Навчальний посібник-коментар Ч. 1 (АН) Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету



Скачати 12.45 Mb.
Сторінка6/63
Дата конвертації03.04.2017
Розмір12.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63

БЛАГÓЄВА ГРУПА – одна з перших марксистських соціал-демокра­тичних груп у Росії. Заснував її в Петербурзі в кінці 1883 р. Д. М. Благоєв. З 1884 р. називалася “Партія російських соціал-демократів”, пізніше – “Петербурзька група партії ро­сійських соціал-демократів”. До складу групи входили переважно студенти Петербурзького універ­ситету, Технологічного і Лісо­вого інститутів та ін. В кінці 1884 р. група прийняла програ­му, на якій ще позначився вплив народництва і лассальянства. Б. г. заснувала робітничі гуртки, в яких за розробленою “програ­мою для читання” вивчалися видання групи “Визволення пра­ці”. Група видала дві проклама­ції і два номери першої в Росії соціал-демократичної газети “Ра­бочий”. Б. г. встановила зв’язки з революційними гуртками Мос­кви, Одеси, Харкова, Києва та інших міст і мала значний вплив на дальший розвиток соціал-демократичного руху в країні. У березні 1887 р. Б. г. розгромила поліція.

БОБЕРСЬКИЙ Іван (4.VІІІ.1873−17.VІІІ.1947) – відо­мий укр. громадський діяч, один із засновників укр. спортивного руху. Нар. в с. Доброгостові Дрогобицького повіту на Львів­щині у родині священика. На­вчався в університетах Львова, Відня і Граца. Перебуваючи в Західній Європі, вивчав нові форми і методи фізичного вихо­вання. В 1890−1914 рр. викладав німецьку мову і фізичну культу­ру в Академічній гімназії у Львові. Став одним з організато­рів сокільсько-стрілецького руху. В 1910−1914 рр. – голова “Со­кола – Батька”. Редагував періо­дичні видання – “Вісті з За­порожжа” (1910−1914) і “Січові вісті” (1912−1914). На поч. Пер­шої світової війни увійшов до складу Бойової управи УСС, з 1915 р. – член Головної укр. ра­ди. В 1918−1919 рр. – референт пропаганди у Державному секре­таріаті військових справ ЗУНР. В листопаді 1920 р. за дорученням Державного се­кретаріату ЗУНР− ЗОУНР виїхав до США. З 1922 р. – секретар представництва ЗУНР у Канаді. Брав активну участь у житті укр. діаспори в Америці. В 1931 р. повернувся у Європу. В 1932−1947 рр. жив у м. Тржичі (Юго­славія). Автор підручників із фізичного виховання – “Забави й ігри рухові” (1904−1905), “Копаний м’яч” (1906) та ін.

БÓБРИНСЬКІ – великі ро­сійські поміщики, графи. Влас­ники багатьох маєтків і цукрових заводів в Україні (в Черкаському та Чигиринському повітах Київ­ської губернії – понад 40 тис. дес.) і в Росії. Б. відігравали значну політичну роль у керівній верхівці царської Росії.

Родоначальник Олексій Гри­горович Б. (1762−1813) – поза­шлюбний син Катерини ІІ і Г. Орлова.



Олексій Б. (1800−1868) – граф, організатор цукроваріння в Україні (у Смілі).

Олексій Олександрович Б. (1852−1927) – російський дер­жавний діяч, сенатор, а також археолог. З 1886 р. очолював Археологічну комісію в Петер­бурзі. Провадив розкопки курга­нів бронзового і скіфського часу на території Черкащини. Розко­пав близько 600 могил та селищ, переважно біля Сміли на Київ­щині. Матеріали цих розкопок разом із матеріалами інших авто­рів, які вели археологічні дослід­ження на Дніпровському лісосте­повому Правобережжі, опублі­ковано в 3-томній праці Б. “Кур­ганы и случайные археологичес­кие находки близ местечка Сми­лы” (т. 1−3, СПб., 1887−1901). Автор багатьох праць з укр. ар­хеології (“Херсонес Тавричес­кий” та ін.) У 1919 р. емігрував за кордон.

Володимир Олексійович Б. (1868 − р. см. невід.) – депутат ІІ та ІV Державних дум. Під­тримував столипінську політику нещадного придушення рево­лю­ційного руху. Після Жовтневої революції входив до Ради дер­жавного об’єднання Росії. У 1919 р. емігрував за кордон.

Георгій Олександрович Б. – генерал-губернатор Галичини у серпні 1914 – червні 1915 рр. Провадив русифікаторську полі­тику, разом з тим зберіг у Га­личині австрійське законодав­ство, яке захищало інтереси екс­плуататорських класів. Подавав матеріальну допомогу місцевим поміщикам. Люто придушував виступи трудящих мас.

БОГДАНÓВИЧ-ЗАРEДНИЙ Самійло (р. н. і р. см. невід.) – укр. військовий і державний діяч, генеральний суддя Війська Запо­різького, дипломат. До початку Визвольної війни 1648−1657 рр. був товаришем козацької хоруг­ви королівської армії. В 1648 р. приєднався до повстанського війська під проводом Б. Хмель­ницького. Відзначився в Корсун­ській битві 1648 р. Виконував важливі дипломатичні доручен­ня гетьмана Б. Хмельницького. У квітні 1650 р. вів переговори з представниками польського уря­ду у Варшаві. У квітні 1652 р. і березні 1654 р. Б.-З. очолював укр. посольства до Москви, а в червні 1653 р. − до Туреччини. Разом із П. Тетерею брав участь у виробленні положень міждер­жавного договору між Україною і Московським царством в люто­му−березні 1654 р. В 1657 р. їздив із дипломатичною місією до Трансильванії. Підтримував політику гетьмана І. Виговсько­го. У вересні 1658 р. брав участь у виробленні умов та укладанні Гадяцького договору 1658 р. Піс­ля обрання гетьманом Ю. Хмель­ницького перейшов на його бік. Спільно з Г. Лісницьким і Г. Гу­ляницьким уклав Слободищен­ський трактат 1660 р. В 1664 р. вів боротьбу проти геть­мана Лівобережної України І. Брюхо­вецького. Після 1664 р. даних про нього немає.

БОГОМÓЛЕЦЬ Софія Ми­колаївна (дів. прізв. Присецька; 9.Х.1856−23.І.1892) – укр. рево­люційна народниця. Нар. в с. Ко­валівці (нині Диканського р-ну Полтавської обл.) у дворянській сім’ї. У 1876 р. одружилася з лі­карем, революційним народни­ком О. М. Богомольцем, що сприяло вступові її на шлях революційної боротьби. У 1877− 1878 рр. навчалася на жіночих лікарських курсах у Петербурзі, які залишила і “пішла в народ”. Вела пропаганду серед селян на Дону. Через поліцейські утиски виїхала до Харкова, звідки була вислана в Полтавську губернію під таємний нагляд поліції. У 1880 р. приїхала до Києва і вступила в народницьку револю­ційну організацію − Південноро­сійський робітничий союз, в яко­му після арешту засновників союзу Є. М. Ковальської та М. П. Щедріна (1880) фактично стала ідейним керівником. 16.І.1881 р. Б. заарештована. Київський військово-окружний суд засудив її на 10 років ка­торжних робіт. Перебуваючи в Лук’янівській тюрмі у Києві, 24.V.1881 р. народила сина О. О. Богомольця. По дорозі на каторгу разом з Є. М. Коваль­ською спробувала втекти з Іркут­ської тюрми (1882). За втечу, протести проти сваволі тюрем­них властей Б. було набавлено ще 8 років каторжних робіт. По­мерла на Нижній Карі від сухот.

БОГEН Іван Теодорович (Федоренко, Федорович; р. н. невід. − 17(27).ІІ.1664) – видат­ний укр. військовий і державний діяч, полководець, полковник подільський, згодом – кальниць­кий (вінницький) і паволоцький, активний учасник і герой Виз­вольної війни укр. народу проти шляхетської Польщі. Походив з дрібної укр. шляхти. Учасник визвольних повстань у 1637− 1638 рр. Брав участь у всіх битвах Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмель­ницького 1648−1657 рр. Влітку 1648 р. очолював селянські пов­станські загони на Брацлавщині. Під час Збаразької облоги 1649 р. був тяжко поранений. Обраний кальницьким полковником, Б. відзначився 1651 р. під час обо­рони Вінниці. В лютому 1651 р. польське військо на чолі з поль­ним гетьманом М. Калиновським несподівано напало на Брацлав­щину. Захопивши Красне, Шар­город, Ямпіль та ряд інших міст, М. Калиновський послав на Він­ницю кінноту під проводом С. Лянцкоронського. Б., хоч сили у нього були невеликі, залишив­ши частину козаків у місті, з другою частиною вийшов назу­стріч польській кінноті. Протя­гом 28.ІІ−11.ІІІ.1651 під Вінни­цею точилися криваві бої, в яких Б. виявив високу тактичну май­стерність. В одній із сутичок за наказом Б. козаки по­чали нібито панічний відступ. Переслідуючи їх, польські кіннотники, щоб ско­ротити шлях, рушили на р. Пів­денний Буг. Але там заздалегідь козаки поробили ополонки, на­кидали в них соломи, притру­сили їх снігом. Провалюючись у замасковані ополонки, вороги зазнали значних втрат. Невдовзі до Вінниці підійшов М. Кали­новський з рештою війська. Проте всі його спроби здобути мі­сто не мали успіху. Тим часом до Вінниці наближалися послані на допомогу Б. загони полковни­ків Й. Глуха та М. Пушкаря. Дізнавшись про наближення ко­зацького війська, М. Калинов­ський поспіхом зняв облогу і відступив. Талант полководця та особисту хоробрість Б. виявив у Берестецькій битві у червні− липні 1651 р., коли селянсько-козацьке військо через зраду кримського хана Іслам-Гірея ІІІ, який залишив поле бою, віролом­но захопивши в полон Б. Хмель­ницького і залишивши укр. військо без головнокомандувача і вождя, було оточене великими силами польського воєначальника М. Калиновського. Козаки, об­равши Б. наказним гетьманом, мужньо боролися. Богун узяв на себе командування, організував оборону табору, а потім, про­клавши гатки через непролазні багнища, вивів полки з оточення. Більшій частині козаків поща­стило відступити на схід до Білої Церкви. В 1653 р. вів запеклі бої з польськими частинами під ко­мандуванням С. Чарнецького під Монастирищем. У січні 1654 р. Б. разом з І. Сірком відмовився присягнути на вірність москов­ському царю. Не погодившись із рішенням Переяславської ради про перехід України під росій­ський протекторат, Б. разом зі своїм полком вирушив на Право­бережжя. Однак він не по­бажав визнати і владу польського коро­ля. Непохитно стояв на позиціях укр. державності, був противни­ком промосковської і прополь­ської орієнтації укр. гетьманів. У кінці 1654 – на поч. 1655 рр. Б. керував героїчною обороною Умані. Під час Охматівської бит­ви 1655 р. козаки під проводом Б. ударом із тилу допо­могли російсько-укр. військові розгро­мити польське військо на чолі з С. Чарнецьким. Б. не підписав Гадяцького договору 1658 р. і не­гативно поставився до віднов­лення польсько-шляхетської вла­ди в Україні. В 1658 р. брав активну участь у придушенні заколоту Пушкаря і Барабаша. Висловлював претензії Ю. Хмель­ницькому за укладення Пере­яславських статей 1659 р. У 1659 р. Б. підняв повстання у Правобережній Україні проти І. Виговського та польських за­гарбників. Переслідуючи Б., поль­ська влада кинула його 1662 р. до в’язниці Мальборг (Марієн­бург). Однак 1663 р., виступаю­чи в похід на Лівобережну Укра­їну, польський король Ян ІІ Ка­зимир звільнив Б. і доручив йому командування козацькими пол­ками правобережного гетьмана П. Тетері. Король розраховував використати військовий талант Б. і його популярність серед укр. народу. В 1663−1664 рр. брав участь у поході гетьмана П. Те­тері на Лівобережну Україну. Під час воєнних дій на Черні­гівщині Б. у 1664 р. вступив у таємні переговори з командуван­ням лівобережного укр. війська про спільний виступ проти поль­сько-шляхетських загарбників. Виказаний зрадником, у лютому 1664 р. Б. був схоплений поля­ками і 17(27).ІІ.1664 р. розстріля­ний біля Новгород-Сіверського. Укр. народ свято береже пам’ять про свого героя. Ім’я видатного полководця неодноразово згаду­вав Т. Шевченко в поемі “Гайда­маки”, трагедії “Никита Гайдай” та в інших творах. Його іменем названо вулиці, площі та парки в багатьох містах і селах України.

БОГУНÁ ПОВСТÁННЯ 1659 – народне повстання в Україні проти гетьмана І. Виговського, очолюване І. Богуном. Після при­душення Пушкаря і Бараба­ша повстання 1657−1658 рр. І. Ви­говський та його прибічники С. Богданович-Зарудний, Г. Гу­ляницький, П. Тетеря та ін. поча­ли таємні переговори з поль­ським урядом про спільну бо­ротьбу проти Росії. Старшинське угруповання в кінці серпня 1658 р. зробило спробу силою захопити Київ. Але загони, якими коман­дував Д. Виговський (брат геть­мана), розбило російське вій­сько, очолюване В. Б. Шереметє­вим. У вересні 1658 р. І. Вигов­ський уклав Гадяцький договір 1658 р. про перехід України під владу Польщі. У жовтні 1658 р. на Лівобережжі повстали Пере­яславський, Ніжинський, Лубен­ський і Чернігівський полки на чолі з наказним гетьманом І. Без­палим. Найбільшого напруження боротьба досягла, коли 1659 р. повстали правобережні полки під проводом І. Богуна і запо­рожці на чолі з І. Сірком. У ре­зультаті запеклих боїв, які точи­лися навесні і влітку 1659 р., російське військо, укр. козацькі полки та запорожці розгромили наймане військо І. Виговського і закликані ним в Україну загони кримських та ногайських татар. Вигнані повсталим народом І. Ви­говський та його прибічники у вересні 1659 р. втекли до Польщі.

БОГУСЛÁВСЬКИЙ ПОЛК – адміністративно-територіальна і військова одиниця у Право­бережній Україні в кінці 17 – на поч. 18 ст. Створений у середині 80-х рр. 17 ст. Основним опор­ним пунктом і полковим цен­тром Б. п. було м. Богуслав (нині Київська обл.), сотенними міс­течками – Медвин, Синиця (нині села Миронівського р-ну Київ­ської обл.), Стеблів (нині смт Черкаської обл.) та ін. Полков­ником Б. п. був Самусь. Разом із полковою старшиною він здій­снював вищу адміністративну, військову та судову владу на території полку, очолював пол­кову раду. Козаки Б. п. брали участь у походах правобережних полків під проводом С. Палія на Кримське ханство, Білгородську орду, на Казикермен, Тягиню та ін. турецькі фортеці. У 90-х рр. 17 ст. вони завдали значних уда­рів польсько-шляхетським за­гарбникам, які намагалися зни­щити правобережне козацтво. Коли у Правобережній Україні вибухнуло повстання Палія 1702− 1704 рр., козацькі загони Б. п. відзначилися в боях під Бердиче­вом, Білою Церквою, Меджибо­жем, Старокостянтиновом. Ра­зом із російськими військами ко­заки 1708−1709 рр. розгромили в Правобережній Україні польські загони ставленика Швеції С. Ле­щинського. Після укладення Прутського трактату 1711 р., за яким Правобережна Україна пе­реходила під владу Польщі, Б. п. 1712 р. було ліквідовано. Біль­шість козаків і селян Б. п., щоб позбутися гніту польської шлях­ти, з дозволу російського уряду переселилася в Лівобережну і Слобідську Україну.

БОДZНСЬКИЙ Осип Мак­симович (літ. псевдоніми – М. Бода, Варвинець, запорожець Ісько Материнка, І. Мастак, Сце­вола Мусій та ін.; 31.Х(12.ХІ).1808 −6(18).ІХ.1877) – укр. філолог-славіст, історик, письменник і перекладач. Один із засновників славістики в Росії. Нар. в с. Варві Полтавської губернії (нині смт Срібнянського р-ну Черні­гівської обл.) у сім’ї священика. 1834 р. закінчив навчання у Мос­ковському університеті. У 1837− 1842 рр. перебував у науковому відрядженні у слов’янських краї­нах. У 1842−1868 рр. – професор кафедри історії та літератури слов’янських наріч Московсько­го університету. З 1845 р. – се­кретар Московського товариства історії та старожитностей росій­ських при Московському універ­ситеті. У “Чтениях Московского общества истории и древностей российских” опублікував багато матеріалів з історії України, на­родні пісні. У 1835 р. опублі­кував “Наські українські казки Іська Материнки”, високо оціне­ні І. Я. Франком, а також канди­датську дисертацію “О мнении касательно происхождения Руси”, написану в дусі “скептичної школи” в історіографії; у 1837 р. – магістерську дисертацію “О народной поэзии славянских пле­мен”, де відстоював самобутність слов’янських народів. Його док­торська дисертація “О времени происхождения славянских пись­мен” (М., 1855) містить довід­ковий матеріал, тому й досі не втратила свого значення. Б. – автор праць зі слов’янської філо­логії – “Рассмотрение различных мнений о древнем языке север­ных и южных руссов” (1837) та ін. Б. послідовно відстоював самобутність і самостійність укр. мови і літератури. В 1846 р. вперше видав “Літопис Самовид­ця” (можливий автор – Р. Ракуш­ка-Романовський) та “Історію Русів” невідомого автора. Б. перекладав російською мо­вою і публікував праці чеських, поль­ських, укр. істориків (П. Й. Ша­фарика, Ф. Палацького, Д. І. Зуб­рицького та ін.). Був ініціатором видання “Народні пісні Галицької і Угорської Русі” Я. Головацько­го. Вивчав творчість Г. Ф. Квіт­ки-Основ’яненка, М. В. Гоголя. В студентські роки був близький до гуртка М. В. Стан­кевича, піз­ніше – до слов’янофілів, хоч і не поділяв деяких їхніх консерва­тивних поглядів. З 1844 р. пере­бував у дружніх стосунках із М. Гоголем, Т. Шевченком, М. Максимовичем. Б. пропагував ідею народності мистецтва.

БОЙЧEК Іван (рр. н. і см. невід.) – ватажок загону оприш­ків. Нар. в с. Ясеневі (нині с. Верхній Ясенів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.) Був близько знайомий з О. Дов­бушем і В. Баюраком. У 1755 р. сформував загін опришків, який діяв у Коломийському повіті. Крім місцевих селян, у загоні Б. були також запорожці, селяни-втікачі з Польщі, Молдови, Угорщини. Б. розповсюджував серед селян “листи” (звернення), закликаючи в них до боротьби проти гнобителів. Вдалими були напади його загону на панів у Яблуневі, Пистині, Бані, Рун­горах, Долині. Найбільшим успі­хом загону, керованого Б., було здобуття у липні 1759 р. м. Бо­лехова. Проти опришків за нака­зом коронного гетьмана Я. Бра­ницького виступив великий загін магната Дзідушицького. Після жорстоких сутичок з карателями Б. та його соратники І. Жупник, С. Кирилюк, С. Ясинський, А. Пі­столетик, А. Піотровський від­ступили з Прикарпаття на За­порізьку Січ. Восени 1759 р. спільно з гайдамацьким ватаж­ком Г. Марущаком Б. брав участь у нападах на шляхетські маєтки поблизу Бердичева і Лю­бара. Дальша доля Б. невідома. Образ Б. – борця за інтереси пригноблених – змалював укр. письменник М. С. Шашкевич в оповіданні “Олена”, надрукова­ному 1837 р. в альманасі “Русал­ка Дністровая”.

БОЛХОВÍТІНОВ Євфимій Олексійович (у чернецтві – Єв­геній; 30.ХІІ.1767−7.ІІІ.1837) – історик, археолог і бібліограф; член (з 1806) та почесний член (з 1826) Російської академії наук. Нар. в м. Воронежі в сім’ї свя­щеника. У 1785−1788 рр. учився у Московській духовній акаде­мії, брав участь у просвітитель­ській діяльності гуртка М. І. Но­викова. У 1789−1800 рр. викла­дав у Воронезькій семінарії, склав “Историческое, географическое и экономическое описание Воро­нежской губернии” (Воронеж, 1800). У 1800 р. постригся в ченці. Обіймав вищі церковні посади в Петербурзі, Новгороді, Калузі, Пскові; з 1822−1837 рр. – митрополит київський і галиць­кий. У працях Б. з бібліографії – “Словарь исторический о быв­ших в России писателях духов­ного чина греко-российской церк­ви” (т. 1−2, СПб., 1818−1827), “Словарь русских светских писа­телей, соотечественников и чу­жестранцев, писавших о России” (т. 1−2, М., 1845), з історії культури України – “Описание Киево-Софийского собора” (К., 1825), “Описание Киево-Печер­ской лавры” (К., 1826) та ін. використано й опубліковано чи­мало документальних матеріалів. Разом із М. Ф. Берлинським і К. А. Лохвицьким провадив ар­хеологічні розкопки Десятинної церкви (1824), Золотих воріт (1832) та інших давніх пам’яток Києва.

БОНДАРÍВНА – головна героїня укр. народної історичної пісні-балади “У містечку Богу­славку...”. В пісні виведено образ чесної дівчини-красуні простого роду, дочки бондаря, яка не скорилася зухвалому й жорсто­кому панові Каховському. Оспі­вані у пісні події могли мати місце, бо канівському старості М. Потоцькому (середина 18 ст.) належало багато міст, зокрема й Богуслав. За сюжетом пісні І. Карпенко-Карий написав дра­му “Бондарівна”, а М. Вериків­ський – балет “Пан Каховський”.

БОРДУЛZК Тимофій (псев­донім Ветлина) (1863−1936) – укр. прозаїк і перекладач, співро­бітник “Зорі” та інших журналів, греко-католицький священик. Автор реалістичних оповідань із життя сучасного йому галиць­кого селянства – збірки “Ближні образки й оповідання” (1899), перевидані в Києві 1903 р. “Оповідання з галицького жит­тя”. Пізніше в альманахах та в періодичних ви­даннях з’явилися “Прохор Чиж”, “Жура”, “Пере­рваний страйк”, “Вістка”, “Пере­днівок”, “Майстер Федь Трин­дик”, “Ювілят”. Після 1914 р. не друкувався.

БОРИСИКÉВИЧ Іван (1815− 30.І.1892) – прогресивний укр. громадсько-політичний діяч у Галичині. Нар. в с. Увислі на Тернопільщині в сім’ї сільського священика. 1839 р. закінчив юридичний факультет Львів­ського університету. Під час революції 1848 р. в Австрії – один з діячів укр. визвольного руху, співзасновник і заступник голови Головної руської ради, автор її статуту та програмних документів. Делегат Слов’янсько­го з’їзду у Празі. Організатор з’їзду діячів культури (“Собор руських учених”), культурно-освітнього товариства “Руська Матиця”. За критику австрій­ської конституції (1849) був усу­нутий зі свого поста і змушений залишити Львів. Б. сприяв роз­повсюдженню в Галичині творів укр. літератури.

БОРИСЛÁВСЬКИЙ СТРАЙК 1904 – перший загальний страйк робітників нафтової та озокери­тової промисловості в Борислав­сько-Дрогобицькому басейні. Викликаний жорстокою експлуа­тацією робітників іноземними капіталістами та місцевими під­приємцями. Б. с. розпочали на­прикінці червня робітники ко­пальні озокериту акціонерного товариства “Борислав”. 8.VІІ до страйку приєдналися робітники-нафтовики Галицького Підкар­патського товариства, дрого­бицьких нафтоперегінних заво­дів. Страйк став загальним, три­вав чотири тижні та охопив по­над 9 тис. робітників. На мітингу в Бориславі робітники обрали страйковий комітет, який від іме­ні страйкарів вимагав запровад­ження 8-годинного робочого дня (замість 14-годинного), збільшен­ня заробітної плати, поліпшення житлових умов, будівництва їдальні з дешевою їжею, лазні, лікарні тощо. Капіталісти пого­джувались на всі вимоги робіт­ників, за винятком 8-годинного робочого дня. Бориславські ро­бітники продовжували боротьбу. Австрійська влада для приду­шення страйку послала до Бори­слава понад 5 тис. солдатів і жандармів. Намісник Галичини А. Потоцький оголосив у Дрого­бицькому повіті воєнний стан і розпочав жорстоку розправу. Бу­ло заарештовано 70 робітників. На поч. серпня страйк було при­душено. Репресії австро-угор­ського уряду викликали демон­страції протесту трудящих Льво­ва, Кракова, своє обурення ви­словили трудящі Баку та інших міст Росії.

БОРBСОВИ, брати Андрій Іванович (1798−12.Х.1854) і Пет­ро Іванович (1800−12.Х.1854) – декабристи. Нар. у Севастополі в сім’ї викладача кадетського кор­пусу. У 1816 р. вступили на службу юнкерами, 1820 р. були призначені офіцерами 8-ї артиле­рійської бригади. Андрій з 1824 р. – у відставці, Петро 1825 р. здобув чин підпоручика. У 1818 р. юнкери Б. в Решетилівці Полтав­ської губернії заснували таємну організацію − Товариство пер­шої згоди, перейменоване того ж року за ініціативою Петра в Товариство друзів природи. У 1823 р. в Новограді-Волинсько­му Б. разом з учасником польсь­кого визвольного руху Ю. К. Лю­блінським організували Товарис­тво об’єднаних слов’ян, політич­ною програмою якого було ска­сування кріпацтва і створення слов’янської федеративної рес­публіки. Головою товариства бу­ло обрано Петра. У вересні 1825 р. товариство злилося з Південним товариством декабристів. Б. вели пропаганду серед солдатів та офіцерів. Під час повстання Чернігівського полку Б. намага­лися організувати виступи арти­леристів на допомогу повстан­цям. У 1826 р. Б. було засуджено на довічну каторгу, яку було ско­рочено до 20, а потім до 13 років. Після переведення 1839 р. на по­селення жили в с. Малій Розвод­ній Іркутської губернії. Після смерті Петра Андрій покінчив життя самогубством.

БОРИСОГЛÍБСЬКА Ганна Іванівна (1869−1939), уроджена Сидоренко – видатна укр. актри­са, народна артистка УРСР (з 1936). Нар. в м. Себежі Вітеб­ської губернії в сім’ї службовця. Разом із батьками переїхала до м. Ізюма на Харківщині, де про­йшло її дитинство. Освіту Б. здо­була у Харкові у школі Благо­дійного товариства. У 1886 р. склала при Харківському універ­ситеті іспит на звання народної учительки. Того ж року почала учителювати в с. Новоселівці Ізюмського повіту на Харківщи­ні. Театром Б. захоплювалася з дитинства. В аматорських гурт­ках м. Слов’янська, де Б. жила з сім’єю, з великим успіхом грала ролі Одарки (“Сватання на Гон­чарівці” Квітки-Основ’яненка) і Терпилихи (“Наталка Полтавка” Котляревського). На запрошення М. Кропивницького 1888 р. Б. вступила на професійну сцену, на все життя зв’язавши свою долю з укр. театром, де здобула ім’я переважно виконанням ро­лей літніх жінок (Шкандибиха в “Лимерівні”, Хівря в “Сорочин­ському ярмарку”, Ганна у “Без­таланній”), самостійно продов­жуючи лінію побутових сценіч­них образів Г. Затиркевич-Кар­пинської. У трупі Кропивниць­кого Б. працювала до 1902 р., по­тім чотири роки в трупі Сакса­ганського і Карпенка-Карого, 1906−1907 рр. гастролювала з трупами Шатківського і Колес­ниченка. В 1907−1917 рр. працю­вала в першому укр. стаціонар­ному театрі у Києві під керів­ництвом М. Садовського. Нема жодної класичної п’єси з харак­терними жіночими ролями в репертуарі дожовтневого укр. театру, в якій би вона не грала. Б. досконало володіла найрізно­манітнішими барвами людських почуттів. Б. створила велику га­лерею яскравих сценічних обра­зів у дореволюційному театрі – Риндичка, Текля, Гапка, Варвара (“По ревізії”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Зайдиголова”, “Чмир” Кропивницького), Секле­та, Вустя (“За двома зайцями”, “Ой, не ходи, Грицю...” Стариць­кого), Ганна (“Безталанна” Кар­пенка-Карого), мати (у п’єсах “Суєта” Карпенка-Карого і “Лі­сова пісня” Лесі Українки), Сте­ха (“Назар Стодоля” Шевченка). Після 1917 р. Б. була одним з ор­ганізаторів у Києві першого Дер­жавного укр. театру ім. Т. Шев­ченка (нині в Дніпропетровську). У 1920−1925 рр. Б. перебувала у Західній Україні, де виступала в різних театральних трупах, зокрема короткий час у Львові, у театрі “Українська бесіда”. З 1925 р. до кінця життя Б. працю­вала в Київському театрі ім. І. Франка.

БОРИСZК Никифор Дми­трович (27.III.1817−31.III.1882) – укр. геолог, професор Харків­ського університету. Нар. у Лох­вицькому повіті Полтавської гу­бернії. 1838 р. закінчив медич­ний факультет Харківського уні­верситету, 1839−1840 рр. в Пе­тербурзькому університеті ви­вчав геологічні дисципліни. Ос­новні праці Б. присвячені гео­логічній будові, корисним ко­палинам і ґрунтам України, особливо Донбасу. У праці “Сбор­ник материалов, относящихся до геологии Южной России” Б. подав багато фактичних даних про літологію, стратиграфію і тектоніку України. В цій роботі (1867) і в попередніх (1857) Б. висунув й обґрунтував думку про поширення кам’яновугіль­них відкладів далі на захід, тобто вперше створив ідею Великого Донбасу. За вказівкою Б. у 1860 р. пробурено Перещепинську сверд­ловину на р. Орелі. Б. працював також на Уралі, в межах сучасної Ростовської обл. та інших міс­цях. Б. виступав за розвиток гірничої справи і розширення видобування корисних копалин, але в умовах царської Росії його пропозиції належно не втілюва­лись. Усього Б. опублікував близько 40 робіт, які є цінним внеском у розвиток вітчизняної геології і ґрунтознавства.

БОРОВИКÓВСЬКИЙ Воло­димир Лукич (24.VII(4.VIII).1757− 6(18).IV.1825) – видатний укр. живописець-портретист, акаде­мік Петербурзької академії мис­тецтв (з 1795). Нар. у м. Мирго­роді (нині Полтавської обл.) у козацькій родині. Малювати учи­вся у батька і дядька – іконо­писців. Рання творчість Б. пов’я­зана з Україною (картини релі­гійного змісту, портрет пол­ковника П. Я. Руденка та ін.). У 1788 р. Б. переїхав до Петербур­га, де працював під керівниц­твом Д. Левицького. Став найви­датнішим портретистом Петер­бурга. З 1795 р. – академік, з 1802 р. – радник Академії мис­тецтв. У ліричних образах Б. найяскравіше в російському мис­тецтві відбились ідеї сентимен­талізму (портрети М. І. Лопухі­ної, В. І. Арсеньєвої та ін.). У па­радних портретах (напр., А. Б. Ку­ракіна, Павла І та ін.) поєд­нується живописна майстерність з правдивою характеристикою. З початком 19 ст. у творах Б. все сильніше проявляються риси класицизму. Працюючи в дусі класи­цизму, продовжував кращі західно­європейські традиції в укр. мистецтві. Створив близько 200 портретів своїх сучасників – О. Капніста (1780), “Богоматір на троні”, “Цар Давид” (1785), О. Безбородька з дочками (1803), київського війта П. Борщевсько­го (1818) та багато ін. Під впли­вом патріотичного піднесення, викликаного Вітчизняною війною 1812 р., Б. у портретах М. І. Дол­горукої, А. Л. Сталь, І. А. Безбо­родька та ін. прагнув передати благородство, людську гідність, героїчність. Виконав іконостаси і розписи церков та соборів у Миргороді, Кибинцях, Могилеві, Петербурзі та інших містах. Деякі його твори зберігаються у музеях України.

БОРОВИКÓВСЬКИЙ Левко Іванович (22.II.1806− 27.XII.1889) – видатний укр. поет-романтик. Нар. в с. Мелюшках на Пол­тавщині в родині дрібного помі­щика. Вчився у Харківському університеті (1826−1830). Пра­цював викладачем історії, росій­ської словесності та латинської мови в гімназіях (1838−1855). Друкуватися почав 1828 р. у “Вестнике Европы”. Найвідомі­ша його балада “Маруся” (1829) – вільна переробка балади В. Жуковського “Светлана”. Роз­квіт поетичної творчості Б. при­падає на 30−40-ві рр. В цей час він створив чимало балад, пі­сень, дум та байок. Б. – один з перших перекладачів О. Пушкіна та А. Міцкевича укр. мовою. 1852 р. вийшла єдина за життя автора книга “Байки й прибают­ки”, що принесла йому славу видатного байкаря. Байки Б. на­писані живою народною мовою, здебільшого на сюжети народ­них приказок, прислів’їв та анек­дотів. Вони відіграли чималу роль у становленні реалістич­ного напряму в укр. поезії 19 ст. Б. укладав також словник укр. мови. Відомий і як фольклорист та етнограф.

БОРТНZНСЬКИЙ Дмитро Степанович (1751−10.Х.1825) – укр. і російський композитор, диригент і педагог. Нар. у м. Глухові на Чернігівщині в родині козака Степана Б., який служив у гетьмана К. Розумов­ського. Спочатку Б. учився у школі півчих у Глухові, а в 7 річному віці за гарний голос його взяли до Петербурзької при­дворної капели. Там відзначився надзвичайними музичними здіб­ностями. Вивчав композицію у Б. Галуппі. В 1769−1779 рр. удо­сконалював мистецтво компози­ції в Італії; 1768 р. Б. послали на студії до Венеції, потім удоско­налював мистецтво композиції у Римі, Мілані, Неаполі, Болоньї. В Італії написав свої перші інструментальні та хорові твори, створив опери на античні сюже­ти “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”. Повернувшись до Росії, Б. став придворним композито­ром, капельмейстером і клавеси­ністом наступника російського престолу, великого князя Павла Петровича у Гатчині і Павлов­ську (1779−1796). Тоді ж напи­сав чимало концертів до різних свят, а також опери “Свято сеньйора”, “Сокіл”, “Син-супер­ник”. Після того, як на престол став Павло І, Б. призначають директором придворної капели. Він поповнював її талановитими співаками та оркестрантами, пе­реважно з України, реорганізу­вав і саму капелу, займався диригентською та педагогічною діяльністю. Реформатор церков­ного співу східної церкви. Істо­ричне значення має хорова церковна творчість Б., яка за своєю фактурою і якістю відпо­відала тодішній європейській музиці. Йому належить понад 100 творів хорової духовної му­зики, чимало яких виконується і в наш час (близько 70 концертів, 35 чотириголосих, 10 двохоро­вих, дві літургії, кантата “Спі­вець у стані руських воїнів”). Серед хорових концертів Б. найвідоміші: “Господи, силою твоєю”, “Слава во вишніх Богу”, “Сей день”, “Услиши, Боже, глас мій” та ін. Хоровий стиль Б. відзначається урочистістю і лі­ричністю. У його музиці відби­лися мотиви укр. і російської народної пісенності. Творчість Б. мала вплив на розвиток укр. і російської хорових культур. Б. став духовним батьком і вчите­лем таких відомих укр. і росій­ських композиторів 19 і 20 ст., як М. Лисенко, К. Стеценко, Л. Ре­вуцький та ін. Творчість Б. нале­жить до вершин світової музич­ної культури. Твори Б. видано 1882 р. за ред. П. Чайковського в 10 томах.

БРÁМА ЗАБОРÓВСЬКО­ГО – колись урочисті ворота Софійського монастиря у Києві, визначний пам’ятник укр. архі­тектури. Збудована 1746 р. (вва­жають, що архітектором був І. Г. Шедель) за митрополита Р. Заборовського, знавця та лю­бителя мистецтва, і названа його іменем. Б. З. є найяскравішим зразком стилю т. зв. укр. бароко. Арочний проїзд оздоблено двома парами колон із коринфськими капітелями і завершено високим фігурним фронтоном із сокови­тим орнаментом.

БРАНBЦЬКІ – польські магнати. Мали значні земельні володіння та промислові підпри­ємства в Польщі, Україні (переважно в Київській губернії) та Білорусії (1861 р. – близько 500 тис. десятин). У 17−18 ст. брали активну участь у політич­ному житті Польщі. Підтримува­ли шляхетську анархію, яка зне­силювала країну. Особливо га­небну роль відіграв великий ко­ронний гетьман Ксаверій Б. (1730−1819) – активний діяч Торговицької конфедерації 1792 р.

БРАТКÓВСЬКИЙ Данило (р. н. невід. − 26.11.1702) – укр. громадський діяч із волинської шляхти; оборонець православ’я і суспільних прав укр. насе­лення на шляхетських соймиках Київ­щини та Волині, письменник. Нар. на Волині. Автор віршова­ної книги польською мовою; “Світ, по частинах розглянутий” (Краків, 1697), у якій викрив потворні явища суспільного жит­тя у Польщі, показав тяжке становище поневоленого селян­ства, національне гноблення в Правобережній Україні. 1700 р. встановив зв’язок із І. Мазепою. Брав участь у визвольному русі проти польсько-шляхетського па­нування, який очолювали С. Па­лій, С. Самусь, А. Абазин та З. Іскра. Склав відозву до право­славного населення Польщі із закликом чинити опір єзуїтам та уніатам. Закатований шляхтою у Луцьку. М. Старицький вивів Б. головним героєм драми “Остан­ня ніч”.

БРÁТСТВО ТАРАСІВЦІВ – укр. таємна організація. Влітку 1891 р. студенти М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик та І. Липа поклялися на могилі Т. Шевченка в Каневі віддати усе своє життя справі національ­ного визволення. Основним зав­данням Б. т. ставило боротьбу за національне визволення укр. народу та досягнення повної ав­тономії всіма народами, понево­леними Російською імперією. Організація, крім культурниць­кої програми, висувала гасло завоювання укр. народом дер­жавних прав. Б. т. зобов’язува­лося вимагати поширення вжи­вання укр. мови у школах, дер­жавних установах, родині і за всіх обставин боронити інтереси укр. народу. Тарасівці розгорну­ли широку пропаганду своїх ідей серед студентства, шкільної мо­лоді, селянства і робітництва. Ретельно дотримуючись конспі­рації, Б. т. не потрапило в поле зору жандармів, тому мало відомо про засади його діяльнос­ті, зв’язки, персональний склад. Як випливає зі спогадів, що вийшли друком через багато років, членами Б. т. були студент медичного факультету Київсько­го університету О. Черняхівський, поет-модерніст М. Вороний, сту­дент-мовознавець Б. Грінченко, брати Міхновські (Микола – публіцист і громадсько-політич­ний діяч, Юрій – священик) та ін. Основні ідейні засади організації були викладе­ні у “Декларації віри молодих українців” і опу­бліковані у квітні 1893 р. у львівській газеті “Прав­да”. До літа 1893 р. основним осередком Б. т. був Харків, але після ареш­ту значної частини членів органі­зації центр було перенесено до Києва. Осередки Б. т. з’явилися в Одесі, Полтаві, Лубнах та деяких інших містах України. До актив­них діячів Б. т. належали В. Борж­ковський, М. Дмитрієв, В. Самій­ленко, М. Кононенко, М. Коцю­бинський, В. Степаненко, Б. Тим­ченко, В. Шемет та ін.

Програмні документи перших укр. самостійників віддзеркали­лись у рефераті, прочитаному під час Шевченківських роковин 1899 р. (найімовірніше, у Хар­кові). Того ж таки року реферат опублікувала львівська газета “Правда” під назвою “Визнання віри молодих українців”. Вбача­ючи, як і Т. Г. Шевченко, шлях до незалежності в борні проти самодержавства, тарасівці, однак, зазначали: “Народ під проводом поступових своїх дітей знову стає до боротьби, змінивши тіль­ки способи її – не вогнем і мечем здобуває він тепер собі волю, а духом та розумом”. Великого значення надавали вони і роз­виткові живого рідного слова: “Дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Украї­ні – в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносу­спільних, у громаді, в літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні”. Знаменними були сло­ва опублікованого львівською газетою маніфесту – “Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ. Укра­їна Австрійська і Україна Росій­ська однаково нам рідні, й жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була в нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, дух розірвати на два шматки не мож­на, як нічим не можна спинити Дніпрової течії”. Б. т. діяло в Україні до 1898 р. Під впливом ідей Б. т. було засновано у 1897 р. Загальну укр. безпартійну демократичну орга­нізацію та в 1900 р. – Револю­ційну укр. партію.



БРÁЦЛÁВСЬКИЙ ПОЛК – адміністративно-територіальна та військова одиниця у Право­бережній Україні, створена 1648 р., після визволення від польсько-шляхетських загарбників Брац­лавщини повстанськими загона­ми М. Кривоноса. Територія Б. п. охоплювала сучасні Вінницьку та більшу частину Хмельницької обл. Полковим містом Б. п. був Брацлав. У 1649 р. Б. п. налічу­вав 22 сотні. Сотенними містеч­ками були Райгород, Тульчин, Клебанськ, Красне, Браїлов, Вільшана, Вербка, Горяшківка, Тимонівка, Олександрівка, Яла­нець, Ямпіль, Шаргород, Мура­фа, Станіславчик, М’ястківка (Городківка), Лучинець, Богда­нівка, Чечельник, Комаргород, Чернявка. Б. п. захищав західні кордони України від нападів шляхетської Польщі, південні – від турків і кримських татар. Козаки Б. п. брали участь у розгромі польських військ під Пилявцями (1648), Батогом (1652), Жванцем (1653) та в інших битвах Визвольної війни 1648−1657 рр. Першим полков­ником Б. п. був сподвижник Б. Хмельницького Д. Нечай, піс­ля нього – М. Зеленський, І. Бут, І. Сербин, В. Дрозденко. Після Андрусівського перемир’я 1667 р., за яким Правобережна Україна відійшла до Польщі, населення Б. п. продовжувало вести бороть­бу проти польської шляхти, тур­ків і кримських татар, У 1665 р. полковником Б. п. був П. Доро­шенко, який того ж року про­голосив себе гетьманом; 1674 р. – П. Лисиця, потім – Коваленко. В 1692−1703 рр. відзначився полковник А. Абазин, при якому майже все Східне Поділля було визволене з-під шляхетського гніту. Останнім полковником Б. п. протягом 1706−1712 рр. був Г. Іваненко (Григораш). У 1712 р., відповідно до угоди між Росією і Польщею, козаків правобереж­них полків було переселено на Лівобережну Україну, і Б. п. ліквідовано.

БРÓДСЬКІ – єврейські капі­талісти-цукропромисловці в Укра­їні. Цукрові заводи Б. виникли на поч. 40-х рр. 19 ст. на Україні. Основоположник родини капіта­лістів – Ізраїль Маркович Б. Його сини – Лазар Ізраїльович – цукропромисловець, Лев Ізраї­льович – банкір, член правлінь багатьох монополістичних об’єд­нань, голова правлінь Корюків­ського та Олександрівського товариств цукрових заводів. У 80-х рр. Б. мали дев’ять, 1912 р. – 17 заводів. Б. були одними з головних організаторів синдика­ту цукропромисловців (1887) і синдикату рафінерів (1903). Во­лоділи також млинами, винокур­нями, лісопаперовими підприєм­ствами.

БРОКГÁУЗ І ЄФРОН – ви­давництво, засноване 1890 р. в Петербурзі німецькою фірмою Ф. А. Брокгауза (Лейпциг) і ро­сійським підприємцем І. Єфро­ном. Випускало “Энциклопеди­ческий словарь”, що був однією з найбільших російських енци­клопедій, над якою співпрацюва­ли визначні вчені. 1-ше видання (1890−1907) мало 82 основних і чотири додаткових томи; 2-ге видання – “Новый энциклопеди­ческий словарь” (1911−1916) – лишилося незакінченим: з намі­чених 48-ми вийшло 29 томів. На теми укр. історії і культури писали Д. Багалій, М. Василенко, І. Житецький, О. Лазаревський, В. Перетц, О. Русов, М. Сумцов, І. Франко, О. Єфименко, П. Єфи­менко, А. Кримський та ін.

БРУСBЛОВ Олексій Олек­сійович (31.VIII.1853−17.III.1926) – російський військовий діяч, генерал від кавалерії. Нар. у Тифлісі (нині Тбілісі) в сім’ї ге­нерала. Закінчив пажеський кор­пус. Учасник російсько-турець­кої війни 1877−1878 рр. В Першу світову війну командував 8-ю армією, з березня 1916 р. – командувач Південно-Західного фронту, війська якого успішно здійснили прорив австро-німець­кого фронту. У травні 1917 р. Тимчасовий уряд призначив Б. головнокомандувачем російської армії. Б. за наполяганням Керен­ського запровадив на фронті смертну кару. Після провалу червневого наступу Б. було знято з цього поста. У 1920 р. вступив до Червоної армії і працював у центральному апара­ті Наркомвійськсправ та інспек­тором кавалерії РСЧА. Автор мемуарів. З 1924 р. – у відставці.

БРXКНЕР, Брікнер (Brückner) Олександр (29.І.1856−24.V.1939) – польський філолог-славіст та історик культури. Нар. у Тер­нополі. У 1872−1875 рр. навчав­ся у Львівському університеті, потім у Відні, Лейпцигу та Берліні. З 1878 р. – доцент Львів­ського і Віденського універси­тетів, з 1881 р. – професор слов’янських мов Берлінського університету. Був членом Кра­ківської, Петербурзької, Празь­кої і Бєлградської академій наук, а також Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. До­сліджував історію польської і слов’янської літератур, фоль­клор, слов’янську і литовську старовину. Автор понад 1500 праць. Головні з них – “Історія російської літератури” (1905), яку високо оцінив І. Франко, “Історія старопольського пись­менства” (1922), “Етимологічний словник польської мови” (1927), “Історія польської культури” (у 2-х т., 1930). У багатьох працях торкався питань укр. культури. Перу Б., зокрема, належать праці “Руські пісні”, “Про варязьку Русь ще кілька слів”, “Польсько-руські пісні”, “Видання Това­риства ім. Т. Шевченка”, “Васи­лянська епопея – невідома па­м’ятка польсько-руської літера­тури” та ін. Писав рецензії на публікації І. Франка, В. Гнатюка, Ф. Колесси та ін. укр. учених. У написаній німецькою мовою “Історії українського народу” (1906) Б. полемізував з М. Гру­шевським. Праці Б. рецензували І. Франко, В. Щурат та ін. Його документальні дослідження укр. культури і польсько-укр. відно­син донині мають велике науко­ве значення.

БРЮЛЛÓВ Карл Павлович (1799−1852) – визначний росій­ський художник, професор Ака­демії мистецтв у Петербурзі, вчитель Т. Шевченка, І. Сошен­ка, В. Штернберга, Д. Безперчо­го та ін. Брав активну участь у визволенні з кріпацтва Т. Г. Шев­ченка, з яким Б. пізніше прияте­лював.

БРЮХОВÉЦЬКИЙ Іван Мартинович (р. н. невід. − 8 (18).VI.1668) – кошовий ота­ман Запорізької Січі (з 1659), гетьман Лівобережної України (1663−1668). Нар. біля Диканьки на Полтавщині. Уперше згаду­ється 1650 р. в реєстрі козаків Чигиринської сотні. Був стар­шим слугою (конюшим) у рези­денції Б. Хмельницького, вико­нував деякі дипломатичні дору­чення гетьмана. В 1659 р. Б. під час гетьманських виборів їздив на Запоріжжя, щоб схилити за­порожців підтримати кандида­туру Ю. Хмельницького. Вико­навши доручення, Б. залишився на Запорізькій Січі, де згодом його обрали кошовим отаманом, а 1662 р. – кошовим гетьманом. У зв’язку з переходом гетьмана Ю. Хмельницького на бік Поль­щі і загарбанням нею Право­бережної України постало питан­ня про обрання гетьмана Лівобе­режної України. Козацька рада обрала наказним (тимчасовим) гетьманом переяславського пол­ковника Я. Сомка. Б., будучи вмілим оратором і демагогом, висунувши утопічні соціальні лозунги (зменшити податки, об­межити старшинське землеволо­діння), став поряд з Я. Сомком та І. Золотаренком кандидатом на гетьманство. Вибори відбулися у червні 1663 р. на Чорній раді під Ніжином. При підтримці запо­рожців, селян, міщан і під тиском московського війська на чолі з Д. Великогагіним Б. було обрано гетьманом Лівобережної України. Новий гетьман разом із козаками взяв активну участь у війні Росії з Польщею 1663− 1665 рр., сприяючи перемогам російських військ.

Відразу після обрання геть­маном Б. уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р. Після розправи зі своїми противниками (полковниками Сомком і Золотаренком) став першим з укр. гетьманів, який урочисто поїхав до Москви. Під час перебування у вересні− жовтні 1665 р. в Москві Б. було надано титул боярина і передано у володіння Шептаківську во­лость на Чернігівщині. В грудні 1665 р. Б. підписав Московські статті, які, значно обмеживши державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Мос­ковського царства. На поч. 1666 р. Б. повернувся в Україну, де за допомогою генерального під­скарбія Р. Ракушки-Романовсько­го впорядкував фінансові справи держави. У внутрішній політиці Б. показав себе як феодал-крі­посник – збільшував селянські повинності, роздавав землі своїм прислужникам. Дуже розбагатів за роки гетьманства. Дуже скоро промосковська політика Б. при­несла важкі наслідки для Украї­ни. Майже у всіх великих укр. містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосе­редили у своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад, збирання податків у царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з укр. купців тощо). В 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподат­кування. Все це викликало вели­чезне незадоволення укр. насе­лення московською адміністра­цією і особливо гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та ча­стина православного духовенства, яка підтримувала раніше промосковську орієнта­цію гетьманів, відкрито запро­тестувала проти зростання мос­ковського впливу. Незадоволен­ня досягло свого апогею після укладення між Польщею і Мос­ковською державою Андрусів­ського перемир’я 1667 р. В 1667−1668 рр. на Лівобережжі відбувся ряд великих виступів проти гетьмана та московських залог у містах. Щоб зберегти у своїх руках владу і відвернути від себе гнів знедолених, козаць­ка старшина на чолі з Б. нама­галася усю вину за погіршення становища народу перекласти на царський уряд і спрямувати на­родний гнів проти царських воєвод. Б., відчуваючи загальне обурення діяльністю москов­ської адміністрації в Україні та під впли­вом всенародного обу­рення Андрусівським договором, вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити анти­московське повстання. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі Б. висловився за лікві­дацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Втра­чаючи ґрунт під ногами, Б. одночасно вступив у переговори з правобережним гетьманом П. Дорошенком та вислав по­сольство у складі лубенського полковника Г. Гамалії, генераль­ного обозного І. Безпалого і кан­целяриста Кашперовича до Стамбула. Султан дав згоду прийняти Україну у підданство. У травні 1668 р. війська Б., повиганявши московські залоги з частини укр. міст, вирушили визволяти прикордонне місто Котельву, яке обложила москов­ська армія під командуванням боярина Г. Ромодановського. Пра­вобережний гетьман П. Дорошен­ко, що також спирався на Ту­реччину, зажадав від Б. зректися гетьманства. Той відмовився. На початку літа в Лівобережну Україну вступили правобережні полки під проводом гетьмана П. Дорошенка і пішли на зустріч з військами Б., які стояли вій­ськовим табором під Опішнею (нині Полтавська обл.). Дізнав­шись про підхід військ П. Доро­шенка, лівобережні козаки ви­ступили проти Б. і 8(18).VI.1668 р. вбили його. Похований у Гадячі.

БУДBТЕЛІ – літературно-громадські діячі в Закарпатській Україні в середині і 2-й пол. 19 ст. (О. В. Духнович, А. І. Добрян­ський, О. І. Павлович та ін.). Б. проводили культурно-освітню ро­боту – видавали книжки, альма­нахи, складали підручники для народних шкіл, виступали проти мадяризації укр. населення. Водночас Б. ігнорували живу народну мову, більшість із них писала т. зв. “язичієм”. Підтри­муючи зв’язки з галицькими москвофілами, Б. у своїй гро­мадсько-політичній діяльності були прихильниками російсько­го царизму, провідниками реак­ційного москвофільства на За­карпатті, заперечували необхід­ність боротьби трудящих.

БУКВАРÍ УКРАЇНСЬКІ – підручники для навчання укр. мови, початкові посібники з роз­витку мовлення, мислення дітей. Першим укр. букварем був буквар Івана Федорова, виданий у Львові 1574 р. У 16−17 ст. вийшли слов’яно-руські букварі Л. Зизанія, В. Бурцева, Б. Каріо­на-Істоміна. Протягом 19 ст. було опубліковано укр. мовою букварі К. Шейковського, П. Ку­ліша, М. Гатцука, О. Строніна, Т. Шевченка. Особливо цікавим був “Букварь южнорусскій” для навчання грамоти в недільних школах, укладений Т. Шевчен­ком у 1860 р. Цей підручник для укр. шкіл, написаний рідною мовою, став значною подією у розвитку народної освіти. Випу­щено його було окремою книж­кою на початку січня 1861 р. у Петербурзі на кошти Т. Шев­ченка тиражем 10 тис. примір­ників (ціною 3 коп. кожен). Піз­ніше над укр. букварями працю­вали вчені і письменники О. По­тебня, Б. Грінченко, Т. Лубенець, Л. Деполович, Н. Гов’ядовська, Б. Саженюк, М. Саженюк. У відгуку на Шевченків буквар О. Афанасьєв-Чужбинський пи­сав, що для укр. простого народу ця книжечка стала найкращим подарунком, який тільки можна придумати.

БУКВÁРЬ ЮЖНОРEС­СКІЙ” – посібник для навчання грамоти укр. мовою в недільних школах, складений Т. Г. Шевчен­ком. Вийшов у світ на початку 1861 р. Виданням “Б. ю.” Шев­ченко прагнув полегшити наро­дові шлях до здобуття знань. “Загальна грамотність у народі – величезне добро”, − писав він. “Б. ю.” вигідно відрізняється від інших букварів, що існували до того. В основі його текстів ле­жать глибокий гуманізм, народ­ність, осуд панства і насильства над трудящими. Одразу після вивчення азбуки учні переходи­ли до читання суцільного зміс­товного тексту. Цензура, світ­ська і духовна, дозволила “Б. ю.”, однак перешкоджала його поши­ренню. Незважаючи на це, “Б. ю.” швидко здобув популярність і визнання народу.



БУКОВBНСЬКЕ СЕЛZН­СЬКЕ ЗАВОРEШЕННЯ 1843− 1844 – антифеодальний селян­ський виступ на Буковині в 1 й пол. 19 ст. Відбулося в Русько-Довгопільському окрузі (Північна Буковина). Причиною його була заборона селянам ко­ристуватися лісами, які австрій­ська влада визнала власністю поміщиків. Заворушення почало­ся восени 1843 р., коли 22 гро­мади округу силою захопили спірні ліси і пасовища, вигнали панських лісничих і лісників, відмовилися визнавати помі­щицьку владу і виконувати фео­дальні повинності, самочинно переобрали сільську старшину. Найбільш активно виступали села Плоска, Путилів, Яблуниця, Конятин та Розтоки. Очолювали виступ селян Л. Кобилиця, І. Га­лиця, М. Повідаш, С. Степанчук та ін. Австрійська влада кинула на придушення заворушення три роти солдатів. Було заарешто­вано більшість селянських керів­ників, серед них і Л. Кобилицю, а також кількасот учасників виступу, з них 238 осіб покарано киями і різками, селянське майно пограбовано. Тимчасово владі вдалося придушити виступ буко­винських селян, але Б. с. з. спа­лахнуло з новою силою і вилило­ся в Буковинське селянське повстання 1848−1849 рр.

БУКОВBНСЬКЕ СЕЛZН­СЬКЕ ПОВСТАННЯ 1848−1849 – антифеодальне повстання се­лян Буковини, один з найбіль­ших селянських виступів під час революції 1848−1849 рр. в Ав­стрії. Було викликане обмеже­ним характером аграрної реформи 1848 р. Очолив повстання відо­мий селянський ватажок Л. Ко­билиця. Першими виступили села Іспас, Вашківці, Вижниця, Вілавче, Банилів, Міліїв, Бере­гомет. Незабаром повстання охо­пило всі гірські села Русько-Довгопільського округу і пере­кинулося на інші округи. Селяни виганяли поміщиків та їхніх службовців, захоплювали ліси і полонини, обирали нових війтів громад з осіб, які користувалися їхнім довір’ям. У повсталих селах організовувалися збройні загони, які брали під контроль гірські дороги. На бік повсталих перейшов загін т. зв. гірських стрільців. Під час повстання селянські депутати рейхстагу Л. Кобилиця, І. Долинчук, В. Кір­сте, В. Моргош розгорнули ши­року кампанію протесту проти відокремлення Буковини від Галичини, якого добивалися ру­мунські поміщики та духовен­ство у своїх інтересах і всупереч волі укр. населення, що стано­вило значну більшість у краї. Австрійська влада для приду­шення повстання направила вій­ська. Л. Кобилицю 6.ІІ.1849 р. було виключено з рейхстагу. Весною 1849 р. повстання в Русько-Довгопільському окрузі розгорілося з новою силою. Роз­раховуючи на підтримку рево­люційної Угорщини, Л. Кобили­ця закликав селян озброюватися та приєднуватися до угорських повстанців, щоб вигнати з Бу­ковини австрійських чиновників та війська. Австрійська влада послала новий військовий загін, який за допомогою жорстоких репресій у травні 1849 р. при­душив повстання.

БУЛBГІНСЬКА ДEМА – Державна дума, скликання якої передбачалося законом від 6(19).VІІІ.1905 р. Проект Б. д. підготував міністр внутрішніх справ О. Г. Булигін (звідси і її назва). Згідно із законопроектом, повністю усувалися від виборів робітничий клас і сільська бідно­та (як такі, що не мали належ­ного майнового цензу). Було поз­бавлено виборчих прав жінок, військовослужбовців і молодь, що вчиться. Для селян установ­лювалися чотириступеневі, а для поміщиків і буржуазії – двосту­пеневі вибори. Більшовики бой­котували Б. д. Вибори до Б. д. та її скликання було зірвано Жовт­невим всеросійським політичним страйком 1905 р.

БEНГЕ Христофор Григоро­вич (1781−1861) – один з осново­положників вищої ветеринарної освіти в Росії, академік. Нар. у м. Києві в сім’ї аптекаря. Закін­чив Петербурзький медико-хірургічний інститут (1801). Протягом 33 років (з 1809) завідував кафедрою ветеринар­ної дієтетики, фармакології, па­тології і терапії в Московській медико-хірургічній академії. Учас­ник експедицій для ліквідації епідемічних захворювань серед тварин. 1830 р. під керівництвом Б. було ліквідовано спалах чуми великої рогатої худоби в Полтав­ській і Чернігівській губерніях. Б. перший виявив і описав сибірку.

БУНЧУКÓВИЙ ТОВÁРИШ – член вищої категорії значного війсь­кового товариства в геть­манській Україні 17−18 ст. При­вілеєм бунчукових това­ришів було йти в похід безпосередньо при гетьмані (під гетьманським бунчуком). У мирний час вони виконували принагідні доручен­ня гетьмана. Б. т. підлягав судові самого гетьмана (17 ст.), а піз­ніше генеральному судові.

БУРЛÁКИ – 1) робітники, які пересували судна за допо­могою линви або весел. Бурлац­тво виникло в Росії в 16−17 ст. У Б. йшли здебільшого кріпаки-втікачі і кріпаки, яких поміщики відпускали на заробітки. Най­більше Б. було на водних шля­хах: Біломорському – від Москви до Архангельське і Волзькому – від Москви до Астрахані. З роз­витком пароплавства бурлацтво зникло. Підневільна праця Б. реалістично зображена у творах М. О. Некрасова і в картині Г. Ю. Рєпіна “Бурлаки на Волзі”.

2) У дожовтневій Україні за­робітчани, переважно із селян-кріпаків, у 16 − 1-й пол. 19 ст. Б. приставали до риболовецьких артілей на Дніпрі, Дністрі, Дунаї, Чорному морі, працювали ванта­жниками в портах, чорноробами на заводах, наймитами у замож­них селян. Тяжка доля Б. відо­бражена у народних піснях, творах І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, І. С. Нечуя-Левицького та ін.



БУРЛÉСК – жанр комічної поезії, в якому мистецький ефект досягався перемішуванням еле­ментів поважного і “низького, жартівливого”. Твори, в яких поважна тема трактується гумо­ристично, “простацькою” мовою, були дуже поширені в укр. літе­ратурі 2-ї пол. 18 і початку 19 ст.

БУРЛÍЙ (Бурляй, Бурлай) Кіндрат Дмитрович (рр. н. і см. невід.) – гадяцький полковник (1648−1649), дипломат, один з найближчих сподвижників Б. Хмельницького. Походив із козацької родини. На чолі козацьких загонів здійснив ряд вдалих морських походів, а в 1624 р. здобув Синоп. Рішуче виступав за визволення укр. народу від гніту польської шлях­ти. Учасник Визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр. Виконував важливі дипломатич­ні доручення гетьмана. Напри­кінці березня – у квітні 1648 р. разом із Б. Хмельницьким вів переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про утворення укр.-татарського воєнного союзу для боротьби проти Речі Поспо­литої. У березні−травні 1653 р. Б. і С. Мужиловський вели ди­пломатичні переговори з цар­ським урядом у Москві. 1655 р. спільно із С. Мужиловським та Д. Греком очолював укр. посоль­ство до Швеції, яке вело перего­вори зі шведським королем Карлом Х Густавом. Кілька разів призначався наказним гетьманом. Документів про дальшу діяль­ність Б. не виявлено.

БEРСА – гуртожиток для бідних студентів при середньо­вічних університетах, який утри­мувався частково за кошти уні­верситету, частково за пожерт­вування, зібрані студентами. В Україні – гуртожиток для учнів, переважно сиріт і дітей бідних батьків. Б. існували при Львів­ській братській школі, Києво-Могилянській академії, у 18 ст. – при Покровській церкві на Запорізькій Січі була школа з Б. В 17−18 ст. бурсаки для залучен­ня коштів на утримання Б. у мі­стах і на ярмарках ставили ви­стави і виконували духовні та народні пісні. В 1787 р. така форма збору пожертвувань на Б. була заборонена царським уря­дом. Згодом назва “Б.” вживала­ся для означення гуртожитків при духовних навчальних закла­дах, в яких учні утримувалися за державний кошт. Картини життя учнів у Б. яскраво змальовано у творах М. Гоголя і в романі А. Свид­ницького “Люборацькі”.

БУТУРЛÍН Василь Васильо­вич (р. н. невід. − 1656) – росій­ський військовий діяч, дипломат, боярин. Очолював російське повноважне посольство на Пере­яславській раді 1654 р. В 1655 р. командував російськими війська­ми, які разом з укр. полками, очолюваними Б. Хмельницьким, визволили від польсько-шляхет­ських військ значну частину те­риторії західноукр. земель і ді­йшли до Львова. У грудні 1655 р. був відкликаний царським уря­дом до Москви і незабаром помер.

БУХАРÉСТСЬКИЙ МBР­НИЙ ДÓГОВІР 1812 – договір між Туреччиною і Росій­ською імперією, підписаний 16.(28).V.1812 р. в Бухаресті. Завершив російсько-турецьку війну 1806−1812 рр. Б. м. д. скла­дався із 18 статей, дві з яких були таємними. За умовами до­говору встановлювався новий російсько-турецький кордон по р. Прут (замість Дністра), внаслі­док чого до складу Російської імперії увійшли укр. землі з фор­тецями Ізмаїл, Кілія, Акерман, Хотин та населенням 200 тис. осіб. Росія отримала право тор­гового судноплавства по всьому Дунаю і війскового – до гирла р. Прут. Росія повертала Туреч­чині всі області, захоплені її військами в ході воєнних опера­цій на Кавказі (Анапу, Поті, Ахалкалакі), а також Молдову і Волощину. Західна Грузія зали­шилася в складі Російської імпе­рії. Османська імперія зобов’язу­валася надати автономію Сербії у справах внутрішнього управ­ління.

БEЧАЦЬКИЙ МBРНИЙ ДÓГОВІР 1672 – мирний дого­вір між Річчю Посполитою і Османською імперією, укладе­ний 18(28).Х.1672 р. в м. Бучачі (Тернопільська обл.). Навесні 1672 р. розпочалася польсько-турецька війна 1672−1676 рр. Завдавши кількох поразок поль­ським військам під командуван­ням коронного гетьмана Яна Собеського влітку 1672 р., ту­рецько-укр. армія на чолі із сул­таном Магометом ІV і гетьманом П. Дорошенком здобула форте­цю Кам’янець-Подільський і роз­почала наступ на Галичину. На початку вересня почалася облога Львова турецько-укр. військами. Поразка у війні з Туреччиною, втрата Кам’янця-Подільського, наступ турків і крим­ських татар на Галичину змусили польський уряд укласти тяжкий для себе Б. м. д. За його умовами Польща віддавала Туреччині По­ділля; Брацлавщина і Південна Київщи­на переходили під владу геть­мана П. Дорошенка. Польща сплачувала Туреччині 80 тис. талерів контрибуції за зняття облоги Львова і зобов’язувалася щорічно платити 22 тис. злотих харача (данини). Проте під тис­ком магнатів і шляхти, які втра­тили маєтки на захопленій Ту­реччи­ною території, польський сейм у квітні 1673 р. відмовився ратифікувати Б. м. д. Польсько-турецька війна точилася до укла­дення Журавненського мирного договору 1676 р. Турецька полі­тика на Правобережжі спричини­ла масове переселення укр. люд­ності на Лівобережжя і зречення П. Дорошенка від булави (1676).

БEЧАЧ – місто в долині р. Стрипи на Поділлі, районний центр Тернопільської обл. Б. ві­домий із 12 ст. як оборонний пункт у війнах із турками й татарами. В Б. було укладено тяжкий для Польщі Бучацький мирний договір 1672 р., за яким південна частина Правобережної України відходила до Туреччи­ни. В 1772 р. Б. підпав під владу Австрії. У місті є руїни замку Бучацьких 14 ст., ратуша (в стилі рококо) 18 ст., Василіанський монастир, заснований 1712 р. С. Потоцьким, із бароковою

церквою (1753). З 1784 р. мав народну школу, з 1856 р. – учительську семінарію, з 1911 р. – Інститут Св. Йосафата. В Б. розкопано велике трипільське селище (досліджував Л. Козлов­ський). В 19 ст. Б. став повіто­вим містом і значним торговим центром Східної Галичини. В 1919 р. його захопили білополя­ки. За Ризьким мирним догово­ром 1921 р. Б. відійшов до Польщі. В 1939 р. Б. у складі Західної України було приєднано до УРСР.



БУЧBНСЬКИЙ-ЯСКÓЛЬД Олександр (рр. н. і см. невід.) – укр. поет-панегірист 2-ї пол. 17 – поч. 18 ст., автор великої поеми “Чигирин” (польською мовою), присвяченої описові агресивного походу Туреччини 1678 р. на Чи­гирин, де вона зазнала поразки від об’єднаних сил укр. козаків і російських ратників. Поему було надруковано 1678 р. в Новгоро­ді-Сіверському, а пізніше її май­же повністю використав Самійло Величко у 2-му томі свого літо­пису.

БEША – село Ямпільського р-ну Вінницької обл. В середині 17 ст. було одним із містечок-фортець, які захищали територію Брацлавського полку від нападів з боку шляхетської Польщі. Поль­ське військо двічі – в лютому і березні 1654 р. намагалося ово­лодіти Б., але зазнало невдачі. В листопаді 1654 р. 60-тисячне польське військо знову оточило Б., яку обороняло кілька тисяч козаків на чолі із сотником Греч­кою. Козаки і місцеве населення Б. мужньо захищалися. Перева­жаючим силам ворога вдалося вдертися до містечка, але захис­ники Б. продовжували боротьбу в замку. Коли більшість козаків полягла в бою і шляхта захопила замок, дружина сотника Завис­ного, щоб не потрапити в полон, підпалила пороховий льох, від вибуху якого загинуло багато во­рогів. Укр. письменник М. П. Ста­рицький увічнив героїчних за­хисників Б. в історичних творах − драмі “Оборона Буші” та повісті “Облога Буші”.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка