Навчальний посібник За редакцією Л. О. Сандюк та Н. В. Щубелка Автограф Одеса 2007 ббк 411 Анотація



Сторінка1/18
Дата конвертації21.02.2017
Розмір4.63 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Міністерство освіти та науки України

Одеський державний економічний університет

о с н о в и

К у л ь т у р о л о г і ї
Навчальний посібник
За редакцією Л.О.Сандюк та Н.В.Щубелка

Автограф

Одеса 2007

УДК 168522

ББК 411
Анотація:

Посібник «Основи культурології» підготовлений згідно з нормативною програмою навчальної дисципліни «Культурологія», затвердженою Міністерством освіти і науки України. В ньому розглядаються проблеми природи і сутності культури, механізми її функціонування і розвитку, провідні концепції культурології щодо походження, типологізації культури, схем культурно-історичної динаміки. Виходячи з певної ціннісно-світоглядної основи, дано аналіз історичних типів соціокультурних світів, провідних тенденцій сучасного культурного розвитку. Значна увага приділяється таким феноменам духовної культури як релігія та мистецтво, їх історичним формам та ролі в житті суспільства і людини.

З метою найбільш ефективної організації самостійної роботи студентів, поряд з викладенням теоретичних основ курсу, в посібник до кожної теми включені плани семінарських занять, тематика рефератів та доповідей, індивідуальні завдання для самостійної роботи, а також рекомендована література, включаючи інтернет-ресурси. Для поглибленого засвоєння основних культурологічних понять до кожного розділу курсу додається глосарій.

Фрагменти текстів першоджерел до кожної теми сприятимуть більш глибокому засвоєнню матеріалу студентами та збагаченню їхнього інтерпретаційного досвіду.

Посібник призначено для студентів вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації.

Автори: Сандюк Л.О., Симоненко С.П., Сулим О.В., Цибра М.Ф., Шмиголь М.Ф., Щубелка Н.В., Коваленко А.М.

За редакцією Л.О.Сандюк та Н.В.Щубелка
Підписано до друку ___ 2007р.

Формат 60х84/16.

Умовн. друк. арк. 25,0+обкл.

Тираж _____прим.

Замовлення №

Друкарня №1, ТОВ "Автограф", Французький бульвар, 29. Тел. 777-28-68




передмова
Підготовка сучасного економіста передбачає не тільки засвоєння спеціальних знань, але і наявність у нього широкого кругозору, гуманістичних переконань, уявлення про світ людського буття в його цілісності і про відповідальність за збереження цього світу. Розвитку інтелектуального та світоглядного потенціалу майбутніх фахівців, залученню їх до духовного досвіду людства сприятиме вивчення курсу “Культурологія”.

Структура посібника “Основи культурології” включає три розділи. В першому - “Теоретико-методологічні основи культурології” - розглядаються питання природи і сутності культури, властивості культурних форм, проблеми типології культури та її динаміки. Другий розділ присвячений історичним етапам становлення та розвитку культури від первісної епохи до сьогодення. В рамках кожного періоду розглядаються ціннісно-світоглядні орієнтири людини, а також такий найважливіший елемент культурного життя як мистецтво, що віддзеркалює особливості культури в цілому. У третьому розділі посібника аналізується ще один з найважливіших феноменів культури - релігія в її історичних формах, вивчення яких дає можливість ознайомитись із різними духовними обличчями людини та суспільства відповідних епох.

Вивчення курсу “Культурологія” має виробити у студентів здатність адаптуватися до життя в цілісному і динамічному багатокультурному світі, сприятиме формуванню необхідних навичок світоглядного діалогу з носіями різних культур і систем цінностей.

Розділ І. Теоретико-методологічні основи культурології
Тема 1. Культурологія як галузь наукового знання

Зміст теми: 1. Соціокультурні передумови виникнення культурології. 2. Предмет культурології та основні культурологічні категорії. 3. Поліфункціональність культури.
Соціокультурні передумови виникнення культурології

Культурологія є відносно новою галуззю наукового знання, її формування відбувається на зламі ХІХ-ХХ століть. Саме в цей історичній період людство вперше відчуло реальну загрозу власному існуванню на Землі. Після завершення Другої світової війни стало очевидним, що міжнародне співтовариство повинно вирішити ряд глобальних проблем, які впливають на життєві інтереси всього людства в цілому:

- збереження і зміцнення миру, запобігання загрози війни із застосуванням зброї масового знищення;

- подолання екологічної кризи, пов’язаної з ката-строфічними наслідками людської діяльності;

- встановлення справедливого порядку в економічних відносинах між народами;

- забезпечення збалансованого росту народонаселення;

- захист здоров’я людей від особливо небезпечних масових захворювань і від негативних наслідків науково-технічного прогресу;

- забезпечення зростаючих потреб світового госпо-дарства в енергії і природних ресурсах тощо.

В умовах глобалізація сучасного світу, що передбачає активні контакти між представниками різних культур і релігій, виникають проблеми можливого нерозуміння та несприйняття інших культурних цінностей. Зокрема, можливі прояви етичного релятивізму, що призводить до втрати основних загальнолюдських цінностей та норм культури. Розвиток сучасної цивілізації породжує такі явища як руйнування традиційного укладу життя; кризу особистості, що життєво дезорієнтує поведінку людини і формує деструктивні моделі поведінки (насилля, наркоманія тощо); появу та розповсюдження феномену масової культури. В цих умовах відбувається пошук механізмів адаптації людини до світу, що став техногенним та інформаційно перенасиченим, загрозливим та ворожим людині.

Всі ці прояви соціального життя ХХ століття не могли не привернути особливої уваги науковців до сфери культури, питань конструктивних шляхів її збереження та розвитку. Вирішення цих проблем виявилось неможливим без спеціальної галузі культурологічного знання, котре сприяло б процесам визначеності людини у сучасному світі, розкривало б причетність людини до перебігу історичних подій та традицій минулих епох, пропонувало б їй адекватні уявлення про цінності та норми культурного буття. Це і зумовило появу нової сучасної наукової дисципліни – культурології, котра носить і практичний характер, сприяючи формуванню таких соціокультурних орієнтацій людського буття, які б забезпечили подальший розвиток та збереження культури.

Культурологія, виступаючи як особлива галузь гуманітарного знання, характеризується багатоплановістю і синтезує в собі результати досліджень різних сфер культури, зокрема, етнографії (від грець. ethnos – плем’я, народ) – науки, що вивчає культуру та побут народів світу, окремих племен. Значні успіхи цієї науки наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, накопичення численних даних про різні культури неєвропейських народів, стали також важливим чинником появи культурології.

Сама етнографія як наука починалась у ХІХ столітті із вивчення малих безписьменних та доіндустріальних суспільств, іменованих примітивними у протиставленні їх цивілізованому світу. Перший професійний етнографічний опис – “Ліга ірокезів” належав американському історику та етнографу Льюісу Генрі Моргану (1818-1881), який детально описував політичне життя, ритуали, матеріальну культуру ірокезів та їх культурні контакти з білим населенням. Велике значення мали також дослідження американського лінгвіста, етнографа та антрополога Франца Боаса (1858-1942), який вивчав культуру індіанців і ескімосів та англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), котрі наполягали на ретельному вивченні специфіки окремих культур. Малиновський вважав культуру універсальним феноменом, стверджуючи, що культури принципово порівнянні і що їх порівняльний аналіз дозволяє відкрити універсальні культурні закономірності. Він надавав великого значення збиранню емпіричного матеріалу в “польових” умовах з метою зрозуміти чужу культуру, побачити її із середини, очима людини, що живе в цій культурі. Серед видатних етнографів слід відзначити також російського вченого М. М. Міклухо-Маклая (1846-1888), який вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії, Океанії, в тому числі папуасів Нової Гвінеї, виступаючи проти расизму і колоніалізму.

Саме етнографи виступили серйозними противниками європоцентризму, криза якого стала ще одним важливим чинником виникнення культурології. Європоцентризм – це світоглядна установка, відповідно до якої Європа із властивим їй духовним укладом є центром світової культури і цивілізації, зразком для всіх інших народів. Згідно європоцентристській точці зору, Європа, Захід з їх історією, політикою, культурою, мистецтвом являють собою єдину і безумовну цінність, яка протистоїть «неправильності” і “нерозвиненості” східного світу. З різкою критикою європоцентризму, поряд з видатними вченими-етнографами, наприкінці ХІХ - початку ХХ століття виступили також і видатні культурологи О.Шпенглер та А.Тойнбі.

Таким чином, ми визначили основні передумови виникнення культурології як наукової дисципліни.


Предмет культурології та основні культурологічні категорії

Сам термін «культурологія» був запропонований у 1949 році видатним американським антропологом Леслі Уайтом (1900-1975) для позначення нової наукової дисципліни як самостійної науки в комплексі соціальних наук. Культурологія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігіознавства, соціології культури та мистецтвознавства. Міждисциплінарний простір можна вважати особливою ознакою культурології. Саме її міжнаукові зв’язки значно розширили дослідницькі можливості гуманітарної теорії. Культурологія знаходиться в процесі становлення та оновлення теоретичних концепцій у відповідності до змін, що відбуваються з культурою та окремими її сферами.

Отже, культурологія – філософська дисципліна, що вивчає найбільш загальні закони буття культури як способу життя людини в його цілісності; це система знань, які стосуються закономір­ностей існування та розвитку культури - її структури, динаміки і взаємодії основних елементів (традицій, норм, звичаїв, соціальних інститутів), а також основних етапів еволюції і перспектив.

Предмет культурології - дослідження феномену культури як історично-соціального досвіду людей, що втілюється в специфічних нормах, законах та рисах їх діяльності, транслюється від покоління до покоління у вигляді ціннісних орієнтацій та ідеалів, інтерпретується в “культурних текстах” філософії, релігії, мистецтві, праві. Смисл і призначення культурології на сьогоднішній день полягає в тому, щоб вивчати людину на рівні культури як її творця.

В залежності від цілей та предметних сфер, рівня пізнання та узагальнення виділяють фундаментальну та прикладну культурологію. Фундаментальна вивчає культуру з метою теоретичного і історичного пізнання цього феномену, займається розробкою категоріального апарату і методами дослідження; на цьому рівні можна виділити філософію культури, яка вивчає метафізичну сутність культури. Прикладна, спираючись на фундаментальні знання про культуру, вивчає окремі її підсистеми - економічну, політичну, релігійну, художню - з метою прогнозування, проектування і регуляції актуальних культурологічних процесів.

На сьогоднішній день культурологія є сукупністю великої кількості шкіл та напрямків. З основними культурологічними концепціями ви познайомитеся у наступних розділах підручнику.

Культурологія оперує власною системою категорій. Слід підкреслити, що категоріальний апарат культурології знаходиться в процесі становлення. Проявом цього є той факт, що представники різних культурологічних шкіл в ході теоретичних досліджень та пошуків використовують власні системи категорій. Проте, до кола загальновизнаних культурологічних категорій можна віднести такі: культура, цивілізація, культурогенез, ментальність, культурні типи, культурні норми, цінності, символи.

Крім головних понять культурології, існує багато
другорядних. Оскільки вона контактує з усіма гуманітарними дисциплінами і бере з їхнього арсеналу багато термінів, її понятійний апарат надзвичайно широкий; до XX ст. він в основному поповнювався з філософії, етики, естетики й інших наук, на рубежі ХІХ-ХХ сторіч різко зріс вплив соціології. Потім понятійний апарат культурології став поповнюватися з таких дисциплін як етнологія, психологія, антропологія, семіотика, інформатика і навіть генетика та зоологія. Зокрема, у наші дні великої популярності набуло вчення Р. Докінса про генетичні коди культури. В якості гена культури, іменованого «мем», пропонується приймати деякі першоелементи, такі як голос, колір, жест, візерунок, речі, одяг тощо. Усе це свідчить про усе більше взаємопроникнення і взаємовплив наук про людину, а так­ само про ту зростаючу роль, що починає грати культурологія в системі гуманітарних наук.

Особливе місце в системі культурологічних категорій належить поняттю „культура”.

Особливістю категорії „культура” є багатозначність, поліфонія смислів, яка може бути осягненою через вивчення її культурно-історичних трактувань. Поняття “культура” має довгу історію становлення, в якій проявилась багатофакторність цього явища та глибина змісту; тому воно не піддається одномірному визначенню.

Розгляд історії становлення поняття “культура” зазвичай починають з античних часів, хоча саме слово “культура” набуло самостійного значення лише у другій половині XVII століття. Широко відомо, що в античні часи поняття “культура” мало декілька значень – обробка, виховання, навчання, шанування, поклоніння. Особливість античного розуміння культури полягає у тісному зв’язку понять “культура” і “поліс”, в особливій увазі до процесу формування громадянина античного полісу, який саме і був культурною людиною внаслідок його підготовленості до життя в цьому суспільстві, чим він і відрізнявся від некультурних варварів.

Загального значення поняття “культура” набуло в XV-XVI столітті, а широко вживаним стає в добу Просвітництва. За умов промислового розвитку та товарного виробництва на перший план виступає залежність людини від засобів виробництва, а не від природних сил. В той час під культурою розумілися всі здобутки людської діяльності, передусім, знання, наука, мистецтво тощо. В понятті “культура” закріплюється смислова подвійність: культура тлумачиться і як штучне, неприродне, породжене людською діяльністю, і, разом з тим, як деякий вищий вияв людського буття, пов’язаний з людським духом.

В XVIII столітті в літературі починають вживатися два самостійних, протилежних за значенням поняття: “культура” і “натура” (природа); з часом смислове навантаження поняття “культура” зростає.



ХХ століття визначається багатоманітністю філософських та наукових дефініцій культури, в яких в якості основоположних закріплюються ті чи інші її ознаки. Більшість трактувань культури пов’язана з іменами видатних філософів, соціологів, істориків, етнографів. Зокрема, Е.Тейлор розуміє культуру як комплекс знань, вірувань, законів, звичаїв та інших здібностей та навичок, набутих людиною як членом суспільства; Х.Ортега-і-Гасет вбачає в культурі соціальні форми і способи облагороджування біологічних потенцій людини; К.Маркс визначає культуру як уречевлені сутнісні сили людини; М.Герскович розглядає культуру як створену людиною частину навколишнього середовища; для М.Гайдеггера культура являє собою умову і спосіб реалізації верховних цінностей шляхом культивування вищих людських якостей; Г.Францев визначає культуру як сукупність матеріальних та духовних цінностей; у Е.Маркаряна культура виступає способом людської діяльності; за П.Гуревичем культура – це усвідомлена робота духу по удосконаленню всього, що оточує людину.

Отже, можна вважати, що культура – поняття суто антропологічне, сутнісно пов’язане з феноменом людини.

З огляду на окреслену ситуацію доцільно виділити наступні групи визначень поняття “культура” як найбільш поширені в науковій літературі:

- соціологічні (соціологія - наука про суспільство) в своїй основі мають тезу про протилежність феномену культури природі;

- аксіологічні (аксіологія – філософське вчення про природу цінностей) підкреслює, що культура є сукупність матеріальних та духовних цінностей, які створюються людиною в процесі її життєдіяльності;

- онтологічні (онтологія – філософське вчення про буття) розглядають культуру як форму самореалізації людини у всій її багатоманітності. Тут культура постає не перспективою людського життя, а формою існування, реальністю, за якою наступає межа людської присутності в світі. Культура – це спосіб буття людини.
Поліфункціональність культури

Значення культури в житті людини і суспільства виражається через її функції. Багатогранність феномену культури визначає розмаїття функцій. Ми зупинимося на деяких з них, які, на наш погляд, є найбільш значимими. Окремий розгляд основних функцій культури в суспільстві є досить умовним; в реальному житті їх розмежувати неможливо, вони тісно переплетені, переходять одна в одну і практично являють собою єдиний процес, в цілому забезпечуючи прогресивний поступ людства.



Адаптивна функція полягає в тому, що культура забезпечує пристосування людини до навколишнього середовища. У світі живих організмів адаптація до життєвого середовища відбувається у процесі біологічної еволюції; завдяки мінливості, спадковості і природному добору формуються і генетично передаються з покоління в покоління особливості органів тіла і механізмів поведінки, що забезпечують виживання і розвитку виду у заданих умовах зовнішнього середовища. Адаптація ж людини відбувається інакше. Людина як біологічний вид Нomo Sapiens не має своєї природної екологічної ніші. Вона є, за твердженням одного із засновників культурної антропології А.Гелена, “незавершеною”, “біологічно недостатньою твариною”. У неї бракує інстинктів, її біологічна організація не пристосована до якоїсь стійкої форми тваринного існування. Тому вона не у змозі вести, подібно іншим тваринам, природний спосіб життя і вимушена, щоб вижити, створювати навколо себе штучне культурне середовище.

Розвиток культури дав людям той захист, котрим не забезпечила їх природа: можливість створювати і використовувати одежу, житло, різноманітні продукти харчування тощо. Таким чином, біологічна незавершеність, неспеціалізованість, непристосованість людського роду до певної екологічної ніші обернулася здатністю освоювати будь-які природні умови - не за рахунок зміни біологічних видових ознак, а шляхом формування “захисного шару» штучних умов існування. Людина як біологічний вид Нomo Sapiens залишається тим же самим в різних природних умовах, але при цьому виникає розмаїття її “захисних оболонок” - форм культури, особливості котрих обумовлені природним довкіллям, в якому живе етнос. Розвиток культури усе більшою мірою забезпечує людям безпеку і комфорт, але оточена благами цивілізації, людина попадає в залежність від них. Зменшуючи свою залежність від сил природи, люди опиняються в залежності від сил культури, і тому майбутнє людства цілком визначається тим, як і в якому напрямку буде воно розвивати свою культуру.

Глибинній потребі людини у спілкуванні з подібними до себе відповідає комунікативна функція. Культура формує умови і засоби людського спілкування. Вона є умова і результат комунікації людей - процесу обміну інформацією між ними з допомогою знаків і знакових систем. Розвиток форм і способів комунікації - один з найважливіших аспектів культурної історії людства. На найбільш ранніх етапах еволюції культури наші далекі предки могли входити в контакт один з одним лише шляхом безпосереднього сприйняття жестів і звуків. Принципово новим засобом комунікації стала мова. В подальшому винахід письма створює основу для широкого розвитку комунікацій у часі і просторі. З подальшим розвитком техніки, засобів масової інформації (телебачення, аудіо- відеозаписи, Іnternet, мобільного зв’язку тощо) комунікативні можливості культури, тобто її здатність зберігати, передавати і тиражувати культурні цінності, незмірно зростають, а також збільшується кількість контактів окремої особистості з іншими людьми. Але ці контакти мають опосередкований та однобічний характер. Глядач у них пасивний, і тому таке спілкування нерідко сприяє розвитку почуття самотності. Виникає парадокс сучасної культури - дефіцит глибокого міжособистісного спілкування при величезній масі контактів; однак, потреба в такому спілкуванні завжди була нездоланно привабливою. Згадаємо слова відомого американського поета ХІХ ст. У.Уітмена:

Первый встречный, если ты, проходя, захочешь

Заговорить со мною, почему бы тебе не заговорить со мною?

Почему бы и мне не начать разговора с тобой?



Інформаційна функція забезпечує процес культурної спадковості і проявляється у закріпленні результатів соціокультурної діяльності, накопиченні, зберіганні і систематизації інформації. Культура, яка являє собою складну знакову систему, виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду як по «вертикалі” - від покоління до покоління, від епохи до епохи, так і по «горизонталі” - як обмін духовними цінностями між народами. Тому не випадково культура вважається соціальною пам’яттю людства. Для реалізації цієї функції культура має представляти собою складну знакову систему, котра постійно ускладнюється по мірі кількісного і якісного накопичення соціального досвіду. Розрив культурної спадковості може привести до втрати соціальної пам’яті. Інформаційна функція культури реалізується переважно через спілкування людей, тому вона нерозривно пов’язана з комунікативною. В сучасну епоху має місце ситуація інформаційного вибуху, що потребує створення якісно нових способів обробки, збереження і передачі інформації, більш досконалих інформаційних технологій.

Нормативно-регулятивна функція полягає в тому, що культура виступає як розгалужена система норм і вимог, що їх пред’являє суспільство до індивідів в усіх сферах їх життєдіяльності. Це обумовлено необхідністю підтримувати рівновагу і порядок у суспільстві, а також між окремими групами людей в інтересах виживання людського роду, забезпечувати визначеність, зрозумілість, передбачуваність, узгодженість поведінки індивідів. Тому американський соціолог Т.Парсонс вважав цю функцію однією з найважливіших ознак культури. Регулятивна функція культури реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідно кожному для успішної адаптації в суспільстві; причому вона здійснюється на різних рівнях: найвищий рівень - норми моралі, наступний - норми права, далі - звичаї та обряди, нарешті - правила виховання, етикету, норми спілкування тощо; в ролі регуляторів культури поведінки людини виступають не лише норми, але і взірці поведінки.

Аксіологічна функція виражає якісний стан культури. Культуру можна уявити собі як величезну лабораторію, в якій створюється масштабна система цінностей, збираються воєдино величні досягнення людства в науці, літературі і мистецтві, філософії і етиці, релігії та політиці від глибокої давнини до наших днів. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири і потреби. Про цінність як фундаментальну категорію культурології йшлося вище. У зв’язку з тим, що цінність являє собою загальновизнану норму, сформовану в певній культурі, а також цінності виконують роль регулятора як на рівні суспільства, так і на рівні окремої особистості, аксіологічну функцію слід розглядати в єдності з нормативно-регулятивною функцією.

Можна розглядати в єдності також такі функції культури як функцію соціалізації і виховну. Під соціалізацією розуміється включення індивіда в суспільне життя, засвоєння ним соціального досвіду, норм, знань, цінностей, зразків поведінки, що відповідають даному суспільству. Культура і виступає найважливішим чинником соціалізації, що визначає її зміст, засоби і способи. Процес соціалізації дозволяє індивіду діяти в якості повноправного учасника суспільного життя. Слід зазначити і активну роль самої людини в формуванні самої себе, свого унікального духовного світу. Тому кожного конкретного індивіда правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Давньогрецький філософ Сократ зазначав, що не кожна людина може стати великим митцем, але кожен може стати автором одного видатного творіння - свого власного життя.



Інтегративна функція полягає в об’єднанні людей - в соціальні групи, народи, держави. Будь-яка соціальна спільнота, в якій складається своя культура, скріплюється цією культурою. Збереження культурного спадку, історичної пам’яті створює зв’язок між поколіннями, на якому будується історична єдність нації і самосвідомості народу як існуючої на протязі століть спільноти людей. У своїх дослідженнях відомий французький мислитель Е.Дюркгейм вважав, що саме засвоєння культури створює у людей тієї чи іншої групи почуття спільності, приналежності до однієї нації, релігії. Таким чином, культура згуртовує людей, інтегрує їх, забезпечує цілісність суспільства. Слід зазначити, що інтегративна функція культури носить складний та суперечливий характер і тому культура може виконувати і дезінтегративну функцію: культурні відмінності утруднюють спілкування людей, виступають як бар’єри, що відокремлюють групи і спільноти. Люди, що належать до одного і того ж культурного кола, сприймаються як “ми”, а представники інших культурних кіл - як “вони”.

Етноси, нації, країни розділені не стільки політичними і географічними межами, котрі легко долаються і змінюються, скільки своїми культурно-психологічними особливостями, ментальністю (про феномени ментальності та ідентичності йтиметься пізніше), котрі мають багатовікову історію і здатність до стійкого супротиву спробам асимиляції і чужорідного впливу. Саме тут проходять рубежі індивідуальності і суверенітету народу, формується його “душа”. Незважаючи на втрату економічної і політичної незалежності, на спроби створення величезних імперій, малі етноси і народи зберігались і відроджувались саме завдяки вірності своїй культурі, психологічному складу, способу життя, звичаям, вірі тощо. Історія свідчить, що культурні відмінності між спільнотами нерідко ставали причиною їх протистояння і ворожнечі. Особливо недовіра, побоювання і антипатії стосовно “чужих” культур і їх носіїв - народів, країн, соціальних груп - мали певні виправдання у минулому, коли контакти між різними культурами були слабкими, нечастими і мінливими.

Однак, в ході світової історії поступово контакти культур посилюються, зростає їх взаємодія і взаємопроникнення. Широкі рамки культурної єдності створюються світовими релігіями. Єдина віра пов’язує різні народи, що складають “християнський світ”, “світ ісламу», “буддійський світ”. У ще більших масштабах проявляється об’єднуюча роль науки. Свідоцтво цьому - поява всемогутнього науково-технічного шару сучасної культури, котрий не має національної специфіки, і, поступово охоплюючи усі країни, нейтралізує тенденцію до розмежування людства. Всесвітня павутина Інтернету сплітає різні культури в єдине ціле. Найбільш яскраво інтегративна функція виявляється в процесах глобалізації. Інтегративна функція культури спрямована не на стирання культурних відмінностей, а на об’єднання людей як в рамках однієї культури, так і за її межами і, в кінцевому підсумку, - на усвідомлення єдності усього людства.

Серед чисельного кола теоретичної проблематики, що сформувалася в руслі культурології, слід виділити комплекс методологічних проблем періодизації історико-культурного процесу, направленості та сенсу історії; визначення наскрізних, надісторичних культурних цінностей, ідеалів, норм; проблем походження культури, її типологізації тощо.


Першоджерела до вивчення теми:
Г. Риккерт. Науки о природе и науки о культуре

Природа и культура

Слова „природа” и „культура” далеко не однозначны, в особенности же понятие природы может быть точнее определено лишь через понятие, которому его в данном случае противополагают. Мы лучше всего избегнем кажущейся произвольности в употреблении слова „природа”, если будем придерживаться сперва первоначального его значения. Продукты природы—то, что свободно произрастает из земли. Продукты же культуры производит поле, которое человек вспахал и засеял. Следовательно, природа есть совокупность всего того, что возникло само собой, само родилось и предоставлено собственному росту. Противоположностью природе в этом смысле является культура, как то, что или непосредственно создано человеком, действующим сообразно оцененным им целям, или оно уже существовало раньше, по крайней мере, сознательно взлелеяно им ради связанной с ним ценности.

Как бы широко мы ни понимали эту противоположность, сущность ее всегда остается неизменной: во всех явлениях культуры мы всегда найдем воплощение какой-нибудь признанной человеком ценности, ради которой эти явления или созданы, или, если они уже существовали раньше, взлелеяны человеком; и наоборот, всё, что возникло и выросло само по себе, может быть рассматриваемо вне всякого отношения к ценностям, а если оно и на самом деле есть не что иное, как природа, то и должно быть рассматриваемо таким образом. В объектах культуры, следовательно, заложены ценности. Мы назовем их благами, чтобы таким образом отличить их как ценные части действительности от самих ценностей как таковых, не представляющих собой действительности, и от которых мы здесь можем отвлечься. Явления природы мыслятся не как блага, а вне связи с ценностями, и если от объекта культуры отнять всякую ценность, то он станет частью простой природы. Благодаря такому либо наличному, либо отсутствующему отнесению к ценностям мы можем с уверенностью различать два рода объектов, и мы уже потому имеем право делать это, что всякое явление культуры, если отвлечься от заложенной в нём ценности, необходимо может быть рассмотрено как стоящее также в связи с природой и, стало быть, как составляющее часть природы.

Что же касается рода ценности, превращающей части действительности в объекты культуры и выделяющей их этим самым из природы, то мы должны сказать следующее. О ценностях нельзя говорить, что они существуют или не существуют, но только, что они значат или не имеют значимости. Культурная ценность или фактически признаётся общезначимой, или же ее значимость и тем самым более чем чисто индивидуальное значение объектов, с которыми она связана, постулируется, по крайней мере, хоть одним культурным человеком. При этом, если иметь в виду культуру в высшем смысле слова, то речь должна идти не об объектах простого желания, но о благах, к оценке которых или к работе над которыми мы чувствуем себя более или менее нравственно обязанными в интересах того общественного целого, в котором мы живем, или по какому-либо другому основанию. Этим самым мы отделяем объекты культуры как от того, что оценивается и желается инстинктивно, так и от того, что имеет ценность блага, если и не на основании одного только инстинкта, то благодаря прихотям настроения.

Легко показать, что эта противоположность природы и культуры действительно лежит в основе деления наук. Религия, церковь, право, государство, нравственность, наука, язык, литература, искусство, хозяйство, а также необходимые для его функционирования технические средства являются, во всяком случае на определенной ступени своего развития, объектами культуры или культурными благами в том смысле, что связанная с ними ценность или признаётся значимой всеми членами общества, или ее признание предполагается; поэтому, расширив еще наше понятие культуры настолько, чтобы в него могли войти также и начальные ступени культуры и стадии ее упадка, а кроме того, и явления, благоприятствующие или препятствующие культуре, мы увидим, что оно охватывает собой все объекты науки о религии, юриспруденции, истории, филологии, политической экономии и т.д., т.е. всех „наук о духе”, за исключением психологии.

Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре // Культурология XX век. Антология М. , 1995. С. 69—71, 73—74, 75, 82—83, 90—91.



Бердяев Н.А. О культуре

В жизни общественной духовный примат принадлежит культуре. Не в политике и не в экономике, а в культуре осуществляются цели общества. И высоким качественным уровнем культуры измеряется ценность и качество общественности. …Культура роди­лась из культа. Истоки ее – сакральны. Вокруг храма зачалась она и в органический свой период была связана с жизнью религиозной. Так было в великих древних культурах, в культуре греческой, в куль­туре средневековой, в культуре раннего Возрождения. Культура – благородного происхождения. Ей передался иерархический характер культа. Куль­тура – символична по своей природе. Символизм свой она получила от культовой символики. В культуре не реалистически, а символичес­ки выражена духовная жизнь… Все достижения культуры по природе своей символичны. В ней даны не последние достижения бытия, а лишь символические его знаки. Такова же и природа культа.

Цивилиза­ция не имеет такого благородного происхождения. В ней нет связи с символикой культа. Ее происхождение мирское. Она родилась в борьбе человека с приро­дой, вне храмов и культа. Культура всегда идет сверху вниз, путь ее аристократический. Цивилизация идет снизу вверх, путь ее буржуаз­ный и демократический. Культура есть явление глубоко индивидуаль­ное и неповторимое. Цивилизация же есть явление общее и повсюду повторяющееся. Переход от варварства к цивилизации имеет общие признаки у всех народов, и признаки преимущественно материаль­ные, как, например, употребление железа и т. п. Культура же древних народов на самых начальных ступенях своих очень своеобразна и неповторимо индивидуальна, как культура Египта, Вавилона, Греции и т.п. Культура имеет душу. Цивилизация же имеет лишь методы и орудия.

Благородство всякой истинной культуры определяется тем, что культура есть культ предков, почитание могил и памятников, связь сынов с отцами. Культура основана на священном предании. И чем древнее культура, тем она значительнее и прекраснее. Культура все­гда гордится древностью своего происхождения, неразрывной связью с великим прошлым. Культура более всего дорожит своей преемственностью. Слишком новая, недавняя культура, не имеющая преданий, стесняется этого своего положения. Этого нельзя сказать про цивилизацию. Цивилизация дорожит своим недавним происхождением, она не ищет древних и глубоких источников. Она гордится изобретением сегодняшнего. У нее нет предков. Цивилизация всегда имеет такой вид, будто она возникла сегодня или вчера. Все в ней новенькое, все приспособлено к удобст­вам сегодняшнего дня. В культура происходит великая борьба вечнос­ти с временем, великое противление власти времени. Культура борет­ся со смертью, хотя бессильна победить ее реально. Ей дорого увековечение, непрерывность, преемственность, прочность культурных творений и памятников. В этом отношении величайшим образцом является культура древнего Египта. Она вся была основана на жажде вечности, жажде воскресения, вся была борьбой со смертью. И египетские пирамиды пережили долгие тысячелетия и сохранились до наших дней. Современная цивилизация не строит уже пирамид и не дорожит тем, чтобы памятники ее имели тысячелетнюю прочность. Все быстротечно в современной цивили­зации. Цивилизация, в отличие от культуры, не борется со смертью, не хочет вечности. Она не только мирится со смертоносной властью времени, но и на этой смертоносности временного потока основывает все свои успехи и завоевания. Цивилизация футуристична.

В культуре действуют два начала – консервативное, обращенное к прошлому и поддерживающее с ним преемственную связь, и творчес­кое, обращенное к будущему и созидающее новые ценности. Но в культуре не может действовать начало революционное, разрушитель­ное.

Вся европейская культура боль­шого стиля связана с преданиями античности. Настоящая культура и есть античная греко-римская культура, и никакой другой культуры в Европе не существует. Эпоха Возрождения в Италии потому и была глубоко культурной эпохой, .... что она не только не совершила революционного разрыва в преданиях культуры, но возродила предания античной культуры и на них воздвигла свой небывалый творческий подъем. Духовный тип Возрождения есть культурный и творческий тип.

Антология культурологической мысли М., 1996. с.195-198
План семінарського заняття:

1. Передумови виникнення культурології, її предмет та основні культурологічні категорії.

2. Становлення поняття культури в історії культурологічної думки.

3. Основні функції культури.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка