Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка7/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   63

B



ВАГИЛÉВИЧ Іван Микола­йович (2.ІХ.1811−10.VІ.1866) – укр. поет, письменник, філолог, фольклорист, громадський діяч, один з перших галицьких про­світителів. Нар. в с. Ясеневі-Го­рішньому (нині с. Верхній Ясе­нів Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.) в сім’ї свяще­ника. Закінчив Львівську духов­ну семінарію. 1838 р. закінчив Львівський університет. Літера­турну та наукову діяльність по­чав у середині 30-х рр. В. разом з М. Шашкевичем і Я. Головаць­ким був одним із засновників “Руської трійці”, брав участь у виданні альманаху “Русалка Дні­стровая” (1837), в якій опубліко­вано пройняті патріотичними мотивами поетичні твори “Ма­дей”, “Жулин і Калина” (1837) та зібрані ним народні пісні з пе­редмовою “Предговор к народ­ним руським пісням”. Провадив історичні та археологічні дослід­ження. Написав історико-етно­графічні статті про гуцулів, бой­ків (1838−1839, 1841) і лемків, “Хроніку нападів опришків на Покутті і по сусідству на русь­кому Підгір’ї в 19 ст.” (залиша­ються в рукописах). Опублікував документи з історії Львова, брав участь у виданні “Актів грод­ських і земських”, у складанні та редагуванні словника польської мови С. Лінде і т. п. Переклав польською мовою “Повість вре­менних літ”. Зробив перший повний переклад укр. мовою “Слова о полку Ігоревім” (1836), давши науковий коментар. Ав­тор граматики укр. мови (1845) та одного з перших оглядів укр. письменства – “Замітки о русь­кій літературі” (1848). У 1848 р. перейшов на полонофільські по­зиції, проповідував ідею поль­сько-укр. союзу під зверхністю Польщі, видав газету “Щоденник руський” (1848). У 1848 р. при­єднався до політичної організації “Руський собор”, був редактором її органу “Дневник Руський”. Після революції 1848 р. за свою просвітительську діяльність за­знав переслідувань з боку ав­стрійської влади, польської шляхти та вищого уніатського духівництва і відійшов від громадсько-політичного життя. Помер і похований у Львові.

ВАКУЛЕНЧEК (Вакулинчук) Григорій Микитович (1877− 27.VІ.1905) – один з організато­рів повстання на броненосці “Потьомкін”. Член РСДРП з 1903 р. Нар. в с. Великих Коро­винцях (нині смт Чуднівсько­го р-ну Житомирської обл.) в селянській сім’ї. На військовій службі з 1898 р. Після закінчен­ня мінно-артилерійської школи (1900) В. було призначено ко­мендором на броненосець “По­тьомкін”, де очолив соціал-демо­кратичну організацію. В 1904− 1905 рр. В. – один з керівників Севастопольської “матроської централки”. За дорученням “централки” разом із матросами П. Матюшенком, А. Петровим, Ф. Крижанівським та ін. готував повстання на броненосці як час­тину загального повстання Чор­номорського флоту. 27.VІ.1905 р., на початку повстання, був смер­тельно поранений старшим офі­цером Гіляровським. Похорон В. відбувся в Одесі 29.VІ і пере­творився на політичну демон­страцію робітників і матросів проти царського самодержав­ства. У 1956 р. у с. Великих Ко­ровинцях В. відкрито пам’ятник.

ВАЛEЄВ Петро Олек­сандрович (22.ІХ(4.Х).1815− 27.І(8.ІІ).1890) – російський дер­жавний діяч, граф. У 1853−1858 рр. – курляндський губернатор, а в 1858−1861 рр. – директор депар­таменту Міністерства державно­го майна. У 1861 р. був призна­чений на пост міністра внутріш­ніх справ. Шестирічне управлін­ня В. міністерством відзначалося жорстоким придушенням націо­нально-визвольного руху поне­волених народів Російської імпе­рії, передусім укр. В., який стояв на позиціях агресивного росій­ського великодержавного шові­нізму, відомий своєю заявою, що “ні­якої окремої малоросійської мо­ви не було, немає і бути не може”. Підготував Валуєвський циркуляр 1863 р. 20.VІІ.1863 р. під впливом реакційних публі­цистів, що безпідставно звинува­чували укр. кола у зв’язках із польським повстанням, випустив таємний циркуляр проти укр. друкованого слова. Посилаючись на те, ніби “більшість малоросів самі вельми ґрунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може і що наріччя їх, уживане просто­люддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі”, В. заборонив видання наукових праць і кни­жок для народу укр. мовою. Валуєвський циркуляр (проти якого виступав навіть міністр освіти Головін) супроводився закриттям недільних шкіл та адміністративним висланням кіль­кох укр. діячів. Дальшим кроком російської влади, що посилював заборони укр. друку, був Ем­ський указ 1876 р. Залишивши пост міністра внутрішніх справ (1868), В. продовжував займати відповідальні посади в держав­ному апараті. 1870 р. В. став ініціатором запровадження за­гальної військової повинності. У 1872−1879 рр. – міністр держав­ного майна, з 1879 р. – голова Кабінету міністрів. З 1881 р. – у відставці.

ВАЛEЄВСЬКИЙ ЦИРКУ­ЛZР І ЕМСЬКИЙ АКТ – зако­нодавчі акти царського уряду, спрямовані на придушення укр. національного руху. У січні 1863 р. у Польщі спалахнуло давно очікуване повстання проти ро­сійського засилля. Напади на царські гарнізони відбувалися і в Правобережній Україні, де існував значний прошарок поль­ського населення (485 тис. осіб, або 9,2 %). Хоч укр. селяни участі в цих подіях не брали, вважаючи їх, як і в 1830− 1831 рр., “панською справою”, російські шовіністи після приду­шення польського повстання зажадали від уряду приборкати укр. національний рух. Загроза сепаратизму їм увижалася навіть у спробах уживати укр. мову в навчанні та пресі. Ще влітку 1862 р. Олександр ІІ наказав по­закривати недільні школи, запо­чатковані, як зазначалося в рескрипті, “під впливом і за участю осіб, котрі мали завдан­ням потрясіння держави”. Викла­дачі багатьох україномовних шкіл не бажали послуговуватись офіційними підручниками з істо­рії, які заперечували існування укр. народу. Популярний публі­цист М. Катков, редактор газети “Московские ведомости”, закли­каючи владу посилити наступ на укр. культуру, силкувався довес­ти, що “малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, і досі не існує”.

Синод з огляду на ці вимоги наклав табу на видання Біблії в укр. перекладі П. Морачевсько­го. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв підписав циркуляр про заборону друкування укр. мовою книг, “навчальних і взагалі призначе­них для початкового читання народом”, а також текстів до музичних творів. Якраз тоді галицький священик М. Вер­бицький поклав на музику вірш “Ще не вмерла Україна” відо­мого фольклориста, суспільно-політичного діяча, автора семи­томної збірки фольклорно-етно­графічних матеріалів з Правобе­режжя П. Чубинського. В цій пісні, перетвореній 1917 р. бор­цями за національне відроджен­ня на укр. гімн, були такі рядки:


Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,

Нащо оддав Україну ворогам поганим.

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Наречемся України вірними синами.
Хоч Валуєвський циркуляр перешкоджав поширенню укр. слова, він не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження націо­нальної свідомості в народних масах. Композитори М. Аркас, М. Лисенко, Д. Січинський, по­при заборону, озвучували патріо­тичні вірші Т. Шевченка, О. Дух­новича, І. Франка та інших поетів. Письменники М. Кропив­ницький, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький та ін. своєю творчістю підносили укр. літературу до європейського рівня.

1875 р. царський уряд ство­рив комісію для розгляду засобів боротьби з “українофільством”. Її висновки були такі: “Допус­тити окрему літературу просто­народною українською говіркою означало б закласти міцні підва­лини для переконання у можли­вості відокремлення, хай навіть у далекому майбутньому, України від Росії”. Ознайомившись із ци­ми рекомендаціями під час ліку­вання на німецькому курорті Емс, Олександр ІІ 17 травня 1876 р. підписав розпорядження про за­борону видання укр. мовою як оригінальних творів, так і пере­кладів, а також завезення до імперії укр. книг і брошур, на­друкованих за кордоном. Не дозволялося навіть ставити п’єси і влаштовувати концерти “мало­російською говіркою”. Як виня­ток, допускалося видання укр. мовою художньої літератури та історичних документів.

1881 р. убитого революціоне­рами царя заступив на престолі його син Олександр ІІІ. Заборо­на мови, якою розмовляли мільйони людей, очевидно, здавалося но­вому самодержцю аж надто не­цивілізованим заходом. Не ска­совуючи, проте, Емського акта, він уніс до нього деякі послаб­лення. Зокрема, дозволено було друкувати укр. мовою словники, щоправда, російською абеткою. Питання про україномовні виста­ви вирішувала місцева влада. Вряди-годи перевіряючи стан справ, уряд таємними циркуля­рами підтверджував свою забо­ронну політику. Так, подільський губернатор 1884 р. розіслав по­вітовим справникам листа з повідомленням, що в отримано­му ним урядовому наказі забо­роняється “існування спеціаль­ного малоросійського театру і створення труп для постановки п’єс лише малоросійською говір­кою”. Нагляд за виконанням Ем­ського акта здійснювало Головне управління у справах цензури. Не афішуючи переслідування мови, чиновники пильнували, щоб укр. книги не доходили до простого люду. Державну полі­тику протиставлення російської мови як повновартісної укр. як обласному діалектові підважува­ла робота перекладачів. Тому 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість виходу у світ укр. перекладів з російської мо­ви. 1895 р. спеціальним циркуля­ром було покладено край друку­ванню укр. читанок для дітей. Драконівська заборона мови існувала аж до революції 1905 р.

ВАРНÁК – назва у дорево­люційній Росії втікачів із сибір­ської каторги або заслання. По­неволені народні маси зі співчут­тям ставилися до В., більшість яких була засуджена до каторги за виступи проти експлуататорів та сваволі самодержавства. Т. Г. Шевченко в поемі і повісті “Варнак” змалював образи на­родних месників.

ВАРZГ” – крейсер росій­ської 1-ї Тихоокеанської ескад­ри, команда якого відзначилася героїзмом під час російсько-японської війни 1904−1905 рр. На початку війни “В.” був бло­кований японською ескадрою в нейтральному корейському пор­ту Чемульпо. Разом із канонер­ським човном “Кореєць” крейсер зробив спробу прорватися крізь блокаду. В бою 9.ІІ.1904 р. з японською ескадрою, яка склада­лася з 6 крейсерів і 8 міноносців, “В.” і “Кореєць” потопили 1 мі­ноносець і пошкодили 2 крейсе­ри. Привівши пошкоджений ко­рабель у Чемульпо, команда “В.” за наказом командира крейсера капітана 1-го рангу В. Ф. Руд­нєва підірвала човен, потопила крейсер і через нейтральні води повернулася до Росії. Японці підняли крейсер. У 1916 р. Росія викупила його. У лютому крей­сер було відправлено в Англію на ремонт, у грудні 1917 р. “В.” було захоплено англійською владою.



ВАСИЛЬКÍВСЬКА УПРÁ­ВА – філія Південного товарис­тва декабристів. Заснована 1823 р. у м. Василькові (нині Київської обл.) С. І. Муравйовим-Апостолом і М. П. Бестужевим-Рюміним. Чле­нами В. у. були В. І. Враницький, А. З. Муравйов, В. С. Норов, І. С. Повало-Швейковський, В. К. Тізенгаузен та ін. Члени В. у. схвалювали республіканські ідеї “Руської правди” П. І. Пес­теля, радикальний переворот з допомогою військ. Керівники В. у. в 1823−1825 рр. висували плани прискорення повстання в армії, а 1823 р. встановили зв’язки Південного товариства з польським Патріотичним това­риством. Після того, як до В. у. у вересні 1825 р. приєдналося Товариство об’єднаних слов’ян, управа перетворилася на провід­ний центр підготовки повстання, яке намічалося розпочати влітку 1826 р. арештом Олександра І під час приїзду його у м. Білу Церкву на військові маневри. Члени В. у. провадили агітацію серед солдатів, а її керівники очолили повстання Чернігівсько­го полку. У виробленому Півден­ним і Північним товариствами декабристів плані спільного ви­ступу проти самодержавства на В. у. покладалося завдання вбити Олександра І влітку 1826 р. під час приїзду його в м. Білу Церкву на військові маневри. Після придушення повстання царизмом В. у. була ліквідована.

ВАСИЛЬКÍВСЬКИЙ Сергій Іванович (7(19).Х.1854 − 24.ІХ(7.Х).1917) – видатний укр. живописець-реаліст. Нар. в м. Ізю­мі (нині Харківської обл.). В 1876−1885 рр. навчався у Петер­бурзькій академії мистецтв у М. Клодта і В. Орловського. За картину “По Дінцю” був наго­роджений золотою медаллю і відряджений академією за кор­дон, де вдосконалював свою май­стерність у Франції, Італії, Великобританії. З 1888 р. жив у Харкові. Був одним із провідних членів Укр. архітектурно-мис­тецького товариства, яке відігра­вало значну роль у мистецькому житті Слобідської України. Зали­шив понад 3000 творів – пор­трети, жанрові, історичні твори, пейзажі, присвячені природі України, яку В. особливо відчу­вав. Багато творів В. присвячені героїчному минулому укр. на­роду – “Сутичка запорожців з татарами” (1892), “Козак у сте­пу” (бл. 1905), “Запорожець на розвідці”, “Похід козаків”, “Ду­ма про трьох братів” (1917) та ін., де велике значення віді­грає епічно змальований пейзаж. Кращі твори В. передають типові риси природи України (“Весна на Україні”, 1883; “Ранок. Отара в степу”, 1884; “Козача левада”, 1893; “Дніпровські плавні”, 1896; “Околиці Ай-Тодора” та ін.). Вони поетичні, сповнені сонця і повітря, відзначаються багатством кольору, цілісні за композицією. В деяких картинах відтворено сучасний йому побут (“Яр­марок у Полтаві”, 1912; “Козак і дівчина”, 1894 та ін.) В 1901− 1908 рр. виконав проекти орна­ментальних розписів і картини для будинку Полтавського зем­ства – “Чумацький Ромоданів­ський шлях”, “Козак Голота”, “Вибори полковником Мартина Пушкаря” (загинули під час Ве­ликої Вітчизняної війни 1941− 1945 рр.). Разом із М. Самокишем і Д. Яворницьким створив аль­бом “З української старовини” (1900) та “Мотиви українського орнаменту” (1912). Твори В. зберігаються в музеях Києва, Харкова, Одеси, Сум, Москви та інших міст.

ВАСBЛЬЧЕНКО Степан Ва­сильович (справжнє прізвище – Панасенко; 8.І.1879−11.VІІІ.1932) – видатний укр. письменник і педагог. Нар. в м. Ічні на Чер­нігівщині в бідній селянській сім’ї. Закінчив Коростишівську учительську семінарію (1898), вчителював на Київщині і Пол­тавщині. Друкуватися почав 1903 р. В оповіданнях “Антін Вова”, “Вечеря”, “Над Россю”, “З самого початку” змалював тяжке становище вчителів у до­революційному селі. Революцій­ні події 1905 р. викликали у письменника прагнення глибше ознайомитися з життям робітни­ків, і він їде на Донбас. Тут його 1906 р. заарештовано за участь у революційному русі. Після вихо­ду з Бахмутської тюрми 1908 р. повертається в Ічню, де знову займається літературною робо­тою, створює свої кращі опові­дання – “Волошки”, “На чужи­ну”, “Мужицька арихметика”, “У панів” та ін. 1911 р. вийшла збірка оповідань В. “Ескізи”. З 1914 р. і до Лютневої революції 1917 р. перебував на фронтах Першої світової війни. У творах цього періоду (“Окопний щоден­ник”, “Чорні маки”, “Отруйна квітка”) відтворено картини імперіалістичної війни, тяжкі солдатські будні. В. – автор п’єс “Чарівниця”, “На перші гулі”, “Не співайте, півні, не вменшай­те ночі”, “В холодку”, “Зіля Королевич”. Багато художніх творів і літературно-критичних статей В., особливо “Записки вчителя”, трактують важливі питання освіти та виховання. В. боровся зі схоластичною систе­мою навчання в дореволюційній школі, захищав право укр. наро­ду навчати своїх дітей рідною мовою. 1920 р. подорожує з хоровою капелою по містах і селах України. Працює вчителем у Києві, розробляє питання зміс­ту уроків, правила для учнів. У цей період з’являються нові твори В. – “Приблуда” (1922), “Червоний вечір” (1924), “Авіа­ційний гурток” (1924), “Олив’я­ний перстень” (1926) та ін., у яких письменник утверджує на­родження нової дійсності. По­мітне явище в доробку В. становить цикл “Осінніх новел”, при­свячених подіям Першої російської революції. Протягом багатьох років В. працював над великою повістю про Т. Шев­ченка. Завершив лише першу частину − “В бур’янах”, яка є хвилюючою розповіддю про тяжке дитинство ве­ликого поета, про його перші літературні спро­би. Значний інтерес викликають п’єси “Минають дні”, “Під Тара­сове свято”, “Кармелюк” та ін. Творам В. властиві щирий ліризм, поєднаний з гумором, пісенність. Перу В. належать кіносценарії “Олив’яний перстень”, “Петру­ня”, “Недоросток”, “Бондарівна”, переклади укр. мовою творів Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича.

ВАХНZНИН Анатоль (На­таль) (19.ІХ.1841−11.ІІ.1908) – відомий укр. громадсько-полі­тичний діяч, композитор, педа­гог, журналіст, один з лідерів народовців. Нар. в м. Сеняві Ярославського повіту в Галичині (нині в Польщі). З 1852 р. на­вчався у Перемишльській духов­ній гімназії, яку закінчив у 1863 р. У 1859−1863 рр. вивчав теологію у Львівській духовній семінарії, займався літературною і музич­ною діяльністю. У 1865 р. орга­нізував перший шевченківський концерт на західноукр. землях. Деякий час викладав укр. мову в гімназії у Перемишлі, згодом переїхав до Відня. Вчився на історико-географічному факуль­теті Віденського університету (1865−1868). 1867 р. у Відні ор­ганізував студентське товарис­тво “Січ” і став його першим головою. Після завершення уні­верситетських студій (1868) по­вернувся до Львова і продовжив педагогічну діяльність в Акаде­мічній гімназії. Написав багато хорових і сольних вокальних творів, гармонізував народні піс­ні, упорядковував пісенники для шкіл, писав музику до драматич­них творів. Співорганізатор і перший голова товариства “Про­світа” (8.ХІІ.1868–1869). Тісно співпрацював із комісією з підготовки укр. підручників для народних і середніх шкіл. У 1867−1870 рр. – редактор “Прав­ди”, “Письма з Просвіти” (1878− 1879), співредактор “Діла”, орга­нізатор і керівник музично-хоро­вих товариств “Торбан” (1870) і “Боян” (1891). 1903 р. заснував Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові та став його першим директором. Був засновником і керівником Союзу співацьких і музичних това­риств. В. – автор опери “Купа­ло”, вперше поставленої у 1929− 1930 рр. у Харкові, музики до драми Т. Шевченка “Назар Сто­доля”, хорів, пісень. Музику з “Хору норманнів” В. (до трагедії “Ярополк”) використано для пісні “Шалійте, шалійте, скажені кати”. З 60-х рр. почав виступати з літературними творами. Йому належить низка повістей, опові­дань, гуморесок із життя селян, урядовців і галицького попівства (“Три недолі”, “Женщина”, “Око за око”, “Під сіряком”, “Опові­дання і гуморески” (1902), “Спо­мини з життя” (1908) та ін.). Писав також наукові праці, стат­ті і рецензії на музичні теми. Перекладав деякі твори М. В. Го­голя, І. С. Тургенєва. 24.Х.1885 р. В. разом з Ю. Романчуком орга­нізував народовську політичну організацію − Народну раду, яка продовжила ідеї Головної русь­кої ради. 1890 р. разом з іншими лідерами народовців став ініці­атором політики “нової ери”, яка мала б сприяти внормуванню українсько-польських відносин у Галичині. У 1894−1900 рр. – депутат Віденського парламенту.

ВÉДЕЛЬ Артемій Лук’яно­вич (1767 (за ін. даними − 1770 чи 1772) – 14.VII.1808) – видат­ний укр. композитор, хоровий диригент, співак. Нар. у Києві. До 1787 р. навчався у Київській академії, де був співаком-соліс­том, пізніше – регентом хору. Основи музики вивчав під керів­ництвом Дж. Сарті. В 1787− 1790 рр. – регент і капельмей­стер хорової капели московсько­го генерал-губернатора П. Єроп­кіна. 1790 р. повернувся в Украї­ну. З 1793 р. жив у Києві. У 1793−1794 рр. керував хором Київської академії та хором ге­нерала А. Левандінова. В 1796 р. переїхав до Харкова, де керував губернським хором і викладав музику в Харківському колегіу­мі. З 1798 р. став послушником Києво-Печерської лаври. Багато мандрував Лівобережною Украї­ною. В 1799 р. заарештований російським урядом та оголоше­ний божевільним. Утримувався в божевільні Кирилівського мо­настиря. В. – автор 29 церковних концертів (найвидатніші – 10 концертів на чотири голоси), на яких позначився вплив укр. народної пісенності.

ВЕЛИКОРОСІЙСЬКИЙ ПРИКАЗ – один із органів цен­трального управління Москов­ської держави 2-ї пол. 17 ст., функцією якого (з 1688) було верховне керівництво справами слобідських укр. козацьких пол­ків та контроль за діяльністю місцевої козацької адміністрації.

ВЕЛBЧКО Самійло (бл. 1670 − після 1728) – відомий укр. козацький старшинський літопи­сець. Автобіографічні дані вміс­тив у своєму літопису. Нар. на Полтавщині. Вчився у Києво-Могилянській колегії, де оволо­дів латинською, німецькою та польською мовами. Служив кан­целяристом у генерального писа­ря В. Кочубея, а близько 1704 р. перейшов на службу до Гене­ральної військової канцелярії. Усунутий 1708 р. з посади геть­маном І. Мазе­пою, оселився у маєтку Кочубеїв у с. Жуках під Полтавою (біля Диканьки), де займався учительською працею та укладенням літопису. В. є автором першого систематично­го викладу історії укр. козацької держави, під час написання якого використав значну кіль­кість укр., польських та німець­ких джерел, широке коло доку­ментів Генеральної військової канцелярії. Літопис складається з 4-х томів, що охоплює історичні події в Україні з 2-ї пол. 17 до поч. 18 ст. Текст літопису до нас дійшов не повністю. Перший том – “Сказание о войне казац­кой з поляками через Зеновия-Богдана Хмельницкого...” зма­льовує події 1648−1659 рр., окре­мими епізодами сягаючи 1620 р. В ньому використані численні джерела – козацькі літописи, поему польського поета С. Твар­довського “Війна домова”, хро­ніки: польську – С. Окольського, німецьку – С. Пуффендорфа та ін. У 1-му томі вміщено чимало вигадок, доповнень і запозичень з історії інших народів. Другий (1660−1686) і третій (1667−1700) томи озаглавлені – “Повество­вания летописная с малороссий­ских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная”. Вони складені на основі власних спостережень і значною мірою на підставі документів Генераль­ної військової канцелярії. Осо­бливо цінною за вірогідністю і точністю звісток є частина літо­пису, присвячена подіям 1687− 1700 рр. 4-й том складають до­датки з різних документів 17 ст. Літопис В. відображає основні риси ідеології укр. старшинської верхівки. В ньому прославляєть­ся козацька старшина і підкрес­люються її права на панування в Україні. В. позитивно оцінював Визвольну війну 1648−1657 рр., славив Б. Хмельницького як муд­рого політичного діяча і видат­ного полководця. Літопис В. ганьбить агресивну політику польської шляхти та турецько-татарських загарбників. Літопис написаний укр. літературною мовою 18 ст. з елементами на­родної мови, жваво, емоційно. Він є одним із найголовніших і найбільш вірогідних творів укр. історіографії 2-ї пол. 17 – поч. 18 ст. Уперше був опублікований Київською археографічною комі­сією у 1848−1864 рр. під назвою “Летопись событий в юго-запад­ной России в 17 в.” (тт. 1−4). В. є також автором перекладу з ні­мецької на укр. мову збірника “Космографія” та передмови до нього.

ВЕЛИЧКÓВСЬКИЙ Іван (р. н. невід. − 1726) – поет, пол­тавський протоієрей, автор “Вір­шів гетьманові І. Самойловиче­ві” та збірок “Млеко” і “Зегар з полузегарком” (1690−1691), ха­рактерних умілим застосуванням віршової майстерності барокової доби. Вірші В. помилково при­писували (М. Петров) його бра­тові Лаврентієві, але досліджен­нями В. Перетца, Д. Чижевсько­го і Є. Ю. Пеленського встанов­лено авторство В. Автор латино-польського панегірика, присвя­ченого Лазарю Барановичу (на­друкований близько 1680−1683 рр. у Чернігові).

ВЕЛЬЯМÍНОВ Степан (18 ст.) – російський бригадир, прези­дент Малоросійської колегії (1722−1727), створеної царем Петром І з метою заборонити владу гетьмана і укр. старшини. Вів гостру боротьбу з укр. вла­дою. 1727 р. був відкликаний з України у зв’язку зі скасуванням Малоросійської колегії.

ВЕНЕЦІÁНОВ Олексій (1780−1847) – російський худож­ник і гравер, родом із Ніжина, син грека та українки. Учень В. Боровиковського. 1811 р. в Академії мистецтв у Петербурзі йому було присвоєно звання ака­деміка. Прихильник Т. Г. Шев­ченка, відіграв велику роль у його визволенні із кріпаччини.

ВЕРБBЦЬКИЙ Михайло Михайлович (1815−7(19).ХІІ.1870) – укр. композитор, хоровий ди­ригент, священик. Нар. в с. Улю­чі недалеко Перемишля (Поль­ща) в сім’ї священика. Середню і музичну освіту здобув у Пере­мишлі та Львові. Викладав співи у школах, пізніше – керував хором Ставропігійського інсти­туту у Львові. З 1852 р. був священи­ком у с. Млинах (нині територія Польщі), де і помер. В. – один з перших композиторів-професіоналів у Галичині. Автор хорових, вокальних, інструмен­тальних творів, серед яких опере­ти “Гриць Мазниця” і “Школяр на мандрівці” (1849); мелодрама “Підгоряни” (1864), хори “Запо­віт”, “Поклін”, “Думка”, 12 сим­фоній-увертюр (1855−1865), со­лоспіви, два полонези, вальс, музика до театральних вистав. Найкращими творами є “Запо­віт” на слова Т. Шевченка, “Поклін” на слова Ю. Федько­вича і “Жовнір” на текст І. Гула­шевича. В увертюрах використав народні мелодії (коломийки). Склав збірник п’єс для гітари. Пропагував народну творчість, писав статті на музичні теми. Автор 36 релі­гійних композицій, серед яких “Іже херувими”, “Отче наш”, “Буде ім’я Господ­нє” та ін. У 1863 р. написав музику до укр. національного гімну на слова П. Чубинського “Ще не вмерла Україна” (з 15.І.1992 р. – державний гімн України).
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка