Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка60/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63
Х


ХАНÉНКИ – великі укр. поміщики, що походили з козацько-старшинської верхівки, власники земельних маєтностей у Лівобережній Укра­їні в кінці 17 – на поч. 20 ст.

Михайло Степанович Х. (див. статтю: Ханенко М. С.).

Микола Данилович Х. (1691− 1760) (див. статтю: Ханенко М. Д.).

Олександр Іванович Х. (1805− 1895) – укр. поміщик, внук М. Д. Ханенка. Склав “Історич­ний опис деяких місцевостей Чернігівської губернії” (Чернігів, 1887), “Фамільні документи роду Ханенків” (Чернігів, 1889), в яких використав документальні мате­ріали з історії України 17−19 ст.

ХАНÉНКО Богдан Іванович (23.I.1858 − травень 1917) – укр. колекціонер-меценат та археолог. Нар. в родовому маєтку Ханен­ків на Чернігівщині. У 1871 р. закінчив юридичний факультет Московського університету. Зі­брав колекцію творів мистецтв, на базі якої було засновано “Му­зей мистецтв ВУАН”, поповнено експонатами інші музеї. На кошти Х. і за його участю про­водили археологічні розкопки, переважно на території Київ­ської губернії. Х. був членом Археологічної комісії, Історич­ного товариства Нестора Літо­писця та ін. наукових товариств, а також почесним членом Ака­демії мистецтв. Видав (разом із дружиною В. М. Ханенко) “Старо­житності Придніпров’я” (вип. 1−6, К., 1899−1907). Обіймав посаду мирового судді у Петербурзі. В 1876−1882 рр. – член Варшав­ського окружного суду. Після виходу у відставку мандрував країнами Західної Європи. Ко­лекціонував західноєвропейське малярство, твори ужиткового мистецтва. Наприкінці 1880-х рр. оселився у Києві. З 1892 р. – один із організаторів, директор-розпорядник, а згодом – голова правління Південно­російського товариства сприяння землероб­ству та сільській промисловості (“Землеробський синдикат”). Із 1896 р. – директор-розпорядник, потім – голова правління Това­риства цукробурякових та рафі­надних заводів братів Терещен­ків. На поч. 1890 х рр. – член Всеросійського товариства цу­кропромисловців, Біржового то­вариства, голова Київського ко­мітету торгівлі і мануфактури. У 1906−1912 рр. – член Державної ради від промисловців. Належав до партії октябристів. Провадив широкі археологічні досліджен­ня у Наддніпрянщині, підготував каталог-альбом “Древности При­днепровья” (вид. 1−6, 1899−1907) та “Русские христианские древ­ности” (1899). Зібрав велику ко­лекцію творів світового мистец­тва (“Музей”) та мистецтвознав­чу бібліотеку. Окрасою колекції були “Портрет інфанти” Д. Ве­ласкеса, “Посуд і млинок для шоколаду” Ф. Сурбарана, твори Веронезе, Джотто, Караваджо. Одним із перших почав збирати твори давньоруського іконопису. Х. як один із керівників Київ­ського товариства старожитнос­тей відіграв головну роль у за­снуванні Київського художньо-промислового і наукового музею (офіційно відкритий 1904 р.), основу експе­диції якого склала археологічна колекція Х. (3 145 предметів). Під час російсько-японської війни Х. перебував на Далекому Сході, де керував ева­куацією поранених. Увійшов до торгово-промислової партії. Х. був обраний почесним членом Академії художеств (1910) та Петербурзької АН (1910), член Історичного товариства Нестора Літописця. Заповів усі капітали Художньо-промисловому музеє­ві, а власний музей – м. Києву. За дарчою дружини Х. Варвари музей було передано УАН (з 28.ІІ.1921 р. Музей мистецтв ВУАН ім. Б. І. та В. М. Ханенків, нині – Державний музей захід­ного і східного мистецтва). По­хований у Видубицькому мо­настирі.

ХАНÉНКО Микола Данило­вич (6.ХІІ.1693−27.І.1760) – ви­значний політичний і державний діяч Укр. держави, дипломат, мемуарист. Походив із козацько-старшинського роду Ханенків. Навчався у Київській академії та у Львові. З 1710 р. перебував на військовій службі. Брав участь у Прутському поході 1711 р. Обій­мав посади військового канцеля­риста (1717−1721), старшого вій­ськового канцеляриста. Був дові­реною особою гетьманів І. Ско­ропадського та П. Полуботка. У травні 1723 р. П. Полуботок послав Х. у складі депутації (“от всего малорусского народа”) до Петербурга домагатися дозволу на обрання гетьмана. За наказом Петра І разом із Полуботком був ув’язнений у Петропавловській фортеці. 1726 р. Х. повернувся в Україну. В 1727−1738 рр. обій­мав посаду стародубського пол­кового судді, згодом був обоз­ним Стародубського полку. В 1735−1739 рр. брав участь у ро­сійсько-турецькій війні у Криму як наказний стародуб­ський пол­ковник (Кримські походи 1736− 1738). За військові заслуги у 1738 р. був призначений гене­ральним бунчужним, у 1740 р. – член Генерального суду. З 1741 р. – генеральний хорунжий. Х. пра­цював у “Комиссии перевода и свода правных книг малороссий­ских” – кодифікаційній комісії для складання кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ”. У 1745−1748 рр. Х. знову їздив до Петербурга з до­маганням відновити гетьманську владу в Україні. За гетьмана К. Розумовського був одним із керівників Генеральної військо­вої канцелярії. Залишилося лис­тування Х. з його братом Василем (частина опублікована 1852 р.). Відомими є “Щоден­ники” Х., що охоплюють події 1719−1754 рр., – цінне джерело з історії України 1-ї пол. 18 ст. Х. залишив багатий архів із цінними історичними матеріалами: укр. московські договори (т. зв. геть­манські статті), конституції поль­ських сеймів, укази царського уряду 17−18 ст., рукопис “Крат­кое описание Малороссийского края...” тощо.

ХАНÉНКО Михайло Степа­нович (бл. 1620−1680) – гетьман Правобережної України (1669− 1674). Походив з козацько-стар­шинської родини Ханенків. Брав участь у Визвольній війні укр. народу під проводом Б. Хмель­ницького 1648−1657 рр. Із 1656 р. – полковник Уманського полку. Належав до тієї частини козаць­кої старшини, яка виступала про­ти укладення гетьманом Ю. Хмель­ницьким Переяславських статей 1659 р. з Московським царством. 1661 р. отримав від польського короля Яна ІІ Казимира шляхет­ський титул. Підтримував П. Су­ховія в його боротьбі проти геть­мана П. Дорошенка. Після П. Су­ховія став одним із претендентів на гетьманську булаву. У вересні 1669 р. на раді під Уманню, в якій взяли участь козаки Уман­ського, Кальницького, Паволоць­кого і Корсунського полків, X. було проголошено гетьманом Правобережної України. У 1670− 1671 рр. X. разом з кошовим отаманом І. Сірком здійснив ус­пішні походи на Крим і в турецькі володіння – на міста Аслан, Джакерман та ін. У верес­ні 1670 р. X. разом із запорож­цями, уклавши з польськими представниками договір в Остро­зі, перейшов під протекто­рат Польщі. З осені 1670 р. X. спіль­но з І. Сірком розпочав кілька­річну боротьбу за владу в Правобережній Україні проти гетьмана П. Дорошенка. Влітку 1672 р. загони X. та запорожці були розбиті полками гетьмана П. Дорошенка біля Четвертинів­ки неподалік Ладижина (нині Вінницька обл.). Деякий час X. жив на Волині. 1673 р. знову розпочав за підтримки польських військ боротьбу проти Дорошен­ка. Зазнав поразки у бою біля Стеблева і змушений був шукати порятунку у гетьмана І. Самой­ловича. На Переяславській раді 19.ІІІ.1674 р. X. зрікся влади і присягнув на вірність Москві. Отримав від московського царя маєтності у Лівобережній Украї­ні. Останні роки життя провів у Козельці, Лохвиці і Києві. У 1677−1678 рр. перебував в ув’яз­ненні за звинуваченням у вста­новленні таємних контактів із Польщею.

ХАРАКТÉРНИК (химород­ник) – назва віщуна, чаклуна на Запорізькій Січі. Вважався ясно­видцем, лікував поранених коза­ків методами психотерапії та психофізичною підготовкою. X. – своєрідний духовний настав­ник, якого козаки шанували і побоювались, хранитель тради­цій і таємниць бойового мис­тецтва запорізького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І. Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким X.

ХАРИТÓНЕНКИ – укр. ка­піталісти-цукропромисловці і землевлас­ники середини 19 – поч. 20 ст. Походили із селян-чумаків Сумського повіту Хар­ківської губернії. Їм належали в Сумському повіті цукрові заво­ди, сільськогосподарські економії.

Іван Герасимович Х. (1820− 12.XII.1891). Нар. у слободі Нижній Сиро­ватці (нині село Сумського р-ну Сумської обл.) у селянській сім’ї. Закінчив при­ходську школу. Розбагатів на спекулятивній бакалійній торгів­лі, орендував землі, промислові підприємства. Після скасування кріпосного права купував помі­щицькі землі, будував цукрові заводи. У 1890 р. – один із голов­них членів синдикату рафінад­них цукропромисловців.

ХÁРКІВСЬКА ГУБÉРНІЯ – адміністративно-територіальна одиниця в північно-східній час­тині України в кінці 18 – на поч. 20 ст. Після ліквідації за цар­ським указом від 12(23).XII. 1796 р. Харківського намісниц­тва було створено Слобідсько-Укр. губернію, до якої увійшла також територія Куп’янського повіту Воронезького намісниц­тва. За указом Миколи I від 5(17).XII.1835 р. Слобідсько-Укр. губернію було перейменовано на Х. г. Адміністративним її центром був Харків. Х. г. складалася з 11 повітів: Богодухівського, Вал­ківського, Вовчанського, Зміїв­ського, Ізюмського, Куп’янського, Лебединського, Охтирського, Ста­робільського, Сумського, Харків­ського. За даними 1910 р., в Х. г. було 4 218 населених пунктів, з них одне губернське, 10 повіто­вих і шість заштатних міст (Біло­пілля, Золочів, Краснокутськ, Недригайлів, Слов’янськ, Чугуїв). З економічного погляду Х. г. була аграрно-промисловою. У 70-х рр. 19 ст. у промисло­вості головною галуззю було цукрова­ріння. З 80-х рр. 19 ст. провід­ною стала металообробна проми­словість. За даними 1901 р., на 340 промислових підприємствах (117 металообробних, 26 цукро­вих заводів, 43 гуральні та ін.) працювало 38 372 робітники. За постановою ВУЦВК від 3.VI.1925 р. Х. г. було ліквідовано, а її тери­торія увійшла до складу Ізюм­ського, Куп’янського, Старобіль­ського, Сумського, Харківського округів.

ХÁРКІВСЬКЕ ІСТÓРИКО-ФІЛОЛОГÍЧНЕ ТОВАРBСТВО – наукове товариство при Хар­ківському університеті. Займало­ся дослідженням питань історії, археології та етнографії Слобід­ської та Лівобережної України, укр. філологією, охороною па­м’яток культури, вело науково-просвітницьку роботу. Видавало “Сборники” (т. 1−21; 1886−1914), “Труды” (т. 1−7; 1893−1902) та “Вестник” (вип. 1−5; 1911−1914); у ньому працювали Д. Багалій, М. Дринов, М. Сумцов, О. По­тебня, В. Савва та ін.

ХÁРКІВСЬКИЙ КОЛÉГІУМ – навчальний заклад в Україні у 18 − 1-й чв. 19 ст. У 18 − на поч. 19 ст. Х. к. був другим за зна­ченням після Києво-Могилян­ської академії навчальним та науковим центром в Україні, одним із провідних осередків формування укр. інтелігенції. За­снований як Слов’яно-латинська школа єпископом Єпіфанієм Ти­хорським у Бєлгороді 1722 р. 1726 р. був переведений до Харкова і 1731 р. отримав статус колегіуму. Був центром освіти на Слобідській Україні до поч. 19 ст. Створений за взірцем Києво-Мо­гилянської академії, що зумови­ло подібність основних принци­пів управління, навчально-ви­ховного процесу. Зміст навчаль­них програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Московського універ­ситету. З 1740-х рр. на деякий час за закладом закріпилася назва “академія”. У Х. к. вивчали слов’яно-руську, церковносло­в’янську, латинську, грецьку, староєврейську мови, історію, географію, основи математики, катехізис, піїтику, рито­рику, фі­лософію, богослов’я, медицину. 1768 р. при Х. к. почали діяти додаткові класи, освітня програ­ма яких була зорієнтована на світські потреби. У них викла­дали німецьку та французьку мо­ви, математику, інженерну спра­ву, живопис, музику, архітектуру тощо. З відкриттям Харківського університету (1805) учні колегіу­му слухали природничі (ботаніку та фізику) та медичні універси­тетські курси. Х. к. мав велику бібліотеку, до якої увійшло книжкове зібрання С. Яворсько­го. У Х. к. був створений перший у Харкові церковний хор. Учні відвідували заняття видатних укр. композиторів А. Веделя, М. Кон­цевича, архітектора П. Ярослав­ського, художників І. Саблукова, В. Неминущого, Л. Калиновсько­го та ін. У Х. к. вчилися відомі діячі науки і культури, зокрема фізик В. Петров, перекладач М. Гнєдич, лікарі Г. Базилевич та Є. Мухін, письменники П. Ко­реницький, С. Писаревський, С. і В. Олександрови та ін. Серед викладачів Х. к. було багато лю­дей із широкими науковими ін­тересами і прогресивними педа­гогічними поглядами (Г. С. Ско­ворода, І. О. Двигубський та ін.). На поч. 19 ст. Х. к. поступово почав втрачати своє значення і внаслідок церковних реформ, які проводив уряд Російської імперії, Х. к. 1841 р. остаточно перетво­рився на духовну семінарію.

ХÁРКІВСЬКИЙ ПОЛК – адміністративно-територіальна і військова одиниця у Слобідській Україні в 2-й пол. 17 – 60-х рр. 18 ст. Створили його 1659−1660 рр. укр. селяни й козаки Правобе­режної та Лівобережної України, які з дозволу царського уряду переселилися у Слобідську Укра­їну. Розміщений на Муравському шляху, Х. п. захищав південні кордони Російської держави від грабіжницьких нападів крим­ських і ногайських татар. Адмі­ністративним центром Х. п. був Харків. Спочатку Х. п. займав територію від р. Бахмутки на Південний Схід до р. Мерлі на Північний Захід і від верхів’їв р. Уди на Північ до верхів’їв р. Орелі на Південь. У 1685 р. з Х. п. було виділено окремий Ізюмський полк. У 1732 р. в Х. п. було 135 населених пунктів, де жило 75 512 осіб., у т. ч. 5 871 вибор­ний козак і 15 322 кріпаки. У складі Х. п. було 18 сотень: Валківська, Дергачівська, Золо­чівська, Липець­ка, Люботинська, Мереф’янська, Огульцівська, Віль­шанська, Перекопська, Пересіч­нянська, Салтівська, Соколів­ська, Таранівська, Тишківська, 1 ша і 2-га Харківські, Хорошів­ська й Циркунівська. У 1664− 1665 рр. і 1667 р. полковником Х. п. був І. Сірко. Козаки Х. п. брали участь у Кримських похо­дах 1687 і 1689 рр., Азовських походах 1695−1696 рр., Північ­ній війні 1700−1721 рр., росій­сько-турецькій війні 1735−1739 рр. та Семилітній війні 1756−1763 рр. Під час селянської війни під ке­рівництвом Степана Разіна 1670−1671 рр. та Булавінського повстання 1707−1708 рр. козаць­ко-селянські маси Х. п. брали участь в антифеодальному русі. У зв’язку з тим, що царський уряд остаточно скасував козаць­ке самоврядування на Слобід­ській Україні, Х. п. 1765 р. було ліквідовано, а з частини козаків сформовано регулярний Харків­ський уланський полк. Виборних козаків було позбавлено козаць­ких привілеїв і разом з підпо­мічниками та козацькими під­сусідками перетворено на вій­ськових обивателів та обкладено подушною податтю. Територія Х. п. увійшла до складу Харків­ської провінції Слобідсько-Української губернії.

ХÁРКІВСЬКИЙ УНІВЕР­СИТÉТ − один із найстаріших і найвідоміших університетів в Україні. Перший університет на укр. землях, що входив до складу Російської імперії. Заснований 1805 р. з ініціативи відомого вченого і громадського діяча В. Каразіна (в 1999 р. універси­тету надано його ім’я). Харків­ський навчальний округ, на чолі якого було поставлено Х. у., охоплював 11 губерній та сім об­ластей Російської імперії. У складі університету було чотири фа­культети: юридичний, медич­ний, історико-філологічний та фізико-математичний. З початку свого існування Х. у. став знач­ним центром освіти й науки в Україні. Учені Х. у. були ініціа­торами створення, авторами, ре­дакторами, видавцями перших у підросійській Україні періодич­них видань: “Харьковский еже­недельник”, “Харьковский демо­крат”, “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, “Запорож­ская старина” та ін. У 2-й пол. 19 ст. університет став центром діяльності різних наукових това­риств, які виникли завдяки зу­силлям учених навчального за­кладу: Наукового товариства природодослідників (1869), Ме­дичного товариства та Товарис­тва фізико-хімічних наук (1873), Історико-філологічного товарис­тва (1876), Математичного това­риства (1879), Юридичного това­риства (1900) та ін. На базі факультетів університету були засновані навчальні заклади, які з часом стали самостійними освіт­німи центрами, зокрема Націо­нальна юридична академія, Ме­дичний університет, Педагогіч­ний університет, Інститут куль­тури, Економічний університет, Фармацевтична академія та ін. За час існування Х. у. закінчило понад 100 тис. осіб. Понад 50 випускників стали академіками та чл.-кор. академій наук бага­тьох країн. В університеті навча­лися та працювали видатні діячі науки та культури: математики і механіки Т. Осиповський, М. Ос­троградський, О. Ляпунов, В. Сте­клов, ботанік Н. Турча­нінов, бо­танік-географ А. Краснов, філо­логи І. Срезневський, О. Білець­кий, Л. Булаховський, фізики М. Ахієзер, Л. Ландау, Б. Веркін, астроном М. Барабашов, літера­турознавці Д. Овсянико-Кули­ковський, М. Сумцов, історики М. Костомаров, Д. Багалій, М. Дринов, А. Ковалевський, пра­вознавець М. Ковалевський, поет П. Гулак-Артемовський, письмен­ник О. Гончар, композитор М. Ли­сенко, художник Г. Семирад­ський та ін. Серед вихованців університету видатний біолог, лауреат Нобелівської премії, по­чесний член багатьох академій та наукових товариств І. Мечни­ков; президент Міжнародного астрономічного союзу, академік Національної АН США О. Стру­ве; директор Національного цен­тру наукових досліджень Фран­ції хімік М. Гайсинський та ін. Почесними докторами і почес­ними членами Х. у. свого часу були обрані М. Грушевський, І. Франко, Й.-В. Гете, Л. Толстой та ін. 1907 р. в Х. у. уперше в Російській імперії визначний укр. фольклорист і етнограф М. Сум­цов прочитав університетську лекцію укр. мовою.

Нині Х. у. – великий науко­вий та освітній центр. На 20 факультетах навчається понад 12 тис. студентів, які оволодіва­ють знаннями з 34 спеціально­стей. В університеті працює близько 2 тис. викладачів та наукових спеціалістів, зокрема 200 докторів наук, професорів, 800 кандидатів наук, доцентів. До складу університету входять два науково-дослідні інститути – хімії та біології, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, нау­кова бібліотека (понад 3 млн т.). Х. у. підтримує тісні наукові та культурні зв’язки із 23 навчаль­ними закладами Європи, Амери­ки, Азії, Африки та Австралії.



ХÁРКІВСЬКО-КBЇВСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРBСТВО – підпільна організація революцій­но-демократичного спрямуван­ня, що існувала в Харкові 1856−1860 рр. Зародком това­риства став гурток студентів Харківського університету, за­снований на поч. 1856 р. Я. Бек­маном, М. Муравським, П. Єфи­менком і П. Завадським. До гуртка входили також В. Івков, О. Тищинський, К. Хлопов, В. Пор­тугалов, І. Марков, А. Савельєв. Члени гуртка займалися напи­санням і розповсюдженням лис­тівок – політичних памфлетів із гострою критикою царсь­кого уряду. Паралельно існував гур­ток під назвою “Пасквільний комітет”, учасники якого (сту­денти – брати М. і В. Раєвські, О. i Є. Маркови, М. Абаза) у своїх сатиричних творах (пасквілях) викривали свавілля місцевих урядовців та університетської адміністрації. 13.XII.1856 р. на спільних зборах обох гуртків було прийнято рішення про їх об’єднання та створення таємно­го товариства. Було розроблено статут товариства (не зберігся), обрано президента (М. Раєвський, згодом – Я. Бекман), визначено кінцеві цілі (політичний перево­рот, ліквідація самодержавства та кріпацтва, встановлення демо­кратичної респуб­ліки) і най­ближчі практичні завдання (під­готовка суспільства до повстан­ня поширенням ліберальних ідей, створення широкої конспіратив­ної організації). 1857 р. у това­ристві налічувалося 40 членів. Видавало рукописний журнал “Свободное слово”, 1857 р. роз­повсюдило у Харкові дві рево­люційні відозви. Для поширення опозиційних настроїв серед сту­дентства, підготовки нових чле­нів до вступу в організацію для прикриття було створене Літе­ратурне товариство. У травні− червні 1858 р. більшість членів за участь у студентських заво­рушеннях у Харківському уні­верситеті, спрямованих проти сваволі адміністрації, було ви­ключено з університету. В 1858− 1859 рр. 11 членів товариства (зокрема, Я. Бекман, М. Мурав­ський) вступили до Київського університету і, перенісши туди головний осередок організації, продовжили революційну діяль­ність. Наприкінці 1859 р. това­риство об’єднувало близько 100 членів. Під його впливом пере­бувала частина студентської мо­лоді та демократичної інтеліген­ції у Москві, Петербурзі, Кур­ську, Одесі, Херсоні та ін. міс­тах. Члени товариства підтриму­вали зв’язок із О. Герценом, пу­блікувалися у його виданнях, роз­повсюджували заборонені твори О. Герцена, П. Лаврова, М. Чер­нишевського, Т. Шевченка, влас­ні прокламації, зокрема й укр. мовою. Товариство продовжува­ло видання рукописного журна­лу “Свободное слово” та орга­нізувало випуск часопису “Глас­ность” у Харкові. Спільно зі сту­дентами-українофілами (М. Дра­гомановим, В. Береншта­мом, А. Свидницьким та ін.). 1859 р. заснувало у Києві перші в Росії недільні школи для дорослих. На поч. 1860 р. товариство було викрито, 22 члени заарештовано. Слідство велося у Харкові, потім – у Петербурзі. Заарештовані зуміли переконати слідчих, що товариство припинило свою діяльність ще 1857 р., і справу вирішили в адміністра­тивному порядку: п’ятьох осіб (заснов­ників та В. Івкова) відправлено на заслання, решта покарані сим­волічно або виправдані. Най­діяльніші члени товариства про­довжували роботу і на засланні: розповсюджували заборонену лі­тературу, засновували недільні школи, встановлювали і підтри­мували зв’язки з однодумцями. На поч. 1860-х рр. одні з них приєдналися до укр. “Громад” (П. Єфименко, О. Тищинський), інші увійшли до складу загаль­норосійської таємної революцій­но-демократичної організації “Земля і воля” (Я. Бекман, С. Ри­маренко, М. Муравський, В. Пор­тугалов).

ХЕРСÓНСЬКА ГУБÉРН­СЬКА ВЧÉНА АРХÍВНА КО­МÍСІЯ – заснована 12.VI.1898 р. Збирала документальні матеріа­ли, приділяла увагу охороні та реставрації пам’яток старовини, проводила археологічні розкоп­ки на території Херсонщини. Комісія підтримувала зв’язки майже з усіма археологічними установами Росії. Існувала до 1910 р.

ХЛІБОРÓБ” – 1) перший часопис укр. мовою у підросій­ській Україні. Виходив з 25.XI до поч. грудня 1905 р. Видавався без дозволу влади на кошти Лубенської укр. громади. За від­повідального редактора підпи­сувався М. Шемет, фактичним редактором був депутат Держав­ної думи від Полтавщини В. Ше­мет. Епіграфом газети стало гас­ло “Селяни всієї України, єднай­теся”. У “Х.” подавалася інфор­мація про селянські виступи, огляд укр. життя, оцінки Мані­фесту 17.Х.1905 р., Переяслав­ської угоди 1654 р. Деякі статті з’являлися у вигляді листівок. Газета мала самостійницьку, на­ціонал-радикальну орієнтацію. Тираж “Х.” становив 5 тис. примірників. У грудні 1905 р. за розпорядженням російського уряду видання було закрите;



2) укр. часопис, що видавав­ся у Галичині з квітня 1891 р. по вересень 1895 р. Виходив двічі на місяць. Відіграв помітну роль у поширенні ідей Русько-укр. радикальної партії, політичній та правовій просвіті широких верств укр. населення. Редакторами “Х.” були І. Франко (1891); І. Гараси­мович (1891−1892); Северин Да­нилович (1892−1895; з перерва­ми); М. Павлик (1893−1894). Ви­ходив у Львові, пізніше продов­жував друкуватися в Коломиї. Редактори “Х.”, переважна час­тина дописувачів і передплат­ників були членами радикальної партії, що визначало ідеологічне спрямування часопису. Основна увага в “Х.” приділялася суспіль­но-політичній та правовій про­блематиці. У часописі постійно публікувалися популярні статті з правничої тематики, в яких роз’яснювалися законні права та свободи громадян, шляхи їх реалізації та захисту; інформація про віча та резолюції, які були прийняті на них. Серед авторів “Х.” були М. Драгоманов (опуб­лікував у часописі праці “Віра в громадські справи”, 1892 р.; “Про братства хрестителів або баптис­тів на Україні”, 1893), І. Франко (“Спілки рільничі, 1891 р.; “Іван Наумович”, 1891 р.; “Іван Ви­шенський. Руський писатель ХVІІ віку”, 1892 р. та ін.), К. Трильовський, І. Гарасимович, В. Стефаник, Л. Мартович та ін. Номери “Х.” неодноразово кон­фісковувалися владою. “Х.”, як для тогочасного періодичного видання, мав значну кількість передплатників (1891 р. – понад 200).

ХЛОПОМÁНСТВО – рух укр. інтелігенції поч. 60-х рр. 19 ст. за “зближення” із селянством. Початок Х. поклала група сту­дентів Київського університету: В. Б. Антонович, Т. Р. Рильський, Б. С. Познанський, К. П. Михаль­чук, П. Г. Житецький та ін. Хло­помани були активними учасни­ками київської “Громади”. При­бічники Х. були і в ін. укр. містах, зокрема в Чернігові, Полтаві й Харкові. Переважна більшість хлопоманів займалася культурно-освітньою діяльністю, вивчала побут, звичаї, поетичну творчість укр. народу. Їхня діяльність викликала підозру з боку місцевої влади. У 1863 р. у зв’язку з репресіями царизму діяльність хлопоманів та їхніх гуртків (“громад”) припинилася. Хлопомани – польський термін для означення се­лянства; згодом цю презирливу назву перебрали самі адепти “любові до простого укр. народу”. Цей рух під впливом соціально-революцій­них ідей Заходу (П. Прудон, Л. Бланкі) та демократичного на­родництва ви­ник серед студентів Київського університету, які по­ходили з по­лонізованих шляхет­ських родин. Усвідомивши, що належить служити “народу, се­ред якого живеш”, вони вийшли з польських студентських органі­зацій і заснували укр. громаду. Рух Х. мав також вплив на мо­лодь Лівобережжя, зокрема Хар­кова, Полта­ви, Чернігова й Одеси та ін. міст. Ідеологом руху був В. Антонович, який сформу­лював його основні програмні засади. Відповідаючи на вису­нуті поляками звинувачення у зраді й переході на чужий бік, він відкидав со­ціальний порядок польської знаті та єзуїтство як чужі “духові нашого народу і шкідливі для його життя”, закли­кав сучасників полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до на­родності, колись покинутої пред­ками, і спокутувати гріхи своїх батьків щодо народу активним служінням йому. Обороняючись перед закидами, що українці співпра­цюють із російськими ре­волю­ціонерами, хлопомани опу­блікували в “Современной лето­писи” (т. 11, 1862) спростування під назвою “Отзыв из Киева”. У статті, під якою стояв 21 підпис, вони відкидали революційні методи боротьби і єдиною своєю метою проголошували просвіту народу. Хлопомани також запе­речували звинувачення в сепара­тизмі, оскільки не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що у своїй більшості неграмотне селянство не готове до спри­йняття цієї ідеї. Обережне став­лення до тодішньої влади і переконання, що політичним діям повинен передувати освіт­ній і культурний прогрес, спри­чинилися до підкреслення апо­літичної природи їхнього руху. Щоб уникнути підозри в револю­ційній діяльності, хлопомани діяли чітко в межах закону. З 1859 р. вони були активними членами київської “Громади”, допомагали засновувати недільні школи, співпрацювали з журна­лом “Основа”. Під час літніх ка­нікул організовували мандрівки Україною, відомі як “ходіння в народ”, щоб пізнати край та його людей. Хлопомани були неспра­ведливо звинувачені російськи­ми реакційними колами у полі­тичній участі в польському по­встанні 1863−1864 рр. Репресії російської влади змусили Хлопо­манів припинити свою діяль­ність. Проте вони продовжували брати активну участь у роботі київської “Громади”, займалися культурно-просвітницькою діяль­ністю, але вже без організацій­ного оформлення.

ХМЕЛЬНBЦЬКИЙ Богдан (Зіновій) Михайлович (бл. 1595− 6.VІІІ.1657) – гетьман України, видатний державний діяч і полководець. Нар., ймовір­но, в Чигирині. Його батько Михайло Хмельницький, дрібний укр. шляхтич, був на службі у маг­натів – спочатку в С. Жолкев­ського, потім у Я. Да­ниловича, а пізніше обіймав посаду чигирин­ського підстарости. Мати Х. бу­ла козачкою. Дитячі та юнацькі роки X. припали на період під­несення визвольного руху укр. народу проти польських загарб­ників і турецько-татарської агре­сії. Х. здобув освіту в єзуїтській колегії у Львові. Крім рідної укр., він добре знав латинську і польську мови, вільно говорив по-турецьки, розумів по-татар­ськи, мав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції та ін. наук. З юнацтва був обізнаний з військовою справою. У 1620 р. разом із батьком брав участь у поході польського війська під прово­дом коронного гетьмана С. Жолкевського на Молдавію проти турків. У жовт­ні 1620 р. у битві під Цецорою його батько загинув, а сам Х. потрапив у турецький полон, де, за його словами, “лютої неволі два роки зазнав”. Після повер­нення з полону Х. вступив до козацького реєстрового війська і брав участь у козацьких походах на татар і турків, у селянсь­ко-козацьких повстаннях 1630, 1632, 1637 рр. У 1637 р. Х. обіймав посаду військового писаря реє­стрового війська, але після по­разки повстання 1637 р. поль­сько-шляхетська влада усунула його з цієї посади і призначила чигиринським сотником. У скла­ді депутації козацької старшини Х. 1638 р. їздив до Варшави, щоб подати королю петицію про повернення реєстровому козацт­ву привілеїв, скасованих Орди­нацією 1638 р. В 40-х рр. 17 ст. X. був козацьким діячем, добре відомим за межами України. Ко­ли у французького уряду виник­ла потреба запросити укр. коза­ків узяти участь у війні проти іспанських Габсбургів, фран­цузький посол при польському дворі де Брежі рекомендував Х. тодішньому правителеві Франції кардиналові Мазаріні як “дуже здібного пол­ко­водця”. У березні 1645 р. X. відвідав Францію і вів переговори з французьким уря­дом про вступ козаків на вій­ськову службу. За деякими дани­ми, у жовтні 1645 р. Х. на чолі козаків (від 2 до 2,5 тис. осіб) брав участь у битві під Дюнкер­ком. Середина 40-х рр. 17 ст. була поворотним пунктом у діяльності X. Саме тоді він почав підготовку до повстання проти польсько-шляхетського пануван­ня в Україні, використавши спри­ятливу міжнародну ситуацію (ослаблення європейських дер­жав та шляхетської Польщі в Тридцятилітній війні 1618− 1648 рр., турецька загроза Вене­ції) і напружене внутрішнє ста­новище шляхетської Польщі, зумовлене посиленням визволь­ної боротьби в Україні після поразки селянсько-козацьких по­встань 1637−1638 рр. та загос­тренням суперечностей між ко­ролівською владою і магнатами. Х. восени 1647 р. скликав таємну нараду своїх однодумців, де висунув план повстання, за яким також пере­дбачалося звернутися по допомогу до Росії й укласти воєнний союз із Кримом. За­арештований за наказом О. Ко­нецпольського, Х. був узятий друзями на поруки. В грудні 1647 р. в супроводі невеликого загону козаків він утік на Запорізьку Січ. У січні 1648 р. під проводом Х. на Запоріжжі вибухнуло повстання, яке покла­ло початок Визвольній війні укр. народу 1648−1657 рр. проти шляхетської Польщі.

Запорожці обрали Х. гетьма­ном. X. насамперед ужив заходів для поширення повстання на все Придніпров’я. Він звернувся до укр. народу з універ­салами, в яких закликав боротися проти гнобителів. Щоб убезпечити Україну від нападів кримських татар, Х. у лютому 1648 р. уклав воєнний союз із Кри­мом. Хан послав на допомогу козакам шеститисячний загін на чолі з пере­копським мурзою Тугай-беєм. Для придушення повстан­ня коронний гетьман М. По­тоцький направив на Запоріжжя загін польської шляхти та загін реєстрових козаків. Обидва заго­ни мали з’єднатися біля фортеці Кодак і звідти наступати на Січ. У квітні 1648 р. козацьке військо (2 тис. осіб) на чолі з X. виру­шило із Запоріжжя на Чигирин. Довідавшись про наближення за­порожців, загін реєстрових коза­ків у Кам’яному Затоні повстав і перейшов на бік повстанців. У Жовтоводській і Корсунській битвах 1648 р. козаки розгроми­ли польське військо. Після пере­моги на Жовтих Водах і під Корсунем всенародне повстання охопило Правобережну і Лівобе­режну Україну. 8(18).VІ.1648 р. Х. відправив царю Олексію Ми­хайловичу лист із проханням прийняти Україну під владу Ро­сії і надати їй військову допо­могу. Визволивши Лівобережну і значну частину Правобережної України від польських загарбни­ків, селянсько-козацьке військо під проводом Х. розгромило в Пилявецькій битві 1648 р. велике польсь­ко-шляхетське військо і рушило у визвольний похід на західноукр. і білоруські землі. Зломивши опір ворога, восени 1648 р. після тритижневої облоги Львова селянсько-козацьке вій­сько на чолі з Х. розгорнуло наступ на Польщу й оточило м. Замостя. У листопаді 1648 р. новообраний король Ян ІІ Кази­мир змушений був укласти пере­мир’я з X., визнати його геть­маном, пообіцявши повернути козакам привілеї, й оголосити амністію всім учасникам пов­стання. Межею між обома сторо­нами було визначено р. Случ. Територію на схід від неї було фактично віддано під владу стар­шинської адміністрації на чолі з X. 14(24).ХІ.1648 р. Х. зняв облогу Замостя і 23.ХІІ.1648 (2.І.1649 р.) на чолі козацького війська урочисто вступив до Києва. У січні 1649 р. Х. від­правив до Москви свого посла С. Мужиловського з проханням прийняти Україну під владу царя і допомогти в боротьбі проти Польщі. Царський уряд погодив­ся подавати Україні диплома­тичну, економічну й військову допомогу. В лютому 1649 р. в Переяславі почалися переговори з польськими комісарами. Не домігшись від Х. поступок, шля­хетська Польща весною 1649 р. відновила воєнні дії. Проте вели­ке польсько-шляхетське військо, яке на чолі з Яном ІІ Казимиром з’яви­лося на Волині, зазнало під Зборовом поразки. Воно вряту­валося від повного розгрому лише через зраду кримського ха­на Іслама-Гірея ІІІ, який, погро­жуючи перейти на бік шляхет­ської Польщі, примусив X. під­писати Зборівський договір 1649 р. Під час Народно-визвольної війни 1648−1657 рр. Х. виявив таланти полководця, державного діяча і дипломата. Він особисто доклав великих зусиль, щоб організувати військове та адміні­стративне управління в Україні. Прагнучи зміцнити зовнішньо­політичне становище України, Х. використовував суперечності між Туреччиною, Кримом та Поль­щею, між Польщею і Трансиль­ванією. У сфері внутрішньої по­літики Х. намагався дещо осла­бити гострі соціальні супереч­ності, виступав за дальше збіль­шення козацького реєстру.

У 1650 р. шляхетська Польща почала схиляти молдавських феодалів до воєнного союзу, спрямованого проти України. Щоб забезпечити фланг з боку Молдавії, X. влітку 1650 р. послав туди військо і змусив молдавського господаря В. Лу­пула укласти союзний договір з Україною. У 1651 р. значні сили польських і литовських військ вторглися в Україну. В Бере­стецькій битві 1651 р. через зраду кримського хана Іслама-Гірея ІІІ селянсько-козацьке вій­сько зазнало поразки. У липні 1651 р. військо Я. Радзивілла захопило Київ. Унаслідок воєн­них невдач Х. змушений був укласти зі шляхетською Поль­щею Білоцерківський договір 1651 р. Внутрішнє становище України значно ускладнилося. Посилилися переслідування на­селення польськими панами, почався голод. Щоб полегшити свою долю, тисячі селян і козаків із сім’ями переходили через ро­сійський кордон, оселялися у Слобідській Україні та ін. місце­востях Російської держави. Цар­ський уряд, зацікавлений у коло­нізації південно-східних окраїн Російської держави, всіляко зао­хочував переселенців, роздавав їм землі, надавав господарську допомогу, визнавав за ними права вільних людей і привілеї на козацьке самоврядування. Після поразки під Берестечком селянсько-козацьке військо на чолі з Х. почало готуватися до війни проти шляхетської Поль­щі. У травні 1652 р. козацькі полки на чолі з Х. рушили на Mолдавію, щоб примусити В. Лу­пула, який перейшов на бік Польщі, відновити союз з Укра­їною. На Поділлі козацьким полкам спробували заступити дорогу польські добірні війська (понад 30 тис. осіб) під коман­дуванням коронного гетьмана М. Калиновського, але в Батозь­кій битві 1652 р. їх було роз­громлено. Вступ козаків у Мол­давію примусив В. Лупула розір­вати зв’язки з Польщею і вста­новити дружні відносини з Укра­їною. На поч. вересня 1653 р. в Молдавії під час оборони Сучави загинув син Х. – Тиміш. Восени 1653 р. велике польське військо на чолі з королем Яном ІІ Кази­миром розгорнуло наступ на Поділля, але під Жванцем його оточили козацькі полки Х. і заго­ни кримських татар.

Земський собор 1653 р. у Москві ухвалив постанову при­йняти Україну до складу Росій­ської держави та оголосити вій­ну Польщі й Литві. Довідавшись про це, кримський хан Іслам-Гірей ІІІ у грудні 1653 р. під­ступно, без участі Х., уклав з Яном ІІ Казимиром сепаратне перемир’я. Зрада Іслама-Гірея ІІІ врятувала польське військо від розгрому. Після припинення воєн­них дій Х. наприкінці грудня 1653 р. виїхав до Переяслава, щоб узяти участь у козацькій раді, скликаній для того, щоб ухва­лити акт возз’єднання України з Росією.

1654 р. Росія почала війну проти Польщі за возз’єднання західноукр. і білоруських земель. У 1655 р. російсько-укр. військо під командуванням російських воєвод Г. Г. Ромодановського, В. В. Бутурліна і гетьмана Х. ви­зволило майже всю Східну Гали­чину. Але загострення відносин зі Швецією змусило Росію уклас­ти зі шляхетською Польщею Віленське перемир’я 1656 р. Навесні 1656 р. гетьман тяжко захворів. Х. помер у Чигирині. 25.VІІІ (4.ІХ).1657 р. його похо­вали в Іллінській церкві в Субо­тові. Укр. народ шанує пам’ять свого великого сина. Х. присвя­чено багато народних дум, істо­ричних пісень, переказів. Діяль­ність Х. відображено у творах укр. письменників Т. Г. Шевчен­ка, Є. П. Гребінки, І. Я. Франка, М. П. Старицького. Коштами передової громадськості в Києві 1888 р. встановлено X. пам’ят­ник роботи скульптора М. Й. Ми­кешина.



ХМЕЛЬНBЦЬКИЙ Михай­ло (р. н. невід. − жовтень 1620) – чигиринсь­кий підстароста, бать­ко Б. Хмельницького. Походив із дрібної укр. православної шлях­ти. За молодих років служив у маєтках польських магнатів С. Жолкевського, потім Я. Дани­ловича осадчим (засно­вником нових слобід), писарем та на ін. адміністративних посадах, піз­ніше був чигиринським підста­ростою, купив хутір у с. Субо­тові, заснував поблизу Чигирина власну слободу Новосільці (нині с. Но­воселиця Чигиринського р ну Черкаської обл.). За деяки­ми даними, Х. певний час був сотником Запорізького війська. На початку польсько-турецької війни 1620−1621 рр. брав участь у поході польського війська на Молдавію, очолюючи загін охо­чих (найманих) стрільців. Поліг у Цецорській битві 1620 р.

ХМЕЛЬНBЦЬКИЙ Тиміш Богданович (1632−15.ІХ.1653) – діяч Визвольної війни 1648− 1657 рр., старший син Б. Хмель­ницького. Вперше про нього в історичних джерелах згадано у зв’язку з переговорами Б. Хмель­ницького з кримським ханом Ісламом-Гіреєм ІІІ у лютому− березні 1648 р. про спільну бо­ротьбу проти Польщі. За угодою з Кримським ханством Тимоша залишили в Бахчисараї як залож­ника. З 1648 р. він був чиги­ринським сотником, брав участь із батьком у походах на Гали­чину 1648 р., під Зборів 1649 р. В боях виявив себе відважним і хоробрим воїном. Ім’я Х. пов’я­зане головним чином із молдав­ськими походами Б. Хмельниць­кого 1650 і 1652 рр. Унаслідок козацьких походів на Молдавію молдавський господар В. Лупул розірвав воєнний союз із Поль­щею і підписав угоду, за якою погодився подавати допо­могу Україні проти Польщі, сплатити контрибуцію та віддати заміж за Х. свою дочку Розанду. Союз Молдавії з Україною викликав невдоволення і побоювання з боку трансильванського князя Юрія ІІ Ракоці і волоського го­сподаря М. Бессараба. З’єднав­шись із Георгіцою Стефаном, який претендував на молдав­ський трон, вони почали війну проти В. Лупула. На допомогу В. Лупулові Х. двічі (1652 і 1653) ходив походами в Молда­вію. Наприкінці квітня 1653 р. укр. козаки розгромили ворогів під Яссами. Однак Юрій ІІ Рако­ці та М. Бессараб при підтримці Польщі знову захопили Ясси й змусили В. Лупула відступити до м. Сучави. За наказом батька Х. із невеликим загоном козаків прорвався до Сучави, де під час героїчного захисту фортеці 2(12).ІХ.1653 р. був смертельно поранений. Поховано Х. у Су­ботові.

ХМЕЛЬНBЦЬКИЙ Юрій Богданович (бл. 1641−1685) – гетьман України (1657, 1659− 1663), гетьман Правобережної України (1677−1681, 1685), мо­лодший син Б. Хмельницького, одна з найтрагічніших постатей в історії України. Нар. на хуторі Суботові (нині Чигиринський р-н Черкаської обл.) Деякий час на­вчався у Києво-Могилянській колегії. На поч. квітня 1657 р., під час тяжкої хвороби Б. Хмель­ницького, на старшинській раді за участю представників міст Х. проголошено гетьманом Украї­ни. Після смерті Б. Хмель­ниць­кого рішення старшинської ради затвердила в кінці серпня 1657 р. козацька рада в Чигирині. Але, оскільки X. був ще молодим і вчився у Києво-Могилянській колегії, І. Вигов­ський домігся проголошення себе гетьманом. Коли ж 1659 р. Виговський утік до Польщі, козацька рада в Пере­яславі за наполяганням царсько­го воєводи Трубецького знову обрала гетьманом України Х. Слабохарактерний юнак швидко потрапив під вплив пропольськи налаштованої старшини та після невдач російсько-укр. військ у боях під Любаром, Чудновим і Слободищем під тиском стар­шинського угруповання прополь­ської орієнтації уклав з поль­ським урядом Слободищенський трактат 1660 р., за яким Україна розривала союз із Росією і під­порядковувалася Польщі. Але польським магнатам та угрупо­ванню козацької старшини ці­ною великих зусиль вдалося підпорядкувати собі лише Пра­вобережну Україну (без Києва). В результаті народних повстань проти польських загарбників X. на поч. 1663 р. змушений був відмовитися від гетьманства і постригтися в ченці під ім’ям Гедеона. Новий ставленик шля­хетської Польщі правобережний гетьман П. Тетеря звинуватив X. у зраді. В 1664 р. польський уряд заарештував та ув’язнив X. у Марієнбурзькій фортеці. Звіль­нившись із ув’язнення, X. жив в Уманському монастирі. В 1673 р. його захопили в полон кримські татари і відправили в Констан­тинополь, де він перебував в одному з православних грецьких монастирів на посаді архіман­дрита. Однак на цьому політичні нещастя безталанного сина вели­кого батька не скінчилися. Роз­почавши широкомасштабний на­ступ на Україну, султанський уряд вирішив використати попу­лярне в народі ім’я Б. Хмель­ницького, щоб з допомогою його сина утвердитися в Правобереж­ній Україні. Під час Чигирин­ських походів 1677 і 1678 рр. уряд проголосив X. “гетьманом”. Він остаточно перетворився на турецьку маріонетку, слухняно санкціонуючи набіги татарських загонів на Лівобережжя. Після поразки турецько-татарських військ під Чигирином турки за­лишили в Немирові X., назвавши його “князем Малоросійської України” і надавши йому на до­помогу турецькі і татарські вій­ська. Коли спроби турецько-татарських агресорів придушити всенародний рух зазнали краху, султанський уряд 1681 р. позба­вив X. “гетьманства”. У 1685 р. його вдруге було призначено “гетьманом України”. Але через півроку з невідомих історикам причин турецький уряд наказав стратити Х. в Кам’янці-Поділь­ському.

ХОДÍННЯ В НАРÓД” – рух різночинно-демократичної інтелігенції в село (пізніше на фабрики і заводи) в 70-х рр. 19 ст. для пропаганди серед на­роду. Навесні і влітку 1874 р. почалося масове “Х. в н.”, яке охопило, за офіційними даними, 37 губерній Європейської Росії, в т. ч. майже всі губернії Украї­ни. Народники розраховували підняти селянство на революцію. Не розуміючи класової природи селянства, його життя, побуту, народники не змогли встановити контакт із селянами, подолати їхні царистські ілюзії. Селяни не підтримали народників, а в окре­мих випадках повідомляли про їхню пропагандистську діяль­ність місцеву поліцію. На кінець 1874 р. понад тисячу пропаган­дистів-народників було заареш­товано. За “процесом 193-х” (1877−1878) найактивніших із них засуджено до каторги і за­слання. “Х. в н.” зазнало невдачі. Після цього народники перегля­нули свої методи роботи із селянством, змінили тактику. Народницька інтелігенція, вірячи в революційну природу селян­ства і можливість підняти його на збройний виступ проти само­державства, розглядала цей захід як етап підготовки селянської революції в Росії. Ідея “Х. в н.” була висловлена О. Герценом 1861 р. в журналі “Колокол”. Намагання зблизитися з народом як програмне завдання розгляда­ли й інші представники народ­ницького руху (учасники “Землі і волі”, долгушинці та ін.). У 1870-х рр. необхідність “Х. в н.” підтримували у своїх роботах П. Лавров, М. Бакунін. Масова підготовка до “Х. в н.” розпоча­лась восени 1873 р. В народ­ницьких гуртках ішов збір селян­ського одягу, вивчалися селян­ські ремесла, визначалися мар­шрути руху народників. Було за­готовлено значну кількість про­пагандистської літератури. Особ­ливо активно підготовка до “Х. в н.” проходила в 1873−1874 рр. у “Київській комуні”, члени якої сподівалися підняти на револю­ційний виступ укр. селянство. Навесні 1874 р. сотні народників рушили в село. Рух охопив 37 губерній Російської імперії, зо­крема всі укр. губернії. Народни­ки діяли у Київській, Харківській і Чернігівській губерніях, а та­кож на Правобережжі та Півдні. Найактивнішу діяльність розгор­нули учасники трьох гуртків – “жебуністів”, “Київська комуна” та одеських “чайковців”. Пропа­гандисти закликали відбирати у поміщиків землю, відмовлятися від сплати викупних платежів, говорили про підготовку народ­ного повстання, поширювали різні популярні книжечки (деякі з них друкувались укр. мовою), які містили заклики до револю­ції. Теоретично народницький рух базувався на ідеї “общинно­го соціалізму” (народники вва­жали сільську общину елемен­том майбутнього демократично­го суспільства, для встановлення якого необхідно було ліквідува­ти поміщиків і царську владу). Однак під час пропаганди на­родники не дотримувалися єди­ної програми. До кінця 1874 р. основні сили народників були розгромлені, хоча рух продовжу­вався і в 1875 р. Активних учас­ників “Х. в н.” було засуджено за “процесом 193-х”. Усього з 1873 до поч. 1879 рр. до відповідаль­ності за революційну пропаганду притягнуто 2 564 особи. Най­більш активними учасниками цього руху були В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, бра­ти В. і С. Жебуньови, С. Кова­лик, С. Кравчинський, М. Му­равський, С. Перовська та ін. У 2-й пол. 1870-х рр. народники змінили тактику роботи серед селянства у формі організованих “Землею і волею” поселень у сільській місцевості.

ХОЛÓДНИЙ ЯР – урочище в лісі поблизу м. Чигирина (Чер­каської обл.). Пересічений запа­динами і горбами, вкритими густим лісом, Х. Я. для навко­лишнього населення був у давні часи надійним захистом від нападів кримських татар і ка­ральних загонів литовських і польських загарбників. У 18 ст. в Х. Я. (поблизу Мотронинського Троїцького монастиря) збирали­ся селяни-втікачі та запорожці. Вони створювали гайдамацькі загони для збройної боротьби проти гніту польських понево­лювачів. Зокрема, у 30-х рр. 18 ст. Х. Я. був опорною базою гайда­мацьких загонів, які очолювали М. Грива та І. Жила. В 40 х рр. 18 ст. в Х. Я. перебував загін, яким керував Г. Голий. Навесні 1768 р. виступом із Х. Я. гай­дамацького загону під проводом М. Залізняка почалося у Право­бережній Україні велике анти­феодальне повстання – Коліїв­щина. Героїчній боротьбі гайда­маків проти польського гноблен­ня Т. Г. Шевченко присвятив вірш “Холодний Яр” (1845).

ХОТКÉВИЧ Гнат Мартино­вич (псевд. – Гнат Галайда, Георгій Хвилинський та ін.; 19(31).XII.1877−8.X.1938) – укр. письменник, мистецтвознавець, музикант, актор, режисер, діяч національного руху. Нар. у Харкові. 1900 р. закінчив Харків­ський технологічний інститут (інженер-технолог). Під час нав­чання брав участь у заходах Укр. студентської громади, студент­ських виступах 1899 р., за що був тимчасово виключений з інституту. В наступні роки був одним із лідерів укр. культур­ницького руху у Харкові, прово­див нелегальну роботу. Відіграв визначну роль у відродженні кобзарського мистецтва. 1902 р. організував виступ кобзарів і лірників на ХІІ археологічному з’їзді в Харкові. Був засновни­ком і керівником аматорських укр. театрів на Харківщині: се­лянських у Дергачах (1895), Печенігах (1900) та першого ро­бітничого у Харкові (1901). На поч. 20 ст. разом із Д. Анто­новичем, Б. Камінським, О. Кат­ренком створив у Харкові видав­ничу спілку під колективним псевдонімом “Вс. І. Гуртом”, яка випустила 14 творів Т. Шев­ченка, І. Франка та ін. Заснував і очолив видавничу укр. комісію при Харківському товаристві грамотності. Літературну діяль­ність розпочав 1897 р. (оповідан­ня “Грузинка” у львівському журналі “Зоря”). 1902 р. у Хар­кові вийшла перша збірка творів Х. під назвою “Поезії в прозі”. Згодом багато друкувався в укр. літературних альманахах і часо­писах (“Літературно-науковий вісник”, “Рідний край”, “Рада”, “Село” та ін.). Твір Х. “Дума про похід ситого князя Оболенського на голодних селян” – гостра політична сатира на тогочасну харківську владу – поширювала­ся в нелегальних виданнях Рево­люційної укр. партії. Під час ро­сійської революції 1905−1907 рр. Х. став організатором і головою Центрального організа­ційного (страйкового) комітету Харків­сько-Миколаївської залізниці, був обраний делегатом Всеросій­ського з’їзду залізничників. Під час грудневого повстання 1905 р. перебував у Москві, після при­душення якого в січні 1906 р. змушений був емігрувати до Га­личини. В с. Красноїлові (нині Івано-Франківська обл.) органі­зував Гуцульський театр, з яким багато гастролював по Галичині, Буковині та Польщі. 1912 р. по­вернувся у Наддніпрянську Україну. Був заарешто­ваний у справі “Люботинської республі­ки” 1905 р., згодом звільнений “за недоведеністю злочину”. 1913 р. редагував журнал “Віс­ник культури і життя”. У роки Першої світової війни очолював літературно-науковий відділ Укр. товариства ім. Г. Квітки-Осно­в’яненка у Харкові. Наприкінці березня 1916 р. Х. як “особливо шкідливого елемента” вислано за межі України: до Бєлгорода, потім – до Воро­нежа. У березні 1917 р. очолив Укр. організацій­ний комітет у Харкові, у квітні 1917 р. увійшов до складу Укр. губернської ради. Згодом відій­шов від політичної діяльності. Був організатором і викладачем учительських курсів з україно­знавства у Харкові, працював в архіві. В 1920 – на поч. 1930-х рр. викладав укр. літературу в зоо­веттехнікумі. З 1926 р. вів клас бандури в музичному інституті в Харкові. 1927 р. займався органі­зацією Державної капели банду­ристів ім. Т. Шевченка. 23.II.1938 р. Х. був заарештований, звинува­чений у шпигунстві, створенні контрреволюційних націоналістич­них організацій. За постановою “трійки” страчений 8.X.1938 р. у під­валі харківського управління НКВД. Реабілітований 11.V.1956 р.

Х. належать збірки оповідань: “Життєві аналогії” (1903, 1928), “Гірські акварелі”, “Гуцульські образки” (1914, 1915, опубл. 1931). Спеціально для Гуцуль­ського театру Х. написав п’єси “Довбуш” (1909), “Гуцульський рік” (1910), “Непросте” (1911), “Антін Ревізорчук” та “Прахти­кований жовнір”. Вершиною прозової творчості Х. стала ліри­ко-романтична повість “Кам’яна душа” (1911). Х. – ав­тор творів на історичну тематику – драм “О полку Ігоревім” (1926) і “Рогнідь”, роману “Берестечко” та тетра­логії “Богдан Хмель­ницький” (1929). Здійснив пере­клади укр. мовою окремих творів В. Шекспіра, Ф. Шиллера, Ж.-Б. Мольєра, В. Гюго, Каліда­си та ін. Написав низку музич­них творів – “Гуцульська сюїта”, “Репертуар для бандури”, ро­манси і хори на слова Т. Шев­ченка, І. Франка, Лесі Українки, Я. Щоголіва, П. Тичини, ін. пое­тів. Йому належать наукові роз­відки і навчальні посібники в галузі історії та мистецтвознав­ства: “Богдан Хмельницький” (1909−1910), “Гетьман Іван Ма­зепа” (1917), “Історія України для шкіл” (1918), “Кооперація в Галичині” (1918), “Григорій Са­вич Сковорода” (1920), “Народ­ний і середньовічний театр у Га­личині” (1924), “Театр 1848 року” (1932), “Музичні інструменти українського народу” (1930) та ін. Створив “Підручник гри на бандурі” (1907) та перший само­вчитель гри (1929−1930).



ХОТОВBЦЬКИЙ Степан Хомич (1796−11.ІV.1885) – відо­мий укр. лікар. Нар. у с. Краси­лові Подільської губ. (нині місто Хмельницької обл.). 1817 р. за­кінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, 1823 р. захистив ди­сертацію з питань педіатрії та гінекології, фактично поклавши початок комплексно­му вивченню цих наук у Росій­ській імперії. Протягом 1833− 1839 рр. редагував “Военно-медицинский журнал”. З 1832 р. – професор кафедри акушерства та судової медицини Петербур­зької медико-хірургічної акаде­мії. Автор низки праць із питань акушерства, гінекології, педіатрії, гігієни. 1844 р. видав “Лікар­сько-народний порадник для ду­хов­них училищ” – перший посіб­ник зі шкільної гігієни, 1847 р. – підручник “Педіатрика”. Помер і похований у Петербурзі.

ХРИСТИZНСЬКО-СУ­СПÍЛЬНА ПÁРТІЯ (Християн­сько-суспільний союз) – помір­кована консервативна галицька партія. Заснована весною 1911 р. у Львові. Попередником ХСП був Католицький русько-наро­довський союз (КРНС), створе­ний 14.Х.1896 р. укр. політични­ми діячами на чолі з О. Бар­вінським за підтримки греко-ка­толицької ієрархії та митропо­лита С. Сембратовича. З 1897 р. видавав щоденний часопис “Рус­лан”, згодом орган ХСП (вихо­див до 1914 р.). Засновники КРНС не підтримали відхід Ю. Романчука від політики “но­вої ери” і створення у 1896 р. під час виборів до віденського пар­ламенту блоку з москвофілами. Часопис “Руслан” звинувачував Ю. Романчука і Народну раду в національній зраді і політичній короткозорості. З обраних дев’я­ти укр. послів 1897 р. від Гали­чини до Державної ради шестеро представляли КРНС (О. Барвін­ський, А. Вахнянин, І. Гробель­ський, М. Каратницький, Є. Ман­дичевський, В. Охримович). На першому засіданні парламенту вони створили Руський посоль­ський клуб, а 1.ІV.1897 р. разом із християнськими депутатами від чехів, словенців, хорватів і сербів утворили “Слов’янський християнсько-національний клуб”. КРНС мав представництво у Галицькому крайовому сеймі. Союз стояв на позиціях легітим­ної опозиції до австрійської ад­міністрації і повної вірнопід­даності цісарському престолу та австрійській монархії; визнавав за українцями право на створен­ня в рамках Австрійської імперії національного коронного краю, але також і право в майбутньому на побудову соборної незалежної Укр. держави; виступав за рівно­правність укр. мови в крайовій адміністрації, судівництві, шкіль­ництві; вимагав відкриття нових укр. початкових середніх шкіл, гімназій; гостро критикував мо­сквофілів, звинувачуючи їх в антинаціональній та антидер­жавній діяльності. На виборах 1907 р. до австрійського парла­менту КРНС не здобув жодного мандата. Ослаблення КРНС при­звело до його реорганізації і створення навесні 1911 р. ХСП. За статутом ХСП – політичне товариство з осідком у Львові, що ставило собі за мету вводити практичні постулати християн­ства в суспільне життя на ко­ристь людини і народу. Формами діяльності ХСП були різноманіт­ні збори, сходини, петиції, звер­нення, участь у виборах, під­тримка християнської преси. До ХСП могли належати тільки повнолітні чоловіки католиць­кого віровизнання. Управа ХСП була зосереджена в руках обраної старшини з дев’яти осіб. Першим головою партії було обрано О. Барвінського. У рам­ках ХСП діяли секції, створені за професійними, становими та ін. інтересами. До складу партії входили селяни, робітники, але більшість складала інтелігенція (вчителі, священики). ХСП мала свої осередки в ряді міст Гали­чини. ХСП була нечисленною організацією і значної ролі в політичному житті Галичини не відігравала. За релігійний харак­тер, консерватизм і стосунки з польськими політичними колами ХСП часто критикували інші укр. партії, особливо радикали. Партія виступала за проведення змін у політичному, суспільно­му, культурному та економічно­му житті шляхом реформ. За­кликала укр. політичні об’єднан­ня підтримувати австрійську мо­нархію як гарант всестороннього національного розвитку україн­ців. У зверненнях до польських політичних організацій заклика­ла не підтримувати антиукр. сили, зокрема москвофілів, та наголошувала на тому, що анти-

укр. політика деяких польських партій і діячів шкідлива насам­перед для польської справи. Вимагала заборонити діяльність москвофільських організацій у Галичині. Партія відстоювала права укр. мови в краї, вимагала від австрійської адміністрації відкриття укр. університету у Львові та нових шкіл. ХСП опі­кувалася сім’ями померлих свя­щеників і молодими сільськими парохами. Серед провідних чле­нів ХСП були О. Барвінський, К. Студинський, Д. Лопатин­ський, О. Маковей, Й. Романо­вич, о. Ю. Дзерович, Я. Гордин­ський, І. Кокорудз, Р. Ковальов та ін. На поч. Першої світової війни 1914−1918 рр. ХСП віді­йшла від активної політичної роботи. Відновила діяльність у період існування Західноукр. Народної Республіки. В 1921− 1923 рр. входила до Міжпартій­ної ради. У середині 1920-х рр. вплив ХСП на суспільно-полі­тичне життя Галичини значно зменшився і партія саморозпус­тилася. Частина її членів на поч. 1930-х рр. увійшла в Укр. народ­но-демократичне об’єднання, а частина створила в 1930 р. лояльну щодо польської влади Укр. католицьку народну партію під патронатом єпископа Стані­славського.



ХРÓНІКА НАУКÓВОГО ТОВАРBСТВА ім. Т. ШЕВ­ЧÉНКА” – друковане видання Наукового товариства ім. Т. Шев­ченка. Видавалася на зразок нау­кових бюлетенів академій наук європейських країн. Окремі пові­домлення про діяльність това­риства публікувалися також у відповідних рубриках “Записок НТШ”. За період 1900−1914 рр. з’явилося 59 випусків “ХНТШ” (укр. та німецькою мовами). У чотирьох щорічних номерах дру­кувалася інформація про наукові заходи та адміністративні справи товариства, подавався перелік звичайних членів НТШ, короткі біографії дійсних членів НТШ, огляд нових надходжень до бібліотеки тощо. До 1939 р. було видано 74 номери. Тільки 1949 р. вийшов черговий 75-й номер “ХНТШ”, який підготувало від­новлене в еміграції НТШ. На­ступні випуски висвітлювали діяльність НТШ в 1950−1960 рр. уже в нових умовах – за наяв­ності окремих осередків НТШ у США, Канаді, Австралії, Європі. Після відновлення діяльності НТШ у Львові (жовтень 1989 р.) протягом 1993−1996 рр. вийшли 82−85-й номери “ХНТШ”.


1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка