Навчальний посібник За редакцією Л. О. Сандюк та Н. В. Щубелка Автограф Одеса 2008 ббк 411 Анотація



Сторінка1/16
Дата конвертації31.12.2016
Розмір4.18 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
Міністерство освіти та науки України

Одеський державний економічний університет

о с н о в и

К у л ь т у р о л о г і ї

Навчальний посібник

За редакцією Л.О.Сандюк та Н.В.Щубелка

Автограф

Одеса 2008

УДК 168522

ББК 411
Анотація:

Посібник «Основи культурології» підготовлений згідно з нормативною програмою навчальної дисципліни «Культурологія», затвердженою Міністерством освіти і науки України. В ньому розглядаються питання сутності культури, механізмів її функціонування і розвитку, провідні концепції культурології щодо походження, типологізації культури, схем культурно-історичної розвитку. Виходячи з певної ціннісно-світоглядної основи, дано аналіз історичних типів соціокультурних світів, провідних тенденцій сучасного культурного розвитку. Значна увага приділяється таким феноменам духовної культури як релігія та мистецтво, їх історичним формам та ролі в житті суспільства і людини.

З метою найбільш ефективної організації самостійної роботи студентів, поряд з викладенням теоретичних основ курсу, в посібник до кожної теми включені плани семінарських занять, тематика рефератів та доповідей, індивідуальні завдання для самостійної роботи, а також рекомендована література, включаючи інтернет-ресурси. Для поглибленого засвоєння основних культурологічних понять до кожного розділу курсу додається глосарій. Посібник містить значну кількість тестів з усіх тем курсу

Посібник призначено для студентів вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації.


Автори: Сандюк Л.О., Симоненко С.П., Сулим О.В., Цибра М.Ф., Шмиголь М.Ф., Щубелка Н.В., Юшкевич Ю.С.
За редакцією Л.О.Сандюк та Н.В.Щубелка

Підписано до друку ___ 2008р.

Формат 60х84/16.

Умовн. друк. арк. 25,0+обкл.

Наклад _____прим.

Замовлення №

Друкарня №1, ТОВ „Автограф”, Французький бульвар, 29. Тел. 777-28-68
передмова

Підготовка сучасного економіста передбачає не тільки засвоєння спеціальних знань, але і наявність у нього широкого кругозору, гуманістичних переконань, уявлення про світ людського буття в його цілісності і про відповідальність за збереження цього світу. Розвитку інтелектуального та світоглядного потенціалу майбутніх фахівців, залученню їх до духовного досвіду людства сприятиме вивчення курсу “Культурологія”.

Структура посібника “Основи культурології” включає два розділи. В першому - “Теоретико-методологічні основи культурології” - розглядаються питання природи і сутності культури, властивості культурних форм, проблеми типології культури та її динаміки. Другий розділ присвячений історичним етапам становлення та розвитку культури від первісної епохи до сьогодення. В рамках кожного періоду розглядаються ціннісно-світоглядні орієнтири людини, а також такі важливі елементи культурного життя як мистецтво та релігія, що виражають обличчя людини та суспільства відповідних епох.

Посібник містить значну кількість тестів з усіх тем курсу, що охоплюють теоретичні і методологічні проблеми культурології та історичні етапи розвитку світової культури - їх загальну характеристику, а також релігійні вірування та художню практику кожного відповідного періоду.

Вивчення курсу “Культурологія” має виробити у студентів здатність адаптуватися до життя в цілісному і динамічному багатокультурному світі, сприятиме формуванню необхідних навичок світоглядного діалогу з носіями різних культур і систем цінностей.
Розділ І. Теоретико-методологічні основи культурології
Тема 1. Культурологія як галузь наукового знання

Зміст теми: 1. Історія становлення культурологічної думки. 2. Основні культурологічні категорії. 3. Поліфункціональність культури.
Історія становлення культурологічної думки

В системі сучасного наукового знання культурологія належить до кола гуманітарних наук. Культурологія як спеціальна наукова дисципліна склалася тільки у ХХ столітті. Однак протягом тривалого часу (а особливо з кінця XVIII століття) різні гуманітарні науки, як ті, що мали давню історію, так і ті, що тільки-но виокремлювалися в Новий час як самостійні сфери наукової рефлексії, розробляли широкий спектр специфічно культурологічної проблематики. Ідеї й концепції, висунуті й обґрунтовані представниками різних наукових традицій протягом попередніх століть, утворили історичний фундамент сучасної культурології. Формування культурології як науки пов’язане, перш за все, з багатими традиціями європейської історії філософії.

Перші роздуми про культуру належать ще давнім грекам. Давньогрецькі історики вже принаймні з VI-IV століть до н.е. починають цікавитися записами і розповідями мандрівників, купців, учасників військових походів та посольств. Так, ще грецькому історику Геродоту належать перші розгорнуті описи країн та народів відомого йому світу, їх повсякденного життя, звичаїв та вірувань, їх політичного устрою. Звісно, що тут ще не йшлося про систематичний та послідовний опис культур. Рівень наукового мислення ще не дає змоги належним чином відокремити справжні знання від вигадок та міфологічних уявлень, але тут має­мо багато цікавих спостережень, нагромаджений великий історико-культурний матеріал.

В той же час грецькі філософи вже говорили про існування особливого, створеного людиною світу, який є незалежним від світу природи, тобто розрізняли природу - “фюсис” і людські установлення - “номос”. При цьому греки не лише відрізняли культуру від природи, а й прагнули теоретично обґрунтували спосіб життя, в основі якого була установка на самовизначення і “автаркію” - свободу і самостійність індивіда, який здатний, спираючись на розум, “жити за природою”. Давні греки ще не мали терміну «культура» і використовували термін “пайдея” - формування людини. Мислителі Давнього Риму зробили наступний крок в розвитку культурологічного вчення. Вони ввели сам термін «культура» та сформулювали ідею про взаємозв’язок між процесами культурного розвитку і вихованням людини. У подальшому, з поширенням контактів елліно-римської цивілі­зації з різними країнами внаслідок військової експансії та торго­вельних відносин, античні історики продовжують традицію висвіт­лення різних культур. Знання інших культур мало неабияке прак­тичне значення для державних утворень імперського типу, оскіль­ки управління іншими народами передбачає достовірні уявлення про їх соціальний устрій, вірування, звичаї.



Середньовіччя дещо втрачає традицію об’єктивного висвітлен­ня інших культур, оскільки на перший план виходить міфологізований опис чужих народів, що перебувають поза межами християнського світу. Хрестоносцям, що йшли звільняти Гроб Гос­подній, важливо було підкорити країни ісламу та насаджувати власні порядки, не звертаючи уваги на власну культуру аборигенів. Але розвиток торгівлі та потреба в політичних контактах стимулювали мандрування на Схід, і у звітах Марко Поло, Афанасія Нікітіна та інших мандрівників ми бачимо бага­то цікавих відомостей про культуру інших країн.

Значні досягнення в осмисленні культури належать гуманістам епохи Відродження. Саме вони прагнули визначити ідеал культурної людини та обгрунтувати ідею культурної наступності. Послідовниками ренесансних гуманістів стали філософи Нового часу, які поставили питання про критерії культурного прогресу, досліджуючи зв’язок між культурою і наукою. З відкриттям Америки та морського шляху до Індії знання про культури народів світу почало зростати великими темпами. До військово-політичної та торговельної експансії країн Європи як чинників, що стимулювали зростання культурологічних знань, додається інтенсивна місіонерська діяльність католицької церкви, зацікавленої в поширенні свого впливу серед інших народів.

Але ні в Античні часи, ні в епоху Відродження, ні в Новий час проблеми культури не розглядались в якості самостійної сфери наукового дослідження. Це було зумовлено як низкою світоглядних факторів, так і недостатнім рівнем розвитку знань про світ та людину в цілому. Тільки після критичного переосмилення європейськими просвітителями культурної спадщини попередніх історичних епох відбулося усвідомлення того, що вивчення культури є однією із найважливіших проблем наукового знання. З кінця XVIII ст. зростає потяг вчених ряду європейських країн до вивчення власної народної культури у зв’язку з розвитком націй та формуванням національної свідо­мості.

Отже, початок становлення культурології припадає саме на епоху Просвітництва, коли культуру було визначено як особливу соціальну сферу, а поняття «культура» отримало статус однієї із основних категорій філософії історії. Вольтер, Тюрго, Кондорсе пов’язали проблеми культури з освіченістю і вихованістю людини. При цьому культурність, цивілізованість Європи протиставлялась “дикості”, “варварству” первісних народів. Тим самим закладались основи лінійного розуміння розвитку культури, коли Європа розглядалась як взірець для інших народів, незважаючи на те, що одночасно лунали і заклики “повернутися назад до природи” (Ж.-Ж. Руссо).

В цей же час було розроблено перші культурологічні концепції, в межах яких було визначено коло основних проблем та напрямки досліджень майбутньої теорії культури. Насамперед, це проблеми співвідношення культури і цивілізації, кризи культури, питання щодо структурних елементів культури, діалогу різних культур.

Кінець ХVІІІ століття стає визначальним для становлення культурологічної теорії - саме в цей період проблеми культурного розвитку набувають особливого звучання в контексті філософських досліджень. Філософи почали розглядати культуру як особливу структурну цілісність, що визначає суспільство з точки зору його духовного потенціалу. Значне місце, зокрема в німецькій класичній філософії, набуває ідея розуму як підґрунтя культури. Саме в такому контексті розглядали культуру Гердер, Кант, Шеллінг, Гегель.

У XIX ст. обсяг нагромаджених знань про культуру досяг такого рівня, коли стало необхідним їх теоре­тичне оформлення згідно з вимогами наукового мислення. Починають виникати перші концепції культури, що пояснюють її формування, механізми її функціонування, позначаючи ту межу, коли можна говорити про культурологію як науку. Суттєвий внесок в осмислення феномену культури зробили представники різних філософських шкіл, зокрема - марксизму, «філософії життя». Завдяки роботам А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, К.Маркса культуру почали розглядати як особливий феномен, що характеризується власними законами розвитку. Ф.Ніцше відкриває за аполонівським світом міри і гармонії хаотичний і безмірний світ діонісійський. Саме в цей час сформувався новий напрямок досліджень - філософія культури.

Нового звучання культурологічна проблематика набула на зламі ХІХ-ХХ століть, коли людство вперше відчуло реальну загрозу власному існуванню на Землі. Сучасне розуміння культури складається як осмислення кризи культури, неможливості гармонії людини і природи. Відбувається відмова від пошуку раціональних підстав цієї гармонії.

Після завершення Другої світової війни стало очевидним, що міжнародне співтовариство повинно вирішити ряд глобальних проблем, які впливають на життєві інтереси всього людства в цілому:

- збереження і зміцнення миру, запобігання загрози війни із застосуванням зброї масового знищення;

- подолання екологічної кризи, пов’язаної з ката-строфічними наслідками людської діяльності;

- встановлення справедливого порядку в економічних відносинах між народами;

- забезпечення збалансованого росту народонаселення;

- захист здоров’я людей від особливо небезпечних масових захворювань і від негативних наслідків науково-технічного прогресу;

- забезпечення зростаючих потреб світового госпо-дарства в енергії і природних ресурсах тощо.

В умовах глобалізація сучасного світу, що передбачає активні контакти між представниками різних культур і релігій, виникають проблеми можливого нерозуміння та несприйняття інших культурних цінностей. Зокрема, можливі прояви етичного релятивізму, що призводить до втрати основних загальнолюдських цінностей та норм культури. Розвиток сучасної цивілізації породжує такі явища як руйнування традиційного укладу життя; кризу особистості, що життєво дезорієнтує поведінку людини і формує деструктивні моделі поведінки (насилля, наркоманія тощо); появу та розповсюдження феномену масової культури. В цих умовах відбувається пошук механізмів адаптації людини до світу, що став техногенним та інформаційно перенасиченим, загрозливим та ворожим людині.

Всі ці прояви соціального життя ХХ століття зосередили увагу науковців на пошуку конструктивних шляхів збереження та розвитку культури. Вирішення цих проблем виявилось неможливим без спеціальної галузі культурологічного знання, котре сприяло б процесам визначеності людини у сучасному світі, розкривало б причетність людини до перебігу історичних подій та традицій минулих епох, пропонувало б їй адекватні уявлення про цінності та норми культурного буття. Це і зумовило появу нової сучасної наукової дисципліни – культурології, котра носить і практичний характер, сприяючи формуванню таких соціокультурних орієнтацій людського буття, які б забезпечили подальший розвиток та збереження культурної реальності.

Культурологія, виступаючи як особлива галузь гуманітарного знання, характеризується багатоплановістю і синтезує в собі результати досліджень різних сфер культури, зокрема, етнографії (від грець. ethnos – плем’я, народ) – науки, що вивчає культуру та побут народів світу, окремих племен. Значні успіхи цієї науки наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, накопичення численних даних про різні культури неєвропейських народів, стали також важливим чинником появи культурології.

Сама етнографія як наука починалась у ХІХ столітті із вивчення малих безписьменних та доіндустріальних суспільств, іменованих примітивними у протиставленні їх цивілізованому світу. Перший професійний етнографічний опис – “Ліга ірокезів” належав американському історику та етнографу Льюісу Генрі Моргану (1818-1881), який детально описував політичне життя, ритуали, матеріальну культуру ірокезів та їх культурні контакти з білим населенням. Велике значення мали також дослідження американського лінгвіста, етнографа та антрополога Франца Боаса (1858-1942), який вивчав культуру індіанців і ескімосів та англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), котрі наполягали на ретельному вивченні специфіки окремих культур. Малиновський вважав культуру універсальним феноменом, стверджуючи, що культури принципово порівнянні і що їх порівняльний аналіз дозволяє відкрити універсальні культурні закономірності. Він надавав великого значення збиранню емпіричного матеріалу в “польових” умовах з метою зрозуміти чужу культуру, побачити її із середини, очима людини, що живе в цій культурі. Серед видатних етнографів слід відзначити також російського вченого М. М. Міклухо-Маклая (1846-1888), який вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії, Океанії, в тому числі папуасів Нової Гвінеї, виступаючи проти расизму і колоніалізму.

Саме етнографи виступили серйозними противниками європоцентризму, криза якого стала ще одним важливим чинником виникнення культурології. Європоцентризм – це світоглядна установка, відповідно до якої Європа із властивим їй духовним укладом є центром світової культури і цивілізації, зразком для всіх інших народів. Згідно європоцентристській точці зору, Європа, Захід з їх історією, політикою, культурою, мистецтвом являють собою єдину і безумовну цінність, яка протистоїть «неправильності” і “нерозвиненості” східного світу.

Сам термін «культурологія» був запропонований у 1949 році видатним американським антропологом Леслі Уайтом (1900-1975) для позначення нової наукової дисципліни як самостійної науки в комплексі соціальних наук. Культурологія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Міждисциплінарний простір можна вважати особливою ознакою культурології. Саме її міжнаукові зв’язки значно розширили дослідницькі можливості гуманітарної теорії. Культурологія знаходиться в процесі становлення та оновлення теоретичних концепцій у відповідності до змін, що відбуваються з культурою та окремими її сферами.

Отже, культурологія – філософська дисципліна, що вивчає найбільш загальні закони буття культури як способу життя людини в його цілісності; це система знань, які стосуються закономір­ностей існування та розвитку культури - її структури, динаміки і взаємодії основних елементів (традицій, норм, звичаїв, соціальних інститутів), а також основних етапів еволюції і перспектив.

Предмет культурології - дослідження феномену культури як історично-соціального досвіду людей, що втілюється в специфічних нормах, законах та рисах їх діяльності, транслюється від покоління до покоління у вигляді ціннісних орієнтацій та ідеалів, інтерпретується в “культурних текстах” філософії, релігії, мистецтві, праві. Смисл і призначення культурології на сьогоднішній день полягає в тому, щоб вивчати людину на рівні культури як її творця.

В залежності від цілей та предметних сфер, рівня пізнання та узагальнення виділяють фундаментальну та прикладну культурологію. Фундаментальна вивчає культуру з метою теоретичного і історичного пізнання цього феномену, займається розробкою категоріального апарату і методами дослідження; на цьому рівні можна виділити філософію культури, яка вивчає метафізичну сутність культури. Прикладна, спираючись на фундаментальні знання про культуру, вивчає окремі її підсистеми - економічну, політичну, релігійну, художню - з метою прогнозування, проектування і регуляції актуальних культурологічних процесів.

На сьогоднішній день культурологія є сукупністю великої кількості шкіл та напрямків. З основними культурологічними концепціями ви познайомитеся у наступних розділах підручника.
Основні культурологічні категорії

Культурологія оперує власною системою категорій, які є найбільш фундаментальними поняттями про культурні закономірності, процеси та зв’язки, на основі яких здійснюється пізнання явищ культури. Слід підкреслити, що категоріальний апарат культурології знаходиться в процесі становлення. Проявом цього є той факт, що представники різних культурологічних шкіл в ході теоретичних досліджень та пошуків використовують власні системи категорій. Проте до кола найважливіших загальновизнаних культурологічних категорій можна віднести такі: „культура”, „цивілізація”, „цінність”, „ментальність”, «ідентифікація», „культурний тип” та інші.



Поняття «культура»

Особливе місце в системі культурологічних категорій займає категорія „культура”, яка є багатозначною, характеризується поліфонією смислів, що осягається через вивчення її культурно-історичних трактувань. Розгляд історії становлення поняття “культура” зазвичай починають з античних часів, хоча саме слово “культура” набуло самостійного значення лише у другій половині XVII століття. Широко відомо, що в античні часи поняття “культура” мало декілька значень – обробка, виховання, навчання, шанування, поклоніння. Особливість античного розуміння культури полягає у тісному зв’язку понять “культура” і “поліс”, в особливій увазі до процесу формування громадянина античного полісу, який саме і був культурною людиною внаслідок його підготовленості до життя в цьому суспільстві, чим він і відрізнявся від некультурних варварів.

Загального значення поняття “культура” набуло в XV-XVI столітті, а широко вживаним стає в добу Просвітництва. За умов промислового розвитку та товарного виробництва на перший план виступає залежність людини від засобів виробництва, а не від природних сил. В той час під культурою розумілися всі здобутки людської діяльності, передусім, знання, наука, мистецтво тощо. В понятті “культура” закріплюється смислова подвійність: культура тлумачиться і як штучне, неприродне, породжене людською діяльністю, і, разом з тим, як деякий вищий вияв людського буття, пов’язаний з людським духом.

В XVIII столітті в літературі починають вживатися два самостійних, протилежних за значенням поняття: “культура” і “натура” (природа); з часом смислове навантаження поняття “культура” зростає.



ХХ століття визначається багатоманітністю філософських та наукових дефініцій культури, в яких в якості основоположних закріплюються ті чи інші її ознаки. Більшість трактувань культури пов’язана з іменами видатних філософів, соціологів, істориків, етнографів. Зокрема, Е.Тейлор розуміє культуру як комплекс знань, вірувань, законів, звичаїв та інших здібностей та навичок, набутих людиною як членом суспільства; Х.Ортега-і-Гасет вбачає в культурі соціальні форми і способи облагороджування біологічних потенцій людини; К.Маркс визначає культуру як уречевлені сутнісні сили людини; М.Герскович розглядає культуру як створену людиною частину навколишнього середовища; для М.Гайдеггера культура являє собою умову і спосіб реалізації верховних цінностей шляхом культивування вищих людських якостей; Г.Францев визначає культуру як сукупність матеріальних та духовних цінностей; у Е.Маркаряна культура виступає способом людської діяльності; за П.Гуревичем культура – це усвідомлена робота духу по удосконаленню всього, що оточує людину.

Отже, можна вважати, що культура – поняття суто антропологічне, сутнісно пов’язане з феноменом людини.

З огляду на окреслену ситуацію доцільно виділити наступні групи визначень поняття “культура” як найбільш поширені в науковій літературі:

- соціологічні визначення зосереджують увагу на факторах організації й формування певного суспільства. Для соціологічного підходу характерне таке бачення культури: «культура - це спільний і прийнятий спосіб мислення» (К.Юнг); «культура - це стійкі вірування, цінності і норми поведінки, які організують соціальні зв’язки і роблять можливою спільну інтерпретацію життєвого досвіду» (В.Бекет);

- аксіологічні (аксіологія – філософське вчення про природу цінностей) підкреслює, що культура є сукупність матеріальних та духовних цінностей, які створюються людиною в процесі її життєдіяльності;

- онтологічні (онтологія – філософське вчення про буття) розглядають культуру як форму самореалізації людини у всій її багатоманітності. Тут культура постає не перспективою людського життя, а формою існування, реальністю, за якою наступає межа людської присутності в світі. Культура – це спосіб буття людини.

Категорія «цивілізація»

В число основних культурологічних категорій входить також категорія «цивілізація». Проте слід зазначити, що використання категорії цивілізація в контексті різних культурологічних традицій та методологічних підходів визначається варіативністю. Така ситуація зумовлена відсутністю в сучасній теорії чіткого розмежування понять культура і цивілізація. Існує навіть декілька варіантів трактування категорії цивілізації в плані співставлення її з категорією “культура”. Загальновизнано, що співвідно-шення понять культура і цивілізація є досить дискусійною проблемою.

Як культурологічні категорії поняття „культура” і „цивілізація” мають довгу історію становлення, що вважається своєрідним свідченням їх багатозначності та глибини змісту. Традиційно розгляд історії становлення цих понять починають з античних часів, хоча в якості наукових вони вперше були використані в добу Просвітництва.

Термін “цивілізація” походить від латинського “громадянський”, тому формування цивілізації пов’язують із становленням державності і правових норм, які прийшли на зміну давнім культурним традиціям. В XVIII столітті французькі просвітителі терміном “цивілізація” позначали ідеальне суспільство, побудоване на засадах розуму. В XIX столітті термін “цивілізація” почав використовуватися в якості характеристики вищої стадії соціокультурного розвитку.

В системі сучасного культурологічного знання за терміном “цивілізація” закріпилась багатозначність, існують наступні варіанти її тлумачень:

– цивілізація і культура – тотожні за своєю суттю поняття;

– цивілізація – це протилежність культури; при цьому цивілізація символізує матеріальний компонент соціального життя (техніка, комунікації, міста), а культура – духовний компонент (цінності, норми, ідеали тощо);

– поняття культури розглядається як більш широке од поняття цивілізації: цивілізація – це заключний етап розвитку культури.

Для культурологічної думки XX століття, на відміну від попередніх епох, коли культура і цивілізація традиційно розумілися як синоніми, характерною є поляризація цих понять. За таких умов поняття “культура” традиційно отримує статус позитивного феномену, а поняття “цивілізація” набуває ознак невизначеності або негативу.

Пов’язуючи цивілізацію із рівнем розвитку матеріального полюсу людського буття, в умовах сучасної соціокультурної ситуації досить важко визначити її ціннісний потенціал. В якості рівня оволодіння силами природи матеріальний компонент, безумовно, є свідченням технічного прогресу та сприяє досягненню значних благ в суспільстві. Проте, сама по собі техніка, матеріальний добробут не можуть символізувати духовний розквіт суспільства. Матеріальні надбання суспільства поза контекстом історичних подій чи фактів є абсолютно нейтральними за своєю суттю. Виходячи із конкретних історичних фактів, технічний прогрес може бути оцінений і як безумовно позитивне явище, і як безумовно негативне. Підґрунтям негативної оцінки цивілізації стали її тенденції до стандартизації мислення, формування масової культури, урбанізації, залежності людини від світу техніки, дегуманізації суспільства. Не випадково термін „цивілізація” стає синонімом урбанізації та дегуманізації.

Таким чином, хоча поняття „культура” і “цивілізація” тісно взаємопов’язані, проте в наукових дослідженнях ці категорії доцільно розрізняти. Як правило, науковці погоджуються з тим, що цивілізація – це створений людиною світ матеріальних об’єктів, а культура – це духовний потенціал суспільства чи конкретної особистості.

В сучасній культурологічній теорії оформився новий варіант розуміння категорії „цивілізація”, а саме – як локальної моно- чи поліетнічної спільноти з яскраво вираженою специфікою. Культурологи використовують дану категорію в процесі вивчення історико-культурного процесу. В цьому випадку цивілізація розглядається як певна характеристика народів світу і макроодиниця для теоретичного аналізу.

Поняття „цивілізація” як соціокультурна цілісність, як одиниця для дослідження світової культури різними авторами використовувалась по-різному; М. Данилевський під цивілізаціями розумів „культурно–історичні типи”, О. Шпенглер  – „високі культури”, П. Сорокін – „соціокультурні суперсистеми».

Категорія «цінність»

Стрижневою категорією усього культурологічного знання виступає поняття „цінність”. Цінність є визначальною характеристикою особистості, що освоює певну систему суспільних цінностей. Соціальні цінності відбиваються у свідомості окремої людини у вигляді ціннісних орієнтацій, які є необхідною умовою підтримки нормативного порядку в суспільстві. Засвоєння системи цінностей – основа соціалізації особистості. Але кожна людина є індивідуальність, її життя – неповторна історія пізнання і досвіду, і тому вона формує свою неповторну систему ціннісних орієнтацій, що визначає, у кінцевому підсумку, сенс її життя.

Поняття цінності вказує на культурне, суспільне чи особистісне значимість явищ і фактів дійсності. Усе розмаїття світу можна розглядати в якості предметних або об’єктних цінностей, тобто оцінюватися з погляду добра і зла, істини і неправди, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого тощо. До таких цінностей відносяться предмети матеріальної і духовної діяльності людей, суспільні відносини, а також включені в їхнє коло природні явища, що мають для людини позитивне значення і здатні задовольняти її різноманітні потреби. З іншого боку, в якості цінностей можуть виступати і самі критерії оцінювання явищ і фактів дійсності. Тоді говорять про суб’єктні цінності, до яких відносяться установки, оцінки, вимоги, заборони, виражені у формі норм. Кожне суспільство характеризується такими особливими найбільш фундаментальними орієнтирами і критеріями оцінювання діяльності людей, які називаються в культурології базовими цінностями.

Таким чином, цінність являє собою загальновизнану або ж широко визнану в суспільстві норму, сформовану у певній культурі, що задає зразки і стандарти поведінки і впливає на вибір між її можливими альтернативами. Фундаментальні цінності ще характеризують як розповсюджені серед членів суспільства уявлення щодо основних життєвих цілей і засобів їх досягнення.

Світ цінностей якоїсь культури ніколи не може абсолютно адекватно бути трансформованим у світ іншої культури. Як вважав О.Шпенглер, душу брахмана може зрозуміти тільки брахман. Саме ціннісні компоненти культури найважче запозичуються і піддаються зовнішнім впливам - на відміну від техніко-технологічних аспектів культури: форм організації виробництва, науки, форм управління. Ціннісне ядро будь-якої культури не можна змінити шляхом посилання на його недосконалість, невідповідність, шляхом демонстрації більш привабливих цінностей. Тому ціннісні системи різних культур слід розглядати як рівноправні.

Цінності виконують роль регулятора як на рівні суспільства в цілому (соціальні цінності), так і на рівні окремої особистості.

У переломні епохи суспільного розвитку система цінностей переживає кризу і підлягає переоцінці. Е. Дюркгейм ввів поняття аномії, яке позначає стан ціннісно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів і станів у розвитку суспільства, коли старі соціальні норми перестають діяти, а нові ще не встановилися: «колишні боги старіють і вмирають, а нові не народилися».

Саме криза афінської демократії змусила Сократа поставити питання: що є благо? Це основне питання загальної теорії цінностей, або аксіології.

Проблема «Що є благо?» передбачає відповідь на питання про співвідношення духовних і матеріальних цінностей. І в історії соціально-філософської думки, починаючи з античності, розглядаються дві діаметрально протилежні концепції сенсу життя. Наприклад, школа кініків (Антисфен) вважала, що благом є те, що може вважатися нашою власністю. А що може вважатися нею? Багатство, здоров’я, життя? – Ні. Тільки внутрішня воля, сила духу є нашою власністю. Треба максимально звільнитися від зовнішнього – від прагнення до насолод, матеріального. І цим ми захистимо себе від ударів долі, ніщо не зможе нас позбавити душевного комфорту. Діоген вважав, що всі людські страждання обумовлені тим, що люди багато чого бажають, багато чого бояться, багато чому заздрять, багато на що сподіваються, не усвідомлюючи того, що в них самих є усе, що їм потрібно. Таку ж думку пізніше висловив німецький філософ А.Шопенгауер: «Те, що є в людині, набагато важливіше од того, що є у неї».

Кінічна школа спиралася на тезу Сократа: «Тільки богам властиво не відчувати потреб. А той, хто відчуває ці потреби в найменшій мірі, той подібний богам». Відомий також вислів Сократа, котрий, оглядаючи ярмарок речей, сказав: «як багато тут речей, що мені не потрібні». Ще древні на прикладі спартанців відзначали, що поки народ не знає розкоші, він не знає поразок. Подібно до того, як в армії, що обтяжена здобиччю, знижується боєздатність, так і в суспільстві, перенасиченому речами, послаблюється життєва сила.

Аналізуючи стан сучасної цивілізації, Еріх Фромм у своїй книзі «Мати чи бути?» розглядає проблему співвідношення матеріального і духовного, володіння і буття, коли матеріальні блага здобуваються ціною духовних втрат і заради матеріальних надбань люди жертвують своїми природними і духовними якостями, а справжнє життя замінюється матеріальними втіленнями і символами.



Поняття «ідентифікація»

Поняття “ідентифікація” (від пізньолатинського identifico - ототожнення) має два основних значення: усвідомлення чи розпізнання чогось або когось; уподібнення, ототожнення з кимось або чимось. В першому значенні термін “ідентифікація” використовується в психології пізнавальних процесів, моделюванні штучного інтелекту, юридичній психології тощо. В соціологічній літературі термін “ідентичність” використовується переважно у другому значенні і виражає ототожнення людиною самої себе з іншими людьми на основі установлення спільних цінностей, емоційних переживань, структури і спрямованості внутрішнього світу, здатність зберігати на протязі усього життя єдність свого “Я”, свою “самість”, а також як основний механізм соціалізації, суттю якого є прийняття індивідом соціальних ролей та засвоєння соціокультурних зразків і моделей поведінки. Згодом змістовне наповнення даної категорії розширили в межах філософської теорії.

Так, Е.Фромм у своїй праці “Мати чи бути”, типологізуючи людські потреби, в якості однієї з найглибинніших з них - поруч з потребами у спілкуванні, творчості, відчутті глибокої вкоріненості, пізнанні - виділив прагнення до уподібнення, пошуку об’єкта поклоніння. Індивід не в змозі самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття, йому необхідна, згідно Фромму, система орієнтації у вигляді ототожнення себе з певним визнаним зразком. Таку орієнтацію йому дає культура, тому категорія ідентичності виступає однією з основних категорій культурології, одним з найбільш вживаних понять в сучасних культурологічних дослідженнях.

В культурологічній теорії категорія ідентифікації виражає процес ототожнення індивіда з певною культурною традицією. Культурна ідентифікація  – це самовідчуття людини всередині конкретної культури, усвідомлене сприйняття норм і зразків поведінки та свідомості, системи цінностей і мови, а також усвідомлення свого “Я” в конкретному культурному вимірі. Ідентифікація розуміється як центральний елемент самосвідомості, пов’язаний з відповіддю на запитання: “Хто я?”, з фіксацією свого становища в системі суспільних відносин. Важливим моментом ідентифікації є самооцінка особи і суб’єктивне відчуття своєї причетності до конкретної системи культурних цінностей.

Поняття культурної ідентифікації пов’язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок щодо навколишнього світу та формами культурно-історичного буття. Етнос  – це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання, а за певних умов - і державними утвореннями. Досить часто термін „етнос” порівнюють з поняттями „народ” і „нація”. Народ відрізняється від нації не кількісними показниками, а рівнем свідомості, зумовленої проблемами облаштування державного устрою та об’єднання. Налагодження зв’язків у суспільстві, реалізація творчих можливостей кожного індивіда неможливі без потреби у відчутті глибинних коренів. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному стабільному ланцюгу людського роду, що виник з прадавніх часів. Культурне буття без цінностей та норм неможливе, адже саме вони надають суспільству необхідного порядку. Саме ціннісно–нормативна система утворює внутрішній світ культури, тому її прийняття є визначальним моментом культурної ідентифікації. В цьому процесі важливим є суб’єктивне відчуття індивідом власної належності до різних соціальних спільнот на основі стійкого емоційного зв’язку, а також включення у свій внутрішній світ і сприйняття як власних групових норм і цінностей.

Люди фіксують свою соціокультурну ідентичність за допомогою певних спільних для груп символів чи маркерів; в якості найбільш значимих символів виступають, перш за все, мова, релігія, історія а також особливий стиль одягу, спосіб харчування тощо.

Узагальнюючи історичний досвід людства, можна виділити такі етапи розвитку культурної ідентичності: родова, регіональна, соціально-економічна, національно-етнічна, цивілізаційна.

В сучасну епоху глобалізації та космополітизації на зміну національній ідентичності приходить цивілізаційна ідентичність. Цій новій формі ідентичності як причині світових конфліктів присвячена праця С.Гантінгтона “Зіткнення цивілізацій”. На перший план, на його думку, виходить взаємодія між Заходом та іншими цивілізаціями. Відмінності між цивілізаціями є найбільш суттєвими: цивілізації відрізняються своєю історією, мовою, культурою, традиціями, найголовніше – релігією.

В контексті тих процесів, що нині відбуваються в Україні, проблема ідентичності набуває особливо актуального значення

Американський дослідник Е.Еріксон розглядав набуття ідентичності як необхідний процес, пов’язаний з соціальною адаптацією. Ним же був запропонований термін “криза ідентичності” для характеристики минущого, плинного етапу особистісного росту, причому цей термін з 50-х років набув розповсюдження як загальна характеристика сучасної епохи, котра часто визначається метафорами “бездомність” (М.Бубер), “екзистенційний вакуум” (В.Франкл). Зростаюча втрата сенсу індивідуального існування в масовому суспільстві, варіанти пошуку ідентичності як спроб встановити, ким реально є та чи інша людина знайшли відображення в багатьох публікаціях, зокрема в книгах Д.Рісмена “Одинокая толпа” та “Идентичность и тревога”, а також в чисельних літературних творах. Проблема ідентифікації особистості буде також розглядатись в курсі “Філософія” при вивченні теми “Особистість і суспільство”.

Особливим фактом існування культурної ідентифікації є можливість її втрати індивідом. Втрата культурної ідентифікації проявляється у відчуженні або маргіналізації.

Для характеристики пограничного статусу особистості по відношенню до певної соціальної спільноти, що накладає певний відбиток на її психіку і образ життя, використовується категорія “маргінальність” (від лат.  margo – край, межа). Спочатку це поняття було введено американським соціологом Р.Парком з метою виявлення соціально-психологічних наслідків неадаптації мігрантів до умов міського середовища. В ситуації маргінальності опиняються так звані “культурні гібриди”, які балансують між групою, що домінує в суспільстві, але до якої вони ніколи не належать, і групою, з якої вони виділились. Самовідчуття маргінальної особистості дуже яскраво передав в образах героїв своїх літературних творів В.Шукшин.

Потім відбулось розширення змісту цього поняття. Нині під культурною маргінальністю мається на увазі характеристика особливості життєдіяльності людей, ціннісні орієнтації та моделі поведінки котрих одночасно можуть бути співвіднесені із різними культурними системами, причому в жодну із цих культурних систем вони не інтегровані повністю. Як вважає французький соціолог А. Фарж, стати маргіналом можна двома способами: або шляхом розриву всіх традиційних зв’язків і створення власного, зовсім іншого світу; або шляхом поступового витіснення (чи насильницького викидання) за межі „офіційних норм”.

Проявом культурної маргінальності є „міжкультурність”. Саме міжкультурність в умовах диференціації суспільства і глобалізаційних процесів зумовлює труднощі процесу культурної самоідентифікації особистості. Культурна маргінальність викликана плюралістичністю сучасного суспільства, де кожна людина знаходиться в ситуації взаємодії з різними культурними еталонами та цінностями, які за своєю суттю є здебільшого суперечливими.

Слід відзначити, що культурна маргінальність, поряд з негативними проявами, також характеризується певним позитивним моментом – вона може виступати як продуктивний елемент культурного розвитку, котрий полягає в можливості виникнення на її основі нових культурних ідей та напрямків.
Поняття «ментальність»

Ментальність”, “менталітет” (від лат. mens – розум, мислення, душевний устрій) – це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей в соціальні та історичні спільноти. Ментальність являє собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає і позасвідоме; відносно стійку сукупність настанов і схильностей індивіда або соціальної групи, що спонукають до певного типу сприйняття, мислення та дій. Якщо картина світу існує як усвідомлене уявлення, то ментальність більшою мірою реалізується у певних формах поведінки і переживається емоційно. Вона об’єднує раціональне та інтуїтивне, суспільне та індивідуальне, усвідомлене і неусвідомлене.

Ментальність формується століттями, в залежності від традицій культури, соціальних структур і усього середовища життєдіяльності людини, і сама, в свою чергу, їх формує, виступаючи як важливий чинник культурно-історичної динаміки. Іншими словами, ментальність, з одного боку, є результатом культури і традицій, а, з іншого - сама є глибинним витоком розвитку культури.

Таким чином, ментальність являє собою душевний устрій, типовий для людей даної культури, психологічні особливості, котрі лежать в основі звичаїв і моралі людей, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій на типові події і ситуації. Тому не випадково, що основними дослідниками ментальності виступили спеціалісти з історичної психології. Сам же термін був введений в науковий обіг Л.Леві-Брюлем у 1922 р. в роботі “Первобытное мышление», де він виділяє дологічну і логічну ментальності. Пізні­ше французькі історики, представники “школи Анналів” Л. Февр та М. Блок вжили це поняття в іншому розумінні – як колективну психологію „гарячих суспільств” на стадії цивілізації, а також всю сукупність уявлень про світ. Вони встановили, що духовна сфера суспільства складається не тільки з філософських, політичних, релігій­них, естетичних ідей, а включає і ментальні структури, що обу­мовлюють думки, почуття, цінності і поведінку людей, виступають способами їх орієнтації в природному і соціаль­ному світі. Над проблемою ментальності плідно працював О.Шпенглер, який в якості основної характеристики “культурних організмів” розглядав унікальну “душу культури”, її прафеномен, про що йшлося вище. Ця ж проблема розглядалась видатним політичним діячем Сенегалу Леопольдом Сенгором стосовно африканської культури, своєрідність і глибинна відмінність якої від європейської спонукали його до формулювання ідеології «негритюду”. Погляди Сенгора відображені в його роботі “Негритюд: психология африканского негра», уривок з якої наведений для самостійного опрацювання в Першоджерелах до вивчення цієї теми. Це ж питання буде розглядатись в темі “Культура Новітньої епохи”, але під кутом зору діалогу культур.

Слід зазначити плідні дослідження в царині специфіки української ментальності відомих діячів української культури М.Костомарова, І.Нечуй-Левицького, Т.Шевченка, особливо - Д.Чижевського. Д.Чижевський виділяє основні риси психічного укладу українця, серед них - емоційність, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свобо­ди (Д.Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992).

Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії культурних індивідів, в сучасній культурологічній теорії існує плідний підхід розглядати історико–культурний процес як буття різних типів ментальностей, а саме  – первісної, античної, середньовічної, ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.

Поняття «тип культури» символізує структуровану культурну цілісність, яка визначається системою реальних цінностей. Слід підкреслити, що категорія «тип культури» є досить невизначеною та дискусійною. Проблема культурної типології була в центрі уваги таких дослідників як М.Вебера, П.Сорокіна, Г.Зіммеля та інших.

Кожен тип культури, як історично визначене локальне утворення, є досить консервативним. Його сутнісні ознаки - норми, традиції, цінності - формуються та залишаються незмінними протягом століть. Саме цей консерватизм культури визначає її неповторність, унікальність в контексті світової культури. Щоб відчути себе представником того чи іншого типу культури, людина повинна підпорядкувати своє життя пануючим нормам та цінностям. Кожна людина є носієм культурно визначених характеристик і навпаки - кожен тип культури визначається певним типом особистості.

Спосіб життя людини як представника тієї чи іншої культури визначає конкретна система цінностей і світоглядних засад.

Категорія «культурна динаміка»

Досить часто поняття “культурна динаміка” вживається як рівнозначне поняттю “культурні зміни”, проте в контексті наукових досліджень їх доцільно розрізняти. Поняття “культурні зміни” характеризується широким змістом, що ускладнює можливість його чіткого визначення

Термін “динаміка” (від гр. – сила) використовується в природничих науках, зокрема - фізиці. В культурології під культурною динамікою розуміють зміни, що відбуваються в культурі під впливом зовнішніх та внутрішніх сил. Характерними ознаками таких змін вважаються цілісність, спрямованість, періодичність та наявність певних тенденцій.

Процеси культурної динаміки найбільш адекватно інтерпретуються як розвиток. Культурний розвиток зумовлює зміни матеріальних та духовних складових культури, внаслідок яких відбувається повна трансформація структурних утворень культури або часткове зникнення деяких культурних елементів та зв’язків.

В сучасній культурології накопичено значний арсенал ідей та концепцій, що дозволяють здійснити науково-філософську інтерпретацію поняття “культурна динаміка”, виходячи з різних гносеологічних позицій. Подібний методологічний плюралізм та широкий діапазон теоретичних досліджень дозволяє зробити висновок про відсутність в науковій теорії єдиних підходів до розуміння сутності та механізмів культурної динаміки.

В якості фундаментальних механізмів, що зумовлюють культурну динаміку, розглядаються не ідеї та інтереси людей, а об’єктивна необхідність адаптації суспільства та культури до динамічних зовнішніх та внутрішніх ситуацій.

Поряд із об’єктивною необхідністю, в якості основних механізмів культурної динаміки культурологи виділяють своєрідні загальні передумови, які спричиняють динамічні трансформації культури. Структура та природа цих механізмів суттєво різниться в залежності від теоретичних уподобань того чи іншого дослідника.

Відомий американський соціолог Т.Парсонс (1902-1979) аналізував динаміку культури в межах структурно-функціонального підходу і розробив теорію “людської дії”, що включає культурну, соціальну, особистісну та органічну системи, які знаходяться в стані взаємного обміну. Цей взаємний обмін розглядається на рівні дії-діяльності: людина спрямована на функцію досягнення мети; при цьому соціальна підсистема забезпечує її інтеграцією дій в діяльність суспільства, а культура пропонує найбільш загальні взірці дій, принципи вибору цілей, пропонує цінності, вірування, знання, символічні засоби тощо. Соціальні і культурні зміни обумовлені процесами обміну інформацією та енергією, що відбуваються між соціальними системами.

Джерелом культурних трансформацій може бути надлишок або нестача інформації при обміні між системами. Деякими культурологами в основу культурної динаміки закладено принципи нерівномірного розвитку різних галузей та структурних одиниць культури. Так, П.Сорокін звертав увагу на відсутність рівноваги між знанням та незнанням, між різними рівнями та засобами людського сприйняття світу. Оригінальне розуміння основних механізмів культурної динаміки належить Ф.Ніцше.

Ф.Ніцше є одним із самих яскравих представників філософії життя, що сформувалася як філософський напрямок в кінці XIX століття. Тема культури була однією із основних в філософії Ф.Ніцше. Дослідженням історії європейської культури він займався протягом всього життя. Вперше Ф.Ніцше сформулював одну із самих фундаментальних опозицій культури – протистояння аполлонівського та діонісійного начал – в роботі “Народження трагедії з духу музики”.

Розкриваючи сутність культурної динаміки, Ф.Ніцше представляє дві відправні точки буття: аполлонівське і діонісійне, що символізують собою протилежні та суперечливі полюси єдиної культури. Існування даних культурних полюсів пов’язане із боротьбою та примиренням принципово різних за своєю сутністю світовідчуттів. На думку Ф.Ніцше, істинна культура, взірець якої він вбачає в досократівській Греції, пов’язана з визнанням рівноправності двох начал. Проте європейська культурна традиція, вважає Ніцше, в процесі свого становлення стала на шлях витіснення діонісійного начала аполлонівським. Щоб розкрити, в чому полягає сутність аполлонівського і діонісійного начал в культурі, доцільно звернутися до давньогрецької міфології. Боги Аполлон і Діоніс в античній міфології – протилежні символічні образи.

Аполлон – син Зевса, бог Сонця, світла, покровитель мистецтва, поезії та музики. Він символізує повне відчуття міри та самообмеження. Саме в образі бога Аполлона знайшли своє вираження раціональність, порядок та критичне сприйняття світу. Аполлона вважають генієм гармонії світла та краси. Проте в цій величавій гармонії відсутні тепло і переживання. Аполлонівське начало позбавлене душевності та співчуття, воно є втіленням принципу індивідуалізму, тому тут, поряд з естетичною необхідністю краси, поставлена вимога: “пізнай самого себе”. Аполлонівське начало звільняє культуру від ілюзорного та містичного, надає їй умосяжної впорядкованості.

Діоніс  – син Зевса, бог рослинництва, виноградної лози, вина та виноробства. Він символізує чуттєвість і екстаз, з ним пов’язані радість та веселощі. Знаряддям Діоніса є сп’яніння, що пробуджує душу, виводить її за межі усталених форм та порядку, де розкривається новий світ, найбільш адекватним вираженням якого є музика. Діонісійне розкриває глибинні хаотичні імпульси в культурі. В діонісійній культурі всі форми ілюзорні. Будь-яке намагання упорядкувати, оформити, закріпити буття сприймається як помилка. Все, що осягається раціонально, розглядається як пародія на буття. Сутність діонісійного начала  – ірраціональна. Діоніс підриває індивідуалізм в культурі, породжує сумнів в сприйнятті існуючих форм та образів світу. В діонісійній культурі виникає потреба в виході за межі всіх форм, саме тут стають можливими переродження та оновлення, ритм яких неможливо осягнути раціонально.

На думку Ф.Ніцше, європейська культура до середини XIX ст. визнавала пріоритет аполлонівського начала, що втілилося в раціоналізмі, становлення якого починається з античного філософа Парменіда. Але культура не може обмежуватись лише світлим, аполлонівським началом; в її глибинах, за Ніцше, криються ірраціональні виміри, які в часи античності символізував бог Діоніс. В гармонії аполлонівського і діонісійного начал Ф.Ніцше вбачав ідеал мистецтва, він проголосив необхідність реабілітації культурою XX століття діонісійного начала.

Крім головних понять культурології, існує багато
другорядних. Оскільки вона контактує з усіма гуманітарними дисциплінами і бере з їхнього арсеналу багато термінів, її понятійний апарат надзвичайно широкий; до XX ст. він в основному поповнювався з філософії, етики, естетики й інших наук, на рубежі ХІХ-ХХ сторіч різко зріс вплив соціології. Потім понятійний апарат культурології став поповнюватися з таких дисциплін як етнологія, психологія, антропологія, семіотика, інформатика і навіть генетика та зоологія. Зокрема, у наші дні великої популярності набуло вчення Р. Докінса про генетичні коди культури. В якості гена культури, іменованого «мем», пропонується приймати деякі першоелементи, такі як голос, колір, жест, візерунок, речі, одяг тощо. Усе це свідчить про усе більше взаємопроникнення і взаємовплив наук про людину, а так­ само про ту зростаючу роль, що починає грати культурологія в системі гуманітарних наук.
Поліфункціональність культури

Значення культури в житті людини і суспільства виражається через її функції. Багатогранність феномену культури визначає розмаїття функцій. Ми зупинимося на деяких з них, які, на наш погляд, є найбільш значимими. Окремий розгляд основних функцій культури в суспільстві є досить умовним; в реальному житті їх розмежувати неможливо, вони тісно переплетені, переходять одна в одну і практично являють собою єдиний процес, в цілому забезпечуючи прогресивний поступ людства.



Адаптивна функція полягає в тому, що культура забезпечує пристосування людини до навколишнього середовища. У світі живих організмів адаптація до життєвого середовища відбувається у процесі біологічної еволюції; завдяки мінливості, спадковості і природному добору формуються і генетично передаються з покоління в покоління особливості органів тіла і механізмів поведінки, що забезпечують виживання і розвитку виду у заданих умовах зовнішнього середовища. Адаптація ж людини відбувається інакше. Людина як біологічний вид Нomo Sapiens не має своєї природної екологічної ніші. Вона є, за твердженням одного із засновників культурної антропології А.Гелена, “незавершеною”, “біологічно недостатньою твариною”. У неї бракує інстинктів, її біологічна організація не пристосована до якоїсь стійкої форми тваринного існування. Тому вона не у змозі вести, подібно іншим тваринам, природний спосіб життя і вимушена, щоб вижити, створювати навколо себе штучне культурне середовище.

Розвиток культури дав людям той захист, котрим не забезпечила їх природа: можливість створювати і використовувати одежу, житло, різноманітні продукти харчування тощо. Таким чином, біологічна незавершеність, неспеціалізованість, непристосованість людського роду до певної екологічної ніші обернулася здатністю освоювати будь-які природні умови - не за рахунок зміни біологічних видових ознак, а шляхом формування “захисного шару» штучних умов існування. Людина як біологічний вид Нomo Sapiens залишається тим же самим в різних природних умовах, але при цьому виникає розмаїття її “захисних оболонок” - форм культури, особливості котрих обумовлені природним довкіллям, в якому живе етнос. Розвиток культури усе більшою мірою забезпечує людям безпеку і комфорт, але оточена благами цивілізації, людина попадає в залежність від них. Зменшуючи свою залежність від сил природи, люди опиняються в залежності від сил культури, і тому майбутнє людства цілком визначається тим, як і в якому напрямку буде воно розвивати свою культуру.

Глибинній потребі людини у спілкуванні з подібними до себе відповідає комунікативна функція. Культура формує умови і засоби людського спілкування. Вона є умова і результат комунікації людей - процесу обміну інформацією між ними з допомогою знаків і знакових систем. Розвиток форм і способів комунікації - один з найважливіших аспектів культурної історії людства. На найбільш ранніх етапах еволюції культури наші далекі предки могли входити в контакт один з одним лише шляхом безпосереднього сприйняття жестів і звуків. Принципово новим засобом комунікації стала мова. В подальшому винахід письма створює основу для широкого розвитку комунікацій у часі і просторі. З подальшим розвитком техніки, засобів масової інформації (телебачення, аудіо- відеозаписи, Іnternet, мобільного зв’язку тощо) комунікативні можливості культури, тобто її здатність зберігати, передавати і тиражувати культурні цінності, незмірно зростають, а також збільшується кількість контактів окремої особистості з іншими людьми. Але ці контакти мають опосередкований та однобічний характер. Глядач у них пасивний, і тому таке спілкування нерідко сприяє розвитку почуття самотності. Виникає парадокс сучасної культури - дефіцит глибокого міжособистісного спілкування при величезній масі контактів; однак, потреба в такому спілкуванні завжди була нездоланно привабливою. Згадаємо слова відомого американського поета ХІХ ст. У.Уітмена:

Первый встречный, если ты, проходя, захочешь

Заговорить со мною, почему бы тебе не заговорить со мною?

Почему бы и мне не начать разговора с тобой?



Інформаційна функція забезпечує процес культурної спадковості і проявляється у закріпленні результатів соціокультурної діяльності, накопиченні, зберіганні і систематизації інформації. Культура, яка являє собою складну знакову систему, виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду як по «вертикалі” - від покоління до покоління, від епохи до епохи, так і по «горизонталі” - як обмін духовними цінностями між народами. Тому не випадково культура вважається соціальною пам’яттю людства. Для реалізації цієї функції культура має представляти собою складну знакову систему, котра постійно ускладнюється по мірі кількісного і якісного накопичення соціального досвіду. Розрив культурної спадковості може привести до втрати соціальної пам’яті. Інформаційна функція культури реалізується переважно через спілкування людей, тому вона нерозривно пов’язана з комунікативною. В сучасну епоху має місце ситуація інформаційного вибуху, що потребує створення якісно нових способів обробки, збереження і передачі інформації, більш досконалих інформаційних технологій.

Нормативно-регулятивна функція полягає в тому, що культура виступає як розгалужена система норм і вимог, що їх пред’являє суспільство до індивідів в усіх сферах їх життєдіяльності. Це обумовлено необхідністю підтримувати рівновагу і порядок у суспільстві, а також між окремими групами людей в інтересах виживання людського роду, забезпечувати визначеність, зрозумілість, передбачуваність, узгодженість поведінки індивідів. Тому американський соціолог Т.Парсонс вважав цю функцію однією з найважливіших ознак культури. Регулятивна функція культури реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідно кожному для успішної адаптації в суспільстві; причому вона здійснюється на різних рівнях: найвищий рівень - норми моралі, наступний - норми права, далі - звичаї та обряди, нарешті - правила виховання, етикету, норми спілкування тощо; в ролі регуляторів культури поведінки людини виступають не лише норми, але і взірці поведінки.

Аксіологічна функція виражає якісний стан культури. Культуру можна уявити собі як величезну лабораторію, в якій створюється масштабна система цінностей, збираються воєдино величні досягнення людства в науці, літературі і мистецтві, філософії і етиці, релігії та політиці від глибокої давнини до наших днів. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири і потреби. Про цінність як фундаментальну категорію культурології йшлося вище. У зв’язку з тим, що цінність являє собою загальновизнану норму, сформовану в певній культурі, а також цінності виконують роль регулятора як на рівні суспільства, так і на рівні окремої особистості, аксіологічну функцію слід розглядати в єдності з нормативно-регулятивною функцією.

Можна розглядати в єдності також такі функції культури як функцію соціалізації і виховну. Під соціалізацією розуміється включення індивіда в суспільне життя, засвоєння ним соціального досвіду, норм, знань, цінностей, зразків поведінки, що відповідають даному суспільству. Культура і виступає найважливішим чинником соціалізації, що визначає її зміст, засоби і способи. Процес соціалізації дозволяє індивіду діяти в якості повноправного учасника суспільного життя. Слід зазначити і активну роль самої людини в формуванні самої себе, свого унікального духовного світу. Тому кожного конкретного індивіда правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Давньогрецький філософ Сократ зазначав, що не кожна людина може стати великим митцем, але кожен може стати автором одного видатного творіння - свого власного життя.



Інтегративна функція полягає в об’єднанні людей - в соціальні групи, народи, держави. Будь-яка соціальна спільнота, в якій складається своя культура, скріплюється цією культурою. Збереження культурного спадку, історичної пам’яті створює зв’язок між поколіннями, на якому будується історична єдність нації і самосвідомості народу як існуючої на протязі століть спільноти людей. У своїх дослідженнях відомий французький мислитель Е.Дюркгейм вважав, що саме засвоєння культури створює у людей тієї чи іншої групи почуття спільності, приналежності до однієї нації, релігії. Таким чином, культура згуртовує людей, інтегрує їх, забезпечує цілісність суспільства. Слід зазначити, що інтегративна функція культури носить складний та суперечливий характер і тому культура може виконувати і дезінтегративну функцію: культурні відмінності утруднюють спілкування людей, виступають як бар’єри, що відокремлюють групи і спільноти. Люди, що належать до одного і того ж культурного кола, сприймаються як “ми”, а представники інших культурних кіл - як “вони”.

Етноси, нації, країни розділені не стільки політичними і географічними межами, котрі легко долаються і змінюються, скільки своїми культурно-психологічними особливостями, ментальністю (про феномени ментальності та ідентичності йтиметься пізніше), котрі мають багатовікову історію і здатність до стійкого супротиву спробам асимиляції і чужорідного впливу. Саме тут проходять рубежі індивідуальності і суверенітету народу, формується його “душа”. Незважаючи на втрату економічної і політичної незалежності, на спроби створення величезних імперій, малі етноси і народи зберігались і відроджувались саме завдяки вірності своїй культурі, психологічному складу, способу життя, звичаям, вірі тощо. Історія свідчить, що культурні відмінності між спільнотами нерідко ставали причиною їх протистояння і ворожнечі. Особливо недовіра, побоювання і антипатії стосовно “чужих” культур і їх носіїв - народів, країн, соціальних груп - мали певні виправдання у минулому, коли контакти між різними культурами були слабкими, нечастими і мінливими.

Однак, в ході світової історії поступово контакти культур посилюються, зростає їх взаємодія і взаємопроникнення. Широкі рамки культурної єдності створюються світовими релігіями. Єдина віра пов’язує різні народи, що складають “християнський світ”, “світ ісламу», “буддійський світ”. У ще більших масштабах проявляється об’єднуюча роль науки. Свідоцтво цьому - поява всемогутнього науково-технічного шару сучасної культури, котрий не має національної специфіки, і, поступово охоплюючи усі країни, нейтралізує тенденцію до розмежування людства. Всесвітня павутина Інтернету сплітає різні культури в єдине ціле. Найбільш яскраво інтегративна функція виявляється в процесах глобалізації. Інтегративна функція культури спрямована не на стирання культурних відмінностей, а на об’єднання людей як в рамках однієї культури, так і за її межами і, в кінцевому підсумку, - на усвідомлення єдності усього людства.

Серед чисельного кола теоретичної проблематики, що сформувалася в руслі культурології, слід виділити комплекс методологічних проблем періодизації історико-культурного процесу, направленості та сенсу історії; визначення наскрізних, надісторичних культурних цінностей, ідеалів, норм; проблем походження культури, її типологізації тощо.

План семінарського заняття:

1. Передумови виникнення культурології. Предмет культурології.

2. Культурологічні категорії: «культура», «цивілізація», «цінність», «ментальність», «ідентифікація», «культурний тип».

3. Основні функції культури.


Тематика рефератів і доповідей:

1. Актуалізація проблеми культурної ідентифікації в сучасну епоху.

2. Концепція “зіткнення цивілізацій” С.Гантінгтона.

3. Роль цінностей в житті людини та суспільства.

4. Національні і загальнолюдські цінності.

5. Цінності та сенс життя.

6. Духовні цінності та суспільний прогрес.

7. Ментальність та її типи.

8. Д.Чижевський про особливості української ментальності.

9. Культура як творчість людини.

10. Культурна людина. Хто вона?

11. Культура – соціальна пам’ять людства.

12. Традиції і новації в культурі.

13. Функції культури.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка