Навчальний посібник за змістом навчального матеріалу відповідає базовому курсу кафедри суспільних наук



Сторінка1/13
Дата конвертації06.11.2016
Розмір2.01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


Вище професійне училище № 34

м. Стрия
Автор - упорядники: Гошовська Г.М.

Культурологія: навч. посібник – Стрий : ВПУ-34, 2009.

Пропонований навчальний посібник за змістом навчального матеріалу відповідає базовому курсу кафедри суспільних наук.

Матеріал викладено у сконцентрованій, стислій формі з виділенням ключових слів, що допоможе його кращому запам’ятовуванню.

Для учнів ліцейних груп(«молодший спеціаліст»)



Комп’ютерний набір та верстка: Гошовська Г.М.

ЗМІСТ

Розділ І . Культурологія як наука і навчальна дисципліна...............................3


Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс .....................3

Сутність культури та основні культурологічні парадигми...............................5

Інформаційно-семіотичне розуміння культури..................................................6

Основні функції культури........................................................................................9
Розділ 2. Культурний простір .................................................................................9

Трьохмірна модель культури...............................................................................9

Культурні форми та їх основні властивості.........................................................10

Ментальне поле культури...................................................................................12

Структура культурного простору......................................................................15
Розділ 3. Мистецтво у системі духовної культури суспільства ......................17

Особливості духовної культури суспільства.....................................................17

Мистецтво як унікальний механізм культурної еволюції ...............................18

Диференціація і інтеграція видів мистецтва .....................................................23

Соціальні функції мистецтва ..............................................................................27
Розділ 4. Творчі течії у мистецтві .........................................................................31

Образотворче мистецтво ........................................................................................31

Архітектура .............................................................................................................33

Музичне мистецтво .................................................................................................35

Кіномистецтво ..........................................................................................................38
Розділ 5. Історичні типи соціокультурних світів ...............................................40

Типи соціокультурних світів ................................................................................40

Антична культура ...................................................................................................41

Культура Середньовіччя і Відродження ..............................................................45

Культура Нового часу. Сучасна західна культура ...........................................50
Розділ 6. Культурні сценарії діяльності ..............................................................56

Культура мислення .................................................................................................57

Культура спілкування ........................................................................................... 59

Культура навчання ..............................................................................................65

Культура праці ....................................................................................................68
Розділ 7. Міжкультурна комунікація ..................................................................71

Мова як символічний код культури....................................................................71

Невербальна комунікація .....................................................................................74

Толерантність і емпатія як специфічні риси комунікативних процесів між культурного дискурсу .........................................................................................................78
Розділ 8. Стереотипи поведінки. Поради з культурної адаптації ...................80

Міжособистісні стосунки ......................................................................................80

Поведінка в типових ситуаціях ...........................................................................82

Традиційні свята та подарунки ...........................................................................84

Соціальні відносини ...............................................................................................87


Розділ І. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА


І. Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс.

Термін “культура“ латинського походження й етимологічно зв’язаний зі словом “культ”(від латин. сultus –вшанування богів, предків), тобто те, що кличе до вершини, підносить людину. Первісно цей термін означав обробку землі у відповідності з людськими потребами. З часом став означати виховання, освіту, розвиток. Вперше до наукового обігу поняття ”культура” було введене римським політичним діячем, філософом, письменником і оратором Марком Тулієм Цицероном ( 106-43 рр. до н.е.) і пов’язувалося з культурою розуму.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

аналіз культури як системи культурних феноменів;

виявлення ментального змісту культури;

дослідження типології культури;

розв’язання проблем соціальної динаміки;

вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя(культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

Вже в давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем, Гермес - виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалася трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високо досконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса “в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні”.

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв’язків та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а й самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду “людина” та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, а бо другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення - природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалося у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідів в суспільне ціле. Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні–це потреба культурної історії людства, пов’язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури – державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.



2. Сутність культури та основні культурологічні парадигми.

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури.

Термін “культура” у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, які позначали завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як “людяність”, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного(штучного).

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднає різні точки зору. Таким ядром виступає слово “культура”(лат. Сultus –Обробіток, вирощування, догляд). Первісно це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура - це догляд, покращення, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура –культуру душі.

Отже, культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображають активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства. Інакше кажучи, культура є якісна характеристика розвитку суспільства.

Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язане з філософськими концепціями історії Дж.Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.

Більшість культурологів сходиться на тому, що у розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш–менш відрефлексованих теоретичних і методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Серед них найбільш типовими є:

циклічна концепція;

еволюціоністська;

антропологічна;

філософська;

революційно-демократична.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж.Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов’язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, наприклад, трактує як “друге варварство”.







Схематичне зображення циклічного розвитку культури за Віко

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л.Моргана (1818-1881) і англійського історика Е.Тейлора ( 1832-1917) та інших дослідників.

Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е.Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л.Морган у розвитку суспільства такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму – це прямолінійність культурного прогресу та обов’язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.



Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К.Леві-Строса(1908-1991) та інших. Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства. Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності. Їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов.

Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхідності згуртування і об’єднання людей, у потребі авторитету. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс(1818-1883) та Ф. Енгельс(1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб’єкта діяльності.


3. Інформаційно-семіотичне розуміння культури.

Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в ХХ ст.. було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень про культуру і побудувати її загальну теорію. Розробка цих теоретичних поглядів відбувалася у двох основних напрямках.

Один з них АДАПТАЦІОНІЗМ - розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодії з оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тут діяльності. До цього напрямку відноситься функціональна концепція культури та марксистська теорія культури.

Другий напрямок – ІДЕАЦІОНІЗМ пояснює культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначальним тут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості – головним чином наука і мистецтво(так звана “висока культура”). Саме тут створюються символи, ідеї, цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у світі.

Позиції адаптаціонізму та ідеаціонізму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційно-семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності.



Діяльність - це спосіб існування людини. Проте не всі дії людини є людською, розумовою діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум’я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, ціле покладання діяльності. Таким чином, людина навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть “натурі” – природі. “Культурне” – означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини.

Створюючи культуру, люди віддаляються від природи і створюють нове поза природне середовище буття(іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Людство живе ніби на межі двох світів – існуючого незалежно від цього світу природи та світу матеріальної культури.

Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називаються АРТЕФАКТАМИ( від лат.arte –штучний, factys –виконаний).



Артефактами - феноменами культури – є виготовлені людиною речі. Народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії.

Культура включає в себе не тільки те. Що знаходиться поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів – це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика.

Культура являє собою світ смислів. Смисл будь-якого предмету відбувається у його призначенні, ролі. Взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети, ніякого смислу не мають( наприклад, смисл піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку і все життя в цілому. Без знання культури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків.

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура - це світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви.

Смисли утворюються у голові людини, коли вона у відповідності зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючі її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання(те, що дається пізнанням), цінності(те, що встановлюється за допомогою оцінки) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основні види смислів.

Знання(когнітивний смисл) лат. сognitio – знання, пізнання – це інформація про властивості об’єкту. Знання – важлива частина культури. Воно посідає важливе місце у її змісті. З розвитком культури обсяг знань, які є у суспільстві, постійно зростає. У кожній епосі є знання, які колись в минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові(наприклад, язичеські вірування). Є і такі знання, які в одних культурах визнаються істинами. Тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові.

Цінність(ціннісний смисл) – фіксована в людській свідомості характеристика відношення об’єкта до людини і відповідно людини до об’єкта. Об’єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення якої-небудь своєї потреби.

Поняття цінність в культурології не потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні. Цінності не завжди мають грошовий вираз. Для людини може мати велику цінність який-небудь грошовий пам’ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття, радість творчості тощо.

Цінності поділяються на матеріальні і духовні. До перших відносяться “матеріальні блага” (житло, одяг, продукти харчування тощо), а до других – “духовні блага” (художні, наукові, філософські ідеї).

Регулятив (регулятивний смисл) – це правило або вимога, у відповідності з якою люди будують поведінку та діяльність. Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в даній культурі норми поведінки і діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети досягатиме “нормальне”, і навпаки. Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Вона реалізує у своїх вчинках і життєвому шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не усвідомлюючи цього.

Культура виступає також як світ знаків. Знак –предмет(явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі. Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою – семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охоплює дуже широкий обсяг об’єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська тощо), а також різні штучні мови –мова математики, хімічна символіка.



Явища культури – це знаки і сукупності знаків (тексти), інформація, тобто започаткований у них людьми зміст. Саме тому, що явище виступає в якості знака, символу, тексту, який потрібно не тільки спостерігати, але й усвідомлювати, вона стає фактом культури.

Коли будь-які предмети(наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, віднайдені під час розкопок стають предметами давньої культури: вони цікавлять його найперше як носіїв соціальної інформації, а для злочинця, це лише засіб наживи – їх значення, культурна функція йому не важливі. Меч – зброя, і тому, коли вона застосовується для захисту або нападу, він використовується як предмет, а не як знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса стає символом того, що його володар – воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни XVII – XVIII ст.. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично уже не була зброєю – вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану.

Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представники тієї чи іншої професії, гурту тощо, тоді це є не що інше як культурний феномен(наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною “величністю” чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно міняються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).

За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, “культура є пристрій, що виробляє інформацію”. Разом з ним вона є також і пристрій, що запам’ятовує цю інформацію. Культура в людському суспільстві – це те ж, що інформаційне забезпечення в комп’ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову, пам’ять, програми, опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови –знакові системи. Її необхідним елементом є соціальна пам’ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, які відображають досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно-семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків. Феномени культури – будь-які артефакти(штучно створені людьми предмети і явища), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна інформація.









Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке( інформаційно – семіотичне) визначення культури:

Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.
4. Основні функції культури


  1. Адаптаційна функція культури дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

  2. Пізнавальна функція культури. Суть її полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для оволодіння силами природи і пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу.

  3. Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві.

  4. Інформаційна функція культури дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію.

  5. Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення тощо, які входять в скарбницю цінностей.

  6. В зміст нормативної функції культури входить відпрацювання і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

  7. Гуманістична функція культури.

  8. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

  9. Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості.

  10. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.



РОЗДІЛ 2. КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР.

1. Трьохмірна модель культури.

В культурології, як у будь – яких інших науках, розрізняють емпіричне і теоретичне знання. На емпіричному рівні наукові знання добуваються засобами спостережень та експериментів стосовно досліджуваних явищ. Дані спостереження зберігаються у етнографічних енциклопедіях, які вивчають маловідомі етнічні культури. Велике значення у зборі фактичного матеріалу має вивчення історичних джерел - архівних документів, мемуарів, археологічних знахідок тощо. Щоб зрозуміти сутність досліджуваних явищ, закони їх взаємозв’язку, виникнення і розвитку, необхідно перейти на теоретичний рівень пізнання, тобто побудувати теорію цих явищ.

В культурології теоретичне знання повинно спиратися на теоретичну модель культури. Один із найбільш поширених в науці способів побудови теоретичних моделей полягає у тому, що досліджувані явища підводяться під образи, які запозичені з будь-яких інших знань (наприклад, так була створена Ернестом Резерфордом “планетарна модель” атому, яка зображує його будову за зразком, запозиченим із астрономічної картини Сонячної системи. Місце Сонця зайняло атомне ядро, а планети заміщені електронами. Якщо користуватися таким рецептом, то відкривається безліч шляхів до створення теоретичних моделей культури. Культурологи на практиці часто діють у відповідності з цим рецептом, використовуючи для описання культури образи, запозичені з інших галузей знань).

Культурний простір - це простір, утворений багатьма феноменами культури, що переплітаються і взаємодіють одна з одною. У культурному просторі зосереджено багато об’єктів. До них відносяться окремі феномени культури та їх різноманітні комплекси й групування, і нарешті, цілі культурні світи-національні культурні спільності, цивілізації.

Продовжуючи аналогію культурного простору з фізичним, виділимо у ньому три виміри-у відповідності з основними типами смислів, що містяться у соціальній інформації. Цими типами смислів є: 1)знання, 2)цінності, 3) регулятив. Їм відповідають три вісі координат: когнітивна , ціннісна, регулятивна .

Розташовані у цьому трьохмірному просторі культурні феномени групуються в комплекси і системи. Будемо називати різні конфігурації феноменів культури культурними формами людської життєдіяльності. Їх можна розглядати як свого роду просторові фігури або тіла.

Y X- когнітивна вісь

Y- ціннісна вісь

Z-регулятивна вісь

Ф15- культурні

форми





X




Z

2. Культурні форми та їх основні властивості.

З інформаційно-семіотичної точки зору форми культури - це форми, у яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя .

В культурному просторі виділяють такі галузі:

- Національні культури;

- Регіональні культури;

- Цивілізації.

Це найбільш великі типи культурних форм. В середині них історично утворюються різноманітні культурні форми меншого “рангу”, які займаються окремі підгалузі їх простору. У складі національних культур, наприклад зберігається “підгалузь” етнічної культури. На сучасному етапі у кожній достатньо розвинутій культурі виділяється як її особлива форма масова і елітарна культура.

У різних народів, в різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, у яких люди віднаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них відносяться релігійні уявлення і обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі з них мають замкнутий характер і не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності(форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші набувають інтернаціонального характеру і стають формами загально -людської культури (філософія, наука, мистецтва).

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка