Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка61/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63
Ц


ЦЕЛÉВИЧ Юліан Андрійович (23.ІІІ.1843− 24.ХІІ.1892) – укр. історик і педагог, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шев­ченка. Нар. у с. Павелчі (нині с. Павлівка Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.) у роди­ні священика. Гімназійну освіту здобув у Станіславі (1853−1861), вищу історичну – у Львівському (1861−1865) та Віденському (1866−1868) університетах. Ви­кладав у гімназіях Львова (1868− 1871) та Станіслава (1871−1875). У 1875−1892 рр. – викладач істо­рії в Академічній гімназії у Львові. 1878 р. йому надано нау­ковий ступінь доктора філософії. 1892 р. став першим головою НТШ. Був упорядником 1-го тому “Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка” (1892), членом головного відділу, заступником голови і почесним членом това­риства “Просвіта”, редактором його видань (“Народний кален­дар на 1872 р.”, “Читанка”, 1874). Ц. – автор низки наукових праць, серед них розвідка “Чи було в Польщі невільниче підданство?” (1880−1881), статті з історії ко­зацької доби (“Історичний при­чинок до нашої мартирології і рицарської слави”, 1880 р.; “Об­лога міста Львова в році 1772”, 1883; “Перехід козаків через Покуття до Молдавії в році 1739”, 1885), цикл нарисів про опришківський рух на Прикар­патті під загальною назвою “Опришки”, монографія “Історія Скиту Манявського” (1886−1887). В останній період життя спільно з А. Вахнянином працював над підручником з історії України для середніх шкіл (не заверше­ний). Автор низки науково-попу­лярних праць, зокрема “Життя просвітителів слов’ян святих рів­ноапостольних Кирила і Мефо­дія” (1881, 1891). Зібрав велику збірку народних переказів, ле­генд про карпатських опришків (О. Довбуша та ін.).

ЦЕНТРÁЛЬНА РÁДА НА­РОДÓВА – політична організа­ція польських поміщиків і бур­жуазії в Галичині. Cтворена 13.ІV.1848 р. у Львові. Була ке­рівним органом польського на­ціонально-визвольного руху, до­магалася перетворення Галичини на польську автономну провін­цію у складі Австрії та прове­дення буржуазних реформ. Рада проводила компромісну політи­ку, осуджувала революційні ви­ступи народних мас. Захищаючи економічні і політичні інтереси польських поміщиків і буржуазії, заперечувала право укр. населен­ня Східної Галичини на націо­нальний розвиток і займала во­рожу позицію щодо укр. націо­нально-визвольного руху. З ме­тою спрямувати укр. національ­но-визвольний рух в інтересах польської шляхти і буржуазії, за ініціативою Ц. р. н., на протива­гу Головній руській раді було створено “Руський собор”. Під час Львівського збройного пов­стання 1848 р. Ц. р. н. займала капіту­лянтську позицію. Припи­нила своє існування в листопаді 1848 р. після поразки повстання у Львові у зв’язку із забороною австрійським урядом усіх полі­тичних організацій і товариств.

ЦÉРТЕЛЄВ (Церетелі) Ми­кола Андрійович (1790−8(20).ІХ. 1869) – фольклорист, один із перших дослідників і видавців

укр. народної поезії. Нар. в м. Хоролі (нині Полтавська обл.) у родині грузинського князя. Став глибоким шанувальником куль­тури укр. народу. 1814 р. закін­чив Московський університет. 1819 р. опублікував у Петербурзі “Опыт собрания старинных ма­лороссийских песен”. У перед­мові збірки зазначав, що укр. народну пісню ставить вище най­талановитіших романів і поем, оскільки ці пісні демонструють геній і дух народу. Вивчав звичаї укр. народу. Брав участь у роботі громадської організації Вільного товариства аматорів російської словесності. Займався теоретич­ними проблемами фольклору: вивчав жанрову специфіку, кла­сифікацію видів фольклору. За­суджував підробки під фолькло­рно-етнографічні твори, пошире­ні в добу романтизму у 1820− 1840-х рр. Вивчав “Слово о полку Ігоревім”. У 1830-х рр. працював інспектором Полтав­ського інституту шляхетних дів­чат, помічником попечителя Харківського шкільного округу. Підтримував особисті контакти з укр. діячами 1-ї пол. ХІХ ст., зокрема з Т. Шевченком. Сприяв Т. Шевченкові у поширенні на Харківщині “Живописной ста­рины”.




Ч


ЧАЙКÓВЦІ – революційна народницька організація поч. 70 х рр. ХІХ ст. Гурток Ч. виник 1871 р. Назву Ч. дістали від прі­звища одного з членів цього гуртка М. В. Чайковського. Ак­тивними членами петербурзько­го гуртка − Ч. були Д. О. Кле­менц, С. М. Кравчинський, П. О. Кропоткін, С. Л. Перовська, С. С. Синьогуб, М. А. Чарушин. Із петербурзьким гуртком підтри­мували зв’язки гуртки Ч. у Мос­кві (П. Б. Аксельрод, Я. В. Сте­фанович та ін.), Одесі й Херсоні (Ф. В. Волховський, А. І. Желя­бов, А. О. Франжолі та ін.). Гурт­ки мали між собою зв’язок і становили єдину федеративну організацію, яка налічувала по­над 100 учасників. Ч. були при­хильниками селянської револю­ції. Вони розгорнули організа­торсько-пропагандистську діяль­ність серед робітників, студент­ської молоді, видавали та роз­повсюджували революційну лі­тературу, зокрема Ф. В. Волхов­ський був автором відозви укр. мовою “Правдиве слово хлібо­роба до своїх земляків”, яку зго­дом було використано в револю­ційній пропаганді серед селян Чернігівщини. В кінці 1873 р. – на поч. 1874 рр. більшість учас­ників петербурзького гуртка Ч. Було заарештовано. Решта Ч. бра­ли участь у “ходінні в народ”.

ЧÁЛИЙ Сава (р. н. невід. − 1741) – полковник надвірного війська магнатів Потоцьких. По­ходив із Комаргорода (нині село Томашпільського р-ну Вінниць­кої обл.). Деякий час був на Запорізькій Січі. Після втечі із Січі служив сотником надвірно­го загону польських магнатів князів Четвертинських. Під час гайдамацького повстання 1734 р. в Правобережній Україні Ч. перейшов на бік Верлана. Після придушення цього повстання Ч. 1736 р. склав присягу на вірність польському урядові. З 1738 р. – полковник надвірного війська польських магнатів Потоцьких у Немирові (нині Вінницької обл.). Гайдамаки загону Г. Голого стратили його за зраду.

ЧАРНÉЦЬКИЙ Адам-Зоріан (псевд. Доленга-Ходаковський Зо­ріан Якович; 14.ІV.1784−29.ХІ. 1825) – польський та укр. архео­лог, етнограф і фольклорист. Нар. у с. Підгайному Мінського воєводства. 1800 р. закінчив Слуцьке повітове училище. Пра­цював адвокатом, багато подоро­жував, збира­ючи при цьому пам’ятки слов’янської старовини (звичаї, обряди, народні пісні), вивчав життя народу. Побував у багатьох місцевостях Польщі, Бі­лорусі, України (Волинь, Поділ­ля, Київщина, Полтавщина, Чер­нігівщина, Галичина) та у північ­них районах Росії. Підтримував зв’язки з культурно-освітніми осередками Варшави, Кракова, Києва, Львова, Перемишля, Пе­тербурга, з видатними діячами слов’янських культур: польськи­ми (Й. Лелевелем, І. Немцеви­чем, Л. Ширмою), укр. (М. Гру­невицьким, І. Лаврівським, І. Мо­гильницьким, В. Кукольником, П. Лодієм, І. Орлом, М. Макси­мовичем), російськими (М. По­годіним, М. Полевим, П. Кеппе­ном). Член-кореспондент Вар­шавського товариства друзів наук та Вільного товариства при­хильників російської словесності – фактичного філіалу декабрист­ського Союзу благодентства. Ав­тор досліджень з історичної географії, топоніміки, археології, етнографії, фольклористики, іс­торії і культури давніх слов’ян. Основна праця – “Про Слов’ян­щину до прийняття християн­ства” (1813), в якій зроблено першу спробу дати загальний огляд народної поетичної твор­чості як цінного джерела для характеристики стародавньої іс­торії слов’ян, високо підносяться моральні якості селянства як носія національної культури, крі­посницькій дійсності протистав­ляється відносна свобода у ран­ніх слов’ян, піддається критиці норманська теорія, пропагується ідея слов’янської єдності. Ідеї і науковий доробок Ч. високо ці­нували діячі слов’янських куль­тур, зокрема Й. Лелевель, за­сновники “Руської трійці”. Його діяльність викликала чимало по­слідовників, зокрема серед чле­нів таємних товариств (“філо­матів” і “філаретів”, Вільнюс), Товариства прихильників сло­в’янщини.

ЧАРНÉЦЬКИЙ Стефан (1599−16.ІІ.1665) – військовий і політичний діяч, воєвода русь­кий (з 1657), коронний гетьман Польщі (1665). Активний учас­ник козацьких воєн середини 16 ст. в Україні. Нар. у с. Чарн­ці (нині Польща). Походив із польського шляхетського роду. Здобув військову освіту. Брав участь у війні зі Швецією 1626− 1629 рр. 1638 р. був учасником каральних загонів, що придушу­вали козацькі повстання в Украї­ні. Член комісії на Масловому Ставі, що займалася вироблен­ням умов щодо реєстрового ко­зацтва. Під час Національно-визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648− 1657 рр. активно боровся проти укр. військ. Під час Жовтовод­ської битви 1648 р. потрапив у татарський полон, згодом був переданий козакам. Звільнений із полону після укладення Збо­рівського мирного договору 1649 р. Непримиренний противник на­ціонального визволення укр. на­роду. В 1649−1668 рр. – військо­вий радник короля Яна ІІ Кази­мира. Противник укладення Бі­лоцерківського договору 1651 р. В 1652−1653 рр. брав участь у походах польських військ на Поділля і Брацлавщину, учасник битви під Жванцем (1653). У 1653 р. загони, очолювані Ч., були розгромлені на Поділлі укр. військами під командуванням І. Богуна. З травня 1655 р. – київ­ський каштелян. У 1654−1656 рр. брав участь у війні проти Шве­ції, 1655−1658 рр. – проти Тран­сильванії. Під час війни Речі Посполитої зі Швецією коман­дував обороною Кракова. 1656 р. був призначений регіментарем, очолив воєнні дії проти швед­ської армії. У березні 1656 р. розгромив шведські війська під Ярославом, згодом – у Помор’ї. У квітні 1656 р. Ч. брав участь в облозі та звільненні Варшави. 1657 р. під Чорним Островом на Поділлі примусив капітулювати трансильванські війська князя Юрія ІІ Ракоці. 1657 р. Ч. було присвоєно звання генерал-лейте­нанта і призначено руським воє­водою. У червні 1660 р. здобув перемогу у бою під Паланкою. Восени 1663 р. разом із королем Яном ІІ Казимиром здійснив похід на Лівобережжя. На чолі окремого загону захопив Борис­піль, Ромни, двічі штурмував Глухів. Здобувши Суботів, Ч. наказав викинути з могили прах гетьмана Б. Хмельницького та його сина Тимоша. За наказом Ч. розстріляно гетьмана І. Вигов­ського. Із січня 1665 р. – поль­ний коронний гетьман. Помер у с. Соколівка біля Бродів (нині Львівська обл.).

ЧАС” – видавниче товарис­тво, одне з найбільших і най­діяльніших укр. видавництв у Києві в 1908−1914 рр. і 1917− 1920 рр. Фундатори – В. Королів-Старий, М. Синицький, М. Ле­вицький, М. Орловський, В. Цим­бал, Ф. Лук’янів, В. Дубров­ський. Від початку заснування товариство стало лідером на книжковому ринку Києва. Впро­довж першого року вийшло 30 укр. книжок. Видавало твори красного письменства, шкільні підручники, книжки для дітей, словники, календарі, плакати, серії кольорових листівок (зокре­ма А. Ждахи). Наклади окремих книжок сягали 250 тис. примір­ників. Мало власні друкарню і книгарні (дві у Києві, одну в Кам’янці-Подільському, власні представництва у 72 книгарнях різних регіонів України), склад видань. Призупинило свою діяль­ність під час Першої світової війни. Відновилося в роки Укр. революції. У 1917−1920 рр. очолю­вала товариство дирекція з п’яти осіб (М. Синицький, В. Петру­шанський, О. Зайченко, М. По­сталака, В. Королів-Старий), чле­ни якої мали рівні права та чітко визначені функції. 1918 р. това­риство перетворилося на першу укр. акціонерну спілку. Серед 250 акціонерів були Є. Чикален­ко, М. Садовський, М. Шаповал та ін. 1917 р. “Час” започаткував видання популярного укр. біб­ліографічного журналу “Кни­гарь”, першим розпочав друк шкільних підручників укр. мо­вою. Товариство закладало осно­ви національної доброчинності, підтримуючи різні укр. акції. У 1908−1911 рр. призначило части­ну прибутків від видань у фонд спорудження пам’ятника Т. Г. Шев­ченку у Києві. У жовтні 1918 р. виступило ініціатором створення Фонду укр. видавництв при Кам’янець-Подільському держав­ному укр. університеті для на­дання премій за кращі наукові праці з історико-філологічних дисциплін. Займалося впорядку­ванням могили Т. Шевченка та організацією музейної кімнати, бібліотеки, формувало бібліотеч­ні комплекти зі своїх видань для різних національних культурно-освітніх закладів. Зі встановлен­ням радянської влади припинило існування. Частина діячів това­риства емігрувала, окремі були репресовані. Один із фундаторів видавництва В. Королів-Старий залишив спогади “Товариство “Час” у Києві” (1933), які містять важливу інформацію про засну­вання та діяльність унікального осередку укр. книжкового руху.

ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА” (Журнал для теорії і права) – перший укр. правничий науково-теоретичний та практичний жур­нал. Виходив з 1.ІV.1889 р. у Львові за редакцією К. Левиць­кого, А. Горбачевського та Є. Олес­ницького (з 1891 р. – К. Левиць­кого). З 1894 р. орган правничої комісії НТШ. Спочатку виходив щомісячно, згодом – щоквар­тально, з 1896 р. – раз на рік під дещо зміненою назвою “Часо­пись правнича – розвідки прав­ничої комісії історико-філосо­фічної секції НТШ”. З цього часу було припинено подачу інформа­ційних матеріалів, публікації журналу висвітлювали лише нау­кові проблеми. У “Ч. п.” уперше в Галичині надруковано визнач­ну пам’ятку давнього укр. права – “Руську правду”. В жур­налі публікували свої праці визначні укр. правники – М. Зобков, К. Левицький, С. Дністрянський, П. Стебельський, учені з Над­дніпрянської України, зокрема М. Владимирський-Буданов (“На­черк родинного права Литовської Руси ХVІ в.”, 1895 р.). Із “Ч. п.” співпрацював відомий укр. пись­менник і громадський діяч М. Павлик. 1900 р. на базі видан­ня створено журнал “Часопись правнича і економічна”.

ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА І ЕКОНОМІЧНА” (Правничі і економічні розвідки історично-філософічної секції НТШ) – укр. науковий юридич­ний та еконо­мічний журнал. Створений 1900 р. на базі реформованої “Часописі правничої”. Ред. – академік ВУАН С. Дністрянський. Виходив у 1900− 1906 рр., 1912 р. – раз на рік. Усього вийшло 10 томів у вось­ми випусках (останній 10-й том у 1912 р.). До співпраці у щорічни­ку залучались учені, студентська молодь та практичні працівники. Серед авторів журналу були та­кож І. Франко, М. Зобков, Я. Олесницький, Я. Ільницький, В. Старосольський, А. Гошов­ський, І. Макух та ін. При жур­налі С. Дністрянський започат­кував видання “Правничої бі­бліотеки”, яку 1901 р. почала ви­давати Правнича комісія. Усього у “Правничій бібліотеці” вийшло чотири випуски у двох томах. У 1-му томі було опубліковано працю П. Стебельського “Ав­стрійський процес карний”, у 2 му, який вийшов трьома ви­пусками, − працю С. Дністрян­ського “Австрійське право облі­гаційне”. Виходила ця серія протягом 1901−1909 рр. У квітні 1909 р. у Львові засновано Товариство укр.-руських правни­ків, яке об’єднувало національно свідомих укр. юристів Галичини та Буковини. При Товаристві працювала видавнича комісія, яка із січня 1910 р. почала вида­вати орган товариства – журнал “Правничий вісник”, що став продовженням “Часописі” (гол. ред. – С. Дністрянський). До 1913 р., коли журнал “Правни­чий вісник” припинив існування, вийшло 10 номерів.



ЧЕРЕМШBНА МАРКО (літ. псевд. Семанюка Івана Юрі­йовича; 13.VI.1874−25.IV.1927) – укр. письменник, культурно-освітній і громадський діяч. Нар. в с. Кобаках (нині с. Черемшина Косівського р-ну Івано-Франків­ської обл.) у селянській сім’ї. У 1901 р. закінчив юридичний фа­культет Віденського університе­ту. Служив у карному суді у Відні, потім працював адво­катом у Ділятині (1906−1912) і Снятині (1912−1927). Разом із В. С. Сте­фаником та ін. діячами демокра­тичного крила Русько-укр. ради­кальної партії брав діяльну участь у громадсько-політичній і культурно-освітній роботі серед селян. Друкуватися почав 1896 р. Після 1917 р. налагодив зв’язки з радянськими видавництвами у Києві та Харкові, видавав тут свої твори. Автор збірки новел “Карби” (Чернівці, 1901) з життя гуцульської селянської бідноти, циклу новел про страждання тру­дящих селян-гуцулів у роки Пер­шої світової війни “Село виги­бає” (К., 1925). В тяжкі часи окупації Східної Галичини бур­жуазно-поміщицькою Польщею Ч. М. викривав деморалізуючий вплив панівних верхів на тру­дяще селянство (“Парасочка”, “Інвалідка” та ін.), виступав проти соціального та національ­но-колоніального гніту (“Ласка”, “Коляда”, “На Купала на Івана”, “Верховина” та ін.). Кілька висо­копоетичних етюдів Ч. М. при­святив В. С. Стефаникові (“Його кров”, “Добрий вечір, пане-брате”, “Стефаникові мужики” та ін.). 1929 р. в Києві вийшла остання збірка новел Ч. М. “Верховина”. Письменник виступав та­кож як перекладач і публіцист. 1949 р. у м. Снятині відкрито літературно-меморіальний музей Ч. М., 1952 р. в рідному селі письменника йо­му споруджено пам’ятник.

ЧЕРНÍГІВСЬКА ГУБÉР­НІЯ – адміністративно-терито­ріальна одиниця у Лівобережній Україні в 19 – на поч. 20 ст. Створена 1802 р. у зв’язку з ліквідацією Малоросійської гу­бернії, яку було поділено на Ч. г. і Полтавську губернію. Адміні­стративним центром Ч. г. був Чернігів. Складалася з 15 повітів: Борзнянського, Глухівського, Го­роднянського, Козелецького, Ко­нотопського, Кролевецького, Мглинського, Ніжинського, Нов­город-Сіверського, Новозибків­ського, Остерського, Сосниць­кого, Стародубського, Суразько­го і Чернігівського. За перепи­сом 1897 р., в Ч. г. було 5 780 населених пунктів, у т. ч. 19 міст і 49 містечок. Ч. г. була аграр­ною губернією. На поч. 20 ст. близько 160 тис. осіб щорічно виїздили на заробітки в Донбас і в губернії Півдня України. Про­мисловість була слабко розвину­та. Значним був прошарок реміс­ників, яких 1913 р. налічувалося 79,7 тис. осіб. У 1919 р. Мглин­ський, Новозибківський, Старо­дубський і Суразький повіти ві­дійшли до Гомельської губернії (з 1926 р. – до Брянської губ.). Постановою Президії ВУЦВК від 3.VI.1925 р. Ч. г. ліквідовано, а її територія увійшла до складу Глухівського, Конотопського, Ні­жинського і Чернігівського округів.

ЧЕРНÍГІВСЬКА ГУБÉРН­СЬКА ВЧÉНА АРХÍВНА КО­МÍСІЯ – утворена 1896 р. для виявлення, концентрації, упоряд­кування документальних мате­ріалів, що становили наукову цінність. За час своєї діяльності (1896−1918) комісія провела значну роботу з вивчення пам’я­ток старовини і мiсцевого побу­ту, збирання історичного та етнографічного матеріалу на Чернігівщині. При комісії діяли історичний архів, музей (бл. 3 тис. експонатів), бібліотека. Комісія видавала “Труды Черниговской архивной комиссии” (1897−1918), на сторінках яких вміщувалися звіти про діяльність комісії, пу­блікації з історії, етнографії, ар­хеології України. В роботі комісії брали участь Б. Д. Грін­ченко, М. М. Коцюбинський, О. М. Лазаревський, Б. Л. Мод­залевський та ін.

ЧЕРНÍГІВСЬКА ДРУКÁР­НЯ – 1) перша друкарня в Чернігові, яку відкрив 1646 р. в Єлецькому монастирі архіман­дрит К. Ставровецький (Транкві­ліон). У ній було надруковано збірник його віршів і статей “Перло многоценное”. Після смерті К. Ставровецького (1646) Ч. д. припинила своє існування;

2) спочатку Новгород-Сівер­ська друкарня, яку заснував архієпископ Л. Баранович 1675 р. Після пожежі в 1679 р її пере­вели до Чернігова. Містилася у Троїцькому Іллінському мона­стирі. Ч. д. видавала не лише богословську, а й світську літе­ратуру, зокрема твори І. Мак­си­мовича, І. Галятовського, Д. Туп­тала та ін. укр. письменників 17 ст. Книги друкували укр., польською, латинською та церковнослов’янською мовами. Для роботи над виданнями за­лучали, крім місцевих, худож­ників-ілюстраторів із Києва і Львова. Друкарня існувала до 1820 р. Вона відіграла значну роль у розвитку освіти та куль­тури в Україні.



ЧЕРНÍГІВСЬКЕ НАМÍС­НИЦТВО – адміністративно-те­риторіальна одиниця в Лівобе­режній Україні у 80−90-х рр. 18 ст. Створене за царським ука­зом від 16(27).IX.1781 р. Фактично Ч. н. існувало з 19(30).I.1782 р. До Ч. н. увійшли сім сотень Київського, 12 сотень Ніжин­ського, 12 сотень Лубен­ського, 16 сотень Гадяцького, 11 сотень Чернігівського, одна сотня Ста­родубського полків. Адміністра­тивним центром Ч. н. був Чер­нігів. Складалося з 11 повітів – Березнянського, Борзнянського, Гадяцького, Глинського, Город­нянського, Зіньківського, Лох­вицького, Ніжинського, При­луцького, Роменського, Чернігів­ського. У 1791 р. Зіньківський, Гадяцький і частину Лохвиць­кого повітів приєднано до Київ­ського намісництва, а Конотоп­ський і частину Коропського по­вітів Новгород-Сіверського на­місництва включено до Ч. н. За даними ревізії 1782 р., в Ч. н. було 2 143 населені пункти (11 міст, 26 містечок, 659 сіл, 40 слобід, 1 393 хутори, два па­пе­рові заводи, вісім гут і чотири рудні). В 1797 р. Ч. н. ліквідо­вано, а його територія увійшла до складу Малоросійської губернії.

ЧЕРНÍГІВСЬКИЙ КОЛÉ­ГІУМ – один із найстаріших середніх навчальних закладів в Україні. Заснований 1700 р. під назвою Малоросійського коле­гіуму на зразок Києво-братської колегії. Колегіум створено на базі слов’яно-латинської школи, переведеної в Чернігів із Новго­рода-Сіверського. Викладали в Ч. к. переважно загаль­ноосвітні предмети. Серед учнів були зде­більшого діти козацької стар­шини та заможних міщан Ліво­бережної України. У 1776 р. колегіум реорганізовано в духов­ну семінарію (існувала до 1917 р.).

ЧЕРНÍГІВСЬКИЙ ЛІТÓ­ПИС – видатна пам’ятка укр. історіографії 17−18 ст., цінне історичне джерело. За змістом літопис поділяють на три части­ни: перша охоплює історичні події з 1587 по 1692 рр., вважа­ють, що вона складена на Право­бережжі, можливо, у Києві; друга – з 1693 по 1703 рр., написана у Чернігові; третя – з 1704 по 1750 рр., гадають, що її автором був хтось із гетьман­ської канцелярії. Весь літопис переписаний ченцем одного із чернігівських монастирів. Збе­рігся у трьох списках. У творі повідомляється про селянсько-козацькі повстання 16−17 ст. До­кладно описано Визвольну війну укр. народу 1648−1657 рр. та істо­ричні події в Україні у 2-й пол. 17 ст., розповідається про кошо­вих І. Сірка, полковника С. Па­лія, про Коломацькі статті 1723 р., посольство до Петербурга 1723 р., Малоросійську колегію та ін. У літописі занотовано найважли­віші події політичного і культур­ного життя. Чимало відомостей літопису є унікальними. За ха­рактером викладу подій, стилем та мовою Ч. л. дуже близький до праці Самовидця. Літопис є ви­датною пам’яткою укр. лiтера­тури 17−18 ст.

ЧЕРНÍГІВСЬКИЙ ПОЛК – адміністративно-територіальна і військова одиниця в Лівобереж­ній Україні в 2-й пол. 17−18 ст. Створений на початку Визволь­ної війни 1648−1657 рр. Полко­вим містом Ч. п. був Чернігів. Кількість сотень у Ч. п. не була сталою: у 1649 р. сім сотень (1 007 козаків), 1764 р. – 18 со­тень (9 838 виборних козаків, 19 810 підпомічників, 101 556 осіб усього населення разом із поспо­литими селянами, старшиною, поміщиками та ін. станами). Со­тенними містечками Ч. п. були Березна, Городня, Любеч, Мена, Понорниця, Седнів, Сосниця та ін. Козаки Ч. п. брали участь у Визвольній війні 1648−1657 рр., у боротьбі проти турецько-татар­ського нашестя в Україну (Чиги­ринські походи 1677 і 1678 рр., Азовські походи 1695−1696 рр., Північна війна 1700−1721 рр., зокрема у Полтавській битві 1709 р.). Полковниками Ч. п. бу­ли М. Небаба, Д. Многогрішний, П. Полуботок та ін. У 1782 р. Ч. п. ліквідовано, а його територію включено до Чернігівського на­місництва.

ЧЕРНÍГІВСЬКОГО ПÓЛ­КУ ПОВСТÁННЯ – збройний виступ декабристів в Україні проти царизму 29.ХІІ.1825− 3.І.1826 (10−15.І.1826). Готува­лося Південним товариством де­кабристів і мало початися одно­часно з виступом Північного товариства декабристів у Петер­бурзі навесні 1826 р. Декабристи встановили контакти з польським Патріотичним товариством у Варшаві і вели переговори з ним про проведення одночасного по­встання в Росії та Польщі. Дека­бристи розраховували підняти на повстання війська трьох зібра­них біля Києва для маневрів кор­пусів (понад 150 тис. осіб), потім приєднати до руху й ін. війська. Для цього вони проводили агі­тацію серед солдатів. Смерть Олександра І, поразка повстання 14(26).ХІІ.1825 р. у Петербурзі та арешт керівника Південного то­вариства П. І. Пестеля примуси­ли товариство прискорити зброй­ний виступ. Ч. п. п. почалося 29.ХІІ.1825 (10.І.1826) в с. Трилі­сах на Київщині. Його очолили керівники Васильківської управи Південного товариства командир батальйону Чернігівського полку підполковник С. І. Муравйов-Апо­стол і підпоручик М. П. Бестужев-Рюмін. Найактивніше їх підтри­мали колишні члени Товариства об’єднаних слов’ян, яке восени 1825 р. приєдналося до Півден­ного товариства, офіцери полку В. М. Соловйов, А. Д. Кузьмін, М. О. Щепилло, а також член Південного товариства І. І. Сухи­нов. Узяли участь у повстанні і двоє братів С. І. Муравйова-Апостола − Матвій та Іполит. Вранці С. І. Муравйова-Апосто­ла, якого напередодні заарешту­вав командир полку, з-під ареш­ту визволили офіцери. Це й по­служило сигналом до виступу розквартированої в Трилісах ро­ти. Того самого дня в сусідньому с. Ковалівці до повстанців приєдналася ще одна рота. 30.ХІІ.1825(11.І.1825) вони з боєм здобули м. Васильків, де їх підтримали ще три роти солдатів з офіцерами, й оволоді­ли штабом полку. 31.ХІІ.1825 (12.І.1826) по­всталий полк заслухав написану С. І. Муравйовим-Апостолом і М. П. Бестужевим-Рюміним у формі катехізису прокламацію і вирушив у на­прямі с. Брусилова. Увечері повстанці увійшли в с. Велику Мотовилівку, де до них приєдна­лося ще близько двох рот, разом із якими сили повстанців досягли 1 020 осіб. Зусилля керівників повстання залучити до руху й ін. війська та поширити революційні ідеї серед селян не мали успіху. Це призве­ло до зневіри в перемозі пов­стання, загострило суперечності серед учасників походу. 2(14).І. 1826 р. Чернігівський полк ви­ступив у напрямі Житомира на з’єднання з 8-ю артилерійською бригадою і пол­ками 8-ї дивізії, де служили члени Південного товариства де­кабристів. Пов­станці в той день дійшли до с. Пологів (15 км від Білої Цер­кви). 3(15).І.1826 р. біля с. Кова­лівки вони зіткну­лися з караль­ним загоном ген. Гейсмара, який обстріляв чернігівців із гармат. Бл. 50 осіб було вбито і поране­но. Загинув М. С. Щепилло. По­ранені А. Д. Кузьмін та І. І. Му­равйов-Апостол, щоб не потра­пити до рук карателів, застре­лилися. Решту учасників Ч. п. п. заарештовано і віддано до су­ду. С. І. Муравйова-Апостола і М. П. Бестужева-Рюміна було по­вішено в Петербурзі разом з ін. керівниками руху декабристів. М. І. Муравйова-Апостола, В. М. Соловйова, І. І. Су­хинова, О. Є. Мозалевського, А. А. Би­стрицького та ін. відправлено на каторгу в Сибір. Бл. 100 солдатів і унтер-офіцерів після покарань шпіцрутенами відправлено на каторгу, 805 повстанців переве­дено в діючу армію на Кавказ. Чернігівський полк розформовано.

ЧЕТВЕРТBНСЬКІ – укр. магнатський рід. Володіли знач­ними маєтностями в Право­бережній Україні та Білорусії в 15−19 ст. У 1-й пол. 18 ст. покатоличилися. Брали участь у боротьбі магнатських кіл шля­хетської Польщі за владу. Най­відоміші:

Гедеон Ч. (р. н. невід. − 1690) – київський митрополит. У 1686 р. порвав зв’язки з Константино­польським патріархом і визнав зверхність Московського патрі­арха над православною церквою в Україні.

Антон-Станіслав Ч. (р. н. не­від. − 1794) – перемишльський каштелян. Один із керівників Торговицької конфедерації 1792 р. Вбитий повстанцями у Варшаві під час народного повстання.

Олександр Ч. (р. н. невід. − 1769) – брацлавський підкомо­рій. Учасник Барської конфе­дерації.

ЧИГИРBНСЬКА ЗМÓВА 1877 – невдала спроба групи революційних народників підго­тувати селянське повстання у Чигиринському повіті Київської губернії. Протягом 1870, 1873 і 1875 рр. у зв’язку з проведенням реформ відбулися заворушення державних селян, які відстоюва­ли душовий принцип розподілу землі та общинне землекористу­вання. Члени гуртка “Південних бунтарів” (В. Дебогорій-Мокріє­вич, Я. Стефанович, Л. Дейч, І. Бохановський) вирішили вико­ристати селянські настрої для організації місцевого бунту, який повинен був перерости у велике селянське повстання. Згідно із задумом В. Дебогорія-Мокрієви­ча кінний загін народників повинен був об’їжджати села і від імені царя оголошувати про конфіскацію поміщицької землі та відразу ділити її між селя­нами. Народники планували ви­готовляти маніфести і представ­ляти їх селянам як царські укази, що закликали населення ділити поміщицьку землю. Виник­нувши в одному місці, повстання згідно з планом повинно було пере­кинутися на сусідні повіти й гу­бернії. Для цього передбачалося заготовити велику кількість зброї. Я. Стефанович привіз чи­гиринським селянам складені ним самим “Височайшу таємну грамоту”, статут селянського то­вариства “Таємна дружина” і текст “Обряду священної прися­ги”, які нібито передав для них цар. У документах селянам про­понувалося створити нелегальну організацію “Та­ємна дружина”, підняти повстання і заволодіти всією землею. Повстання плану­вали почати 1(13).Х.1877 р. Про­те у вересні 1877 р. Ч. з. було розкрито, бл. 1000 осіб заареш­товано. У чигиринських подіях виявилася слабкість революцій­них народників 70-х рр. 19 ст., їхня неспроможність спрямувати селянський рух за певною полі­тичною програмою. Я. Стефано­вич, Л. Дейч та І. Бохановський, яким загрожувала смертна кара, в ніч на 27.V.1878 р. втекли з Лук’янівської в’язниці.

ЧИГИРBНСЬКИЙ ПОЛК – адміністративно-територіальна і військова одиниця в Україні. Створений 1648 р. Полковим містом Ч. п. був Чигирин (нині райцентр Черкаської обл.). За реєстром 1649 р. Ч. п. складався із 19 сотень (сотенні містечка: Боровиця, Жаботин, Медведівка, Сміла, Суботів, Вереміївка, Гол­тва, Жовнин, Кременчук та ін.). Козаки Ч. п. брали участь у Виз­вольній війні 1648−1657 рр., у боротьбі проти турецько-татар­ської агресії. Після Андрусів­ського перемир’я 1667 р. лівобе­режна частина Ч. п. 1672 р. віді­йшла до Миргородського полку. Правобережна частина Ч. п. фор­мально залишилася підвладною шляхетській Польщі. В 70-х рр. 17 ст. вона була ареною жор­стокої боротьби російсько-укр. військ проти турецько-татар­ських завойовників (Чигиринські походи 1677 і 1678 рр.). Напри­кінці 17 – на поч. 18 ст. козаки Ч. п. брали участь у визвольній боротьбі під керівництвом С. Па­лія. Першим полковником Ч. п. був Ф. Я. Вешняк. Після Прут­ського трактату 1711 р. Ч. п. ліквідовано, а значну частину ко­заків переселено у Лівобережну Україну.

ЧИГИРBНСЬКІ ПОХÓДИ 1677 і 1678 – завойовницькі по­ходи турецько-татарських агре­сорів під час російсько-турецької війни 1677−1681 рр. Сул­танська Туреччина з метою загарбати Україну 1677 р. оголосила війну Російській державі. Воєнний план турецького командування передбачав спочатку здобути важливий стратегічний центр Правобережної України м. Чиги­рин, по­тім, посадивши в ньому “гетьманом України” свого став­леника Ю. Хмельницького, роз­горнути наступ на Київ і Ліво­бережну Україну. Влітку 1677 р. турецько-татарська армія під ко­мандуванням Ібрагіма-паші пі­дійшла до Чигирина. У тритиж­невих боях російсько-укр. вій­сько (32 тис. російських солда­тів, 20−25 тис. укр. козаків) на чолі з воєводою Г. Г. Ромоданов­ським і гетьманом І. С. Самой­ловичем завдало ворогові знач­них втрат і змусило його панічно відступити з України. Султан­ський уряд вирішив добитися ре­ваншу в другому поході. Влітку 1678 р. турецько-татарське вій­сько рушило на Чигирин. У за­пеклих боях 120-тисячне ро­сійсько-укр. військо Г. Г. Ромо­дановського та І. С. Самойло­вича протягом місяця відбивало атаки ворога. За наказом коман­дування російсько-укр. війська залишили Чигирин. Однак ви­снажені боями з російсько-укр. військами та нападом із тилу запорізьких козаків, яких очолю­вав І. Сірко, турецько-татарські завойовники, зруйнувавши Чиги­рин, відступили з України. Само­віддана боротьба російсько-укр. військ та запорізьких козаків змусила султанську Туреччину припинити війну і укласти з Російською державою Бахчи­са­райський мирний договір 1681 р.

ЧИТÁЛЬНЯ – сільська куль­турноосвітня установа, найниж­ча ланка укр. просвітніх органі­зацій. Першу Ч. засновано в м. Коломиї 1848 р. під час рево­люції 1848−1849 рр. в Австрій­ській імперії. Ч. масово почали відкриватися в Галичині з 1876 р. на підставі відповідного закону Австрійської держави (найчасті­ше під назвою “Руська читаль­ня”). Ч. організовували селян до культурної та господарської пра­ці. При Ч. нерідко діяли допо­могові каси, драматичні гуртки, хори, бібліотеки спільного ко­ристування. Особливо розви­нулася мережа Ч. у 1890-х рр., коли наймасовіші галицькі куль­турно-освітні товариства “Про­світа” і “Общество им. Качков­ского” згідно із затвердженими владою статутами перетворилися на триступеневі організації (цен­траля – філія – Ч.). Ч. присво­ювали назву товариства і нада­вали можливість придбати щомі­сячні його видання на правах колективного члена. Часом сіль­ські Ч. були колективними чле­нами кількох товариств. Напере­додні Першої світової війни галицькі товариства відкривали Ч. на Лемківщині та Буковині. Згідно із щорічними звітами, 1910 р. “Просвіта” налічувала 2 355 Ч., а “Общество им. Кач­ковского” – 1 225. Ч. згурто­вували широкі селянські маси, сприяли формуванню національ­ної свідомості, залучали укр. населення до національно-виз­вольного руху. Після революції 1905−1907 рр. Ч. відкривалися у селах Над­дніпрянської України як осередки “Просвіти”. Із уста­новленням радянської влади їх заборонили, а новостворені куль­турно-освітні центри діяли під назвою “хата-читальня”.

ЧÓРНА РÁДА 1663 – загаль­на козацька рада, скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Відбулася 17−18(27− 28).VI на околиці м. Ніжина. На­звана “чорною” тому, що поряд із козацькою старшиною та ря­довим городовим і запорізьким козацтвом у раді брали участь і селяни навколишніх сіл та міська біднота, яких називали “черню”. 1660 р. шляхетська Польща загарбала Правобережну Україну (крім Києва). Обурення народ­них мас змусило Ю. Хмельниць­кого на поч. 1663 р. відмовитися від гетьманства. Після зречення Ю. Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в укр. історії має назву “Руїна”. Україна фактично розпалася на дві частини – Пра­вобережну і Лівобережну. Геть­маном Правобережної України при підтримці правлячих кіл шляхетської Польщі став П. Те­теря. Оскільки влада П. Тетері поширювалася лише на Право­бережну Україну, постало пи­тання про обрання гетьмана в Лівобережній Україні, де наказ­ним гетьманом був Я. Сомко. Підготовка до ради відбувалася в умовах боротьби між стар­шинськими угрупованнями, які висували своїх кандидатів – ні­жинського полковника В. Золо­таренка та наказного гетьмана Я. Сомка. Всупереч бажанням козацької старшини рядове ко­зацтво та представники селян­ства і міської бід­ноти домоглися обрання гетьманом кошового За­порізької Січі І. Брюховецького, який демагогічно обіцяв змен­шити побори, обмежити фео­дальне гноблення. І. Брюховець­кого підтримав і царський уряд, сподіваючись за його допомогою зміцнити свої позиції в Україні. Після Ч. р. Я. Сомка і В. Золота­ренка за наказом І. Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв’язках з поль­ською шляхтою і у вересні 1663 р. страчено у Борзні (нині Чернігівська обл.).

ЧÓРНИЙ ПЕРЕДÍЛ” – таємна революційна організація народників, що виникла у серпні 1879 р. після розколу “Землі і волі”. До складу центрального петербурзького гуртка “Ч. п.” входили Г. В. Плеханов, Я. В. Сте­фанович, В. І. Засулич, Л. Г. Дейч, М. Р. Попов, Є. М. Ковальська, М. П. Щедрін та ін. Після емігра­ції за кордон групи засновників “Ч. п.” (Г. В. Плеханова, Я. В. Сте­фановича, Л. Г. Дейча, В. І. Засу­лич), розгрому друкарні та ареш­тів, що пройшли у січні 1880 р., в Петербурзі було створено новий керівний гурток, який оголосив себе центром “партії соціалістів-федералістів” і розробив свою програму. Погодивши програму з чорнопередільцями-емігранта­ми, її опублікували під назвою “Програма північно-руського товариства «Земля і воля»”. Гуртки “Ч. п.” існували також у Москві, Казані, Пермі, Києві, Одесі, Харкові та ін. містах. У 1879 р. М. Р. Попов створив у Києві об’єднаний гурток чорно­передільців та народовольців. Після його розгрому 1880 р. Є. М. Ковальська і М. П. Щедрін заснували Південноросійський робітничий союз. Організатори “Ч. п.” спочатку прагнули дотри­муватися старої “землевольської” програми і тактики. Вони запере­чували необхідність політичної боротьби, у поглядах на державу стояли на анархістських пози­ціях. Згодом їхні погляди зазна­ли значних змін: вони почали усвідомлювати важливість бо­ротьби за політичні свободи, схилятися до визнання терору як одного із засобів боротьби проти самодер­жавства. Разом із тим чорнопере­дільці обстоювали по­ложення, що революцію може здійснити лише народ, наполяга­ли на необхідності пропаганди та агітації в народних масах. Вида­вали журнал “Черный передел” (№ 1−5, 1880−1881). Головною рушійною силою майбутньої ре­волюції чорнопередільці продов­жували вважати селянство, проте їхня діяльність фактично прохо­дила серед робітників, для яких вони видавали газету “Зерно” (1880−1881 рр. вийшло шість но­мерів). Деякі члени “Ч. п.” (Я. В. Стефанович, А. П. Була­нов та ін.) восени 1881 р. прим­кнули до “Народної волі”. Ко­лишні чорнопередільці-емігранти Г. В. Плеханов, Л. Г. Дейч, В. І. За­сулич, П. Б. Аксельрод порвали з народництвом і 1883 р. у Женеві створили першу російську марк­систську організацію – групу “Визволення праці”. У 1882 р. “Ч. п.” як організація припинив існування. Але на місцях, зокре­ма в Україні, розрізнені чорно­передільські гуртки і групи про­довжували деякий час діяти, зо­крема гурток у Харкові, учасни­ком якого ще в середині 80-х ро­ків 19 ст. був П. А. Грабовський.



ЧОРНОСÓТЕНЦІ – 1) оз­броєні загони погромників, т. зв. чорні сотні, створені 1905 р. мо­нархічними організаціями − Союз руського народу та Союз Ми­хаїла Архангела для розпалю­вання національної ворожнечі і боротьби проти революційного руху. Набиралися з реакційних верств дрібної буржуазії, декла­сованих і кримінальних елемен­тів. Ч. ліквідовано під час Лютневої революції 1917 р.;

2) в широкому розумінні – найреакційніші елементи.



ЧОРНZТА (Чернята) Іван (рр. н. і см. невід.) – військовий (генеральний) обозний (1648− 1649) селянсько-козацьких військ, очолюваних Б. Хмельницьким. Походження Ч. невідоме. Був рішучим противником угоди зі шля­хетською Польщею. Брав участь у битвах і походах се­лянсько-козацьких військ, вико­нував важливі дипломатичні та ін. доручення Б. Хмельницького. Зокрема, восени 1649 р. керував складанням 40-тисячного козаць­кого реєстру, який є цінним дже­релом до історії Визвольної війни 1648−1657 рр. Після 1649 р. Ч. не згадується в історичних документах.

ЧОРТОМЛBЦЬКА СІЧ (Стара Січ, Базавлуцька Січ) – Запорізька Січ, яка в кінці 16 – на поч. 18 ст. перебувала на о. Чортомлик (або Базавлук) (по­близу нинішнього с. Капулівки Нікопольського р-ну Дніпропе­тровської обл.). Ч. С. було засно­вано після зруйнування крим­ськими татарами 1593 р. Тома­ківської Січі. Царське військо 14(25).V.1709 р. зруйнувало Ч. С. Запорожці після цього спробу­вали збудувати Січ на р. Кам’ян­ці, але змушені були відступити у володіння Кримського ханства, де з дозволу хана 1711 р. засну­вали в пониззі Дніпра Олешків­ську Січ.

ЧТÉНИЯ В ИСТОРBЧЕС­КОМ ÓБЩЕСТВЕ НÉСТОРА-ЛЕТОПBСЦА” – видання Істо­ричного товариства Нестора Лі­тописця у Києві. Протягом 1879− 1914 рр. вийшло 24 книги. У виданні друкувалися протоколи, звіти товариства, документальні публікації, статті М. Ф. Влади­мирського-Буданова, М. П. Даш­кевича, В. С. Іконникова, І. М. Ка­маніна, С. Ф. Кістяківського, О. М. Лазаревського, І. В. Лучиць­кого, А. М. Ясинського з історії України і Південної Росії, а також з історії права, філології, археології, історичної географії, палеографії, нумізматики та ін. Деякі з надрукованих статей і публікацій (зокрема “Акти з історії землеволодіння в Мало­росії”, 1890, кн. 4), в яких вико­ристано значні документальні матеріали, зберегли свою пізна­вальну і довідкову цінність для вивчення історії України 16−18 ст.



ЧУБBНСЬКИЙ Павло Пла­тонович (27.I.1839−26.I.1884) – укр. і російський етнограф, поет. Нар. на хуторі (нині у складі сучасного м. Борисполя Київ­ської обл.) у дворянській сім’ї. 1861 р. закінчив юридичний фа­культет Петербурзького універ­ситету. Влітку 1861 р. Ч. повер­нувся до Києва, де працював учителем. У 1861−1870-х рр. ак­тивно співпрацював у журналах “Основа” та “Стара громада”. Один із засновників та активних членів київської “Старої грома­ди”. Разом з ін. членами “Грома­ди” займався активною пропа­гандистською діяльністю серед селянства, працював у недільних школах. 1862 р. написав вірш, який став укр. національним гім­ном – “Ще не вмерла Україна”. У жовтні 1862 р. за участь в укр. націо­нальному русі заарештова­ний, звинувачений у приналеж­ності до таємного товариства, метою якого було повалення революційним шляхом існуючо­го ладу, і висланий у селище Пінега Архангельської губ. На засланні багато займався стати­стичними та етнографічними дослідженнями Півночі Ро­сії. Після звільнення 1869 р. з-під поліцейського нагляду оселився у Петербурзі. В 1872−1879 рр. за редакцією Ч. опубліковано мате­ріали цих досліджень: “Праці етнографічно-статистичної екс­педиції в Західно-Руський край” (т. 1−7; т. 1 − вірування, народні забобо­ни, приказки, загадки й чари; т. 2 – казки й анекдоти; т. 3 – на­родний календар, веснянки, об­жинки, колядки; т. 4 – родини, хрестини, весілля й похорони; т. 5 – народні пісні; т. 6 – юри­дичні звичаї; т. 7 – відомості про народності, що живуть в Украї­ні). Водночас із науковою діяль­ністю Ч. знову активно долучив­ся до укр. суспільно-політичного руху. Разом із М. Драгомановим, М. Зібером, Ф. Вовком, М. Ли­сенком був членом редколегії газети “Киевский телеграф” – органу укр. патріотичного руху. Із М. Драгомановим брав активну участь у підготовці опери М. Ли­сенка “Різдвяна ніч”, постановка якої 1873 р. стала визначною подією в укр. культурному житті Києва. 1873 р. виступив одним з ініціаторів створення у Києві Південно-Західного відділення Російського географічного това­риства, в 1873−1876 рр. керував його діяльністю. 1874 р. став од­ним з організаторів ІІІ Архео­логічного з’їзду в Києві. Після Емського указу 1876 р. Ч. ви­слано з України. В 1877−1879 рр. працював у Петербурзі. Нагород­жений золотими меда­лями Ро­сійського географічного товарис­тва (1873), Міжнародного етно­графічного конгресу (Париж, 1875), лауреат Уваровської пре­мії (1879). Головні праці – “Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии” (1869); “Труды этнографическо-статис­тической экспедиции в Запад­норусский край, снаряженной Императорским русским геогра­фическим обществом. Юго-за­падный отдел. Материалы и исследования, собранные дей­ствительным чле­ном П. П. Чу­бинским в семи томах” (1872− 1879). Ч. відомий також як поет, автор збірки віршів “Сопілка Павлуся” (1871). Бібліографіч­ний покажчик праць Ч. уклав П. Єфименко в “Киевской стари­не” (травень 1884).

ЧУГEЇВСЬКЕ ПОВСТÁН­НЯ 1819 – повстання військових поселенців Чугуївського полку на Харківщині. Причиною пов­стання був жорстокий режим у військових поселеннях, в яких поєднувалися найтяжчі форми кріпацької залежності з найгір­шими умовами солдатської служби. Повстання почалося 27.VI(9.VII), коли поселенці від­мовилися виконати непосильне завдання щодо заготівлі сіна. 30.VI (12.VII) почалися завору­шення в поселенських і резерв­них ескадронах полку. Місцеве начальство спочатку намагалося придушити повстання власними силами і викликало до Чугуєва діючі ескадрони ін. полків посе­ленської дивізії. Протягом кіль­кох днів повстання охопило всі населені пункти Чугуївського округу. Повстанці вимагали ліквідації військових посе­лень, повернення земель, відрізаних у поселенців під час їх організації, звільнення від обов’язкових по­ставок хліба і фуражу в полкові склади тощо. Вони рішуче від­мовлялися виконувати будь-які роботи у військових поселеннях, самовільно захоплювали землі, били і виганяли військове на­чальство. На середину липня всі роботи в поселенні було при­пинено. За наказом царського уряду проти повстанців було послано два піхотні полки і дві артилерійські роти з 12 гарма-

тами. Військо карателів оточило Чугуїв, зайняло ряд населених пунктів округу. Незважаючи на масові арешти, жорстокі репре­сії, повстання не припинялося. 2(14).VІІІ до повстанців приєд­налися військові поселенці Та­ганрозького полку, розташовано­го на Харківщині. Проти пов­станців послали ще два піхотні полки. Всі населені пункти пов­сталих полків зайняли війська. Розправою над повстанцями ке­рував військовий міністр О. А. Аракчеєв, який на початку серпня прибув на місце подій. Ч. п. тривало понад місяць і було жор­стоко придушене. Ув’язнено 1 104 чугуївці і 899 таганрозців. Понад 350 осіб віддано до військового суду, 273 із них за­суджено до страти, яку О. А. Арак­чеєв замінив покаранням 12 тис. шпіцрутенів. Понад 400 учасни­ків повстання, в т. ч. 29 жінок, після тілесних покарань заслали до Оренбурзького окремого кор­пусу та Херсонського військо­вого поселення.



ЧУЙКÉВИЧ Василь (рр. н. і см. невід.) – укр. державний діяч 1-ї чверті 18 ст. Належав до козацько-старшинського роду Чуйкевичів. Походив із Полтав­щини. Служив двірським у геть­мана І. Мазепи, полтавським пол­ковим писарем, військовим кан­целяристом (1689, 1697). 1702 р. обіймав посаду реєнта Генераль­ної військової канцелярії. У 1706−1709 рр. – генеральний суддя. 1707 р. одружився з М. Ко­чубей. Підтримував І. Мазепу у його прагненні відстояти укр. державність. У день Полтавської битви 1709 р. разом із кількома старшинами покинув І. Мазепу і перейшов на бік московського царя Петра I. Був заарештований і відправлений на заслання до Сибіру, де через деякий час постригся у ченці.

ЧУЙКÉВИЧ Федір Олексан­дрович (1685 − бл. 1759) – укр. правознавець. Нар. у сім’ї пол­тавського полкового писаря. Ді­став серйозну для свого часу юридичну підготовку. З 1717 р. – помічник писаря генерального суду. В 1750 р. дістав звання бунчукового товариша. Протя­гом 1750−1758 рр. провів при­ватну кодифікацію права та упо­рядкував збірник під назвою “Суд і розправа”. У своїх пропо­зиціях щодо поліпшення судової справи в Україні не пішов далі усунення деяких недоліків судо­вого процесу і відновлення шля­хетських судів, що передбача­лися Литовськими статутами.


1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка