Навчальний посібник За редакцією доктора економічних наук, професора С. О. Матвєєва



Сторінка1/17
Дата конвертації30.12.2016
Розмір2.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Навчальний посібник

За редакцією доктора економічних наук, професора С.О. Матвєєва



Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Київ ЦУШ

2003
ББК Ф 04

мзз


Рекомендовано Міністерством науки і освіти України

Рецензенти:

І.М.Коваль — доктор політичних наук, професор, директор Інституту соціальних наук Одеського національного університету імені І.І.Мечникова

О.С.Кирилюк — кандидат філософських наук, професор, завідуючий Одеською філією Центру гуманітарної освіти Національної Академії наук України



Автори: С.О.Матвєєв, О.В.Добродум, О.В.Димова

За редакцією С.О. Матвєєва М 33 Політична психологія. Навчальний посібник. — Київ: иуЯ, 2003. - 216 с.

ІЗВИ 966-8253-03-5
У навчальному посібнику розглядаються теоретичні та методологічні положення політичної психології як однієї з найважливіших суспільно-політичних дисциплін, що вивчає "людський вимір" політики. Аналізується процес залучення пересічного громадянина в політичні відносин, зумовлений такими суб'єктивними чинниками, як політичне свідоме та несвідоме політична соціалізація, політична культура та політична ідеологія, політична поведінка та політичний конфлікт.

Важливе значення приділено дослідженню емпіричних методів психології — політичної реклами, паблік рілейшнз, іміджмейкінгу, за допомогою яких справляється істотний вплив на політичне свідоме та несвідоме суб'єктів політики. Детальний розгляд даних практичних аспектів політико-психологічної науки має аналітичне та дидактичне значення й ілюструється влучними прикладами з політичного життя України та іноземних країн.

Посібник призначається для студентів вузів, викладачів з суспільно-політичних та психологічних дисциплін і фахівців з гуманітарних технологій, політичних діячів, психологів та широкого кола читачів, що цікавляться даними питаннями.

ІЗВН 966-8253-03-5 © С.О. Матвєєв, 2003

€) ЦУЛ, 2003
ЗМІСТ

ВСТУП.........................................4

РОЗДІЛ 1. Політична, психологія як наука.............8

1.1. Історія становлення та розвитку політичної психології як навчальної дисципліни ..............8

1.2. Поняття, об'єкт і предмет політичної психології ... .14

1.3. Методологічні засади політичної психології.......15



РОЗДІЛ 2. Суб'єктивні чинники політичного процесу .. .19

2.1. Політична свідомість і несвідоме ................19

2.2. Політична соціалізація.........................28

2.3. Політична культура та політичний ідеал..........40

2.4. Політична поведінка та політичний конфлікт ......78

РОЗДІЛ 3. Суб'єкти політики......................102

3.1. Особистість в політиці.......,................102

3.2. Групи в політиці.............................109

3.3. Маси в політиці .............................151



РОЗДІЛ 4. Прикладна політична психологія .........167

4.1. Політична реклама...........................167

4.2. Іміджмейкінг................................180

4.3. РК (паблік рілейшнз) .........................193


ВСТУП

На етапі сьогодення в низці розвинених країн склався самостійний науковий напрямок, що досліджує політико-психологічну проблематику та має назву "політична психологія". Все ширше визнається розуміння політичної психології як однієї 3 найважливіших політологічних дисциплін, що вивчає "людський вимір" політики: особливості та стереотипи сприйняття політичних подій, засвоєння політичних цінностей, характерологічні ознаки й психологічні якості політичного лідера тощо.

В межах суспільно-політичних наук політика традиційно розглядається як процес взаємодії деяких колективних суб'єктів — соціальних або ж територіальних спільнот, груп впливу, регіональних еліт. Проте, реальність завжди багатша за будь-які, навіть найефективніші моделі: зокрема, реальні суб'єкти процесу в значній мірі персоніфіковані, а на політичній арені співробітничають і конкурують не просто представники безособових суспільних груп, а живі люди. їхні ідеї, таланти, амбіції й обмеження справляють прямий вплив на політичний процес. А.Моруа з цього приводу слушно зазначав: "Політика — це вміння досягати рівноваги сил", що тим тяжче, чим вища динаміка зміни політичного світу, адже, як констатував Ж.Бордо, "політика не дає себе сфотографувати".

Психологічна зумовленість політичного процесу найвідчутніше проявляється в умовах диктатур та військових режимів, де особистісні якості лідера не опосередковуються ані законами, ані тривалим процесом узгодження інтересів, але наочно проявляються як у внутрішній політиці, так і, особливо, на міжнародній арені. Але це справедливо також для демократичних держав, де і закони, і конкретна політична ситуація залишають за лідерами достатньо щаблів свободи вибору найбільш психологічно адекватного рішення й методу його впровадження, а за громадянами — вибору способу реагування на ці рішення і безпосереднього або опосередкованого впливу на лідерів.

Найбільш наочно психологічні закономірності проявляються в зовнішній політиці, де рішення часто-густо приймаються в умовах суворої таємності та дефіциту часу, а передбачені демократичними принципами процедури узгодження й обговорення не

4
можуть бути реалізовані повною мірою. Спробуйте самостійно проаналізувати, що в поточних політичних подіях (бойові дії, демонстрації протесту, вибори, скандали, що торкаються тієї чи іншої партії або конкретного політика, повідомлення про прийняті парламентом рішення тощо) детерміноване об'єктивними політичними або економічними законами, а що — результат зусиль конкретних людей чи партій. Провести межу між цими двома низками чинників дуже нелегко.

Проте, є деякі політичні феномени, у яких присутність психологічних чинників виступає особливо рельєфно: одним із таких феноменів є націоналізм. Визнання безумовної переваги свого народу над іншими неможливо обґрунтувати ніякими раціональними мотивами. Навіть, якщо об'єктивно ніхто з його учасників уже не буде зацікавлений у продовження військових дій, "виключити" націоналістичні настанови автоматично неможливо.

Потрібно також завжди пам'ятати, що політична влада як така — це завжди досить серйозне випробування для будь-якої людини, не дарма народна мудрість слідом за Лаоцзи каже, що кожний народ має того керманича, на якого заслуговує, через що рівень політичної культури та чеснот у суспільстві, відповідно, зумовлює чесноти кожного конкретного політичного діяча. 3 іншого боку, ще М.Булгаков констатував таке: "Якби ми привели до політичної влади янголів, уже через деякий час в них почали б рости роги".

Іншою проблемою, над вирішенням якої працюють сучасні політичні психологи, є насилля й агресія в політиці; з'явилася ціла галузь знань, що отримала назву вайленсологія, яка вивчає природу людської агресивності загалом та її політичні прояви зокрема. Насилля в політичних процесах зустрічається в найрізноманітніших формах: є, наприклад, державне насилля по відношенню до тих громадян, що не виконують правові норми (наприклад, по відношенню до злочинців). Таке насилля узаконене, як і насилля у відповідь на агресію однієї держави до іншої: міжнародне право визнає правомірність застосування сили, у тому числі, і військової, на захист територіальної цілісності країни; закон визнає і право індивіда на застосування насилля в межах достатньої самооборони.

Проте, необхідно з усією певністю наголосити на психологічних наслідках цього для самої людини, що застосовувала

5
навіть узаконене насилля, не кажучи вже про тих, хто став жертвою насилля під час війн, збройних конфліктів та періодів розгулу кримінального насилля, терору. 3 людиною відбуваються серйозні психологічні трансформації, що змінюють її відношення до себе й до інших. Американські солдати, що пройшли через війну у В'єтнамі та бойові дії в Афганістані і колишній Югославії, радянські солдати, що воювали в Афганістані, росіяни, що воюють нині в Чечні, пройшли через іспити жорстокістю, що не отримали достатньої моральної легітимації з боку суспільства. Без спеціальних заходів для їхньої психологічної реабілітації ці люди не можуть самостійно адаптуватися до невоєнної реальності: вони потребують допомоги фахових психологів. Суспільство, що не усвідомлює цього, ризикує набути вибух насилля, що стає нормою повсякденного життя.

Політичний конформізм — явище, що заслуговує на особливу увагу з боку політичних психологів. Якщо людина йде голосувати на вибори не через власне переконання в гідностях та чеснотах того чи іншого кандидата, а тому, що так проголосував її знайомий чи родич, то вона діє як політичний конформіст. Конформізм визначається в соціальній психології як поведінка індивіда в ситуації тиску на нього групи, при цьому психологічний тиск не завжди усвідомлюваний людиною.

Дослідження проблеми політичного конформізму показали, що є певні об'єктивні та суб'єктивні умови, за яких конформізм розцвітає. Наприклад, якщо вибори проходять під дулами автоматів, то важко розраховувати на те, що волевиявлення буде вільним від тиску. Проте, добре відомо, що участь у виборах громадян колишнього СРСР в останні перебудовні роки проходили не в умовах репресій, проте, через політичний конформізм голосували "за" практично безальтернативного кандидата понад 90% виборців.

Зупинімося ще на одному політико-психологічному феноменові з галузі міжнародної політики: сприйняття партнерами один одного. Американський політичний психолог Р.Джарвіс показав у своїх роботах, що багато національних лідерів не помічають погрозу своїй країні на міжнародній арені через те, що їхня увага сфокусована на проблемах внутрішньополітичної боротьби. Іншою причиною неадекватного сприйняття своїх міжнародних партнерів і наступних помилок політиків є перекручування їхньо



6
РОЗДІЛ 2. СУБ'ЄКТИВНІ ЧИННИКИ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ
1. Політична свідомість і несвідоме

2. Політична соціалізація

3. Політична культура та політичний ідеал

4. Політична поведінка та політичний конфлікт



2.1. Політична свідомість і несвідоме
Проблемою свідомості, особливо суспільної свідомості в політиці, займалися багато іноземних, російських та українських учених: Б.Ф.Поршнєв, Б.А.Грушин, О.К.Улєдов, Д.В.Ольшанський, Г.В.Осипов; українські вчені: Г.Булашов, М.Шлемкевич, І4.Пірен, С.Таран, Г.Ващенко, О.Донченко та ін.

Політична свідомість — одна з центральних категорій сучасної політичної психології, що означає результати сприйняття Суб'єктом тієї частини його навколишнього осереддя, що пов'язана з політикою й у яку включений він самий, а також його усвідомлювані дії та стани, пов'язані з політикою. До складу суспільної свідомості багатьма дослідниками крім раціональних елементів (уявлення, поняття, норми, нейтральні судження тощо) відносяться почуттєві (переживання, емоційні реакції, афекти), а також ірраціональні (вірування, міфологія тощо). Але існує низка праць, що доводять таке: до політичної свідомості слід віднести тільки раціональні елементи, а почуттєві та ірраціональні — це спектр діяльності несвідомого. Автори цього посібника дотримуються іншої думки, і перед тим, як чітко розвести ці елементи по різні боки, зупинімося на першому, традиційному трактуванні свідомості. Дослідження політичної свідомості засобами політичної психології прагнуть з'єднати аналіз її суспільно-політичного вмісту з вивченням психологічних механізмів її функціонування. При цьому широко застосовуються загальнопсихологічні, індивідуально-психологічні та соціально-психологічні поняття (потреби, інтереси, орієнтації, настанови тощо). За їхнього залучення політична свідомість оцінюється на основі різного роду даних,

19
що стосуються інформованості людей, характеру їхнього світогляду, системи цінностей.

Цілісне політико-психологічне вивчення політичної свідомості в першу чергу включає дослідження її суб'єктів — "носіїв", динаміки розвитку й основних її функціональних форм.



Основні форми політичної свідомості — індивідуальна, групова та масова.

Індивідуальна політична свідомість — особлива властивість та якість окремої особистості, спроможної так чи інакше сприймати політику, більш-менш влучно її оцінювати і відносно цілеспрямовано діяти в політичному плані.

Групова політична свідомість розглядається як узагальнена свідомість конкретних груп: великих (соціальні класи, страти, прошарки населення, національно-етнічні утворення і т. ін.) і малих (політична еліта, "правлячий клас", "військова хунта", політбюро правлячої партії, лобістські утворення, "групи тиску" тощо).

Масова політична свідомість — це масова свідомість суспільства (або його частини) стосовно питань, що мають важливий для багатьох людей зміст і чреватий політичними наслідками. її специфіка в тому, що цей різновид свідомості містить у собі й інші, неполітичні компоненти (наприклад, феномен релігії, моди, чуток і пліток, реклами тощо).

Основні різновиди функціонування політичної свідомості — повсякденна та теоретико-ідеологізована. Повсякденні форми відрізняються низкою властивостей: суперечливість, еклектичність, несистематизованість, підвищена емоційність. Завдяки своїй близькості до повсякденного життя суспільства вона має високий ступінь усталеності, незмінності. Теоретико-ідеологізовані форми ґрунтуються на зважених і впорядкованих, науково обґрунтованих уявленнях, тобто на цілісній, раціональній системі поглядів і суджень.

Психологічні механізми, що управляють функціонуванням політичної свідомості, підрозділяються на два щаблі компонентів: мотиваційні (політичні потреби, цінності, настановлення, почуття, емоції) та пізнавальні (знання, думки, судження, загальна інформованість, інтерес до політики, переконання).

Основні функціонуючі форми політичної свідомості — знання, оцінки та переконання. Знання — це засвоєна суб'єктом ззовні або самостійно вироблена ним політична інформація.

20
Оцінки — політичний досвід індивіда, а також емоційне відношення до поточної ситуації. Переконання — усталена, упорядкована система поглядів, що виступає в якості світогляду людини. Вирізняють також дві форми політичної свідомості — думки та настрої. Політична свідомість розвивається в процесах спілкування та соціальної діяльності людей.

Дослідниками різних країн експериментальним шляхом було доведено, що несвідоме також грає певну роль у переробці Інформації, художній творчості, в актах сприйняття сигналів, плануванні майбутньої діяльності, покладанні мети та прийнятті рішень, формуванні емоційно забарвлених між індивідуальних і відносин, підтримці і погіршенні здоров'я, в окресленні в навколишньому світі елементів, що оцінюються як істотні, або ж як другорядні, майже чи зовсім не значущі. У процесі поступового накопичення такого роду доказів вченими різних країн протягом більш ніж сторіччя формулювалися дефініції несвідомого в залежності від тієї специфіки, яку вони виявляли в просторі психічного. Якщо дослідити історію становлення уявлень про несвідоме, всі аспекти прояву несвідомого можна звести до таких чотирьох проблем:

а) передання досвіду з покоління в покоління і функції цього досвіду в соціально-типовій поведінці особистості як члена тієї чи іншої спільноти;

б) мотиваційної детермінації поведінки особистості;

в) мимовільної регуляції вищих форм, поведінки й автоматизації різних видів діяльності суб'єкта;

г) пошуку діапазону чутливості органів почуттів.

На підставі аналізу цих проблем можна виділити чотири класи прояву несвідомого.

1. Надіндивідуальні надсвідомі явища.

Реальний факт існування класу надсвідомих надіндивідуальних явищ постає в різних іпостасях в усіх проявах, що торкаються проблеми передачі досвіду людства з покоління в покоління або суміжної з нею проблеми дискретності — безперервності свідомості. Для вирішення цієї фундаментальної проблеми залучалися такі поняття, яка "уроджені ідеї" Р.Декарта, "архетипи колективного несвідомого" К.Юнга, "космічне несвідоме" Д.Судзукі, "космічна свідомість" Е,Фромма, "несвідоме як мовлення Іншого" Ж.Лакана, "колективні уявлення" Е.Дюркгейма і

21
Л.Леві-Брюля і "несвідомі структури" К.Леві-Стросса, М.Фуко. Інший підхід для вирішення цієї проблеми пропонується в дослідженнях В.І.Вернадського. Якщо всі зазначені автори в якості точки відліку обирають окремого індивіда, то В.І.Вернадськнй бачить джерело появи нового шару реальності в колективній несвідомій роботі людства, в ноосфері.

Надсвідомі явища — засвоєні суб'єктом зразки типових для даної спільноти поведінки та пізнання, вплив яких актуальний, проте, не усвідомлюваний суб'єктом і не контрольований ним. Ці зразки (наприклад, етнічні стереотипи), засвоюючись через механізми соціалізації (імітацію й ідентифікацію), визначають особливості поведінки суб'єкта саме як представника даної соціальної спільноти, тобто соціально-типові особливості поведінки, у прояві яких суб'єкт та група виступають як одне нерозривне ціле. У застосуванні до простору політики йдеться про політичну соціалізацію.

Найбільшого розповсюдження в політичній психології набули юнгіанські ідеї "колективних архетипів", що діють в соціумі.



"Архетип"за К. Г. Юнгом — це певні міфотворчі структурні елементи несвідомого, у першу чергу колективного несвідомого, що є результатом чисельного типового досвіду незліченного ряду пращурів та психічним шаблоном реагування на ситуацію, що має як у минулому, так і зараз надіндивідуальні характеристики (адже виникнення індивідуальної психіки — це результат виділення себе людиною з племені, з колективного психічного). За допомогою цього поняття пояснювали світ ще античні мислителі. Архетипи не містять погляди, а формують їх: це форма без вмісту, що дає можливість реалізувати деякий тип уявлення та дії. Архетипи актуалізуються в деяких ситуаціях або виявляються у фантазіях, виражених у формах і символах, причому найважливіші з них пов'язані з процесом розширення сфери свідомості індивіда.

К. Г.Юнг виділяв такі архетипи: "Тінь" (інший, несвідомий бік душі); "Аніма" ("Анімус") (проекція на особистість рис протилежної статі); міфологеми мудрого чарівника (старця, шамана, Заратустри), "дитяті" (символ становлення, відновлення в широкому сенсі слова), "води" (зв'язок народження зі споконвічною матерією, хаосом), двійників (концепція "другого народження"), матері та доньки (архетип жіночої долі, подолання часу, безсмертя), а також Сонця, демона, дракона, первородного яйця, світового дерева, змія, що кусає свого хвоста, і багато інших.



22
Окрім юнгіанського, зустрічаються й інші розуміння архетипів, і архетипи представлені в цьому разі іншим чином. Так, О. Донченко розуміла архетип як форму колективного свідомого (надособистісного трансперсонального начала людської психіки), співвіднесену з тим, що пращури називали зв'язком усього з усім. Архетипи за О.Донченко: "вічного вченого", "героїзованого злочинця", домінування уречевленого (ситуації, минулого) д процесуальним (мотивацією, майбутнім), об'єктивно-родової домінації буття, обрядності та імітативності, "вічного повернення", анігілятивної рівності, долі, ідеалізації старовини, тотожності істини і влади, центрованої провини, "вічної правди", звеличення юродивого тощо.

Аксіомою політичного несвідомого є те, що кожне суспільство "Кероване набором як Позитивних Героїв, так і набором Антигероїв, "Посланців пекла". Якщо це вірно для соціуму загалом, то для Політики — як окремого прояву життя співтовариства — тим більше. I український пантеон політичних міфів — тому підтвердження.

У Верховній Раді вкрай ліва та лівоцентристська більшість позначає активну роботу таких архетипів-ідеалів, як "рівність", "солідарність", "братерство". Це "рівність у бідності", оскільки "українці з рівнем прибутку значно вищим за середній за об'єктивними критеріями, як правило, відносять себе до середньозабезпечених, і лише вкрай рідко — до групи з прибутком "вищим за середній"; "солідарність" як безгосподарна поведінка "роздай-біди", за якої державні чиновники не вчаться вигідно продавати власний товар на міжнародному ринку і такого ж (тобто невигідного для продавця) поводження потребують за торгових угод з іншими країнами. Утриманство подібного роду донедавна максимально проявляло себе у взаємовідносинах із Росією: цукор, картоплю й іншу сільгосппродукцію Україна продавала своєму сусідові на вкрай невигідних для себе умовах, і при цьому потребувала, щоб Росія, з свого боку, просто обдаровувала газом, нафтою й іншими енергоресурсами; "братерство" теж має свою специфіку: в Україні це орієнтація в зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних відносинах на "звичних", "старих" партнерів (на країни колишнього СРСР і колишнього соцтабору), при збереженні стійкої ворожості й антипатії до "буржуазних" інвесторів. Щоправда, другий та третій зазначені архетипи знедавна почасти втратили актуальність для політико-економічного

23
розвитку України, хоча досі даються взнаки при геополітичних стосунках з іншими державами.

Водночас з "радянськими" архетипами активно включені в роботу з впливу на масову свідомість і "новоукраїнські" "ринкові" міфи-ідеали. Новими ці сугестивні зразки можна назвати лише умовно, адже природа їх така, що їхня наявність у колективному несвідомому чітко визначена і якісно, і кількісно.

"Позитивний Герой", "Мудрець", "Антигерой", "Чарівна паличка" (наприклад, сучасні комп'ютерні технології, що дозволяють досягти надуявних вершин у науці, промисловості тощо), які були присутні в нашій психіці споконвіку, змінюють лише свою зовнішню форму й одяг. В українському просторі колективного психічного вони нові тому, що одягнені в інші одяги і набули таких характеристик, які в "радянському психічному" мали інші архетипічні герої. "Старий" архетип Позитивного Героя — уявлення про щедрого, щирого безсрібника, трудівника на благо суспільства та виразника групових, колективних інтересів — усе ще продовжує активно впливати на сприйняття дійсності масовою свідомістю. Але поряд із ним виявляє себе і "новий" Герой — багатий, діловий індивідуаліст, який перетворює будь-яку сферу громадського життя на місце реалізації своїх потреб, заповзятливий і спритний задля власного збагачення, щедрий зі "своїми" людьми тощо.

Аналіз архетипів, наявних у даному суспільстві, становить досить адекватний метод дослідження менталітету, праісторії та майбутнього суспільних утворень.

На думку С.Недбаєвського, за всього розмаїття спектру політичних сил на виборах до українського парламенту 1998 року характеристики образу Батька більшою частиною виборців несвідомо приписувалися тодішній партії влади (НДП) та партіям, альтернативним їй (Громада — лідер П.Лазаренко, СДПУ(о) — лідери І.Марчук та Л.Кравчук), а якості Матері — НРУ (лідер В.Чорновіл) (сентиментально-романтична мати) та лівим — КПУ (лідер П.Симоненко) (дбайлива мати, що в минулому годувала). Ці партії і перемогли на виборах.

2. Неусвідомлювані спонукачі поведінки особистості (неусвідомлювані мотиви та сенсові установки).

Неусвідомлювані спонукачі діяльності особистості завжди були центральним предметом дослідження в традиційному пси-



24
хоаналізі. Вони беруть участь в регуляції діяльності, виступаючи »у вигляді сенсових установок; крім них, психологами визначені »ще й цільові та операційні установки. Загальна функція всіх цих установок характеризується трьома такими моментами:

а) установка визначає усталений цілеспрямований характер й протікання діяльності і виступає як механізм стабілізації діяльності особистості, що дозволяє зберегти її спрямованість у безупинно змінюваних ситуаціях;

б) установка звільняє суб'єкта від необхідності приймати рішення і вільно контролювати протікання діяльності в знайомих ситуаціях;

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка