духовної культури.

На основі відбитого у культурі соціального досвіду можна виділити різні культурні сценарії. Ми живемо у просторі культури. Культура пронизує все наше життя у всіх його проявах. Життя – біологічний процес. Воно дане людині як біологічній істоті. Але життя стає людським тоді, коли воно втілюється у культурні форми. Культура – це те, у чому людське життя підноситься над своїми обставинами і в чому воно відрізняється від життя тварин.

Культура програмує життєдіяльність людей і визначає її соціалізовані способи. Кожна окрема особистість живе і діє, вибудовуючи своє індивідуальне життя і діяльність за програмами, які визначаються соціальними умовами і засвоєними особистістю культурними установками. Програми такого роду прийнято називати сценаріями. Сценарій – це розгорнутий у відповідно соціально-культурному контексті план дій особистості. Він завжди нею чітко осмислюється і може носити досить розмитий, ескізний і орієнтований характер. Але будь-яка людина, якщо вона діє як розумна істота, завжди має якийсь. Бодай приблизний сценарій, що визначає можливі шляхи і способи реальних дій особистості(наприклад, коли ми збираємося зателефонувати, то ще до того, як ми беремо телефонну трубку у нашій голові складається сценарій попередньої розмови: ми згадуємо ім’я того, з ким хочемо розмовляти, намічаємо канву бесіди, передбачаємо можливі варіанти, що робити, коли нам скажуть те або інше, або якщо до телефону підійде хтось інший). Цей сценарій може бути намічений лише у загальних рисах, у ході розмови він може мінятися у залежності від різних обставин, але без нього навряд ми змогли б дзвонити.

Складнішими є довготривалі сценарії, які визначають нашу професійну діяльність, форм дозвілля, дружні або любовні відношення, сімейне життя. Такі сценарії звичайно формуються у вигляді окремих цілей, завдань і принципів. Багато чого тут залишається невизначеним і вибудовується гіпотетично, маючи на увазі, що життя буде вносити у них великі корективи.

В таких сценаріях можна розрізняти два рівні, культурний сценарій та індивідуальний сценарій. На першому рівні сценарій виступає у вигляді сюжету, який визначається об’єктивними умовами життя людини і тим, які знання, норми, цінності та ідеали може вона отримувати із навколишнього її культурного простору. Культурний сценарій виступає як соціокультурно обумовлений сценарний план, як основна сюжетна лінія життєвих дій. У просторі культури можуть існувати еталонні сюжети культурних сценаріїв та інваріантні , не залежні від конкретних життєвих ситуацій принципи побудови.

Таким чином, культурний простір – це лише начерк, загальний план, що окреслює загальні контури людської поведінки. На основі культурних сценаріїв люди створюють індивідуальні сценарії, пристосовані до сценарних особливостей і конкретних умов. В результаті життєдіяльність людей “обрамляється2 і організовується культурою. Обумовлена культурним сценарієм форма, у якій здійснюється будь-яка людська діяльність, виступає як культура діяльності.

Розділ 3. Мистецтво у системі духовної культури суспільства

1.Особливості духовної культури суспільства

У сучасній культурології ввійшло в традицію розділяти культуру на духовну” і “матеріальну”. Розмежовувати і протиставляти один одному духовну і матеріальну культуру як дві особливі галузі культури неможливо, бо з одного боку, вся культура в цілому духовна. Тому що вона є світ смислів, тобто духовних сутностей. А з іншого боку, вона вся в цілому матеріальна, тому що представлена “ матеріалізована”, у чуттєво сприймаючих кодах, в знаках і текстах. Тому під матеріальною культурою потрібно розуміти не якусь особливу галузь знань культури, відмінну від духовної культури, а знакову оболочку будь-якої культури, тобто об’єктивні, матеріальні форми вираження духовних смислів.

Про духовну культуру як особливу галузь культурного простору можна говорити у тому випадку, коли ця галузь виділяється не ознакою її “нематеріальності”, а за її розміщенням відносно когнітивної, ціннісної і регулятивної вісей.

Міфологія, релігія, мистецтво, філософія – основні форми духовної культури, які найбільш очевидно належать до неї.


Y





X- когнітивна вісь

Х Y- ціннісна вісь

Z – регулятивна вісь

Z

Особливості духовної культури



Духовна культура має деякі важливі риси, що відрізняють її від інших галузей культури:

на відміну від технічної і соціальної культури, духовна культура не утилітарна. Це найбільш віддалений від практики вид культури. Духовна культура за своєю сутністю безкорисна. ЇЇ сутність не користь, не вигода, а “радість духу” - краса, знання, мудрість.

у духовній культурі людина у порівнянні з іншими галузями культури отримує найбільшу свободу творчості. Тут розум людини не пов’язаний утилітарними міркуваннями і практичною необхідністю, він здатний відірвати від дійсності і понестись від неї на правах фантазії. Свобода творчості проявляється уже в стародавніх міфах.

творча діяльність у духовній культурі – це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший ніж реальний світ. У ньому поряд з образами дійсності існують образи незвичайних явищ. У ньому живуть міфічні духи і боги, фантастичні гідри, дракони й русалки. Ми зустрічаємось там з Євгенієм Онєгіним, Анною Кареніною, героями Гоголя, Шевченка, Лесі Українки.

духовна культура найбільш чуттєва, бо найбільш відчутно реагує на зовнішній вплив галузі культури. Вона спроможна відчувати найменші зміни у житті людей і відгукуватися на них змінами у собі. Тому вона знаходиться у постійному напруженні й русі і є самою уязвимою галуззю культури. Революції і реформи у суспільстві призводять до занепаду духовної культури народу. Разючі зміни останнього часу несуть для неї нову небезпеку. На наших очах відбувається зубожіння, занепад духовного світу людей. Духовна культура потребує піклування й турботи суспільства, збереження і розвиток її вимагає від суспільства відповідних зусиль. Якщо люди перестають нею цікавитися, вона втрачає внутрішню напругу і рух, відступає на полички бібліотек і у музейні записники, покриваючись там пилом і перетворюючись у забуту, мертву культуру.
2.Мистецтво як унікальний механізм культурної еволюції

Факторії зовнішньої взаємодії людини зі світом (знаряддя праці, економіка, табу, моральне життя тощо) мали обмежений ха­рактер, тому що кожен із них мав вузьке поле застосування у соці­альному житті. У первісному суспільстві, напевне, досить часто траплялися сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних ан­тигромадських проявах. Отже, необхідний був засіб, який відтво­рюючи суспільні цінності і необхідну модель життя, безпосередньо і не примусово впливав на світовідчуття людини, регулюючи її по­ведінку. Духовний світ людини, що ускладнювався, ніякою мірою не в силі був відобразити і зберегти жоден із названих засобів.

Ці завдання могли бути розв'язані тільки з появою на світ мис­тецтва. Мистецтво здатне увібрати й передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійс­ність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійс­ність, які з ними пов'язані. При художньому сприйнятті вся життє­діяльність, відображена у мистецтві, «оживає», навіть для людини, яка немає у особистому досвіді чогось подібного. Завдяки усьому цьому індивід виявляється здатним воскрешати і передавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво є найдоступнішою формою засвоєння знань, оскільки воно сприймається у конкретній формі справжньої життєдіяльності.

Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала у тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа у то­му, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке дотри­мання табу, ніяких індивідуальних тлумачень не допускалося, що заважало виявленню ініціативи, свободи особистості. Мистецтво ж — за самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвідне­сення досвіду того, хто передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при сприйнятті). Мис­тецтво, завдяки ефектові передаваної інформації у тому, хто сприй­має, не консервувало життєдіяльність, а робило її «справжньою» реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонукан­нях. Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним най­кращим чином передавати суспільно необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє нейт­ралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивіду­алізму в поведінці. Мистецтво не створює копію, зліпок світу (дійсності) — в такому варіанті воно б було непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що розвиває в індивіді його людську сутність.

Культурна еволюція з виникненням мистецтва — цього універ­сального методу збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління — набула незворотного і прискореного ха­рактеру. Мистецтво це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились нові ви­ди і жанри. Стали різноманітнішими художньо - відображувальні за­соби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.

Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, мо­ральні норми, міфологія, мистецтво, релігія (її перша форма — магія), зміст яких визначала, «фіксувала» своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього палеоліту.

Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загально­прийнятим у культурології є поділ людської історії на три великих етапи: дикість, варварство, цивілізація, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським філософом Анрі Фергюсоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган, а потім Ф. Енгельс пов'язува­ли виділення кожної із цих епох з певним рівнем матеріальної куль­тури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі ди­кості відповідають такі господарства, що «привласнюють» (зби­рання, полювання, рибальство), епосі варварства — ті, що вироб­ляють (раннє землеробство, скотарство), епосі цивілізації — розви­нена аграрна культура, науково-технічна й промислова культури.

Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм етапів куль­турної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією — еволюцією людського духу — ідеальні фактори в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру суспільства. Що ж таке мистецтво? Що складає зміст цього поняття? Старо­давні греки називали мистецтвом вміння створювати речі у відповідності з існуючими правилами. До мистецтва вони відно­сили, окрім архітектури і скульптури, також ремісництво, арифме­тику і взагалі будь-яку справу, у якій потрібно діяти за правилами. У такому розумінні мистецтво усвідомлювалося на протязі двох з половиною тисячоліть — до XXI ст. В ХУІІ-ХУШ ст. ремесла й на­ука поступово перестали називатися мистецтвом. Французький філософ III. Батте у XVIII ст., відзначаючи мистецтво як «творення прекрасного», виділив 7 видів «вишуканих мистецтв»: живопис, скульптуру, архітектуру, музику, поезію, красномовність, танок. З тих пір цей перелік став набагато довшим. Але поняття мистецтва зараз використовується досить неоднозначно.

У сучасних тлумачних словниках вказується, що слово «мис­тецтво» використовується у трьох різних смислах. Воно може по­значати: 1) будь-яке заняття, що вимагає відповідних знань і вмінь (воєнне мистецтво, мистецтво в'язання, мистецтво водіння авто); 2) майстерність, вправність у якій-небудь справі (можна проявити мистецтво у чому завгодно — у шитті одежі, написанні шпаргалок, ведені переговорів тощо); 3) галузь художньої діяльності та її на­слідків — художніх творів. Слову «мистецтво» можна надати ши­рокий смисл, якщо виходити з того, що все створене людиною про­тиставляється природному. Будь-який артефакт, тобто будь-який феномен культури, на відміну від явищ природи, це творіння люди­ни і тому він є результатом якоїсь вправності «мистецтва». У тако­му тлумаченні цього слова до мистецтва ми змушені будемо відне­сти усю людську культуру і все, що нею породжено.

Слово «мистецтво» має також складну, тричастинну структуру. Перша частина — «міст» — тобто те, що возз'єднує роз'єднане. «Те» символізує безособовість Бога (можна згадати верховного давньоєгипетського бога Тота чи понятгя «Те», яким в індійських упанішадах зветься Бог — безособова абсолютна єдина вища сут­ність, що возз'єднує все). Частина «тво» від «творити». Отже, внут­рішній зміст слова «мистецтво» означає «міст Божої творчості», «міст Єдиного». Звідси творчість, як така, — це самовозз'єднання нерукотворного світу, безмежна єдність єдиного у єдиному. Само­возз'єднання — це повнота стану спокою і руху Абсолютної свідо­мості, Абсолютного Розуму, Бога, що існує незалежно поза відно­сним і в ньому, проявляючись через само відтворення нескінченних зв'язків Дійсності.

Мистецтво унікальний спосіб чуттєвої об'єктивізації руху свідомості. Воно — свідчення якісно нового розширення і розкриття дійсності, не як імітації, а як бачення і створення живої нової ре­альності. Те, що мистецькі твори — дійсно жива реальність, засвід­чує багато факторів, зокрема пульсація енергії, що випромінюється творами й відчувається глядачем.

Мистецтво суб'єктивна реальність між феноменальнім (фі­зичним нерукотворним) і ноуменальним (духовним нерукотворним). Світ ноуменальний — ще не царина мистецтва, світ феноменаль­ний — вже не його царина. Зображення цих світів — умовна заміна їх. Мистецтво ж не дублює, не зображує відоме в обох світах. Воно творить невідоме між ними, нову небачену дійсність, в якій існують зовсім нові несподівані зв'язки, що народжуються у свідомості (міфи, легенди, філософський епос, казки народів світу).

Мистецтво — це неможливий рух свідомості, з точки зору орто­доксальних осмислень світу фізичного і духовного. Воно не є ні світом фізичним, ні світом духовним як окремість їх. Мистецтво живе поміж тим і іншим, несподівано сублімує і те й інше, створю­ючи невідоме. Це проміжна реальність, що не тільки віддзеркалює таємність переходу одного світу в інший, а і творить нові єдності одного й іншого, які невідомі в кожному із них, які неможливі в них, але, які можуть бути за «межами» їх. Свобода мистецького «неможливого» стає свободою «можливого», що проявляється че­рез мистецький твір. Ця суб'єктивна проявленість «можливого» відкидає ортодоксальний досвід, консервативне розуміння можли­вого, а тому виводить індивідуальну свідомість з обмеженості до оновлення і розширення. Мистецька творчість несе в собі всі озна­ки нерукотворної творчості Бога, творчості як такої. Чим глибше і ширше возз'єднання нерукотворного, близьких і далеких асоціацій його в поліфонічній багатомірності твору, тим відчутніший образ потоку істини, яка постійно само відтворюється у нових і нових возз'єднаннях. Через художнє творення безмежних трансформацій відносного у творах мистецтва віддзеркалюється поліфонія станів свідомості художників. В цьому віддзеркаленні відбувається зустріч рівнів свідомості мільйонів людей між собою і з свідомістю художника. Цей процес охоплює природну тенденцію розуму, емоцій і відчуттів до розширення, поглиблення, до еволюційного руху, що несе величезне задоволення.

Немає мистецтва гіршого чи кращого. Воно або є, або його не­ма. Воно є, якщо має вічне життя і вічну цінність. Цінності мистецтва неповторні, бо неповторна індивідуальність. Індивідуальна ж творчість тільки тоді самобутня, коли вона не обтяжена минулими досвідами (творчість С. Далі, І. Босха). Справжня творчість по­винна звільнитись від досвіду. Це не означає категоричну відмову від нього (адже це цінність людської практики). Йдеться про відки­дання зумовленості досвідом, бо зумовленість попереджує консер­ватизм, а консерватизм, навіть найтонший, перекриває переживан­ня і творення нового. Творчість індивідуальності — безпосередня, щира, багатогранна, нова. Мистецтво індивідуальності не повто­рює відомого.

Мистецтво нічого не аргументує — цим займається наука; нічо­го не пояснює — цим займається філософія. Воно не збирає фак­тів — це амплуа історії. Мистецтво не агітує — цим займається політика. Мистецтво розширює Всесвіт, бо творить нову його ре­альність.

Мистецька творчість є процес між проявленим і не проявленим. Проявлення Абсолютного — це нерукотворна творчість, свобода якої реалізується як безмежність потоку проміжного (відносного). Безмежне проявлене, нерукотворне — це рух постійних перемін, що виникає у Всесвіті як еманація Абсолютного, його самоцінності, самодостатності. Свобода втілення у творах мистецтва нових возз'єднань нерукотворного і визначає принципові відмінності у творчості художників. У нових возз'єднаннях, що трансформують межі відомого, відкриваючи інше, відносне, але невідоме, відрод­жується рух індивідуальної свідомості художника (твори Ганни Со­бачко, Марка Шагала та інші). Мистецтво це суб'єктивна ре­альність, яку творить художник аналогічно до закономірностей трансформацій індивідуальної свідомості. Засобами мистецтва ство­рюються нові моделі світу рукотворного, що в нерукотворному не існують. Тим самим мистецтво відкриває зовсім нову реальність відносного. Мистецтво — самодостатня цінність, унікальна «тре­тя» повноцінна реальність, тому що, створюючи новий світ віднос­ного, воно разом з тим засвідчує в цьому відчуття реальності Абсо­лютного. Діяльність художника аналогічна діяльності Бога, де Бог творить нерукотворне, але рукотворне проявляє через свого провідника — художника.

Мистецтво завжди реалізуються у нових формах, залишаючись невичерпним, і існує постійно, бо його постійна сутність — самодо­статність, яка відтворюється нескінченно у все нових творах мис­тецтва. Тому мистецтво — еквівалент цілісного буття. Самодо­статність — єдність всього, де «все» — єдність цінностей, а це є самоцінність, тому сутність мистецтва можна визначити як самодостатню самоцінність, модель якої творить індивідуальність ху­дожника у повноцінному мистецькому творі. Самодостатньо - самоцінний твір засвідчує таємничу глибинність безмежного спокою Абсолюту і розгорнутість його в образах нового відносного, його багатомірних еволюційних трансформацій, як разом Все, як Єдине.

Отже, мистецтво є унікальним, узагальнюючи конкретним спосо­бом об'єктивації Єдиного. А оскільки Єдине — возз'єднані рівні свідомості, то сенс мистецтва, його дії — саме у возз'єднані рівнів індивідуальної свідомості, об'єктивації їх реальності, їх цінностей, рух цих рівнів у еволюційному розширенні, тобто рух до Вищої Безмежної Єдності.

Монументальне мистецтво, як найвище узагальнення образу Єдиного, максимально поліфонічно об'єктивує його і цим створює багатомірну дію величезної духовно-енергетичної, еволюційної си­ги, яка возз'єднує індивідуальну свідомість у самій собі, в її безмежній повноті, що є Вищою Єдністю Буття.

Якщо зосередитися на семантиці самого поняття «монумен­тальне мистецтво», то побачимо, що слово «монументальне» скла­дається з двох — «мону» — від «моно» — єдиний (лат.) — та «мен­тальне» — від «ментал», що можна вивести з латинського «мене» — розум, дух (як єдине поняття). Крім того, східна традиція, особливо буддійська, споріднює з цим таке поняття, як «інтуїтивна ментальність» (бодхі — із санскриту) — спонтанне ося­яння свідомості, а в культурі дзен сполох свідомості «саторі», тоб­то духовний сполох, осяяне з санскритським «манас», що означає нижчий і розум людини, який реалізується в синтезі абсолютної свідомості Брахми. «Ментал» — світ еманації вищих духовних ідей (з термінології окультних наук). Тому «монумент» — єдине вище розуміння містерій Єдиного, єдність Вищого розуму. Отже, «мону­ментальне» — означає єдність свідомості Розуму Духа, Вищого розуму, Бога.

Згідно археологічним даним, зародження архаїчного мистецтва відбувається в епоху верхнього палеоліту (45-40 тис. років від су­часності). Це період формування виду НОМО SАР1ЕNS — Люди­ни Розумної. Очевидно, саме у цієї людини склались ті психічні здібності, які необхідні для художньої творчості: розвинута уява, вміння втілювати мисленні образи в знакових структурах (артефак­тах), були вироблені естетичні цінності та ідеали.

Виникнення мистецтва приховано від нас часом. Первісна лю­дина, що жила важким життям, зайнята боротьбою за своє існування, раптово почала розписувати стіни печер, залишати на них гравіровані та намальовані фарбою лінії, ставити кам'яні і глиняні споруди — протоскульптури, наряджатися у звірячі шкіри, зображувати в театралізованій дії полювання, співати і танцювати, проголошувати ритмізовані заклинання. Як зрозуміти ці процеси? У чому причина і які наслідки їх виникнення?

Способом осягнення первісної культури і теоретичного осмис­лення проблеми походження мистецтва є: 1) вивчання археологіч­них даних і пам'яток первісної культури; 2) вивчення етнографії на­родів, що знаходяться на первісній стадії розвитку; 3) вивчення атавістичних форм сучасної культури (засобом залишків ритуаль­но-магічних уявлень тощо); 4) осмислення даних стародавньої істо­рії людства; 5) теоретична «екстраполяція» у минуле від відомих нам пізніх феноменів і форм художньої культури; 6) теоретичне фантазування, створення гіпотез на основі відомих фактів з послі­довною перевіркою теоретичного передбачення новими фактами; 7) співставлення фактів і ідей, добутих вищеназваними способами.

Образотворче мистецтво розпочалось не з фігуративних зобра­жень, а з тих, які ми сьогодні можемо сприймати як знаково-сим­волічні і які в історичній ситуації стародавньої людини носили ха­рактер подвоєння світу. Це відбитки руки чи сліди «рани» на стіні, які постають як знаки людської спроможності цілеспрямовано впливати на світ у відповідності з соціальними потребами.

Праця (полювання) і магічний ритуал породили перше зобра­ження — «рану». Цей знак насправді нічого не заміщав (справжній знак завжди щось заміщав) і для первісної людини носив характер реальної рани, мав функціональне значення: людина не тільки го­тувалася нанести удар тварині — об'єкту полювання, не тільки пе­редбачала і проектувала цей удар, але і втілювала його у деякій ви­переджуючій формі, що визначала, за тодішніми уявленнями, май­бутню рану, яка забезпечувала успіх у полюванні. Стародавня лю­дина вважала, що удар, нанесений на зображення тварини, реаль­но послаблює тварину, на яку завтра буде йти полювання. Це зміцнювало віру мисливця в успіх і перемогу. Магічне зображення носило світоглядний характер і було не стільки засобом пізнання світу, скільки засобом формування взаємовідношень з ним людсь­кого колективу, засобом магічної зміни дійсності, репетицією пе­ред освоєнням світу працею.

Архаїчні зображення — це інобуття реальності, друга її іпо­стась. Це магічні реалії, яким властива зображувальна, пантомімічна, імітаційно і вербально сугестивні форми. Аналізуючи синкре­тизм архаїчної культури ,необхідно зазначити, що вербальна форма магії синкретично пов'язана з музикою і танцювальною обрядовою діяльністю. Магічні реалії докорінно відрізняються від художніх творів своїми завданнями. Мистецтво намагається вплинути на людину, магія - безпосередньо через дійсність на людину.

Наскельні зображення, при всій їх фігуративності і натураль­ності, є не образ, відображаючий реальність, не знак її замінюю­чий, а спосіб подвоєння реальності, її друге магічне обличчя та засіб оволодіння нею. Древня людина, запускаючи стріли й кидаю­чи каміння у зображення тварини, створювала магічну операцію «полювання». Коли художник палеоліту малював на скелі тварину, він малював реальну тварину. Для нього світ фантазії та мистецтва не був самостійною сферою, відокремленої від емпірично сприйма­ючої дійсності. Він ще не протиставляв і не поділяв ці сфери, але ба­чив у одній пряме продовження іншої .

Найпершою темою і проблемою в історії культури, розпочатою в архаїчних формах зображувальної діяльності людини була праця і кохання (мається на увазі дітонародження), тобто животворчі сили суспільства. Мистецтво виникає у первісному суспільстві як соціаль­но обумовлена форма людської діяльності, з допомогою якої люди намагались вирішувати якісь практичні завдання свого життя. Ос­кільки ця гіпотеза причини появи мистецтва є найбільш обґрунтова­ною у сучасній науці, в подальшому ми будемо спиратися саме на неї.

Палеолітична і мезолітична графіка і пластика відрізнялись ре­алістичністю та експресивністю. В зображенні людей і тварин виділялись, головним чином, їх найбільш важливі, практично зна­чимі риси (наприклад, у жіночих статуетках гіперболізувались ті частини тіла, що були пов'язані з репродуктивними функціями — груди, живіт, таз. В більш пізню епоху неоліту (новокам'яний вік) спостерігається намагання до умовності, схематичності зображен­ня тварин і людини. В декоративному оздобленні посуду і зброї, у наскельних петрогліфах, у розпису та вишивці одягу переважають геометричні фігури — коло, спіраль, хрест, півмісяць тощо). Вчені пов'язують таку зміну у стилі образотворчого мистецтва з розвитком абстрактного мислення, а також з тим, що під час пере­ходу від мистецтва до землеробства стимули до зображення звірів стали послаблюватись, а стимули до художнього відбиття індивіду­альності ще тільки народжувались.



Отже, можна виділити три найважливіші ознаки первісного мис­тецтва:

  1. його міфологічний характер, який був основою зародження іформування художньої образності;

  2. його задіяння в практику діяльності, яка в свідомості первіс­них людей представлялась необхідною для вирішення практичних завдань;

  3. його ритуально-магічний характер, який надавав художній творчості елементи ігрового дійства.

Первісне мистецтво було синкретичним. Його синкретичність полягала у тому, що воно існувало в нероздільній єдності з іншими формами матеріальної і духовної діяльності; в тому, що вказані три його аспекти нерозривно супроводжували один одного у всіх творах мистецтва, і у тому, що різні художні засоби — графічні, пластичні, звукові, мовні, хореографічні — використовувались сукупно, а тому живопис, музика, слово, танець не розділялись як особливі форми мистецтва. Не було тоді й поділу між творцями, виконавцями і спо­живачами мистецтва, кожен міг виступати у будь-якій із цих ролей.

Таким чином, можна сказати, що не тільки праця, але й мис­тецтво разом з працею створило людину. І подібно праці, воно залишається умовою його існування і вдосконалення на протязі всієї історії людства.

3. Диференціація й інтеграція видів мистецтва

На протязі розвитку художньої культури у ній переплітаються два протилежно спрямованих процеси. З одного боку іде процес ди­ференціації: мистецтво відокремлюється із первісного синкретично­го стану, відділяється від інших форм культури і поділяється на різні види. З іншого боку відбувається інтеграція мистецтва з іншими формами культури і різних видів один з одним, що призво­дить його до виникнення його нових синтетичних різновидів.

Розглядаючи еволюцію мистецтва як розгортання початково шитих в одне ціле різновидів художньої діяльності (міфологічного, практичного та ігрового), можна помітити, що у ході своєї історії воно розділяється на три потоки .

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка