Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка8/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   63

ВЕРЕСÁЙ Остап Микитович (1803 − квітень 1890) – видатний укр. кобзар. Нар. в с. Калюжинці на Чернігівщині. На 4-му році життя осліп. 15-річним юнаком пішов у науку до кобзарів і, маючи добрий голос і слух, блискуче опанував кобзарське мистецтво. В репертуарі В. було багато історич­них пісень та дум – “Про Хведора Безрідного”, “Про втечу трьох братів з города Азова”, “Проводи козака”, “Про бідну вдову і трьох синів”, “Не­вольницька”, “Дума про бурю на Чорному морі” та ін., укр. народ­ні пісні, псалми. Улюбленою піснею В. була сатирична пісня “Про правду і кривду”, за вико­нання якої кобзаря не раз заарештовували. У 70-х рр. 19 ст. постать В. привернула увагу вче­них, композиторів і художників. 1873 р. його було запрошено до Києва для виступу на засіданні Південно-Західного відділу Ро­сійського географічного товарис­тва, де він виконував свій репер­туар. Творчою працею В. постій­но цікавився М. В. Лисенко. У 1875 р. він організував кілька прилюдних концертів кобзаря у Петербурзі. О. Русов і П. Чубин­ський записали у В. понад 20 творів різних жанрів. Про В. знав Т. Шевченко, у 1860 р. подару­вав йому “Кобзар” із дарчим написом. Свої думи В. виконував у характері імпровізованої речи­тативної декламації. Традиції В. розвивали М. С. Кравченко та багато інших укр. кобзарів. У 1978 р. в Сокиринцях (нині Сріб­нянського р-ну Чернігівської обл.) В. встановлено пам’ятник.

ВЕРЛÁН (рр. н. і см. невід.) – один із керівників визвольної боротьби укр. народу проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні в 1-й пол. 18 ст. Був сотником надвірних козаків князів Любомирських у м. Шаргороді (нині смт Вінниць­кої обл.). На початку 1734 р. очолив масове гайдамацьке пов­стання на Брацлавщині і прого­лосив себе козацьким наказним полковником. У зверненнях В. закликав селян до повстання проти шляхти. Півторатисячний загін В. разом з гайдамаками М. Гриви, С. Чалого, І. Жили та ін. здійснили кілька походів на Волинь, Брацлавщину, руйную­чи панські маєтки. Повстання охопило майже все Поділля і до­сягло Західної України. Повстан­ці звільнили Вінницю, Жванець, Броди, Збараж. Улітку 1734 р. окремі загони В. обложили Ка­м’янець-Подільський і з’явилися біля Львова. Магнати і шляхта змушені були зібрати значні вій­ськові сили для боротьби проти повстанців, очолюваних В., і просити допомоги в царського уряду. Незабаром повстання бу­ло розбите російськими і поль­ськими військами. В. з невели­ким загоном гайдамаків удалося відступити у Молдавію. Дальша його доля невідома.

ВЕРХОВBНЕЦЬ Василь Ми­хайлович (1880−1938) справжнє прізвище Костів – укр. музичний етнограф, диригент і хореограф. Родом з Галичини. З 1906 р. працював у театрі М. Садов­сько­го, пізніше – професор Полтав­ського інституту народної осві­ти, Харківського музично-драма­тичного інституту та ін. Гармо­нізував музику до багатьох на­родних, зокрема дитячих, пісень. Автор праць “Українське весіл­ля”, “Теорія українського народ­ного танка” (1920), збірника “Весняночка” (1932).

ВЕРХРÁТСЬКИЙ Іван Гри­горович (26.ІV.1846−29.ХІ.1919) – укр. філолог, письменник, при­родознавець, громадський діяч. Дійсний член Наукового това­риства ім. Т. Г. Шевченка у Львові і перший голова його математично-природничо-лікар­ської секції. Нар. в м. Белзі на Львівщині в шляхетській родині. Закінчив філологічний факуль­тет Львівського університету (1868) і природничі курси в Кракові (1874). Викладав приро­дознавство в укр. гімназіях у Дрогобичі (1874−1893) та Львові (1893−1908). В. багато працював над дослідженням південно-за­хідних народних говорів. Для вивчення історії укр. мови досі є цінною його праця “Знадоби до словаря южноруського” (1877). В. – автор ліричних віршів, на які у свій час відгукувався І. Франко. Перший переклав поеми Ю. Словацького “Батько зачумлених”, “У Швейцарії”. В. досліджував флору і фауну в Західній Україні, склав підруч­ники укр. мовою із зоології (1895), ботаніки (1905) та міне­ралогії для середніх шкіл, а та­кож заклав основи укр. наукової термінології в галузі природни­чих наук. Іменем В. названо одну з вулиць м. Львова.

ВЕСНА НАРОДІВ” − весна 1848 р., відома революційними рухами європейських народів проти режиму самовладдя мо­нархів, встановленого Віден­ським конгресом 1815 р. Під впливом гасел французької рево­люції, нових течій у філософії та літературі, зростання активності міщанства, робітництва та інте­лігенції із цих верств у цю добу набули поширення ідеї лібера­лізму, демократії, політичної рів­ноцінності суспільних класів. У народів, які втратили незалеж­ність, виявилося прагнення до національного відродження і політичної незалежності. “В. н.” почалася у березні 1848 р. рево­люцією у Франції (друга респуб­ліка). В Австрії цісар Фердинанд І внаслідок виступів у Відні ска­сував панщину (16.ІV.1848), про­голосив конституцію (25.ІV) і скликав парламент. Деякі з поневолених в Австрії народів підняли повстання за відрив від Габсбургів (угорці та італійці), інші (чехи, хорвати) висунули принцип перебудови Австрії на федерацію країн. Серед поляків посилилися рухи за політичне відокремлення від Австрії або за широку автономію польських земель, до яких вони зарахову­вали й укр. частину Галичини. “В. н.” не охопила всіх укр. зе­мель, хоч її ідеї викликали спів­чуття в освічених колах укр. суспільства, бо за рік до того, навесні 1847 р., російський уряд розгромив Кирило-Мефодіївське товариство у Києві, що було носієм ідей національного від­родження і боротьби проти крі­пацтва. В Галичині та на Закар­патті прагнення до національно­го відродження знайшли кон­кретний політичний вияв. Під впливом подій і сподівань “В. н.” 2.V.1848 р. утворилася перша укр. політична організація − Го­ловна руська рада, яка проголо­сила національну єдність усього 15-мільйонного тоді укр. народу. 39 послів до першого австрій­ського парламенту, протистав­ляючись польським та угорським зазіханням, висунули вимогу права окремішності і виділення укр. Галичини із Закарпаттям та Буковиною в коронний край в австрійській федерації. Для обо­рони від польських повстанців Головна руська рада на місцях утворила Народну гвардію. За­гроза укр. справі від польсько-угорського єднання спонукала організувати Батальйон гірських руських стрільців. Представники західноукр. політичного проводу взяли участь у з’їзді слов’ян­ських народів у Празі у червні 1848 р., приєднуючись до сло­в’янських федералістичних устрем­лінь, речником яких був чеський ідеолог Ф. Паляцький. Склика­ний 19.Х.1848 р. Собор руських учених у Львові накреслив ши­року програму організації укр. науки і народної освіти. “В. н.” тривала недовго, бо австрійський уряд 1849 р. придушив револю­ційні рухи, скасував конститу­цію і повернувся до системи абсолютизму. Однак вона дала потужний поштовх до піднесен­ня ідеї національного відроджен­ня, і короткочасні політичні здобутки “В. н.” вплинули на національно-культурний і полі­тичний розвиток на західноукр. землях у наступні десятиліття.



ВЕЧЕРНBЦІ” – перший у Галичині укр. громадсько-літера­турний часопис-тижневик. Вихо­див у Львові у 1862−1863 рр. під редакцією і за участю Ф. Заре­вича, В. Шашкевича та К. Клим­ковича. Видання було помірко­вано-ліберальним. Часопис про­пагував національний розвиток укр. культури, літератури і мови; підносив ідею єдності населення Галичини з над­дніпрянськими братами. У “В.” було надру­ковано низку творів Т. Шевченка (“Неофіти”, “Відьма”, “Гамалія”, “Сон” (“На панщині пшеницю жала”), “Русалка” та ін.), Марка Вовчка (“Козачка”, “Пройди­світ”), Ю. Федьковича, Л. Глібо­ва, О. Афанасьєва-Чужбинсько­го, П. Куліша, М. Костомарова та ін. Тижневик сприяв зростан­ню літературних сил Галичини.

ВЕЧОРНBЦІ (досвітки) – в укр. селі до 1917 р. одна з форм вечірнього дозвілля молоді в осінньо-зимовий період. Молодь розби­валася на окремі групи, часто за соціальними ознака­ми, і домовляла собі хату. У будні дні на В. дозвілля поєднувалось із роботою: дівчата пряли, вишива­ли; парубки робили постоли, плели личаки (на Поліссі) і розважали дівчат. У святкові дні влаштовувались гуляння. На В. молодь зближувалася, часто вибираючи собі там пару.

ВЕШНZК-ЯКУБОВИЧ Фе­дір (Вешняк Федір Якубович) (р. н. невід. − 1650) – полковник Чигиринського полку (1648−1650). Походив з Полтавщини. Навчав­ся у Києво-Могилянській колегії, а згодом перебував на Запоріж­жі. В 1636−1637 рр. – військовий писар. Служив у реєстровому козацькому війську. У квітні 1648 р. разом з Ф. Джалалієм очолив повстання реєстрових козаків у Кам’яному Затоні та їх перехід на бік Б. Хмель­ницького. В 1648 р. був призначений чиги­ринським полковником, став од­ним із найближчих сподвижни­ків Б. Хмельницького. За свід­ченням сучасників, В. був найдо­віренішим порадником Б. Хмель­ницького. Мав великий вплив на військово-організаційні справи гетьманського уряду. Учасник Жовтоводської та Корсунської битв 1648 р. Виконував диплома­тичні доручення гетьмана. 2.V.1648 р. (за іншими даними – у червні) очолив перше укр. по­сольство до Варшави. В 1649 р. двічі їздив із дипломатичними місіями до Москви. 5.VI і 13.VI.1649 р. мав зустрічі з царем Олексієм Михайловичем. Кілька разів призначався наказ­ним гетьманом, заступаючи Б. Хмельницького в командуван­ні козацьким військом під час Збаразької облоги 1649 р. і Збо­рівської битви 1649 р. В. рішуче виступав за визволення укр. на­роду з-під влади шляхетської Польщі. Помер наприкінці 1650 р. у Чигирині.

ВЗУТТЯ УКРАЇНЦІВ – ви­роби зі шкіри, цупкої тканини, кори, гуми тощо для носіння на ногах. Віддавна головним видом взуття в Україні були чоботи. На фресках церков, ілюстраціях лі­тописів князі зображені в гостро­носих кольорових чо­ботях. Ко­зацькі гетьмани також змальо­вані у пошитих із добре вичи­неної шкіри або сап’яну чоботях із трохи загнутими догори носками. Дослідники вважають, що цей вид взуття прийшов до нас із країн Сходу. В Україні бу­ли поширені хромові та юхтові чоботи. Перші носили зазвичай пани і заможні селяни, другі – біднота. Юхтові виготовляли із кінської шкіри, на підошви йшла воляча шкіра. Шили не лише прості, а й рантові (пасові) чоботи. Вони виготовлялися із кращої шкіри, мали дві підошви, тупі носки та високі зап’ятки. Носили рантові чоботи парубки, молодожони, заможні селяни. Чоловіче взуття мало переважно чорний колір, жіноче – черво­ний. Побутували і двокольорові чоботи “чорнобривці”, що ви­йшли з ужитку в кінці 19 ст.

Крім чобіт, із давніх-давен в Україні носили постоли, шкіряне взуття, що складалося лише з підошви, краї якої були загнуті догори і стягнені ликом, мотуз­ком, ремінцем. Це було повсяк­денне взуття переважної частини сільського населення. На Поліссі взували личаки, що плелися із лика – липової кори. Старовин­ним слов’янським взуттям були черевики, їх виготовляли із м’я­кої шкіри, яка вирізувалась із черева тварин (звідси і назва – черевики). Уже в 11 ст. так нази­вали низьке взуття, яке доходило до щиколоток і виготовлялося не лише зі шкіри, а й з міцної тка­нини, дорогої парчі. Черевики вважалися святковим взуттям. Не­даремно у народній пісні мовиться:



Якби мені черевики,

То пішла б я на музики.

Або:


Продай, милий, сиві бички,

Купи мені черевички,

Бо я панського роду −

Не ходила боса зроду.

Взимку селяни часто взували валянки, чоботи (які іноді були одні на сім’ю). Основним свят­ковим взуттям жінок були са­п’янці. “На нозі сап’ян рипить, а в борщі півник кипить”, − казали в народі про добру господиню. Окрім чобіт, у вжитку побуту­вали й черевики (туфлі), які шилися із кольорової шкіри, міц­ної дорогоцінної парчі та обши­валися “золотим узороччям”.



ВBБОРНІ КОЗАКB – одна з категорій укр. козацтва, що з’явилася у Гетьманщині у 18 ст., привілейована група козацтва Лівобережної і Слобідської України, до складу якої входили повноправні козаки, записані до полкових та сотенних компутів (реєстрів). На поч. 18 ст. укр. козацтво все більше розшарову­валося на заможну верхівку та бідноту. Юридичним оформлен­ням майнового розшарування укр. козацтва був універсал геть­мана І. Мазепи від 2(13).ІІІ.1701 р., в якому він наказував глухів­ському сотникові А. Турянсько­му зробити “перебор” (перевір­ку) козацьких компутів (списків) Глухівської, Кролевецької, Ко­ропської, Воронізької сотень Ніжинського полку та виділити з них заможних козаків (“виборне і перевиборне товариство”) для відбування військової служби. Решта козаків (т. зв. “подлєйшеє товариство”) позбавлялася ко­зацьких привілеїв. Причиною появи В. к. було прагнення ро­сійського уряду зменшити кіль­кість козаків, які користувалися наданими козацтву правами та привілеями. Однак в умовах Північної війни та у зв’язку з непопулярністю цього заходу се­ред основної маси козацтва і через побоювання, що це викли­че народне повстання, вилучення козацької бідноти з козацтва було тоді припинено. Лише 1735 р. було видано указ про Правління гетьманського уряду, за яким приступили до складання нових компутів. Цей крок було схва­лено російським сенатом у Петербурзі. За цим указом у всіх лівобережних полках було скла­дено нові козацькі компути, до яких включили лише 30 тис. заможних козаків, що дістали назву виборних. Козаки, які не були занесені до цих списків, переводились у категорію підпо­мічників. Козацькі привілеї нада­валися лише В. к., які звільня­лися від повинностей, але зобо­в’язувалися особисто відбувати військову службу, з’являючись на службу кінно, з повним влас­ним спорядженням та зброєю. До категорії В. к. зараховувались також діти духівництва. На Геть­манщині В. к. як окремий стан проіснували до 1783 р., коли царський уряд скасував козацькі права та привілеї. Однак В. к. не були переведені у кріпацтво, а й надалі залишились особисто вільними людьми.

У Слобідській Україні внаслі­док проведення російським уря­дом військової реформи у 1732− 1737 рр. також було проведено ревізію козацьких компу­тів, до яких було включено лише 4200 козаків із п’яти полків. За своїм становищем вони були близькими до В. к. Втратила козацькі привілеї переваж­на більшість рядового козацтва Слобідської України. Слобідські козацькі полки царський уряд ліквідував 1765 р., перетворивши козаків на військових обивателів, лівобережні козацькі полки – 1783 р. Позбавлені козацьких привілеїв В. к. формально зали­шилися особисто вільними і за суспільним станом наближалися до державних селян. Підпоміч­ники змушені були виконувати такі самі повинності, як поспо­литі селяни, тільки розмір по­винностей був удвоє меншим. Вони мали постачати козацькому війську провіант, фураж, оброб­ляти землі В. к. під час пере­бування їх на військовій службі. Указ про поділ укр. козацтва на підпомічників і В. к. юридично закріпив наявне майнове розша­рування укр. козацтва.



ВИГÓВСЬКИЙ Іван Остапо­вич (р. н. невід. − 16(26).ІІІ.1664) – видатний укр. державний, полі­тичний і військовий діяч, геть­ман України (1657−1659). Похо­див з укр. шляхетського роду з Овруцького повіту на Київщині. Нар. на поч. 17 ст. у с. Гоголіве на Київщині в заможній шляхет­ській родині. Вчився у Києво-Могилянській колегії. Якийсь час перебував на польській дер­жавній службі юристом у місько­му суді в Луцьку, згодом – наміс­ник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку Визвольної війни 1648−1657 рр. перебував на службі в польсько-шляхет­ському війську. Під час поразки польського війська у Жовтовод­ській битві 1648 р. був поране­ний і потрапив у татарський по­лон, але його викупив сам Хмель­ницький, оцінивши освіченість, розум і дипломатичні здібності свого майбутнього помічника. Поступово В. увійшов у довіру до гетьмана і посів одну з най­вищих посад у козацькій адміні­страції – генерального писаря (керів­ник канцелярії, який відав ще й іноземними справами). Виявивши блискучі дипломатич­ні здібності, В. виконував най­важливіші доручення гетьмана і став одним з найближчих дорад­ників Б. Хмельницького. Стар­шинська верхівка не врахувала того, що Хмельницький не хотів, аби В. став його наступником, і після смерті гетьмана у серпні 1657 р. фактично позбавила Юрія гетьманства, посадивши на це місце генерального писаря. Вів переговори з Польщею, Мос­ковщиною, Швецією, Кримським ханством та іншими державами. Продовжував політику Б. Хмель­ницького, спрямовану на досяг­нення повної державної незалеж­ності України. У зовнішній полі­тиці В. мав на меті підтримувати дружні відносини з усіма сусід­німи країнами, не надаючи пере­ваги жодній зі сторін. У жовтні 1657 р. уклав укр.-шведський договір, умови якого були вироб­лені ще за участю Б. Хмель­ницького. Водночас відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укла­дання Березневих статей 1654 р. та розпочав переговори з Поль­щею. Активна зовнішня політика В., спрямована на зміцнення міжнародного авторитету Украї­ни, викликала занепокоєння мос­ковського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів анти­гетьманську опози­цію. Внутрішня політика В., зорієнтована на поси­лення ролі козацької старшини в укр. су­спільстві, постійне підбурюван­ня селян і запорожців царськими агентами спричинили виступ проти гетьмана частини козаків і селян, який очолив полтавський полковник М. Пушкар і запорізь­кий кошовий Я. Барабаш. У травні−червні 1658 р. гетьман­ські війська за наказом В. лікві­дували заколот Барабаша і Пуш­каря 1657−1658 рр. та повстання Дейнеків 1657−1658 рр. з допо­могою кримських татар і від­крито виступили проти Росії. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили В. до союзу з Річчю По­сполитою. 6(16).ІХ.1658 р. після довгих переговорів між Україною і Польщею було укладено Га­дяцький договір 1658 р., за яким Україна переходила під владу польсько-шляхетської дер­жави, хоч і отримувала чималу автоно­мію – на папері, звичайно. Діз­навшись про укладення договору В. з Поль­щею, Московщина роз­почала відкриту агресію проти України. Навес­ні 1659 р. 150 ти­сячна армія під командуванням князя Трубецького розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. У червні 1659 р., зібравши всі можливі військові сили, В. вирушив назустріч за­гарбникам. 28−29(8−9).VII.1659 р. у Конотопській битві 1659 р. укр. армія під проводом гетьма­на В. вщент розгромила москов­ські війська. Проте В. не зміг скористатися результатами блис­кучої перемоги під Конотопом. Проти політики гетьмана виник­ло повстання укр. народу 1659 р., яке очолили І. Богун, І. Іскра та кошовий Запорізької Січі І. Сір­ко. Зазнавши поразки, В. і його група почали переговори із сул­танською Туреччиною про при­йняття України в її підданство. Це викликало нові народні пов­стання. Скориставшись новим ви­ступом проти гетьмана В., мос­ковські війська під командуван­ням Г. Ромодановського захопи­ли Лівобережну Украї­ну. В цих умовах В. у жовтні 1659 р. зрікся булави і виїхав у Польщу. Через деякий час В. був призначений сенатором, київським воєводою і барським ста­ростою. З 1662 р. брав активну участь у діяльності Львівського братства. В 1664 р. правобережний гетьман П. Тетеря і полковник С. Маховський звину­ватили В. у зраді Польщі і за вироком польського польового суду, за наказом полковника С. Маховського, В. було розстрі­ляно під Вільхівцем неподалік Лисянки (нині Черкаська обл.). Похований у Великому Скиті біля с. Рудки-Гніздичової у Га­личині (на думку деяких дослід­ників, у Скиті Манявському).

ВИГÓВСЬКІ – укр. шляхет­ський рід на Київщині. Найвідо­міші представники – брати Іван, Данило, Костянтин, Федір, Ва­силь.

Василь В. (рр. н. і см. невід.) – укр. військовий діяч, овруць­кий полковник (з 1658 р.). Учас­ник Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. В 1655−1658 рр. перебував у татарському полоні. Після повернення був призна­чений полков­ником овруцьким. Брав участь у битві з москов­ськими військами під Василь­ковом. Був захоплений у полон. Помер у в’язниці.

Іван В. (р. н. невід. − 16(26).ІІІ.1664) – гетьман України (1657−1659 рр.);

Данило В. (р. н. невід. − 30.ХІ.1659) – полковник бихів­ський. Зять Б. Хмельницького – був одружений з його дочкою Оленою. В 1655 р. – наказний гетьман козацьких військ у спільному укр.-московському поході проти Речі Посполитої. Під час облоги і здобуття Люб­ліна не дозволив П. Потьомкіну руйнувати місто і нищити жителів. Після смерті Б. Хмель­ницького виступив проти Мос­кви. За наказом гетьмана І. Ви­говського зробив невдалу спробу вигнати з Києва московську за­логу на чолі з воєводою Ю. Ба­рятинським. Потрапив у москов­ський полон. Замучений на допи­ті під Калугою 30.ХІ.1659 р. Його родові маєтки конфісковані польською владою.

Костянтин В. (рр. н. і см. невід.) – турівський і пінський полковник, генеральний обозний (1658). Після зречення з гетьман­ства Івана В. перейшов на служ­бу в польську армію у чині полковника. Брав участь у битві під Чудновом на Житомирщині, в якій була розбита московська армія під командуванням воєво­ди В. Шереметєва. Після розстрі­лу брата Івана В. відмовився від усіх пропонованих йому поль­ською владою державних посад.

Федір В. (рр. н. і см. невід.) – укр. дипломат. За дорученням гетьмана Б. Хмельницького та І. Виговського у складі укр. по­сольств їздив до Москви і Вар­шави. В 1664 р. – київський суддя.

ВИЗВÓЛЬНА ВІЙНÁ 1648− 1657 – грандіозне, небувале доти в Україні народне повстання, що поступово охопило майже всю її територію, підвладну Речі Пос­политій, і переросло у справжню війну, яка тривала багато років. Вона була спрямована на пова­лення влади Речі Посполитої, визволення народу від утисків та експлуатації іноземних і місце­вих феодалів, на захист рідної мови, віри, культури та звичаїв. Була наслідком жорстокого на­ціонального гніту, який загрожу­вав самому існуванню укр. наро­ду. Становище народних мас України ще більше погіршува­лося внаслідок феодальної анар­хії, яка панувала в Польщі і виявлялася в розгнузданій сваво­лі магнатів і шляхти, система­тичних грабунках та розоренні ними укр. земель, що негативно впливало на економіку і затри­мувало розвиток продуктивних сил. Ця війна розгорталася під гаслом “За православ’я, проти католицизму та унії”. Її рушій­ною силою стало пригноблене селянство, безжально експлуато­ване магнатами і шляхтою. Французький інженер Гійом де Боплан, який працював в Україні напередодні Визвольної війни, писав: “Поміщики, відбираючи майно у селян, розпоряджаються свавільно і життям їхнім. Такими необмеженими є вольності поль­ського дворянства. Воно розко­шує, неначе в раю, а селяни му­чаться, як у чистилищі”. Актив­ну участь у Визвольній війні брало й трудове населення міст. Очолили повстання переважно представники козацького стану, що мали досвід військової орга­нізації та бойових дій. А його провідником став чигиринський сотник Б. Хмельницький. Виз­вольна війна укр. народу почала­ся в складній для шляхетської Польщі обстановці. Польща була ослаблена 30-літньою війною 1618−1648 рр., в якій вона брала участь на боці Католицької ліги. В країні серед панівного класу загострилася боротьба між про­тивниками зміцнення коро­лів­ської влади (магнатами) і при­хильниками централізації держа­ви. Хоч підготовка до пов­стання велася таємно, польсько-шляхет­ські урядовці довідалися про неї і почали переслідувати Б. Хмель­ницького. Спочатку бу­ло погра­бовано і спалено хутір Б. Хмель­ницького Суботів (нині село Чи­гиринського р-ну Черкаської обл.), а незабаром заарештовано і його самого. Звільнившись із в’яз­ниці, Б. Хмельницький у грудні 1647 р. прибув на Запоріжжя. Наприкінці січня 1648 р. в За­порізькій Січі під його проводом вибухнуло повстання проти шля­хетської Польщі, яке поклало початок народно-визвольній вій­ні. Повсталі козаки обрали Б. Хмельницького гетьманом. На заклики керівників повстання до укр. народу на Січ прибували селяни й козаки. Сили супро­тивних сторін виявилися нерів­ними. До регулярного війська Речі Посполитої, і без того численного, входили ще й іно­земні (переважно німецькі) най­манці. Селянсько-міщансько-ко­зацьке військо у своїй масі було погано озброєне і навчене. Однак за повсталим народом стояла правда, справедлива ідея визволення від чужоземного гноблення, захисту віри батьків і дідів, рідної мови і культури. З початку Визвольної війни Хмель­ницький разом з найближчим оточенням вів переговори з мос­ковським урядом, які заверши­лися входженням України під протекторат Росії. Оскільки ро­сійський уряд, маючи не досить сильне на той час військо і по­боюючись міжнародних усклад­нень, зволікав із прийняттям України під протекторат, Хмель­ницькому доводилося вряди-го­ди спиратися на зрадливого союзника – кримського хана, чиї грабіжницькі орди приносили більше шкоди, ніж користі.

Уклавши союз із кримським ханом Ісламом-Гіреєм ІІІ і забез­печивши у такий спосіб тил, Б. Хмельницький у квітні 1648 р. на чолі 2-тисячного війська вирушив на Україну. Тим часом проти повстанців виступив ко­ронний гетьман М. Потоцький із великими силами, у складі яких були реєстрові козаки на чолі з І. Барабашем та І. Караїмовичем. 24.IV(4.V).1648 р. реєстровці повстали і, вбивши Барабаша та Караїмовича, з’єдналися із запо­рожцями. 6(16).V.1648 р. на Жовтих Водах повстанське вій­сько знищило польський аван­гард С. Потоцького і Я. Шем­берка. Дізнавшись про поразку в Жовтоводській битві, М. Потоць­кий відступив із головними сила­ми і 10(20).V.1648 р. прибув до Корсуня. Вранці 16(26).V.1648 р. польське військо залишило Кор­сунь. По дорозі на Богуслав, в урочищі Горохова Діброва (за 10 км від Корсуня), відбулася славнозвісна Корсунська битва 1648 р. Передові польські части­ни потрапили в засідку, влашто­вану М. Кривоносом. Одночасно ар’єргард ворога атакувала кін­нота на чолі з Б. Хмельницьким. У битві під Корсунем козаки вщент розбили польське військо, а його гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон. Блискучі перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом до повсюдного повстання в Україні селян, мі­щан і козаків. До повстан­ня при­єдналися також козацька стар­шина, частина дрібного укр. шляхетства та нижчого право­славного духівництва. Втратив­ши після Корсунської битви 1648 р. Лівобережну Україну, Київ та Придніпров’я, польсько-шляхетський уряд, наляканий розширенням визвольного руху, почав переговори з Б. Хмель­ницьким, який з головними сила­ми розташувався під Білою Церквою. Однак, ведучи перего­вори з польським урядом, Б. Хмельницький послав на Брац­лавщину повстанські частини на чолі з полковниками М. Криво­носом, І. Ганжою, І. Гирею. З допомогою місцевого повсталого населення козаки у червні−липні 1648 р. в боях під Махнівкою, П’яткою і Старокостянтиновом розбили надвірні війсь­ка магна­тів Я. Вишневецького та Я. Тиш­кевича і визволили Брацлав­щину. Влітку 1648 р. в Білорусію на допомогу повсталим народ­ним масам були відряджені за­гони М. Кричевського, М. Неба­би, І. Голоти та ін. полко­вників. Вступ укр. козацьких загонів до Білорусії сприяв розгортан­ню всенародного повстанського ру­ху, який скував сили литовсько­го війська Я. Радзивілла і не дав йому з’єднатися з польським військом, що готувалося до по­ходу на Україну. Коротку перер­ву під час переговорів зі шляхет­ською Польщею було використа­но для посилення і реорганізації селянсько-козацького війська. У визволеній Лівобережній і Пра­вобережній Україні було ліквідо­вано польсько-шляхетську адмі­ністрацію і створено новий адміністративно-територіальний устрій (Білоцерківський, Брац­лавський, Гадяцький, Кальниць­кий, Київський, Корсунський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Чер­каський, Чернігівський, Чиги­ринський та ін. полки) і різні органи управління та суду на чолі з гетьманом Б. Хмельниць­ким. Вони виконували функції військово-адміністративної вла­ди і відображали процес станов­лення укр. національної держав­ності. Масове покозачення се­лянства, вигнання польського панства з Лівобере­жної і Право­бережної України ускладнили становище шляхетської Поль­щі. Польсь­кий уряд зібрав велике військо на чолі з магнатами Д. Заславським, М. Остро­рогом та О. Конецпольським, яке спіш­но вирушило про­ти козаків. У вересні 1648 р. селянсько-ко­зацьке і польське війська зустрі­лися під Пилявцями (нині село Пилява Летичівського р-ну Хмельницької обл.). Польське військо збудувало табір на ліво­му березі р. Ікви, козаки розта­шувалися табором на правому березі. Заманивши частину поль­ського війська на правий берег річки, козаки під проводом Б. Хмельницького ударом із двох сторін розгромили ворога. Блис­куча перемога в Пилявецькій битві 1648 р. відкрила селянсько-козацькому військові шлях до визвольного походу на Західну Україну. У жовтні 1648 р. се­лянсько-козацьке військо дійшло до Львова. Наступ селянсько-ко­зацького війська сприяв розгор­танню визвольного руху на При­карпатті, де повсталі селяни під проводом С. Височана визволи­ли Галицьку землю від польської шляхти. З-під Львова козацькі полки на чолі з Л. Капустою і Б. Товпигою були відряджені до Рогатина і Перемишля допома­гати селянам у боротьбі проти польської шляхти. Окремі ко­зацькі загони діяли також на Закарпатті. Чимало селян Схід­ної Галичини і Закарпаття всту­пили до селянсько-козацького війська. Б. Хмель­ницький оточив Львів. Проте, не бажаючи руйну­вати місто, через три тижні припинив облогу і рушив на Замостя (нині місто у Польщі).

Ян ІІ Казимир, обраний поль­ським королем 10(20).ХІ.1648 р., не мав змоги швидко зібрати велике військо і запропонував мир, обіцяючи козацтву значні поступки. Під Замостям Б. Хмель­ницький змушений був погоди­тися на припинення воєнних дій, бо його військо було стомлене далеким походом; крім того, в ньому спалахнула епідемія чуми. 14(24).ХІ.1648 р. селянсько-ко­зацьке військо зняло облогу Замостя і вирушило на Придні­пров’я. 23.ХІІ.1648 (2.І.1649 р.) козаки на чолі з Б. Хмельницьким урочисто вступили до Києва. У Лівобережній і Правобережній Україні влада фактично пере­йшла до рук козацької старшини. Б. Хмельницький і його сорат­ники протягом усієї народно-визвольної війни добивалися прийняття України до складу Росії. Ще 8(18).VI.1648 р. Б. Хмельницький, повідомляючи царсь­кий уряд про перемоги над польськими військами, звертався з проханням прийняти Україну до складу Росії. У січні 1649 р. це прохання у більш розгорнутій формі виклав царському урядові полковник С. Мужиловський, якого Б. Хмельницький послав до Москви. Одначе такий акт означав для Російської держави неминучу війну зі шляхетською Польщею. У своїй політиці щодо Польщі царський уряд мусив зважати на Швецію, а також на Кримське ханство, за яким стояла Туреччина. Крім того, Росія ще не відновила своїх сил після польсько-шведської інтер­венції початку 17 ст. і російсько-польської війни 1632−1634 рр. Однак царський уряд вступив у дипломатичні відносини з Украї­ною і почав подавати їй дипло­матичну та економічну допомо­гу, погодився постачати зброю та спорядження, а також дозво­лив укр. військам під час бойо­вих опе­рацій переходити через російську територію. Під час народно-визвольної війни укр. переселенці заселили цілий край – Слобідську Україну, де також виникли укр. слобідські козацькі полки. У лютому 1649 р. у Переяслав для мирних перегово­рів з гетьманським урядом при­були польські комісари. Вони висунули такі вимоги: відступи­тись від “черні”, погодитися на 15-тисячний козацький реєстр, негайно розірвати союз з Крим­ським ханством і підняти проти нього зброю. Таким чином, поль­ська сторона хотіла за мізерні поступки відколоти козаків від селян, посіяти між ними ворож­нечу і вивести козацьке військо з України. Гетьманський уряд рі­шуче відкинув вимоги шляхет­ської Польщі. Воєнні успіхи селянсько-козацького війська ви­соко піднесли міжнародний ав­торитет України. До гетьман­ської резиденції в Чигирин по­чали прибувати дипломатичні представники європейських і схід­них країн. Семигородський князь Юрій І Ракоці намагався дістати від козаків підтримку у своїх претензіях на польський трон. Протектор Англії О. Кром­вель надіслав Б. Хмельницькому послання, в якому вітав його як “імператора усіх козаків”, “грозу і винищувача аристократії Поль­щі”, “ворога католицтва”. Туреч­чина намагалася укласти угоду з Україною. Б. Хмельницький до­мігся союзу з Білгородською ор­дою і воєнної допомоги від неї. Царський уряд встановив дружні стосунки з гетьманським урядом і дозволив вивозити на Україну без мита “хліб, сіль і всілякі припаси”, надавав українцям, що тікали в Росію від помсти поль­ських панів, право притулку. Невдовзі після від’їзду комісарів Польща розпочала воєнні дії, а в серпні 1649 р. відбулася битва під м. Зборовом (нині Тернопіль­ської обл.). Велике польське військо на чолі з королем у Зборівській битві 1649 р. зазнало нищівного удару. Але польській шляхті вдалося уникнути ката­строфи, перетягнувши на свій бік зрадливого союзника козаків Іслама-Гірея ІІІ. Погроза хана об’єднатися з королем, якщо ко­заки не розпочнуть мирних пере­говорів із польськими представ­никами, змусила Б. Хмельниць­кого припинити воєнні дії. За Зборівським договором 1649 р. польська сторона погоджувалася на 40-тисячний козацький реєстр, а всі селяни, не вписані до реєстру, мали повернутися під владу своїх панів. Учасникам повстання надавалася амністія; православний київський митро­полит діставав звання польсько­го сенатора. У Київському, Брац­лавському та Чернігівському воєводствах урядові посади могла займати лише шляхта православного походження. Най­важливішою частиною угоди був пункт про козацьку територію – Польща втрачала право розташо­вувати своє військо в Київсько­му, Чер­нігівському і Брацлав­ському воєводствах, тобто у Правобережній і Лівобережній Україні. Влада тут фактично і деякою мірою юридично перехо­дила до Війська Запорізького, репрезентованого Б. Хмельниць­ким та козацькою старшиною. Зборівський договір загострив суперечності. Польські магнати не могли погодитися із втратою своїх володінь в Україні, а укр. селян обурював пункт про повер­нення в Україну польських панів. Готуючись до нової війни з Україною, польський уряд під­бурював проти неї молдавського господаря В. Лупула. Останній, розраховуючи на підтримку Польщі у війні проти Волощини, зайняв щодо України ворожу позицію. Щоб нейтралізувати В. Лупула, укр. військо 1650 р. вступило в Молдавію і без бою зайняло її столицю − м. Ясси. В. Лупул зобов’язався не допо­магати Польщі проти України, заплатити козакам та їхнім союз­никам у поході на Молдавію – кримським татарам − контрибу­цію та віддати свою дочку Ро­занду за сина Б. Хмельницького Тимоша.

На поч. 1651 р. польське вій­сько віроломно вдерлося у Право­бережну Україну. 10(20).ІІ.1651 р. в бою за м. Красне (нині Він­ницької обл.) героїчно загинув полковник Д. Нечай. У березні 1651 р. було обложено Вінницю. Але вінницький полковник І. Бо­гун відбив усі приступи набагато сильнішого ворога та з допо­могою загонів М. Пушкаря і Й. Глуха примусив його відсту­пити з великими втратами. В Берестецькій битві 1651 р. крим­ський хан зрадив козаків, кинув поле бою і захопив із собою в полон Б. Хмельницького. Козаки мужньо боронилися під керів­ництвом І. Богуна і після тяжких втрат відійшли на Схід. Невдовзі після невдачі селянсько-козаць­кого війська під Берестечком (нині місто Горохівського р-ну Волинської обл.) литовське вій­сько Я. Радзивілла у липні 1651 р. захопило Київ, а слідом за ним на Наддніпрянщину вдерся зі значними силами М. Потоцький. Укр. народ піднявся на боротьбу з ворогом. Однак, зважаючи на тяжке становище України, геть­манський уряд змушений був піти на переговори та укласти невигідний Білоцерківський до­говір 1651 р., за яким козацький реєстр скорочува­вся до 20 тис. осіб, а козацька територія – до одного Київського воєводства. Польські пани поверталися у свої маєтки в Україні. Білоцер­ківський договір викликав вели­ке невдоволення народних мас, які не хотіли відновлення поль­сько-шляхетської влади. Восе­ни 1651 р. багато укр. селян і коза­ків переселилося у Слобідську Україну. Після поразки під Бе­рестечком гетьманський уряд знову почав готуватися до війни. У травні 1652 р. Б. Хмельниць­кий рушив із козацьким військом на Молдавію, щоб примусити В. Лупула, який перейшов на бік Польщі, виконати умови догово­ру 1650 р. Під Батогом (поблизу с. Четвертинівки Тростянецького р-ну Вінницької обл.) дорогу козакам заступив М. Калинов­ський із військом. У Батозькій битві 1652 р. козаки здобули блискучу перемогу. В. Лупул уклав союз з Україною, який викликав тривогу серед сусідів Молдавії – семигородського кня­зя Юрія ІІ Ракоці і волоського воєводи М. Бессараба. При під­тримці Польщі вони організува­ли змову проти В. Лупула і посадили на молдавський трон його суперника Георгія-Стефана. На допомогу В. Лупулові з України вирушив Т. Хмель­ницький. У квітні 1653 р. він розбив військо Георгія-Стефана і повернув В. Лупулові трон.



Восени 1653 р. польське вій­сько на чолі з Яном ІІ Казими­ром рушило на Львів, а звідти на Кам’янець-Подільський. На до­помогу королеві поспішило по­сполите рушення (загальне опол­чення шляхти). В Молдавії про­тивники В. Лупула знову позба­вили його трону. Дійшовши до м. Жванця (нині село Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.), король зупинився в таборі, сподіваючись на поразку в Мол­давії війська Т. Хмельницького та на допомогу Трансильванії, Волощини і польського загону Кондрацького, який перебував у Молдавії. Литовському гетьма­нові Я. Радзивіллу було наказано вдертися в Україну з півночі, захопити Київ і йти на з’єднання з королем. Наприкінці вересня 1653 р. до Жванця підійшло укр. військо під проводом Б. Хмель­ницького і його союзники − кримські татари, на чолі з Ісламом-Гіреєм ІІІ. Козаки і кримські татари великими силами оточили польсько-шляхетський табір. Од­нак Іслам-Гірей ІІІ, не бажаючи допустити перемоги козаків, підступно припинив воєнні дії. Він без участі козаків уклав з Яном ІІ Казимиром сепаратне перемир’я і цим урятував поль­ське військо від розгрому. Зрада кримських татар під Жванцем, відступ козацьких загонів із Молда­вії, де загинув Т. Хмель­ницький, загроза нападу коаліції у складі Польщі, Трансильванії, Волощини та Молдавії створили для України несприятливу воєн­ну обстановку. Над Україною нависла реальна небезпека по­глинення її шляхетською Поль­щею. Б. Хмельницький 1653 р. відправив до Москви кілька по­сольств з метою прискорити акт прийняття України “під високу царську руку”. Для остаточного розв’язання цього питання в Москві було скликано Земський собор 1653 р., який 1(11).Х.1653 р. ухвалив рішення розірвати мир із Польщею і прийняти Україну до складу Росії. В Україну було відправлено з Москви офіційне посольство на чолі з В. Бутур­ліним. В основі союзу України з Росією, як зазначав відомий укр. історик І. Крип’якевич, “не було ніяких ознак сентименту”. Це не було ані приєднанням “відрізаної гілки до материнського пня”, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані повер­ненням відірваних земель під владу давніх володарів. Союз із Росією означав лише повний розрив із Польщею.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка