Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка9/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   63

ВИКУПНÁ ОПЕРÁЦІЯдержавно-кредитна операція, про­ведена царським урядом в інте­ресах поміщиків за рахунок се­лянства після скасування кріпац­тва (1861). Виділений селянам наділ міг перейти в їхню влас­ність лише після сплати викупу. Розмір викупної суми визначався річним оброком, помноженим на 16 2/3, що набагато перевищувало ринкову ціну землі. Селяни зму­шені були фактично викупляти не лише наділи, а й особисту волю. Оскільки селяни неспро­можні були внести одночасно всю викупну суму, а поміщики були зацікавлені саме в такій сплаті, передбачалося сприяння уряду. Суть його полягала в тому, що селянам виділялася по­зика – під час одержання повно­го наділу – в розмірі 80 % і не­повного наділу – 75 % викупної суми, яка видавалася поміщикам готівкою чи цінними паперами. Цю позику з великими відсотка­ми селяни мали сплатити держа­ві протягом 49 років, уносячи щорічно 6 % загальної суми по­зики. Решту викупної суми, до­датковий платіж, селяни вносили безпосередньо поміщикові. Під тиском революції 1905−1907 рр. царський уряд був змушений спочатку зменшити викупні пла­тежі, а з 1(14).І.1907 р. скасувати їх. На той час тільки колишні поміщицькі селяни вже сплатили близько 2 млрд крб, тоді як ринкова ціна землі, одержаної селянами, не перевищувала 544 млн крб. Вартість надільної селянської землі в Україні за ринковими цінами 1854−1858 рр. становила 128 млн крб, а за неї було нараховано викупних пла­тежів понад 503 млн крб. Отже, В. о. була величезним за своїми масштабами пограбуванням се­лян поміщиками і царським урядом. У Правобережній Украї­ні через те, що уряд хотів схили­ти селян під час польського пов­стання 1863 р. на свій бік, В. о. була полегшена. Ціна викупної землі дорівнювала ринковій ціні (на Лівобережжі і в Степовій Україні вона була на 40 % до­рожчою), а також держава дава­ла знижку селянам під час спла­чування викупних платежів.

ВBННА МОНОПÓЛІЯ (дер­жавна) – виключне право дер­жави на вироб­ництво або продаж (або на те і на те водночас) спиртних напоїв. У капіталістич­них країнах В. м. використову­ється в інтересах казни і власників винокурних заводів. У Росії В. м. існувала в 17 і в 1-й пол. 18 ст. (разом із винними відкупами). 1861 р. замість відкупів було запроваджено акцизну систему, яку 1895 р. було замінено В. м. До 1917 р. В. м. використовувалась в інте­ресах збільшення прибутків дер­жавного бюджету. Прибутками від торгівлі спиртними напоями царський уряд покривав близько 30 % своїх бюджетних видатків.

ВBННІ ВІДКУПИ – одна з форм винної монополії у фео­дальних і буржуазних країнах, при якій приватні підприємці відкуповують у держави право на торгівлю спиртними напоями на певній території і на визна­чений строк. У царській Росії система відкупів існувала поряд з винною монополією в окремих районах ще в 1-й пол. 18 ст., а з 1767 р. по 1861 р. охоплювала більшу частину країни, в т. ч. й України. Прибутки відкупщиків, які торгували вином за довільно визначеними ними цінами, ста­новили величезні суми. Відкуп­щики нерідко займалися лихвар­ством. У 18 ст. прибутки з від­купів, у т. ч. винних, у Лівобережній Україні становили не менше 45 % усіх прибутків гетьманського правління. Систе­ма відкупів позбавляла державу частини прибутків, а також ви­кликала незадоволення широких верств населення. 1861 р. В. в. в Росії було замінено винним ак­цизом.

ВИПИСНÍ КОЗАКB (коза­ки-випищики) – козаки, вилучені з козацьких реєстрів (списків). В. к. брали активну участь у селянсько-козацьких повстаннях 17 ст. проти гніту польської та укр. шляхти.

ВИСОЧÁН Семен (Сень Гнатович; р. н. невід. − 1666) – керівник національно-визволь­ного повстання 1648 р. в Захід­ній Україні, яке вибухнуло під впливом Визвольної війни укр. народу 1648−1657 рр., полков­ник лисянський. Восени 1648 р., під час походу селянсько-козаць­ких військ Б. Хмельницького в Західну Україну, В. очолив на­родний рух у Галицькій землі. До повстанського війська входи­ли селяни і міщани, а також дріб­на шляхта. В. організував 15-ти­сячне повстанське військо, яке поділив на зразок козацького війська на полки та сотні. Опор­ним пунктом повстанців було м. Отиня (нині Івано-Франків­ської обл.). Повстанці, очолюва­ні В., успішно діючи в тилу польської армії, спираючись на допомогу прибулих козацьких частин, здобули найбільшу поль­ську фортецю на Прикарпатті – Пнів (нині село Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Повстанці під проводом В. ово­лоділи майже усіма селами та містами Галицької землі і подали значну допомогу селянсько-ко­зацькій армії Б. Хмельницького під час її визвольного походу 1648 р. на західноукр. землі. У грудні 1648 р. повстанські полки під командуванням В. вели тяжкі бої з польськими військами за переправи через Дністер, проте під тиском переважаючих сил противника були змушені відсту­пити на Правобережну Україну. В. у 1651 р. воював на Брацлав­щині у війську І. Богуна, брав участь в обороні Вінниці від польських військ. 1659 р. отри­мав звання козацького полковни­ка. У 1664−1665 рр. В. був одним із керівників повстання проти польського панування в Право­бережній Україні під проводом кальницького полковника В. Ва­рениці, відзначився під час обо­рони Лисянки (нині Черкаська обл.), діючи спільно із запорож­цями І. Сірка. Загинув у бою про­ти польсько-шляхетських військ.

ВBХВОСТІВСЬКА ТРА­ГÉДІЯ 1905 – розправа над ак­тивними учасниками селянсько­го руху в с. Вихвостові Город­нянського повіту Чернігівської губернії в роки революції 1905− 1907 рр. У 2-й половині жовтня 1905 р. селяни Тупичівської во­лості Городнянського повіту під впливом загальноросійського жовтневого політичного страйку протягом одного тижня розгро­мили всі значні поміщицькі маєтки. 9.ХІ було розгромлено економію та горілчаний завод поміщика Карвольського-Гри­невського в с. Вихвостові. Най­активніші учасники виступу – сільська біднота, очолювана бра­тами Миколою та Василем Пота­пенками, готувалися до поділу поміщицької землі, майна, худо­би та сільськогосподарського ре­маненту. Налякані рішучими діями сільської бідноти, місцеві багатії влаштували над нею жорстоку розправу. Скористав­шись із того, що до села на­ближався каральний загін, вони 13.ХІ скликали сільський сход, на якому влаштували самосуд і вбили 11 активних учасників ви­ступу. 15.ХІ вони закатували ще чотирьох осіб. Самосуди сіль­ських багатіїв було також учине­но в селах Т­пичеві, Івашківці та деяких інших, де було вбито понад 60 осіб. Цю справу 12−13.V.1910 р. розглядала у Чернігові виїзна сесія Київської судової палати, яка, захищаючи інтереси гнобителів, виправдала убивць. Сесія мотивувала своє рішення тим, що підсудні висту­пали на захист “законного по­рядку” і приватної власності. Події В. т. лягли в основу повісті М. М. Коцюбинського “Фата моргана”.

ВИХОВÁННЯ НАРОДНЕвиховання, що передбачає систе­матичний вплив на куль­турний розвиток, світогляд, моральні принципи кого-небудь у певному напрямі; навчання. Основну мету ви­ховання народ убачав у тому, щоб навчити кожного бути лю­диною. Навіть глибокі знання без людяності нічого не варті, більше того – вони шкідливі (“Знання без людя­ності – це меч у руках безумця”). Основу існу­вання суспільства, людини народ вбачав у праці (“Справжнє життя – у праці”, “Праця – душа всього життя”). Без активної праці не­мислимий розвиток особистості. Дитині треба працювати щодня з того моменту, як вона навчи­лася тримати ложку в руці. Народне виховання вимагає приучування дітей до самообслуговування, спільної з батьками трудової діяльності на городі, по госпо­дарству тощо. Народна педаго­гіка потребувала вимогливос­ті від вихователя, уникнення поту­рань, дотримування єдності ви­мог (“Хто дітям потаче, той сам плаче”, “Де багато няньок, там дитя каліка”). Головним обов’яз­ком народних вихователів було мудре застереження людини від необачних кроків. Для цього ви­користовувалися застереження, напучення, навіювання. Напри­клад: “Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди”, “Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш” тощо. Якщо це не допомагало, то народ не заперечував проти фізичних покарань: “Б’ють – не на лихо учать”, “Хто годує, той і б’є”. Водночас народна мудрість роз­глядала такі дії часто як недо­цільні і марні: “Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слів­цями”, “Хто б’є дитину, той не ви­ховує добру людину”.

Практика народного вихован­ня передбачає формування у кожної людини моральних оці­нок із позицій добра, справед­ливості. Моральний той, вважа­ли у народі, хто доброчесний, правдивий, цнотливий, шляхет­ний. В основу моральності на­родна педагогіка кладе любов до рідного краю, боротьбу проти несправедливості. Чудовим засо­бом посилення патріотичних почуттів були думи, леген­ди, казки, пісні. Практика виховання у трудових сім’ях спрямовува­лася також на формування таких якостей, як миролюбність, гос­тинність, товариська солідар­ність, вірність у дружбі (“Вірний приятель – то найбільший скарб”). Водночас народна мораль засте­рігала від нещирості, хитрості, скупості, зажерливості, нечес­ності (“Хитрощами довго не проживеш”, “Не копай другому яму, бо сам упадеш”). У практиці народного виховання стало за­гальновизнаним привчати дітей слухати дорослих, завжди вико­нувати вимоги батьків, піклува­тися про хворих, калік, сиріт, тварин. Велика увага у народній педагогіці приділяється форму­ванню почуття честі (“Батьком-матір’ю не хвались, а хвалися честю”), любові і поша­ни до хліба як основи життя.



На одному із перших місць укр. етнопедагогіки було вихо­вання у дітей естетичних смаків, прилучення їх до прекрасного. Дівчаток змалку вчили вишива­ти, ткати, доглядати за квітами, співати і танцювати. Виходячи із засад краси, привчали бути чем­ними. Хлопчаки вчилися різьб­ленню по дереву, гончарству тощо. Формуванню естетичних смаків дітей значно сприяли чис­ленні календарні та обрядові свята, які включали танки, пісні, театралізовані дійства (закликан­ня весни, Щедрий вечір, Івана Купала, Зелені свята тощо). На одному із перших місць у народ­ному вихованні стояло піклуван­ня про здоров’я та фізичний розвиток дітей (“Нема щастя без здоров’я”). Народне виховання вбачало запоруку здоров’я у праці, рухові, свіжому повітрі, воді. У теплу пору року дітей привчали ходити по землі босо­ніж, що загартовувало (разом із купанням) організм. Цьому ж сприяв біг наввипередки, ігри “гуси-лебеді”, “піжмурки”, “тре­тій зайвий” та ін. З покоління у покоління передавалися оповіді про захисників рідної землі, наділених незвичайною силою (Котигорошка, Кирила Кожум’я­ку та ін.). Причому фізична сила поєднується у них із великою душевністю. Вітаючись, люди бажали одне одному саме здо­ров’я.

ВИШИВÁНКА – вишита сорочка, національне чоловіче та жіноче святкове вбрання україн­ців. Найдавнішою і найхарактер­нішою особливістю вишиванок є те, що вони виготовлялися із лляного чи конопля­ного полотна домашньої роботи, причому бі­лого кольору. У 18−19 ст. існу­вало кілька типів жіночих виши­ванок: наддніпрянський, галиць­кий та поліський. Перші виши­валися червоними і синіми та чорними нитками, інколи – сіри­ми. Для галицького типу виши­ванок були характерні геоме­тричні різнокольорові орнаменти (сині, червоні, зелені, жовті, оранжеві кольори). На Поліссі жіночі сорочки вишивалися за­звичай червоною заполоччю. Ви­шивкою оздоблювалися горішні (верхні) частини рукавів, що називалися “поликами” або “ву­ставками”. Причому на Над­дніпрянщині вони вирізувались (гаптувались) чи вишивались не­густим рослинним орнаментом, на Поділлі, Галичині – суціль­ною широкою смугою поперек рукава. Крім цього, вузенькими смужками вишивалися рукава, комір, пазуха. Чоловіча виши­ванка також виготовлялася із білого полотна. Мала низенький, переважно стоячий (“чумароч­ний”) комірець (на Поділлі, Во­лині – відкладний). Посередині грудей робили розріз, який за­стібався червоним шовковим шнурком, на Поділлі – стрічкою. Комір вишивали сірими, чорни­ми, червоними й синіми нитка­ми. Мали регіональні відмінності й маніжки чоловічих вишиванок. На Херсонщині, наприклад, по­бутували широкі маніжки чорно­го кольору, на Київщині, Полтав­щині, Чернігівщині – переважно чер­воного чи синього. Закарпат­ські вишиванки (“кошулі”) оздо­блювали червоною, чорною ви­шивкою. Сорочку підперізували поясом із різнокольорових ниток і носили поверх штанів. У народі глибоко шанували вишиванки, зберігали їх, передавали як ре­ліквії дітям, онукам. Це був і обе­ріг, і глибокий символ приналеж­ності до свого родоводу, світлих душ, пам’яті та любові. Недарем­но народна мудрість твердила: “Рукава, як писанка, а личко, як маків цвіт”, “Як мати рідненька, то й сорочка білень­ка”, “Як неділя, то й сорочка біла”.

ВBЩІ ЖІНÓЧІ КEРСИ – вищі навчальні заклади для жінок. Виникли в Росії в резуль­таті революційно-демократично­го руху 60-х рр. 19 ст. Перші В. ж. к. відкрилися 1869 р. в Петербурзі (Аларчинські) і в Москві (Луб’янські). У Києві 1870 р. товариство природо­дослідників відкрило для жінок безплатні курси з природничих наук. Курси відкривалися за іні­ціативою і на кошти приватних осіб та благодійних організацій. Царський уряд убачав в органі­зації курсів небезпеку поширен­ня революційних настроїв і про­тидіяв розвиткові жіночої освіти. В кінці 80-х рр. 19 ст. більшість курсів було закрито. Вони відно­вили свою діяльність лише на початку 20 ст. В Україні В. ж. к. були в Києві, Харкові й Одесі. Київські В. ж. к. було організова­но 1878 р. Вони мали два фа­культети – фізико-математичний та історико-філологічний. Слуха­чок готували до педагогічної діяльності. За період 1878−1886 рр. В. ж. к. в Києві відвідувало по­над 1000 слухачок. 1889 р. від­бувся останній випуск. Пізніше курси відновили діяльність. Крім того, в Києві існували вечірні жіночі курси (з 1905), жіночі курси іноземних мов та ін. Одеські В. ж. к. було відкрито 1906 р. Вони мали історико-філологічний, фізико-математич­ний, юридичний факультети. Строк навчання − чотири роки. Система викладання – предмет­на. Харківські В. ж. к. (1913) складалися з трьох відділень – історико-філологічного, юридич­ного і медичного. Були відкриті Товариством взаємодопомоги трудящим жін­кам. Лекції читали професори Харківського універ­ситету. В. ж. к. відіграли пози­тивну роль у поширенні освіти і культури в Росії та Україні.

ВBЩІ ШКÓЛИ в Україні беруть початок від Київської академії, що виникла із Києво-Могилянської колегії, створеної митрополитом П. Могилою 1632 р. шляхом об’єднання школи при Києво-Печерській лаврі зі шко­лою Богоявленського братства. 1694 р. колегія була перетворена на академію (1701 р. цю назву затверджено царською грамо­тою). Хоча в 12-річному курсі навчання академії було запро­ваджене богослів’я, вона збері­гала характер загальноосвітньої школи. Ця школа мала велике значення у розвитку культури на Сході Європи. На поч. 18 ст. число учнів у ній сягало понад 2000, 1799 р. – 1086, серед них було чимало іноземців. 1819 р. академію перетворено на Київ­ську духовну академію і прирів­няно до інших духовних акаде­мій Росії.

Перший на укр. землях у ме­жах Російської імперії Харків­ський університет був відкритий 1805 р. (за статутом 1804 р.) Створений у період відносно ліберальної урядової політики, він відіграв незабаром визначну роль у відродженні укр. культу­ри, зокрема на Слобожанщині. 1820 р. у Ніжині була відкрита Гімназія вищих наук, статутом прирівняна до університетів. 1832 р. її реорганізовано у фізи­ко-математичний ліцей (Безбо­родьківський ліцей), 1840 р. пе­ретворено на юридичний ліцей, а в 1875 р. – на Історико-філо­логічний інститут. 1834 р. засно­вано Київський університет, до складу якого приєднано поль­ський Кременецький ліцей (діяв у 1819−1831 рр.). Від часів пер­шого ректора М. Максимовича університет, призначений для русифікації поляків, набув пев­них укр. рис, а з 70-х рр. його професори і студенти вже брали активну участь у роботі Півден­но-Західного відділу Географіч­ного товариства і київської “Гро­мади”. Із практичної Ветеринар­ної школи (1835) при Харків­ському університеті 1852 р. ви­никла Вища ветеринарна школа, 1871 р. перетворена на Харків­ський ветеринарний інститут, довгий час єдиний на укр. землях у Російській імперії. 1865 р. шля­хом реорганізації Рішельєвсько­го ліцею (з 1837) в Одесі ство­рено Новоросійський універси­тет. Розвиток промисловості та загальне піднесення економічно­го життя в Україні дали поштовх до відкриття Харківського тех­нологічного інституту (1884), Київського політехнічного ін­ституту (1898), Катеринослав­ської вищої гірничої школи (1899) і Київського комерційного інституту (1906).



В. ш. в Україні розвивалися в умовах не тільки цілковитої русифікації, початої у 18 ст., але й постійного суворого нагляду за їх діяльністю. Негативне став­лення уряду до В. ш. мало наслідком і важкий матеріальний стан їх в Україні. Відносно ліберальний університетський статут 1804 р. був замінений реакційним статутом 1835 р., який ставив університети під на­гляд кураторів. Ректорів призна­чав міністр освіти. 1863 р. при­йнято статут, який давав обме­жену автономію з виборністю ректора та професорів, збільшу­вав число кафедр та ослаблював адміністративний нагляд. Однак цей статут був поступово обме­жений і замінений 1884 р. новим, який скасовував академічну ав­тономію. Наслідком цього була боротьба за автономію, що су­проводилася студентськими за­ворушеннями, які тривали до від­новлення автономії т. зв. “тимча­совими правилами” в 1905 р. Внутрішнє життя В. ш. було під постійним дріб’язковим наглядом офіційних кіл, що звертали особ­ливу увагу на діяльність профе­сорів-українців та студентів і підтримували урядовий напрям в університетах, призначаючи, особливо в Київському і Хар­ківському, відомих реак­ціонерів. Це зумовило, зокрема, русофіль­ську позицію чималої частини професури під час визвольних змагань. Уряд намагався гальму­вати вступ до В. ш. молодих людей, що здавалися “неблаго­надійними”, підвищуючи платню за навчання. Для осіб, які не хотіли вступати до богослов­ських класів духовних семінарій, створювалися перешкоди для вступу до університетів в Украї­ні. Чимало української молоді навчалося в Петербурзі, Москві, Варшаві, Дерпті, Томську. Уря­дова політика скерована була, зокрема, проти вищої жіночої освіти. З ініціативи жіноцтва піс­ля довгих старань при Київсько­му університеті були відкриті Вищі жіночі курси, та 1885 р. влада їх закрила. Відновлені 1906 р. У 1914 р. їх перейменува­ли в Жіночий інститут ім. св. кн. Оль­ги. 1905 р. в Києві засновані також приватні Вищі жіночі кур­си А. Жекуліної. 1906 р. від­крито Вищі жіночі курси в Оде­сі, а 1907 р. – в Харкові. 1910 р. відкрито жіночі медичні інститу­ти в Києві, Харкові та Одесі, 1916 р. – Вищі жіночі медичні курси в Катеринославі. Крім того, діяли педагогічні фребелів­ські курси в Харкові і Києві для виховательок-дошкільниць. 1913 р. музичні школи в Києві й Одесі були перетворені на консер­ваторії. 1915 р. з Нової Олек­сандрії (Пулави) евакуйовано до Харкова сільськогосподарський інститут, який там і залишився. Напередодні революції 1917 р. відкрито Харківський комерцій­ний інститут. Революція 1905 р. дала нагоду поставити на поря­док денний питання якщо не про українізацію В. ш., то про викла­дання українознавчих наук – мови, історії, літератури, етно­графії. Однак читання цих пред­метів було відразу заборонене. Реакційна російська професура підтримала позицію уряду. 1917 р., з початком революції, в Україні відкрилися університет у Кате­ринославі, консерваторія у Хар­кові, сільськогосподарський ін­ститут в Одесі. Одночасно поча­лася праця над українізацією В. ш. У Київському, Харківсько­му та Одеському університетах були засновані кафедри укр. мови, літератури, історії та істо­рії права. 9 учительських інсти­тутів вирішено було реорганізу­вати у В. ш. 1917 р. у Києві відкрито Укр. народний універ­ситет, що 1918 р. перетворений на Київський державний укр. університет. 1918 р. було від­крито Державний укр. універси­тет у Кам’янці-Подільському, Укр. історико-філологічний факультет − у Полтаві та Укр. учительський інститут у Житомирі, а 1917 р. в Києві − Укр. академію мистецтв та Укр. педагогічну академію.

Найстарішим на західноукр. землях є Львівський університет. З 1848−1849 рр. було створено в ньому перші укр. кафедри: в 1914 р. було вісім кафедр і чотири доцентури. У 1844 р. у Львові заснова­но “Політехніку”; в 1855 р. – Рільничу академію в Дублянах (1919 р. перетворена на відділ “Політехніки”), з 1881 р. – ветеринарну академію (вища школа з 1897 р.). 1875 р. у Чернівцях засновано університет з німецькою мовою викладання, що мав три укр. кафедри. З 1880 х рр. тривала боротьба спершу за рівноправність укр. студентства в сполонізованому Львівському університеті, а далі за окремий укр. університет, що на поч. 20 ст. набрала особливо гострої форми. В 1914 р. справа про укр. університет була розв’я­зана в принципі позитивно, але війна перешкодила реалізації проекту. Чимало українців на­вчалося у західних В. ш., зокре­ма у Відні.



ВІДЛEЧЕННЯ від церкви – виключення з релігійної громади як захід покарання віруючих. Використовувалося церквою переважно як засіб боротьби проти прогресивних діячів куль­тури і науки та проти револю­ційних народних рухів.

ВІДРÍЗКИ – землі, примусо­во відрізані від селянських наділів на користь поміщиків під час проведення селянської ре­форми 1861 р. Розмір В. був досить значний. Наприклад, у чорноземних губерніях В. стано­вили понад 1/5, а в деяких інших місцевостях – до 2/5 селянської землі. В Україні В. становили понад 1 млн дес. Зокрема, в Тав­рійській губернії від селянських наділів було відрізано 23 % землі, у Харківській – 28 %, Полтавській – 37 %, Катерино­славській – навіть 38 %. В окре­мих селах В. перевищували 60−70 %. Користуючись безви­хідним становищем селян, помі­щики на кабальних умовах за відробітки здавали їм в оренду відрізані угіддя. В. часто вкли­нювалися в селянські наділи, що створювало такі умови, на яких селяни неминуче потрапля­ли в залежність від поміщика. Обуре­ні грабіжницькою реформою і численними утисками гнобите­лів, селяни протягом десятиріч боролися за повернення їм В., знищення поміщицького земле­володіння та інших пережитків кріпосництва.

ВІДРОБÍТКИ – кабальна форма найму поміщиками та сільськими багатіями селян з їхнім тяглом і реманентом за орендовану землю, позички, ви­пас тощо. Були поширені в 2-й пол. 19 ст. – на поч. 20 ст. переважно у чорноземній смузі, зокрема в Чернігівській, Полтав­ській і Харківській губерніях, а також у Східній Галичині та на Буковині. За позички (“завдат­ки”, у Західній Україні – “пор­ції”, “днівки”) поміщики і сіль­ські багатії зобов’язували зубо­жілих селян відробляти по 1 дню і більше на тиждень протягом цілого року. Праця селян при В. оплачувалася значно нижче ніж при капіталістич­ному “вільному наймі”. Так, у Західній Україні селянин, одержавши позичку, мусив працювати за 8−12 крей­царів при ринковій ціні робочого дня в 30−50 крейцарів. Еконо­мічною основою В. були мало­земелля, злиденність і тягар податків, політичною – залишки позаекономічного примусу. В. – безпосередній пережиток кріпос­ництва. З товаризацією помі­щицького і селянського госпо­дарства, поглибленням розшару­вання селянства відробіткова система поволі занепала. Світова сільськогосподарська криза кін­ця 19 ст. зумовила часткове від­новлення В. Відробіткова систе­ма була головною причиною сільськогосподарської відсталос­ті Росії, застою всього народного господарства.

ВІДХÍДНИЦТВО – масовий тимчасовий відхід селян зі свого господарства на заробітки у про­мислові райони і на сільсько­господарські роботи в інші райо­ни країни, а також за кордон, де був сезонний попит на робочі руки. В основі В. лежав процес розшарування селянства як кла­су, зростання суспільного поділу праці, ринку, розвиток т. зв. аграрного перенаселення. В. най­більш поширилося наприкінці 19 ст. (в Росії кількість відхідни­ків перевищувала 6 млн осіб). В Україні головними районами відходу селянства на заробітки були Полтавська, Чернігівська, Київська, Подільська і Волин­ська губернії. Із західноукр. зе­мель багато селян щороку йшло шукати роботу в Німеччину, Румунію, Росію, Данію, Італію та ін. країни. Так, із Галичини в Німеччину за 1907−1911 рр. вирушило близько 300 тис. від­хідників.

ВІЙНÁ – складне суспільне явище, що є продовженням політичної боротьби держав, на­цій, класів засобами збройного насильства. Основний зміст В. становить організована збройна боротьба. Водночас у ній широ­ко застосовуються й інші форми боротьби (політичні, економічні, ідеологічні), які в умовах В. набирають найбільш різкого ха­рактеру і специфічних особли­востей (розрив дипломатичних відносин, блокада, диверсії, осо­бливі прийоми розкладу армії і тилу противника). Незважаючи на зростання ролі цих форм боротьби, все ж головним зміс­том В. лишається збройна боротьба.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка